Антропочас Людмили Тарнашинської
Gespeichert in:
| Datum: | 2012 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2012
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144754 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Антропочас Людмили Тарнашинської / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 3. — С. 108-111. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-144754 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1447542019-01-04T01:23:07Z Антропочас Людмили Тарнашинської Голобородько, Я. Літературна критика 2012 Article Антропочас Людмили Тарнашинської / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 3. — С. 108-111. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144754 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературна критика Літературна критика |
| spellingShingle |
Літературна критика Літературна критика Голобородько, Я. Антропочас Людмили Тарнашинської Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Голобородько, Я. |
| author_facet |
Голобородько, Я. |
| author_sort |
Голобородько, Я. |
| title |
Антропочас Людмили Тарнашинської |
| title_short |
Антропочас Людмили Тарнашинської |
| title_full |
Антропочас Людмили Тарнашинської |
| title_fullStr |
Антропочас Людмили Тарнашинської |
| title_full_unstemmed |
Антропочас Людмили Тарнашинської |
| title_sort |
антропочас людмили тарнашинської |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Літературна критика |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/144754 |
| citation_txt |
Антропочас Людмили Тарнашинської / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 3. — С. 108-111. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT goloborodʹkoâ antropočaslûdmilitarnašinsʹkoí |
| first_indexed |
2025-07-10T20:03:41Z |
| last_indexed |
2025-07-10T20:03:41Z |
| _version_ |
1837291624510521344 |
| fulltext |
Слово і Час. 2012 • №3108
критика
ітературнаЛ
Ярослав Голобородько
АНТРОПОЧАС ЛЮДМИЛИ ТАРНАШИНСЬКОЇ
…Час постає настільки мінливо абстрактною і привабливо розмитою
величиною, що уявляти його можна в більш-менш конкретних формах.
Наприклад, скарбнички, куди, неначе у прірву, бездонно падають дні, місяці,
роки. Або незрадливої тіні, що переслідує свій об’єкт-суб’єкт, підступно
відданої йому впродовж усіх його життєвих обертів і обертань. Або піщаної
пустелі, де поволі губляться й поступово зникають обриси та контури всього,
що туди потрапляє. Або міражу, який чим далі, тим відчутніше перетворюється
на безваріантну й неуникненну реальність. Або у вигляді сейфа, що манить і
магнетизує саме своєю герметичною закритістю. Зупинюсь на образі сейфа,
і не тому, що він влучніший і виразніший, а лише через те, що він, вочевидь,
найбільш конкретно уявлюваний і виражає ту прихованість, захованість і
схованість дуже важливого знаття-інформації, яке конче треба, яке просто не
можна не знайти й не зрозуміти.
І хоча Людмила Тарнашинська у своїй медитативно-рефлексійній збірці
Його Величність Час / His Majesty Time. Variations on a (philoso)theme.
Mініатюри-імпровізації українського художника Пилипа Таралевича/Miniatures-
improvisations by the Ukrainian artist Pylyp Taralevych (передмова С. Кримського;
текст парал. укр. та англ. мовами) (К.: Bona mente, 2010. – 144 с.) риторично
запитує: “А де, / В яких / Потаємних сховках / Знайти / Ключі / Від часу?…” –
проте вона, схоже, цілком усвідомлює, що “ключі від часу” шукати недостатньо,
що час – значно складніша енігматична величина, ніж та, яка підвладна
“ключам”. Що варто шукати шифр, той єдинопотрібний шифр із означень,
образів й інтелектуальних рішень, який допоможе відкрити цю одвічно
засекречену нішу – сейф часу. На віднайдення цього шифру вона, власне, і
спрямовує свою думку, ущільнюючи текстопростір своєрідними верлібровими
сколками – вербальними структурами, мініатюрними або компактними.
Людмила Тарнашинська вдається до кроку, що й полегшує, й ускладнює
справу пошуку часового шифру. Вона намагається дефініцізувати час.
Напрям інтелектуального пошуку виглядає цілком умотивованим: сейф
часу розкриється, якщо вдасться виокремити його найпосутніші риси й
найпотаємніші ознаки. У вербальних структурах міститься чимало спроб
логіко-мисленнєвого прочитання сутності часу. І це зрозуміло: подати сто-,
двісті-, триставідсотково влучне визначення часу – це найкоротший шлях до
підбору шифру-мети. Інколи відчувається нагнітання часових дефініцій, які,
можливо, не так наближають до розуміння суті часу, як підтримують ритміку й
темпоритм шукання цього самого шифру. Можливо, процес шукання поступово
стає важливішим за сам шифр, котрий неначе відходить на другий план,
поступаючись місцем авторській думці, яка інтенсивно пропонує все нові й
109Слово і Час. 2012 • №3
нові варіації на тему дефініції часу. Л. Тарнашинська прагне урізноманітнити
процес дефініційного шукання, закцентувати на його не лише інтелектуальному
звучанні, а й експресивній виразності. Серед найефектніших прийомів цього
увиразнення – розробка парадоксальних означень і формул часу, якими густо
насичений текстоформат збірки.
Ще одним прийомом-кроком, який настійливо й концептуально практикує
Л. Тарнашинська, є прагнення метафоризувати час. Це зовсім не альтернатива
своїй же методі автологічно-раційного вирізнення клейнодів часу. Це ще один
спосіб докопатися, добратися, дістатися кордонів секретної зони часу, спроба
підібрати або наткнутися на шифр заповітного сейфа крізь образно-тропеїчну
ідентифікацію часу та його властивостей. Авторка багатовекторно і, сказати
б, багатоканально метафоризує Час – опредмечує, оживлює, олюднює. Він
постає впізнаваним і “своїм”.
Інакше кажучи, час у вербальних структурах збірки наближено до традицій
людської свідомості через постання в метафорній транскрипції. У цих
вербальних структурах угадується-відчувається розумова гра у винахідливість
у річищі суто метафорного прочитання загадковостей часу. Напрям думки
тут також зрозумілий – підібрати образно-тропеїчний шифр для сейфа часу,
позаяк не існує й не може існувати гарантії, що цей шифр має винятково
логіко-понятійне звучання.
Зустрічаються вербальні структури з підкреслено зоровою образністю
сприйняття часу, і тоді абстрагована невизначеність суті часу являється у
прозоро-чистих малюнках, настояних на добре знайомих реаліях-асоціаціях.
При цьому природа часу не лише зберігає, а й посилює ореол власної
енігматичності.
Іноді
Час –
Густий:
Можна скибками
Різати –
Як стільники
Меду.
Іноді
Легкий,
Вуалевий –
Як осінні дими…
Дефініціювання й метафоризування часу в окремих вербальних структурах
виявляються не тільки взаємодотичними, а й зрощеними. Іноді Л. Тарнашинська
подає текстові згустки, наскрізь проткані візерунками метафорних дефініцій.
Завдання, безперечно, за своєю суттю досить цікаве: “розшифрувати” час
через визначення, явлені в образах. Це ще один продуктивний шлях пошуку
втаємниченого входу до загадкового сейфа. Дефініційне й метафорне стають
неподільним цілим і пульсують виразною у своїй загостреності мисленнєвою
якістю.
В одній із вербальних структур Л. Тарнашинська здійснює спробу виразити
посутність часу, сполучивши семантичну величину із суто формальною й
актуалізувавши образ зламу, схрещення, перехрестя (або так – пере-хрест-я).
До того ж це виконано в тонах і обертонах смислу, максимально наближеного
до онтологічного звучання ключової в цьому контексті словоформи “хрест”.
Природа часу оприявнюється з підкресленою формовираженістю, але це
суто семантична формовираженість, така, що заряджена експресивною
смисловою фонікою. Асоціативну градацію “хрест – доля – хрест долі” новою
назвати важко, але вона буквально виростає з розвою вербальної колізії цієї
вербальної структури.
Слово і Час. 2012 • №3110
Час –
розпросторений,
Углиблений
У земну вісь,
Здійнятий д’горі –
Хрест
Нашої Долі.
Пошуки шляхів віднайдення шифру задля відкриття магнетично-заповітного
сейфа у збірці “Його Величність Час” не припиняються. Л. Тарнашинська
пречудово усвідомлює, що, як у будь-якому справжньому шуканні, неможливо
передбачити, який із кроків-шляхів приведе до очікуваного результату, до істини
або спроможний хоча б наблизити до них. І вона практикує-експериментує на
широкому креативно-пошуковому полі. Серед її прийомів-шляхів – розробка
й інсталювання новологосу. Елементи нової лексики, мови в таких випадках
завжди виправдані. Це може скластися, оформитися в маршрут до того зорово-
мисленнового ракурсу чи полюса, без яких відкриття секретного шифру стане
нереальним і, врешті, неможливим.
Форми новологосу від Л. Тарнашинської спрямовані на вичленування
словесних опцій, які урізноманітнюють і увиразнюють партитуру сприйняття
часу тим, що намагаються відійти від стереотипізованих означень-уявлень про
нього. Нові лексичні форми й ряди, замкнені на категорії часу, – це, безумовно,
трансляція альтернативного погляду, це вже інтелектуальна ініціатива, що
стимулює або провокує реконструювання, реформування (поміркованіше чи
радикальніше – це вже інше питання) тлумачень часу. Із часом не лише варто
– треба працювати, зокрема й на рівні модернізованих лексичних одиниць,
оскільки потенціал узвичаєної, узусної лексики, імовірно, вичерпав себе.
А слово – це завжди вимір і вимірювання, тест і діагностування, “ключик” і
підбирання шифру незалежно від того, в якій комунікативній ситуації і до якої
пошукової мети воно докладається.
Л. Тарнашинська з емоційною наполегливістю прооркеструвала думку про те,
що час заявляє про себе в рухові, розвиткові, що час і є, власне, передусім дією,
креативною (у найрозпросторенішому значенні цього слова) дією. Повернувши
цю мисль інакше, можна стверджувати, що без дії не існує як часу, так і уявлень
про нього. Звідси в новомові збірки форма “часувати” – мислити, відчувати,
переживати, одне слово, повнокревно перебувати в часі. Вербальні структури
вельми близькі до того, щоб потрактовувати час як структуровану категорію,
до того ж як таку, для якої зовсім не обов’язкова безмежність тривання.
У нього (себто в часу) можуть бути свої межі, кордони – кордони конечності,
і тому поряд із формою “наскрізьчасся” у вербальних структурах уживаються
лексичні форми “передчасся” й “білячасся”. Л. Тарнашинська прагне наблизити
час до людського єства (саме так, а не навпаки: не людське єство до часу,
що виглядало б традиційнішим і – що приховувати – банальнішим рішенням),
зробити його зрозумілішим, доступнішим, ідентифікованішим із людським
путтям-життям і для цього практикує такі словомоделі, як “часосповідь”,
“часо-слід”, “часопрядиво”, “часоісторія” й, урешті, майже пафосну форму
“часобуття”.
У вербальних структурах часова динаміка, часова органіка починає жити
за людськими законами, й у цьому варто вбачати не так його персоніфікацію,
що мало би вигляд помітного звуження і спрощення авторського погляду,
як антропософію часу – внутрішню спорідненість закономірностей розвою
людини і часу та, вірогідно, усвідомлення залежності часу від людської природи
вибудовує таку послідовність основоположних для цієї збірки концептів: час
– його творення – людина. До того ж концепт людина рівнодотичний до обох
попередніх концептів – і часу, і його творень. Якщо всіх їх звести в єдину
111Слово і Час. 2012 • №3
реченнєву цілісність, сформується така узагальнювальна максима: час творить
не тому, що він є достеменним деміургом, а тому, що є людина, яка може
сказати, що час – творить.
Може скластися враження, що у збірці “Його Величність Час” авторку чи не
найбільше бентежить питання: час – це що? Насправді вона замислюється
над питанням значно складнішим і, сказати б, гостросюжетнішим: час – це як?
Вона напружено шукає той шифр, що нарешті відкриє герметичну замкненість
сейфа часу і явить-таки його енігматично прихований механізм, який дозволить
зрозуміти-усвідомити, як час функціонує, творить, живе. Вона конче прагне
зазирнути у ґрунтовно засекречену лабораторію часу, щоби потім усе побачене
співвіднести зі своїм знаттям про людину та її життям-буттям. Це спроба
послабити, а якщо вдасться, то й нівелювати споконвічну залежність мислячого
духу від часу, й у цій зухвало-закономірно-необхідній спробі відчувається-
вгадується абсолютно органічне бажання якщо не урівняти статус людини
мислячої, інтелектуально енергетичної у взаєминах з невловно-загадковим
часом, то принаймні підвищити ці взаємини у класі.
У вербальних структурах від Людмили Тарнашинської постійно пробивається
й виблискує ген раціональності. Цілком імовірно, що наявність раціогеному
стримує, обмежує, гальмує просування до прориву в розумінні внутрішнього,
приховано-непідвладного механізму часу. Проте пошукова сюжетика збірки
оприявнює доволі несподівану й оригінальну колізію: градація раціовербальних
звернень до часових категорій урешті обертається цілком контр-раціональними
гранями, і книжка постає формою замовляння часу. Замовляння, у якому
починають “працювати” ір-, над-, постраціональні мотиви та прийоми, засновані
на повторюваності й нагнітанні слів, образів, зорових ракурсів. І майже
фізично стає відчутно, що проблема підбору шифру й відкривання сейфа
часу – насправді лише справа часу і що верліброві сколки (вони ж – верліброві
структури) також додадуть свою дещицю до віднайдення шифру та відкриття
цього сейфа.
Отримано 17 січня 2012 р. м. Херсон
Надія Гаврилюк
ІЛЮЗІЇ І РЕАЛЬНОСТІ, АБО ЕЛІКСИР ЩАСТЯ
Імовірно, у кожного автора знайдеться центральне поняття, що прочинить
двері до його поетичної майстерні. Для молодої харків’янки Люцини Хворост,
що позаторік дебютувала книжкою поезій “ГаЛЮЦИНАції” таким, на мою гадку,
є поняття ілюзії. Справа не тільки в тому, що ілюзії – одна з граней галюцинацій,
і навіть не у прямому підтвердженні, що “Паперовий кораблик” – “не що інше, як
одна з гаЛЮЦИНАцій”, яке винесено на четверту сторінку обкладинки (Люцина
Хворост. Паперовий кораблик. Поезії. Новели і притчі. – Харків: ЕДЕНА, 2010. –
80 с.). Річ у тім, що авторка сповідує багатовимірність світу, яка апріорі провокує
на неоднозначність сприйняття реальностей – духовної, художньої, матеріальної.
Критерій розрізнення ілюзії та реальності – свідомість людини (автора, слухача,
читача), що заломлює враження й розкладає його на спектр емоцій і роздумів.
Здавалося б, усе просто: для дитини (і поета, адже поетична свідомість схожа
на дитяче вміння дивуватися світу і схоплювати суть) паперовий кораблик –
|