Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"

Рецензія на книгу: Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми : Статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2013. – 548 с. (“De profundis”).

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2015
Main Author:	Свербілова, Т.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2015
Series:	Слово і Час
Subjects:	Рецензії
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151915
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє" / Т. Свербілова // Слово і час. — 2015. — № 10. — С. 112-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-151915
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1519152019-06-01T01:25:02Z Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє" Свербілова, Т. Рецензії Рецензія на книгу: Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми : Статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2013. – 548 с. (“De profundis”). 2015 Article Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє" / Т. Свербілова // Слово і час. — 2015. — № 10. — С. 112-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151915 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Свербілова, Т. Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє" Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми : Статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2013. – 548 с. (“De profundis”).
format	Article
author	Свербілова, Т.
author_facet	Свербілова, Т.
author_sort	Свербілова, Т.
title	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"
title_short	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"
title_full	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"
title_fullStr	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"
title_full_unstemmed	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"
title_sort	транзит зі станції "чорнобиль" повз станцію "війна" до станції "майбутнє"
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/151915
citation_txt	Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє" / Т. Свербілова // Слово і час. — 2015. — № 10. — С. 112-116. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT sverbílovat tranzitzístancííčornobilʹpovzstancíûvíjnadostancíímajbutnê
first_indexed	2025-07-13T01:50:42Z
last_indexed	2025-07-13T01:50:42Z
_version_	1837494645407350784
fulltext	Слово і Час. 2015 • №10112 ТРАНЗИТ ЗІ СТАНЦІЇ “ЧОРНОБИЛЬ” ПОВЗ СТАНЦІЮ “ВІЙНА” ДО СТАНЦІЇ “МАЙБУТНЄ” Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми : Статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2013. – 548 с. (“De profundis”) Є книжки, написані немов би на злобу дня, чий потенціал нібито повністю розкривається з виходом тексту до читачів. Але після несподіваного повороту історії починаємо усвідомлювати, що за першим, раціональним шаром такого тексту ховалися майбутні ірраціональні незбагненні профетичні прозріння, зрозумілі лише в погляді з майбутнього в минуле. Але чому ж ірраціональні? Навпаки, книжка Тамари Гундорової вибудувана за точними канонами літературознавчого й культурологічного дискурсу, власне, так, як і має у взірцевій перспективі існувати гуманітарно- науковий текст. На великий подив, це модерне дослідження довгий час на батьківщині залишалося поза увагою критиків. Причина у тому, що українська гуманітаристика досі не звикла до складних модерних текстів, до методологічної трансреферентності, до орієнтації на західний ускладнений науковий дискурс, не поверхово сприйнятий на рівні цитування, а глибинно застосований до східноєвропейських реалій і розвинений на національному ґрунті. І раптово цей текст 2013 року, що генетично походить ще від попередніх зацікавлень науковця, відрефлектованих і висловлених у таких монографіях, я к “ F e m i n a m e l a n c h o l i c a . Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської” (Київ: Критика, 2002); “Післячорнобильськ а б ібл іотек а . Український літературний постмодерн” (Київ: Критика, 2005; друге розширене видання 2013); “Кітч і література . Травестії” (Київ: Факт, 2008), – стає напрочуд актуальним саме сьогодні. Адже студія аспектів постколоніальної травми отримує нові додаткові неосяжні й невичерпні значення в добу справжньої неоколоніальної війни , розпочатої колишньою метрополією проти колишньої колонії; нині травмованою виявляється вся країна вже не в минулому, яке треба відрефлексувати в письмі, щоби позбутися його негативних наслідків у теперішньому, – а в цьому теперішньому, де психологічна неоколоніальна травма поєднана з реальними смертями, ранами й руйнацією зовсім не психологічного плану. І тут книжка Т. Гундорової може пояснити і прояснити те, що відбувається з нами зараз. У вузькому розумінні монографія належить до постколоніальних студій, одного з найпопулярніших за останні півстоліття дослідницького тренду в галузі cultural studies, зокрема того сегмента , що розглядає зрощення постколоніальної та пострадянської (посттоталітарної) критики, популярної останнім часом у країнах колишнього СРСР, а та к ож ц і л ий к омпле к с суміжних дисциплін, із цим пов’язаних, як-от студії травми, що інтегруються в постколоніальні дослідження в жанрі роману генераційної постколоніальної травми ; деколонізаційний естезис ; т р а н с г е н е р а ц і й н и й а с п е к т постколоніальності, що визначається як генераційний синдром ; а також проблеми гібридних ідентичностей , транскультурація тощо. І тут, незважаючи на чималу кількість дослідників, які в Україні цікавляться згаданою тематикою, найавторитетнішою слід визнати саме авторку “Транзитної культури...”. Власне , перенесення інтересу з орієнталізму, заснованого Саїдом , де дом інував погляд метропол і ї на колонії , – на окциденталізм , де с творювався по гляд к олон і й на метрополію, – надавав можливості опису радянських та пострадянських практик як імперської системи з категоріями колоніального та неоколоніального поневолення та залежності. Уперше про застосування постколоніальних підходів 113Слово і Час. 2015 • №10 до вивчення посткомунізму було сказано у відомій статті Девіда Чіоні Мура [10, 115], але в сучасних постколоніальних студіях його думки поділяють далеко не всі дослідники. “Рецепція постколоніалізму на Сході Європи загалом має два полюси : партикулярність vs гомогенність , – зауважує Т. Гундорова у збірнику статей “Постколоніалізм. Генерації. Культура”. – Одні автори говорять про непорівнянність колоніального досвіду, расистського зокрема, в країнах Третього світу і того тиску тоталітарної влади, що мав місце за соціалізму та комунізму. Інші дослідники вбачають небезпеку в тому, що надмірна локалізація різних постколоніальних і с т о р і й т а ї х н я е к с т р а п ол я ц і я на інші ситуації означає цілковите розмивання поняття колоніалізму, і весь радикалізм, від початку властивий постколоніальній критиці, зникає, а сам термін перетворюється на порожню оболонку. І все ж загалом дедалі більшу популярність здобуває думка, що постколоніалізм і посткомунізм об’єднуються, бо обидва демістифікують великі наративи минулого, колоніального та радянського відповідно ; обидва інтелектуальні напрями аналізують персональну та колективну пам ’ять і досл іджують природу спротиву владі . Ці та інші питання постають знову й знову, коли йдеться про актуальність постколоніальної теорії для посттоталітарного регіону Східної Європи . При цьому методологічно важливим стає не лише перенесення західних методик та інтелектуальних мод на нові східноєвропейські терени, а й розгортання тут власне постколоніальної критики завдяки введенню нових аспектів і напрямків дослідження <…> Водночас унесення посттоталітарних досліджень у ряд досліджень постколоніальних в і д к риває нов і можливос т і для аналізу способів письма та способів читання, що розгортаються сьогодні на східноєвропейських кордонах Західного світу. Саме тут орієнталізм зустрічається з окциденталізмом…” [Див.: 2; 7]. Отже , у сучасному українському гуманітарному знанні посттоталітарний, а скоріше антитоталітарний, дискурс об ’єднується з постколоніальним . У цьому специфіка української культурної антропології, що переводить загальний посттоталітарний (пострадянський) вектор із плану внутрішньої колонізації, як це відбувається в дослідженнях російських культурологів [Див.: 9], у план колонізації зовнішньої. Микола Рябчук, наприклад, твердить, що “фактично всюди за межами Росії внутрішній колоніалізм набув ознак колоніалізму зовнішнього, російсько-радянського” [8, 123]. Протилежність антиколоніалізму я к д зе р к а л ь н о го в і д о б р ажен н я к о л о н і а л і з м у і л і б е р а л ь н о г о постколоніалізму як постмодернізму завважив іще Марко Павлишин у відомій статті початку 1990-х рр . , до речі , передрукованій як засаднича, зокрема, російською мовою уже у 2000-і роки [див.: 5; 6]. Російський культуролог Ілля Герасимов у нещодавньому спеціальному сучасному українському форумі міжнародного наукового часопису “Ab Imperio” (США – Росія), присвяченому вивченню націоналізму й нової імперської історії на пострадянському просторі, називає український Євромайдан “першою постколоніальною революцією” [Див.: 1]. Позначення української ситуації на міжнародному науковому рівні як ситуації постколоніальної вже вельми симптоматичне. Попри те , що з часу розгортання раннього українського постколоніального диск урсу 1 9 9 0 -х минуло б ільше 20 років, проте події сучасної вітчизняної історії ніяк не сприяють звільненню від тягаря колоніальної травми, незважаючи на постійні спроби її відрефлексувати в літературі, публіцистиці, критиці. Війна – не найкращий період для рефлексій, але водночас сучасний аналіз літературного пострадянського дискурсу 1990-х рр. призводить до невтішного висновку, що основоположні міфи постколоніалізму, точн іше , антиколон іал і зму, котр і існували раніше у витончених шатах постмодернізму, посутньо не змінилися й досі живі. К н и ж к а Т . Гу н д о р о в о ї – ц е систематизований і цілісний текст, хоча складається він із дуже різних за матеріалом розділів . Головна ї ї мета – репрезентувати пострадянську українську культуру як транзитну, Слово і Час. 2015 • №10114 п е р е х і д н у в і д к о л о н і а л ь н о ї , антиколоніальної, постколоніальної, деколоніальної в суспільній свідомості, у рефлексіях , у читанні й письмі – до справді вільної , незалежної від історичного колоніального досвіду, відрефлексованого і перебореного в такий спосіб. Ця “болісна самотерапія”, на жаль , українською культурою й українським суспільством не була здійснена ані на час виходу книжки, ані сьогодні. Транзитна культура – це ще й присвоєння наявного буття у стані транзитності, зависання в ньому. Транзитна культура небезпечна тим, що в ній минуле впливає на сучасне і створює загрозу для майбутнього. “Травмована свідомість, травмована історія, травмоване тіло є, однак, не лише сховищами нових смислів, а й загрозою для свідомості, історії, тіла” [3, 16], – вважає дослідниця. Книжка пода є с п р обу в і д р ефле к с у ват и травматичні місця української культури початку ХХІ ст. : постколоніальний ресентимент, розрив генерацій і пам’ять про минуле, масову культуру як засіб засвоєння травматичного досвіду. Авторка розглядає твори О. Забужко, Ю . Андру хо в и ч а , Л . К о с т е н к о , Є. Кононенко, С. Жадана, О. Ушкалова, сучасну поезію , сучасну молодіжну літературу у зв’язку із симптоматикою хворого тіла й постаттю лузера як героя часу. Головний сюжет книжки, що, проте, не вичерпує весь її зміст, – це література постколоніальної травми . Головні “персонажі” такого сюжету – уявні Батько і Мати, образи яких видозмінюються згідно з положеннями психоаналітичних м е т о д и к , п р и с т о с о в а н и х д о постколоніального й антиколоніального дискурсів. Так само й генераційні студії з центральною категорією generation g a p – ге нерац і йно го розриву – інтегруються у світ постколоніальних досліджень . Щойно вийшов друком спільний українсько-польський збірник статей за тематикою генераційних досл і джень у пос т к олон і альних студіях , де Т. Гундорова – один із двох редакторів й авторка статті про роман генераційної травми [Див.: 7]. Мабуть, у подібній інтеграції класичної теорії травми й генераційної теорії в постколоніальну дійсність – ознака як методу дослідниці, так і самої транзитної української культури. “Поняття травми стає одним із центральних для сучасної гуманітарної науки, всю історію XX ст. можна осмислювати в категоріях травми” [3, 152]. Хоча йдеться переважно про українську літературу, але дискурс авторки має широкий компаративний характер, що дає змогу розглядати рідну культуру не як виняткову історію національних рухів і суто національного спротиву, а як частину світового постколоніального процесу, що має спільні риси з багатьма явищами різних постколоніальних культур на різних континентах. Так, міфологізовані романтичні уявлення Ю. Андруховича про “мою Європу” Габсбургів, позначені почуттям ресентименту й невдоволенням своїм сучасним місцеперебуванням разом із привласненням чужої культури, слушно порівнюються з аналогічними, б ільш орган ічними й реальними , рефлексіями поляка Анджея Стасюка, де почуття ресентименту долається, й автор не зависає у транзитному постколоніальному неповноцінному існуванні. Роман О. Забужко “Музей покинутих с е к р е т і в ” у фо р м і р о д и н н о г о наративу класифіковано як типово по с т к ол он і а л ь ний , що збе р і г а є антиколоніальні риси, і зіставлено з такими постколоніальними романами, як “Бог малих речей” Арундаті Рой, “Улюблена” Тоні Морісон, “Чекаючи на варварів” Максвелла Кутзее, “Опівнічні діти” С. Рушді. Цікаво, що й попередній знаковий роман письменниці “Польові дослідження з українського сексу” (1996), зокрема , російські критики вважають безпосередньо створеним за постколоніальними концепціями а н а л і т и ч н о ї л і т е р а т у р и , а л е в концептах внутрішньої колонізаці ї [Див.: 4]. “Український палімпсест” – це недавня книга інтерв’ю польської журналістки І з и Хрусл і н с ь к о ї з у к ра ї н с ь к ою письменницею (2013 – польськ.; 2014 – укр.). У передмові до польського видання головний редактор “Gazeta Wyborcza” Адам Міхнік зазначав, що О. Забужко 115Слово і Час. 2015 • №10 весь час показує українське минуле як постійну боротьбу з чужоземною агресією, переважно із російським тиском. Виключення з української ідентичності русифікованої радянської історії в художньому світі знакової письменниці України і зведення цієї ідентичності до історії в суто західному галичанському варіанті як історії УПА притаманне обом її романам – першому й наразі останньому. Приватна доля української людини в такому контексті не включає в себе загальну радянську історію як елемент національної суб ’єктності . Тобто постколоніальний комплекс ідей письменниці не змінюється від першого роману до сьогодення , до останніх за часом інтерв’ю й дуже сумнівних висловлювань стосовно “понаєхавшего” “ н е к и я н и н а ” М . Бул г а к о в а . З а класифікацією Марка Павлишина, це комплекс старих антиколоніальних ідей, в яких імідж Росії – завжди імідж Чужого як ворога… Т. Гундорова розглядає останній роман письменниці як об’ємну родову сагу, зрощену з містичним детективом , що “перетворюється на популярну soap opera, де панує однозначна логіка відповідностей і повторів. Такий гомогенний простір масової літератури…” [3, 139]. Варто погодитися з дослідницею, що “сага- серіал О. Забужко справді спрямований не так на історію славної історії УПА, скільки на героїзацію сучасників, зокрема Дарки Гощинської” [3, 140], героїні роману, котра, додамо, як і в першому романі – лише alter ego самої письменниці. Отже, маємо вузьконаціональний варіант т а к о г о с о б і с у б ’ є к т и в н о г о антиколоніального письма… Є в рецензованій книжці моменти, що їх можна назвати справді профетичними. Так, майже не поміченою співвітчизниками залишилася полеміка Т. Гундорової з концепцією внутрішньої колонізації російських учених на чолі з А. Еткіндом. Згідно з цією концепцією, яка за рік після виходу книжки перетворилася на загальнодержавну російську ідеологію Новоросії , “Малоросія” була лише внутрішньою колонією Російської імперії, такою, як Сибір, адже “малороси” – це свої , це неконфліктна частина російського народу за типом культури, такі дещо спрощені екзотичні брати. Коли відбувалася ця полеміка, ідея Новорос і ї ще не була наст ільки загрозливою й не викликала уваги в Україні. Але вона вже тоді існувала в академічних колах і тоді ж отримала відсіч у кількох публікаціях Т. Гундорової, присвячених постколоніальним аспектам пострадянської культури. Дослідниця називає цю ідею внутрішньої колонізації України повторною колонізацією вже одного разу колонізованого іншого народу й доводить, що поняття внутрішньої колон і зац і ї і с нує лише в межах імперського дискурсу. Отже, “Транзитна культура...” свідчить про небезпеку не тільки непроробленої травмованої свідомості, а й неуваги до провісників майбутнього, неуваги, досі притаманної національній ідентичності, замкненій у колі власної постколоніальної уяви, що повністю викреслює зі своєї пам’яті імперсько-радянське минуле й сучасний російський ментальний дискурс. Один з основних принципів постколоніального письма й постколоніальної свідомості – виключення домінантної культури зі свого осяжного світу як протест проти уявного імперського Батька. На жаль, українська свідомість часів війни наочно демонструє цю типово постколоніальну ознаку – виключення російського світу із власної орбіти. Авторка “Транзитної культури...”, натомість, ніколи не замикалася в колі національної культури й тому бачила те, що в минулому було схованим від очей сучасних гуманітаріїв. Особливе зацікавлення у “Транзитній культурі...” викликає розгляд категорії постколоніального ресентименту, тобто історичної образи на колонізатора, якого давно вже немає. Ресентимент свідчить знову-таки про зависання у транзиті й має бути подоланим. Небезпека історичного національного ресентименту сьогодні підтверджується тим , що г ібридні транскультуральні явища отримують недостатню увагу й застосування до них поняття ресентименту, актуалізованого неоколоніальним вторгненням давнього колонізатора може надовго залишити трамвай національної державності й культури (малюнок на обкладинці книжки Т. Гундорової) у стані безкінечного транзиту… Витоки теми ресентименту Слово і Час. 2015 • №10116 в українській модерністській літературі в антиколоніальному романному наративі авторка вбачає в незавершеному романі початку ХХ ст. “Андрій Лаговський” А. Кримського: “І втеча у віртуальність, і ресентимент, і лузерство виявляються формами постколоніального мислення в Україні” [3, 204]. Кате гор і я транзитно ї к ульт ури якнайкраще “працює” в розгляді роману С. Жадана “Ворошиловград”, котрий, на думку дослідниці, “оповідає про транзитну Україну – ту, що переходить від радянського минулого до ринкового суспільства, від моноетнічної вкоріненості до транснац іональних міґрац ій і полікультурних спільнот. Україна також стає країною переселень, місцем зустрічі Заходу і Сходу <…> Тут, у порожнечі, символізованій Ворошиловградом у романі Жадана, відбувається постійна міґрація і народів, і топонімів…” [3, 232]. У цьому, додамо, і запорука виходу із ситуації культурної й державної транзитності, але, на жаль, це досі залишається лише постколоніальним ідеалом… Трохи осторонь постколоніальної тематики перебувають у книжц і дослідницьк і сюжети , пов ’язані і з сучасною масовою культурою як мід- культурою (середньою чи серединною культурою) – ще одна постійна тема наукових зацікавлень авторки. Широкий розгляд теорії питання у світовій науковій літературі, починаючи з П. Бурдьє з його теорією літературного поля, можливо, міг би далеко завести від попередніх систематизованих постколоніальних сюжетів, але якщо вважати, що сучасна українська мід-культура теж перебуває в полі постколоніальності , то слід погодитися з такою структурою книжки, а широкий компаративний інонаціональний матеріал “літературного ярмарку ” , безумовно, вартий уваги. Наостанок деякий позадослідницький сумн ів у за гальному захопленн і постколоніальними розвідками в Україні. Чи не поглиблюють ці студії комплекс вторинності української культури й державності, щоразу нагадуючи про її імперськи-колоніальне минуле і щоразу артикулюючи, що образ колишнього колонізатора – це не образ Іншого, а образ Чужого, тобто ворога? Відомо, що думки здатні матеріалізуватися і проектуватися у майбутнє. Чи непоборена постколоніальна – антиколоніальна – свідомість не викликала в реальності те пекло , яке переживає у своєму транзиті українська дійсність сьогодні? І чи не надов го з атримує с тан постколоніальності український трамвай на транзитній зупинці? ЛІТЕРАТУРА 1. Герасимов И. Украина 2014: Первая постколониальная революция. Введение в форум // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://net.abimperio.net/node/3351 2. Гундорова Т. Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на Сході Європи // Україна модерна, 2015 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uamoderna.com/md/ hundorova-postkolonial-novel-generational-trauma 3. Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми : статті та есеї. – К.: Грані-Т, 2013. –548 с. (“De profundis”). 4. Кукулин И. Внутренняя постколонизация: формирование постколониального сознания в русской литературе 1970–2000 годов // Политическая концептология. – 2013. – №2. 5. Павлишин М. Казаки на Ямайке: Проявления постколониализма в современной украинской культуре // Перекрестки. – 2005. – №№3-4. – С. 5-16. 6. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси в сучасній українській культурі // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті / Вст. ст. І. Дзюби. – К.: Час, 1997. – С. 223-236. 7. Постколоніалізм. Генерації. Культура / За ред. Тамари Гундорової та Агнєшки Матусяк. – К.: Лаурус, 2015. – 336 с. 8. Рябчук М. Разновидности колониализма: о возможностях применения постколониальной методологии к изучению посткоммунистической Восточной Европы // Политическая концептология. – 2013. – №3. – С. 116-125. 9. Там, внутри. Практики внутренней колонизации в культурной истории России: Сб. статей / Под ред. А. Эткинда, Д. Уффельманна, И. Кукулина. – М.: Новое литературное обозрение, 2012. 10. Moore D. Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique // PMLA. – 2001. – Vol. 116. – No. 1. – P. 115. Тетяна Свербілова Отримано 9 липня 2015 р. м. Київ

Транзит зі станції "Чорнобиль" повз станцію "Війна" до станції "Майбутнє"

Institution

Similar Items