Євреї в українській літературі
Рецензія на книгу: Shkandrij Myroslav. Jews in Ukrainian Literature: Representation and Identity. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xiii, 265 p.; Petrovsky-Stern Yohanan. The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xv, 344 p....
Gespeichert in:
Datum: | 2011 |
---|---|
1. Verfasser: | |
Format: | Artikel |
Sprache: | Ukrainian |
Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2011
|
Schriftenreihe: | Слово і Час |
Schlagworte: | |
Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144256 |
Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Zitieren: | Євреї в українській літературі / М. Тарнавська // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 102-109. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-144256 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-1442562018-12-12T01:23:22Z Євреї в українській літературі Тарнавська, М. Рецензії Рецензія на книгу: Shkandrij Myroslav. Jews in Ukrainian Literature: Representation and Identity. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xiii, 265 p.; Petrovsky-Stern Yohanan. The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xv, 344 p. 2011 Article Євреї в українській літературі / М. Тарнавська // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 102-109. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144256 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
Рецензії Рецензії |
spellingShingle |
Рецензії Рецензії Тарнавська, М. Євреї в українській літературі Слово і Час |
description |
Рецензія на книгу: Shkandrij Myroslav. Jews in Ukrainian Literature: Representation
and Identity. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xiii, 265 p.;
Petrovsky-Stern Yohanan. The Anti-Imperial Choice: The Making of the
Ukrainian Jew. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xv, 344 p. |
format |
Article |
author |
Тарнавська, М. |
author_facet |
Тарнавська, М. |
author_sort |
Тарнавська, М. |
title |
Євреї в українській літературі |
title_short |
Євреї в українській літературі |
title_full |
Євреї в українській літературі |
title_fullStr |
Євреї в українській літературі |
title_full_unstemmed |
Євреї в українській літературі |
title_sort |
євреї в українській літературі |
publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
publishDate |
2011 |
topic_facet |
Рецензії |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144256 |
citation_txt |
Євреї в українській літературі / М. Тарнавська // Слово і Час. — 2011. — № 8. — С. 102-109. — укp. |
series |
Слово і Час |
work_keys_str_mv |
AT tarnavsʹkam êvreívukraínsʹkíjlíteraturí |
first_indexed |
2025-07-10T18:57:51Z |
last_indexed |
2025-07-10T18:57:51Z |
_version_ |
1837287478938042368 |
fulltext |
Слово і Час. 2011 • №8102
ЄВРЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Shkandrij Myroslav. Jews in Ukrainian Literature: Representation
and Identity. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xiii, 265 p.;
Petrovsky-Stern Yohanan. The Anti-Imperial Choice: The Making of the
Ukrainian Jew. – New Haven: Yale University Press, 2009. – xv, 344 p.
Престижне видавництво Єльського університету випустило у світ в одному
році (2009) аж дві монографії, присвячені українській літературі. Це вже само
по собі явище безпрецедентне. А коли зважити, що ці книжки розглядають
теми, досі відсутні в англомовних публікаціях узагалі, то це робить їх
унікальними, піонерськими й вартими того, щоб викликати зацікавлення
широкої громади українських читачів. Тема обох монографій – євреї в
українській літературі, а авторами цих книжок стали Мирослав Шкандрій і
Йоганан Петровський Штерн.
ецензіїР
Мирослав Шкандрій – професор
Університету Манітоби в Канаді й автор
таких англомовних видань про українську
літературу, як “Modernists, Marxists
and the Nation: The Ukrainian Literary
Discussion of the 1920’s” (Edmonton:
CIUS, 1992) і “Russia and Ukraine:
Literature and the Discourse of Empire
from Napoleonic to Postcolonial Times”
(Montreal: McGill-Queen’s University Press,
2001). Йоганан Петровський-Штерн –
професор Університету Нортвестерн у
Чикаго. Він також автор раніше виданої
книжки “Jews in the Russian Army, 1827-
1917” (Cambridge University Press, 2008).
Професор Петровський-Штерн виступав
нещодавно з лекціями в Альбертському й
Манітобському університетах, доповідав
у Нью-Йорку на форумі НТШ-А, а влітку
2010-го читав курс у літній українознавчій
школі Гарвардського університету.
Нововидан і книжки професор ів
Шкандр ія і Петровського -Штерна
споріднені своєю тематикою, але дуже
різні. Шкандрій на тлі історії української
літератури розглядає , як у творах
українських письменників віддзеркалені
українсько-єврейські відносини, тоді як
Петровський-Штерн подає біографічно-
критичні силуети п’яти письменників-
євреїв , які , маючи до вибору мову
імперії-російську або мову своєї етнічної
меншості – ідиш, вибрали інструментом
літературної творчості українську мову і
стали українськими письменниками.
На початку ХХ століття третина
світового єврейства проживала на
території України – півтора мільйона в
Російській імперії, півмільйона в Австро-
Угорщині. Поширена думка, нібито євреї
й українці жили ізольовано одні від
одних і спілкувалися лише з економічних
потреб. Шкандрій пробує це заперечити,
вважаючи, що українська література
демонструє багато зразків зближення
і взаємного порозуміння та розвитку
відносин від конфлікту й упередження до
шанобливого діалогу. У давній українській
літературі, каже Шкандрій, згадок про
євреїв майже немає. Але через 150 літ
після повстання Хмельницького, коли
вперше в 1846 р. вийшла у світ “Історія
Русов”, народився стереотип єврея, який
на службі польського землевласника
завідує його маєтками і тримає ключі
від православних церков, вимагаючи від
парафіян оплати за вінчання, хрестини,
похорони та інші релігійні послуги .
Стереотип єврея з ключами від церкви
повторюється також у двох думах, що
103Слово і Час. 2011 • №8
їх у ХІХ столітті записав Пантелеймон
Куліш . Шкандрій твердить , що цей
стереотип, який згодом набуде значного
поширення у творах М. Костомарова,
П. Куліша, Ганни Барвінок та інших
українських письменників і довгий час
живитиме антисемітські настрої серед
населення, не має достовірних історичних
підстав , а навпаки , приховує сліди
пізнішого літературного втручання й
неправильної етнографічної методології.
Розглядаючи творчість Тараса Шевченка,
зокрема його поему “Гайдамаки”, де
центральною темою є конфлікт між
українцями, з одного боку, та поляками і
євреями – з другого, Шкандрій зазначає,
що поема і з силою шекспір івської
трагедії описує революційний вибух
бунту й ненависті проти кріпацтва й
національного поневолення, і що поет
боліє над повторним насиллям у людських
конфліктах. Шевченко, крім того, виявляв
зацікавлення староєврейською історією і
Біблією, перекладав псалми Давидові, а в
поемі “Марія”, яка написана із секулярної
перспективи й містить християнські
і нехристиянськ і елементи , поет
пропагує чесноти любові, усепрощення й
порозуміння між людьми. У творах Івана
Нечуя-Левицького й Панаса Мирного,
каже Шкандрій, єврейські дійові особи
пов’язані із соціоекономічною системою,
як а експлуатує народ , але вони
зображені реалістично, без стандартних
узагальнень, як індивідуальні особистості,
що їх поведінка й мотиви зрозумілі.
У передреволюційн ій Рос ійськ ій
імперії в період після вбивства царя
Олександра ІІ (1881 р.) панував офіційний
антисемітизм, ширилися погроми, і ці
настрої віддзеркалені також у російській
літературі. Незважаючи на таку офіційну
атмосферу, в Україні в той час були спроби
українсько-єврейської співпраці, каже
Шкандрій, а в українській літературі (напр.
у творах Лесі Українки) єврейська історія
часто слугує метафорою або алегорією
нації, яка бореться за свою ідентичність,
проти ворожого поневолення. У п’єсах
етнографічного українського театру,
у творах Михайла Старицького, Івана
Карпенка -Карого євре ї , на думку
Шкандрія , зображені переконливо ,
реалістично, без упередження.
В Австро-Угорській імперії найвідомішим
українським письменником був Іван
Франко . У його романах “Борислав
сміється” і “Боа Констріктор” центральною
темою є конфлікт між капіталістами і
робітниками, де капіталістами виступають
євреї. У поетичних творах Франка також
чимало єврейської тематики. Один із
найважливіших його творів – поема
“Мойсей”, яка зображає трагічну дилему
національного провідника, а в ліричній
спадщині письменника є і поетична
збірка “Жидівські мелодії”, де з великим
теплом і симпатією відбиті такі теми,
як антиєврейські погроми, єврейський
спротив асиміляції, єврейські мрії про
батьківщину в Палестині; це, зокрема,
відображено в таких поетичних творах,
як “Самбатіон”, “Піря”, “Асиміляторам”
і “Заповіт Якова” – поезії , вилучені
радянською цензурою із 50-томного
зібрання Франкових творів.
Модерністи часто виявляли симпатію
і співчуття переслідуваним євреям. Це,
на думку Шкандрія, особливо помітно
у творах Гната Хоткевича , у поезії
Олександра Олеся, у прозі Агатангела
Кримського, Михайла Коцюбинського,
Тимофія Бордуляка , Володимира
Винниченка. У час визвольних змагань
були спроби співпраці, а Українська
Народна Республ іка пропонувала
є в р е ям н а ц і о н а л ь н о - к у л ьт у р н у
автономію. Погроми, які траплялися в
революційному хаосі, викликали осуд
таких українських діячів, як Олександр
Безпалка, Осип Назарук, Володимир
Кедровський , Павло Христюк та ін .
Двадцяті роки після більшовицької
революції принесли відродження не
лише української культури, а і єврейських
секулярних інституцій. Серед українських
та єврейських інтелектуалів виникала
дружба і співпраця: прикладами тут
Шкандрій наводить важливі зв ’язки
Павла Тичини з Леібою Квітком, Леся
Курбаса із Соломоном Міхоелсом, Юрія
Смолича з Дер Ністром. Чимало євреїв
брали участь у розвитку української
культури в період українізації: активними
були, зокрема, Олена Курило, Осип
Гермайзе, Абрам Лейтес, Володимир
Коряк, Ярема Айзенсток. Тоді ж почали
писати українською мовою письменники-
євреї Леонід Первомайський , Сава
Голованівський, Іван Кулик, Арон Копстейн,
Слово і Час. 2011 • №8104
Раїса Троянкер, Натан Рибак, Абрам
Кацнельсон, Наум Тихий… Українські
письменники післяреволюційного часу
у своїх творах зображували єврейських
персонажів із симпатією та розумінням.
Шкандрій наводить тут імена таких
авторів, як Степан Васильченко, Модест
Левицький, Клим Поліщук, Володимир
Винниченко , Майк Йогансен , Юрій
Смолич, Микола Бажан.
Репрес і ї тридцятих рок і в мали
трагічні наслідки і для євреїв, які брали
активну участь у процесі українізації.
Але сталінський терор, масові арешти
й розстріли , що за ними наглядав
сталінський висланець в Україну Лазар
Каганович, робота євреїв-комуністів у
поліційних органах че-ка, ГПУ-НКВД,
реакція населення на вбивство Симона
Петлюри в Парижі викликали зливу
гострого антисемітизму серед населення.
На Західній Україн і антисемітизм ,
твердить Шкандрій , був додатково
інспірований писаннями Дмитра Донцова
та посиленням кооперативного руху,
який став загрозливою конкуренцією
для єврейського купецтва. Антисемітські
настрої віддзеркалені і в літературі:
тут Шкандрій наводить як приклади
Спиридона Черкасенка й Василя
Пачовського, а водночас наголошує, що
таких антисемітських елементів не помітно
у творчості одного з найпопулярніших
прозаїків того часу – Уласа Самчука.
Радянськ а пропаганда воєнних
років дозволяла вислови радянського
патріотизму в літературі, але на диво,
каже Шкандрій, не використовувала
єврейську тематику. Трагедія голокосту
знаходила своє відображення у творах
Миколи Бажана, Максима Рильського,
Юрія Смолича, але ці твори не були
широко публіковані; навіть письменники-
євреї не мали змоги писати про трагедію
євреїв у війні. Водночас німецька окупація
сприяла поширенню антисемітизму; такі
настрої, за переконанням Шкандрія,
в іддзерк ален і в доробк у деяких
українських письменників , зокрема
Панаса Феденка, Ростислава Єндика
й Аркадія Любченка . Післявоєнна
українська література в екзилі розглядала
у кра ї нсь к о -єврейсь к і с тосун ки з
перспективи спільної гуманності, і то не
лише у творчості таких письменників і
літературознавців, як Юрій Шевельов,
Юрій Косач чи Тодось Осьмачка, а й у
творах Юрія Клена чи Леоніда Мосендза,
які раніше перебували під впливами
ідеології Д. Донцова.
Серед українських письменників -
євре їв Шкандр ій з гадує Грицьк а
Кернеренка й Раїсу Троянкер, а Леонідові
Первомайському він присвячує окремий
розділ, висвітлюючи його ідеологічну
еволюцію від правовірного радянського
письменника-комуніста до пізнішого
майже-дисидента, що його як єврея
звинувачували в космопол і тизм і ,
а як українського письменника – у
націоналізмі.
Зак інчує Шкандр ій свою книжку
коментарем про т і сну сп івпрацю
українців і євреїв у радянському Ґулаґу
та обширними цитатами з недрукованого
щоденника Докії Гуменної , де вона
пише про єврейсько-українські стосунки
в час війни в окупованому німцями
Києві. Повоєнна радянська українська
література не заохочувала до тематики
голокосту: Шкандрій тут згадує лише
т вори Бориса Харчу к а , Леон і да
Первомайського та Юрія Щербака .
У незалежній Україні такі теми , як
голокост і Бабин Яр, знаходять своє
відображення у творчості Володимира
Яворівського , Володимира Дрозда ,
Анатолія Дімарова. Молодше покоління
письменників (Василь Кожелянко, Юрій
Андрухович, Василь Єшкілєв, Марія
Матіос), завважує Шкандрій, засуджує
і викриває сатирою старі стереотипи й
міфи, зокрема й антисемітизм.
Йоханан Петровський-Штерн народився
і студіював у Києві. Він характеризує
себе як людину, що живе в Чикаго ,
викладає англійською, розмовляє вдома
російською , молиться гебрейською ,
а мріє і снить – українською мовою.
Він вибрав на св ій розгляд п ’ять
письменників-євреїв, які асимілювалися
не з панівною імперською культурою, а з
культурою поневоленого, колонізованого,
бездержавного народу, з культурою,
яка тільки починала відроджуватися.
Вибір української мови єврейськими
письменниками, на думку Петровського-
Штерна, має виразний антиімперський
характер. Автор порівнює євреїв, які
брали участь в українському відродженні
105Слово і Час. 2011 • №8
ХХ століття з польськими хасидами, які
говорили мовою ідиш, але боронили
польські національні інтереси і йшли до
російських в’язниць за свої переконання.
П ’ятірка українських письменників ,
що їх життя і творчість розглядає
Петровський-Штерн у своїй книжці, це
Грицько Кернеренко, Іван Кулик, Раїса
Троянкер , Леонід Первомайський і
Мойсей Фішбейн.
Грицька Кернеренка вважають першим
єврейським українським письменником.
Народився він 1863 року в Гуляйполі в
заможній єврейській родині. Справжнє
ім’я – Григорій (або Гірш) Борисович
Кернер. Після гімназії в Сімферополі
став агрономом, закінчивши в Мюнхені
політехніку, а повернувшись додому після
студій і подорожей Європою, управляв
власним маєтком. Під іменем Грицько
Кернеренко надрукував п’ять книжок
українською мовою: коротке оповідання
“Правдива казка” (1886) та чотири збірки
поезій: “Невеличкий збірник творів”
(1890), “Щетинник” (1891), “В досужий
час” (1894) і “Менти натхнення” (1910).
Твори Кернеренка та його переклади з
мови ідиш друкувалися в українських
журналах і газетах “Громадська думка”,
“Рада”, “Українська хата”, “Літературно-
науковий вістник” та в українських
літературних антологіях “Акорди” (1903),
“Розвага” (1905), “Українська муза” (1908),
“Струни” (1922). Кернеренко також автор
п’єси “Хто правди вкриває – того Бог
карає, або Любов силою не візьмеш”.
Петровський -Штерн характеризує
цей твір як сентиментальну любовну
драму із сільського життя, написану
в 1880-х рр. для постановки якимось
харківським театром, аналізує її сюжет і
твердить, що драма ця була заборонена
російським цензором через зображення
адміністративної корупції та поганого
ставлення до жінок у в’язницях. П’єса
Кернеренка була згодом надрукована
в його книжці “Менти натхнення” під
зм іненою назвою “Сила правди ” .
Кернеренко як співробітник “Літературно-
наукового вісника” листувався з Іваном
Франком, інформував його (на Франкове
бажання) про літературу мовою ідиш,
зокрема про таких письменників, як
Шолем Алейхем і Семен Фруґ. Остання
Кернеренкова книжка “Менти натхнення”
з ’явилася 1910 року й мала низку
рецензій у журналах. Але про життя
Кернеренка після цього Петровський-
Штерн достовірних відомостей не
знайшов. Чи цей капіталіст і єврей,
житель Гуляйполя , що вславилось
анархістичними заворушеннями Нестора
Махна , вижив у часи революції , чи
загинув? Дата й місце його смерті
невідомі.
Книжки Грицька Кернеренка давно вже
стали бібліографічними раритетами.
Петровський-Штерн аналізує їх зміст,
знаходить у них впливи Гайнр іха
Гайне й особливо Тараса Шевченка,
зокрема в зображенні жіночих постатей,
харак теризує поез ію Кернеренка
як мелодраматичну й романтичну.
Кернеренко, каже Петровський-Штерн,
зображував Україну як своєрідну утопію,
як країну високої свободи і спасіння,
а Шевченка він трактував як Месію
українського народу. Петровський -
Штерн подає у своїй монографії низку
англомовних перекладів Кернеренкових
поезій, а в журналі “Ab Imperio” (1:2005), де
вперше був надрукований ранній варіант
авторової англомовної статті про Грицька
Кернеренка, в додатку передруковано
сім оригінальних і три перекладні поезії
Кернеренка в українському оригіналі.
Петровський-Штерн – не перший автор,
який нагадує сучасним читачам про
Грицька Кернеренка. Про нього згадували
у своїх спогадах Євген Чикаленко ,
Анатоль Гак, а Ігор Качуровський ще
1998 р. написав статтю. Російському
пи с ьменни к о в і Давиду Мар к ішу
належить роман про Нестора Махна
під назвою “Полюшко-поле” (1991), де
Махна подано в позитивному світлі, як
творця українсько-єврейської утопійної
громади на взір палестинських кібуців,
а Грицька Кернеренка і його родину – як
прихильників і меценатів махновського
руху. Але в англомовну наукову літературу
ім’я Грицька Кернеренка Й. Петровський-
Штерн упроваджує вперше.
Друга постать у книжці “The Anti-
Imperial Choice” – Іван Кулик. Автор
характеризує його як українського
б ільшовика , марксиста , який був
активним письменником, фольклористом,
критиком, журналістом, перекладачем,
редактором. На двадцять шостому році
Слово і Час. 2011 • №8106
життя Кулик мешкав у Сполучених Штатах
і в Канаді, а у тридцять п’ять років став
головою Спілки письменників України.
Життєвий шлях Кулика для дослідника
Петровського-Штерна приховує низку
загадкових неясностей . Народився
Ізраїль Юдович Кулик у містечку Шпола
Київської області в січні 1897 року
в родині бідного вчителя єврейської
школи. Дитинство провів в Умані, де
вчився в російській школі й писав свої
перші російськомовні вірші. Українську
мову вивчив від хлопців-товаришів, що
з ними грався в Софіївському парку,
та мандруючи українськими селами
і збираючи український фольклор .
У 1914 р. Кулик емігрував до Америки, і
тут, працюючи в копальнях Пенсильванії,
став атеїстом, марксистом і космополітом
і почав писати в соціалістичні газети
російською та українською мовами. Ці
роки в Америці віддзеркалені в його
автобіографічному романі “Пригоди
Василя Роленка”, який вийшов друком
в Україні 1929 р. Напередодні революції
1917 р. Кулик повертається до Росії, бере
участь у революційних діях на теренах
не лише Східної, а й Західної України,
редагує комуністичні газети, робить
стрімку кар’єру в комуністичній партії.
У 1924 р. працює консулом Радянської
України в Канаді й пише роман-есей
“Записки консула ” . Став одним з
організаторів літературної групи Гарт,
був причетний до нової письменницької
організації – Всеукраїнської спілки
пролетарських письменник ів і до
централізації літературного життя під
партійним контролем . У двадцятих
роках Кулик був уже автором десятка
різних книг, був вибраний головою
новоствореної Спілки письменників
України й керував Партвидавом, тобто
від нього залежала вся видавнича
діяльність. Кулик, на думку Петровського-
Штерна, щиро вірив у “гармонійне злиття
комунізму і українського відродження” в
час українізації (78). Кулик, каже автор,
ідентифікував себе з тими, хто боровся
проти колоніалізму, його героєм був Люї
Ріл, католицький семінарист у Монреалі,
який став на бік індіанців у їхній боротьбі
за громадянські права. У двадцяті роки,
пише Петровський-Штерн, Кулик “був
готов посвятити своє життя за визволення
гноблених народів в усьому світі”, але
вже в половині тридцятих років, у час
сталінського терору “єдине, для чого він
був готов посвятитися, була Комуністична
партія під проводом Сталіна” (100). Це,
одначе, не зберегло його від репресій.
Улітку 1937 р. Кулика заарештовано, а в
жовтні 1937 р. його засудили на смерть і
розстріляли. Згодом, у 1956 р., Кулик був
посмертно реабілітований у СРСР, і деякі
його твори наново з’явилися друком.
Петровський-Штерн анлізує Куликову
літературну спадщину, його антологію
американської поезії та зв’язки з такими
особистостями, як Надія Суровцова
та В. Винниченко. Про Кулика, який на
противагу ізольованому на власному
хуторі Грицькові Кернеренкові перебував
у самому вирі українського культурного
життя пореволюційних десятиліть ,
є чимало згадок у споминах різних
українських діячів, зокрема Григорія
Костюка , Наді ї Суровцової , Петра
Кравчука.
Найменш, мабуть, відома українським
читача третя постать книжки Петровського-
Штерна – Рая, або Раїса Троянкер.
Вона з’явилася на літературному обрії
Харкова у 1920-х рр., а згодом переїхала
до Ленінграда . Троянкер – авторка
двох збірок поезій українською мовою
та однієї книжки російською. Вони не
перевидавалися, і сьогодні їх можна
знайти хіба в архівах. Поезія її, каже
Петровський-Штерн, повна еротики, у ній
домінує жіноче его, тому дехто з критиків
називав письменницю “українською
Сапфо”. Нещодавно знайдені родинні
архіви дозволяють авторові відтворити
деякі відомості про її життя. Народилася
вона в Умані 30 жовтня 1908 р. у бідній
єврейській родині. Молодою дівчиною
втекла з дому із дресирувальником
тигрів мандрівного цирку, де й сама
почала працювати. Згодом зустріла
Володимира Сосюру й залишила цирк.
Сосюра, можливо, був батьком її єдиної
дитини, але згодом Раїса вийшла заміж
за Онуфрія Тургана – письменника,
активного учасника Плуга . Батьки
відреклися її, і цей конфлікт із батьками
та юдаїзмом віддзеркалений у поезії
Раїси Троянкер. Сосюра познайомив її з
Валер’яном Поліщуком, поетом отвертої
утопійної еротики й нестандартної
107Слово і Час. 2011 • №8
сек суально ї повед ін ки . Разом і з
Поліщуком Троянкер брала активну
участь у діяльності письменницької
групи Авангард і привертала до себе
увагу не лише як femme fatale, а і як
інтелектуально обдарована поетеса.
Троянкер була захоплена тодішнім
Харковом, столицею України, відтак
у ї ї віршах чимало футуристичних
і утопійних урбаністичних метафор.
Писала вона також на єврейські теми,
зокрема, на думку Петровського-Штерна,
мабуть , перша ввела в українську
літературу образи єврейського штетля.
Про Троянкер згадують у своїх спогадах
Г. Костюк і Ю. Смолич. Петровський-
Штерн аналізує творчість Раїси Троянкер,
дає огляд рецепції її творчості тодішніми
критиками, переплітає свій есей уривками
з поез ій у власному англійському
перекладі. На початку тридцятих років
закінчилася кар’єра української поетеси
Раїси Троянкер. Вона познайомилась із
російським поетом Іллею Садофєвим,
стала його дружиною і виїхала з ним до
Ленінграда. Це врятувало письменницю
від сталінських репресій в Україні ,
жертвами яких стали її колишні друзі
Турган, Поліщук і багато інших. Під
час війни Троянкер була активним
журналістом. У 1942 р. вийшла друком
книжка її російських віршів, які, на думку
Петровського-Штерна, не такі оригінальні,
колоритні й багаті образами, як її ранні
українські збірки поезій. Померла вона в
Мурманську 29 грудня 1945 р.
Леонід Первомайський забезпечив
собі гідне місце в історії української
літератури . Це поет, який пройшов
помітну світоглядну і творчу еволюцію
в ід , як пише Петровський -Штерн ,
молодого “радянського українського
романтика соціялістичних переконань і
пролетарської орієнтації” до зрілого творця
класичної поезії, що її критики називали
“герметичною” і “онтологійною” (165).
Але Первомайський був не лише поетом.
У свідомість українського діаспорного
читача Первомайський увійшов своїм
романом “Дикий мед” (1963), що заблиснув
на тлі радянського соцреалізму як
рідкісний вияв високоякісної літератури
і приніс письменникові розголос поза
межами України. Петровський-Штерн
завважує дві характеристики творчості
Первомайського: “Він не переставав
займатися тематикою українсько -
єврейського зближення навіть тоді
як партійні керівники відкидали таку
тематику як націоналістично наснажену і
несприятливу. Він повертався до трагедії
єврейського народу в час голокосту,
хоч його сучасники в СРСР повинні
були вірити, що нацисти націлювались
на радянських громадян взагалі, а не
на євреїв, і що натяк на центральність
євреїв у мартирології голокосту – це була
сіоністська пропаґанда” (165). Другою
характеристикою Первомайського, на
думку автора, є його постійна увага
до жертв насильства, до принижених,
поневолених, ув’язнених, замордованих.
Первомайський , каже Петровський-
Штерн, ідентифікував себе із бідними
євреями штетлів , і і з замовклими
жертвами українського голодомору, і з
невідомими солдатами, що загинули
на фронтах Другої світової війни, і з
мучениками голокосту, і з переслідуваними
літераторами різних епох та націй. Для
Первомайського людські права важили
більше, ніж права національні, релігійні,
етнічні, політичні чи гендерні.
Життя Первомайського досліджувати
нелегко, стверджує Петровський-Штерн.
Більша частка його архіву загинула, а те,
що залишилося, недоступне дослідникам.
Сучасники згадують, що він був неговірким
і рідко говорив про себе. Народився
поет у родині єврейського палітурника
в Червонограді , на Полтавщині , 17
травня 1908 р. Справжнє його ім’я –
Ілля Шльомович Гуревич (російською –
Ґуревіч, мовою ідиш – Елія бен Шлойме).
Родина була російськомовна, але мати
часто співала українських пісень, і це
було перше знайомство майбутнього
поета з українською мовою. Дитиною Ілля
вчився в єврейській школі, де російська
мова й література були обов’язковими
предметами . Після чотирьох років ,
одначе, хлопець утік із тієї школи й
більше до неї не повернувся. Його любов
до книг тісно пов’язана з батьківською
палітурнею. Захоплений революцією,
молодий комсомолець почав писати
романтичн і в ірші українською п ід
прибраним ім’ям Леонід Первомайський.
Згодом перебрався до Харкова , де
долучився до літературного життя
Слово і Час. 2011 • №8108
української столиці. Протегований і
підтримуваний такими літературними
тузами , як , зокрема , І ван Кулик ,
Первомайський пише поезію, прозу і
п’єси для сцени. Петровський-Штерн
звертає увагу на два ранні прозові твори
Первомайського – “Містечко Ладеню”
(1931-1934) і “Земля обітована” (1927),
протагоністи яких покидають єврейський
штетль, аби будувати радянський колгосп
в Україні , замість того , щоб мріяти
про Палестину. В обох цих творах
Петровський -Штерн уловив натяки
на катастрофу голодомору в Україні.
На думку автора, саме вони, а не лише
єврейська тематика, призвели до того,
що ці два твори за радянських часів не
перевидавалися взагалі. Інші ранні твори
Первомайського, що згодом увійшли
в семитомне зібрання його доробку,
зазнали таких змін від руки радянських
редакторів-цензорів, а деколи й самого
автора, що, на погляд Петровського-
Штерна, критичний їх аналіз справді
можливий тільки на основі журнальних
першодруків. Поезія Первомайського
з часу війни, зокрема збірки “Земля”
й “День народження ” , принесли
йому широкий розголос і Сталінську
премію 1946 року. Але в післявоєнній
поезії і прозі Первомайського щоразу
повторюється тема голокосту, що, як
пише Петровський-Штерн, свідчить про
те, що автор “наново ідентифікував себе
не тільки як український поет вражений
нацистськими жахіттями, але також як
єврей, що завинив тим, що пережив
голокост” (200). У час післявоєнного
сталінського антиєврейського наступу
на т. зв. космополітів Первомайський
потрапив під обстріл радянських критиків,
таких як Любомир Дмитерко й Микола
Шеремет. У 1960-х рр. письменник майже
не друкувався, проводив більшу частину
часу поза Києвом, на своїй дачі в Ірпені,
готував до друку переклади Гайне, що
з ним знаходив багато спільних рис.
Саме тоді, усамітнившись, він став, каже
Петровський-Штерн, інтелектуальним
поетом, поетом-філософом і створив
найкращі свої поетичні твори, що згодом
вийшли збірками “Уроки поезії” (1968),
“Древо пізнання” (1971), “Вчора і завтра”
(1974).
Мойсей Фішбейн , передовий поет
нашо ї с у ч а с но с т і , в важає с ебе
біблійним пророком, що його Бог послав
Україні. Українська мова – принижена,
колонізована , придушена , але , на
думку Фішбейна, свята, адже саме їй
судилося відіграти визначальну роль
у національному відродженні України.
Мойсей Фішбейн народився в Чернівцях
1946 р. У Чернівцях збереглися деякі
залишки єврейської культури, існував
навіть єврейський театр , і батьки
Мойсея розмовляли вдома і диш .
У багатонаціональному місті панувала
російська мова, але мати Мойсея була
вчителькою української мови й літератури.
Це, напевно, мало вплив і на молодого
Мойсея, хоч, на погляд Петровського-
Штерна, молодий поет учився української
мови від шкільних товаришів, на вулиці
і з вистав українського театру; тому
те, що Фішбейн віднайшов себе і став
саме українським інтелектуалом і
українським поетом, здається авторові
своєрідною загадкою . У 1950-х рр .
Фішбейн, каже Петровський-Штерн, був
єврейським підлітком, який розмовляв
російською мовою і мріяв стати актором
російського театру. Мойсеєва мати
намагалася відмовити його від кар’єри
в театрі, вони з батьком хотіли, щоб син
став інженером: професія стабільна,
неполітична й безпечна для єврея. Отже,
Фішбейн стає студентом кібернетики в
Новосибірському університеті. Далеко
від домівки , незадоволений своїми
обставинами, Фішбейн незабаром кидає
кібернетику й переходить на філологію.
Що більше, живучи в російськомовному
Сиб іру, Фішбейн починає писати
поезії українською мовою. “Подвійна
ідентичність, яка здавалась неможливою
для Фішбейна російською мовою чи мовою
ідіш, виявилась можливою в українській
мові”, –зазначає Петровський-Штерн
(238). Це було в час, коли радянська
влада розпочала, як каже сам Фішбейн,
“тотальний погром” української культури
(239). Фішбейн зробив вибір на користь
переслідуваних українців і культури
колоніальної України, подібно як у той же
час російськомовний молодий поет Леонід
Кисельов перейшов із російської мови на
українську й почав писати антиімперські
т вори . Одн і єю і з хара к терис ти к
українського шістдесятництва, завважує
109Слово і Час. 2011 • №8
автор, був відновлений діалог із євреями.
Тут Петровський-Штерн згадує виступи
Івана Дзюби, Святослава Караванського,
Леон іда Плюща . А з годом , п ісля
розгрому відродження, цей українсько-
єврейський діалог перенісся до Ґулаґу
і продовжувався після розпаду СРСР.
Оцінивши поетичний хист Мойсея
Фішбейна, пише Петровський-Штерн,
українські письменники Іван Драч ,
В і тал і й Коротич , Микола Бажан
допомогли Фішбейну перебратися з
Новосибірська до Одеси, а потім і до
Київського педагогічного інституту.
У Києві Фішбейн завів тісні зв’язки з
Миколою Лукашем, який мав великий
вплив на його поетичний розвиток ,
а також познайомився з Леонідом
Первомайським . Але несподівано в
лютому 1973 р. Фішбейна завербували
до армії і вислали на Далекий Схід.
Відчуваючи певні паралелі з долею
Шевченка, Фішбейн написав тут поезію
“Тарасові сни”. Але поета як єдиного
сина старих батьків незабаром звільнили
з армії, і він повернувся в Україну, де
з’явилася його перша збірка “Ямбове
коло” (1974). Але 1970-і рр. були часом
погрому української культури . Коли
Фішбейну запропонували співпрацю з
КДБ, він відмовився й вибрав еміграцію.
Його екзиль в Ізраїлі, пише Петровський-
Штерн , виявився прокляттям для
нього як українського поета. Там не
було українських публікацій, і ніхто не
цікавився його поезією. А ізраїльський
істеблішмент, підтримуваний тисячами
новоприбулих із СРСР російськомовних
іммігрантів, мав виразне антиукраїнське
упередження. Згодом Фішбейн зав’язав
контакт із редакцією “Сучасності ” ,
передового українського журналу
діаспори, став його співробітником, а
потім переїхав до Мюнхена, де почав
працювати в українському відділі Радіо
Свобода. Сьогодні Мойсей Фішбейн
уже лауреат літературних премій і
автор низки поетичних книжок (“Збірка
без назви” (1984), “Апокриф” (1996),
“Розпорошені тіні” (2001), “Аферизми”
(2003), “Ранній рай” (2006)). Він ділить
свій час між Мюнхеном і Києвом, виступає
на наукових конференціях, друкує статті
в українській пресі. Пафос Фішбейнового
“лінґвістичного месіянізму” пронизує
його журналістські виступи, інтерв’ю,
поезію і прозу. Для нього мова “несе
відповідальність за всю українську
культурну традицію”: “…Я не дозволяю
собі говорити російською, бо життя
української мови, і української культури,
і українського духа, і самої України
в небезпеці”, – цитує Петровський-
Штерн Мойсея Фішбейна (253). А для
українського читача особливо повчальний
фрагмент із книжки Фішбейна “Апокриф”
про його досвід у радянській армії, де
його начальник, уроджений українець,
хвалиться тим, що посилає своїх дітей до
російської школи, зневажає Шевченка й
не говорить українською мовою (243).
Петровський-Штерн пише про героїв
своєї книжки: вони “усвідомлювали,
що для українського єврея неможливо
бути ліберальним і демократичним і в
той же час відкидати або занедбувати
національні змагання українців” (277); і
далі: “Українські єврейські письменники
довели, що вони могли поєднати близькі,
але досі окремі світи – і це активність, яка
вкінці розвалює стіни імперії” (278).
Поява книжок Мирослава Шкандрія і
Йоханана Петровського-Штерна, та ще й
під маркою престижного американського
видавництва, – книжок, які чи не вперше
в англомовному світі трактують не
досліджену дос і тему українсько -
єврейських літературних зв ’язків з
об’єктивністю й без антиукраїнського
упередження, – явище, котре наповнює
радістю від приємної несподіванки й
надією на майбутнє.
Марта Тарнавська
Отримано 1 липня 2011 р. м. Філадельфія, США
|