Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.)
У статті на основі архівних матеріалів комплексно досліджено публікації українських письменників в українськомовній пресі Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя в контексті українських і загальносвітових історичних процесів першої половини ХХ століття....
Gespeichert in:
| Datum: | 2014 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2014
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149828 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) / І. Павлюк // Слово і час. — 2014. — № 5. — С. 37-49. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-149828 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1498282019-03-07T01:23:29Z Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) Павлюк, І. ХХ століття У статті на основі архівних матеріалів комплексно досліджено публікації українських письменників в українськомовній пресі Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя в контексті українських і загальносвітових історичних процесів першої половини ХХ століття. Basing on the archival material, the article offers a comprehensive research of the publications by Ukrainian writers in Ukrainian-language press of Volyn, Polesia, Chelm Land and Podlasie, and puts them in Ukrainian context of that time and in relation to global historical processes of the first half of the 20th century. В статье на основе архивных материалов комплексно исследованы публик ации украинских писателей в украиноязычной прессе Волыни, Полесья, Холмщины и Подляшья в контексте украинской и общемировых исторических процессов первой половины ХХ века. 2014 Article Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) / І. Павлюк // Слово і час. — 2014. — № 5. — С. 37-49. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149828 821. 161.2: 070 (477.8) “192/193” uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
ХХ століття ХХ століття |
| spellingShingle |
ХХ століття ХХ століття Павлюк, І. Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) Слово і Час |
| description |
У статті на основі архівних матеріалів комплексно досліджено публікації українських
письменників в українськомовній пресі Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя в контексті
українських і загальносвітових історичних процесів першої половини ХХ століття. |
| format |
Article |
| author |
Павлюк, І. |
| author_facet |
Павлюк, І. |
| author_sort |
Павлюк, І. |
| title |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| title_short |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| title_full |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| title_fullStr |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| title_sort |
українські письменники на сторінках періодичних видань волині, полісся, холмщини та підляшшя (1921 - 1939 рр.) |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
ХХ століття |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149828 |
| citation_txt |
Українські письменники на сторінках періодичних видань Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1921 - 1939 рр.) / І. Павлюк // Слово і час. — 2014. — № 5. — С. 37-49. — Бібліогр.: 15 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT pavlûkí ukraínsʹkípisʹmennikinastorínkahperíodičnihvidanʹvolinípolíssâholmŝinitapídlâššâ19211939rr |
| first_indexed |
2025-07-12T23:01:55Z |
| last_indexed |
2025-07-12T23:01:55Z |
| _version_ |
1837484024889606144 |
| fulltext |
37Слово і Час. 2014 • №5
Ігор Павлюк УДК 821. 161.2: 070 (477.8) “192/193”
УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ НА СТОРІНКАХ
ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ ВОЛИНІ, ПОЛІССЯ, ХОЛМЩИНИ
ТА ПІДЛЯШШЯ (1921–1939 рр.)
У статті на основі архівних матеріалів комплексно досліджено публікації українських
письменників в українськомовній пресі Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя в контексті
українських і загальносвітових історичних процесів першої половини ХХ століття.
Ключові слова: колоніальна журналістика, демократична преса, письменник, журналіст,
часопис, журнал, газета, редактор, національне, типологічні групи періодичних видань, партія,
громадські організації, релігія, церква, кооперація, освіта, культура.
Ihor Pavliuk. Ukrainian writers on the pages of periodicals in regions of Volyn, Polesia, Chelm Land
and Podlasie (1921 – 1939)
Basing on the archival material, the article offers a comprehensive research of the publications by
Ukrainian writers in Ukrainian-language press of Volyn, Polesia, Chelm Land and Podlasie, and puts
them in Ukrainian context of that time and in relation to global historical processes of the fi rst half of
the 20th century.
Key words: colonial journalism, democratic press, writer, journalist, magazine, journal, newspaper,
editor, national, typological groups of periodicals, party, public organizations, religion, church,
cooperation, education, culture.
За Ризьким договором 1921 р. Волинь, як відомо, була поділена: східна частина
ввійшла до УРСР, західна – до Польщі. На території, окупованій Польщею, у
20-х рр. розпочався жорстокий урядовий натиск на все українське життя, що в
30-х рр. призвело до цілковитого розриву зв’язків Волині з Галичиною. Активно
проводилася політика пацифікації й виборчого терору, посилилися цензурні
утиски українського духовного слова, було закрито десятки українських шкіл,
заборонено діяльність товариства “Просвіта” в Луцьку та в багатьох інших
містах. Заходи польського уряду негативно вплинули на громадсько-культурну
та просвітницьку діяльність національно свідомої інтелігенції краю.
Українська ж преса цього регіону 1917 – 1939 рр. донедавна залишалася
недослідженою. Якщо радянська Україна переживала фiзичний i духовний
геноцид, органiзований бiльшовиками, то iншi українськi землi – Волинь,
Полiсся, Холмщина та Пiдляшшя – опинилися мiж двома вогнями: польським
шовiнiзмом та росiйським бiльшовизмом, а згодом i нiмецьким нацизмом. Отож
у цих умовах преса стала деформованим полiтичною (“несвоєю”) владою
дзеркалом нацiонального буття, через певнi iсторичнi обставини iнтегрованого
в iнформацiйний та географiчний простiр народiв-сусiдiв. Законсервована в
архiвах упродовж п’ятдесяти рокiв, ця українська “четверта влада” періоду
безвладдя, бездержавності залишалася доступною лише працiвникам КДБ,
а також дослідникам часописiв виразно лiвої орiєнтацiї того чи того регiону й
перiоду.
“Повстали десятки перiодичних органiв як на українських землях, так i в
багатьох мiстах чужих країн, i у Нiмеччинi, Чехословаччинi, Австрiї, Швейцарiї,
Канадi, Американських Сполучених Штатах, Бразилiї, Аргентинi i т. д. Але в
зв’язку з полiтичними подiями, всi вони набрали майже виключно полiтичного
характеру. А тим часом на наших землях почали лунати голоси про необхiднiсть
iнтенсивної культурної працi, про велику потребу свiтла знання, без якого
“неможлива жадна боротьба й жадна робота”, – читаємо в передовицi “До
українського громадянства” часопису “Наш свiт” (1924. – Ч. 1).
1922 р. холмщани провели до польського Сейму та сенату 5 своїх
представникiв. Однак невдовзi в Польщі розпочалися репресiї. Ліквідовано
осередки товариства “Рiдна хата”, iзольовано вiд галицького впливу кооперацiю,
обмежено вiльнi вибори, уведено полiцейський нагляд, чимало українцiв
Слово і Час. 2014 • №538
безпiдставно арештовано за звинуваченнями в комунiзмi. Офiцiйною мовою
Польської православної автокефальної церкви стала польська, розпочалися
переслiдування українських священикiв. Наприкiнцi 1937 р. поляки почали
масове нищення православних церков: було 389 (1914 р.) – залишилася 51
(149 перетворено на костьоли, а 189 – зруйновано).
Заборонено українськi суспiльно-культурнi товариства. Перед початком
Другої свiтової вiйни були створенi озброєнi польськi боївки (кракуси), якi
нападали на українське населення, нищили майно [2].
1939 року iз 443 українських народних шкiл залишилося 8, тодi як польських
діяло 1459. Не iснувало жодної середньої української школи (за винятком
3 приватних). На Волинь не допускали друкованого українського слова з
Галичини. Волинськi кооперативи було пiдпорядковано польськiй кооперацiї.
Церкву силомiць переводили на польське католицтво та унiю. У 30-х рр. на
Волинi, як i в Галичинi, активiзувалася дiяльнiсть ОУН. У 1938 –1939 рр.
проти польського тиску виступали українськi посли з Волинi священик Волков,
С. Скрипник [див.: 4, 307-310; 2161-2181].
Не краще поводилася окупаційна влада з культурою. Усi культурнi товариства,
зокрема “Просвiту”, було ліквідовано. Дозволена лише початкова освiта
українською мовою. Науковi установи, бiблiотеки, музеї закрили. Вiдновила
свою дiяльнiсть УАПЦ (Українська автокефальна православна церква),
Автономна православна церква. Але влада дискримiнувала нацiональну
автокефальну церкву, фаворизуючи Автономнiй, що визнавала Московську
патрiархiю [5, 122-123].
Таким був геополiтичний та геокультурний (термiни Є. Маланюка) стан семи
мiльйонiв українцiв пiд Польщею, суспiльство яких у першiй половинi XX ст.
мало би бути iнформацiйним, задiяним у сфери “соцiологiчної пропаганди”,
i то неабиякої, зважаючи на таку біполярнiсть свого буття в межах сусiднiх
держав у їхніх аж нiяк не конвенцiональних, як раніше зазначалося, кордонах.
Права українців на етнічних українських, але окупованих, землях захищали
україномовні часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, активну
участь у творенні яких брали письменники, артисти, художники, скульптори,
відомі науковці. Ось що пише В. Островський у “Відкритому листі до польських
письменників” у волинському тижневику “Наш світ” (1924. – Ч. 9): “У всіх
народів, а зокрема й особливо в народів слов’янських, письменники й поети “з
ласки Божої” завжди були для своїх земляків пророками, народньою совістю.
<…> Невже Ви не бачите, що робиться на нашій землі від імені й під прапором
польського народу? Знаю й переконаний, що Ви, виховані на творах Міцкевича
й Словацького, повних святих скарг на народніх гнобителів, не можете не
бачити розпочатого проти нас хрестового походу <…>. Але коли Ваш голос
у цей жахливий час не пролунає, – повірю і скажу, як повірить і скаже народ
мій, – вони не є народньою совістю”.
Це ж звертання може бути адресоване письменникам усього світу, зокрема
російським і українським, що з різних причин і в різних обставинах опинилися
поза громадсько-політичним (трибунним) життям краю, України загалом або
брали в ньому активну участь.
До відомих українських письменників, чиї імена подибуємо на сторінках
крайових видань (“Наш світ”, “Дзвін”, “Сонечко”, “Українське життя”, “Народний
вістник”, “Досвітня зоря”, “Наш голос”), належать передусім М. Драгоманов, Леся
Українка, Улас Самчук, А. Отаманюк. Поряд із ними – “головними дзеркалами
української революції” – П. Серпенко, М. Денисенко, В. Білобережець, М. Яцків,
А. Падолист, а також чимало виступів під псевдонімами “Лірник”, “Волинець”,
“Селянин”.
39Слово і Час. 2014 • №5
Усіх їх можна поділити на тих, чиї твори з’являлися на сторінках того чи того
видання ще за життя автора, і тих, хто свою значущість як митця засвідчив
посмертною газетно-журнальною спадщиною. Існує ще один поділ – на митців-
політиків, прихильників “чистого мистецтва” і політиків-митців. До останніх
належать М. Драгоманов, про якого професор В’ячеслав Заїкін у числах
10-12 “Нашого світу” за 1935 р. пише: “Коли ж йому казали, що він занедбує
свій фах, він відповідав, що воліє творити історію, ніж писати її”. Тут же згадано
Лесю Українку з її юнацьким кредо “не поет, хто забуває про страшні народні
рани”; вона згодом напише твори, що “своєю тематикою й зовнішніми формам
зближені до західньо-європейської літератури” (“Наш світ”. – 1935. – Ч. 3).
На сторінках цього ж видання П. Зінченко у статті “Дещо про мистецьке
життя Волині” (1935. – Ч. 6) зазначав: “Мистцям Волині треба б пам’ятати про
духовні потреби волиняка, а для цього наблизитись до народньої творчости
та починати від неї”, і далі – через кілька номерів: “Громадянство занадто
великі надії покладало на Уласа Самчука, щоб він міг пройти байдуже повз
його жалі, просьби й домагання” (“Наш світ”. – 1936. – Ч. 1).
Найбільше публікацій у пресі цього часопростору закономірно присвячено
Т. Шевченку, І. Франку, Лесі Українці. “Згадаю її матір – відому письменницю,
котра писала під псевдонімом Олени Пчілки, її рідного дядька – відомого
вченого, громадського і політичного діяча – М. П. Драгоманова. В 80-х і 90-х
роках ця родина була на Україні одною з небагацьких, де не склонялись перед
богом безробіття, не страшились загнання до Сибіру, а хоронили здорову віру в
народню будуччину, закладали ідейні підвалини цієї будуччини”, – писав Кость
Ільницький 24 липня 1925 р. у 143-му числі газети “Дзвін”, яка була органом
Української народної партії.
Тому звернімо увагу на презентацію у пресі цього регіону творів інших відомих
українських письменників, серед яких Є. Маланюк, Остап Вишня, П. Тичина,
М. Рильський, В. Сосюра, а також менш відомих авторів, чий доробок (за
окремими винятками) не несе на собі “печаті вічності” як художні явища, але
непогано виконує роль інформативно-художніх символів чи й ідеологічно-
публіцистичних агіток . Це , наприклад , рекламно-коопераційні вірші
М. Денисенка (“Наш голос”. – 1921. – Ч. 1), оповідання Панаса Гіркого “Хома,
або придорожня могила” (1921. – Ч. 26), фейлетони Марка Луцкевича в цьому
ж тижневику. Окремо – вірші А. Отаманюка, командира великого повстанського
загону, що боровся з більшовиками в 1919 – 1920 рр.:
Народе мій, в сльозах, крові забутий,
І ти летиш, і ти до щастя йшов! (“Дзвін”. – 1923. – Ч. 1).
“Українська народня часопись” “Рiдне слово” (1917 – 1919), редактором якої
був М. Соловейчук, не боялася конкретно порушувати проблему: “Чужа влада
над нашим краєм довела до того, що народ забув навiть своє iм’я, бо чужинцiв
це мало турбувало – вони любили на нас “шкуру, а не душу”. Пробудити
народ од вiковiчного сну, пiдняти його з того багна, в яке втоптали його
чужинцi – Москалi й Поляки, показати йому шлях до власного добробуту – оце
найголовнiшi завдання “Рiдного слова”, – проголошено в ч. 1 часопису за 1917
рiк. – Не судила йому доля тепер укупi з його братами будувати волю України.
Судилося йому бути нiмим свiдком того, що дiється в золотоверхому Києвi.
Глухим гомоном доносяться до нього чутки про дiла його братiв. Ставлячи
отже такi головнi завдання, “Рiдне Слово” мiститиме насамперед статтi про
наше минуле та про сучасний стан Пiдляшшя й Холмщини, щоби наш народ
побачив, чим він був колись, хто найбiльше завинив у його бiдi та як iз тiєї
Слово і Час. 2014 • №540
бiди вийти. Поруч iз тим наша часопись надаватиме вiсти про те, що дiється
на цiлому свiтi, а насамперед про життя на Українi”.
“Рiдне слово” нагадує радше видання альманахово-журнального типу, нiж
газетне, бо переважають у ньому аналiтичнi та художнi матерiали на кшталт:
“Ой що в Софiйському заграли дзвони, затремтiли” П. Тичини (1918. – Ч. 5);
“Грицева шкiльна наука” I. Франка (1918. – Ч. 22). Тут же вміщено вiршi Євгена
Чумака, Миколи Чалого.
Рiвненське, а згодом старокостянтинiвське видання “Українське слово”
(1920), перші числа якого сформовані пiд “шапкою” “Свою Україну любiть,
любiть її во время люте! Т. Шевченко”, також друкувало художнi твори:
оповiдання “На свiжi могили” М. Б. Iзика (ч. 15), вiрш Б. Грiнченка “Прийде!”
(ч. 10), оповiдання “Странниця” (пiдпис – Рубака) та iн.
Природно, що у вихор i iсторичного буття народ iв існували стор iнки
“об’єднання”, “полемiзування”, навiть “ворогування” на рiзних загальнолюдських
та офiцiйних рiвнях. Поза тим вони разом прагнули до нацiональної й особистої
свободи в межах Польщi та Радянської iмперiї, ідеологічний крах якої фiксував
В. Iгнатович у статті “Агонiя соцiалiстичної доктрини” в ч. 88 за 1924 р. газети
“полiтичної, економiчної i лiтературної” “Дзвiн” (1923 – 1928), що виходила в
Рiвному (редактор – Володимир Оскiлко) як орган Української народної партії,
у виданні котрого брали участь відомі політики, економісти, письменники,
журналісти.
Особливе мiсце посідали матерiали суспільно-політичної та лiтературно-
мистецької тематики. Це перш за все щорiчнi сторiнки, присвяченi Т. Шевченку,
бiографiї i твори Лесi Українки, О. Кобилянської, В. Самiйленка, рiзножанровi
публiкацiї сучасникiв – В’ячеслава Липинського, В. Iгнатовича, Костя Iльницького,
Йосипа Бiденка, Миколи Мiхновського, Дмитра Дорошенка (“Мої спомини про
недавнє минуле”), вiршi В. Бiлобережець й А. Отаманюка, фейлетони Кирила
Кресового, Панаса Вовкотруба (тут і надалі імена та прізвища подаватимемо
так, як вони зафіксовані в тексті чи під текстом оригіналу). Друкували свої
твори молоді лiтератори – Тимiш Хвiст, Iвась Баламут.
Чи не найбільше суто письменницьких матеріалів знаходимо в релігійних
часописах цього часу на зазначеній території. Наприклад, видаваний
Арсеном Рiчинським у Володимирi-Волинському (1925 – 1926) “незалежний
мiсячник українського культурного i церковного вiдродження” “На вартi” (його
пiдзаголовок подано польською та англiйською мовами), котрий декларує себе
як такий, що стоїть “на вартi” українського культурного i церковного ренесансу”,
містить художнi твори П. Тичини, О. Кониського.
До художньо-мистецьких прикмет аналiтично-iнформацiйного, “сухого”
“незалежного мiсячника українського церковного вiдродження” “Рiдна церква”
(1927; вийшло друком єдине число), редактором котрого був Петро Калинчук,
можна зарахувати уривки (як епiграфи) вiршiв О. Олеся та П. Тичини.
“Найхудожнiший” матерiал – “З українсько-росiйських вiдносин” (с. 23-26):
“<…> п. Туберозову – перш нiж братися вчити нас, варто пригадати пораду
“Дhдушки” Крылова: “Чhм кумушек считать, трудиться, не лучше ль на себя,
кума, оборотиться?..”.
Вiршi служителiв церкви (диякона Гр. Солов’я, приміром), а також поезiї,
переспiви, поеми Лесі Українки, Неофiта Кибалюка, О. Олеся (“Ти на нiч не
дивись”), П. Куліша (“Удосвiта встав я”), О. Влизька (“Десята симфонiя”), Б. Гр.
(напевне, Борис Грiнченко) (“Весна”) надруковано в неперiодичному часопису
“За соборнiсть” (1932 – 1935) – органі Товариства iм. Петра Могили, який
виходив у Луцьку, та кременецькому “євангельсько-християнському мiсячнику
“Будiвничий Церкви Божої” (1935 – 1936), редагованому Д. Гарасєвичем.
41Слово і Час. 2014 • №5
Духовну українськомовну поезію містив кременецько-тернопільський
редагований М. Вербіцьким мiсячник “християн вiри євангельської в Польщi”
“Євангельський голос” (1936 – 1938), “присвячений поширенню голосу
Євангелiя”.
До сп iвпраці “запрохав кращ i л iтературн i сили Волин i, видатн iйших
громадських дiячiв та молодих письменникiв України” житомирський “Молот”
(1918), редагований Павлом Абрамовичем, – перше “лiве” видання на
розглянутому нами просторi.
До найпоказовiших матерiалів “культ.-освiтнього сусп.-економiчного та
полiтичного часопису” “Поступ” (1929 – 1930) слід зарахувати статтю “Селяне –
в творах Михайла Коцюбинського”, ювілейні шевченкiвськi та івано-франкiвські
матеріали, вiршi Б. Грінченка, М. Старицького, П. Куліша, М. Вороного
та О. Олеся в луцьких часописах “Громада” (1925 – 1926) та “Українська
громада” (1926 – 1928); окрім того, в останньому опублiковано оповiдання
Василя Стефаника “Осiнь” та бiографiю митця (1927. – Ч. 27), твори Остапа
Вишні, Панька Рудого – “Богун у Луцьку”, Спостерiгача – “Занедбаний нами
край”, Грицька Кернеренка – “На смерть Т. Шевченка”, оповiдання Всеволода
Лясиченка “Характерницький камiнь”, вiрш Івана Мазепи “Нема любви, нема
згоди…”.
Тут же вміщена анонімна стаття “Боротьба з українством на Рад. Українi”
(Українська громада. – 1927. – Ч. 32): “Поет Хвильовий (так у публікації. –
І. П.) кинув гасло порвати з московськими зразками при утвореннi української
культури. Правовiрнi комунiсти (“інтернацiоналiсти” москалi) зняли страшний
крик. Як бачимо, похiд Москви проти України йде цiлою парою на тому чисто
культурному полi [,] на якому, здавалось би, має куца українська “держава”
повну сувереннiсть. Навiть на український правопис, вирiшений українськими
фаховими вченими, мусить дати дозвiл московська комунiстична партiя! Всi
природнi прояви українського життя звуться по офiцiяльнiй комун. фразеольогiї
“нацiоналiстичними ухилами”, очевидно – вiд непорушних святих русотяпсько-
большевицьких каналiв. Львiвське “Дiло” слушно звертає увагу, що коли
москаль-комунiст накликає до нищення українського сепаратизму [,] “то все
в порядку” i тут нема “ухилу” вiд “лєнiнської нацiональної тези”, але коли
українець-комунiст, хай харкiвський нарком, i пальцем рушить проти московської
деспотiї, то це “нацiональний ухил”, “контрреволюцiя” i чорт знає якi грiхи”.
Прикметна в літературознавчому аспекті стаття П. Певного в “Українській
ниві” (Варшава-Луцьк, 1925–1936) “Праця яничарів”, де, зокрема, читаємо:
“На цей раз увесь запас запозиченої вiд Москви лайки А. Хвиля скерував убiк
академiка С. Єфремова й строчить доноса на того, хто все своє життя вiддав
українському народовi та його культурi. Хвиля розвиває думки С. Єфремова
й пише, що, мовляв, з погляду С. Єфремова “Совiтська (себто окупована. –
I. П.) Україна – то гнобитель української лiтератури, бо Єфремов, як колись
знаменитий письменник Дефов (Д. Дефо. – І. П.) на початку XVIII сторiччя,
прикутий до ганебного стовпа за свої лiтературнi виступи, буде закиданий
квiтами народу й переможе “ненависних большевиков” (1928. – Ч. 80/81).
У “Волинськiй недiлi” (Львів-Луцьк, 1933–1938) надруковані оповiдання
Василя Ткачука (1934. – Ч. 27), твори М. Зощенка, “Гiлляма Аполiнера”,
Ю. Смолича, “Редiярда Кiплiнга”, Миколи Хвильового (також матеріал про
нього).
У виразно антибiльшовицьких часописах “Шляхом незалежности” (“Орган
Головної Управи Українського Центрального Комiтету в Польщi”) (Варшава,
1929) та “Український голос” (Перемишль, 1932) знаходимо статтю про
“Головнi явища сучасного українського життя (за творами красного письменства
Слово і Час. 2014 • №542
останнього перiоду)” Є. Маланюка (Ч. 1. – С. 15-31), матеріали про долі
письменникiв “пiд большевиками”: “Щезли Остап Вишня, Дмитро Загул i Iван
Ткачук” (“Нова доба”. – 1936. – Ч. 4); дослідження О. Ковалевського “Помилка
чи дiєва конечнiсть (20. III. 1917 – 20. III. 1937)” (“Волинське слово”. – 1937. –
Ч. 11).
Цілком несподiванi антиамериканськi настрої у волинськiй пресi, де “стара
Европа не повинна брати прикладу з культурної й спокiйної” Америки [7].
Розвивається тема відносин Росії та України в контекстi чергових роковин
Т. Г. Шевченка [13].
Багато місця питанням політики та культури приділяла і друкована в
окупаційних умовах селянська українськомовна преса, зокрема “щоденна
газета “Селянська думка” (1919, 1920), яку починає видавати в Бердичеві
пiд “патронажем” товариства “Просвiта” А. Щербина. У статті “Державнiсть
та культура” (ч. 2) Б. Новосадського читаємо: “Таким чином, ясно цiлком, що
питання державности – є взагалi питанням культури, питанням того, до якого
ступiню вона пiшла в глибочiнь, в широкi верстви народнiх мас. З зазначеного
виникає ясно, що тiльки в напруженню всiх сил свiдомих синiв України полягає
вся справа змiцнення й нашої державности!”. Тут же опубліковано вiрш
В. Забiли “Козаковi”.
Фейлетони Остапа Вишні, оповiдання Марка Луцкевича, П. Грушовця, П. Гiркого,
Смiх-Ойкала (“Мавпа або “рiдкiсна звiрина”), вірші О. Олеся, І. Франка, матеріали
про Т. Шевченка читаємо в “Селянській долі” (Луцьк, 1923), “волинському
селянському тижневику” “Наш голос” (Луцьк, 1920 – 1922), “незалежному
хлiборобському, кооперативно-господарському та народньо-лiтературному
iлюстрованому журналі-мiсячнику” “Рiдний колос” (Луцьк, 1933–1939).
У газетах-одноднівках “Волинське життя” (19 черв.) та “Селянська правда”
(24 черв.), які 1923 р. видали в Луцьку Олексiй та Сергiй Дробани, натрапляємо
на матеріал “Реклама: вийде ювiлейна книжка найкращих творiв нашого поета
О. Олеся”.
Культурно-наукова, лiтературна група видань, до яких належали “Досвiтня
зоря” (1923 – 1927), “Наш свiт” (1924, 1925; 1935, 1936), “Промiнь” (1926) та
“Культурне життя” (1939), брали на себе завдання “давати передплатникам
безплатнi додатки – книжечки рiжного практичного характеру, а крiм цього
вживати заходiв, щоб набути право на видання додатками творiв видатних
українських письменникiв i поетiв” (“Наш свiт”. – 1924. – Ч. 1).
Привертає увагу стаття В. Дорошенка “Лiтературна дiяльнiсть Симона
Петлюри” (“Нова доба”. – 1936. – Ч. 8), де, зокрема, читаємо: “Петлюра
був здебільшого журналістом-публіцистом у своїй літературній діяльності.
Розпочав він її в 1902 р. дрібними вістками з Полтавщини в хроніці
“Літературно-Наукового Вістника”. Виїхавши на Кубань, продовжує свою
публіцистичну діяльність уже по російськи у козацьких органах – місцевих
“Обласних Відомостях” та в петербурському “Вістнику Казачьих войск”, де між
ін. містить статтю про мову навчання в народних школах Кубаньщини. Праця в
козацькім архіві в Катеринодарі дає юнакові теми до наукових статейок з історії
кубанського війська (в “Кіевскій Старині” 1904 р. та в “Записках” Наукового
Т-ва ім. Шевченка у Львові” 1905 р.)”.
Ця типологiчна група часописiв Волинi, Полiсся, Холмщини та Пiдляшшя
1917 – 1939 рр., на жаль, одна з нечисленних, хоча культурно-освiтнiй рух на
цих землях почався за нiмецько-австрiйської окупацiї й розвинувся у двадцятих
роках, доки польська влада не чинила особливих перешкод.
Природно, що на рiст освiти та культури на українських землях пiд Польщею
вплинула видавнича дiяльнiсть, кiлькiсний та якiсний розвиток преси. Книжки і
43Слово і Час. 2014 • №5
преса стають щораз масовiшим продуктом i доповнюють, а часом i замiнюють
працю освiтнiх органiзацiй, конкуруючи з iнтенсивно пiдтримуваними урядом
польськими iнституцiями. “Бо тiльки подумайте: платня учителiв, всiх з вищею
освiтою, в сьогоднiшнi часи за 20-30 годин працi на тиждень зносить аж 6 до
7 (шiсть до сiм) мiлiонiв марок на мiсяць. (Острому курцевi на папiроси). I в
той же час кураторiя накидає гiмназiї свого учителя поляка i наказує платити
йому тiльки 60 (шiстдесят) мiлiонiв марок на мiсяць” [12].
Найкращим, на наш погляд, “iлюстрованим” лiтературним i популярно-
науковим тижневиком, який у Варшавi (1924), Варшавi-Львовi-Луцьку (1925)
та Луцьку (1935, 1936) видавав Володимир Островський, був “Наш свiт”.
Із першого ж числа журнал проголошує себе аполiтичним: “На наших землях
почали лунати голоси про необхiднiсть iнтенсивної культурної працi. <…> Цi
голоси й викликали до життя “Наш свiт”, який поставив собi завданням по силi
та змозi своїй служити культурним потребам українського народу, починаючи
з церковного життя й кiнчаючи життям економiчним. Знаючи, як потрiбна
нашому читачевi книжка, “Наш свiт” узяв на себе важке завдання – давати
передплатникам безплатнi додатки – книжки рiжного практичного характеру,
а крiм цього вжив заходiв, щоб набути право на видання додатками творiв
видатних українських письменникiв i поетiв”.
Уже з перших чисел ілюстрованого літературного й популярно-наукового
тижневика “Наш світ” видно, що під мальованою шапкою “аполітичності”
проходить найбільша, бо психологічно-масова, політичність: “Захоплені
жадобою насичення, топталися на дикому полі “хлопоманського” демократизму
і, навіть, обурювалися на віщі слова поета:
Демократизм, що з хамством нашим зрісся,
Не виведе ніколи нас із лісу на узлісся”, –
пише в рецензії на книжку О. Олеся “З журбою радість обнялася” Клим Поліщук
(1924. – Ч. 2). Тут надруковано вірші Є. Маланюка (1924. – Ч. 13/14), П. Тичини
(1924. – Ч. 19/20) – “Три сини” (з портретом автора):
Блиснула шабля в першого!
Креснула в другого,
Ще й в третього клинок…
“Ой, сину, синку мій, синок!”
Лежить бандит готовий.
А два брати знов далі б’ються –
Ніяк їх не рознять.
У другому числі цього видання за 1925 р. – новела Григорія Косинки “Голова
Ході”. У цьому ж номері подано огляд “Український молодий театр”, підписаний
криптонімом “М. К-вич”: “Маса запанувала і їй треба було служити. Спроби
Курбаса називають “майєрхольдовщиною”. Але він це рішуче заперечує.
“…Надворні жреці мистецтва з’явилися в театрі також, як і в літературі.
Задовольнити начальство, виконати їх “високі” пляни, робити політику – для них
це “хлєбное дело”. Нова генерація акторства пролєтарського, яка оголосила
вже Курбаса “старим”. Від цього вироку стало ніяково навіть харківським
“Вістям”, які відгукнулися такими словами: “Місце Курбаса в сучасному театрі,
в творчости наших днів – перше. Це треба визнати як факт”.
До найцікавіших публікацій, зумовлених темою цього дослідження, належать
ще “VERUS”. Панас Мирний. Письменник подвійного життя” (“Наш світ”. –
1936. – Ч. 11): “Як українець і письменник П. Мирний був змушений до такого
тяжкого, не для кожного можливого життя особливими умовинами російського
панування”.
Слово і Час. 2014 • №544
Звичайно, важко було вiдстоювати й розвивати українську лiтературну мову
як один з атрибутiв нацiї пiсля закону від 31 липня 1924 р., за яким її усунено
зi внутрiшнього урядування в усiх польських державних та самоуправних
установах. Хоча проблему державностi й культури обговорювали на сторiнках
преси пiвнiчно-захiдних українських земель iз самого початку її iснування, і
не лише на сторiнках “культурних” часописiв: “Переважна бiльшiсть нашої
iнтелiгенцiї, котра походженням, та iсторичними умовами життя є цiлком
Україн ською, в дiйсности не є такою, бо вона на протязi значної кiлькостi
часу ступнево зросiйщувалася i лише незначна її частина повернулася вже
до батькiвського лона. <…> Такий ненормальний стан речей, таке збочення
невимовно тяжко вiдбивається на виявленню та на охоронi Української
державности, бо хоч i є значна культура, здобутки котрої скрiзь вперш над
усе охоронює iнтелiгенцiя, нарiд український, що до освiти, то завдяки
iсторичним умовам не був в сприятливому станi. Лiками в цiй справi може
бути лише один засiб: освiта, освiта, та ще раз освiта, загальна, невинна!
Таким чином ясно цiлком, що питання державности – є взагалi питанням
культури…” [9].
У серединi 20-х рр. пожвавилося зацiкавлення захiдноукраїнських культурних
осередкiв мистецьким життям на iнших теренах України. Тому й з’явилися у
пресi дослiджуваного нами регiону статтi на кшталт “Сучасна лiтературна
творчiсть Надднiпрянщини” [11], “Чому не давали дозволiв на вистави?”
[14], “На лiтературному безпутт i” [3], у яких розглядається дiяльн iсть
лiтературних груп “Гарт”, “Плуг”, “Панфутуристи”, “Неокласики”, “Дикi” на
загальнополiтичному тлi.
Про ДПУ, неможливiсть вiльно творити на радянськiй Українi, про академiка
С. Єфремова, видання “Iсторiї українського письменства” (Київ-Лейпцiг, 1924)
ідеться у статтi “Сучасна лiтературна творчiсть Надднiпрянщини”. I – вже зовсiм
антирадянська думка в матеріалі “На лiтературному безпуттi”: “Видно се хочби
на такiм визначнiм поетовi, як Павло Тичина – вiн пiшов на службу радянським
iдеалам i зовсiм потерявся. <…> Коли у инших народiв (от вiзьмiм Нiмцiв)
письменники намагаються пiддержати своїх людей у важких хвилях, та винайти
шлях до поправи їх долi, то на Радянськiй Українi письменники схилили голову
перед большевицьким обухом i не зважуються навiть на протест проти такого
без примiрного поневолення українського духа. Так все є з письменниками, що
зривають iз найглибшими моральними основами та спiвають вже про “поховання
Бога” (очевидно мале “б”) i подобнi мудрощi! Бо моральнiсть у тiсному зв’язку
з поезiєю. <…> I на таке деколи божевiльне й безглузде безпуття зiйшла
переважна часть поезiї Радянської України, а частинно й Галицької”.
Оригiнальнi художнi й науковi твори сучасникiв, зокрема професорiв I. Огiєнка,
В. Заїкiна, поетiв П. Карманського, О. Олеся, А. Павлюка, Є. Маланюка, з їхніми
портретами публікував уже згаданий тут тижневик “Наш світ”.
У часописах Волинi, Полiсся, Холмщини та Пiдляшшя з’являлися матерiали,
присвяченi Лесi Українцi [6], а водночас такі, як-от “Духово-культурний регрес”
[10]: “Яка там сьогоднi поезiя!. Що це за образи!. Ця музика зовсiм не зворушує!
Театр слабий! Белєтристика нiкуди!..” – таке доводиться чути з уст iнтелiгентiв
на кожному кроцi. Особливо швидко регресують iнтелiгенти, закинутi в глухi
кутки провiнцiї: священики, вчителi, дяки, хлiбороби”.
Симптоматичною виглядає стаття проф. Б. Білецького (можливо, це розвідка
Леоніда Білецького (1882 – 1955)). “Дещо про українську лiтературу на
Радянщинi (перше десятирiччя: р.р. 1919–1929)” [1], де вiн аналiзує творчiсть
Остапа Вишнi, Гордiєнка, Квiтки-Основ’яненка в контекстi “большевицької
дiйсности”.
45Слово і Час. 2014 • №5
Найбiльша за обсягом стаття з лiтературно-громадської тематики належить
перу Олександра Ковалевського [8]; автор розглядає творчiсть У. Самчука,
зокрема його роман “Кулак”, та книжку С. Русової “Мої спомини”.
Iз ц iєї когорти оглядових статей-реценз iй виокремлюється також
“Українська лiтературна творчiсть у 1936 роцi” [15], де фiгурують Є. Маланюк,
Б.-I. Антонич, Микола Хвильовий, О. Влизько, Ю. Косач, Б. Лепкий, Дорошенко,
Iрина Нарiжна, Богдан Жарський, Ю. Липа, Iван Коровицький, презентовано
лiтературнi часописи “Вiсник”, “Ми” (“На закiнчення свого огляду можемо
сказати, що українська поезiя має цiлу фалангу молодих багатонадiйних
сил. <…> Переконанi, що завдяки їм, українська поезiя збагатиться не одним
iменем, що займе належне мiсце в iсторiї українського письменства”, – резюмує
автор).
У такому ж суспiльному контекстi виходила в Рiвному й газета “Культурне
життя” (1939) – “популярний мiсячник, присвячений науковим, шкiльним та
культурно-освiтнiм питанням україн ського громадянства Волинi”, редагований
Андрiєм Вiвчаруком, де, зокрема, були надруковані матеріали про життя і
творчість Т. Шевченка, Лесі Українки (“Г. СГ. Мотиви творчости Лесi Українки”. –
1939. – Ч. 1).
Загальним суб’єктивним та об’єктивним законам існування української преси
на теренах Польщі 1917 – 1939 рр. були підпорядковані й дитячі та шкільні
видання, які друкувалися в Рівному, Кременці: “Перші кроки” (1922 – 1924),
“Проліски” (1924), “Школяр” (1926, 1927), “До світла” (1930, 1931), “До праці”
(1934), “Весна” (1934), “Ватра” (1935), “Сонечко” (1936–1939), “Вісті Товариства
Українська Школа в Рівному” (1938).
Серед учасників творення цієї типологічної групи преси – Антін
Крушельницький, Олександр Олесь, Йоахим Волошиновський, тут надруковані
твори Т. Шевченка, І. Франка, Кузьми Левчука, М. Петлі, В. Поліщука,
С. Руданського, Г. Чупринки.
Так, у десятисторінковий, журнального типу часопис “гуртка учнів 4 класа
Кремінецької Української школи” “Перші кроки” (1922) заверстано чимало
поетичних рядків на кшталт:
Палають зірки
Ясні на небі,
Мій зір несмілий
Ваблять до себе.
(В. Сінчковський, “Зорі”. – Ч. 2-3).
Ці рукописні школярські видання містили зазвичай дитячі художні твори.
Серед них: П. Сурмач. “Передчасна весна” (оповідання), К. К. Вірші, В. Метелик.
“П’ятеро” (оповідання), П. П. “Пісня пролєтарія”, П. Скеля. “Сміх”. Поряд із
цим – добротно виконані портрети Т. Шевченка, зразки популярного аналізу
його творчості, поезії М. К., М. Петлі, Л. Зламаного-пера, Бойка; “Хуртовина” –
віршик Г. Безносого, оповідання “Школярі”, оповідання Г. Безносого “Лис
Микита”, афоризми Овідія, Т. Шевченка, вірш Б. Кентржинського “Співайте
гімни в честь Весни”.
У “Народному вістнику” (Луцьк, 1927 – 1928) читаємо матеріали: “Юлій
Словацький: з нагоди перевезення тлінних останків поета з Франції до Польщі”
(1927, 23 черв.); “Сидір Твердохліб як поет і перекладач” (1927, 20 жовт.); Жан
де Турель. “А тепер – ось!: Оповідання” (1928, 26 квіт.).
Усі ці публікації пройняті боротьбою ідей, “великою політикою” і вселенською
журбою, які, по суті, можуть бути виявом як людських слабкостей, так і
високостей духу.
Тому відрадно читати після матеріалів із серйозними (дорослими)
пристрастями часопис для дітей – “Сонечко”, який у 1936 – 1939 рр. видавали
Слово і Час. 2014 • №546
Лев Iщук, Андрій Вівчарук, Данило Ковпаненко з товариством “Українська
школа” в Рівному.
На його сторінках – ті ж митці, навіть презентовані подібні теми, аура ж –
сонячна. Мистецтво тут справді залишається мистецтвом, бо війну-політику
замінює казка, у якій навіть злі сили набувають рис добра.
Усі “письменницькі” публікації “Сонечка” теж можна поділити на групи: волинські
митці, загальноукраїнські імена, зарубіжні (окремо – польські), але це дитяче
видання краще розглядати у хронологічній послідовності, беручи до уваги
найхарактерніші матеріали, де політична спрямованість виявляється вже хоча б у
тому, що вони писані українською мовою і глибоко національні за духом: 1936 р. –
вірш О. Олеся “Наша земля в старовину” (Ч. 4. – С. 7); казка І. Франка “Синій лис”
(Ч. 5, с. 17-19); 1937 р. – вірш Л. Глібова (Ч. 1. – С. 11, 21); оповідання Г. Квітки-
Основ’яненка (Ч. 1. – С. 29); родовід М. Лисенка (Ч. 2. – С. 5); 1938 р. – вірші
Олени Пчілки та Б. Лепкого (Ч. 5. – С. 13, 16), колисанки Лесі Українки, оповідання
Панька Куліша (Ч. 6. – С. 15-17), дуже багато шевченкознавчих публікацій – вірші,
біографії (“з дитячих років…”). Винятки щодо прямої аполітичності видання –
публікація Іваном Зубенком пісень про С. Петлюру (Ч. 9. – С. 10) та авторські
репліки на кшталт: “Хоч які були жорстокі та безоглядні татари, але до віри нашої
православної ставились добре та з повагою, не так як московські більшовики…”
(Ч. 10. – С. 6); цікава, звернена до нашої історії поема С. Руданського “Віщий
Олег”, що частково перегукується з пушкінською; 1939 рік – “Перші слов’янські
учителі Кирило й Методій” (Ч. 4. – С. 28, 29).
Широко подані описи християнських свят та обрядів, що повністю зрівноважує-
виправдовує публікацію вірша О. Олеся “Петлюрі” (1936. – ч. 11):
…І вибіжать люди убогі
Зустрінути батька свого,
Впадуть вони лицарю в ноги,
Сльозами обмиють Його.
Покинь, мій Синочку, ридати!
Хай сліз Твоїх ворог не п’є.
Почуєш Ти рідні гармати,
Угледиш Ти військо своє!
Такий низький уклін митця представникові політичної влади, яка, закономірно,
завжди спотворювала високий гуманізм “військом” і “гарматами”, очевидно,
цілком виправданий у той період становлення (відновлення) української
державності, значну роль у цьому процесі відігравали й аналізовані нами
періодичні видання зазначеного часопростору.
Серед авторів художніх текстів часопису фігурують (їхні прізвища найчастіше
стоять під текстами): А. Крушельницький, Б. Грінченко, С. Руданський,
Г. Чупринка, а також О. Олекса, О. Харчишин, Ю. Клен, Й. Волошиновський,
Г. Рудніцка, П. Коваль-Степовий, М. Жук, Ю. Квітенко, П. Зінченко, Г. Соловей.
Вірш О. Олеся “Весна” вмістила в першому числі “народна демократична
газета” “Надiя України” (Рiвне, 1919. – 11 трав.).
Активними дописувачами до кількох волинських видань були Йосип Біденко,
В. Павлович, Макар Лідченко, Яків Бичковський, В. Ігнатович, котрі переважно
виступали як літературні критики, оглядачі. Їхні публікації часто ставали
тим містком, що з’єднував літературне життя Волині з великоукраїнським;
репрезентують і аналізують на сторінках волинських часописів творчість
митців із-поза другого берега Дніпра й деяких віддалених західноукраїнських.
Характерні статті в тому ж часопису “Дзвін” (1923 – 1928) В. Білобережця
“Над свіжою могилою (Світлої пам’яти В. Самійленка)” (1925. – Ч. 152–153),
В. Ігнатовича “Ольга Кобилянська” (1925. – Ч. 148–150), Йосипа Біденка “Тіні
славних наших предків та головні події з нашого минулого (Про Михайла
Коцюбинського)” (1924. – Ч. 53).
47Слово і Час. 2014 • №5
Видання “Українське життя” (Луцьк, 1922 – 1923) у ч. 12 за 1923 р.
надрукувало наукову розвідку І. Крип’якевича “Пантелеймон Куліш на Волині”.
Автор пише: “На Волині короткий час проживав побіч Шевченка і Костомарова,
визначний український письменник, Пантелеймон Куліш. Він заслужився для
Луцька тим, що зібрав при своїй школі велику бібліотеку на 15000 томів”.
Невиразні політичні стосунки “Большевії” з Польщею, під цензурною опікою
якої були західноукраїнські друковані видання, давали їм змогу згадувати про
українських письменників, “неугодних” Москві, – класиків і сучасників.
Політичний аспект у виборі імен був визначальним, особливо у друкованих
органах партій і громадських рухів – “Дзвін” (орган Української народної партії),
“Українське життя” (орган суспільно-політичний), навіть дитячий журнал
“Сонечко” (по суті – національно-патріотичний).
Усе це закономірно працювало на державотворчі об’єднавчі ідеї. Особливе
місце тут посідає шевченківська тема. Підносячи ім’я поета до символу духу
нації, її батька, пророка, учителя, В. Павлович у статті “Т. Шевченко – апостол
нової правди” (5, 1936, Ч. 3) пише: “Найбільшою турботою велетнів розуму
й духа було – знайти шлях до царства Божого на землі, до щастя одиниць і
народів”.
Щодо інших (“неволинських”) митців, репрезентованих на сторінках
періодичних видань краю, то літературний аспект українського відродження
міг би бути повністю окреслений такими іменами, як М. Вороний, Є. Маланюк,
П. Тичина, М. Зеров, Остап Вишня, О. Стороженко, І. Франко, Л. Курбас,
О. Кобилянська, В. Самійленко…
Розгляньмо в аспекті політичної заангажованості вибір неволинських імен
волинськими періодичними виданнями. Коментарі щодо задекларованої
аполітичності видання зайві. В умовах окупації, а тим більше подвійної, країна
не може собі такої розкоші дозволити.
Ось і друкувало “Українське життя” (“орган суспільно-політичний та
економічний, присвячений справам Волині”) статтю В. Степового “Пам’яти
Ореста Левицького” (1922. – Ч. 10) з такою тезою: “Помер Орест Левицький, як і
другий член Укр. Акад. Наук М. І. Петров та багато інших українських учених од
лихих умов життя, що панують на радянській Україні під владою більшовиків”;
фейлетон Остапа Вишні “Хто допомагає?”, а “Народний вістник” (“ілюстрований
тижневик”) – байку С. Руданського “Без’язика коняка” (1927. – Ч. 17), “Історію
українського правопису” (1927. – Ч. 32. – С. 2). “Дзвін” (газета політична,
економічна й літературна) – статтю В. Ігнатовича “Ольга Кобилянська (1925. –
Ч. 148–150), у якій, зокрема, читаємо: “Часто серед українців можна почути, що,
мовляв, наша література ще не доросла до того значіння, яке має московська
література, бо вона все ще тримається реалістично-етнографічної школи з її
обмеженими “горизонтами”, тоді як уся європейська давно розвивається під
прапором символічного імпресіонізму”.
Українськість ненав’язливо пропонується навіть у такій публікації “Дзвону”,
як допис В. Ш-го “Кобза-бандура український народний інструмент” (1926. –
Ч. 200): “Кожний слов’янський народ мав або ще й тепер має свій народний
музичний інструмент, під який співає або грає до танців. Так, Чехи мають дуди,
Москалі – балалайку, Хорвати – тамбуріцу і т. д. Ми, Українці, маємо також
свій народний інструмент кобзу, чи, як ще його звуть бандуру. З наступившою
загальною русифікацією України [кобза] сливє (майже. – І. П.) цілковито зникла
з рук видющих людей. І тільки сліпі кобзарі, не зважаючи на всі переслідування,
зберегли кобзу аж до наших часів. Один з перших видючих кобзарів український
письменник Гнат Хоткевич”.
Слово і Час. 2014 • №548
Найактивнішими відкривачами загальноукраїнських літературних імен у
волинських періодичних виданнях були вже згадувані нами В. Павлович та
К. Лавринович, які друкувалися здебільшого в “Нашому світі”.
“Економічний розвиток і розвиток духової культури народу органічно зв’язані
між собою. Бідні економічно країни відстають і культурно”, – пише В. Павлович
(1924. – Ч. 4); і далі (1935. – Ч. 31): “Поезія, красне письменство, музика,
плястичне мистецтво майже в забутті. Причина, поза економічними умовами, –
в спеціялізації чи пак – американізації нашої інтелігенції”. Згадує В. Павлович
і “українську Дузе” – Марію Заньковецьку (1935. – Ч. 4).
Найхарактерніші публікації К. Лавриновича – інформаційні нариси: у “Нашому
світі” “Творчість молодих письменників на еміграції” (1924. – Ч. 17/18), “Сучасна
українська поезія в Галичині” (1925. – Ч. 1), де він, зокрема, зазначає: “Десять
літ тому була “Молода Муза”. Мала своє видавництво. Але прийшла війна й
після неї все змінилося. “Молода Муза” зосталася тільки у споминах, бо хоч
більшість її членів ще існує, але вже нема… давньої єдності духа”. “Війна”,
як бачимо, об’єктивно впливає на розвиток літературного процесу в тій чи тій
державі, як і визначає ідеологічний заряд публікацій літературних жанрів у
географічно та політично детермінованих виданнях.
Однак, попри гостре політичне протистояння, на сторінках виразно
протибільшовицьких видань Волині з’являються прихильні публікації, пов’язані
з іменами російських митців, як-от Максима Горького, О. Толстого, Дем’яна
Бєдного, С. Єсеніна.
Зокрема, “Наш світ” (1924. – Ч. 13/14) друкував “Пісню про Буревістника”
в перекладі Михайла Садовського. Журнал “Дзвін” (1925. – Ч. 205) – вірш
А. Отаманюка “Україна” (вільне наслідування О. Толстому):
Згадать би ніч над сонною Вкраїной,
Коли стихав пекучий сонця жар,
Коли ЧЕКА ховала свої тайни,
Здавалось знов Москву на північ гонять?
Митця заангажовують для роботи на ту чи ту загальну державотворчу (по
суті – політичну) ідею іноді незалежно від нього самого. Більш нейтральні
політично на сторінках волинських періодичних видань 20–30-х рр .
матеріали про зарубіжних, переважно європейських, митців, що свідчить про
немаргінальність духовного життя краю в майже повній соціально-політичній
його ізоляції російсько-польським державницьким обручем.
До різнопланових публікацій у “Нашому світі” належать: “В. Павлович.
Війна і революція” (1936. – Ч. 1); “Поезія й поети” (1936. – Ч. 2); “30-ті
роковини кінематографу” (1925. – Ч. 5). Журнал подає портрети відомих
українських митців – М. Лисенка, М. Заньковецької, В. Самійленка, І. Франка,
О. Стороженка…
Отож, підсумовуючи, зазначимо, що в журналі “Наш світ” найоб’ємніше й
найоб’єктивніше репрезентоване світове мистецтво в усіх закономірностях
його стосунків із соціально-політичним життям суспільства.
Газета “Дзвін”, спрямована переважно на боротьбу з московським
більшовизмом, обмежена у плані об’єктивної всеохопності духовного буття
нації.
Національно замкнуті “Досвітня зоря”, “Наш голос”, “Українське життя”,
“Народний вістник”, що, звичайно, пов’язано з ними ж самими декларованими
напрямками роботи у сфері духовного розвою.
49Слово і Час. 2014 • №5
Безперечно одне: якщо творчість митця виходить на сторінки періодичного
видання, він уже не “чистий”, не “митець для мистецтва”, а бере участь у
загальному суспільно-політичному прогресі краю, країни, людства. Хоч, поза
тим, він не обов’язково проходить шлях: митець для мистецтва – митець-
політик – політик-митець – політик для політики.
Отже, наявний політичний аспект у виборі імен письменників, художників,
артистів для презентації в періодичних виданнях Волині 20–30-х рр.
закономірний, логічний та об’єктивний.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бiлецький Б. Дещо про українську лiтературу на Радянщинi (перше десятирiччя: р. р. 1919-1929) //
Українська нива. – 1935. – Ч. 9.
2. Винниченко I. Українцi Берестейщини, Пiдляшшя й Холмщини в першiй половинi XX столiття: Хронiка
подiй. – К., 1997. – 288 с.
3. Дмитрович А. На лiтературному безпуттi // Нова зоря. – 1926. – Ч. 16.
4. Енциклопедiя українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубiйовича. – Львiв, 1993. – Т. 1.
5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992.
6. Iльницький К. Незабутнiй памяти Лесi Українки // Громада. – 1927. – Ч. 2.
7. Карий П. Культурна i спокiйна Америка // Українська нива. – 1936. – Ч. 4.
8. Ковалевський О. На лiтературно-громадськi теми // Волинське слово. – 1937. – Ч. 23-30.
9. Новосадський Б. Держава та культура // Селянська думка. –1920. – 20 трав.
10. Павлович В. Духовно-культурний регрес // Наш свiт. – 1935. – Ч. 3.
11. Павлович В. Сучасна лiтературна творчiсть Надднiпрянщини // Наш свiт. – 1925. – Ч. 2.
12. Практики на знищення // Селянська доля. – 1923. – Ч. 9.
13. Санський М. Росiя й Україна (трохи спогадiв з нагоди роковин Т. Шевченка) // Нова доба. – 1936. – Ч. 1.
14. Чому не давали дозволiв на вистави? // Громада. – 1926. – Ч. 4.
15. Яринич С. Українська лiтературна творчiсть у 1936 роцi // Волинське слово. – 1937. – Ч. 1.
Отримано 5 лютого 2013 р. м. Львів
|