Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2007
Main Author:	Миколаїв, Р.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України 2007
Subjects:	Історія суспільної і богословської думки України
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15137
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців / Р. Миколаїв // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 154-162. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-15137
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-151372013-02-13T02:27:18Z Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців Миколаїв, Р. Історія суспільної і богословської думки України 2007 Article Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців / Р. Миколаїв // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 154-162. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. XXXX-0032 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15137 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія суспільної і богословської думки України Історія суспільної і богословської думки України
spellingShingle	Історія суспільної і богословської думки України Історія суспільної і богословської думки України Миколаїв, Р. Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
format	Article
author	Миколаїв, Р.
author_facet	Миколаїв, Р.
author_sort	Миколаїв, Р.
title	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
title_short	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
title_full	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
title_fullStr	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
title_full_unstemmed	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
title_sort	традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців
publisher	Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Історія суспільної і богословської думки України
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15137
citation_txt	Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців / Р. Миколаїв // Українське релігієзнавство.— 2007. — № 43. — С. 154-162. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT mikolaívr tradicíjníhristiânsʹkítečíívprocesínovítnʹogonacíotvorennâukraíncív
first_indexed	2025-07-02T16:39:46Z
last_indexed	2025-07-02T16:39:46Z
_version_	1836554006611099648
fulltext	154 155 По-перше, постколоніальні особливості соціокультурних та духовних трансформацій українського соціуму надають актуальності новим прочитанням драгомановських досліджень Реформації, а саме його тезі про необхідність реформування української церкви як умови і рушійної сили подальших перетворень у напряму формування громадянського суспільства. По-друге, головним результатом Реформації, осмислення якого конче важливе для сучасних державно-конфесійних відносин в Україні, стало те, що вона зруйнувала католицьку монолітну єдність Європи. Поруч з державами католицькими з'явилися протестантські, навіть в межах однієї держави різні групи населення ідентифікували себе з різними конфесіями. Відтак незалежно від належності до території і держави, від підлеглості монарху чи ієрарху, людина відкрила для себе свободу обирати віру і церкву. По-третє, Реформація піддавши своєрідній деконструкції релігійні авторитети, створила умови для розвитку адогматичних версій християнства «в межах розуму» і підготувала французьке Просвітництво з його провідними ідеями всезагальної свободи та просвіти, завдяки яким стане можливим створення громадянського суспільства вільних особистостей. Останнє, саме Реформація, відкрила Біблію і християнську віру для кожної нації і людини, переклавши на національні мови, а через те наблизила церкву до народу, зробила її могутньою силою в справі національного і духовного визволення. Очевидно, що ці тези, виведені з драгомановських студій, ще чекають на своє філософське осмислення сучасними вітчизняними релігієзнавцями та політиками. Ідея «української Реформації» посіла визначне місце в працях таких вітчизняних класиків як М. Драгоманов і М. Грушевський, стала предметом історіографічних досліджень, але, на жаль, ще не знайшла адекватного місця в сучасних дискусіях про європейське майбутнє української церкви і нації. Р. Миколаїв (м. Київ) ТРАДИЦІЙНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ТЕЧІЇ В ПРОЦЕСІ НОВІТНЬОГО НАЦІОТВОРЕННЯ УКРАЇНЦІВ З відродженням українського державності та розгортанням процесу державотворення особливо актуальною стала проблема національної ідентичності громадян України, адже вона є основним цементуючим елементом в фундаменті нового державно-національного утворення. У зв’язку із цим українцям важливо визначити рівень значимості тих чи інших компонентів національної ідентичності. Тому в своїй статті ми спробуємо дати наукову оцінку місцю та ролі традиційних християнських течій – православ’я та греко- католицизму – в процесі новітнього українського націотворення. Наша тема розвідки йде в загальній канві досліджень Інститут філософії ім. Г.С.Сковроди НАН України та визначена в переліку перспективних тем дослідження Відділенням релігієзнавства. Пролиття світла на питання ролі релігії в структурі національної ідентичності дасть змогу «наздоганяючій» українській нації-державі не припуститись чергових історичних помилок, ґрунтуючись лише на хибних чи маловагомих чинниках націотворення. До вивчення піднятої в цій статті проблеми звертались, серед українських вчених сучасності, А.Колодний, Л.Филипович, О.Саган, В.Єленський, С.Здіорук. Особливої уваги, на наш погляд, заслуговують праці О.Сагана «Національні прояви православ’я: український аспект» та С.Здіорука «Суспільно-релігійні відносини: виклики України ХХІ століття». В цих працях автори глибоко вивчають перипетії етноконфесійного розвитку українства. О.Саган звертає увагу на двовір’я українського християнства та суттєве онаціональнення його обрядових форм. Натомість С.Здіорук зазначає, що гостро піднята сьогодні проблема національної церкви не повинна означати всепоглинаючу моноконфесійність, а навіть передбачати існування кількох конфесій як запоруки національного спокою. Ми ж у своїй статті спробуємо розкрити проблему національної складової в традиційних християнських течіях, з’ясувати за яких причин церква в ХХ ст. почала набувати національних форм і чи справді вони є утвердженими в церковній ідеології, аби опиратись на них у новітньому націотворенні, чи дійсно вони увійшли в перелік елементів національної ідентичності українця. Новизна розвідки полягає в тому, що до цього часу «національне» в релігії та конфесійне в національному розглядалось або винятково, як ознака «буржуазного націоналізму» (в радянській історіографії), або як вираження яскравих сторін українства. Ми не погоджуємося а ні з першою, а ні з другою тезою, вважаючи за потрібне об’єктивно розглянути національну складову в релігії та конфесійну складову в структурі національної ідентичності. Така методологія дослідження дозволить вирішити цілий ряд протиріч які виникли в результаті різкого переходу від суцільної критики до повного схвалення ототожнення національного з релігійно-конфесійним. Нація – це соціальний інститут, що виникає в залежності від державотворення, усвідомлення етносом потреби власної держави. Допоки етнос не має власної держави, церква, як основний виразник релігії, не сприяє національному самоусвідомленню. Більше того, це правило особливо характерне ортодоксальній (православній) церкві, що первісно збудована на цезаре- папістському принципі. Саме тому ортодоксальна церква в Україні обслуговувала інтереси державної нації та поборювала прагнення поневоленої. Як тільки українці в ХХ ст. зробили перші кроки в напрямку державотворення, зміни розпочались й в церковному середовищі. Попервах відносини між національними діячами та церквою взагалі не складались. Лише Директорія УНР 1 січня 1919 р. видала наказ про автокефалію Української церкви. Головними ідеями автокефалістів з якими вони повстали проти російської церкви були: українська мова літургійної відправи та 156 157 повернення до соборноправності Київської митрополії. Власне, то були несміливі прагнення до церковного усамостійнення як логічного наслідку державної самостійності України. На тернистому шляху національного відродження поч. ХХ ст. церква так і не виступила форпостом чи проводирем нації. Найпоказовіше те, що навіть не самі служителі культу, а держава проголосила автономію Української православної церкви. Натомість Всеукраїнська Православна Церковна Рада в червні-липні 1918 року відхилила автокефалію, а прийняла рішення про автономію церкви в Україні. Автокефальний рух став лише похідною процесу державо- та націотворення, не спонукав його, а був наслідком останнього. Причина полягала в тому, що церква перестала відображати прагнення та настрої української національності, а автокефалія не змогла набути широкого загалу послідовників серед українців. «Народне християнство» з його веснянками, гаївками, колядками, Зеленими Святами, Купайлом, Колодієм жило ніби при церкві, але поза межами її впливу, тому не асоціювалось саме з якоюсь конфесією. Показово, що після 1921 р. православ’я не стало синонімом українства. Тут більшого значення відіграло питання мови та символіки. «Петлюрівцем» ідентифікувались ті хто показово користувався українською мовою, носив національний одяг та використовував національну символіку. Православність, а вірніше, навіть релігійність «петлюрівців» (національно свідомих українців), була додатковим, вторинним чи навіть третинним елементом ідентичності. За аналогією, до початку ХХ ст., з відродженням державності та пробудженням національної свідомості в кінці ХХ ст. розпочинається новий виток православного автокефального руху. Нині існує формально три впливові православні церкви: Українська Православна Церква, Українська Православна Церква – Київський Патріархат, подрібнена Українська Автокефальна Православна Церква. Жодна з цих церков не відмовляється, більше того, вважає, що релігія є невід’ємною складовою національної ідентичності українців. Прихильники автокефалії стверджують, що незалежність (самоглавість) української церкви випливає з природного права українців як окремої національності, бо ж такі церкви мають, наприклад, грузини, болгари, серби та інші національності: «кожен народ у своїй державі має свою Помісну Церкву зi своїми національними особливостями, але всi у "Христа зодягнулися" i єдинi у Христі, у Вiрi Православній, бо всi сповiдують Єдину Святу Соборну i Апостольську Церкву - єднаються у Христі - в євхаристії»176. Християнство з позиції прихильників незалежної церкви завжди є національним, виразом національної культури кожного окремого народу, що проявляється в іконописів, архітектурі храмів тощо.177 Але при тому, автокефальні церковні дослідники не наголошують, що не християнство має національний вираз, а обряд конкретної церкви, бо жодних 176 Храпар Микола, протоієрей. Помісна церква – національна церква // Християнська Україна.- 2002.- 16-31 сiчня. 177 Там само. відмінностей в християнстві російському і українському немає, є відмінність в обрядовості, звичаєвості. Й ось ці особливості обряду видаються за національну форму християнства. Причина цього полягає в тому, що народи вступили в період націоналізмів, а церква, як постійний наздоганяючий соціальний інститут, лише легітимізує перетворення, які уже відбулись в суспільстві. З іншого боку представники Східної церкви з підпорядкуванням Московському Патріархату, не заперечуючи національної суті православ’я, розглядають українство у дещо іншому зрізі, ніж автокефалісти: «Церква не поділяє людей ні за національною, ні за класовою, ні за будь-якою іншою ознакою. У самій Церкві, згідно з вченням Святого Письма, «немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос». (Кол. 3, 11)»178. Аналізуючи розвиток цивілізаційних процесів, представники церкви Московського патріархату вважають: «Майбутнє за церквою, для якої цінності християнського універсалізму стоять вище від цінностей національних»179. Натомість Патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема) вважав, що існування національностей є Божою волею, оскільки саме з Його волі постали усі мови народів світу, в тому числі і українська.180 Намагаючись хоч якось вписатись в існуючі політичні реалії, але зберегти ідеологічну лояльність з Московською патріархією, її прихильники висловлюють самозаперчуючі твердження. Так, протоієрей Олександр Добош вважає, що гасло «незалежній державі – незалежну церкву» є повним абсурдом,181 але, водночас, геть забуває, що ще у 1990 році Київський екзархат РПЦ був перетворений у самостійну в управлінні Українську Православну Церкву. Виникає логічне запитання, якщо «канонічні православні» вважають безглуздою ідею незалежної церкви, то для чого взагалі було створювати УПЦ, адже в Білорусі, до прикладу, нічого подібного не відбулось? І природно, бо у Білорусі націоналізм не мав подібного впливу, а національна свідомість білорусів знаходиться на ранньому етапі розвитку. Вражає роздвоєність офіційної ідеології УПЦ: «наша родная Украина и многострадальный украинский народ»182, але одночасно всюди «Святая Русь». В Росії ортодоксальна церква визначає останнє поняття в плані етно-політичному, а от УПЦ змальовує образ якоїсь метафізичної «Святої Русі», яку іновірці хочуть вичавити з України. Ієрархи УПЦ, з одного боку, визнають існування кількох 178 Як ставиться Православна Церква до націоналізму? - http://tv.orthodoxy.org.ua/node/172 179 Зуєв Петро, священик. Три спокуси православ’я.- http://www.zn.kiev.ua/nn/show/594/53186/ 180 Димитрій (Патріарх Київський і всієї України). На порозі 2000 року: послання до християн України.- Б.м., б.р.- С. 11. 181 Добош Олександр, протоієрей. Праворславіє і українська державність.- http://www.amvon.orthodoxy.ru/3-3/5.htm 182 Владимир (Сабодан), митрополит. Слова и речи.- К.,1997.- С.380. 158 159 слов’янських народів,183 але з іншого – переконані, що на просторах «Святої Русі» живе один народ.184 Складається враження, що для митрополита Володимира (Сабодана) з 1978 року, коли він говорячи про товариство «СССР- Греція» казав, що це дружба двох народів «русского и греческого»185, нічого не змінилось і цей міфічний «русский» (а вважай «советский») народ і надалі існує в уяві ієрархів УПЦ. Ось і маємо, що українські послідовники Московського Патріархату видають на гора твердження про абсурдність національної церкви, а через абзац зазначають про те, що церква формує духовні основи націонал-патріотизму.186 Виглядає так, що церква формує те від чого страждає та існування чого вважає явищем небожественним, або, питання в іншому: УПЦ потрібен зовсім інший вираз національності, такий, де б елементи ідентифікації не розбігались, як того бажає митрополит Одеський Агафангел, з «общерусскими».187 УПЦ, як нам видається, не проти націоналізму. Ні, вона проти українського націоналізму, а ще точніше, вона проти української ідентичності яка базується на українській мові, самодостатній культурі, власній історії, помісній церкві. З огляду на сказане, УПЦ КП та УАПЦ нині виявляються більш прогресивними та історично виправданими, бо не дозволяють собі виступати з різкою та такою самосуперечливою критикою націоналізму і національної ідентичності. Як зазначає український релігієзнавець В.Єленський, «від 25% до 32% опитаних повідомляють про свою належність до УПЦ КП, від 7% до 12% - до УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, від 0,5% до 2% - до УАПЦ»188. Вчений робить, на нашу думку, слушний висновок: віднесення себе більшістю православних респондентів до Київського Патріархату стверджує про вектор ідентичності українців. А для нас це говорить, що релігія є додатковим фактором ідентичності українців. Вона не сприяє національній самоідентифікації, бо за фактичним станом 70% православних належать до церкви Московського Патріархату.189 Таким чином, ідентифікування себе з Київським Патріархатом викликана не власне релігією, а політичною належністю до держави Україна, фактором, що не випливає з релігії. 183 Никодим (Руснак Н.С., митрополит). Послания. Слова. Речи.: В 6 т.- Х.,2004.- Т.6.- С.143. 184 Владимир (Сабодан), митрополит. Слова и речи.- К.,1997.- С.384. 185 Там само.- С.252. 186 Добош Олександр, протоієрей. Праворславіє і українська державність.- http://www.amvon.orthodoxy.ru/3-3/5.htm. 187 Агафангел, митрополит. На круги своя. Рух против Православия // Могильницька Г. Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія).- Бровари, 2004.- С.87. 188 Єленський В. Релігійно-інституційний процес в Україні: загальна характеристика і напрямки змін.//Сайт РІСУ – квітень,2001. 189 Там само. Розглянемо ще одну гілку традиційного християнства – греко- католицизм. Нині представники греко-католицької церкви зображають свою церкву єдиною, яка з самих витоків була захисницею всього українського – звичаїв, традицій та культури. Для неупередженого сприйняття УГКЦ ми дозволимо собі навести кілька фактів з історії її діяльності: в результаті переведення на угорську богослужбову мову в Закарпатті, на 1918 р. 99% священиків говорили по- угорськи190; польська мова була мовою викладання в греко-католицьких закладах до 1848 р.191; за антицерковні погляди митрополит Михайло Левицький піддавав переслідуванню національного діяча Маркіяна Шашкевича; процвітання москвофільства в УГКЦ за часів митрополита Йосифа Сембратовича; заклики кардинала М.І.Любачівського про те, що українцям "навіть України треба відректися в ім'я Христа"192; пожертва 100 тис. рублів для поранених радянський бійців в той час як національна УПА знемагала від нестачі ліків та медикаментів193; українська мова в греко-католиків й дотепер суміщається з церковнослов’янською, а вперше введена в літургію тільки у 1969 р. Але навіть по сьогодні питання української мови в греко-католиків не вирішене остаточно, бо тоді не виник би в 2000 р. лист Любомира Гузара про недопустимість нехтування українською мовою в богослужбі.194 Але, з іншого боку, греко-католицизм в певний період й на певній території України став невід’ємною складовою національної ідентичності українців. Цей процес особливо активізувався в міжвоєнний час, коли Західна Україна потрапила до складу відновленої Речі Посполитої. Цей процес розпочався ще з часів Сильвестра Сембратовича, коли він наблизився до народовських кіл195 й долучився до підняття рівня національної свідомості в митрополії. Безперечно посприяло переходу греко-католицької церкви на чіткі національні позиції негативне ставлення польської влади до українства та самої греко-католицької церкви як інституції, що засвідчувала відмінність русинів від поляків. Характеризуючи взаємини греко-католицької церкви й українського національного руху в Галичині в міжвоєнний період, можна ствердити, що їм була притаманна виразна перевага взаєморозуміння та співпраці над суперечностями та протистоянням. Греко-католицизм мав значно більше підстав стати важливим елементом ідентичності галичан, ніж православ’я у Великій 190 Панас Кость, отець. Історія української церкви.- Львів, 1992.- С.145. 191 Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / за ред. А.М.Колодного та ін.- К., 1999.- С.610. 192 Силенко Л. Переоцінка духовної вартости.- Canada: ОСІДУ РУНВіри, 1988.- С.57. 193 Там само.- С.68. 194 Филипович Л.О. Етнологія релігії. Теоретичні проблеми. Вітчизняна традиція осмислення.- К., 2000.- С. 81. 195 Панас Кость, отець. Історія української церкви.- С.126. 160 161 Україні. Причина полягала в тому, що державотворчий народ і його уряд мав тут інше конфесійне забарвлення, – римо-католицьке. Не зважаючи на суттєві розходження в поглядах на утвердження українства, греко-католицька церква та національний рух (ОУН, УНДО та ін.) знаходили порозуміння і виступали творцями однієї національної справи. Як зазначав в одній із своїх промов у 1969 р. Провідник ОУН Ярослав Стецько: «Кожен націоналізм повинен виростати з духовости даної нації, а що кожній людині є іманентна віра в Бога, і кожну націю так чи інакше формувала християнська чи взагалі релігійна духовість, отже фактично кожен націоналізм повинен займати коструктивно-афірмуюче відношення до релігії, бо немає націоналізму без традиціоналізму». А Церква ж зі свого боку надавала моральну, а подекуди й матеріальну підтримку національному руху та його діячам. Так, зокрема, митрополит А.Шептицький зазначав, що поза церквою є інституції, що є добрими школами громадянських чеснот, а серед них «добровільні стоварищення і спільноти людей»196. Варто нагадати, що ціла низка національних діячів Західної України вийшли із родин греко-католицьких священників, наприклад, Степан Бандера, Степан Охрімович, Степан Ленкавський. Серед національних та націоналістичних діячів, між іншими, були прелат, крилошанин греко- католицької митрополії о. Леонтій Куницький - член центрального комітету УНДО, о. Михайло Блозовський - член проводу Фронту Національної Єдності, о. Ярослав Чемеринський - один з провідних діячів ОУН у середині 30 рр. Залучаючись до національного руху греко-католицькі ієрархи в особі митрополита Шептицького не втрачали об’єктивності бачення ситуації та усвідомлювали, що конфесійно українці, як нація, не однорідні, а народом їх робить ніщо інше як мовну єдність197. Митрополит не бачив нічого антихристиянського в патріотизмі та націоналізмі: «Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю і не сміє накладати обов’язків, противних вірі»198. Визнаючи націоналізм, логічно греко-католики вбачали в національній церкві таку ж природність, як і в самій нації, а, більше того, саме національні церкви, на їхню думку, можуть гарантувати єдність Христової церкви та навіть нації. 199 Ставши на національні позиції, християнська церква не збиралась миритись з нехритисняськими, а, на наш погляд, проязичницькими елементами цього світогляду. Уніатські священики закидали творцю радикального 196 Шептицький А. Як будувати рідну хату // Хроніка-2000.- Вип..31-32, 1999.- С.216. 197 Там само.- С.221-222, 219. 198 Церква і суспільне питання. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. За ред. А.Кравчука.- Львів, 1998.- Т. 2.- Кн. 1-2.- (1090 с.) – C.14. 199 Шептицький А. Як будувати рідну хату // Хроніка-2000.- Вип..31-32, 1999. (398 С.) – С.224. націоналізму Д.Донцову наступне: «Злочинний ніцшеанський світогляд ширить отой ідеолог під фірмою націоналізму. Ні, його націоналізм - це не є націоналізм, а щось якраз протилежне. Справжній націоналізм - …сполука релігійних почувань з національними, а не ставлення між ними вражди, це піднесення особистої й громадської моралі на найвищий рівень, а не аморальність у всіх діяннях, …це світогляд з Богом і його заповідями, бо тільки такий світогляд може справді обновити й відродити Націю»200. Наведена цитата підтверджує висновок, зроблений Лордом Актоном, що християнство творило новий, протилежний дохристиянському, зміст національності.201 Натомість націоналісти, так само як і їх попередники з Кирило-Методіївського братства, бачили в християнстві лише те, що виправдовувало їхні національні почуття. Зокрема, ідеологи ОУН, в своїх обґрунтуваннях націоналізму християнством використовували, як правило, лише дві біблійні цитати: «Більшої від цієї любові ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів» (Ів,15:13.) та «Я не мир принести прийшов, а меча» (Мт, 10:34). Відмічаючи те, що релігія відіграла важливу роль у формуванні української ідентичності в Західній Україні, вона все ж, зазначимо, не стала тут визначальним ідентифікатом. Незважаючи на те, що уніатська церква справді стала в певний період виразником національних особливостей українства, інституцією, що дієво захищає і відстоює нашу культурну та історичну ідентичність, вона не посіла в свідомості українців-галичан місце беззаперечної національної ознаки. Підтвердженням цього є той факт, що в Галичині, яка в лиці української національної громади до 1946 р. була на 99% греко-католицькою, після 50-ти літнього перебування РПЦ значна кількість українців перейшли у православ’я. При чому після відродження УГКЦ вони не залишились в складі РПЦ, а перейшли в УАПЦ чи до УПЦ Київського патріархату. Себто православні українці-галичани не втратили своєї української ідентичності змінивши конфесію, бо обрали вони якраз виразно національні православні конфесії. Завершуючи розгляд зазначимо, що традиційні християнські течії в Україні набули ознак регіональності, тобто поширені переважно в певних регіонах. УПЦ – Східна та Південна Україна, УПЦ-КП – Правобережна Україна, УАПЦ – Галичина, УГКЦ – Західна Україна. Таким чином можемо зробити наступні висновки: По-перше, на прикладі української нації підтвердились висновки багатьох націологів, що етнос стає нацією коли доходить до усвідомлення необхідності створення власної держави. Це підтвердилось тим, що традиційні християнські церкви переходять на виразні національні позиції лише із початком процесу державного будівництва в українців. 200 Фавнізація українців і український контрнаціоналізм // Дзвони.- 1934.- Ч. 1.- С. 72-73. 201 Актон Лорд. Національність // Націоналізм. Антологія. Упорядники Олег Проценко, Василь Лісовий.- К., 2000.- С.100. 162 163 По-друге, традиційні християнські конфесії не стали провідниками національного будівництва. Релігія лише легітимізувала появу української нації та в міру можливості долучилась до справи формування національної ідентичності, не посівши передового місця серед її складових. По-третє, в середовищі традиційних християнських релігійних напрямків України новітнього часу сформувалось два потужні табори, що діаметрально протилежно розглядають українську національність та націю. Перший табір (УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП) практично перейняв основні націоналістичні ідеологеми про мову як основний вираз національної ідентичності українців і прагне до створення Помісної (національної) Церкви. Другий (УПЦ), не заперечуючи факту існування української нації, вважає українство невід’ємною складовою «Святої Русі», а відтак не вважає за потрібне, але навіть розцінює як безбожництво, намагання створення національної церкви. По-четверте, християнська релігія відіграє суперечливу роль у сьогочасному формуванні нації. Наявність двох потужних та ворожих релігійних напрямків традиційного християнського толку (автокефали й греко-католики – з одного боку та УПЦ Московського Патріархату – з іншого), які мають виразно різне бачення української національності, гальмує та перешкоджає процесу формування новочасної національної ідентичності українців. По-п’яте, що витікає з попереднього висновку, традиційні християнські течії об’єктивно не можуть виступити визначальною складовою національної ідентичності, а прагнення окремих політичних та національних діячів опертись на конфесійність у її формуванні призведе до подальшого поглиблення регіональної та етнічної стратифікації нації. Наші висновки можуть бути використані в подальшому поглибленні вивчення феномену православ’я як національної ознаки українства, зокрема концентрації уваги на ролі біляцеркового «народного християнства». Доцільним було б врахування висновків у формуванні державної стратегії національного розвитку, оцінці введення курсу християнської етики в школі. _______________________________________________________________________________________ i СУМНА ІНФОРМАЦІЯ ТАДЕУШ ДОКТОР Польське релігієзнавство зазнало невтішної втрати. 19 червня цього року несподівано помер відомий польський вчений, соціолог релігії із світовим ім’ям професор Тадеуш Доктор. Його добре знали українські колеги, неодноразово зустрічаючись на конференціях, читаючи його праці, які, безумовно, є солідним внеском до світової релігієзнавчої наукової скарбниці. Його книги «Культові рухи Польщі», «Релігійні і парарелігійні рухи в Польщі», «Релігійний і моральний плюралізм в Польщі» та інші є в український бібліотеках, власних книгозбірнях його українських колег. Професор Доктор відомий в Польщі і за її межами як висококваліфікований фахівець, чий доробок з питань нових релігійних течій є значимою спадщиною не тільки польської релігієзнавчої думки. 57-річне життя Т.Доктора від часу його студіювань філософії та психології в Католицькому університеті Любліна було сповнено живою зацікавленістю релігією, що виливалося в його наукові статті, дисертації, виклади, які він мав у Варшавському університеті перед студентською аудиторією. Він прислужився і процесу інституційного становлення декількох професійних асоціацій, особливо плекаючи Міжнародну асоціацію з вивчення релігії в Східній і Центральній Європі, до якої входять багато українських релігієзнавців. Ми сумуємо з приводу втрати нашого польського колеги, з яким були пов’язані тривалий час не тільки спільними проектами, творчими задумами, але й дружніми стосунками, оскільки Тадеуш був цікавою, творчою, щирою, доброю людиною, вболівав за долю не тільки польської, але й української науки. Висловлюємо свої співчуття родині Т.Доктора та його колегам. Правління Української Асоціації релігієзнавців

Традиційні християнські течії в процесі новітнього націотворення українців

Institution

Similar Items