Реальність мистецтва вища від реальності буття

Реальність мистецтва вища від реальності буття

Рецензія на книгу: Качуровський Ігор. 150 вікон у світ: З бесід, трансльованих на радіо “Свобода”. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 462 с.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Набитович, І.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2012
Назва видання:Слово і Час
Теми:
Рецензії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145019
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Реальність мистецтва вища від реальності буття / І. Набитович // Слово і Час. — 2012. — № 6. — С. 112-114. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-145019
record_format dspace
spelling irk-123456789-1450192019-01-14T01:23:41Z Реальність мистецтва вища від реальності буття Набитович, І. Рецензії Рецензія на книгу: Качуровський Ігор. 150 вікон у світ: З бесід, трансльованих на радіо “Свобода”. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 462 с. 2012 Article Реальність мистецтва вища від реальності буття / І. Набитович // Слово і Час. — 2012. — № 6. — С. 112-114. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145019 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Рецензії
Рецензії
spellingShingle Рецензії
Рецензії
Набитович, І.
Реальність мистецтва вища від реальності буття
Слово і Час
description Рецензія на книгу: Качуровський Ігор. 150 вікон у світ: З бесід, трансльованих на радіо “Свобода”. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 462 с.
format Article
author Набитович, І.
author_facet Набитович, І.
author_sort Набитович, І.
title Реальність мистецтва вища від реальності буття
title_short Реальність мистецтва вища від реальності буття
title_full Реальність мистецтва вища від реальності буття
title_fullStr Реальність мистецтва вища від реальності буття
title_full_unstemmed Реальність мистецтва вища від реальності буття
title_sort реальність мистецтва вища від реальності буття
publisher Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate 2012
topic_facet Рецензії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145019
citation_txt Реальність мистецтва вища від реальності буття / І. Набитович // Слово і Час. — 2012. — № 6. — С. 112-114. — укp.
series Слово і Час
work_keys_str_mv AT nabitovičí realʹnístʹmistectvaviŝavídrealʹnostíbuttâ
first_indexed 2025-07-10T20:42:14Z
last_indexed 2025-07-10T20:42:14Z
_version_ 1837294049038434304
fulltext Слово і Час. 2012 • №6112 РЕАЛЬНІСТЬ МИСТЕЦТВА ВИЩА ВІД РЕАЛЬНОСТІ БУТТЯ Качуровський Ігор. 150 вікон у світ: З бесід, трансльованих на радіо “Свобода”. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – 462 с. Книжку “150 вікон у світ” важко назвати просто збіркою бесід про культуру, мистецтво й літературу зокрема. Вона – виразник того, як медіапростір може стати важливим чинником формування незалежницької культурницької парадигми в тоталітарному суспільстві, яке денаціоналізують, нав’язуючи йому комплекс меншовартості та ідею про вищість іншої культури – культури окупанта. Ро з м о в и ( я к і мож н а н а з в а т и повноцінними лекціями ) , подані у книжці, – творчий ужинок праці двох десятиліть у мюнхенській студії радіо “Свобода”. У ній зібрано бесіди про творчість відомих, маловідомих або й зовсім невідомих в Україні представників св і тового письменства , музики й малярства, творчі портрети цілої плеяди українських перекладачів , рецензії та огляди перекладознавчих праць й антологій, відгуки на поетичні та прозові переклади, які в той час з’являлися в Україні та діаспорі, на переклади української літератури мовами світу. Одночасно ж до книжки ввійшли не тільки лекції на радіо, а й рецензії та нариси, які друкувалися в різних еміграційних виданнях. Збірка І горя Качуровського “150 вікон у світ ” – достатньо рідк існе явище в сучасному українському літературознавстві та культурології з огляду на те, що жанр радіопередачі має свої особливості і специфічну поетику. На відміну від наукового тексту, призначеного для особливого реципієнта, який володіє тезаурусом, метамовою певного фахового середовища , де логіка викладу має щільно поєднуватися з певними канонічними рамцями , у радіопередачі суб ’єктивний чинник значно випукліший. Це, зокрема, дає змогу концентрувати увагу на деталях, котрі в науковому тексті зазвичай виносяться у примітки. Здавалось би, що широкий часовий відтинок і культурний простір , які охоплює книжка, мали би перетворити її на особливий хаотичний набір розмов про літературу, мистецтво, культурні традиції, перекладацтво й рецепцію чужих культур українською і навпаки. Однак багатоманіття та всеохопність матеріалу має для видання особливу цілісність , об ’єднану тематично та логікою науково-популярного викладу, який одночасно не в ідступає в ід академічних традицій. Розповідаючи про творчість того чи того поета – з інших літератур і культур – автор лекцій нерідко наводить приклади з доробку цих авторів у власних перекладах. Варто назвати хоча б деякі з імен митців слова, яким присвячені радіолекції І. Качуровського: Вольфрама фон Ешенбаха , Ганза Закса, Й. В. Ґете, А. Гофмана, Ф. Кафки, Р. М. Рільке, Ф. Гельдерліна, С. Ґеорґе, Л. Улянда, Г. Гайне, Ш. де Костера, Г. К. Андерсена, Е. Вергарна, К. Гамсуна, О. де Бальзака, П. Меріме, Л. де Ліля, Ш. Бодлера, Ж. Ередія, П. Верлена, П. Кльоделя, Дж. Ґ. Байрона, А. К. Дойля, Р. Кіплінґа , Ч . Діккенса , О . Генрі , Е. А. По, М. Багдановича, А. Салав’я, Ю. Словацького, А. Асника, К. Тетмаєра, Ю. Тувіма, Ч. Мілоша, Х. Н. Бяліка, А. Ісаакяна, Г. Державіна, І. Анненського, Ф . Достоєвсько го , Ф . Соло губа , К. Бальмонта, С. Єсеніна, І. Буніна, А . Ахматової , О . Мандельштама , І. Бабеля, М. Зощенка, Л. де Веґи, Ф. Ґ. Льорки, Г. Містраля, Ґ. Містраль, А . Сторн і , Р. Дар і о , А . Нерво , Х. Л. Борхеса, композиторів – Й. С. Баха, Л. ван Бетховена, Р. Ваґнера, Дж. Верді, малярів – Ф. Ґойї, П. П. Рубенса, А. Дюрера, К. Моне, митців, представлених у Старій та Новій Пінакотеках у Мюнхені. Водночас книжка І. Качуровського – цікава пам’ятка доби, бо його передачі мали широку аудиторію в Україні. Для тодішньої радянської окупаційної влади вони були однією з ідеологічних проблем, 113Слово і Час. 2012 • №6 адже автор постійно наголошував на приховуванні й нівеляції цією владою скарбів і надбань світового мистецтва й української культури , української літератури зокрема. І. Качуровський – творець наукового парадоксу, який руйнує стереотипи українського л ітературознавства , скованого радянською традицією. Автор, наприклад, акцентує (як і в інших своїх дослідженнях , зокрема в “Ґенериці та архітектоніці”), що заскорузла ідея про “світло Відродження” і про “морок Середньовіччя” – ідеологічний штамп (і донині характерний зокрема, і для підручників з історії літератури), бо “світло Середньовіччя – це лірика трубадурів, це героїчний, куртуазний і містичний епос, це Вольфрам фон Ешенбах і Данте Аліґ’єрі, це сотні шедеврів романської та ґотичної архітектури, це, либонь, найвищий з усіх людських ідеалів – ідеал лицарства” (29). Переглядаючи, наприклад, тритомову антологію “Поэзия Европы” (1977 – 1978), автор зауважує, що вона має яскраво виражений “імперський принцип укладання”, бо ж авторів подано “не за роками чи стилями і не за мовою їхніх творів, а за державною приналежністю, за підданством кожного з них” (36). Додам, що такий імперський принцип не змінився й донині : у російських видавництвах останніми роками дедалі частіше з’являються твори українських (наприклад, І. Нечуя-Левицького) та білоруських авторів (без будь-яких указівок на те, що це переклади) у серіях “Русская классика”. Інакше, ніж крадіжкою, це назвати не можна. В українському перекладацтві подекуди й донині існує традиція здійснювати переклади не з мови оригіналу, а з російської. І. Качуровський в огляді “Поэзии Европы” демонструє на кількох прикладах, до чого може призводити така орієнтація. Двострофна поезія Люїса Сернуди за жанром – “це молитва. Ліричний герой звертається до Бога – Бога зірок і листу, щоб дав його душі перейти з життя у смерть, як злітає, подібно до розбитої зірки, осінній листок тополі . Перекладач досить вдало відтворив зміст молитви, випустивши, однак, звернення до Бога… Це, так би мовити, літературна політика в царині релігії”, а у вірші поетеси Анхелі Фіґера, зокрема, “з п’ятьох рядків наступної строфи перекладач переклав лише один, а решту додав від себе” (39). Принагідно в багатьох інших лекціях І. Качуровський виявляє себе уважним дослідником -перекладачем , даючи надзвичайно важлив і прина г і дн і харак теристики перекладам або декларуючи особливості певного твору в перекладацьких проекціях . Так , розповідаючи про переклад Михайлом Біликом “Енеїди” (опублікований 1972 р.), він наголошує, що для Верґілія типова “звукова інструментація – себто добір з певною метою певних звуків: Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні… І ми також ніби чуємо, як тупочуть копита. Або: По відпочинку першім, як ніч, пів шляху перейшовши, Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно Жити судилося… Звернімо увагу, що в другому випадку перекладач дає накопичення дзвінких і глухих шиплячих – хоч ні тих, ні тих латинська мова не знала. Це свідчить, що перекладач не є в полоні автора першотвору ” . І додає : “…Верґ іл ій більшою мірою, ніж будь-який інший поет, протягом сторіч визначав для поетів усіх европейських народів шляхи шукань у ділянці звукопису” (44). Оглядаючи ан толо г ію “Суз і р ’я французької поезії” (укладену Миколою Терещенком і видану 1971 р.), автор указує на т і аспекти презентац і ї чужомовних творів , котрі важливо знати й сьогодні кожному філологові. Зокрема, пояснює різноманітні помилкові тлумачення (на прикладі Клемана Маро, якого названо “яскравою постаттю часів раннього Відродження”, а його молодшого сучасника Бонавентюра Д е п е р ’ є – “ с е р е д н ь о в і ч н и м письменником”) літературних епох та періодів, що з досліджень останніх десятиліть минулого століття некритично переносяться й у сучасну історію світової літератури . Ідеться про радянську традицію 1920-х рр., коли “історію як науку було скасовано і заступлено Слово і Час. 2012 • №6114 “суспільствознавством”. За тодішньою схемою “Середньовіччя кінчалося , як йому й належить, у ХІV – XV віці. А йому на зміну приходила доба торговельного капіталу, яка тривала до Французької революції”. У 30-х рр. історію як дисципліну викладання реабілітували, “натомість скасували добу торговельного капіталу”, а 300 років її тривання “прилучили до Середньовіччя. Таким чином до Середньов і ч чя потрапили аж три, такі важливі, періоди розвитку европейської культури” – Відродження, бароко, класицизм, що й призвело до плутанини в періодизації культурних явищ : “Мовляв Середні віки – це, безумовно, Середньовіччя. Як його заперечення приходить доба Відродження, але вона також належить до Середньовіччя” (234-235). У лекціях про окремих письменників російської літератури І. Качуровський дуже часто декларує “український слід” у їх творчості (“Твори з українською тематикою знаходимо в Лєскова , Короленка, Чєхова, Буніна, Купріна” (99) ) , до того ж – це найчаст іше маловідомі чи майже невідомі навіть історикам літератури факти . Факти про те , що Ф . Сологуб перекладав “Кобзаря” Шевченка (можливо, тому, що “батько поета, що носив ім’я Кузьма Тетерніков , був нешлюбним сином поміщика Іваницького та його кріпачки” (67)), Міхаїл Зощенко у 30-х рр., гнаний і пересл ідуваний комун і с тичною диктатурою, пише повість про Тараса Шевченка (103), а “єдиний (!) переклад, що зробив Єсенін – це переклад з Шевченка” (106). Малознаний нині поет початку ХХ ст. Іван Бєлоусов був “обрав за мету життя – перекласти “Кобзар” на російську мову” (106). Тут же варто навести і приклад І . Качуровського про широту й загальність характеру взаємовпливів української та інших сусідніх літератур: “Містичний струмінь у поезії Шевченка захоплює Фьодора Сологуба, а Сологуба наслідує Павло Тичина у “Скорбній матері” (266). Можна сказати, що “150 вікон у світ” – не т ільки своєрідна енциклопедія українського перекладознавства (з переліком багатьох невідомих імен, зокрема перекладачів-емігрантів), а й власне впливів світової літератури на українську й навпаки. Так у лекції про драму французького поета Поля Деруледа “Гетьман” (яку переклала Софія Наумович) автор наголошує, що “першим, хто писав про Україну, називають Вольтера” (в історичній перспективі), але в художній літературі – згадки про неї маємо у шведських романтиків – Теґнера, у поемі “Володимир Великий” Еріха Юхана Стаґнеліюса, а від Байрона починається мода на “Мазеп” – й у поемі Віктора Гюґо, драмах Юліуша Словацького й Рудольфа Ґотштала (272). Книжка І. Качуровського може стати неоціненним джерелом для перекладача, дослідника української та світової літератур, культуролога, який займається малярством різних епох. Автор зауважує, що “всі книжки світу можна поділити на три категорії: ті, що їх не слід читати, ті, що їх можна прочитати (але – тільки раз), і, нарешті, ті книжки, що їх варто без ліку перечитувати” (405), і принагідно нагадує, що в Памви Беринди слово “філолог” означено як “любословець”. “150 вікон у світ” можна вважати науково- популярним текстом третього типу, до якого варто повертатися неодноразово кожному “любословцеві”… Ігор Набитович Отримано 25 січня 2012 р. м. Люблін, Польща

Схожі ресурси