Радянський дискурс у сучасній інтерпретації

Рецензія на книгу: “Studia Sovietica”. Випуск 1. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму / Відпов. ред. Валентина Хархун. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2010. – 297 с....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2011
Автор:	Бахтаров, А.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2011
Назва видання:	Слово і Час
Теми:	Рецензії
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144073
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації / А. Бахтаров // Слово і Час. — 2011. — № 3. — С. 117-121. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-144073
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1440732018-11-24T01:23:04Z Радянський дискурс у сучасній інтерпретації Бахтаров, А. Рецензії Рецензія на книгу: “Studia Sovietica”. Випуск 1. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму / Відпов. ред. Валентина Хархун. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2010. – 297 с. 2011 Article Радянський дискурс у сучасній інтерпретації / А. Бахтаров // Слово і Час. — 2011. — № 3. — С. 117-121. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144073 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Бахтаров, А. Радянський дискурс у сучасній інтерпретації Слово і Час
description	Рецензія на книгу: “Studia Sovietica”. Випуск 1. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму / Відпов. ред. Валентина Хархун. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2010. – 297 с.
format	Article
author	Бахтаров, А.
author_facet	Бахтаров, А.
author_sort	Бахтаров, А.
title	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації
title_short	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації
title_full	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації
title_fullStr	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації
title_full_unstemmed	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації
title_sort	радянський дискурс у сучасній інтерпретації
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2011
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144073
citation_txt	Радянський дискурс у сучасній інтерпретації / А. Бахтаров // Слово і Час. — 2011. — № 3. — С. 117-121. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT bahtarova radânsʹkijdiskursusučasníjínterpretacíí
first_indexed	2025-07-10T18:39:12Z
last_indexed	2025-07-10T18:39:12Z
_version_	1837286305902362624
fulltext	117Слово і Час. 2011 • №3 Ц і к а в о з а з н а ч и т и , що Ол ь г а Ксєнжопольська була співвласницею і близькою подругою Ярослави Половець – вони навіть сиділи за спільною партою. Після війни вони листувалися, а десь на початку 70-х років , будучи вже пенсіонеркою, на запрошення Ярослави Ольга приїхала у Пряшів і кілька тижнів жила на її квартирі. Як згадує дочка пані Ярослави Мирослава Пасок, “бабусі весь час розмовляли між собою пошепки, а коли я, будучи дитиною, заглянула в їхню кімнату, гнали мене геть, щоб я не чула їхню розмову”. На думку сина пані Ярослави д-ра Ярослава, який теж зустрічався з Ольгою, вона раніше належала до української націоналістичної організації і після війни вийшла заміж за поляка, щоб не бути депортованою в Радянський Союз або в західну Польщу. На жаль, листи Ольги до Ярослави не збереглися. Їх спалив онук Ярослави разом з іншими рукописами бабусі, успадкувавши її квартиру. У “Додатку” (126-137) І. Калинець опублікував рідкісні документи , які значною мірою доповнюють його працю, а саме: “Лист Ольги Олійник до о. Йосифа Кладочного” з 1976 р. (передрук із книжки П. Шкраб’юка “Виноградник Господній” – Львів, 1995), статті Ірини Калинець “Антонич теж з Бортятина” (передрук із часопису “Євшан-зілля”, ч. 1, 1987) та Івана Гречка “Громадська панахида на могилі поета Б. І. Антонича” з 1987 р. Важливим доповненням біографічної монографі ї слугує ілюстративний додаток , що охоплює 80 рідкісних фотографій , репродукцій портретів поета, обкладинок його творів. Значна їх частина публікується вперше. Книжка І. Калинця “Знане і незнане про Антонича” – вагомий внесок не лише до пізнання життя геніального поета , а й збагачення українського літературознавства. Микола Мушинка Отримано 23 грудня 2010 р. м. Пряшів, Словаччина РАДЯНСЬКИЙ ДИСКУРС У СУЧАСНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ “Studia Sovietica”. Випуск 1. Ідеологічні та естетичні стратегії соцреалізму / Відпов. ред. Валентина Хархун. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2010. – 297 с. Збірник статей “Studia Sovietica”, виданий Інститутом літератури ім. Т.Г. Шев ченка Національної академії наук України 2010 року, – це результат колективної праці вчених, яких об’єднує науковий інтерес до вивчення культурної історії радянської епохи. Посилена увага до мистецької спадщини цього періоду, як слушно зазначила у вступній статті до видання його відповідальний редактор В. Хархун, зумовлена “потребою конструювати цілісну картину світу ХХ століття, для якої пам’ять про радянське є одним із ключових формантів” (5). З погляду дослідниці, актуальні теми сучасної гуманітаристики – радянська міфологія та способи її презентації, радянська топографія та її рецепція, візуальні практики радянського (на прикладі кінематографа), соцреалізм як масова культура, а також тема “радянського” та “українського” тощо. Успішне виконання цих завдань стало можливим завдяки залученню досвіду закордонних фахівців та їхніх наукових концепцій, а також інтердисциплінарному підходу до вивчення матеріалу, який передбачає широке використання історичних, мовознавчих та культурологічних досліджень. Слово і Час. 2011 • №3118 Структура збірника має власну логіку: він починається статтями, у котрих осмислено методологічні засади студій соцреалізму на сучасному етапі, далі подано матеріали про ранній соцреалізм і його модифікації, а завершальний розділ присвячено побутуванню соцреалізму в літературних практиках сьогодення. Відкриває книжку стаття директора Інституту літератури, академіка Миколи Жулинського “Соціалістичний реалізм – творчий метод чи ідеолог ічний інструмент?”. Автор висвітлює генезу та історію становлення “творчого методу” радянської літератури , аналізуючи ідеологічні механізми впровадження соцреалізму й основні естетичні категорії “нового мистецтва”. Точкою відліку стає пошук найбільш прийнятної дефініції цього суперечливого явища – “привида, про якого всі говорять, але ніхто його не бачив” – та визначення ступеня його естетичної вартості. Цікавий історичний матер іал , залучений науковцем , дає читачеві змогу краще зрозуміти етіологію “соціалістичного реалізму”, покликаного відкривати “величезний простір для проявлення різних творчих письменницьких індивідуальностей” (7). Перший всесоюзний з’їзд радянських письменників, який відбувся в Москві 17 серпня – 1 вересня 1934 р., розпочав практику реалізаці ї марксистсько - ленінських настанов щодо перетворення х уд ожн ь о ї л і т е р ат ур и на з а с і б конструювання тоталітарної дійсності. На роль керманича нового методу було обрано Максима Горького, тому що “жоден із тогочасних радянських письменників не мав такого міжнародного авторитету <…> жоден не мав ні такого доробку, ні такого досвіду, ні такої слави” (9). Із цитованим твердженням важко не погодитися – досить лише констатувати один маловідомий факт: в одному з приватних листів Р. Акутагави, датованому 1 листопада 1913 року, знаходимо захоплений відгук на спектакль за п’єсою М. Горького “На дні”: “Серед аналогічних речей, поставлених у Японії, вона, на мою думку, найкраща…” Такою широкою популярністю літературних творів на той час не міг би похизуватися жоден лауреат Нобелівської премії. Н е в д а юч и с я д о п а т е т и ч н о ї багатослівності, М. Жулинський чітко пояснює механізм “об’єднання” партії з літературою та мистецтвом , аби створити “єдиний фронт” ефективних маніпуляцій людською свідомістю , без яких “виховання нової людини” було неможливе, а також обґрунтовує нагальну потребу партії включити митців у централізовані творчі спілки , що створювало ілюзію незалежності їх від офіційної держави. Актуалізуючи тему “перетворення д ійсност і ” , досл ідник з гадує про будівництво Біломорканалу, якому судилося стати “першим у світі досвідом перековки працею запеклих злочинців- рецидивіст ів і політичних ворогів ” (11). Серед них опинилися філософ Олексій Лосєв, історик-урбаніст Микола Анциферов та українська поетка Лада Могилянська… Пізніше цей проект буде увічнено новими літописцями у грубезному (600 сторінок!) фоліанті під промовистою назвою: “Беломорско- Балтийский канал имени Сталина . История строительства 1931 – 1934 гг.” У той час , коли “кращі” літератори країни складали цю книжку, російський поет Павло Васильєв (до речі , по- звірячому вбитий НКВС у лютому 1937 року) написав відомі рядки: “Ходит посвистом Белое море, и не хочет сквозь шлюзы идти…” Отже, у нових історичних умовах влада проголошувалася єдиним творцем і вихователем, а письменник – “реалізатором її задумів і далекосяжних планів”, слухняним інструментом у її руках, тому що існування тоталітарної держави забезпечується лише наявністю потужно ї і деолог ічно ї бази . “Без літератури й мистецтва неможливо було б витворити цю політичну релігію, якою була комуністична ідеологія...” (16), – так категорично підсумовує автор свої спостереження. Рос і й с ь к а досл і дниця Натал і я Полтавцева у статті “Метаморфози соц і ал і зму : радянсь кий диск урс у сучасній інтерпретації” доводить , що феномен соцреалізму у світлі постструктуралістських практик постає двозначним естетичним явищем, котре потребує відмови від старих ідеологічних та структуралістських принципів аналізу як недостатніх. 119Слово і Час. 2011 • №3 Тетяна Свербілова у статті “Радянський соцреалізм 30-х рр . і питання про національну ідентичність української літератури в аспекті компаративістики”, спираючись на авторитет І. Дзюби, заперечує думку про те, що “український соцреалізм” було нав ’язано ззовні , та обґрунтовує його нац іональну самобутність, а також (посилаючися на студії західних славістів) заперечує в ідокремлен ість соцреал ізму в ід світового культурного процесу. Адже, як зазначає Л. Енгельштейн, “СРСР не був і зольований від загальних м од ел е й м а с о в о ї к о м е р ц і й н о ї культури , які впливали на США та Європу, і яким радянська культура декларативно себе протиставляла” (38). Не менш цікавою в європейському контексті постає тема національної ідентифікації східнослов’янських народів і проблематичність ототожнення себе з Європою і Заходом. Особливо якщо врахувати той факт, що “у справжніх європейців такої проблеми немає” (42). Доктор філософських наук Уральського університету ім. М. Горького Тетяна Круглова розглядає концепти “праці” та “виробництва” як соціально-генетичну та семантичну основу культурно - антрополо г і чних трансформац і й радянської людини. Фігура робітника (робітниці) займала центральне місце в радянському проекті. Це зумовило появу “екзотичних” для світової літератури ХХ ст. жанр ів , а назви багатьох періодичних видань так чи так були пов’язані з виробничою семантикою. С п и р аюч и с я н а ф і л о с оф с ь к о - антропологічні ідеї німецького філософа Е. Юнгера, дослідниця стверджує, що замість тотальності “суб ’єкта , який пізнає” у класичній культурі з’явився принципово новий типаж – суб ’єкт- робітник індустріальної ери (46). Дослідник і з Прибалтики Серг ій Доцен к о , анал і з уючи т во рч і с т ь реаліста А. Ремізова (який не став “соціалістичним реалістом”), слушно вказує на відсутність у літературознавстві надійних об ’єктивних критеріїв , які б дозволяли зараховувати твори до соцреалістичного канону. Натомість він пропонує умовну тріаду: “Партійність, історизм, народність”, на якій трималася концепція “соціалістичного реалізму” – “залежно від вигинів партійної лінії” (57). Яскравою ілюстрацією “вписування” літературної творчості у прокрустове ложе соцреалістичного канону постає випадок з О . Мандельштамом і Б. Пастернаком, описаний у “Спогадах” дружини першого: про естетичні критерії відбору тоді навіть не йшлося. Із цієї ж причини творчість “білоемігранта” А. Ремізова на 56 (!) років опинилася під забороною для радянського читача, зазнавши вульгарно -соціолог ічної трактовки. Більше того – автор уточнює дату написання одного з найвідоміших публіцистичних творів письменника – “Слова о погибели русской земли”, котрий традиційно розглядався радянською критикою як антибільшовицький. “Як випливає зі щоденника Ремізова, – зазначає С. Доценко, – для нього не було принципової різниці між революцією лютневою і революцією жовтневою. У подіях 1917 – 1920 рр. Ремізов бачив трагедію очікуваної, але не здобутої (не обретённой) Росією свободи…” (59-60). Проблема творчого методу письменника надзвичайно заплутана й через те недостатньо вивчена. На початку свого шляху Ремізов зазнав потужного впливу модернізму, про що писали ще дореволюційні критики. Це й зумовило складність його рецепції та звинувачення в “незрозумілості мови” й “ускладненості поетики і стилю”. Звідси – безапеляційне резюме дослідника: “І до революції Ремізов був письменником для небагатьох, тобто часто виявлявся незрозумілим. Тому радянські ідеологи соцреалізму на власну міру мали рацію: Ремізов був не для радянського читача, то більше – масового…” (64). Проблемі художнього зображення й т е о р е т и ч н о г о о с м и с л е н н я взаємовідношень поміж словом і річчю присвячена стаття Олесі Омельчук “Естетика побутового і формування українського соцреалізму”. Авторка намагається відстежити вплив архаїчної “котляревщини”, яка заклала фундамент ново ї укра їнсько ї л ітератури , на культурно-пролетарські ідеї 1920 – 1930-х рр. У розвідці слушно зазначено, що “ ідеологема нового радянського побуту концептуалізується у тогочасній Слово і Час. 2011 • №3120 к р и т и ц і ч е р е з п р о т и с т а вл е н н я н е л и ш е к а п і т а л і с т и ч н о м у , куркульському, богемному побутові, а й козацько-панському, “гетьманському”, “старосвітському” (67). Посилаючись на Г. Грабовича, дослідниця розвиває думку про генетичну спорідненість поетики українського соцреалізму з архетипами “котляревщини”, указуючи на “побутоцентричний” пафос великої кількості прорадянських авторів 1920-х рр. До того ж осмислення жовтневого перевороту як руху до нового порядку речей призвело в кінцевому підсумку до мимовільного сповідування спільних ідей представниками абсолютно різних літературних організацій. Аналізуючи активне впровадження в тогочасний літературний дискурс побутових реалій, авторка відстежує механізм формування “естетики побутового”, яка підносила повсякденні предмети радянського устою до рівня “тотальних цінностей”. С т а т т я О л е к с і я С і н ч е н к а “Тр а н сформац і я п р ол ет а р с ь к о ї літератури в умовах соцреалізму ” присвячена процесу “перетворення” п р о л е т а р с ь к о ї л і т е р а т у р и н а соцреал істичну, що в ідбувалося , на думку автора, на ідеологічному, теоретико-літературному й художньо- наративному р івнях . В ідстежено процес “політизації” ідеології, котра початково вважалася одним з естетичних чинників мистецтва. Нова пролетарська культура, з погляду дослідника, мала витіснити, замінити собою буржуазну. Відтак пролетар перетворювався з об ’єкта опису буржуазної культури на суб ’єкта , покликаного активно трансформувати соціальну дійсність. Концепція індивідуалістичної творчості проголошувалася “занепадницькою”, на зміну їй мала прийти концепція колективної творчості, що яскраво ілюструють слова В. Еллана-Блакитного: “Нема й не може бути творчості поза колективом. Усе мистецтво колективістичне <…> А що поза колективом – мазня, графоманія або тілілікання…” (37). Згадує О. Сінченко і про менш радикальну, але більш результативну спробу В. Богданова вибуд у ват и теор ію к оле к т и вно ї творчості, яка мала б синтезувати в собі усні, анонімні й писемні практики, а також про його експериментальні дослідження 1921 р. Не залишилися поза увагою автора особливості формування феномену радянської літератури, “в якому ідеологія набуває естетичного статусу, а естетика нового мистецтва базується на позалітературних чинниках” (81), а загальною тенденцією стає “заміна рустикальної тематики урбаністичною” (82). Релігійні символи в контексті нової культури зазнають нової семантизації – навіть канонічні тексти щедрівок перетворюються на революц ійн і панегірики. Проте дедалі дужча потреба ідеологічного виховання , на думку автора, зумовила різкий поворот до традиційних художніх прийомів ХІХ ст., а “тяжіння до рафінованої пролетарської культури переросло в поняття культури соціалістичної, в якій головним завданням було плекання нового ментального конструкту – позакласової людини” (87). Своєрідна екзотична “родзинка ” наукового збірника – стаття Ірени Балюле “Литовська проза раннього радянс ь к о го пер і од у : впливи й місцеві модифікації”. Використовуючи досвід російської літератури через посередництво перекладу, литовська проза ХХ ст. створювалася за правилами соціалістичного реалізму. Спираючися на історико-культурний та інтерпретаційний методи дослідження, авторка аналізує структурну модель литовської прози 1940 – 1950-х рр. на прикладі творів П. Цвірки, А. Грицюса, Ю. Балтушиса, Й. Марцинкявичюса, А. Венуоліса та інших письменників, практично невідомих пересічному вітчизняному читачеві. Валентина Хархун у статті “Міфічний світ тоталітаризму (збірки Максима Рильського 1930-х років)” актуалізує концепт міфу, який (за М . Еліаде), “ с т в о рююч и ” і с т о р і ю , н а б у в а є онтологічного статусу. Дослідниця розглядає в цьому аспекті “міфотворчу” радянську ідеологію, що “актуалізує моделі космогонії та есхатології, які прив’язують ідеологічну досконалість до міфічного минулого та майбутнього” (112-113). Як ілюстративний матеріал до цієї тези постають збірки поета, написані після “неокласичного” періоду, – “Знак терезів”, “Київ”, “Україна” та “Літо”, де 121Слово і Час. 2011 • №3 повною мірою відбувається розгортання тотал і тарного дискурсу – нав і ть хронотоп цієї лірики “синхронізується з розгортанням ієрархізованої вертикалі героїв” (124), чия канонізація була невід’ємним компонентом радянської агіографії. Д о с л і д ж е н н я с п е ц и ф і к и соцреалістичного канону презентоване дослідженнями Олександра Кирильчука, Наталки Лисенко, Лариси Пискунової та Світлани Тараторіної, у яких знаходимо спробу рецепц і ї соцреал істично ї літератури (“Читацький та текстуальний горизонти очікування в літературі соцреалізму 1930-х років”) , аналіз духовної атмосфери періоду згортання хрущовської “відлиги” (“Фрагменти буття українських письменників: 1956 – 1960-ті роки”) і висвітлення практики взаємодії політичних та естетичних форм у візуальному мистецтві як способу репрезентації ідеологічних матриць і системи цінностей, а також огляд теоретичних аспектів соцреалістичного канону. Ігор Набитович досліджує концепт війни на прикладі прози Олеся Гончара та замовчуваних за радянських часів емігрантів Івана Багряного та Ігоря Качуровського. Трилогія “Прапороносці” п р е з е н т у є в і й н у я к т и п о в и й соцреалістичний проект, сакралізований на всіх поетикальних рівнях твору ; натомість дилогію “Шлях невідомого” та “Дім над кручею” можна розглядати як своєрідний художній антипод, у якому війна зазнає профанізації, постаючи в найжахливіших натуралістичних виявах, а доля головного героя роману “Огненне коло” набуває месіанських рис. Отже, ці твори постають як протилежні трансформац і ї концепту в ійни – сакральна та інфернальна. Ярослав Поліщук у статті “Порахунки з совєтським минулим” розглядає моделі та функції реінтерпретації радянської історії в сучасній українській літературі, апелюючи до актуальних прозових творів Ю. Андруховича, С. Жадана, Т. Прохаська, В. Кожелянка, М. Матіос та інших. На думку дослідника, наслідком подолання “трансформаційного шоку” стає переосмислення сучасною українською культурою радянської спадщини , а також намагання “відновити втрачений культурний шар <…> як елемент своєрідно кодифікованої символічної пам’яті” (258). Це зумовлює спроби концептуального “ п е р е к од у ва н н я ” т о т а л і т а р н о го минулого, що виявляється, зокрема, у зацікавленості альтернативними історичними проектами (В. Кожелянко). Не залишилася поза увагою автора також істотна проблема конфлікту поколінь у період радикальної трансформації суспільства, про що свідчить аналіз роману С. Жадана “Депеш мод”, а також історія звільнення персонажа від влади Системи (Ю. Андрухович, “Таємниця”). Проте висновок науковця категоричний: “Сьогодні дуже бракує образу совєтської історії, побаченого та сприйнятого з сучасної критичної перспективи. Це мало би визволити нас з-під влади недавнього минулого, яка все ще сильно відчутна в українському суспільстві, зокрема в масовій культурі…” (266). Насамкінець варто відзначити високий фаховий рівень усіх без винятку статей рецензованого зб ірника . Спільна праця науковців становить вагомий внесок у вітчизняну гуманітаристику та дослідження феномену “соціалістичного реал і зму ” як одного з найб ільш суперечливих явищ в історії культури ХХ століття. Андрій Бахтаров Отримано 25 жовтня 2010 р. м. Ніжин

Радянський дискурс у сучасній інтерпретації

Репозитарії

Схожі ресурси