Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст.
У статті розглянуто шкільну теорію епітафії в давній Україні. Термін “епітафія” вживався в поетиках у двох значеннях: як похоронна поезія в цілому і як жанровий різновид. Одні поетики наголошували на епіграматичній формі епітафії, у других під впливом риторики на перший план виходило функціональн...
Збережено в:
| Дата: | 2011 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2011
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144162 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. / О. Циганок // Слово і Час. — 2011. — № 5. — С. 35-41. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-144162 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1441622018-12-02T01:22:58Z Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. Циганок, О. Ad fontes! У статті розглянуто шкільну теорію епітафії в давній Україні. Термін “епітафія” вживався в поетиках у двох значеннях: як похоронна поезія в цілому і як жанровий різновид. Одні поетики наголошували на епіграматичній формі епітафії, у других під впливом риторики на перший план виходило функціональне призначення епітафії як напису. Аналізується композиція епітафій, способи їх написання, класифікація та специфіка залежно від того, кому вони присвячені. The article gives consideration to the school theory of epitaphs in Ukraine of the late Baroque era. “Epitaphs” were then understood either as funeral poems in general or as a genre definition. Some poetics emphasized the epigrammatic form of epitaphs; others stressed the function of epitaphs as inscriptions infl uenced by rhetoric. The paper also pays attention to the composition of epitaphs, the methods of their writing, their classification and the specific character given to them by the person to whom they were dedicated. В статье рассматривается школьная теория эпитафии в древней Украине. Термин “эпитафия” в поэтиках употреблялся в двух значениях: как похоронная поэзия в целом и как жанровая разновидность. Одни поэтики отмечали эпиграмматическую форму эпитафии, в других под влиянием риторики на первый план выдвигалось функциональное назначение эпитафии как надписи. Анализируется композиция эпитафий, способы их написания, классификация и специфика в зависимости от того, кому они посвящены. 2011 Article Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. / О. Циганок // Слово і Час. — 2011. — № 5. — С. 35-41. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144162 821.161.2-193.6.09“16/17” uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ad fontes! Ad fontes! |
| spellingShingle |
Ad fontes! Ad fontes! Циганок, О. Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. Слово і Час |
| description |
У статті розглянуто шкільну теорію епітафії в давній Україні. Термін “епітафія” вживався в
поетиках у двох значеннях: як похоронна поезія в цілому і як жанровий різновид. Одні поетики
наголошували на епіграматичній формі епітафії, у других під впливом риторики на перший план
виходило функціональне призначення епітафії як напису. Аналізується композиція епітафій,
способи їх написання, класифікація та специфіка залежно від того, кому вони присвячені. |
| format |
Article |
| author |
Циганок, О. |
| author_facet |
Циганок, О. |
| author_sort |
Циганок, О. |
| title |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. |
| title_short |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. |
| title_full |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. |
| title_fullStr |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. |
| title_full_unstemmed |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. |
| title_sort |
теорія епітафії в українських поетиках xvii – першої половини xviii ст. |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2011 |
| topic_facet |
Ad fontes! |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144162 |
| citation_txt |
Теорія епітафії в українських поетиках XVII – першої половини XVIII ст. / О. Циганок // Слово і Час. — 2011. — № 5. — С. 35-41. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ciganoko teoríâepítafíívukraínsʹkihpoetikahxviiperšoípolovinixviiist |
| first_indexed |
2025-07-10T18:45:18Z |
| last_indexed |
2025-07-10T18:45:18Z |
| _version_ |
1837286685029695488 |
| fulltext |
35Слово і Час. 2011 • №5
24. Соловьев С. Цветник царевны: Третья книга стихов. – М., 1913. – С. 125-126.
25. Софронова Л. Три мира Григория Сковороды. – М., 2002.
26. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1981. – Т. 31: Літературно-
критичні праці (1897 – 1899). – С. 45-119.
27. Хмельницкая Т. Литературное рождение Андрея Белого // А. Блок и его окружение: Блоковский сб. 6.
(Учен. зап. Тартуского гос. ун-та. Вып. 680). – Тарту, 1985. – С. 66-68.
28. Шевчук Т. Антична драма в рецепції Г. Сковороди // Наукові записки Харківського національного
педагогічного ун-ту ім. Г. С. Сковороди. Літературознавство. – Вип. 1 (61), Ч. І. – Харків, 2010. – С. 8-13.
29. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – Т. 29. А (58). – М., 1900. – С. 468.
30. Эрн В. Г. С. Сковорода. Жизнь и учение. – М., 1912. – (Русскiе мыслители).
31. Scher S. P. Verbal Music in German Literature. – New Haven, 1968.
Отримано 2 лютого 2011 р. м. Ізмаїл
Ольга Циганок УДК 821.161.2-193.6.09“16/17”
ТЕОРІЯ ЕПІТАФІЇ В УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТИКАХ
XVII – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.
У статті розглянуто шкільну теорію епітафії в давній Україні. Термін “епітафія” вживався в
поетиках у двох значеннях: як похоронна поезія в цілому і як жанровий різновид. Одні поетики
наголошували на епіграматичній формі епітафії, у других під впливом риторики на перший план
виходило функціональне призначення епітафії як напису. Аналізується композиція епітафій,
способи їх написання, класифікація та специфіка залежно від того, кому вони присвячені.
Ключові слова: поетики, епітафії, похоронна поезія.
Olha Tsyhanok. The theory of epitaphs in Ukrainian poetics of the 17th – the fi rst half of the 18th
century
The article gives consideration to the school theory of epitaphs in Ukraine of the late Baroque era.
“Epitaphs” were then understood either as funeral poems in general or as a genre defi nition. Some
poetics emphasized the epigrammatic form of epitaphs; others stressed the function of epitaphs as
inscriptions infl uenced by rhetoric. The paper also pays attention to the composition of epitaphs, the
methods of their writing, their classifi cation and the specifi c character given to them by the person to
whom they were dedicated.
Key words: poetics, epitaphs, funeral poetry.
Епітафія – один із найпоширеніших у давній літературі жанрових різновидів
епіграми. Уже у збірці старогрецьких епіграм “Палатинська антологія” (Anthologia
palatina), заслуга у створенні якої належить візантійському граматикові X ст.
Констянтину Кефалі, епітафії були серед основних тематичних груп (поряд
із любовними, епідейктичними епіграмами та посвятами). Середньовічні,
ренесансні та барокові автори перекладали латиною старогрецькі тексти й
cамі писали епітафії видатним особам, своїм близьким та ін. [6; 9; 10 etc.].
Дослідники українських поетик XVII – першої половини XVIII ст. на епітафіях
докладно не зупинялися. Віталій Маслюк у своїй ґрунтовній монографії лише
згадував: “Епітафія – написи на надгробках. Вони створювалися за правилами
складання епіграм, дуже часто з дотепним закінченням – клаузулою” [3, 166].
Проте автори українських поетик уважали епітафію поширеним жанровим
різновидом: “...Зустрічаємо в літературі на кожному кроці...” (Liber, 1637, 146);
“...Найчастіше з усіх епіграм використовуються” (Via lactea, 1735, 172)1 тощо.
1 Назви поетик і окремих риторик тут і далі наводяться скорочено, перша цифра за назвою вказує рік
написання, друга – аркуш рукопису. Повні назви та шифри рукописів див. у праці В. Маслюка [3, 225-228].
Латинський текст подається в модернізованому правописі.
Слово і Час. 2011 • №536
Часто в українських поетиках епітафіям присвячували окремий параграф,
який називався по-різному: “Про епітафію (епітафії)” [De epitaphio (epitaphiis)]
(Camoena in Parnasso, 1686, 114; Fons Castalius, 1700, 121; De arte poetica,
1705, 330; Officina, 1726, 39; Via, 1729, 52; Praecepta, 1743, 127), “Про скорботну
(-ні) епіграму (-ми) або епітафії” [De epigrammate (-mmatibus) lugubre (-bribus)
seu epitaphiis] (Epitome, 1734, 61; Regia, 1740, 33; Liber, 1742, 123); “Про
поетичну епітафію” [De epitaphio poetica] (Tabula, 1729–1730, 59 та ін.). Лише
в поетиці “Ліра” (1696) епітафій немає (Lyra, 1696). Звернімо увагу на ще одну
назву епітафії – “скорботна епіграма” [epigramma lugubre].
Як епітафія асоціювалася з кінцем людського життя, так її теорія інколи
завершувала виклад курсу поетики. Феофан Прокопович закінчив останню
главу свого курсу (“Глава VIII. Про епітафію”) словами: “Але разом з цією
похоронною поезією вже випускає дух і [навчальний] рік, а також і наша
праця...” (“De arte poetica, 1705, 455; подібні формулювання див. також: Idea
artis poeseos, 1707, 173; Praecepta, 1746, 123). Водночас існував інший підхід,
коли епіграма розглядалася першою серед поетичних жанрів (видів), що,
очевидно, підкреслювало її значущість (Regia, 1740, 27 та ін.).
Термін “епітафія” в українських поетиках використовувався у двох значеннях
– широкому, як узагальнений для всієї похоронної поезії, і (частіше!) у вузькому,
як один із її жанрових різновидів. У широкому значенні це поняття вжито в
поетиці “Настанови” (1735), де розділ називається “Про епітафію чи похоронну
поезію” [De Epitaphio sev Funebri Poesi] (Praecepta, 1735, 31)). Прихильники
широкого значення терміна спиралися на Понтана, який згрупував усі твори
цієї тематики в підрозділ “Про епітафію або похоронну поезію” [De Epitaphio sev
Funebri Poesi] [7, 212-247]. Понтан стверджував, що ототожнення цих понять
було загальноприйнятою практикою [7, 213-214].
У вузькому значенні слово “епітафія” вживається у “Книзі про поетичне
мистецтво” (§VII. Про епітафію, епіцедію, ненію” (Liber, 1637, 147-148)). Якщо
прихильники узагальненого підходу знаходили підтримку в авторитеті Понтана,
то їхні опоненти мали на своєму боці інших теоретиків літератури. Автор
поетики 1637 р. зізнавався, що, поділяючи похоронні вірші на епітафії, епіцедії
та ненії, наслідує Сервія ((Liber, 1637, 146), якого згадували у своїх поетиках
Скалігер [8, 425], а за ним і Феофан Прокопович (De arte poetica, 1705, 399)1.
Як зазначав Скалігер, Сервій учить відрізняти епітафію від епіцедії: епіцедія
виголошувалася перед похованням, епітафія – біля самої могили, до того ж
лише раз [8, 425]. Розділ CXXII третьої книги поетики Скалігера називається
“Епітафія, епіцедія, сольний спів, тризна, паренталії, трени, ненії” [Lib. IIII,
CXXII. Epitaphium, Epicedium, Monodia, Inferiae, Parentalia, Threni, Naeniae]
[8, 425-427].
У поетиці “Аполлоновий кедр” (1702) термін “епітафія” вжито двояко:
говориться про поетичні епітафії, які поділяються на [власне] епітафію, епіцедію
чи ненію (Cedrus Apollinis, 1702, 148).
У підході до епітафії спостерігаються ще дві тенденції: її визначають як
різновид епіграми і як віршовий напис. Переважно епітафію трактували як
епіграматичний вірш, призначений для надпису на могилі померлого (Liber,
1637, 146; Poeticarum institutionum breve compendium, 1671, 22; Camoena in
Parnasso, 1686, 114; Cunae Bethleemicae, 1686–1687, 56; Cedrus Apollinus,
1702, 148; Tabulae, 1729–1730, 31). Основу такого підходу заклав Понтан [7,
212]. Епітафію також визначали як просту епіграму (Via, 1729, 52; Tabulae,
1729–1730, 59; De arte poetica, 1705, 330; Praecepta, 1746, 120 та ін.) на похвалу
або осуд померлого (Fons Castalius, 1700, 121).
1 Очевидно, ідеться про Марка Сервія Гонората, коментатора “Енеїди” Вергілія IV ст. [див.: 1].
37Слово і Час. 2011 • №5
Відповідно до другої тенденції, епітафія розумілася як віршовий чи прозовий
напис, котрий звичайно вирізали на могилах, мармурових надгробках, на
прапорах, що вивішувалися над могилою (Fons Castalius, 1685, 79–80; Leo
Roxolanus, 1693, 175; Rosa, 1696, 51; Lyra Heliconis, 1709, 246; Parnassus,
1720, 16; Via, 1724, 66). Таке визначення епітафії знаходимо в риториці 1671
року (Питання III. Яким способом слід писати епітафії і надмогильні написи):
Epitaphium est oratio sive soluta sive ligata in defunctorum sepulcris scribi solita, vel
vexillis super sepulcra pendentibus [Епітафія – це віршова чи прозова промова,
яка звичайно пишеться на могилах померлих або на прапорах, що висять над
могилами] (Quaedam institutiones,1671, 94).
У деяких поетиках, наче об’єднуючи обидва підходи, паралельно подавали
два визначення епітафії – і як напису, і як епіграми (Officina, 1726, 39). У
поетиках “Витяг” (1734) і “Палац” (1740) параграф називався “Про скорботну
епіграму або епітафію”, а характеризувалася епітафія як короткий напис на
могилі (Epitome, 1734, 61; Regia, 1740, 33; подібне визначення – Via lactea,
1735, 172). В останній навіть змішуються обидва поняття: “Епіграма грецькою
мовою epigraphe, а латинською inscriptio” (Via lactea, 1735, 171). Насправді
обидва терміни означають “напис”, а не “епіграма”. У Довгалевського подано
два варіанти визначення епітафії – як віршового чи прозового надмогильного
напису або як віршованого чи прозового похоронного твору (Hortus, 1736,
232). Спочатку Довгалевський викладає міркування “риторичних” поетик, потім
зазначає, що складові частини в епітафії такі ж, як в епіграмі (Hortus, 1736,
233); про це пише також поетика “Настанови” (Praecepta, 1746, 120)). Слід
завважити, що межі між двома підходами – розумінням епітафії як епіграми і
як напису – дуже умовні, значною мірою переплітаються.
Композицію епітафії докладно розглянуто в “Поетиці” Феофана Прокоповича: “У
першій частині, або експозиції [expositio], дається, як правило, короткий перелік
більш прикметних діянь покійного, його чеснот чи пороків, іноді тільки вказується
його суспільне становище або стан і майно. А в другій частині, або в завершенні
[conclusio], якщо покійний був впливовою особою, як консепт поміщають на
кінець якийсь виразний вислів, що вказує на короткочасність людського життя,
на його марноту і тлінність, якщо ж особою незначною чи гідною насмішки,
доречно навіть використовувати жарти й політичні дотепи (De arte poetica, 1705,
452). Пояснення Прокоповичем композиції епітафії отримало широку підтримку,
цей фрагмент його трактату майже дослівно переходить у поетики-метатексти
(Praecepta, 1746, 120; Idea artis poeticae, 1707, 173; Libri tres, 1714, 53). Подібне
визначення знаходимо також у поетиці “Школа” (1726); тут лише додано, що слід
уводити змістовний і дотепний консепт (Offi cina, 1726, 40). У низці поетик друга
частина епітафії називається “кінцівка” (“завершення” – clausula) (Via, 1729, 52;
Tabulae, 1729–1730, 59; Praecepta, 1743, 127; Praecepta, 1746, 120).
В епітафії, як і в епіграмі, цінується витонченість (дотепність), чіткість і
стислість викладу (Officina, 1726, 40). Доречно, окрім повчання або влучного
вислову (sententia) про марноту світу тощо, указати рік смерті чи від створення
світу, чи від народження Христа, день, місяць (Сytheron Bivertex, 1694,
171; Liber, 1742, 124). Деякі поетики радять наприкінці тексту навести якісь
міркування чи моралістичну настанову (Hymettus, 1718, 43; Epitome, 1734,
61). Поетика “Кастальське джерело” (1700) зазначає, що у прозовій епітафії
краще додати відомий вислів, а у віршованій – консепт чи щось подібне (Fons
Castalius, 1700, 121). У деяких поетиках указано, що наприкінці слід писати ім’я
та прізвище автора епітафії, проте зазвичай вони опускаються (Hymettus, 1718,
43; Regia, 1740, 34). Як бачимо, за такого підходу будова епітафії повторює
композицію складної епіграми.
Слово і Час. 2011 • №538
У поетиці “Кастальське джерело” (1685), що визначає епітафію як напис,
виокремлено такі її складники: винайдення теми (inventio), розміщення
матеріалу (dispositio) та виголошення (elocutio). “Винайдення епітафії різне
через різноманітність предмету та обставин. Розміщення епітафії таке: якщо
був християнин, то попередньо ставиться D. O. M. Piis Manibus N. (Б[огу]
Н[айкращому] Н[айбільшому] і Благочестивим Манам Н[ашим]. – О. Ц.), і вже
тоді подаються ім’я, рід, сім’я, батьківщина, батьки, чим у житті займався,
заслуги покійного, дари науки. Тоді, зрештою, хай буде звертання… Інколи
подаються нападки на смерть. Виголошення епітафії потрійне: діалогічне
(prosopopoeia), драматичне (drammatica) чи розповідне (narrativa), тому
що або говорить один поет, або він зображає й інші речі, які говорять, або
впереміш. Поет говорить з Музою, Подорожнім, Померлим чи Чеснотою
Померлого…” (Fons Castalius, 1685, 80; подібне визначення див. також Regia,
1740, 33; Praecepta, 1743, 128). Поетика “Шлях” (1724) описує два способи
виголошення епітафії: розповідне (narrativa) і драматичне (prosopopoeia) (Via,
1724, 67). Як бачимо, при такому “риторичному” підході частини епітафії такі
ж, як ораторської промови, незалежно від того, ідеться про поетичну епітафію
чи прозову.
“Книга про поетичне мистецтво” (1637) вказує, що написи у віршах або у прозі
мають переказувати життя покійного і яскраво відображати його заслуги. Написи
створюються у формі епіграм і складаються зі вступу (exordium) – звертання до
подорожнього чи якоїсь значної особи, розповіді (narratio) – короткої похвали
діяльності померлого, його сім’ї і роду, та закінчення (conclusio), у якому слід
розважити зажурених друзів, побажати вічного блаженства або виголосити
сентенцію (Liber, 1637, 149). Ці міркування не дістали підтримки в пізніших
поетиках.
Не вписалися в загальне річище теоретико-літературного процесу й роздуми
про композицію епітафії, наведені в поетиці 1700 року, де виокремлено такі
складові частини цього жанру: плач, неприємності, втішання, підбадьорення,
пояснення нещастя чи втрати або, навпаки, прокльони, осуд, сатира та ін. (Fons
Castalius, 1700, 121). Очевидно, епітафія тут розуміється як епіцедія. Скалігер
поділяє епіцедію на похвали [laudes], показ втрати [jacturae demonstratio],
розповідь [narratio], плач [luctus], утішання [consolatio], підбадьорювання
[exhortatio] [8, 426].
Епітафії переважно пишуться у формі простої епіграми [epitaphium simplex]
– “голої, без жодного дотепу” (Сytheron bivertex, 1694, 161; Via lactea, 1735,
171), “просто, вказуючи особу [померлого]” (Libri tres, 1714, 53), “тобто того, хто
покоїться, описує третя особа” (Hymettus, 1718, 44). Поетика “Молочний шлях”
(1735) указує, що цей спосіб написання епітафії ще дехто називає історичним
(Via lactea, 1735, 172). У поетиках XVIII ст. як приклад простої епітафії наведено
дистих “Я знайшов гавань” [Inveni portum] (Via poetarum, 1724, 53; Via ingeneos,
1729, 48; Via lactea, 1735, 171; Lіber, 1742, 120; Praecepta, 1743, 120). Ця
епіграма, облюбована Григорієм Сковородою, має багату літературну історію
[5, 74-86].
Другий спосіб написання епітафій – через драматизацію (prosopopoeia), коли
особа автора приховується, як це описано в поетиці 1714 р. (Libri tres, 1714,
53). У таких випадках у тексті діє сам померлий, який веде бесіду з подорожнім
або з читачем, інструмент, яким користувався померлий, чи камінь або могила,
наділені здатністю говорити (Hymettus, 1718, 44; подібні формулювання
див. також: Officina, 1726, 39; Epitome, 1734, 62). У поетиці “Молочний шлях”
(1735) указано, що це досягається через драматизацію (prosopopoeia) чи
персоніфікацію (fictio) (Via lactea, 1735, 172). Поетика “Палац” (1740) за
аналогією до епіграм називає другий вид епітафій “складною епітафією”
39Слово і Час. 2011 • №5
(epitaphium compositum), у якій бачимо сильний концепт (conceptus animosus)
або відсутність концепту та драматизацію (Regia, 1740, 34).
Поетика “Камена на Парнасі” (1686) вперше подає класифікацію епітафій.
Виокремлюються чотири їх типи: розповідні (enunciativa sev enarrativa),
діалогічні (dialogistica), змішані (mixta) та епітафії-загадки (aenigmatica) як
частина розповідних. До розповідних належать епітафії, у яких говорить
лише поет. Діалогічні – це ті, у яких наявна драматизація, досягнута через
розмову подорожнього з померлим і могилою, померлого з друзями та рідними
чи батьків із померлим сином або навпаки. Змішаний тип – це твори, в яких
одночасно діють і поет, і померлий, і інші персонажі. В епітафіях-загадках
слід відгадати, хто похований (Camoena in Parnasso, 1686, 114). У деяких
поетиках виокремлюються лише три типи епітафій: розповідні (enunciativa sev
enarrativa), діалогічні (dialogistica) та епітафії-загадки (aenigmatica) (Cytheron
bivertex, 1694, 170; Lyra Heliconis, 1709, 246; Liber, 1742, 123). Поетика
“Прообраз” (1707) описує різні поетичні техніки написання епітафій, але їхніх
назв не дає (Idea artis poeticae, 1707, 173). У поетиці 1729 р. названо розповідні
(narrativa), драматичні (prosopopoeia), коли говорить сам поет із кимсь або з
чимось, та діалогічні (dialogistica) епітафії, де розмова відбувається у формі
діалогу (Tabulae, 1729–1730, 53). І знову ж таки коріння цих визначень слід
шукати в Понтана. Щоправда, він не подає класифікації епітафій, лише вказує,
що для епітафій, як і для інших творів, характерні три способи написання:
поет говорить сам, поет веде розмову з іншими, поет мовчить, даючи змогу
висловитися іншим [7, 247].
Згідно з поетикою “Палац”, епітафії пишуться як прозою, так і віршем (Regia,
1740, 33). Автор поетики 1637 р. стверджував, що епітафії виголошувалися
над могилою і могли щорічно повторюватися (Liber, 1637, 148). Деякі поетики
фіксують і письмову, й усну форми: “Епітафія виголошувалася біля могили,
часто писалася й на самих могилах” (Cedrus Apollinis, 1702, 148). Створюється
враження, що в Україні XVII–XVIII ст. побутувала переважно письмова форма
епітафій, адже вони “пишуться над могилами мертвих” (Сamoena in Parnasso,
1686, 87; Сytheron bivertex, 1694, 145).
Услід за Понтаном [7, 212] автори поетик були єдині в тому, що в епітафії
звичайно коротко вказують ім’я, вік, заслуги, суспільне становище, гідні похвали
чесноти, причини смерті та інші істотні відомості про покійного (Liber, 1637, 148;
Camoena in Parnasso, 1686, 114; Rosa, 1696, 51; Libri tres, 1714, 53; Hymettus,
1718, 43). Це особливо стосується розповідних і діалогічних епітафій (Сytheron
bivertex, 1694, 171; Lyra Heliconis, 1709, 247; Liber, 1742, 124).
Увагу авторів поетик привернув античний звичай розміщувати на могилах
знаряддя праці чи атрибути померлих: на могилі пастуха – палицю, моряка –
весло, землероба – плуг, воїна – меч, мисливця – сокола або собаку тощо. Деякі
поетики зазначають, що такі вказівки на рід діяльності ставляться на могилах і
тепер (Hymettus, 1718, 43; Regia, 1740, 34), зокрема, встановлюють символи:
на могилах вождів – орлів чи левів, священників – ключі, ораторів – блискавку,
поетів – лебедя (Rosa, 1696, 5; Idea artis poeticae, 1707, 173–174; Libri tres,
1714, 53; Epitome, 1734, 62; Via lacteа, 1735, 35; Hortus, 1736, арк.172-173).
Ці предмети нерідко фігурують в епітафіях.
У поетиці 1714 р. зазначено віршовий розмір епітафій: латинські пишуться, як
епіграми, польські чи слов’янські – одинадцятискоадовим силабічним віршем
чи тринадцятискладовиком (Libri tres, 1714, 53).
В епітафіях велике значення мають порівняння, коли осіб, яким пишуться
епітафії, порівнюють із рівними їм: володарів із володарями, знать зі знаттю,
вождів із вождями, героїв з героями, мудреців з мудрецями, митців з митцями
тощо (Hymettus, 1718, 45; Officina, 1726, 41; Regia, 1740, 38). Доречні в
Слово і Час. 2011 • №540
епітафіях такі тропи, як алегорія, драматизація, питання, фігури; щоб викликати
розчулення, розжалобити, слід увести в текст Прозерпіну, Парок, Лахесу,
Лібітіну та ін. (Officina, 1726, 39; Tabulae, 1729–1730, 31).
Автор риторики 1671 р., розглядаючи теорію епітафії, практично повторює
положення поетик, про які вже говорилося. Він говорить про поважні й
жартівливі епітафії, про способи, якими вони пишуться, згадує стеми й символи,
які вирізьблювалися на могилах у сучасні йому часи. Як приклади впереміш
подано прозові та віршові поетичні епітафії (Quaedam institutiones, 1671, 94
(зв.)). Це ще раз підтверджує, як тісно в давні часи були пов’язані поетика й
риторика, віршові і прозові епітафії.
У поетиці “Короткий виклад поетичних настанов” (1671) уперше подано
поширений у пізніших поетиках виклад про специфіку епітафій залежно від
того, кому вони присвячені (Poeticarum institutionum breve compendium, 1671,
22). Подібні настанови знаходимо в багатьох українських авторів поетик; вони
викладені або коротко (Сunae, 1686, 56; Liber, 1714, 53; Tabulae, 1729–1739,
59), або докладно (Hortus, 1736, 233). Інколи, очевидно, за браком аудиторного
часу, автори поетик обирали якийсь один або кілька аспектів: докладно
розглядали, як пишуться епітафії чи то дітям (Hymettus, 1718, 45; Epitome,
1734, 61-62; Regia, 1740, 37), чи то правителям і воїнам (Via, 1724, 67; Via,
1729, 52-53; Praecepta, 1743, 127). Найповніше з українських поетик ці питання
висвітлено в курсі “Школа” (Officina, 1726, 40; коротко див. також: Tabulae,
1729–1730, 31). “Аполлоновий кедр” (1702) наводить джерело цих настанав:
“Цьому досить детально навчає єзуїт Понтан” (Cedrus Apollonis, 1702, 148).
Понтан подає також рекомендації, як писати жартівливі та сатиричні епітафії
(iocosum et salsum) [7, 245]. Такі твори вперше згадано у “Віфлеємській колисці”
(1686): пояснюється, що вони пишуться по-іншому (Сunae, 1686, 56, див.
також: Rosa, 1696–1697, 51), тому що всяка різноманітність дарує задоволення
(Fons Castalius, 1700, 122). Жарти в епітафіях зазвичай недоречні, хіба що про
єретиків, п’яниць та ін. (Cedrus Apollonis, 1702, 148; Tabulae, 1729–1730, 60).
Прокопович зазначає, що жартівливі епітафії негідним людям і навіть птахам
чи тваринам пишуться не лише для втіхи, а й для вправ (De arte poetica,
1705, 330); його підтримує поетика “Настанови” (1746) ( Praecepta, 1746, 120).
Про такі епітафії згадано й у інших поетиках (Via, 1724, 68). Інколи поетам
дозволяється злегка пожартувати з покійних (Hortus, 1736, 233). На противагу
жартівливим і сатиричним епітафіям “стандартні” отримали назву серйозних
(epitaphium serium) (Regia, 1740, 36).
Отже, в українських поетиках досить ґрунтовно розглядається теорія епітафії.
Виходячи з цих нормативних правил, варто проаналізувати літературну
практику – приклади епітафій у самих поетиках та епітафії з українських
рукописів і стародруків.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вергилий. Энеида. С комментариями Сервия / Пер. с лат. Н. А. Федорова. – М., 2001.
2. Довгалевський Митрофан. Поетика (“Сад поетичний”) / Пер. i прим. В. П. Маслюка // Слово многоцінне.
– Кн. 4. – К., 2006.– С. 226-529 (далі – Hortus, 1736 і сторінка в цьому виданні).
3. Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII – першої половини XVIII ст. і їх роль у розвитку теорії
літератури на Україні. – К., 1983.
4. Прокопович Феофан. Сочинения / Под ред. И. П. Еремина. – М. – Л., 1961. – C. 334-455 (далі – De arte
poetica, 1705 і сторінка в цьому виданні).
5. Циганок О. “Inveni portum…”: форми сприйняття однієї античної епіграми у творчості Григорія Сковороди
// Циганок О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI – XVIII ст. – К.,
1999. – С. 74-86.
6. Gwalther Rudolf. Monomachia Davidis et Goliae et allegorica eiusdem expositio heroico carmine descripta. Epicedia
ac epitaphia. – Zürich, 1541. – P. 30-63.
7. Jacobi Pontani de Societate Jesu Poeticarum Institutionum libri tres… – Ingolstadii, 1594. – P. 212-247.
41Слово і Час. 2011 • №5
8. Julii Caesaris Scaligeri, viri clarissimi, Poetices libri septem / Ed. II. – Lugduni, 1594.
9. Rantzau Heinrich. Epitaphia in obitum patris. – Leipzig, 1584.
10. Theodori Bezae. Vezelii poemata varia: Silvae, Elegiae, Epitaphia, Epigrammata, Icones, Emblemata, Cato,
Censorius. – Geneva, 1597.
Отримано 2 листопада 2010 р. м. Київ
Петро Білоус УДК 821.161.04.09
ЧИТАЮЧИ ДМИТРА ЛИХАЧОВА
У статті переглядаються деякі концепції російського медієвіста Дмитра Лихачова (зокрема
щодо походження літератури Київської Русі, стилю монументального історизму), позначених
впливом імперського дискурсу у тлумаченні давнього письменства. Автор статті доводить, що
ідеї, які продукував Д. Лихачов під впливом радянської ідеології, непридатні для української
літературної медієвістики.
Ключові слова: літературна медієвістика, монументальний історизм, імперський дискурс.
Petro Bilous. While reading Dmitri Likhachov’s works
The article reconsiders some concepts of a Russian medievalist Dmitri Likhachov, fi rst and
foremost those concerning the origins of Kievan Rus literature and its monumental historicism. The
author argues that Likhachov’s ideas which stood under the infl uence of Soviet ideology can hardly
be used by Ukrainian medievalism, since they reproduce the imperial interpretations of ancient
literature.
Key words: literary medievalism, monumental historicism, imperial discourse.
Наукова спадщина Д. Лихачова – це, без сумніву, помітне явище в російській
науці та у славістиці ХХ ст. Його праці з медієвістики щоразу актуалізуються,
коли заходить мова про давню літературу, адже дослідник висвітлив
концептуальні питання розвитку східнослов’янського письменства Х – XVII ст.,
запропонувавши свої відповіді й розмисли щодо його системи жанрів, поетики,
стилів, провідної тематики й художньої специфіки. Доробок академіка має
фактологічне й методологічне значення і для українських дослідників, котрі
досі не обходяться без посилань на думки й авторитет визначного вченого.
Проте, як показують спостереження над публікаціями нинішнього часу, ніхто й
не сумнівається у вироблених Д. Лихачовим концепціях. Його щедро цитують,
кладучи наукові положення в основу студій із давнього письменства. Здається,
що над українськими медієвістами тяжіє авторитет не лише цієї постаті, а й (за
інерцією) непорушних засад російської науки, котра тривалий час визначала
пріоритети у вивченні давньої літератури (зокрема доби Київської Русі) і для
філологів України.
Проте чи все в доробку Д. Лихачова може беззастережно приймати українське
літературознавство? Американський славіст Ева Томпсон, яка, на відміну від
наших співвітчизників, не заворожена досвідом російського вченого, зараховує
його до помітних “трубадурів імперії”, котрий причетний до “специфічного
змішування національної ідентичності з імперською, що й привело до співпраці
Лихачова з державою задля зміцнення образу “російської слави” серед росіян
та іноземців” [9, 246]. Дослідниця подає характеристику праці “Сміховий
світ давньої Русі” (1976), доводячи безпідставність тези автора про те, що
“гумор давньої Русі належить до категорії європейського середньовічного
гумору”: “Між літературами Московії та середньовічної Європи була
принципова різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх
|