Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші
Gespeichert in:
| Datum: | 2013 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2013
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/147073 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші / Л. Іванникова // Слово і час. — 2013. — № 7. — С. 121-123. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-147073 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1470732019-02-14T01:25:13Z Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші Іванникова, Л. Літературна критика 2013 Article Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші / Л. Іванникова // Слово і час. — 2013. — № 7. — С. 121-123. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/147073 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературна критика Літературна критика |
| spellingShingle |
Літературна критика Літературна критика Іванникова, Л. Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Іванникова, Л. |
| author_facet |
Іванникова, Л. |
| author_sort |
Іванникова, Л. |
| title |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші |
| title_short |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші |
| title_full |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші |
| title_fullStr |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші |
| title_full_unstemmed |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші |
| title_sort |
застигла музика всесвіту: "зірнула зірниця" раїси лиші |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Літературна критика |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/147073 |
| citation_txt |
Застигла музика Всесвіту: "Зірнула Зірниця" Раїси Лиші / Л. Іванникова // Слово і час. — 2013. — № 7. — С. 121-123. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT ívannikoval zastiglamuzikavsesvítuzírnulazírnicâraísiliší |
| first_indexed |
2025-07-11T01:17:59Z |
| last_indexed |
2025-07-11T01:17:59Z |
| _version_ |
1837311391886737408 |
| fulltext |
121Слово і Час. 2013 • №7
Іваннікова Людмила
ЗАСТИГЛА МУЗИКА ВСЕСВІТУ: “ЗІРНУЛА ЗІРНИЦЯ” РАЇСИ ЛИШІ*
Із Раїсою Лишею, членом Національної спілки письменників України, лауреатом
Літературно-мистецької премії ім. Василя Стуса, я знайома більше як із редактором
Всеукраїнської православної газети “Наша віра”. А от її поезію досі знала
дуже мало. У житті вона чомусь нагадує мені кульбабку, що може зникнути від
необережного, брутального дотику, хоча знаю, що це почуття оманливе, адже
вона мужня й цілеспрямована, витримала грубий натиск тоталітарного режиму,
зберегла недоторканно чистою свою душу й поезію, що повсякденно живе в ній.
Ця поезія також недосяжна для буденного розуму, невловима для грубого чуття –
вона розкривається лише терплячим і чистим душам. Ця поезія, справжнє диво в
сучасному загазованому світі, проривається крізь ревище цивілізації, стукає в наші
серця подібно до того, як тендітний паросток первоцвіту пробиває товщу прілого
листу, а іноді й кригу та сніг. Або до того, як доносить свою тонку музику до нашого
вуха зелений коник, що живе десь у траві, на газоні, на гучному проспекті Києва…
Чому його тихий голос чутний? Чому він усе перемагає й лине аж до зірок, оживляючи
зашкарублі душі?.. Бо він – істинний. Справжній. Нефальшивий. Од природи. Од Бога.
Він славить Господа. Оце і є для мене поезія Раїси Лиші – істинна, не криклива, не
епатажна. Глибоко інтимна, далека від цинізму. Ніжна, тонка, як пахощі матіоли, що,
буває, виповнюють увесь простір – а самої квітки ніхто й не бачить… Це музика, яку
кожен має право прочитати по-своєму: у ній багато струн! До кожної душі озветься
саме та струна, яку вона здатна почути. Вона бринить, переливається, як морська
хвиля, як світанок, як росяна лука – і кожен віднайде в ній свої барви, які кому
любі. Це глибина звуків, кольорів, пахощів, світла. Це музика всесвіту, почута й
перекладена на слова…
Не дивно, що епоха тоталітаризму відкинула її на маргінеси, що лише в незалежній
Україні стала нарешті відомою її творчість і не лишилась поза увагою сучасників.
Одні називають її представницею українського модернізму, інші – авангардизму,
символізму. Та серце людини не розрізняє літературних течій і напрямків. Серце
каже: це ПОЕЗІЯ.
Схвальні відгуки літературознавців, поетів і читачів викликала й нова збірка
поетеси “Зірнула Зірниця” (2010), до якої ввійшли вибрані вірші та поеми 70-90-х
років (із книжок “Скитська баба”, “З води й повітря”, “Вертепне”), а також нові, ще
не друковані твори. Єдину гармонію із ними творять і її малюнки, що ілюструють
книжку – вони із традиційного декоративно-прикладного мистецтва (Р. Лиша –
уродженка с. Єлизаветівки Петриківського р-ну на Дніпропетровщині), але авторка
вкладала в них свій потаємний зміст.
Уродженка степу, принесла вона нам його тепло, його пахощі. Смак води зі
степової криниці, голоси давніх пращурів й іржання скіфських коней: “степ прибіг /
конем останнім скитським; “витягли в цебрі з криниці скитів / і ржання коней, / що
пропахло листям, / напилися”.
Саме в народній культурі рідного краю витоки поезій та мистецтва Раїси Лиші:
жив собі бідний комин
його зробив
петриківський дядько
білі квіти
літали по хаті
і був той комин
білий кінь
що чекав
поки я у світі
знайдуся.
Тож не випадково в поезії Раїси Лиші так багато космогонічних образів, характерних
для народної творчості. Вони можуть народитися там, де людина, відійшовши від
* Лиша Раїса. Зірнула Зірниця. – К.: Ярославів вал, 2010. – 336 с.
Слово і Час. 2013 • №7122
суєти дня, лишається наодинці із небом, із місяцем-сповідником і зірками, які так
близько відчуваєм лише у степу, і відчуття “наче я падаю в місяць” – саме там може
народитись. Образ місяця домінантний – він виявляється в різних зооморфних
та антропоморфних символах, що витікають ще з давньоарійської міфології. Це
місяць-козеня, місяць – птах, місяць – кінь, місяць – козак (а може, скіф): “а в білого
козеняти / на ріжках вечір”; “пахне місяць”; “місяць крилами б’є / по синьому терну”;
“ніч збира молоко / але припнуто місяця / і зоря побіліла”; “місяць стоїть / конем
Івана Сірка”; / “голова річки / у місяця на колінах”.
Земля пращурів подарувала Раїсі Лиші вражаючі антропоморфні образи-символи,
що уособлюють світ природи, світ дитинства, світ казки: “хата на зелених / бузинових
ногах / звисає з місяця”; “зірченя золотим дзьобом / продовбувало ніч”; “зелена
віда / задивлялась у вічність”; “тіявся день – у якому / сидів дощаник”; “див стоїть
у віночку / на зеленому березі”; “очерет зелено-босий / приблукав з Ялосоветівки
/ з трав’яною торбинкою / винувато всміхаючись”. Її поезія глибоко національна,
закорінена в народний світогляд, нерідко це трансформовані образи дитячого
фольклору, казок, пісень. Тому тут зустрічаємо вірші-замовляння, вірші-казочки,
вірші-небилиці, вірші-колискові:
місяцю світлий
рогата бочалко…
…заворожи мені
срібними рибками сон
Я пущу ті рибки в воду
будуть місяцеві сини”;
“золоту шкаралупку
дід бив-бив не розбив
баба била-била не розбила
у калини із пальців кров”;
небо в густому як ліс
очереті сховалося
й тихенько заснуло…
а ми й не знали
що очерет співав
колискової небу;
вийди вийди сонечко
у садок погуляти
щоб квітли очі
неприручено рослинні;
котилася торба
з високого горба
… кому доведеться
той буде журитись.
Усі ці образи відомі з дитинства, вони поза часом, але в поезії Раїси Лиші
наповнені новим сучасним змістом. Ось “названий батько” – символ українського
народу із перебитим крилом і зраненими грудьми, що марно взиває до епатажного
псевдопатріота-шароварника:
коли хочеш крило підняти
сину
рану мені в грудях загоїти
спали добро своє
сите-нажите веселе
попелом рану мені затопчи
у край свій іди
дослухайся гласу Господнього.
Глибоко національні, властиві не лише фольклорові, а й українській літературній
поезії 70-90-х рр. інші численні образи-символи на сторінках книжки: “Груша різьбить
у небі колиску; очі ростуть десь смереками; річка сипле-сипле срібні перстені; посій
мене вербо зеленим листям позбирай коханий місячним намистом; котиться в Оріль
золота кураїна; вишня в снігу весільному”.
Поезія Раїси Лиші багата на оригінальні, свіжі образи, незвичайні метафори, які
також кожен може сприйняти по-своєму. Для когось це – образ сільського вечора:
“зорі і жаби на тихім порозі пили молоко”, для когось – чаклунська магія: “сонце кує
зозулю”; “в кавунах червоні лимани”; “бузкові дівчата пливуть у синіх дощах”; “упав
звук ножа глибоко з рук / пробив мені груди”; “у вуха колодязя налита зоря”; “хати
загубили світанки”; “у довгасті очі акації гарбою в’їжджає вечір”; “вуста жоржини
пахнуть морем”; “на кущі зоріє музика”; “ой упало серце в каре сонце”; “три жалоньки
стали з жовтими крилами”; “віщі яблука впали під ноги світонька”.
123Слово і Час. 2013 • №7
Нерідко поетеса вдається до словотворчості, шукаючи саме те виявлення почуттів,
яке відповідає її власному світобаченню чи хвилинному настроєві: “соловками
засоловленого”; “росоніжки грому”; “збутнє все”; “засвітилена музика”; “гільце барві
нить”; “водокраче, зачеремши мене”; “вітер зчервоногрудився”; “сон-трава зірчить
і сонниче”; “вікно-далекогляд”; “розповиток розпочаток віри”; “кравці-хитромани”;
“курай безкраявся”; “літо-апокаліпто”; “кроки чорночоботі”; “лихо-ковалихо”;
“птахолистя”. За кількістю таких словесних новотворів Раїса Лиша, здається,
перевершила навіть раннього Тичину!.. Не цурається вона й діалектної та дитячої
лексики, що дорогоцінними камінчиками прикрашають коштовну її скарбницю:
“Морозенко з білих вікон гнуздає піч”; “корова просить сіна, а горобці не дають”;
“червона горгонка”; “сміється на вербі перелукавка”; “у дзіндзівіру червона доріжка”;
“влада шкабуртає”; “хлоп’ята живуть у ставку з бочалками”; “у лісі Дива веселить
кущі”; “на випадки чубучі”; “жив собі дід-жабурід” тощо.
Глибоко філософське й також закорінене в народну поезію, у давню українську
міфологію уявлення поетки про наш час. Праукраїнці вірили, що початок
світотворення часу і простору відбувся (і відбувається щороку) на Різдво, коли
народжується сонце – біле телятко на жовтій соломі, і те Різдво – як світанок, що
провіщає день, є початком усякого буття:
час народжується
перед самим світанком
так повелося давно
так усе починається
ось і цієї зими
новонароджене біле телятко
обсихає на космічній соломі
просить у мене
напитися молока”;
“суворі скити варять у казанах
рештки часу”;
“смола кипить
червоно і чорно
на голубуватій поверхні часу”.
Вривається в поезію Раїси Лиші й образ сучасного світу – не стільки гуркотом
цивілізації, скільки своїм духовним катаклізмом, своєю роздвоєністю між ніжністю
і жорстокістю, чистотою і цинізмом, любов’ю і зрадою, істиною й олжею: “щебет
глоду впочається в місяць”; “по людині щелепи машин”; “чи ти хочеш залізного меду
/ ой ні не хочу / а вони ж ходять по світу / і роздають / не питають / хоче хто / чи не
хоче / залізного меду”; “білі янголи / прибули на весілля / навколо них п’яні фавни
/ і фавнихи / в декольте / штовхаються / дуже нечемно / наступають / на крила / і
щось верещать / нерозбірливо”.
Сучасна людина, що втратила своє коріння, відірвалась від землі пращурів,
зневажила споконвічні традиції, уже не здатна сприйняти і прийняти диво, але воно є:
“квітне вітер / кладе на поріг диню / у якій співає циган / але шістнадцятиповерховий
/ будинок / не має порогу / і не може узяти диню / ані злізти на землю”. Є тут і
роздуми над історією України, і відчуття апокаліпсису, що наближається, і відповідь
на запитання, що ж з нами сталося: / “люди, ми годували Лжу / не возлюбили ми
ближнього / не штурнули глухої своєї тюрми / щоб розпалася на камінчики / не
поперекидали свої корита / як же глянем тепер / один одному в очі? / не знайти нам
/ засліпленим і прирученим / входу до храму Господнього”.
Але все ж таки авторка позбавлена песимізму, безвиході, розпачу, навпаки – у
ній звучить віра у вічність України та в її небесне призначення: “де ж наші сірі бики
/ що бачили у яслах / дитятко Ісуса Христа / чи ми їм трави не косили / чи сіном не
годували / чи водою з криниці не напували / тягнуть вони віз у небі / повний яблук
райських / червонобоких”.
Отримано 14 грудня 2012 р. м. Київ
|