Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України

Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2009
1. Verfasser: Бойко, Р.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України 2009
Schlagworte:
Історія релігії і церкви в Україні
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15353
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-15353
record_format dspace
spelling irk-123456789-153532013-02-13T02:45:51Z Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України Бойко, Р. Історія релігії і церкви в Україні 2009 Article Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр. XXXX-0032 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15353 uk Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історія релігії і церкви в Україні
Історія релігії і церкви в Україні
spellingShingle Історія релігії і церкви в Україні
Історія релігії і церкви в Україні
Бойко, Р.
Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
format Article
author Бойко, Р.
author_facet Бойко, Р.
author_sort Бойко, Р.
title Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
title_short Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
title_full Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
title_fullStr Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
title_full_unstemmed Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України
title_sort діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей україни
publisher Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України
publishDate 2009
topic_facet Історія релігії і церкви в Україні
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15353
citation_txt Діяльність греко-католиків у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. як вияв антирадянської опозиції в суспільстві західних областей України / Р. Бойко // Українське релігієзнавство. — 2009. — № 49. — С. 215-224. — укр.
work_keys_str_mv AT bojkor díâlʹnístʹgrekokatolikívudrugíjpoloviní1960hperšíjpoloviní1980hrrâkviâvantiradânsʹkoíopozicíívsuspílʹstvízahídnihoblastejukraíni
first_indexed 2025-07-02T16:47:55Z
last_indexed 2025-07-02T16:47:55Z
_version_ 1836554519867031552
fulltext 215 Р.Бойко * (м. Острог) ДІЯЛЬНІСТЬ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ у другій половині 1960- х – першій половині 1980-х рр. ЯК ВИЯВ АНТИРАДЯНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ В СУСПІЛЬСТВІ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ Однією із складових антирадянської опозиції в суспільстві післявоєнної України є опір віруючих політиці радянської влади. Досить специфічним є опір греко-католиків, що сформувався в умовах заборони діяльності Української Греко-Католицької церкви (далі – УГКЦ). Незважаючи на утиски з боку влади, церква продовжувала свою діяльність у підпіллі. Інтерес для дослідників представляє період 2-ої половини 1960-х – І-ої половини 1980-х рр. – час наростання системної кризи радянської системи. Розглядувана проблема недостатньо висвітлена в історичній науці. До 1991 року досліджувати боротьбу греко-католиків проти радянської системи було заборонено. Радянські дослідники, які займалися проблемою греко-католицизму, зображали Греко- Католицьку церкву негативно. До них можна віднести, наприклад, К. Дмитрука [Дмитрук К. Є. В одній імперіалістичній упряжці. – К., 1982; Він же. – Під штандартами реакції і фашизму. – К., 1976; Він же. – Униатские крестоносцы: вчера и сегодня. – М., 1988; Він же. – С крестом и трезубцем. – М., 1980. – 224 с.; Він же. – Свастика на сутанах. – М., 1976.], Д. Похилевича [Похилевич Д. Я. Уніатська церква – ворог українського народу. – Львів, 1960], А. Шиша [Шиш А. З. Антигуманний характер моралі уніатства. – К., 1973 ; Він же. - Ідеологія зради і запроданства. – Ужгород, 1969; Він же. Уніатство: шляхом підступів і зради. – К., 1980] та ін. Сучасних ґрунтовних праць, присвячених боротьбі греко- католиків проти радянської системи, бракує. Боротьба греко-католиків за легалізацію церкви детально висвітлена у монографіях В. Пащенка [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002; Пащенко В. Православна церква у тоталітарній державі. – Полтава, 2005.] Підпільну діяльність греко-католиків на території Тернопільської області досліджував Я. Стоцький [Стоцький Я. Греко-католицька церква та релігійна ситуація на Тернопільщині (1946-1989 рр.) – Тернопіль, 2004.] У загальному контексті опір греко-католиків релігійній політиці радянської влади розглядається у працях В. Барана * Бойко Р.Ю. – аспірант кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія». 216 та В. Даниленка [Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.). – К., 1999], П. Бондарчука [Бондарчук П. Релігійна політика в Україні (середина 1940-х – початок 1950-х рр. // Український історичний збірник. – Вип. 9. – К., 2006. – С. 260-270.], С. Гуркіної [Гуркіна С. Єпископат Катакомбної Церкви: єрархічна спадкоємність та особливості служіння // http://www.ichistory.org.ua/ ukrsite/pages/ seminar1d.php?id=567&l=1], Ю. Данилюка та О. Бажана [Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80ті рр. ХХ ст.) – К., 2000.]. Проте у цих працях недостатньо приділяється увага розгортанню нелегальної діяльності греко-католиків, неповністю висвітлені форми та прояви антирадянської опозиції в суспільстві Західних областей України. Завданням даної статті є: визначити форми антирадянської опозиції в середовищі греко-католиків у 2-й половині 1960-х – 1-й половині 1980-х рр.; виявити прояви підпільної діяльності греко- католиків у вказаний період; з'ясувати наслідки нелегальної діяльності греко-католиків для розгортання руху за відродження Греко- Католицької церкви. Боротьба греко-католиків за відродження Церкви відбувалася у багатьох формах і виявах. Їхня різноманітність показує, що в суспільстві Західних областей України існувала релігійна опозиція, яка була складовою руху опору радянській системі. Однією із форм антирадянської діяльності віруючих було поширення висловлювань проти існуючого в Західних областях України ладу. Ці висловлювання були різні – від критичного несприйняття частиною населення ситуації, що склалася в Західних областях України на той час, до висловлювань про необхідність легалізації УГКЦ і виходу України зі складу СРСР. В доповідній записці Уповноваженого Ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР Г. Пінчука зазначалося, що священики отримували і розповсюджували літературу, яка нібито „паплюжила‖ радянську дійсність. У селі Микулин Глинянського району Львівської області священик Прихідько схиляв вірних до опору працівникам сільради [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 202.] Така діяльність розглядалася партійними чиновниками як антирадянська. У 2-й половині 1960-х рр. активними були покутники. Вони негативно ставились до радянської системи влади. Так, з 1963 року жителька м. Стрий М. Антонів у зв'язку з тим, що належала до покутників, залишила роботу, відмовилась від суспільно корисної праці. У судовому вироку такий спосіб життя жінки називався як 217 "бродяжництво", очевидно, через те, що органи КДБ не знайшли аргументів, котрі б свідчили про поширення нею антирадянських висловлювань. Доповідна записка Уповноваженого Ради у справах релігій по Івано-Франківській облпасті вказує, що у листопаді – на початку грудня 1967 р. у деяких населених пунктах Львівської області покутники вривалися у будівлі РПЦ під час проходження служб, де викрикували антирадянські виклики: "Ви – (присутні. – Авт.) зрадники, ви зрадили Христа, свій народ, ви служите сатані і ленінським комуністам, не визнаєте істинну віру Христа» і т. д. Покутниці чинили опір, мали намір бити і ламати культові предмети [Інформація Уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР по Івано-Франківський обл. секретарю Івано- Франківського обкому КП України А. Чернову та голові виконкому Івано-Франківської Ради депутатів трудящих П. Кайкану про діяльність уніатів-покутників (1968) //www.risu.org.ua]. Це свідчить про зростання прагнення серед частини віруючих відродити греко- католицьку церкву, а також критичне ставлення до радянського ладу і Російської православної церкви як такої, що повністю є підконтрольною режиму. Це підтверджує випадок, що стався у грудні 1967 року під час служби у церкві с. Пироги (Івано-Франківська обл.), коли до церкви зайшли 4 жінки, які викрикували ―прокляття на адресу присутніх‖, закликали порвати з православ‘ям [Сергійчук В. Нескорена церква: подвижництво греко-католиків у боротьбі за віру і державу... – С. 414-415.]. 31 січня 1967 року під час служби в церкву селища Коршів (Івано-Франківська обл.) зайшло 14 осіб, які викрикували, що ―вони були осліплені вірою у все радянське, а зараз ―прозріли‖ [Там само]. Покутники, крім того, вважали, що мають нести „покуту‖ за національні нещастя України, відмовлялися працювати на державу, якщо вона не українська, викидали документи і т. ін. [Український вісник. – Вип. ІІІ.. – Балтимор, Вінніпег, 1971. – С. 76.] У Львівській обл. декілька покутників приблизно в 1964-1965 рр. здали паспорти, військові квитки, документи, відмовились працювати на державу. Уповноважений у справах релігій вказував, що за спиною покутників стояли "досвідчені „ватажки‖, які „використовують засліплених релігійним фанатизмом людей, продумано штовхають їх на організовані провокаційні антирадянські та антисуспільні дії" [Українська греко-католицька церква у ХХ столітті // www.risu.org.ua/ukr/resourses/library/internetlibrary/lis/]. У Тернопільській обл. в 1968 р. група покутників з с. Вільшанка 218 Зборівського р-ну під керівництвом І. Трухана двічі "вривалися" в православну церкву с. Зборів і один раз в церкву с. Плавуча Козівського р-ну, під час служби намагалися роздягнути священиків і розламати престол [Державний архів Тернопільської обл. (далі – ДАТО)., Ф. 3241 сч, Оп. 2с, Спр. 11, Арк. 52]. Діяльність покутників залишалася активною до початку 1980-х рр. У кінці 1970-х рр. у с. Вільшанка Тернопільської обл. було виявлено групу покутників з 14 осіб. Віруючі відмовлялися служити в рядах радянської армії, не працювали у колгоспі, неодноразово були засуджені за "тунеядство" [ДАТО, Ф. 3241 сч., Оп. 2. – Спр. 71. – Арк. 15]. Греко-католики оберігали національні традиції, з повагою ставились до історичного минулого України. Така діяльність розглядалася органами КДБ як ―небезпечна‖. Наприклад, у великодню суботу 1968 року прокурор Городоцького району (Львівська обл.) і секретар райкому КПУ перебували у с. Добряни. Вони помітили на цвинтарі гарно вбрану стрічками і квітами стрілецьку могилу і звернулися до присутніх на кладовищі людей, що "там поховані бандити". У відповідь лунали вигуки: ―Вони за волю України загинули‖, ―Вас би всіх тут спалити, всі ви бандити‖ [Український вісник. – Вип. І-ІІ. – Париж, Балтимор, 1971. – С. 58-59.]. Ці випадки показують, що частина людей протиставляли офіційну марксистсько- ленінську ідеологію національним традиціям власного народу. Частими були випадки поширення інформації, почутої в передачах радіо „Ватикан‖. Заступник завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ В. Балашова вказувала, що радіопередачі з Ватикану регулярно прослуховувало багато віруючих [Пащенко В. Церква у тоталітарній державі... – С. 403.]. Владу турбувало те, що передачі з радіо „Ватикан‖ були переважно антирадянського змісту. Причому кількість такої інформації зростала. В доповідних записках вказувалося, що під впливом передач із Ватикану серед греко- католиків відчувалася атмосфера очікування якихось змін, надії на те, що Папа Римський допоможе відновити греко-католицьку церкву, а також те, що на Україну повернеться митрополит Йосиф Сліпий і відтоді буде відновлена УГКЦ [ДАТО, Ф. 3241 сч., Оп. 2, Спр. 20, Арк. 57]. Антирадянські висловлювання, які поширювалися віруючими у розглядуваний період, були переважно критичного змісту стосовно радянського ладу. Менш поширеними були висловлювання націоналістичного змісту. Це зрозуміло, адже така діяльність розглядалася органами КДБ як "особливо злісна", а відтак люди, які 219 поширювали подібні погляди, могли бути притягнені до більш жорсткого покарання. Іншим видом діяльності греко-католиків, забороненої радянською владою, було створення підпільно діючих монастирів. Більшість таких монастирів у післявоєнний період було створено ще в 1950-х – першій половині 1960-х рр. Очевидно, це можна пояснити тим, що в 1950-х рр. ченці намагалися відновити структуру церкви у підпіллі. Часто ченці проводили богослужіння під час трансляції літургій по „Радіо Ватикан‖. У богослужіннях брали участь і миряни. Ця обставина часто „непокоїла‖ владу, котра пильно слідкувала за поширенням „антирадянських висловлювань‖. Крім цього, монахи досить активно душпастирювали. Отці намагалися використовувати для духовних потреб будь-який час і будь-яке місце. З метою конспірації ченці найчастіше намагалися проводити релігійні обряди не там, де вони проживали. Іноді ченці приймали до себе тих священиків, котрі були змушені перейти у православ‘я. Наприклад, о. В. Вороновський висповідав перед смертю священика з с. Пушковичі Львівської обл., котрий знову вирішив повернутися до УГКЦ [Мануїл, ієродиякон. – Історія Свято-Успенської Унівської лаври – Львів: Свічадо, 2005. – С. 104]. Говорячи про підпільну діяльність монахів, важко встановити число постригів у монашество. Відомо лише, що постригалися новоприбулі брати. Відбувалися священичі рукоположення монахів; у Галичині такі свячення відбувалися з благословення підпільно діючого архімандрита Никанора. В Унівській лаврі таким чином було рукоположено не менше 12 священиків [Там само. – С. 105]. Активна душпастирська діяльність нелегально діючого греко- католицького духовенства свідчила про несприйняття багатьма ченцями радянського ладу і нелегального становища УКГЦ Причому подібну діяльність, з огляду на її специфіку, було досить важко контролювати владою. Помітним було несприйняття частиною віруючих православ‘я. Невдоволення викликало те, що в 1946 році в Західних областях України було фактично насильно було насаджене православ'я московського зразка. Серед віруючих було чимало таких, котрі вранці відвідували православний храм, а ввечері на приватних квартирах слухали греко-католицького священика. Настоятель Самбірської православної церкви І. Киць у бесіді зі знайомими заявив, що православ‘я сповідує тільки з вівтаря, а під час служби підтверджує свою відданість греко-католицькій церкві [Пащенко В. Греко-католики 220 в Україні... - С. 269]. Відомі навіть факти, коли греко-католицьке духовенство зближувалося з римо-католицькими священиками; останні позитивно реагували на це. В дні православних свят, котрі збігалися з греко-католицькими, для віруючих проводилися греко- католицькі богослужіння в римо-католицьких костьолах. Римо- католики надавали матеріальну та моральну допомогу підпільним греко-католицьким священикам [Пащенко В. Греко-католики в Україні... - С. 257.]. З середини 1960-х рр. відмічалися численні антиправославні виступи. Чимало таких випадків було зафіксовано, наприклад, в Івано- Франківській області. В 1967 році в селах Нижній Струтинь, Ценява Рожнятівського р-ну, Порош Богородчанського тривали сутички між греко-католиками і православними [Центральний державний архів Івано-Франківської області (далі - ЦДАІФО.), Ф. 1-П., Оп. 1., Спр. 3293., Арк. 50-51]. Про поширення цього явища свідчить зростання кількості „профілактованих‖ та притягнутих до кримінальної відповідальності на початку 1970-х рр., в період нового посилення репресій проти інакодумців. Крім того, траплялися випадки, коли віруючі бойкотували православного священика, і він був змушений покинути парафію [Мартирологія українських церков. – В 4-х т. – Т. 2: Українська Католицька церква. - Торонто, Балтимор, 1985. – С. 711- 712]. В Тернопільській обл. у багатьох православних церквах зберігалася греко-католицька атрибутика [ДАТО, Ф. 3241сч., Оп. 2., Спр. 63., Арк. 4]. Всі ці факти говорять про те, що радянській владі не вдалося повністю поширити православ'я на території, де традиційно була поширена Греко-Католицька Церква, незважаючи на бадьорі рапорти представників влади про "подолання греко-католицизму". Все це свідчить про непопулярність православ'я серед частини віруючих Західних областей України, а також про несприйняття підпільними греко-католицькими священиками релігійної політики радянської влади. Подібні думки поширювалися під час проповідей, а значить, що до них прислухалися люди. Це сприяло подальшому розповсюдженню подібних поглядів серед населення. До випадків опору населення релігійній політиці можна віднести виступи на захист релігії, самовільні захоплення недіючих церков. У 1968 р. віруючі с. Яремча Івано-Франківської обл., багато яких були греко-католиками, виступали на захист церкви, котру місцева влада намагалася закрити, влаштувавши при цьому страйк і висловлюючи цим свою незгоду з діями місцевої влади [Мартирологія українських церков. – Т. 2: Українська Католицька Церква. – Торонто, Балтимор, 1985. – С. 81.]. В с. Вербиж Миколаївського р-ну Львівської обл. греко- 221 католики захопили недіючий храм, розпочали в ньому реставраційні роботи. Коли місцеві органи влади призупинили реставрацію, колгоспники протягом двох днів не виходили на роботу [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. - С. 262.]. Подібні випадки свідчать про високу релігійність серед населення і про намагання греко-католиків захистити свою віру від переслідувань. Захоплення церков почастішали з 2-ої половини 1960-х рр. Протягом 1967-1968 рр. віруючі Львівської обл. захопили чи періодично використовували 52 храми, найактивніше у Городоцькому, Дрогобицькому, Самбірському, Яворівському районах [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 261.]. Влада гостро реагувала на ці прояви: останні розглядалися нею як ―хуліганські антигромадські дії‖. Деяких учасників боротьби за відновлення легальної діяльності УГКЦ притягали до кримінальної відповідальності за сфабрикованими справами. Захоплення православних храмів або навіть проведення вдома греко-католицьких богослужінь розглядались владою як ―зухвала, антигромадська поведінка‖. Віруючі намагалися не допустити руйнувань церков. У с. Пиняни Самбірського р-ну Львівської обл. одну хату оточила міліція і група солдатів, яких хтось повідомив, що там відбувається нелегальне богослужіння. Віруючі намагалися захистити священика від переслідувань. З допомогою солдат люди визволили священика, який закрився у коморі, а також перекинули машину голови колгоспу, а лейтенанта, який командував солдатами, замкнули у стайні [Український вісник. – Вип. 4. – Балтимор, Вінніпег, 1972. – С. 160.]. Цей випадок свідчить про несприйняття релігійної політики радянської влади навіть самими виконавцями бездушних наказів. У квітні 1972 р. в с. Забужжя Сокальського району Львівської обл. під час закриття церкви відбулася бійка між селянами і партійними активістами [Український вісник. – Вип. І-ІІ. – Балтимор, Торонто, 1971. - С. 141.] В с. Межиріччя цього ж району, коли в церкву насипали міндобрива, віруючі почали збиратись на церковному подвір‘ї, організували там імпровізований престол. Вони також відмовилися від православного священика [Там само.]. У другій половині 1970-х рр. траплялися випадки захоплення недіючих церков. 17 липня 1977 року в с. Зелене Борщівського р-ну Тернопільської обл. 38 віруючих увірвалися до складу колгоспу, колишнього церковного приміщення, викинули звідти комбікорм і зачинили приміщення [ДАТО, Ф. 3241сч, Оп. 2, Спр. 63, Арк. 4-5]. 222 Наведені приклади опору закриттю церков свідчать про високу релігійність населення Західних областей України. Причому люди не боялися відкритих виступів на захист релігії і при цьому поширення антирадянських висловлювань. У зазначений період розповсюджувалися заяви, прохання у вищі інстанції про відкриття церков. Священик В. Тесленко у вересні 1967 році був на прийомі в Уповноваженого у справах релігій по Тернопільській обл. з питання припинення нелегальної релігійної діяльності. У бесіді священик заявив: "Я – священик, і мій обов‘язок – тримати присягу, що я дав Греко-Католицькій Церкві… А взагалі скоро настане час, коли ви будете реєструвати УГКЦ…" [ДАТО, Ф. 3241сч., Оп. 2сч, Спр. 6, Арк. 32]. Листи з протестами проти релігійної політики радянської влади надходили на адресу партійних органів, засобів масової інформації. Влітку 1972 р. у самвидаві з‘явився лист українських віруючих на адресу журналу „Наука и религия‖, в якому вони розвінчували атеїстичну пропаганду в СРСР. У скарзі до Верховної Ради СРСР, що надіслали 180 віруючих з м. Стрий, читаємо протест проти переслідувань віруючих [Пащенко В. Православна церква у тоталітарній державі. – Полтава, 2005]. У 1972-1973 рр. греко- католики зверталися до уряду із проханням у справі легалізації УГКЦ [Боцюрків Б. УГКЦ в катакомбах (1946-1989)// Ковчег. Збірник статей з церковної історії. - Ч. 1. – Львів, 1993. – С. 138]. Не рідкістю були випадки, коли у листах-протестах розповсюджувалися антирадянські висловлювання. Наприклад, у січні 1968 року на ім‘я митрополита Філарета надійшов лист від віруючих с. Цунів Городоцького району на Львівщині, які вимагали відкрити греко-католицьку громаду. При цьому самі віруючі вказували, що збираються у домівках, слухають передачі з Ватикану, а потім розповсюджують висловлювання проти Радянської держави [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 259.]. Прикметно, що люди не купувалися на обіцянки влади відкрити недіючі храми і дозволити проводити православні богослужіння, збільшивши тим самим кількість православного духовенства. У деяких місцевостях частина населення критично ставилася до православних священиків. Це налаштовувало певну частину греко-католиків проти православ‘я. Ці випадки сприяли поширенню опору релігійній політиці радянської влади. Приблизно в середині 1970-х рр. до партійних органів надійшла заява працівника Львівського заводу „Електрон‖ В. Кобрина з вимогою припинити грабунки церков [Мартирологія українських церков... – С. 638-639.] Тоді ж 48 віруючих с. Руське Поле Закарпатської обл. звернулися зі скаргою до міжнародного комітету за 223 людські права при ООН, в якій домагалися відкриття греко- католицької Церкви [Там само. – С. 624]. На початку 1980-х рр. протестну кампанію розгорнув правозахисник Й. Тереля. Він написав листа на ім‘я голови КДБ СРСР Ю. Андропова, в якому висловлював обурення тим, що людей, які мають власну думку, правоохоронні органи зараховували до числа „психічно хворих‖ чи „ворогів держави‖. Автор називав такі методи боротьби з інакомислячими злочинними, а виконавців таких методів – вбивцями. Тоді ж Й. Тереля написав листа на адресу Папи Римського Івана Павла ІІ, в якому охарактеризував становище УГКЦ в Україні і просив стати на захист ув‗язнених та переслідуваних за віру [Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава, 2002. – С. 362]. Крім Й. Терелі, активною протестною діяльністю з розповсюдженням антирадянських висловлювань займався священик Г. Будзінський. У 1983 р. він вислав до ряду українських газет листи, в яких спростовував твердження різних авторів про Львівський собор [Мартирологія українських церков... – С. 98.]. Тоді ж він разом із священиком В. Кобрином надіслав звернення до міністра внутрішніх справ УРСР з проханням дати вказівку про припинення антикатолицької пропаганди. Автори прохання також стали на захист Й. Терелі, який згодом був засуджений за "дармоїдство". У 1984 р. священик написав листа до газети „Вільна Україна‖, протестуючи проти ліквідації УГКЦ і доводячи незаконність Львівського собору [Мартирологія українських церков… - С. 99]. Протестна кампанія була особливою формою боротьби віруючих за відродження Греко-Католицької Церкви. Вони намагалися привернути увагу радянської влади, преси, навіть міжнародних організацій до проблеми підпільної церкви в Радянському Союзі, і ситуації, що склалася в країні з дотриманням прав людини. Тим самим люди показували свою активність у досягненні бажаної мети. Таким чином, форми антирадянської опозиції серед греко- католиків були наступними: - поширення висловлювань антирадянського та націоналістичного змісту. Це було підставою для адміністративної і навіть кримінальної відповідальності до їх авторів; - написання у вищі інстанції листів-протестів проти нелегального становища УГКЦ. Часто в них містилося невдоволення ситуацією, що склалася у зв'язку з підпільним становищем Греко-Католицької Церкви. При цьому самі автори цих листів часто не приховували своєї антирадянської 224 налаштованості. Слід сказати, що до кінця 1970 – початку 1980-х рр. такі випадки ставали щораз виразнішими через наростання тотальної кризи радянської системи; - відверте несприйняття радянського ладу. Це явище було характерним насамперед для покутників; - несприйняття греко-католиками православ'я. Слід відзначити, що православ'я було контрольованим радянською владою. Тому виступаючи проти православ'я, греко-католики тим самим виступали і проти радянської влади. Відзначимо те, що боротьба греко-католиків проти релігійної політики радянської влади не припинялася з часу т.зв. Львівського собору 1946 року.. Тому розгортання опору віруючих у пізніший період є темою для подальших розвідок. В.Борщевич * (м. Луцьк) МЕНТАЛЬНІ ОБРІЇ ВОЛИНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ДУХОВЕНСТВА 20-30-х рр. ХХ ст. Православне духовенство Волині відігравало одну із головних ролей у релігійно-культурному і політичному житті краю у складі Другої Речі Посполитої. Сакральний авторитет, високий освітній рівень і матеріальне забезпечення робили його впливовою соціальною групою. Від корпоративної свідомості верстви залежало те, чиїм союзником вона виступить і чи сприятиме це загальносуспільному поступу, духовному та національному самоототожненню населення воєводства. Потрібно взяти до уваги, що у міжвоєнний період волинське православне духовенство увійшло із відповідним світоглядним багажем і протягом двадцяти років еволюціонувало. Першим запропонував власний погляд на особливості української релігійної свідомості Арсен Річинський [Річинський А. Проблеми української релігійної свідомости. – Володимир Волинський, 1933]. Окресливши стан української духовної вдачі, А. Річинський побіжно охарактеризував ментальність православного духовенства Автокефальної церкви в Польщі. Серед знакових явищ він назвав панування російського шовінізму, співпрацю з польською * Борщевич В.Т. – кандидат історичних наук, докторант Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Ähnliche Einträge