Дослідження феномену Тараса Шевченка
Рецензія на книгу: Пахаренко В. Шевченко як геній. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 840 с.
Gespeichert in:
| Datum: | 2014 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2014
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149884 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Дослідження феномену Тараса Шевченка / В. Яременко // Слово і час. — 2014. — № 6. — С. 104-108. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-149884 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1498842019-03-12T01:23:24Z Дослідження феномену Тараса Шевченка Яременко, В. Рецензії Рецензія на книгу: Пахаренко В. Шевченко як геній. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 840 с. 2014 Article Дослідження феномену Тараса Шевченка / В. Яременко // Слово і час. — 2014. — № 6. — С. 104-108. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149884 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Рецензії Рецензії |
| spellingShingle |
Рецензії Рецензії Яременко, В. Дослідження феномену Тараса Шевченка Слово і Час |
| description |
Рецензія на книгу: Пахаренко В. Шевченко як геній. – Черкаси:
Брама-Україна, 2013. – 840 с. |
| format |
Article |
| author |
Яременко, В. |
| author_facet |
Яременко, В. |
| author_sort |
Яременко, В. |
| title |
Дослідження феномену Тараса Шевченка |
| title_short |
Дослідження феномену Тараса Шевченка |
| title_full |
Дослідження феномену Тараса Шевченка |
| title_fullStr |
Дослідження феномену Тараса Шевченка |
| title_full_unstemmed |
Дослідження феномену Тараса Шевченка |
| title_sort |
дослідження феномену тараса шевченка |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Рецензії |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/149884 |
| citation_txt |
Дослідження феномену Тараса Шевченка / В. Яременко // Слово і час. — 2014. — № 6. — С. 104-108. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT âremenkov doslídžennâfenomenutarasaševčenka |
| first_indexed |
2025-07-12T23:10:18Z |
| last_indexed |
2025-07-12T23:10:18Z |
| _version_ |
1837484556202016768 |
| fulltext |
Слово і Час. 2014 • №6104
ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Пахаренко В. Шевченко як геній. – Черкаси:
Брама-Україна, 2013. – 840 с.
Не просто перелічити творчий доробок черкаського
науковця й літератора Василя Пахаренка за два оста нні
десятиліття. Свого часу на мене велике враження
справила його монографія “Незбагнений апостол.
Світобачення Шевченка ” (Черкаси , 1994, 1999).
Подумалося: дехто лише намацує стежки до сучасного
розуміння релігійності Т. Шевченка, а цей дослідник слідом
за Є. Сверстюком та І. Дзюбою вже відслонив віконце
до розуміння її багатьох аспектів. Після того у 2007 р.
світ побачили його праці “Шкільне шевченкознавство.
Навчальний посібник”, “Начерк Шевченкової етики”. А ще
В. Пахаренко – автор проекту й упорядник серії “Тарас
Шевченко: текст і контекст”, у рамках якої в Черкасах
уже видані й підготовлені до видавництва збірники про
окремі (що дуже важливо!) Шевченкові твори – поеми
“Катерина” (2009), “Гайдамаки” (2011), “Великий льох”
(2013), “Марія” (2014).
І ось з ’явилася нова монографія
науковця – “Шевченко як геній”. Вона
містить 5 розділів з багатьма пунктами й
підпунктами, вступ і висновки. У першому
розділі “Джерела й обрії сучасного
шевченкознавства ” пропонується
необхідний для наукових праць огляд
зробленого за темою, і одночасно – це
є своєрідним методологічним зачином
до книжки . Для аналізу здобутк ів
шевченкознавства автор знаходить
вдалий, відповідний інтернетівській
епосі термін – “перезавантаження”.
Правда, могло бути й “перечитання” чи
“перепрочитання”, щоб опосередковано
наголошувати на потребі долання
загрозливого явища нашої епохи –
масового своєрідного “відторгнення
чтива”. Спочатку доречно нагадано
авторитетн і думки М . Бахт і на і
К.-Г. Юнга про позачасовість творів
великих письменників – ознаку, яка, по
суті, слугує, поряд з іншими, мірилом
ген іальност і творчої особистост і .
Далі автор у ході власного бачення
структурування стану шевченкознавчих
здобутків виокремлює “два полярні
полюси у сьогоднішній вітчизняній
гуманітаристиці – постмодерністсько-
космопол і тичний і нац іональний
(ще антиколон іал істський чи вже
постколоніалістський)” і називає п’ять
методологічних домінант: традиційну
а к адем і ч н у, по с тмодерн і с т с ь к у,
нігілістичну, інтегрально-націоналістичну,
філософсько-екзистенційну. Зауважу,
що постмодерн і зм , здається , не
завжди протиставляють національному
напрямку, та й сам цей термін , як
на мене , має не так змістову, як
часову наповненість, про що, власне,
нижче повідомляє й сам автор. І чи
варто вживати термін “ніг ілістичне
шевченкознавство” та виокремлювати
ецензіїР
105Слово і Час. 2014 • №6
ні г іл істичну домінанту, коли вона
подана особами, які до науки, по суті,
не мають стосунку? Можливо, треба
стосовно градації шевченкознавства
вести мову про інші, простіші напрямки,
пов’язані з елементарним розвитком
нау к и : т р адиц і й н о - г е рмет и ч ний
(вузьконац іональний ) і модерно -
інтегральний (глибинно-світовий), або
внутрішній і зовнішній, не забуваючи і
про псевдонауковість. На мій погляд, у
літературознавстві, враховуючи предмет
цієї науки, не так просто розмежувати
раціоналістичні й метафізично-інтуїтивні
підходи (по суті, про це безвідносно
нагадано в самій книжці), що водночас
ускладнює класифікацію отих домінант
і особливо унеможливлює р і з к е
протиставлення різних методологій.
Узагалі, перший розділ чи не найбільше
надається для дискусії в середовищі
літературознавців. Проте в будь-якому
варіанті деякі авторськ і судження
про постмодерн істськ і зусилля в
шевченкознавстві збережуть свою
сталість. Ось одне з них: “Але, звісно,
їхні здобутки не обмежуються “санітарно-
революційним збуренням академічного
моря”, руйнуванням соцреалістично-
народницьких стереотип ів . Вони
незрідка доволі успішно проникають
крізь суто соціологічну, конкретно-
історичну оболонку феномену Шевченка,
висвітлюють його архетипну, міфологічну,
глибиннопсихологічну серцевину. Хоча –
трапляється – їхнє висвітлювання
відкидає надто химерні чи й макабричні
тіні, спотворює обриси цього феномену”.
Праця В . Пахаренка з ї ї багатим
цитуванням наукових авторитет ів
(К.-Г. Юнга, М. Бердяєва, М. Бахтіна,
Д. Чижевського, Г.-Ґ. Ґадамера та багатьох
інших) сприяє розвінчанню уявлень про
модерні методології як єдино справжній,
значно якісніший, непорівнянний прорив
у гуманітаристиці. Варто прислухатися
до мудрого застереження І . Дзюби
(частково цитується і в аналізованій
книжці): “Отож, може, варто виходити
з гадамерівського постулату про те,
що розуміння вище і ширше за метод,
що метод є функцією розуміння, а не
навпаки”, бо “це вбереже від багатьох
утрат і захистить від непомірних претензій
“крутих” методологій, особливо тих, які
оголошують себе останньою істиною, хоч
за ними стоїть довга черга ще останніших”
[1, 3]. А ще пригадується біблійне :
збудоване на піску – недовготривале.
І дуже доречно , що перший розділ
роботи, присвячений аналізу наявних
напрямків у шевченкознавстві, якраз
і закінчується пунктом про проблему
розуміння Шевченка, бо саме орієнтація
на розуміння й може бути основним
методологічним постулатом. Узагалі
пильна увага в аналізованій книжці до
модерністських і постмодерністських
підходів у шевченкознавстві цілком
зрозум іла , але виникає питання :
чи таке зосередження не сприяє їх
постуляції, перебільшенню їх наукової
значущості, наданню їм неспівмірного
значення, а простіше – конструюванню
з мухи слона? Як на мене , тексти
Т. Шевченка навіть у своїх академічних
виданнях ще до кінця не прокоментовані
належно за традиційними підходами,
як це, наприклад, зроблено з текстами
російського генія О. Пушкіна. А тому й
модерністське заглиблення в його творчу
лабораторію завжди хибуватиме певною
неточністю й однобічністю.
У першому розділі автор за допомогою
розлогого цитування філософських
текст ів та в ідпов ідних розмисл ів
доходить висновку, що Шевченк ів
те к с т с п он у к а є до на с амперед
екзистенційного (антропоцентричного,
персоналістичного) прочитання, і на
цій підставі виразно формулює мету
свого дослідження : обґрунтування
того , що Шевченко – український
національний поет-геній християнсько-
екзистенційного, персоналістичного типу
світосприймання.
Таке масштабне завдання спонукає
автора наступний розділ присвятити
розгляду теж об ’ємної проблеми –
феномену людини взагалі. Використавши
тезу М. Бердяєва про продовження
в людині Боголюдського творіння і
його метафору про світовий процес як
“восьмий день творіння, що триває”, він
так і назвав цей розділ – “Восьмий день
творіння (Антропологічна інтродукція)”.
Тут варто звернути увагу на таке :
з’ясувавши, що любов – це найвищий
вияв духовної енергі ї , нагадавши ,
що у християнстві вона є сутнісною
Слово і Час. 2014 • №6106
ознакою Бога, автор чомусь, по суті, не
наголошує на аспекті любові офірної, на
яку орієнтує Христова наука і Його чин
і яка передусім пронизує Шевченкову
творчість, та й саму його особистість.
У ході викладу В. Пахаренко дійшов
виснов к у, що зм і с том і с т инно го
мислення має бути любов, а форма
його забезпечення має бути міфічною.
Відповідно, у монографії з’являється
пункт “Панміфічна модель мислення”
з розглядом сутност і , ступенів та
рівнів міфу, який продовжується третім
розділом “Діалог міфів” . Зроблено
екскурс в історію міфознавства, змісту
відповідних концепцій. По суті, автор
розглядає міф як основу фундаменту
людського св ітосприймання . Слід
наголосити : підводячи міфологічну
основу під Шевченкову творчість, автор
тим самим маркує геніальність поета.
Водночас науковець дуже доречно
зазначає, що в дослідженні говоритиме
про міф як спосіб досягнення певного
творчого результату. Привертає увагу,
що автор, “спираючись на дефініції
провідних фахівців”, дає таке “робоче,
максимально узагальнене визначення”
міфу: це “інтуїтивно-логічна, образна
форма мислення , пізнання буття ,
котра являє собою систему символів
і має за основу чудо та екзистенційно
конституює свідомість людини, дає
змогу долати суперечності нашого
існування , визначає місце людини
у світі і спосіб її згармонізування з
Усесвітом”. Світосприймання людини в
цілому він трактує як міф, сутність якого
розкривається в таких його ознаках:
1 ) екзистенц ійн ість , особист існа ,
к о н к р е т н о -ж и т т є в а н а с т а н о в а ;
2) екологізм, діалогізм, діалектичність,
мед іац і я ; 3 ) і н т у ї тивно -ло г і чний
спосіб пізнання; 4) настанова на чудо;
5) символізм; 6) конкретно-чуттєвий
ун іверсалізм ; 7 ) творчо -словесна
природа. Наголошує, що, “наділяючи міф
аж такими глобальними повноваженнями,
конче необх ідно розр і зняти його
вияви й рівні”, бо “без цього чіткого,
загальноприйнятого розподілу постійно
наражаємося на непорозум іння ,
парадокси, гострі дискусії – насамперед
тому, що різні автори в один і той
же термін вкладають різні поняття”.
Мовиться про ступені міфу: абсолютний
з його спотвореним різновидом –
псевдоміфом і відносний, який можна
розглядати на функціональному і
хронологічному рівнях. Відносний міф
проходить закономірну еволюцію від
архе- до неоміфу. Якраз література
в розумінн і В . Пахаренка постає
найбезпосереднішим виявом неоміфу.
Третій розділ книжки найвіддаленіший
від теми дослідження , за винятком
пунктів , де мовиться про природу
геніальності й наведено чотири основні
і нтерпретац і ї ген ія : містичну (що
панувала в періоди античності ренесансу,
бароко), раціоналістичну (переважала в
часи класицизму, реалізму, модернізму),
волюнтаристичну (виявлялася в
романтичну й модерністську епохи),
психолог ічну (утвердилася в добу
модернізму). Особливо відповідний
в аспекті теми й викладеного перед
тим зд ійснений автором розгляд
відмінностей між геніальною людиною
і просто талановитою особистістю .
“Геній – це максимальна актуалізація
особистісної первини, що одуховлює
світ, оприявнює істину, себто зроджену
люб о в ’ю в с е з а г а л ь н у є д н і с т ь ,
цілісність буття, голографічну природу
Всесвіту ; це співбесідник , здатний
вести якнайширший діалог зі своєю
нацією, людством, Усесвітом, Богом з
метою налагоджувати взаєморозуміння,
згармонізовувати суперечності буття;
він – не просто митець, науковець,
політик, громадський діяч, а вільний,
ориґінальний творець, що продукує
нові, неповторні якості буття”, – таке
розлоге пояснення дає автор. Між іншим,
розглядаючи Шевченкову настанову на
гармонізацію світу (дуже продуктивний
і ще мало опрацьований напрямок),
автор неспод івано й ориг інально
обґрунтовує новаторську тезу про
російського поета-барда В. Висоцького
“як найспіввідноснішого з Шевченком”.
Привертає увагу думка стосовно
неповторно-таємничої привабливості
поезії Шевченка: суть у тому, що “поезія
Шевченка – передусім надпотужний
енергетичний феномен, “огонь в одежі
слова”.
Два останні розділи книжки вже
безпосередньо стосуються тематичного
107Слово і Час. 2014 • №6
спрямування, оскільки в них уже йдеться
про особливості саме Шевченкової
геніальності в її художньому вираженні.
Відповідно, дослідник зупиняється на
таких питаннях: духовно-екзистенційна
система координат поета; музичний
тип поетичної творчості Шевченка ;
настанова на гармонію ; творення
метаромантичного ідіостилю.
В останньому розділі “А покидаємо
діла…” мовиться про екзистенційно-
етичну домінанту творчості Шевченка.
Оскільки нею є гуманізм, дослідник
в її межах виносить такі підпункти:
принцип антропоцентризму; джерела
Шевченкової етики ; аналіз опозиції
“добро -зло ” ; проблема теодице ї ;
осмислення феномену людського зла;
антроподицея; шляхи подолання зла;
до проблеми еволюції світобачення
Т. Шевченка. Виклад кожного з них
вимагає окремого аналізу, але цього
в рамки рецензії не вбгаєш . Скажу
лише , що поданий у них матеріал
переконує в унікальності етичного змісту
Шевченкової творчості в масштабі всієї
світової літератури. І неповторність
передусім у тому, що це етика дії. Про
це в книжці мовиться, але бажана більша
конкретизація: це етика відповідно до
Христової науки передусім офірного
чину. Так і в Шевченковому “Заповіті”.
Щоб по-християнськи подати зразок
власної офірност і та підтвердити
субстанційний зв’язок двох основних
заповідей у християнстві, автор подає
в “Заповіті” алегорію: душа померлого
лине до Бога молитися і спасатися лише
після спасіння ближніх своїх. Саме в
цьому полягає розуміння і прийняття
християнського Бога. Шевченко готовий
жертвувати безсмертям своєї душі…
Вважаю, що останній розділ найвдаліший
у монографії. Може, тому, що автор уже
має велику працю про Шевченкову етику.
Важливий пунк т “До проблеми
еволюції світобачення Т. Шевченка”,
в якому констатується наявність у
шевченкознавств і положення про
сум ’ятлив ість і своєр ідну етичну
роздвоєність поетової душі, відсутність
у нього цілісного світогляду, що знайшло,
мовляв, відбиття і в його творчості.
Думаю, що стосовно цього В. Пахаренко в
аспекті теми дає переконливе пояснення:
“Причина такого розмету думок , як
бачиться , у розмитому окресленні ,
схематизації та недопустимій поляризації
Шевч е н к о в о ї амб і в а л е н т н о с т и ,
недобачанні екзистенційної діялектики
його мислення. Важливо пам ’ятати:
якщо талант концентрується на фаховій
підготовці, майстерності, а тому його
можлива еволюц ія поступальна ,
умотивована логікою часу, то геній
керується надхненням, осяянням, тому
еволюціонує не за натуралістичними,
“ с е й с в і т н і м и ” к а н о н ами . Отож ,
“апостолом любови”, а водночас “гнівним
Єремією” митець був як у період “Трьох
літ”, так і в останні роки, і таки “негоже
абсолютизувати одне або друге ”
(І. Дзюба)”. А я б пояснював це також
тим, що дослідники часто забувають, що
в письменника є художні прийоми для
досягнення творчої мети, і на цій основі
далеко не завжди треба висновувати те,
що стосується світогляду їх творця. Дуже
корисні для загалу в розумінні феномену
Т. Шевченка стислі й цілком виразні
підсумки під назвою “Шевченків дар”.
Книжка , в як ій , по сут і , левову
частку обсягу присвячено пошукові
філософсько-методологічних підходів
для вивчення феномену Т. Шевченка,
не може не спиратися на використання
багатьох методів самим автором .
Зокрема , широко застосовується
компаративістський метод у дослідженні.
Монографія В. Пахаренка має виразно
полемічне спрямування, а це одна з
ознак наукової праці, бо ж істина, як
відомо , народжується в результаті
зіставлення думок , дискусій . “…То
навіщо ж побивати одну інтерпретаційну
крайність протилежною? Доки існуватиме
Україна чи навіть тільки романтичний
міт про неї, Шевченко привертатиме
увагу як творець нації; доки існуватиме
людина , в і н з а хо плюват име я к
екзистенційний поет”, – переконливо
стверджує автор, виступаючи проти
одновимірного трактування Шевченка.
Думаю, що в цьому місці варто було
наголосити: багатовимірність – також
одна з ознак геніальності. Особливо
вдала авторська критика тверджень
про “хаотизм поглядів Шевченка” або
про фемінність поета. Наведені докази
можуть не переконувати лише людей
Слово і Час. 2014 • №6108
цілком упереджених, зациклених на своїх
схемах.
Мало знайдеться в літературознавстві
праць, які би мали в методологічному
сенс і та к е значне філософсь к е
оснащення (мабуть, аж до переситу –
з н а ч н о г о в і д х од у п р и в и к л а д і
багатьох філософських положень від
шевченкознавчої лінії), як нова книжка
В . Пахаренка . Вона , демонструючи
добре орієнтування автора в царині
шевченкознавства , одночасно дає
поживу не лише для літературознавців,
а й для філософів, психологів, істориків,
культурологів . Так і має бути, коли
досліджується геніальність людини.
Утім і ширше залучення теологічних
набутків не було б зайвим. У книжці
науковці , мабуть , знайдуть чимало
суперечностей, зайвих положень, багато
з яких виглядають штучними, вимагають
повніших пояснень (наприклад, про
бінарні позиції “Схід-Захід”) і більшого
зв’язку із шевченкознавством. Наприклад,
стосовно вияву генія в літературі ,
можливо, варто звертати увагу не просто
на метафоричність, а на семантичне
багатство Шевченкового слова. “Сьогодні
я знаю, що серед ключів, що відчиняють
двері до розуміння “секретів поетичної
творчості” Шевченка, – головний лежить
у розумінні його неймовірно складної й
мінливої семантики” [2, 310], – зазначив
у своїх спогадах Ю. Шевельов, який
багато разів згадується в монографії.
Або таке моє міркування: якщо “геній
здатен майже безпомильно розрізняти
добро і зло”, то чи можна погоджуватися
із вживанням терміну “темний тип генія”
і при цьому подавати імена найбільших
в і с тор і ї тиран і в? Знову вкотре
доводиться констатувати про потребу
узгодження змісту понять. Попри це
книжка В. Пахаренка своїм підсумково-
аналітичним спрямуванням стала
вагомим внеском у шевченкознавство
й загалом у гуманітаристику. Зрештою, і
сам автор у кінцевому пункті дослідження
“А по мові – передмова” вибачається
перед читачем за помічені ним “вади”
своєї праці , тим самим мимоволі
демонструючи на власному прикладі
ту високу моральну планку, про яку
мовиться в самій книжці при розгляді
Шевченкової етики. Так само авторове
прикінцеве пояснення перевантаженості
видання численними цитаціями саме
бажанням максимального врахування
здобутків попередників теж уважаю
переконливим.
Насамкінець хочу зазначити, що у
книжці вимагає конкретизації вступна
теза про те, що “ось уже понад півтора
століття найвище поцінування Шевченка
(перед тим указується метафора –
“як батька”. – В. Я.) в Україні і світі
залишається незмінним, та ба – істотно
ґрунтовнішає, глобалізується”. Якби
ж то… Ця думка стосується лише
частини наукової сфери . Назагал
Т. Шевченка в наші дні “заговорили”, не
читаючи. Та й слова “геній” і “великий”
нівелюються через засоби масової
інформації, в яких ними переважно
іменуються посередності. Дуже рідко
вживаються еп ітети “визначний ” ,
“видатний”, “талановитий”. Водночас
уже мало хто так добре відчуває мову,
щоб оцінити (хоч на підсвідомому
рівні) органічність, виразність, точність,
художню досконалість Шевченкового
слова, глибину думки, закладеної в
ньому. Монографія Василя Пахаренка
“Шевченко як ген ій ” , безумовно ,
спонукатиме до глибшого прочитання і
кращого пізнання Шевченкових текстів,
сприятиме подальшому розвитку
шевченкознавства як важливої, і не лише
для українців, наукової ділянки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Дзюба І. Метод – це насамперед розуміння // Літ. Україна. – 2001. – 25 січ.
2. Шерех Ю. Я – мене – мені (і довкруги). Спогади. – Харків: Фоліо, 2012. – Т. 1. В Україні.
Василь Яременко
Отримано 11 квітня 2014 р. м. Хмельницький
|