"Піранья" від Володимира Вознюка
Saved in:
| Date: | 2013 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2013
|
| Series: | Слово і Час |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145934 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | "Піранья" від Володимира Вознюка / Я. Мельничук // Слово і час. — 2013. — № 1. — С. 81-83. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-145934 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1459342019-02-04T01:23:26Z "Піранья" від Володимира Вознюка Мельничук, Я. Літературна критика 2013 Article "Піранья" від Володимира Вознюка / Я. Мельничук // Слово і час. — 2013. — № 1. — С. 81-83. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145934 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературна критика Літературна критика |
| spellingShingle |
Літературна критика Літературна критика Мельничук, Я. "Піранья" від Володимира Вознюка Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Мельничук, Я. |
| author_facet |
Мельничук, Я. |
| author_sort |
Мельничук, Я. |
| title |
"Піранья" від Володимира Вознюка |
| title_short |
"Піранья" від Володимира Вознюка |
| title_full |
"Піранья" від Володимира Вознюка |
| title_fullStr |
"Піранья" від Володимира Вознюка |
| title_full_unstemmed |
"Піранья" від Володимира Вознюка |
| title_sort |
"піранья" від володимира вознюка |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Літературна критика |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/145934 |
| citation_txt |
"Піранья" від Володимира Вознюка / Я. Мельничук // Слово і час. — 2013. — № 1. — С. 81-83. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT melʹničukâ píranʹâvídvolodimiravoznûka |
| first_indexed |
2025-07-10T22:53:02Z |
| last_indexed |
2025-07-10T22:53:02Z |
| _version_ |
1837302294784245760 |
| fulltext |
81Слово і Час. 2013 • №1
Ярослава Мельничук
“ПІРАНЬЯ” ВІД ВОЛОДИМИРА ВОЗНЮКА
Володимир Вознюк – знаний на Буковині, та й у всій Україні поет ліричного
штибу (видав десяток збірок), літературознавець (зокрема, дослідник
життєтворчості Ольги Кобилянської), культуролог, музейний працівник (40
років працює й нині очолює Чернівецький літературно-меморіальний музей
О. Кобилянської), публіцист і мемуарист. Зовсім недавно виявилася нова
грань його творчого обдаровання – як прозаїка. Упевненими мазками, як
зрілий художник слова, В. Вознюк явив читачеві “прозу буття”, що ввійшла
до його книжки “Між мовчанням і словом: Поезія. Спогади. Дорожні есеї.
Проза” (Чернівці: Книги-ХХІ, 2010). Це оповідання “Кавалер ордена Леніна”
та “Благочестивий злодій” і велика повість автобіографічного характеру
“Панотець”. “Її доля – воля” – оповідання на актуальну емігрантську тему,
що влітку 2012 р. побачило світ зі шпальт “Літературної України”, – виказало
автора як уважного обсерватора природи.
Плідним для Вознюка-прозаїка став 2012 рік. Так, у січневому числі журналу
“Дзвін” було опубліковано його твір “В лоджії”. І ось знову приємна несподіванка
для читача – розділ “Проза” львівського часопису за серпень відкриває повість
“Піранья, або Вона забирає своє” (Дзвін, 2012, №8).
Інтригує тут усе: і заголовок, і незвичайна форма оповіді. Це своєрідний
прийом обрамлення, облюбований автором ще в повісті “В лоджії”, де головний
герой спогадує минуле, будучи замкненим на балконі квартири.
У новій повісті з перших абзаців знайомимося з Уляною Максимчук –
працівницею Літературного музею Карпат і Підкарпаття, яка очікує літака до
німецького Дортмунда і, перебуваючи в залі львівського аеропорту, у готелі й
уже в польоті, весь час повертається думками в минуле. У фінальному розділі
твору теж є згадка про її приліт у Німеччину, де на летовищі показано зустріч
із друзями, з якими вона планує святкувати Новий рік. Однак усе це – лише
своєрідна рамка для головної мети письменника: всебічного, різновекторного
змалювання центрального персонажа повісті, на якого алегорично натякає
заголовок “Піранья”. Так, Ада Гекторівна Горошкевич – старший науковий
співробітник згадуваного музею, колега Уляни, – справді хижа людина.
Гадаю, назва твору напрочуд вдало номінує всю негативність образу жінки,
що, як та піранья, – хижа ненажерлива риба з надзвичайно гострими зубами.
Як тлумачить енциклопедичний словник, ці хижаки, що водяться у прісних
водах Південної Америки, нападають на тварин (навіть на великих ссавців),
вириваючи з них шматки м’яса, небезпечні і для людини.
Справді, позиція героїні (яку й героїнею не назвеш: геройського в ній катма)
суспільно загрозлива – вона егоїстки з голови до п’ят, самозакохана колись
красуня, а нині підстаркувата п’ятдесятирічна дама, що звикла турбуватися
лише про себе, а від чоловіків, які потрапляють у сіті її чарів, завжди “забирати
своє”. Жертвами піраньї Аделії-Ади – ім’я, до речі, викликає стійку асоціацію з
“адом”, тобто пеклом, – стають солідні чоловіки, добре забезпечені фінансово,
що можуть щедро її спонсорувати: перший чоловік – хірург, після розлучення
з яким був жених Василь – забезпечений будівельник, інший – франт із
Кам’янця-Подільського, котрий манив канадським раєм, другий чоловік –
університетський викладач, без п’яти хвилин доктор наук Георгій Климчук,
після несподівано ранньої смерті якого з’явилися коханці: колишній полковник
міліції Федір Здобуга, історик Микола Місюн і сивуватий стрункий незнайомець
“Тьомочка”. Уміле маніпулювання чоловіками, використання їх у власних
Слово і Час. 2013 • №182
цілях, хижацьке загарбування майна – усе це найбільше виявилось в епізоді
боротьби за спадщину по смерті Климчука. Автор докладно описав усі перипетії
кількох судових засідань, адже захланна Ада, окрім успадкованих нею майна,
машини й гаража, ощадкнижок і багатої бібліотеки професора, зазіхала ще й
на будинок брата покійного. Дивом дивуєшся, як ця “піранья” підкупила свідків,
сусідів, навіть лаборанта Івана Квасницю і того ж Місюна, щоби лжесвідчили
на її користь. Програвши апеляційний суд, “невтішна” вдовиця погрожувала ще
й Верховним. Мала “залізні” аргументи: біблійна істина про те, що не можна
зобижати вдову, а вона начебто бере своє, їй належне, при цьому затято
ігноруючи іншу заповідь – “не жадай дому ближнього свого”.
Найцікавіше, що горювала Ада-вдовиця лише напоказ, а вже на дев’ятий
день, замість опікуватись поминанням пам’яті свого справді порядного й
доброго чоловіка, знаного науковця й шанованого викладача, бігцем побігла
шукати директора гаражного кооперативу, аби не втратити гараж. До речі, брат
Георгія економіст Іван Климчук змальований В. Вознюком як високопорядна
людина й у стосунках із братовою, що так тривало й жорстко з ним позивалася,
й особливо у ставленні до доньки й колишньої дружини, про яку піклувався в
час її онкохвороби, полегшивши страждання вмирущої.
Повістяр В. Вознюк, ведучи хронологічно послідовну, лінійну оповідь про
Аду Гекторівну, подає цілий каскад і чоловічих, і жіночих образів з її оточення:
батьків, чоловіків, колег-доглядачок експозиційних залів Катерини Микитівни,
Ганни Георгіївни, Єлизавети Карлівни. Крім провідного наукового співробітника
Уляни Михайлівни, від імені якої ведеться розповідь, змальовано самого шефа
музею, коментарі й судження котрого щедро цитуються на сторінках твору.
Образ шефа – людини суворої, але справедливої, людяної, виписано
надзвичайно переконливо. Він виступає антиподом Ади-піраньї, з якою
веде постійну полеміку, закликаючи до моральності, а потім стає на стезю
війни, допомігши Івану Климчукові виграти суд; а до кінця пізнавши злочинно
непорядну натуру своєї підлеглої, шукає всіх засобів, аби недолуга працівниця,
не здатна ні екскурсії цікаво провести, ні тим більше створити власний, а не
скомпільований науковий опус, не мозолила очей, бо навіть дихати з нею одним
повітрям йому нестерпно. Простежив письменник траєкторію зміни ставлення
шефа до Ади спочатку, коли вона тільки влаштовувалася на роботу, і до тієї
миті, коли розкрилася сповна її нелюдська личина.
Окремий вартий уваги момент – опис стосунків Ади з матір’ю Аспазією та
батьком Гектором – так би мовити, генезис піраньї. Начебто хороша донька, яку
зробила егоїсткою сліпа любов матері до своєї одиначки, урешті виявляється
байдужою й до перестарілого батька-вдівця, що цілими днями замкнутий у хаті
один, поки Ада на роботі або розважається.
Апогеєм у розвитку образу Ади стає вражаюча сцена, змальована в
чотирнадцятому, передостанньому розділі повісті. Батько пішов з дому в
пошуках “санаторію для старих людей”, де він мріє бути серед живих душ,
бо “у моїй хаті – глухі стіни, я чую лиш нарікання на життя”, а донька “до пса
добра-добріська, мене тримала би, якби могла, замість него присиленим”, – так
сповідався він міліціонерам, котрі знайшли блукальця. Письменник виявляє
себе тонким психологом, людинознавцем, вивівши глибоко негативний образ
хапуги-піраньї, вартої пера Бальзака чи Діккенса, що є не одиничним, а
типовим, “зважаючи на глобальний занепад моралі”.
За жанром – це “інтелігентська” повість, як висловився Василь Рябий
з Коломиї. Справді, коло героїв – інтелігенти, музейники, університетські
викладачі. Уважний чернівецький читач знайде певні аналогії в назвах
установ, районів, вулиць (як-от район Хабатівка, Гарячий Урбан тощо). Кожен
83Слово і Час. 2013 • №1
із персонажів також має свого прототипа, але при цьому головний образ
узагальнено до явища. На думку спадає відома з української літератури
історія про появу п’єс І. Карпенка-Карого “Сто тисяч”, “Хазяїн” та ін., коли
люди впізнавали себе в талановито виписаних негативних персонажах, та ще
й погрожували авторові розправою.
Дехто із читачів В. Вознюка впізнає-таки прототипів героїв і повісті “В
лоджії”, й аналізованого тут тексту, а це підтверджуватиме їх реалістичність
та актуальність.
Талановите, густе письмо Вознюка, уже вироблений авторський стиль
майстерної нарації забезпечують читабельність його прозовим текстам, які
мають глибинний виховний зміст.
Отже, і друге крило Вознюкового таланту – проза, поряд із поезією,
літературознавством, культурологією, краєзнавством, публіцистикою, має
жити. Розправляйте крила й пишіть, бо ми чекаємо нових творів, Володимире
Аксентійовичу!
Отримано 9 жовтня 2012 р. м. Чернівці
|