Мандруючи художніми каньйонами Винниченка

Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Голобородько, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2012
Schriftenreihe:	Слово і Час
Schlagworte:	Рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145405
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-145405
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1454052019-01-22T01:23:50Z Мандруючи художніми каньйонами Винниченка Голобородько, Я. Рецензії Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. 2012 Article Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145405 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Голобородько, Я. Мандруючи художніми каньйонами Винниченка Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с.
format	Article
author	Голобородько, Я.
author_facet	Голобородько, Я.
author_sort	Голобородько, Я.
title	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_short	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_full	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_fullStr	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_full_unstemmed	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка
title_sort	мандруючи художніми каньйонами винниченка
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145405
citation_txt	Мандруючи художніми каньйонами Винниченка / Я. Голобородько // Слово і Час. — 2012. — № 9. — С. 112-119. — Бібліогр.: 9 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT goloborodʹkoâ mandruûčihudožnímikanʹjonamivinničenka
first_indexed	2025-07-10T21:36:43Z
last_indexed	2025-07-10T21:36:43Z
_version_	1837297473569161216
fulltext	Слово і Час. 2012 • №9112 МАНДРУЮЧИ ХУДОЖНІМИ КАНЬЙОНАМИ ВИННИЧЕНКА Брайко Олександр. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. Свою монографічну студію “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики” Олександр Брайко побудував за принципом аспектних оаз. У кожному з розділів, яких у моностудії чотири, вичленовується та обсервується або посутня , або атрибутивна , або знакова для Винниченкового прозового терміналу властивість чи конструента – своєрідна текстодайна чи текстотворча оаза, розгляд й інтерпретування якої стає просуванням углиб магнетичного поля письменника. Хоча дебютний розділ – “Екзистенційно- антропологічна проблематика прози В.Винниченка 1902 – 1910-х років” – найлаконічніший у монографії, проте в ньому заявлено зорові ракурси й намічено ціннісно-смислові колізії, які нарощуватимуться, варіюватимуться й д о п о в ню ва т им у т ь с я у т р ь о х наступних розділах. Інакше кажучи, загальноконцептуальна й конкретно- п р о бл е м н а р е п р е з е н т о в а н і с т ь першої аспектної оази відчувається в усьому подальшому розвитков і монографічної фактури як на вербально- термінологічному, так і на предметно- семантичному рівнях. А в т о р м о н о г р а ф і ї о б с т о ю є основоположне твердження , що В. Винниченко належав до письменників із пріоритетними соціумними запитами й соціознаковою проблематикою. Його персонажі майже фізично відчувають у собі ваготу й вантаж різноманітно- строкатих екзистенціалів – фізіологічних, етичних, інтелектуальних, світоглядних, поведінкових, які розкривають себе на тлі рельєфної повноти буття українського суспільства. Звертаючись до жанрів ескізу, оповідання , різдвяної казки , повісті, роману, О. Брайко інсталює досить продуктивну думку про те, що засадничі основи Винниченкової прози визначені суперметою – дістатися й оприявнити приховані, законсервовані, утаємничені та потенційні сутності й о г о п е р с о н а ж і в . Н а т у р и “ з нац іонально ї маси ” й і н тел і гент - особистості, явлені прозовими текстами Винниченка, позбавлені статичності й одновимірності. Вони зазвичай подані в густо-насиченому спектрі своїх виявів, у темпераментній азартності своїх іпостасей і в духовно -свідомісних зрушеннях та еволюціях. Виявити й зафіксувати різні грані складно-суперечливої цілості людського єс тва – ось прозово -наративна стратогема письменника. Його персонажі нерідко зазнають трансформаційних змін, до того ж логіка й інтенціональність цих змін зумовлена переміною обставин безпосереднього оточення, що веде до появи, до постання нових акцентів у свідомісних і поведінкових рішеннях. Чи не найвиразніше Винниченкову концепцію трансформаційних змін у свідомості й поведінковій культурі персонажа вт ілено в опов іданн і “Талісман”, на початку якого Піня – малоосвічений політичний в’язень – зображений як такий, що, “напевне, колись давно уже <…> раз на все собі сказав: “Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший , найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся… Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший” [3, 307]. І от з обранням його старостою в “коридорі політичних в ’язнів” (словосполука з “Талісману”) Винниченко докладно простежує трансформаційні родзинки, штрихи, деталі в поставі й поведінці Піні, що врешті обернулися його мужньо- рішучим учинком під час утечі групи політв’язнів через підкоп. Винниченкові персонажі від природи схильні до ультрадинамічності, вони експансивні й позначені чуттєвою розвиненістю та мисленнєвою рухливістю, у них від надміру життєвих потенцій клекотять, вирують і вибухають пристрасті, вони г іперсоц іал ізован і й неспроможні замкнутися або на собі, або в собі, 113Слово і Час. 2012 • №9 потребуючи якщо не соціумної реалізації, то принаймні соціумного виходу власної емоційної ритміки. О. Брайко цілком слушно акцентує на яскравій сексуальності Винниченкових персонажів, виокремлюючи такі основні ї ї ознаки -маркери , як “сексуальні імпульси”, “статеве єство”, “статевий потяг”, вітально-еротична поведінка. Гадаю, що визначальним у сексуальній органіці персонажів Винниченка постає усвідомлення ними свого владного статевого потягу, який умотивовує всі інші вияви біолого-експресивного комплексу, означеного терміном “сексуальність”, і впливає на них. Статевий потяг у проз і митця щільно пов ’язаний і з фізіологічністю, а саме вона – докладно виписана фізіологічність – властива культурі текстової репрезентації його персонажів , що особливо відчутна в роман і стиц і . Чолов і ки й ж інки у Винниченка заряджені потужною сексуальною енергетичністю , що в художніх реаліях обертається врешті настійливо-взаємними пошуками одне одного. За гамбурзьким рахунком, значна група текстів (ідеться передусім про ранні романи) обсервує насамперед проблему “мужчина і його жінки” в усьому багатоголоссі її тонів і відтінків. Ос о бл и в і с т ю п и с ь м е н н и ц ь к о г о пот ра к т у вання с е к с уал ьно с т і в монографії обґрунтовано вважається співвіднесення статевих проблем із етико-моральними, що, власне, було характерним для свідомісних шукань перших десятиліть ХХ ст. Однією з форм утілення сексуальності у прозі В. Винниченка, за концепцією т а н ом і н а т и в н им в и з н а ч е н н ям О . Брайка , виступає “сексуальний експеримент” [1, 36]. Маємо всі достатні підстави погодитися із цією тезою , котра з переконливою докладністю обґрунтовується інтим-реаліями романів “Чесність з собою”, “Рівновага”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”. Те, що в монографічному дослідженні квал іф і к ується як “експеримент - спокуса”, справді, властиве прозовим текстам Винниченка, коли персонаж спрямовує свою сексуальну потенцію на провокативну дію, актуалізуючи при цьому як власні, так і жіночі суто біологічні і н стинк ти . Письменник ретельно відтворює біологічну природу своїх персонажів, і це відтворювання нерідко має в нього форму сексуальної мети, що її бажано або треба досягти. Сексуальність пов ’язується з експериментально - б і о л о г і ч н о ю п о в е д і н к о ю , я к а , своєю чергою , стає пов ’язаною з поведінковою грою. Ось цей зорово- семантичний ракурс – сексуальність, експериментність , ігрова поведінка персонажів прози митця – належить до аналітично найсамобутніших у першому розділі. У розділі другому – “Особливості сюжетобудови прози В. Винниченка” – зрощено архітектонічні, наративні й проблемно-ціннісні величини, унаслідок чо го обсервац ія смислових н іш , визначальних для письменницького ноесису, органічно поглиблюється на рівні структурно-композиційних і структурно-розповідних особливостей та нюансів . О . Брайко досліджує , можливо, найскладніше – сукупність з в ’я з к і в м іж зо в н ішньоявленою композицією і внутрішньою архітектурою Винниченкових текстів, а також те, як ця формовиражена сукупність “працює” на їхні концептуально -аксіологічні властивості. Камертонним для цього розділу варто вважати узагальнювальну думку про те , що “проза В . Винниченка насичена подіями, стрімким і часто непередбачуваним роз гортанням фабульних перипетій” [1, 96], яким виокремлено три важливі формотворчі модулі – подієвий тонус, темпоритм прозової текстури й перспективу сюжетно-фабульної енігматичності . Беззаперечним слід уважати те, що оповідання й романи письменника густо ущільнені внутрішньосвідомісними й зовнішньовираженими реаліями . Ущільнені як простором персонажних номінацій , так і позаперсонажною конкретикою. У його прозі відчувається к арбоване і н тонування почутт ів , рефлексій і подієвих змін. Усе це надає його текстам ефекту сконденсованої напруги, навіть якщо власне сфера дії, дійового розвитку в них мінімізована, як це, скажімо, спостерігається в повісті “Голота”, де художньо-мисленнєву увагу Слово і Час. 2012 • №9114 зосереджено на суто персонажному нерві, проте сюжетна напруга від цього не слабшає, навпаки, знаходить своє акцентоване вираження в нечисленних виявах сюжетних загострень. Подієва частотність передусім притаманна романістиці В. Винниченка, де події можуть готувати одна одну, накочуватися одна на одну як снігові шари , що властиво, приміром, “Запискам Кирпатого Мефістофеля”. Гранично влучним потраплянням у серцевину сюжетоконструювання Винниченка стає монографічна теза про те, що прозові тексти прикметні “часто непередбачуваним розгортанням фабульних перипетій”. Так , ресурс несподіваного повороту подій письменник доволі консеквентно активує у своїх творах, що ретранслює його універсальне тяжіння до вияву нових ликів, іпостасей, су тностей сво ї х персонаж і в , до максимального загострювання подієвих реалій; цим автор прагне компенсувати глобальну схильність дійових осіб прози до монологічного й діалогічного життя-буття, що об ’єктивно стримує розвиток сюжету й виступає засобом ретардації , уповільнення основних подій у прозовому тексті. Ресурс не вельми очікуваної сюжетної проекції оприявлює радикалістськ і засади ментальної природи самого Винниченка, його схильність до кардинальних, ба більше – полярно протилежних змін, перемін й екстремальних мисленнєво- вчинкових рокіровок. А н а л і з у ю ч и с ю ж е т о т в о р ч у і н с т р ум е н т о в к у Ви н н и ч е н к о в о ї малої і романної прози , О . Брайко оперує солідним потенціалом текстів. Розглядаючи зв ’язок структурно ї фактури й наративно ї специфіки одного з оповідань, він зазначає, що “наприклад, у “Таємності” (1912) сюжетно важлива подія – бійка політв’язнів – переповідається устами наглядача Замойченка” [1, 67]. Так, розповідь “дозорця” (як сказано у Винниченковому тексті) Замойченка про поведінку двох спочатку загадкових політв ’язнів – “білого” і “чорного” (як вони позначені в тому ж таки тексті) – відіграє помітну роль у розвитку сюжетної канви “Таємності”. Проте факту бійки між ними текст оповідання не містить – ідеться лише про те, що, коли їх обох було розміщено в одній камері, то стосунки між ними різко погіршилися й що вони тепер “часто сваряться між собою, іноді не балакають між собою цілими днями” [3, 274]. Цю колізію в “Таємності” доведено до виразного емоційного загострення – до взаємної нетерпимості “чорного” та “білого” політв’язнів, що у викладі Замойченка має таку лексико-фонетичну інтерпретацію: “Государствені подають прошення, щоб їх розсадовили… Не могут умєсті жить . Не нравляться . Расположенія нєту. Сьогодня там таке було!.. Брат ти мой, хуже шпани всякой. “Чорного” в темний карцур запроторили. Двері, понімаєте, сволоч, бив. Да как? Схопив табуретку та й давай гатить. “Что дєлаєте?” – “Не могу сидєть разом з товаришем, давайте другу камеру”. Стояв Струк (іще один “дозорець”. – Я. Г.). Ну, звєсно, чоловек не вдержиться, почав усовіщать, ну, й сказав там щось, дак той як загне йому. Ах ти, брат ти мой! По-настоящему, по-арештантському. Струк говорить, що він аж ключі випустив з дива… От так государствені!” [3, 275]. Не містить факту “міжполітичної” бійки й подальший розвій подій, поданий від імені Михайла, головного наратора: “Я знов пішов у тюрму. “Чорного” зв’язали, бо він бив кулаками й ногами двері карцера. “Білий” об’явив голодовку і вимагав, щоб Струка забрали од його камери. Але Струк стояв і, казали, навмисне лаявся найбрудніше” [3, 276]. Погоджуючись із напрямком думки О . Брайка про значущість взаємин двох політв ’язнів , що опинилися в тюрмі містечка Гнилятина, для розвою сюжетного вектора оповідання , усе ж таки зазначу, що подієвий простір “Таємності” має відмінності від того, як він потрактовується в монографії. У розділі третьому – “Поетика деталі як простір текстуального дискурсу” – п р од о вже н о р о з гл я д п р о бл еми текстотворення , текстоорганізації з допомогою формальних конструентів, розпочатий у попередньому розділі. Умотивовано й доказово Олександр Брайко виставляє на кін тезу про неабияку вагомість мікрообразу в усіх форматах Винниченкової прози, обґрунтовує думку 115Слово і Час. 2012 • №9 про відчутне семантичне наповнення деталі в його доробку, наголошує на антропоцентричній спрямованост і її звучання. Справді, повною мірою уявити й представити прозовий простір Винниченка без акцентуації функціональної культури деталі навряд чи вдасться . У його як малій, так і крупній прозі вона активно насичується “проперсонажною” зосередженістю і стає суттєвим сегментом усеохопного інтер’єру антропосфери. Ураховуючи ту відчутну текстотворчу роль, яку деталь відіграє у Винниченкових прозових формах, О. Брайко тлумачить її як мікрообраз, що слід визнати точним і ємним термінологічним означенням; адже, будучи локальною концентрацією важли в и х т е к с т о в и х вел и ч и н і надтекстових смислових шарів, вона (деталь) сполучує загальноконцептуальні й предметно-конкретні реалії тексту. Це мікроканал, своєрідний інформ-“місток”, через який передаються різноманітні чуттєво-прикметні імпульси. У монографії вичленовуються основні номінаці ї деталей, притаманні Винниченковій прозі, та окреслюються їхні текстові функц і ї . Так , у процес і розгляду ранньої романістики, зокрема “Записок Кирпатого Мефістофеля”, О. Брайко доходить висновку, що “повторюваною деталлю, яка характеризує вихідний стан персонажа, стає “місяць” – мікрообраз, уже відомий із роману “Хочу!”, а тому, поза сумнівом, насичений у Винниченка глибоким антропологічним сенсом” [1, 174]. У цьому цитованому фрагменті спостерігаємо подвійну аналітичну інсталяцію – виокремлено одну з посутніх для Винниченка деталей-конструктів (мікрообраз “місяць” трапляється й у його оповіданнях “Студент”, “Терень”) і визначено її основну функціональну, точніше , семантико-функціональну спрямованість. До означення деталі як мікрообразу ще варто додати, що деталь – це й мікроструктура , яка у Винниченковій прозі долучається до розробки фабульно -сюжетної , композиційної та наративної фактури. Основним поняттям останнього розділу – “Особливості розповідної структури” – виступає субстанційний термін “наратив”, що потрактовується в монографі ї у двох значеннях – спец і альному й ун і вер с умному. Спеціальне потрактування наративу оприявлюється у визначенні та виявленні форм організації , структурування й ведення власне оповід і /розповід і . Універсумне тлумачення наративу реалізується у сприйнятті тексту або сукупності текстів у всій максимальній повноті його/їх семантико-ціннісних і суто розпов ідних властивостей , інакше кажучи, утілюється у сприйнятті мегатексту письменника. О. Брайко, відштовхуючись від розгляду конкретних наративних моделей , актуалізованих у прозі малих та крупних форм, постійно підходить і переходить до узагальнювальних положень і постулатів, що стосуються наративу В. Винниченка як смислової та образно-структурної ц іл існост і . Власне , у четвертому розділі – та й в усій монографічній студії – обсервується така онтологічна площина, як Винниченків меганаратив. Оск ільки його (цей меганаратив ) проблематично осягнути без залучення семантичної й архітектонічної синтагм, то в останньому розділі монографії вони тісно переплітаються з наративною синтагмою. О. Брайко слушно наголошує на частотному зверненні письменника до форми я-нарації (оповіді), що відкриває значний обшир наративної свободи, розширює можливості суб’єктивізації переданих або зображених реалій , стимулює актуалізацію експресивно забарвлених лексики й мовостилю , увиразнює ефект присутності оповідача в текстових перипетіях і колізіях, при цьому не потребуючи ототожнення я-наратора й персони автора. У процесі спостережень над оповідно- розповідною специфікою Винниченкових оповідань у монографії вичленовуються риси й ознаки реалістичного наративу, серед яких – окреслення соціозначущої фабульно-сюжетної ситуації, наявність персонаж ів , поданих у контекст і с оц і умно ї д і яльнос т і , рельєфна розробка характерів на тлі докладно виписаних обставин, антуражу, інтерес до антропоцентричних вим ір і в і площин революційного руху. У процесі маркування атрибутивних клейнодів ранньої романістики Винниченка наратив Слово і Час. 2012 • №9116 цілком аргументовано потрактовується як “мікротопографія модерної свідомості” [1, 263], якій властиві акцентуація зору й ноеми на провок ативно - актуальних конструентах статевої проблематики, розробка урбаністичного (передовсім київського) макропростору, амб і вален тн і с т ь і розщеплення людського єства, розробка внутрішньо- психологічної дійсності з наголосом на її емоційно-чуттєвому ускладненні, психічна еволюція персонажа в напрямку його суттєвої або тотальної деструкції. У своєму монографічному дослідженні “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х рок ів : проблеми поетики ” О. Брайко сформулював низку ключових висновків, що їх варто подати словами самого ж науковця. В и с н о в о к п е р ш и й , к о т р и й можна означити як ун ісоц іумний (універсально соціумний) або соціумно- інкорпорований: “У Винниченка аналогом середньовічних алегорій стають новітні дискурси – ніцшеанський імморалізм, трансформований свідомістю героя, модерний еротизм і марксизм, у якому акцентовано соціально-детерміністський складник” [1, 112]. Свідомість письменника була р ізноаспектно і , сказати б , різноканально вживлена в перипетії навколишньої реальност і ; він був надзвичайно чутливим до мейнстримних філософських , інтелектуальних й естетичних тенденцій , що довкола розвивалися й набирали вагу; його цікавили та приваблювали протестні ідеї та концепції, ліві (соціалістичні) політичні орієнтири й симфоніка сексуально- гендерних колізій, у якій він убачав визволення, розгерметизацію людської природи. Інкорпорованість інтересів, мисленнєвої органіки В. Винниченка в ритміку соціуму була пов ’язана з пантрансформаційним єством його натури. Тогочасне суспільство, якому властиві змінність, трансформаційність, цікавило митця саме тому, що в ньому самому жив і діяв ген активного розвитку. Внутрішня посутність Винниченка майже ідеально відповідала змінному, т р а н сфо рм а ц і й н ом у х а р а к т е р у соціуму. Інакше кажучи , свідомість письменни к а не мо гла не бу ти інкорпорованою в соціумний макровимір. Філософське “прочитання” людської трансформаційності та її онтологічної природност і запропонував Мартін Гайдеґґер, який у праці “Про сутність істини” зазначав, що “хоча людина у своїй поведінці завжди має стосунок до сущого, проте вона змінює також у більшості випадків своє ставлення до того чи того сущого та його виявлення” [8, 22]. Прояснення причин змінності людини у ставленні, оцінках і поведінці він виклав у продовженні попередньої думки, наголошуючи на тому, що “коли вона (людина . – Я . Г . ) збирається розширити, змінити, знову оволодіти і закріпити сферу виявлення сущого в найрізноманітніших царинах своєї діяльності та своїх можливостей, вона керується при цьому вказівками, що визначаються колом повсякденних намірів та потреб” [8, 22]. Першопочаткову мот и вац ію т р а н сформац і й н о с т і аксіологічних величин особистості він убачає в зовнішньоявлених чинниках та умовах, що спонукають до змін і корекції, переформатування усталених цінностей. Висновок другий, котрий маємо підстави окреслити як психолого-засадничий: “Драматизм людського буття проймає ледь не кожний порух індивідуальності. Ця риса визначає стильову своєрідність поетики Винниченка” [1, 59]. Проблема людського життя, за художньою версією письменника, якраз у тому, що, по-перше, це життя з його постійними перепадами, несподіванками, загостреннями, одне слово, з його незмінно перманентною напругою, а по-друге, це життя людини, котра майже завжди стикається з потребою в подоланні опору, незалежно від того, якого він ґатунку – зовнішнього чи внутрішнього. До найпронизливіших проблем Винниченкової прози належить та, яку О. Брайко визначив формулою “тотальна несвобода вибору” [1, 243] в координатах життя-буття персонажів. Його дійові особи майже постійно відчувають, усвідомлюють і переживають свою фатальну залежність – від звичаїв і норм навколишнього соціуму, від інших натур та індивідуальностей, від власних бажань і хотінь. Ними рухає прагнення вирватися з-під влади цієї залежності, проте їм нерідко доводиться врешті- решт лише усвідомлювати жорстко 117Слово і Час. 2012 • №9 детермінований характер того кроку, що на них чекає або який вони вимушені обрати. У к онтек с т і проблеми “в ільно ї несвободи” інтелектуально цікавими постають тези про те, що “характерною рисою Винниченкових персонажів є зовнішній активізм ” [1, 26] і що “Винниченков і персонажі – чи не найбільш діяльні постаті в модерністській українській прозі початку ХХ ст., схильні до перетворення себе і світу” [1, 26]. Сполучення “зовн ішн ій актив і зм ” приваблює інтерпретаційною гнучкістю й потребує смислового уточнення, інакше кажучи, конкретизації власного контенту, бо, гадаю, натурам, індивідуальностям Винниченка насамперед притаманний вербальний активізм . Твердження про персонажів письменника як про “чи не найбільш діяльних постатей у модерністській українській прозі початку ХХ ст.” вельми продуктивне з полемічного погляду. Вони зображені в експресіях, ваганнях, рефлексіях; вони показані в намірах, інтенціях, полемічних зіткненнях; вони перебувають у вимірі експресивно-розумових проекцій, у яких не вельми багато шансів здійснитися. Цю і деальноспрямовану сутн ість Винниченкових персонажів (з особливою відчутністю це спостерігається в ранніх романах) виражено репліками адвоката Якова Васильовича Михайлюка , я -наратора і з “Записок Кирпатого Мефістофеля”, що, хоча й схильний до резонерства, проте не позбавлений і хисту реального оцінювання ситуацій, і який, розмірковуючи над дамоклевим мечем стереотипів у повсякденному житті й звертаючись до Шапочки (вона ж Біла Шапочка, вона ж Ганна Пилипівна), викладає це так: “Через що інтелігентні люди не вживають розуму на що-небудь інше, як на принципіяльні суперечки та голі теорії?.. Я кажу, Ганно Пилипівно, про те, що ми інтелігенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло наших теорій ми не любимо й не можемо” [2, 320]. Винниченкові герої живуть очікуванням кроку, вчинку, точніше, того реального, достеменного вчинку, що підвищив би їх у їхніх же очах. Самих учинків у їхній життєвій практиці стається не так уже й багато. Власне, мала проза й рання романістика митця відтворюють суперечливий ментальний процес налаштування персонажа на можливість життєвчинку, ретранслюючи, очевидно, вічно актуальну потребу для української мислячої натури, індивідуальності в розробці такої категорії, як філософія вчинку (Philosophy of Deed), а слідом за нею – в утвердженні такої життєвої моделі , як практика дії (Practice of Action). Висновок третій, що його доцільно схарактеризувати як антроповізійний або антропосистемний – залежно від смислових акцентів, що розставляються другою частиною цих термінів: “У прозі Винниченка перших двох десятиліть ХХ с т. с к ладає т ь с я роз го рн у та антропологічна концепція, яка синтезує в с об і протое к зис тенц і ал і с тсь к і світоглядні моделі” [1, 45]. Митець незмінно – чи то актуалізуючи техніку реалістичного прозоживопису, чи то послуговуючись оптикою модерного життєбачення – мандрував каньйонами антропоцентричного словотяжіння . У фокусі його малих і крупних прозових форм перебуває широкий спектр дилем і ракурсів антропосемантики, зосереджений передусім на ракурсі антропоонтології, ба навіть антропософії (найпосутніших, найвизначальніших категорій та універсалій людського буття) і текстовому пропонуванні-формулюванні різноманітних антропоонтологічних моделей. Дотичність категорій “людина” і “буття” має своє обґрунтування на суто метафізичному рівні. М. Гайдеґґер оприявлює цю дотичність, цей зв’язок у логічній послідовності такого розвою думки : “Оскільки людина відносить себе до сущого, то вона уявляє суще стосовно того, що воно існує, що воно є і як воно є, яким воно хотіло би бути й має бути, одне слово, суще стосовно його буття. Це уявлення називається мисленням” [6, 11]. Цю ж тезу – про фундаментальність сполучення “буття” й “людини” – у тій же праці він подає в наступній мисленнєвій інструментовці: “…Людина є людиною такою мірою, якою вона, мислячи, відносить себе до сущого і таким чином тримається в бутті” [6, 13]. Отже, за трактуванням філософа, категорії “людина” і “буття” з’єднуються й Слово і Час. 2012 • №9118 опиняються в ситуації взаємодотичності завдяки ще одній категорії – мисленню, що уможливлює просування людини в напрямку усвідомлення власної й навколишньої буттєвості (за вербальною культурою Гайдеґґера, людина через мислення охоплює, кваліфікує “суще стосовно того , <…> що воно є і як воно є” та “тримається в бутті”). Бути людиною означає мислити , а шлях мислення закономірно приводить до співвіднесення індивідуального “я” з навколишнім макроявленням (буттям). Інакше кажучи, звернення В. Винниченка до культивованої антроповізійності природно й неухильно зумовлює постання в його прозі строкатого кола онтологічних проблем. Атрибутивною ознакою моностудії О. Брайка виступає призматичність погляду й мислення , потрактована в н а йширшом у з н ач е н н і ц ь о го поняття й позначена самобутньою структурованістю. Л і т е р а т у р н о - п р и з м а т и ч н и й п і д х і д виявився в том у, що до аналітичної обсервації в дослідженні залучаються тексти Б . Грінченка , О. Кобилянської, М. Коцюбинського, А . К р им с ь к о г о , Ле с і Ук р а ї н к и , Панаса Мирного, В. Підмогильного, О. Плюща, В. Стефаника, І. Франка, а також Л. Андреєва, М. Арцибашева, Ф. Достоєвського, С. Пшибишевського, Н. Чернишевського. Представленість цього ряду імен досить репрезентативно реконструює панораму літературно- художнього розвою доби другої половини ХІХ – початку ХХ ст., що, безперечно, важливо для повнос торонньо го потрактування проблемних питань і аспектів , які постають у процесі обсервації Винниченкової малої прози й ранньої романістики. І н т ел е к т у а л ь н о - п р и зм ат и ч н и й підхід зафіксував себе зверненням до значного кола європейських , російських, американських мислителів, реактуалізація думок яких слугує поштовхом для подальшого розвою та поглиблення монографічного ноесису. Серед цих і нтелект -персоналій – Р. Барт, Ж. Батай, М. Бахтін, Ж. Дерріда, М. Еліаде, А. Камю, Дж. Кемпбелл, Ж.-М.-Е. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар, Д. Лихачов, О . Лосєв , Ю . Лотман , Г. Маркузе , Е . Нойманн , Г. Ріккерт, П . Рікьор , Ж.-П. Сартр, В. Соловйов, С. Трубецькой, В . Тьорнер , С . Франк , В . Франкл , Е. Фромм, Лев Шестов, А. Шопенгауер, О. Шпенґлер, П. Юркевич. Окрім цього, у книжці виокремлюються бердяєвський, гайдеґґерівський , гьойз інґ івський , ніцшевський, юнґівський субнаративи. Усе це дає змогу практично безмежно реалізувати потенціал як спеціально- наукових досліджень, так і метафізичних потрактувань та концепцій, посилюючи звучання власне інтерпретаційної мисленнєвої культури. Інструментарно-призматичний підхід зафіксував себе в монографічній студії зведенням і синтезуванням елементів різноманітних методик текстового аналізу – структуралістської, міфологічної (міфопоетичної), архетипової, проектної, к одосимвол і ч но ї і , безперечно , естетичної. На один і той же Винниченків текст, на одні й ті ж текстові реалії в дослідженні можуть пропонуватися різні за своїм характером, за своєю суттю зорово-інтерпретаційні оптики, зіткнення й накладання яких суттєво розширює уявлення про обсервовані явища. В и о к р е м л е н н я т р ь о х в и д і в п р и з м а т и ч н о с т і ( л і т е р а т у р н о ї , інтелектуальної, інструментарної), а також сам характер і стиль акцентованого і н т е р п р е т а ц і й н о г о д у м а н н я , запропонований монографічною студією “Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х рок ів : проблеми поетики ” , засвідчують зацікавленість О. Брайка таким дослідницьким форматом, як герменевтичне літературознавство (Hermeneutical Study of Literature). Такий підхід передбачає не лише зосередження на ареалах художніх і письменницьких глибин, а й досягнення цих глибин крізь призматику множинності аксіолого- онтоло г і чних к онцепц ій . Саме в цьому кров і плоть герменевтичного л і т е р ат у р о з н а в с т ва , дл я я к о го інтерпретований текст – це, власне, уся сукупність реалій цього тексту, помножена й укрупнена безмежністю суджень про нього. В і д ф і л о л о г о - ф і л о с о ф с ь к о ї герменевтики як методу дослідження, започаткованої М . Гайдеґґером і 119Слово і Час. 2012 • №9 репрезентованої його численними працями , зокрема тлумаченнями а н т и ч н и х ми с л и т ел і в ( “В и с л і в Анаксімандра” [5], “Вчення Платона про істину” [9], “Гегель і греки” [4]) й інтерпретаціями різних граней, ракурсів і мисленнєвих ейдосів ніцшеанства (об ’єднаними у двотомовик “Ніцше” [7]), герменевтичне літературознавство відрізняється тим, що пріоритетом його фокалізації незмінно залишаються художні або художньодайні категорії та площини , що аналізований чи інтерпретований текст слугує не лише вихідною точкою, а й остаточним смислом обсервації, що до інтелектуального процесу в рол і і н телек т уальних обертон і в а к т и вно з ал у ча є т ь с я широке коло наукових дисциплін – від спеціальних до метафізичних . У класичній же герменевтиці текст виступає передусім вихідною точкою, а не остаточним смислом, потрактування те к с т у с тає не менш важливою мисленнєвою територією , аніж сам текст, екзегет фактично урівнюється у правах із автором-творцем тексту, а то й перевищує його. Усе разом узяте утверджує у класичній герменевтиці деміург ію екзегетики й масоване екстраполювання метафізичної моделі мислення як пріоритетної на інші, більш локальні за своїм спрямуванням сфери наукового пошуку. Оле к с андров і Брай к у у с во ї й фактологічно і концептуально насиченій монографії вдалося відчути й передати дух художньо-естетичної ноосфери, у якій жив та працював В. Винниченко, рельєфно представити низку посутніх для письменника аспектних оаз і продуктивно долучитися до розробки основоположних контурів його меганаративу. ЛІТЕРАТУРА 1. Брайко О. Проза Володимира Винниченка 1902 – 1910-х років: проблеми поетики: Монографія. – К.: ВД “Стилос”, 2011. – 303 с. 2. Винниченко В. Вибрані твори: Оповідання. Повість. Романи / Передм. Л.С. Дем’янівської. – К.: Грамота, 2005. – 928 с. 3. Винниченко В. Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 2000. – Т. 1. – 584 с. 4. Хайдеггер М. Гегель и греки // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 381-390. 5. Хайдеггер М. Изречение Анаксимандра // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Избранные статьи позднего периода творчества. – М.: Высш. шк., 1991. – С. 28-68. 6. Хайдеггер М. Кто такой ницшевский Заратустра? // Вестник Московского университета. – 2008. – Серия 7. Философия. – №4. – С. 3-22. 7. Хайдеггер М. Ницше. – СПб., 2006 – 2007. – Т. 1–2. 8. Хайдеггер М. О сущности истины // Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Избранные статьи позднего периода творчества. – М.: Высш. шк., 1991. – С. 8–27. 9. Хайдеггер М. Учение Платона об истине // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 345-361. Ярослав Голобородько Отримано 17 липня 2012 р. м. Херсон

Мандруючи художніми каньйонами Винниченка

Institution

Ähnliche Einträge