Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки)
Gespeichert in:
| Datum: | 2015 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2015
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151371 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) / Н. Миронець // Слово і час. — 2015. — № 6. — С. 56-70. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-151371 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1513712019-05-17T01:25:29Z Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) Миронець, Н. Написане лишається 2015 Article Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) / Н. Миронець // Слово і час. — 2015. — № 6. — С. 56-70. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151371 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Написане лишається Написане лишається |
| spellingShingle |
Написане лишається Написане лишається Миронець, Н. Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Миронець, Н. |
| author_facet |
Миронець, Н. |
| author_sort |
Миронець, Н. |
| title |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| title_short |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| title_full |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| title_fullStr |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| title_full_unstemmed |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| title_sort |
володимир та розалія винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Написане лишається |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151371 |
| citation_txt |
Володимир та Розалія Винниченки: родинне листування (1921 – 1949 роки) / Н. Миронець // Слово і час. — 2015. — № 6. — С. 56-70. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT mironecʹn volodimirtarozalíâvinničenkirodinnelistuvannâ19211949roki |
| first_indexed |
2025-07-13T01:22:20Z |
| last_indexed |
2025-07-13T01:22:20Z |
| _version_ |
1837492855517478912 |
| fulltext |
Слово і Час. 2015 • №656
ВОЛОДИМИР ТА РОЗАЛІЯ ВИННИЧЕНКИ:
РОДИННЕ ЛИСТУВАННЯ (1921–1949 РОКИ)1
1923 рік
№ 70
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 16–ІІІ–[1923]
Мій єдиний! Нарешті одержала твого листа1. Це вже щось занадто довго він
ішов.
Не знаю, що порадити тобі, любов моя. Вертатись? Але ж тоді треба рішучо
й раз на довго сказати собі, що ти не поїдеш нікуди. Чи є надія, що відносини
в Німетчині швидко покращують? Великої надії нема. Правда, ціни тут все ж
зменшуються, повільно, але все ж помітно на все: їжа, одіж, черевики. Можливо,
що з часом і жити в горах стане дешевше, але коли саме? Чи є час чекати?
Коли умови для праці добрі, коли потяг до дому затиха, коли в хаті тепло (!),
тоді треба лишатись. Що ж нам робити, така доля, що ми мусимо одриватись
одне від одного й рахувати тижні, дні, години.
Ох, як знайома, як зрозуміла мені твоя туга! Краще не думати про це.
Якщо у Tribsch’ів увільниться кімната2, ти переїдеш? Тоді не забудь змінити
адресу на почті, а то господиня помститься за зраду й листи не дійдуть. Гроши
завтра дістану у Вирового й пошлю тобі. Сьогодня його не було вдома, хоч я
звонила перед дев’ятої.
Ми не умовились з тобою, щоб посилати листи на Poste restante3 і вони лежать
в мене, а є такі, що потрібують швидкої відповіди.
Лист від Богацького4 переказала в листі до Сімовича. Додатки до статті
Коберського5, що мають вийти брошурою , посилаю просто Сімовичу ;
кінець статті Лівіні6 послала давно. Написала Сімовичу, що Шаповал прохає
зарезервувати місце для його статті “На болючу тему”7, але ж ти, напевно, хотів
би раніше її переглянути? Що робити? Поки що статті немає.
Сірий8 рішучо прохав його статтю тепер ще не пускати, бо боїться за хлопця9,
який вже швидко зможе приїхати до його, бо поляки дають візу. Про це я теж
написала Сімовичу. Не сердься на мене, дітонько, коли не добре зробила, але ми
з тобою про це зовсім не балакали й я не знаю твоїх бажань.
Живу я от собі, почуваю себе втомленою й все спала б, та так і роблю.
Трохи працюю, читаю біблію з насолодою. Покликала мене якось по телефону
Тамарочка10, каже: “Мама сумує, хоче вас бачити”. Я поїхала, як була. А виявилось,
що день рождіння Юл[ії] Вл[адимирівни], гости (сестра М.-кі11 з сином і Лідія
Парф[ирівна]12), а Ю[лія] В[ладимирівна] в страшному стані. Цілий день плакала,
що старіється і що з життя її нічого не вийшло. Шкода мені її дуже, але я все ж не
розумію її одчаю. Здається, в її реаґуванню є щось паталогичне. Тяжко було у них.
1 Продовження. Початок див.: Слово і Час. – 2015. – №№1-5.
лишається
аписанеН
57Слово і Час. 2015 • №6
Одержався лист від Паламарчика13. Посилаю. Говорила з Fr. Elsa14. Вона прохала
написати йому, щоб він на Великдень приїхав для обговорення справи.
Видатки всі повернуться йому. Я це зроблю й тоді не відповідатиму за дальше.
Щоб не забути, щодо Kurtax’и. Ти повинен пійти в Kurferwaltang й побалакати з
головним чиновником. Поясни йому, що ти з України, та до того ще й письменник.
Вони з тебе такси не візьмуть.
Невже й вчора, і сьогодня у вас туман? Тут сонце.
Жінки повдягались в весняні костюми. Все виглядає як на Великдень.
Може, й справді, в горах в цей час завжди тумани? Тоді й лишатись не варто.
Я хожу потрошки гулять, але почуваю себе – от собі – й швидко стомлююсь.
Тепер, мабуть, стане краще.
Бачиш, якого листа написала, а сказать, нічого не сказала, і так тяжко, що не
можу дати тобі того, що так страстно хочеться. Мій ясний, бідний самотний
хлопчик мій! Любов моя й радість, спокій і туга. Ти і в тобі все.
P. S. Grüner Weg – це вузенька вуличка, недалеко від Hotelю Lange Herzog’a. Там
дуже лихий пес живе? Вуличка рівна? Опіши докладно свою кімнату. Чому ж вона
темна? Хіба не було инчої?
Куди ти ходиш гулять? Як спиш? Як їси, чи замовив молоко?
Чи подобається околиця, може, в Risengeb.15 краще? Снігу нема? Людей багато?
В кафе Libold є кімната, де читають всі газети безплатно і нічого не треба
замовлять (це не в самому кафе, але поруч). Подивись в кругленьке озерце, чи є
в ньому креветкі?
Привітай від мене гори й ліс і бідні порубані сосни.
З солодким болем пригортаюсь до тебе. Хай буде тобі там затишно!
Твоя Р[оза].
От вже знову сонце сховалось, хмарно, а ще тільки пів на 14-ту.
Зараз іду на почту. Що то ти робиш тепер? Тілько не жалій вуглю, треба
добитись, щоб було тепло.
Ну, цілую, цілую!
№ 71
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 17–ІІІ–[1923]
Дітонько, сьогодня вислала тобі 150 тисяч, взяла у Вирового. Чи ти
платитимеш після кожного тижня, чи вперед? Треба, щоб у тебе завжди були
гроши, щоб спокійно було й міг би в кожний момент поїхать. Сподіваюсь, сьогодня
вісточки! Цілий ранок провела в місті, а ввечері обіцяла заїхати Ал[ександра]
Вл[адимирівна]1. Вона швидко виїде з Берліну на завжди до Праги. Як же тобі
там, мій? Чи вже звикаєш потрошкі, чи одержав листи та рукописи? Мені нічого,
тихо, пригніченно, смутно, але все ж нічого. Все сплю та сплю, а ти? Будь ясний,
бадьорий.
Чи ж справді тихо у тебе, а тепло? Цілую радість мою.
Напиши, як з грошима. Скільки треба мати на тиждень точно. Я посилатиму
щотижня. Да?
Твоя–
[Листівка адресована: Heren D-r W. Wynnytschenko Villa Edelweiss Grüner Weg
Fridrichroda in Türingen].
Слово і Час. 2015 • №658
№ 72
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 18–ІІІ–23
Крохонько мій. Два дні пройшли без листів від тебе й далися мені занадто вже
довгими. Я все наказувала старенькому принести мені шось від тебе, але він
тільки руками розвів.
Сьогодня почула клацання в дверях і клаптик на підлозі. Я як найдорощій скарб
розкриваю твого листа, навіть тримаю не так, як всі инчі і так стискую в руках,
що рукам боляче. І коли листа прочитаю, иноді нахожу якусь приписочку й вона
неначе ще маленький лист від тебе! Що у тебе стан не зовсім добрий – це мене не
дивує. Зміна клімату, гори, инча погода, обстановка. Але раз є тиша – робитимеш,
як тілько акліматизуєшся. Невже у тебе не буває сонця? Тут вже 4-й день ясна
погода. Сонце вчора було цілий день. (Неділя). І сьогодня ясно, хоч і легка мрячка.
Вчора була у мене Ін[на] К[остянтинівна]. Приїхала пів на третю. Дуже бліда
(пудра, зроблені очі, вії, губи), але гарна. Особливо гарна постать. Говорила
багато всяких пустячків про школу, кіноп’єси і т. п. При кінці почала балачку про
тебе, що дуже ти її образив (я сказала, що не мав такого бажання), а потім і
каже: “Коли б тільки В[олодимир] К[ирилович] в дійсности не думав про мене
так погано, як сказав, мені тільки цього хочеться”. Але вона не певна в тому,
що я знаю, в чому образа, й тому говорила дуже “обще”. Вона мені знову більше
сподобалась, ніж останні рази. Простіша, щось є в ній, що викликає у мене жаль
до неї. Разом поїхали з нею. Я сказала, що мушу в Friedenau1. Застала Ю[лію]
В[олодимирівну] саму. В старому незграбному капоті, але в доброму настрою.
Лає М[аркуш]ку, що все бреше, що написав матері в Москву так, неначе завтра
буде міліонером. А грошей нема. Від Далінди нема листа. М[аркуш]ка сердиться,
а Ю[лія] В[олодимирівна] каже йому, що він, напевно, так само поводився б, коли
б поїхав сам до Амеріки.
От, бачиш, який у мене “светскій образ жизні”. Хочеться тепер посидіть самій,
але коли сама, то хочу спати та спати.
Вчора послала тобі телеграму2 і так шкода зробилось, що послала, потурбувала,
а ти міг подумать, що це щось дуже цікаве! Може, сердечко забилось у тебе, як
розкривав її?
З листа бачу, що ти не переїдеш до Triebsch. Та це й краще, бо мертвої тиши
там не буде. Сумно, що в такій час довелося тобі жити в Fridrichroda. Звичайно,
яка ж може бути краса, коли нічого не видко. Мої прогулки були на Taüzbuche,
Alexandrinenruae, до озерця (від Haus Triebsch просто, а потім праворуч в ліс). Чи
ти вже ходив по Rodelbahnu на саму гору?
Ввечері, коли не хочеться бути вдома, ти міг би піти в кафе Либолт. Там гарний
п’янист, і щовечора (від 5-тої, здається, до 8) концерти. Піди, дитинко. Чи дістав
собі книжок? Що саме?
Олесь одержав гроши, повернув Вировому, що був винний, і, здається, вже
переїхав на нове помешкання. Сірий звонив тільки один раз.
Дітонько, коли тобі не хотітиметься робить – ходи в ліс, чим більше
гулятимеш, тим більше буде сил, а навіть і бажання працювать. Пам’ятаєш,
ти сам це помітив.
Здається мені, що вже вічність тебе нема зо мною. Тихо і тоскно щось плаче в
мені, але все навкруги, всі вражіння неначе скрізь стінку доходять до мене. Міцно
тримаю себе в руках і примушую думать про щось звичайне, щоденне. “Какіє ми
нещасниє!”
А все ж все добре. І те, що тужно з болем думається про тебе і хочеться знать
найменши дрібнички твого життя, і живеться від листа до листа. Все добре.
Спасибі тобі за всі радощі й за біль, що, може, ще прекрасніша за радість.
59Слово і Час. 2015 • №6
Може, сьогодня тобі вже краще працюється. Як буде сонечко – піди на
Schauenbürg.
Цілую ясні очи, руки, ніжне-ніжне дитинча моє. Най буде тобі добре, бадьоро,
ясно. Не жалій за Берліном, нічого тут нема доброго. Ну, треба одіслати листа.
Твоя R[oza].
№ 73
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 21–ІІІ–23
Дитинонько, вчора ввечері одержала твого 3-го листа1, як приїхала від Леночки.
Не могла сидіти вдома, весна, туга, але солодка, непокій і ще сама не знаю що,
погнали мене з хати. І там я побачила Лун[дберга]. Він одчинив двері мені. Я
сказала: “Добридень, чи можу я бачити Єл[ену] Дав[идівну]?” Це все, що говорила
я Л[ундбергу]. Леночка зраділа начебто, але після ріжних розмов перевела на
його. Говорила зворушуюче, як тяжко він переживає розрив2. Як часто каже:
“Чому, чому це все трапилось?” І болить йому це страшенно. Потім казала,
що може зрозуміти ще тебе, але мене ніяк. І це правда, що мій вчинок виглядає
як імітація, підробка під тебе. Вони не розуміють, що я якраз в недобрих речах
хочу бути з тобою, бути соучасницею. Але ж пояснить цього я не можу і не хочу.
Тілько дійсно почуваю несправедливість, або краще непропорційну жорстокість
нашого вчинку. Лен[очка] говорила, як тяжко він підходить до людей, як повільно,
обережно висовує свою голову з черепашки, і коли вже висуне – тоді оддається
цілком, без остатку. І так було з нами.
Ну, та це минуло. Тілько, може, я, коли вже зустрілась з ним, повинна була
просто, ввічливо що-небудь сказати. Як ти гадаєш? Але я вже більше не піду
до Л[еночки]. Неприємно мені, стіснительно і ні до чого. Як хоче вона – нехай
приїздить. Вона одержала твою картку3 й була дуже зачеплена нею. Чому, Діто, ти
написав так? Так тілько абсолютно чужим людям з ввічливости пишуть. Краще
вже нічого. У Л[еночки] запитуючий голос і посмішка крива. Вона казала, що це
значить, що вона повинна ще лаконичніше відповісти. Але як? І не розуміла того,
що говорючи це мені, вже псувала весь ефект майбутньої лаконичної відповіді.
Сьогодня перекажу їй, що ти доручив, хоть вона прохала якось по телефону,
сказать, що все те, що наговорила, несерйозно. Приїхать вона до мене не може,
бо нема з ким. Нікого біля неї, крім Є[вгена] Г[ермановича]4, нема! Бідна Леночка
всіх розгубила.
Щось мені всіх шкода, і її, і Анну Іллінічну5, і Юл[ію] Вл[адимирівну]. Хотілося
б, щоб вони мали хоть соту долю тої повноти, що я. І соромно трохи за своє
багатство. Любий мій! Дякую тобі за все, що дав відчути, зрозуміти. Ти моя вічна
радість, спокій ясний і разом туга. Через тебе світ стає великим, неначе якимсь
инчим зором бачу все, і душа звенить і відгукується тобі назустріч. Чи розумієш
ти, що я хочу сказати?
Тихо у нас, сонечно тихо. Фравочка чомусь не прийшла, а я почуваю себе не дуже
добре, щось поболює з лівого боку. Як ти гадаєш, чи не варто мені піти до якогось
професора показаться? А то я вже давно ні у кого не була. Нема на що серьозно
жалітись, а все ж треба довідатись, чи все в порядку. Правда, моя дитина? Грошей
коштуватиме багато, але це вже все одно. Трохи менше, трохи більше.
Ти питаєш, як стоїть корона? Все те саме 618. Прийшло сповіщення від Diskont
Gesellschaft6, що одержано 500 к[орон] на твоє ім’я. Я піду та попрохаю продать
і пошлю частину тобі. Що пропалив Bezug7 – не журись! Це ще дурниця, але тут
купити дешевше і старий (пропалений) хай мені віддасть. А може, вона якусь инчу
комбінацію придумає? Тільки нехай справедливо це робить. Тут потрошки все
дешевшеє. М’ясо подешевшело більше як на тисячу на фунт (свинина), зелень,
Слово і Час. 2015 • №660
крашанки, жири, річи, все. А у вас все дорощає? Це несправедливо. В муніціпалітет
вноситься проект одмінити підвишку на газ і електрику. У всіх надія на кращі
часи, і тому ніхто нічого не купує. Твій костюм принесли з чистки. Вийшов нічого,
але червона плямка біля кишені лишилась. Я вже одягала сірий костюм один раз,
бо темний страшенно вицвів.
Була в газетах чутка, що Іллічу гірше8. Другий удар. Тепер друкуються бюлетені
про стан здоров’я. Знову краще йому стало, але все ж викликано до Москви троє
німецьк[их] профес[орів] і один швед (здається).
В ближчому часі загрози для життя нема, але для роботи він не здатний.
На пленумі Московс[ького] совета Риков9 сказав: “Возможно виздоровление.
Но надежда партії и народа в ближайшем времені увидеть В[ладимира] Іль[їча]
в качестве авторітетн[ого] активного вождя – тщетни”. Але це, здається, не
дуже вплине на стан річей, він, власне, уже давно “вибил”?
Це я пишу тобі, бо певна, що хтось з приятелів все одно напише. То краще я
перша.
Паламарчик згодився10, але він, здається, уявляв собі, що це буде тайний шлюб,
боюсь, що коли довідається, що батьки повинні бути в курсі, то одмовиться. Я
написала йому досить докладно і прохала приїхати хоч на 2 дні. Побачимо.
Панна Elsa приїздила до мене, привезла квіт, була мила. Почала розмову про
мою толерантність щодо твоїх романів, але я “не зрозуміла”.
Доручення твоє зібрати листи – зроблю, але їх тут не багато і ледве чи щось
дадуть тобі. Рукописів більше не одержую. Може, посилають вже просто на твою
адресу? Боюсь, що ця редакторська робота заважає тобі, одбірає багато часу. Да?
От вже припиняти листа треба і стає сумно, і хочеться притулитись головою
міцно-міцно до рідних грудей і почути руку твою на волоссю, тогда не хотілося б
скиглить і ніхто б тоненько-тоненько не плакав в грудях. Точка. Все буде чудово!
Цілую. Радість моя!!
№ 74
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 22–ІІІ–[19]23
Моя дитинка дорога!
Затихли твої скарги, тому роблю висновок, що тобі не зовсім погано. Але не
думаю, щоб у вас було так само гарно як тут. Цілий день сонце. Діти в саміх
суконках. Вдень 10 градусів тепла. Не опалюють хат. Але це, певно, довго не
протягнеться. Дерева не довіряють і навіть кущі не зеленіють.
Ти за мене не бійся, я “зевка не дам”, не в тому тілько значінню, а в смислі
розваг. Правда, не була навіть в кіно ані разу, але людей бачу, гулять хожу, а як
їздю в місто, то завжди на Tilplatz1. І, коли не пізно, то й вертаю так само. Панна
Маруся2 хоть і обіцяла позвонить і приїхать, але ще не зробила ні того, ні другого.
Коли мені нестерпно хочеться тебе бачить, я беру себе в руки і уявляю, як було
б шкода мені перервать твою роботу, і потрохи заспокоююсь. Сьогодня бачила
тебе у сні з Надю[гою]* і лишила саміх у кім[наті]. Цілую і пригортаюсь до [тебе].
[Навколо тексту дописано]: Не маю слів, щоб сказать, яка я повна тобою,
безмежну ніжность почуваю…
[Листівка адресована: Herrn D-r W. Wynnytschenko Villa Edelweiss Fridrichroda in
Türing Grüner Weg, 1].
* Кінці кількох слів у цьому тексті забиті штемпелями.
61Слово і Час. 2015 • №6
№ 75
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 23–ІІІ–[1923]
Твоя остання картка від 20-го викликає у мене непокій. Ти щось там
позакреслював, це щоб мене не турбувать, я знаю, але це ти напрасно зробив.
Краще вже мені знати все, аніж припускати, що ти від мене ховаєш. Чогось мені
здається, що був головний біль у тебе і тому ти не міг працювати. (Це після
вероналю). Напиши, Діто, як ти себе почуваєш, але не ховай нічого. Я ж, ти
знаєш, не з тих жінок, що з усього роблять істерику. Але тоді тільки спокійна,
коли знаю, що від мене не ховають. Я тобі пишу навіть, якщо десь в боку кольне.
Чи сьогодня вночи тобі не було погано? Мені щось почудилось, і я раптом з
страхом сіла на ліжку. Це було пів на першу. Пригадай.
Ой, Діта моя, невже й справді можна буде до тебе приїхати на свята?! Але
як же це зробити? В помешканню нема кого залишить, бо Доцаучка1 виїздить
додому. Хіба Крелям ключи віддати?2 А й мені вже ця думка приходила, тілько я
її гнала від себе.
Анна Ільїн[ічна] казала, що хоче обов’язково виїхать з Берліну на свята, та
пита, чи добре в Тюрингії. Певно, вона приїхала б з радостю до тебе, але чи ти
ж її хочеш? Вона, правда, мила.
Поки що я нікому нічого не кажу. Певно, ти сам мені щось про це напишеш. Але
щодо Леночки, то я не думаю, щоб вона рішилась приїхать, бо це ж буде з її боку
зрада всім своїм приятелям. Цікаво дуже запропонувати їй це.
В неділю збіраються в Zehl. І Лен[очка] і Анна Іль[їнічна]. Певно, в останній
момент одмовляться. Але, якщо приїдуть, то тілько, щоб виконати обов’язок,
і це мене стісняє.
Весна чудова! Сьогодня була в Берліні, не хотілось їхать, але треба було
продати гроші (доручила в Disconto Gesellschaft) і було мені в костюмі душно.
Зовсім як літо. Але я слабо відчуваю, бо тебе нема. Все, коли нема тебе, здається
несправжнім, тимчасовим, непотрібним. І це дуже шкода, бо хто знає, чи довго
це тепло й ясність продовжуться.
І все ж я мушу прохати тебе не гнать з роботою. Не можна насилувать себе.
Я боюсь за тебе, коли уявлю, що ти працюєш по 8 годин. Ну, ти залишишся на
два тижні зайвих, але пожалій себе і мене. Може б, я приїхала до тебе на два дні?
Не зараз, але коли дуже захочеться. Або, може, не я, хтось інший. Ти ж можеш
виписати кого хочеш? Я вже питала Ельзу, чи не збірається вона виїздить на
свята; вона одповіла: “Дуже хотілось би”. Може, як на свята там буде все повно
людей, тоді можна приїхати після свят? А може, й зовсім не приїздить. Все
залежитиме від тебе!
Всі кажуть, що апріль буде холодний, отже, треба користуватись, поки гарно.
Ми тут нікуди не поїдем, бо не можна зліпить компанії, та й нудно без тебе.
Мені здається, що всім повинно бути нудно без тебе, та так воно, здається, й є.
Цікава була розмова з Лен[очкою]. Вона розповіла оповідання Амфітеатр[ова]3,
в якому революціонерка біжить з заслання з селянином, котрому її доручили
провезти. Вони застрівають через бездоріжжа в селах і попадають в період
весільний, оргій. Селянинові дівчина дуже подобається, але він ставиться до неї
з побожностю.
І от раз, коли вона вся зморена від дороги, приходить в якусь хату, її напувають
горілкою, і раптом вона бачить в свойому ліжку свого попутчика. На її обурення
він одповідає, що “сама ж лізла”. І от вона рішає нікуди далі не їхать. Порвать з
минулим, бо все-все пропало. І лишається жити з ним. Через рік хтось бачить
товсту тупу бабу з дитиною на руках.
Слово і Час. 2015 • №662
Леночка каже, що цілком розуміє її, і коли б з нею таке трапилось, то лишилася б
або смерть, або такий кінець. Правда, як характерно? Тепер мені тяжко зрозуміти
її, але, пам’ятаю, я так само колись думала.
От, не втерпіла, щоб не набалакати цілий короб! Прости, мій рідний, єдиний
мій спокій.
Твоя Р[оза].
№ 76
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 24–ІІІ–[1923]
Крохонько мій. Дуже мені шкода, що знову розпочала я цю канітель з Лундб[ергом].
Вона, право, не варта твоєї увагі, і це тільки з зайвої добросовісности я написала
тобі про це все, бо, здається мені, треба про все казати, навіть про хвилевий
настрій. Мені зараз ніяково і смішно з себе, і роздратовання проти Л[ундбер]гів
і компанії. З високого дерева наплювати мені на те, що вони думають і як
кваліфікують мої вчинки. А страждання Л[ундберга], якщо воно й є, це його приватна
справа, в якій він сам винний. Леночці нічого не пиши. Зовсім не варто виясняти
вже цілком вияснені відносини. Самий факт листа дав би їй змогу торжествовати.
Щодо її відносин до нас, то, можливо, ти й маєш рацію, але не зовсім. Ледве чи
самою упертостю можна пояснити її активне небажання роззнайомитись з нами.
Це могло б бути автоматично зроблено вже давно, одже, ні, не хоче вона.
Якщо наш зв’язок з Л[еночкою] не має глибокого коріння – на осінь ми знайоми не
будемо. А коли має, не треба штучно рвати. Тілько до неї нам не варто ходить,
а як сама хоче, хай приходить до нас. Ну, з цим покінчено. Не хочу більше.
До Бума піду1, швидше всього, в понеділок. Сьогодня звонитиму, запитаю, коли
прийом. Нічого небезпечного нема, але показатись треба. Щодо того, що виявів
констітуції нема, то треба терпіння, регулярного життя і не надсильної праці.
Я дуже боюся, що твоя робота поїдає всю твою енергію. А ще ж багато.
Моя ти радість прекрасна, як тяжко й солодко уявити собі, що ти там лазиш,
твердими кроками ходиш по горах, сильно й певно риєш землю для фотеля. І весь
ти облятий сонцем, з чолом, вкритим потом, і теплими руками. Весь дорогий до
безмежности. Прекрасний у всьому, в радості, гніві, сумі. Ніхто-ніхто не знає тебе
так, як я, не розумом, а тим що більше за розум і знання. Я відчуваю тебе кожною
клітиною і здрігуюсь від солодкого болю і любові до тебе. У мене так б’ється серце,
що важко писати. Пиши мені про всі твої стани. Тоді, коли я читаю: “Сьогодня мені
добре”, – я знаю, з чим зрівнювати, й я вірю і радію. Головне – я з тобою.
А сонечко світить, горобці неначе сказились і все передрікає чудове літо, повне
радости. І ми з тобою будемо разом!!
Цілую руки твої.
Твоя Р[оза].
№ 77
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] [26–ІІІ–1923]
От сьогодня, майже несподівано, велике товариство1, сміються й вживають
[далі текст на першій сторінці листівки] заходів, щоб було весело. А я варю чай,
заклопотано шукаю, чим би нагодувати, бо неділя і все зачинено. Страшенно хочу,
щоб замісць всіх цих людей прийшов би хоч лист, але може бути тілько завтра.
Леночка ходить по хатах і каже, що вони зовсім инчі, ніж при тобі. І це правда!
Щось мені не весело, дітонько моє!
Вівторок буде два тижні!!
Твоя Р[оза].
63Слово і Час. 2015 • №6
[Продовження на звороті листівки]
Всего найкращого!
Дора Сімовичка.
Дай Боже здоровля й без Вас у нас дуже весело.
Базя М.
Приїхали провідати Роз[алію] Яков[лівну], та згадуємо Вас, та з сонечком
вітаємо.
Василь Сімович.
[Далі текст, написаний нерозбірливо Шрейдером2, а під ним – грузинською, збоку
примітка]: Она Вас выругала: лайка.
[Листівка адресована: Herrn D-r W. Wynnytschenko Villa Edelweiss Friedrichroda in
Türing. Grüner Weg, 1. Датована за поштовим штемпелем].
№ 78
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 26–ІІІ–1923
Крохонько мій. Сьогодня одержала обидві твої карткі: одну з дорученнями
(Храпко1 та ин.), а другу з приводу мого ночного переляку 232. Але це я хотіла
тільки перевірити і дуже радію, що це нічого не значило. Сьогодня не пішла до
Бума, бо не дістала ще грошей з Disconto Gesellschaft. Обіцяли прислати в суботу,
а сьогодня вже понеділок. Мабуть, не встигли в п’ятницю продать, а в суботу
не було біржи. Отже, чекаю, нетерпеливлюсь, бо знаю, що тобі ж треба. А ти
так страшно кротко мовчиш!!
Дітонько, мабуть, до тебе ніхто не поїде, вчора була кумпанія: Леночка,
Ан[на] Ільїн[ічна], Шрейдер, а потім приїхали несподівано Сімовичи. Леночка
привезла надзвичайні троянди і була така ласкава, сумна і кротостна, так гарно
підтримувала Сімовича, коли він доводив Шрейдеру, що ти не росіянин. Підкреслено
в картці Лен[очкою] слова ті, які їй здалися особливо по-українськи. Вона мені
казала, що, здається, погано написала адресу на картці тобі і боїться, що картка
не дійде. Все повторяла: як дивно бути тут без В[олодимира] К[ириловича]. Все
зовсім иньше. А потім сказала Шр[ейдеру]: “Меня тут в этом доме балуют”.
Кличуть її на свята в Шварцвальд3 і брат грозиться4, що, коли вона не приїде, він
виїде з санаторії. Ан[на] Іль[їнічна] теж поїде туди. Fr. Ельза, здається, хоче їхати до
Відня, щоб побачитись з Палам[арем], бо він рішуче одмовився приїхати сюди. Сьогодня
телеф[онувала] мені, прохала завтра побачитись, щоб перебалакати про подорож.
Отже, ніхто, мабуть, тебе не турбуватиме, тоді й я сидітиму вдома.
Тільки що звонила Леночка. Сказала, що мусить їхати в Шварцвальд, але що
хоче в Тюрингію, й коли я на неї почекаю, то через тиждень, після повороту з
Шварц[вельда], поїде зо мною. Прохала приготовити їй і мені об’єкти для романа.
Але щоб були достойні уваги. От бачиш яка! Нервова вона страшенно, від всякіх
дрібниць приходить в підняття.
Мені сумно чогось весь час. Я уявляю собі, як ти там сам зараз, тілько з думками,
може, думаєш про мене? Може, відчуваєш таку саму тугу, непокій. Дітонько, ти
не відповів мені на запитання про стан нервів. Чи не забагато ти працюєш?
Хочеться благати тебе не вимучувать себе. Хочеться притулитись до тебе
так міцно і заплющить очи. І багато ще хочеться, але про иньше я не думаю.
Одна частина мого я завмерла і ще ні разу не подавала голосу.
Це дивно все ж таки. Правда?
Рученята мої рідні, любов моя і радість. Я стаю на коліна й мовчки молюся
тобі… Хай тобі буде повно та ясно на душі, любов моя. Спи спокійно-спокійно.
Зараз пів на десяту. Мій, мій!..
Твоя Роза.
Слово і Час. 2015 • №664
№ 79
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] [27–ІІІ–1923]*
Дітонько, уяви, що й доси не одержала грошей з Disк[onto] Gesellschaft.
Телефонувала туди, сказали, що вже вислано, і я сижу та чекаю, бо нічого інакше
не лишається робить. У Бума через те не була, та якось навіть і ніяково йти, бо
ніяких болів не почуваю, не маю на що жалітись. Але ти не сердься, я все ж піду,
бо не можна так довго лишатись без лікаря.
Щодо не приїзду до тебе, то це я вже сама так постановила. Лишаюсь вдома.
Що нам до того, що свято? Для мене завжди свято. Коли схочу. А помешкання
боюсь лишати на Крилів. Роботу тобі мій приїзд розіб’є обов’язково. Ні за що не
хочу цього. Коли приїдуть гости в віллу, ти ізолюйся від них, а спати вони все
одно лягають рано. Прийдеться перетерпіть, нічого не зробиш.
Що торкається Bezug’у, то наш ніяк не можна віддати, бо він дуже поганий,
сором навіть показувати. Я запитаю, кілько коштує новий і, якщо є рощот,
пришлю, а як ні – віддаси гроши. Нам все одно дістанеться той, що пропалив, а
це потрібно дуже.
Від Далінди нічого нема. Дійсно, “дивна людина”. Ну, та чи є щось, чи нема, ми
на його надій не покладаємо. Хай собі, хоче пише, хоче – ні.
Марк[ушон]ок ще міліонів не має і навіть скрутно йому дуже. Але ціми днями
хтось приїздить з Парижу з колекцією, й тоді щось робитиметься. Я не дуже вірю
в їх міліони, але хочу дуже, щоб вони їх мали.
Нехай хоч хто-небудь з наших знайомих буде забезпечений більш-менш. Юл[ія]
Вл[адимирівна] була дуже зворушена карткою і сказала навіть, що ти її більше
любиш, ніж я. Але картки я не бачила. Здається, вона хоче десь виїхати на свята.
Леночка і Ан[на] Іль[їнічна] привезли Шрейдера, який питав у мене по телефону,
чи дозволю я йому приїхати, а Шр[ейдер] привіз недопиту фляшку вина і трохи
вишнівки. Людей же було багато. Отже, випивка не вийшла, але за тебе пито.
Було “так собі”.
Вчора звонила Шайєру1. Не було його. Прохала переказати, щоб позвонив, але
ще звонитиму сама.
Мабуть, перед святами важко буде мені виконати доручені справи. Сьогодня
мушу побачити Марк[ушку], але він обіцяв позвонити й не звонить, а вдома
застати важко.
Мене страшенно турбує, що й досі лишаю тебе без грошей. Якщо сьогодня
не одержу, завтра попрохаю Вирового й вишлю тобі. Ой, шкода одриватись від
тебе. Бувай здоровий, ясний мій!
Твоя.
[Над текстом першої сторінки у перевернутому вигляді дописано]: У нас вчора
було холодно, хмарно. Сьогодня знову сонечко. Але умови для праці дуже погані,
і ти не приїзди.
[Над текстом другої сторінки у перевернутому вигляді дописано]: Напиші картку
Пімпі! [Далі адреса німецькою мовою, написана нерозбірливо].
№ 80
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 28–ІІІ–23
Мій єдиний! Дякую тобі за чудовий лист нашого свята1 і вітаю тебе сама й без
слів хочу притулитись до тебе.
Наш шлюб такий старий вже, але мені здається, що все це було зовсім недавно,
наша зустріч, запашна весна і море, й оксамитна ніч, і перша несмілива ніжність.
* Лист датований упорядником за змістом.
65Слово і Час. 2015 • №6
Здається, це найсильніші вражіння в мойому життю. В любу хвилину можу
викликати ті образи в уяві, як живі. І навіть запахи, і колір неба, моря, землі…
Було багато казкового у нас, так багато, що вистарчило б на кілько жизней.
І ти кажеш, що це я винна в цьому? Ні, Дітонько, я тілько знедавна почала бути
активною в нашому шлюбі, а раніше я лише йшла за тобою з довір’ям і радостю.
І робила себе “по образу й подобію твойому”.
Я, як Золушка в казці, з нічого зробив ти мене всім і тепер иноді я боюсь
розплескати ту повну чашу, що несу скрізь життя.
Що б там не було, а ці 12 літ наші. Я хочу, щоб було ще багато-багато літ. І
кожен рік як нова перлина в намисті. Але ти повинен помогти мені боротись з
лінню. Це просто якась хвороба, яка принижує мене невимовно. Чи не пізно вже
поборювати себе й робити иншу людину? Але мені так хочеться знання, така
цікавість до всього і нема енергії перевести те, що хочу. Поможи, Дітонько!
От ти працюєш більше 12 годин!!! Від цієї цифри мені стає страшно.
І иноді починаю думать, що мій мозок вже не здатний до розвітку. Може те,
що з дитинства він слабо розвивався, виною цього, але я собою страшенно не
задоволена. Соромно мені перед тобою, бо не таку тобі треба.
Прости за песімистичні слова, але це правда, і ти мусиш в глибині души
згодитись з цим.
Це певний ітог. Він примусить мене, може, активно взятись за себе і, хто знає,
може, ще не пізно?
Все гадаю, коли ми матимем вже свою хатку, міцно почуватимем себе на місці,
і тоді… Але треба не чекати цього, на всякому місці й всяку хвилину посуватись
вперед.
Любов моя, ясність і ніжність без краю. Моє серце благає когось дати тобі
сили, бадьорість і щастя.
Хай будуть всі дні твої повні і радісні і сонячні, як ти сам.
Цілую з побожностю очи твої.
Твоя, твоя, твоя! К[оха].
№ 81
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 30–ІІІ[1923]
Дітонько! Вчора не писала тобі, бо зранку була в місті в справі грошей. Ще й
досі не маю тих, що з Dis[conto] Ges[ellschaft], але вже маю листа з повідомленням,
що вислано. Це все винні свята, очевидно. Вчора поміняла 100 к[орон], бо треба
було платити борги, а далі чекати не могла.
Бачила Fr. Ельзу, сумну, пригнічену. Можливо, що поїду з нею на день в Babelsberg1, в
кожному разі я всім своїм знайомим кажу, що на свята виїздю з Берл[іна]. Отже, Дітонько,
ти мене не видавай. Не хочеться мені, щоб Ін[на] Конст[антинівна], Ал[ександра]
Влад[имирівна], Рафи2 і пр[очі] приїздили до мене, а кожному охота це зробити.
Та я й справді поїду, тілько не на весь час.
Не жалій, що тебе нема зараз в Zehlendorf ’ і, якась біганина весь час,
виколачування, гавкіт собак (у хазяїв знову є великий), а Берлін неначе сказився.
Свята, й люди заповняють вулиці, магазіни.
Леночка виїздить завтра. Сказала мені, що від тебе картка, але прочитала
тілько кінець. Бач яка!
Зараз іду гулять, сонце чудове.
Все повинно бути добре, але я хочу, щоб ти спокійно сидів там і не думав ні про
що погане. Да, Дітонько?
Мені добре і про це не турбуйся.
Цілую мою Дітоньку ніжно-ніжно. А ти як?
Твоя Р[оза].
Слово і Час. 2015 • №666
[Листівка адресована: Herrn D-r W. Wynnytschenko Villa Edelweiss Friedrichroda in
Türing. Grüner Weg, 1].
№ 82
Володимир Кирилович – Розалії Яківні
[Фрідріхрода – Берлін] Fridrichroda 30–ІІІ–23 Вечір
Мій золотий, мій єдиний Діт! Не сумуй, не піддавайся темним настроям, ось
хутко-хутко я складу свої малесенькі манатки, бахну тобі телеграму і виїду до
тебе. І все піде своїм шляхом. Що ж родити, коли я з такими примхами і такий
слабодухий, що не можу як слід працювати в тих умовах. От, може, візьму себе
гарненько в руки, може, констітуція колись та виявиться ж, і тоді змогтиму
робити хоч би на мені троє деренят і креленят товклося. Оце ідеал захоплености
роботою. А то – тиші, спокою неодмінно. В тиші та спокою всякий дурень хоч-не-хоч
запрацює. Ні, під телефонні дзвінки, під завивання півнів, під вибивання килимів,
після всяких “побачень” і засідань, от в яких умовах треба навчитись працювати!
Без жартів, Нунн, на тому тижні, мабуть, приїду. От тільки точно не скажу, –
як робота йтиме. Добіраюсь до зовсім необдуманих місць. Здається, що кожне
місце в годину зробиш, а на ділі два-три дні треба. Ну, та вже жену на всіх парах.
Часом по 16–18 стор[інок] виробляю, а поклав собі максимальну норму 10 стор[інок].
Зате бувають дні, що нічого або стор[інок] 4–5 виробляю. От воно в середньому
так і виходить з 10 ст[орінок] на день. У моєї хазяйки сьогодня ще ніяких гостей.
Здається, й надалі, дійсно, не буде. Це добре.
По Fridrichroda вже ходять по святочному повбірані Göste і фрідріхродці. Тільки я
чужою мацапурою з своїм “столом”, обмотаним гуммою, порушую їхню доброчинну
гармонію.
Дітонько, з Праги пишуть, що вони не знають, що то за 500 кор[он] на Disconto
Gesellschaft. Від кого ж вони? Мій гонорар послана на Вирового.
Цілую мою ясну прекрасну дитинку.
В.
[Збоку дописано]: Є також один гість! В сусідній кімнаті. Здається, тихий.
Побачимо.
[Листівка адресована: Frau D-r R. Wynnytschenko Berlin-Zehlendorf-Mitte Cecilienstr. 6].
№ 83
Розалія Яківна – Володимиру Кириловичу
[Берлін – Фрідріхрода] 31–ІІІ–23
Рідний мій, щастя моє!
Я все тобі не встигаю одповідать, все спішу й не можу. Bezug коштує біля 40
тисяч (простий). Звичайно, половини пропаленого нам не треба. Краще я пришлю,
як тілько одчиняться крамниці, себто в вівторок.
Але, може, ти до того часу схочеш вже виїхать, якщо наїде гостей повно? Тоді
я вже не знаю, що робити, хиба ти лишиш хазяйці свою білізну, як залог. Але, я
гадаю, що ти не преїдеш. Краще вже перетерпіти, аніж потім знову їхати з дому,
пробувши 3-4 дні. Мої особисті бажання я в розрахунок не беру, звичайно.
Крох мій, не треба давати волю своїм сумнівам щодо роботи. Це все є наслідок
втоми. Ти не можеш гадати, що вона не потрібна, бо це абсурд. Такої річи, таких
думок ще не було в літературі! Отже, не піддавайся песимізмові. Я, коли згадую про
те, що ти робиш, то у мене дух захоплює. Аби тілько сил вистарчило на до кінця.
Сьогодня субота. Завтра Великдень. Коли ти вздумаєш покинуть Fridr[ichroda]
і опинишся в Zehl[endorf’і], а я раптом виїду до Babelsberg’у, от це буде штука.
Ні, краще вже я посижу вдома, бо й не дуже мені хочеться розважатись і розвага
67Слово і Час. 2015 • №6
сумнівна. Але в кожному разі ти, гадаю, повідомиш мене. Краще пересидіть там
той час гостей.
Як минає мій час? Не дуже значно або весело. Перши дні після твого виїзду були
у мене гости, багато гостей. А тепер не так, я все чогось чекаю. То листів, то
грошей, то листа Далінди (нарешті є). Перекладаю, пишу листи, варю, гуляю,
а головне сплю.
Почуваю себе фізично добре. Голова не болить зовсім, але мозок мій спить і
уява млява.
Леночці переказала твоє доручення про зайчика. Вона задоволена. Але каже, що
не поїде туди, як тебе не буде. Прохала переказати тобі, що “Христос Воскрес”
і що за нею це довжок. Але прилюдно! (Сама зачіпає й сама потім ховається).
Я дякую за носа. Це мені підходяща пара. Уявляю, які носики були б у наших
дітей! Цікаво, як Леночку хвилює вияв ніжности твоєї. Коли їй казала, що ти
пишеш: “Бідна Базя, маленька”, – вона так м’ягко, тихенько сміялась. І взагалі
мені тут багато є неясного. Можливо, що вона свідомо зтримує себе й тебе,
щоб не зробити себе нещасливою; може, мене їй шкода (коли певна в своїй силі
над тобою). Але в кожному разі нема у неї байдужости до тебе. Це є факт. Треба
цілком її самолюбіє задовольнити й подивитись, що ж буде далі?
Сьогодня знову хмарно.
Боюсь, що й у вас так само. Ранком був морозець. Не забувай казати, щоб
топили!! А то ще в холоді сидитимеш.
Тепер головне, план Riesengebirge1. Я теж вже думала про це. Все одно, яке
воно буде, аби щось на довший час. Своє? Хочеться вірити, але тобі ж буде
тісно, низько в селянськ[ому] будиночку. Запитай свою хазяйку, може щось наняти
можна? Я, в кожному разі, радо поїду шукати нам щось. У Крелів занадто непевно
себе людина почуває. А проте можемо й тут пожити. Що за церемонії, зрештою!
Який тісний зробився світ? Аж дивно. Es ist nicht mehr schön!2 Як каже моя
Fr. Zart3.
А Фравочка вже поїхала й я сама. Зараз іду на почту. А ти напиши мені, що таке
в тій вирізці, що він прислав. Чи зрозумієш без діксьонера? Лист нічого нового не
дає, а після такого роздратовання лишається почуття зневірря. Все ж відповій
йому тепло. Він не винний в невдачи.
Ну, жили без міліонів, проживемо ще без них. А може як раз в той момент, що
не ждатимем, вони й з’являться?
Ну, будь здоровий, моя дитинка! Шкода, що тоді, як тобі зле, мене нема з тобою.
Коли добре – і без мене добре. Так?
Цілую рукі твої, мій ясний!
Твоя вічно. К[оха].
P. S. Я все ж поїду в Babelsberg, а на 2-ій день закликали вже давно М[аркушон]кі.
Не знаю, чи піду.
Ключи лишаю в нашій схованці для всяких несподіванок.
Коментарі
№ 70
1 Нарешті одержала твого листа – Як видно із щоденникових записів В. Винниченка, він
виїхав до Тюрінгії, у те місто, у якому нещодавно відпочивала Розалія Яківна, 13 березня 1923 р.,
а першого листа написав їй 14 березня (Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. 1921–1925. – С. 198-199).
На жаль, цей лист не виявлений, як і низка інших, написаних із Фрідріхроди. За березень 1923 р.
маємо лише один лист Володимира Кириловича (від 30.03) і 12 листів Розалії Яківни. Хоч із
щоденникових записів В. Винниченка видно, що він за час перебування у Фрідріхроді відправив
їй принаймні 8 листів і 1 телеграму.
2 Якщо у Tribsch’ів увільниться кімната – Про фрау Tribsch В. Винниченко записав у
щоденнику 13.03.1923: “Кохине перебування тут залишило хороші сліди, через те прийнято
мене тепло і привітно. Моя вимога тиші для роботи перемогла навіть хазяйські інтереси, і
Слово і Час. 2015 • №668
сама Frau Triebsch почала радити, куди й до кого звернутись” (Винниченко В. Щоденник. –
Т. 2. 1921–1925. – С. 198).
3 Poste restante (фр.) – до запитання.
4 Лист від Богацького – Богацький Павло Олександрович (1883–1962) – український
політичний і військовий діяч, видавець, публіцист, літературознавець, бібліограф, учений,
дійсний член НТШ. Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію, Віденське піхотне
юнкерське училище. Учасник російської революції 1905–1907 рр. та українського національного
руху. Видавець часописів “Хрін” (1908) та “Українська хата” (1909–1914). З початком Першої
світової війни був заарештований і засланий у Сибір, до Наримського краю. До Києва повернувся
1917 р. З листопада 1917 р. – головний комісар міліції Києва. Один з ініціаторів повстання
проти гетьмана П. Скоропадського. 1919 р. – комендант Коша охорони республіканського
ладу при міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам’янці-Подільському. З 1920 р. – на еміграції у
Празі, очолював Український видавничий фонд, друкувався в редагованому В. Винниченком та
М. Шаповалом журналі “Нова Україна”. З 1940 р. проживав у Німеччині, з 1949 р. – в Австралії.
5 до статті Коберського – Коберський Карло (1890–1940) – український громадський і
політичний діяч, теоретик кооперативного руху та українського соціалістичного руху, публіцист,
за фахом економіст, дійсний член НТШ. Закінчив гімназію в Самборі. Будучи студентом
різних навчальних закладів Галичини, брав активну участь у літературних гуртках, Пласті,
Просвіті, Січі, з юнацьких років зацікавився ідеями українського соціалізму. З початком Першої
світової війни був мобілізований до старшинської школи, кілька років воював на Італійському
фронті. У роки Української революції в чині поручика добровільно вступив до лав Української
Галицької Армії. Після розгрому його частини польськими військами опинився в Чехії, де в
таборах для інтернованих організовував серед земляків гуртки самоосвіти. Потрапивши до
Праги, навчався в Карловому університеті, отримав ступінь доктора та професора економіки.
Працював доцентом Української господарської академії в Подєбрадах. У 1927 р. повернувся
до Львова, з 1928 р. редагував журнал “Кооперативна республіка”, був членом головного
секретаріату Української радикальної партії. Автор багатьох політичних та економічних праць,
серед яких “Українське народництво по обох боках Збруча” (1924), “Націоналізм – критика
фраз” (1933), “Україна в світовому господарстві” (1933) та ін. Коли в 1939 р. до Львова вступили
радянські війська, спробував перебратися на захід, але був схоплений органами НКВС і в
1940 р. знищений. У листі, очевидно, ідеться про його статтю “Господарське самоврядування
(Про державу гільдій)”, яка була опублікована в журналі “Нова Україна” (1923. – Ч. 1-2,
січень-лютий. – С. 83-101).
6 кінець статті Лівіні – Левіні – так друзі називали В. Левинського. Левинський Володимир
Петрович (1880–1953) – український учений-економіст, публіцист і теоретик українського
соціалістичного руху, один із засновників УСДРП. У 1904–1914 рр. був редактором або
співробітником органів соціал-демократичної преси – “Воля”, “Земля і воля”, “Вперед”,
“Робітник”, “Наш голос” (Львів) та фактичним редактором (із 4-го числа) журналу “Дзвін” (Київ,
1913–1914). На еміграції був співробітником журналу “Нова Україна” (Прага), у 1919–1924 рр. –
активний член УКП у Відні. Переконаний самостійник, поборник ідеї самостійності України.
Давній однодумець та однопартієць В. Винниченка. Автор багатьох статей і книжок, серед яких
“Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи”, “Нариси розвитку українського робітничого
руху в Галичині” (1914), “Царская Россия и украинский вопрос”, “Народність і держава” (1919)
та ін. У “Новій Україні” 1923 р. були опубліковані його статті: “Що таке політика” (Ч. 3. –
С. 90-103; Ч. 4. – С. 57-69; “Карл Маркс” (Ч. 5. – С. 16-27); “Фільософія й історичний матеріялізм
(Ч 12. – С. 71-96, продовження в перших числах 1924 р.).
7 Шаповал прохає зарезервувати місце для його статті “На болючу тему” – Ідеться,
очевидно, про статтю М. Шаповала “Складка сил”, у якій він висловлював свою позицію щодо
“Єдиного фронту”, з якою не погоджувався В. Винниченко. 24 березня він записав у щоденнику:
“Стаття Шаповала “Складка сил”. Телеграма Сімовичу, щоб другої половини не друкував.
Лист до Шаповала. (Протест проти його розуміння “Єдиного фронту”, як гуртування біля УГК
у культурній роботі. Рішуча вимога переробити другу половину. Загроза вийти із журналу та
розірвати з його групою. Питання мусить бути вирішене точно і ясно раз на все)”. Як видно із
щоденникових записів, Винниченко писав про цю статтю Шаповалові також 25 і 27 березня,
вимагаючи виправити її, “бо програмова” (Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. 1921–1925. –
С. 202-203).
8 Сірий – Ідеться про Ю. Тищенка (див. лист № 2, прим. 12).
9 боїться за хлопця – Мова про сина Ю. Тищенка Бориса, про переїзд якого з України за
кордон він клопотався.
10 Тамарочка – донька Марка Григоровича та Юлії Володимирівни Віленських.
11 сестра М.-кі – особа не встановлена, можливо, сестра Віленського (Маркушки).
69Слово і Час. 2015 • №6
12 Лідія Парф[ирівна] – особа не встановлена, у “Щоденнику” В. Винниченка згадується як
спільна знайома з Віленськими.
13 лист від Паламарчика – Ідеться про Г. Паламаря (див. лист № 8, прим. 2).
14 Говорила з Fr. Elsa – Особа не встановлена. У “Щоденнику” В. Винниченка від 26 лютого 1923 р.
записано: “Лист до Паламаря. Про фіктивний шлюб з Frau Elsa” (Винниченко В. Щоденник. –
Т. 2. 1921–1925. – С. 192).
15 в Risengeb[irge] – див. лист № 52, прим. 16.
№ 71
1 Ал[ександра] Вл[адимирівна] – особа не встановлена.
№ 72
1 мушу в Fiedenau – Friedenau – район у Берліні.
2 Вчора послала тобі телеграму – 18 березня 1923 р. В. Винниченко записав у щоденнику:
“Телеграма від Кохи: чи друкувати статтю Шаповала” (Винниченко В. Щоденник. – Т. 2.
1921–1925. – С. 200).
№ 73
1 твого 3-го листа – цей лист не виявлений.
2 як тяжко він переживає розрив – Ідеться про розрив приятельських стосунків між
Винниченком і Лундберґом, про що він записав у щоденнику 31 травня 1922 р.: “Розрив з
Є. Лундберґом за його участь у смєновєховському “Накануне”. Бажання Лундберґа виставити
цей акт, як ідейний. Не вірю, вбачаю матеріяльну, службову зацікавленість. А коли й ідейність,
то не можу бути в приятельських відносинах з людиною таких ідей” (Винниченко В. Щоденник. –
Т. 2. 1921–1925. – С. 127-128). А в запису 12 лютого 1923 р. читаємо: “Розмова по телефону
з Єленою Давидівною. Тема: мій вчинок з Лундберґом. Не можна оцінювати людей за їхніми
вчинками. А як? Мій вчинок, на її думку, гірший за вчинок Лундберґа, тим часом вона не зриває
зі мною відносин і так само добре до мене ставиться” (Там само. – С. 188).
3 Вона одержала твою картку – Ідеться, очевидно, про картку, надіслану В. Винниченком
16 березня. У щоденнику того дня він записав: “Два слова “сердечный привет” до Єлени
Давидівни” (Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. 1921–1925. – С. 200).
4 крім Є[вгена] Г[ермановича] – Ідеться про Є.Г. Лундберґа.
5 Анну Іллінічну – Ґоґоберідзе Анна Іллівна – родичка Єлени Давидівни Ґоґоберідзе, ліва
есерка, працювала в якійсь радянській установі в Берліні.
6 Diskont Gesellschaft (нім.) – назва банка.
7 Bezug (нім.) – оббивка.
8 Іллічу гірше – Ідеться про погіршення здоров’я В.І. Леніна.
9 Риков – Риков Олексій Іванович (1881–1938) – радянський політичний і державний діяч,
народний комісар внутрішніх справ (1917), член Революційної військової ради Республіки
(1919), голова РНК СРСР (1924–1930) і одночасно РНК РРФСР (1924–1929), який змінив
на цих посадах Леніна. Активно підтримав Сталіна в боротьбі проти Троцького, а пізніше –
проти Зинов’єва і Каменєва. У 1928–1929 рр. виступав проти згортання НЕП, форсування
індустріалізації і колективізації, що було оголошено “правим ухилом” у ВКП(б). На квітневому
Пленумі ЦК (1929) підданий різкій критиці. У грудні 1930 р. знятий із поста голови Раднаркому
СРСР і виведений зі складу Політбюро. З січня 1931 р. до вересня 1936 р. – нарком пошт і
телеграфів СРСР. На пленумі в лютому 1937 р. виключений з партії і арештований. Як один з
головних обвинувачуваних притягнутий до відкритого процесу (Третій Московський процес)
у справі “правотроцькістського антирадянського блоку”. 13 березня 1938 р. був засуджений
до смертної кари і 15 березня розстріляний.
10 Паламарчик згодився – див. лист № 70, прим. 13-14.
№ 74
1 завжди на Tilplatz – правильно Thielplatz – площа в передміському районі Берліна Далем
(Dahlem). Це остання зупинка Берлінського метрополітена, на якій Володимир Кирилович і
Розалія Яківна сідали на автобус або йшли пішки до Целендорфа.
2 Панна Маруся – Ідеться, очевидно, про Марусю Сімович (див. лист № 61, прим. 6).
3 з Надю[гою] – Ідеться про Надію Васильєву (див. лист № 3, прим. 7).
№ 75
1 Доцаучка – див. лист № 55, прим. 10.
2 Хіба Крелям ключи віддати? – Крелі, очевидно, господарі, у яких Винниченки наймали
квартиру.
3 оповідання Амфітеатр[ова] – Амфітеатров Олександр Валентинович (1862–1938) –
російський письменник, прозаїк, публіцист, літературний і театральний критик, автор багатьох
романів, оповідань, сатиричних віршів.
Слово і Час. 2015 • №670
№ 76
1 До Бума піду – Ідеться, мабуть, про лікаря.
№ 77
1 велике товариство – В. Винниченко записав у щоденнику 26 березня 1923 р.: “Картка від
Кохи з підписами недільних гостей. Леночка підписалась “Базею”. Анна Іллівна написала щось
по-грузинськи, а Леночка по-руськи приписала, що це – “лайка” (Винниченко В. Щоденник. –
Т. 2. 1921–1925. – С. 203).
2 Шрейдером – Шрейдер Олександр Абрамович (1895–1933) – російський політичний діяч,
письменник, публіцист, лівий есер, член ЦК партії лівих есерів. У січні-березні 1918 р. –
заступник народного комісара юстиції в коаліційному уряді. 1919 р. був заарештований у
зв’язку із заколотом лівих есерів. Після звільнення залишив Росію. З 1921 р. – у Німеччині,
один із засновників видавництва “Скіфи”, 1922 р. був одним з організаторів Комітету допомоги
голодуючим у Росії. Політичний співробітник В. Винниченка та М. Шаповала.
№ 78
1 Храпко – Храпко Іван – український адвокат і нотаріус, який мав власну контору в Берліні.
2 23 – див. лист № 75.
3 в Шварцвальд – Шва́рцвальд (нім. Schwarzwald – “чорний ліс”) – гірський масив у землі
Баден-Вюртемберг на південному заході Німеччини. Покритий густим переважно хвойним
або буковим лісом, має багато живописних гірських озер, мінеральних джерел, що обумовило
наявність багатьох курортів, зокрема таких як Баден-Баден або Баденвейлер.
4 брат грозиться – Ідеться про Л.Д. Ґоґоберідзе. Ґоґоберідзе Леван Давидович (1896–
1937) – грузинський партійний і державний діяч. Член компартії з 1916 р., активний учасник
революційних подій на Кавказі в 1917–1920-х рр. З 1921 р. – голова Тифліського ревкому,
секретар Тифліського комітету РКП(б). У 1923–1924 рр. – заступник голови Раднаркому Грузії,
1924–1925 – секретар Аджарського обкому. 1925–1926 рр. – у Парижі на дипломатичній роботі.
1926–1930 рр. – секретар ЦК КП(б) Грузії. 1937 р. розстріляний.
№ 79
1 звонила Шайєру – Шайєр – посередник Винниченка в переговорах із дирекцією
американського театру про постановку п’єси “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”.
№ 80
1 за чудовий лист нашого свята – Ідеться про річницю шлюбу, який Володимир Кирилович
і Розалія Яківна відзначали 28 березня (див. Винниченко В. Щоденник. – Т. 1. – 1911–1920 /
Редакція, вступ. ст. і прим. Г. Костюка. – Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. – С. 326).
№ 81
1 Babelsberg – Бабельсберг (нім. Potsdam-Babelsberg) – район Потсдама, у якому
розташований однойменний парк із старовинним палацом.
2 Рафи – Ідеться про родину Рафи Видріха.
№ 83
1 план Riesengebirge – 29 березня В. Винниченко записав у щоденнику: “Лист до Кохи.
(Знову мрія про Landhaus’ик у Riesengebirge) (Винниченко В. Щоденник. – Т. 2. 1921–1925. –
С. 204). Ідеться про план купівлі дачки (Landhaus (нім.) – дача) у гористому районі у
східно-південному кутку тодішньої Німеччини, де в містечку Hain В. Винниченко відпочивав
у вересні-жовтні 1922 р.
2 Es ist nicht mehr schön!(нім.) – він більше не гарний.
3 Fr. Zart – особа не встановлена.
Далі буде.
Упорядкування, примітки та коментарі
Надії Миронець.
Отримано 24 березня 2015 р. м. Київ
|