Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів

Рецензія на книгу: Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию исторического факультета. – Одесса: Астропринт, 2007. – 536 с....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2007
1. Verfasser:	Ясь, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2007
Schlagworte:	Рецензії, огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15469
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 785-791. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-15469
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-154692011-01-27T12:03:12Z Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів Ясь, О. Рецензії, огляди Рецензія на книгу: Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию исторического факультета. – Одесса: Астропринт, 2007. – 536 с. 2007 Article Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 785-791. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15469 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії, огляди Рецензії, огляди
spellingShingle	Рецензії, огляди Рецензії, огляди Ясь, О. Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
description	Рецензія на книгу: Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию исторического факультета. – Одесса: Астропринт, 2007. – 536 с.
format	Article
author	Ясь, О.
author_facet	Ясь, О.
author_sort	Ясь, О.
title	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
title_short	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
title_full	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
title_fullStr	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
title_full_unstemmed	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
title_sort	історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Рецензії, огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15469
citation_txt	Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів / О. Ясь // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 785-791. — укр.
work_keys_str_mv	AT âsʹo ístoríografíâvkontekstídisciplínarnihtradicíjtapersonalʹnihvimírív
first_indexed	2025-07-02T16:56:36Z
last_indexed	2025-07-02T16:56:36Z
_version_	1836555065259720704
fulltext	785 Рефлексії та саморефлексії істориків стають дедалі помітнішим явищем на теренах української історіографії. Вони репрезентують найрізноманітніші спо- соби освоєння інтелектуального простору та соціокультурного середовища побу- тування гуманітарія, виказують авторські спроби осмислити калейдоскопічність і мінливість пізнавальних ситуацій останніх десятиліть та змалювати просторово- регіональну й дисциплінарну конфігурацію академічної спільноти в ретроспек- тивних і футуристичних вимірах, врешті-решт осягнути загадковий феномен історичної Науки на національних теренах. Прикметною рисою означених студій є виключна увага до створення інте- лектуального продукту, зокрема щодо добору сюжетів, дослідницьких стратегій, сполучення різноманітних ракурсів висвітлення матеріалу, його стилізації та термінологічного представлення тощо. Власне, питання, як виробляти чи творити текст, стає одним із наріжних каменів і навіть одним із установчих концептів сучасного історіописання. Причому цією проблемою переймаються не тільки адепти лінгвістичного повороту та постмодерністських візій, а навіть історики, які перебувають у прихованій чи відкритій опозиції до зазначених інтелектуаль- них і культурних зрушень. На цьому тлі видається, що йдеться про питання більш масштабні або, точ- ніше, глобальніші, аніж засоби та стратегії з обсягу мовної репрезентації здобут- ків і результатів історичної науки. На сьогодні вони, здається, лише відіграють роль лакмусового папірця, який дозволяє помітити явища і процеси, що у свідо- мості дослідників побутували десь на марґінесі. Відтак нині колеги з фахового цеху все більше й більше замислюються не тільки щодо локалізації контурів та самого ландшафту “території історика”, а й стосовно самоусвідомлення вченого- гуманітарія в сучасному швидкоплинному і техногенному світі. Такі рефлексії продукують не тільки досить звичну для історика діахронію викладу, зокрема різноманітні комбінації часових перспектив, а й спонукають до темпорального, а почасти навіть до культурного та інтелектуального синкре- тизму. Варто зазначити, що останній тлумачимо не стільки в контексті апеляції чи редукції до звичних шаблонів і схем, скільки як спробу віднайти нову якість, Олексій ЯСЬ (Київ) ІСТОРІОГРАФІЯ В КОНТЕКСТІ ДИСЦИПЛІНАРНИХ ТРАДИЦІЙ ТА ПЕРСОНАЛЬНИХ ВИМІРІВ (Попова Т. Н. Историография в лицах, проблемах, дисциплинах. Из истории Новороссийского университета. К 75-летию исторического факультета. – Одесса: Астропринт, 2007. – 536 с.) http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 786 новітній зміст у лабіринті класичних і некласичних практик історіописання ХІХ– ХХ ст. Адже піднесення відрефлектованості наших уявлень про минувшину (зокрема про минуле науково-гуманітарної, викладацької корпорації, способи її конструювання і функціонування в різних середовищах, формування та видо- зміни дисциплінарної структури, спрямованість і темпи процесів інституціона- лізації) нав’язує часові асоціації й аналогії з сучасними перетвореннями та зру- шеннями. Втім, рефлексії істориків цікаві не тільки в сенсі самоусвідомлення нашої Кліо та її репрезентантів у нинішньому інтелектуальному просторі. Вони приму- шують замислитися щодо перспективності та дієвості, зрештою стосовно ступеня креативності різних способів прочитання української історії. Студії з виразною домінацією рефлективних компонентів з’являються на ниві національного історіописання епізодично, хоч і значно частіше, ніж у 1990-і роки. До категорії таких праць слід віднести і монографію одеської дослідниці, професора місцевого університету Тетяни Миколаївни Попової. Архітектоніка цієї роботи спирається на низку самодостатніх проблемно- тематичних сегментів, які водночас продукують компаративні, контроверсійні, взаємодоповнюючі або перехресні контексти розгляду провідної проблематики. Інколи складається враження, що ця студія вбрана у багатошарову строкату оде- жину з різними смислами, які в процесі занурення час від часу відкриваються читачеві, зокрема апелюють то до його образної уяви, то до логіки формулювання і змістовного наповнення різноманітних абстракцій. Не випадково тексти, які склали основу вказаної праці, створювалися протя- гом другої половини 1990-х рр. – 2006 р. Зауважимо, що порівняно з низкою пер- вісних публікацій відповідні розділи монографії зазнали суттєвих метаморфоз. Так чи інакше початковою, вихідною точкою праці, своєрідною альфою й омегою авторських конструкцій є минувшина професорсько-викладацької корпо- рації істориків з університету в Одесі на тлі соціо- та етнокультурних координат Новоросії та Півдня України. Цей регіональний рефрен усієї студії є майже наскрізним і простежується в більшості сюжетів, але не обмежує ступінь їхньої загальності, а навпаки — надає останнім певних рис самобутності. Більше того, регіональна специфіка, ба навіть феномен Одещини, ще чекає на повноцінні кроскультурні студії. Проте побутування спільноти одеських істориків у такому просторі пробуд- жує розмаїті дослідницькі інтенції: формування університетської корпорації на імперській, поліетнічній периферії, специфіка засвоєння й трансляції культурних та інтелектуальних взірців, україністика і місцеві освітні практики, зрештою сприйняття та спроби реконструкції науково-історичного процесу в Російській імперії, а пізніше в Радянському Союзі з місцевої перспективи. Отож репертуар проблем, в якому сполучаються власне регіональні аспекти з наукознавчими, методологічними й історіографічними питаннями ширшого масштабу, постає вже при першому погляді на зазначену монографію. Окреслене проблемне поле є надзвичайно цікавим для авторських спостере- жень, узагальнень та припущень, що дозволяє як залучити біографічний матеріал, http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 787 так і вводити термінологічні елементи, наукознавчі й історіографічні екскурси тощо. Тим більше, що й сама дослідниця тою чи іншою мірою ідентифікує себе з одеською корпорацією істориків. Недаремно Т. Попова обстоює думку про краєзнавчу / регіональну спрямова- ність, а за великим рахунком – досить чітку локалізацію предметної області наукової творчості місцевих істориків у межах Північного Причорномор’я – Одещини – Одеси (с. 44). Вважаємо, що в даному випадку маємо справу не тільки з дослідницькими пріоритетами і вподобаннями, які зумовлені регіональним партикуляризмом, а зі специфічним культурним вибором інтелектуалів, що тривалий час були зорієнто- вані на спадщину класичної давнини та новоєвропейські зразки. Чи не в цьому напрямі слід шукати витоки складних і суперечливих взаємин місцевих учених з українською науковою традицією як в імперські часи, так і в радянську добу? Адже соціокультурні обставини й космополітична інтелектуальна атмосфера віддаленої імперської периферії з давнім культурним спадком, витоки якого ви- водили з доби античності, породжували справжнє багатство освітніх і дослід- ницьких практик. З ними було складно конкурувати молодій національній істо- ріографії на початкових стадіях дисциплінарної інституціоналізації та ще й за несприятливих політичних передумов. Зрештою, інституціоналізації історичної науки, формуванню її дисциплінар- ної конфігурації, зокрема історіографічного сегмента, в Новоросійському універ- ситеті та взагалі в російському, пізніше в радянському і пострадянському інтелек- туальному просторі, приділяється чи не найбільша увага в монографії одеської дослідниці. Саме навколо цих проблем, переважно, і концентруються авторські рефлексії. На жаль, українські контексти у висвітленні зазначеної проблематики суттєво поступаються загальноросійським, загальнорадянським та навіть європейським, світовим. Мабуть, міркування тотальності та генералізації щодо представлення матеріалу були все ж таки визначальними у розгортанні сюжетних ліній. Однак слід узяти до уваги, що проблеми дисциплінарної історії іманентно вимагають співвіднесення регіональних ракурсів з просторовими теренами формування історіографії в Російській імперії та СРСР. Тож ієрархія проблем зазначеної студії значною мірою зумовлена складною, майже асиметричною предметною областю. На думку дослідниці, початок дисциплінарної стадії історіографії пов’язаний з кількома найважливішими ознаками: 1) інтенсивне зростання спеціальних пуб- лікацій; 2) формування власної теоретико-методологічної проблематики; 3) поява навчальних курсів у вищій школі (с. 50–51). Вочевидь ці явища відображали не тільки індивідуальні рефлексії вчених стосовно тодішніх дослідницьких практик, а й певною мірою загальні зрушення у самоусвідомленні істориками їхньої фахо- вої царини. Останні представлені Т. Поповою не лише з одеської перспективи, а й у компаративному сенсі, що додає цілу низку важливих фрагментів до загальної палітри історичної науки в Україні на зламі ХІХ–ХХ ст. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 788 Від доби дисциплінарного становлення історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. автор повертає свої погляди до радянського й пострадянського про- стору. Наразі вона акцентує увагу на формуванні термінологічного апарату історичної науки, зокрема на поняттях “історіографічна ситуація” й “інфра- структура”. Ці термінологічні новації 1970-х –1980-х рр. розглядаються, переважно, в наукознавчому контексті. Зокрема, дослідниця трактує їхнє походження у сенсі традиційної контроверсії “інтерналізм – екстерналізм” та відомої полеміки про фактори наукового розвитку, яка інтенсивно точилася в середовищі радянських інтелектуалів від славнозвісних часів т. зв. “хрущовської відлиги”. Щоправда, автор не порушує питання щодо низки близьких у змістовному і функціональному відношенні понять, які також циркулювали на теренах соціо- гуманітаристики. Наприклад, не згадується досить цікавий термін “пізнавальна ситуація”, який вирізняється своєрідним, “плаваючим” змістом і мінливою адрес- ною спрямованістю. Таким чином, проблеми дисциплінарного статусу й інституціоналізації істо- ричної науки на сторінках монографії постають у контексті соціалізації, а згодом з перспективи соціокультурної трансформації суспільства. Відзначимо, що нам імпонує ставлення Т. Попової до творчості радянських учених, зокрема тонке розуміння тих культурних і політичних передумов, інте- лектуальної атмосфери, в яких створювалися їхні праці та формувався методо- логічний інструментарій. Це примушує замислитися щодо загальної спадщини радянського наукознавства, в якій знаходимо своєрідне відлуння, засвоєння і поширення багатьох західних ідей, щоправда у вельми специфічному, а іноді химерному представленні. Прикметною рисою праці є постійна зміна ракурсів висвітлення: дидактич- ний та рефлективний, дисциплінарний і проблемний образи історіографії, зміна парадигм й академічна спільнота, зрештою співвіднесення понять “модель” і “образ” тощо. Автор перебуває у стані постійного, захоплюючого пошуку, зокре- ма прагне широко залучити ідеї і концепти з обсягу історії, філософії та соціології науки, які намагається перенести, адаптувати до студіювання дисциплінарної інституціоналізації історіографії. Такий підхід видається нам цілком природним і багатообіцяючим, оскільки дає змогу не тільки суттєво розширити дослідницький інструментарій, а й увести конкретну дисциплінарну історію в глобальний наукознавчий контекст. Він надає історикам можливість вийти з вузьких меж предметної локальності, подивитися на дисциплінарні процеси в широкому компаративному сенсі, зокрема перейти до оперування термінологічним апаратом, методами та процедурами, запозиче- ними з інших наук. Потреби в таких інтелектуальних, майже синкретичних, мутаціях є неза- перечними, тим більше, що сам дух інтердисциплінарності, здається, повсюдно панує в сучасній соціогуманітаристиці на пострадянському просторі. Втім, виникають спокуси тотально уподібнити механізми дисциплінарної інституціоналізації на теренах Кліо з їхніми аналогами в природничих або http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 789 технічних науках. Адже наукознавчий апарат та інструментарій розроблені на їхній ниві набагато краще, аніж у царині історичної науки. На цьому місці варто висловити деякі застереження і міркування, пов’язані зі специфікою історії як науки. Зокрема, варто наголосити на підвищеній ролі самосвідомості історика в процесі дисциплінарної інституціоналізації, порівняно, наприклад, з природни- ками. Попри разючі інтелектуальні та соціокультурні перетворення, особистий досвід, індивідуальні соціальні й культурні практики і навіть творчі вподобання й зацікавлення історика і до сьогодні посідають неабияке місце у виробленні його інструментарію. Згадаймо старе афористичне визначення неогеґельянця Р. Дж. Коллінгвуда про те, що кожний дослідник “відтворює, прокручує історію у своїй свідомості”. Абстрагуючись від традиційної критики неогеґельянства, мусимо визнати, що рефлективні компоненти і в творчості вченого, і в історичній науці відіграють неповторну роль. Зрештою, це чудово показала дослідниця у своїй монографії, зокрема висвіт- люючи різноманітні самоназви (самоідентифікатори) історіографії як нової дис- ципліни у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (с. 156). Чи не є два десятки назв щодо означення історіографії, які циркулювали на той час паралельно в імперському інтелектуальному просторі, своєрідним виразом такої полівимірної рефлективності? Та й нині на початку ХХІ ст. діапазон різноманітних смислів історії як родової мегадисципліни, так і історіографії як субдисципліни є вкрай широким, розма- їтим, суперечливим, а часто й контроверсійним. Ці особливості авто- та гетерорефлексій істориків і взагалі гуманітаріїв, суспільствознавців свідчать, що механізми дисциплінарної інституціоналізації на ґрунті історичної науки мають істотну специфіку, принаймні щодо ціннісних та нормативних складових. Вочевидь вони є тонкішими, можливо, навіть дифуз- ними, піскуватими, що продукує їхню перманентну видозміну, зокрема стосовно визначення дисциплінарного ядра, статусу міждисциплінарних зв’язків, застосу- вання запозиченого дослідницького інструментарію, способів і форм представ- лення результатів наукових студій тощо. Вважаємо, що версіальність як одна із засадничих прикмет історії як науки, мабуть, повною мірою стосується і її дисциплінарної історії, зокрема процесів інституціоналізації. Крім розробки проблем високого рівня загальності, у студії Тетяни Попової репрезентовані дуже цікаві нариси про одеських науковців – Олексія Маркевича, Петра Біциллі, Євгена Щепкіна (онука відомого російського актора М. С. Щеп- кіна по батьківській лінії та племінника фундатора знаменитого літературного гуртка М. В. Станкевича по материнській) та Володимира Крусмана. У них автор не тільки порушує традиційний набір сюжетів, властивий для більшості біоісто- ріографічних досліджень, а й досить часто повертається до попередніх питань. Відзначимо, що багата наукова спадщина зазначених істориків, зокрема схильність деяких із них до широкої методологічної й історіографічної рефлексії, http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 790 дозволяє простежити тодішні інтелектуальні впливи, самобутні повороти думки, індивідуальні реакції на знакові явища та процеси, культурні й політичні мета- морфози в Російській імперії тощо. Тому на сторінках монографії ці науковці по- стають як цікаві, конфліктні та своєрідні особистості, які представлені в багатьох образах і з перспективи різних контекстів. У широкому сенсі монографія Т. Попової продовжує дослідницькі інтенції, які намітилися останнім часом у працях С. Біленького, В. Потульницького, С. Стельмаха та інших учених щодо вивчення спадку університетських істориків у підросійській Україні ХІХ – початку ХХ ст., котрі розробляли проблеми загаль- ної (світової) історії та методології. Очевидно, що вони відіграли помітну роль в інтелектуальному просторі як Наддніпрянської та Південної України, так і Росій- ської імперії взагалі, зокрема в інституціоналізації історіографії як дисципліни. Варто відзначити, що дослідження біографії будь-якого вченого в жанровому та видовому аспекті дає змогу проаналізувати досить широку проблематику, зокрема розглянути його соціокультурне оточення й інтелектуальну атмосферу побутування. Це повною мірою стосується і праці одеської дослідниці, яка нама- гається спроектувати академічні кар’єри, творчу спадщину та діяльність окремих науковців на загальне тло дисциплінарної історії. Приміром, висвітлюючи інтелектуальну біографію Олексія Маркевича, автор у спеціальному екскурсі зупиняється на інституті та становищі приват-доцентів в університетах Російської імперії (с. 225–229). Відтак вона співвідносить загальні тенденції в інституціоналізації історіографії з долею конкретних одеських уче- них, зокрема з вищезгаданим О. Маркевичем, який став у 1880 р. першим приват- доцентом на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету (с. 234). Т. Попова приділяє неабияку увагу відтворенню індивідуального візерунку творчості кожного з названих учених, прагне показати різноманітні сторони їх- ньої діяльності, схарактеризувати провідні напрями досліджень, проаналізувати найголовніші праці, показати взаємини з іншими науковцями, драматичні і трагіч- ні повороти долі, несподівані інтелектуальні й політичні метаморфози (напри- клад, Є. Щепкіна, який з екс-кадетів став більшовиком) тощо. Але, незважаючи на унікальність біографічного матеріалу, дослідниця не випускає з поля зору і проблематику з обсягу дисциплінарної історії історичної науки. Зокрема, вона обстоює думку, що О. Маркевич репрезентував ранній етап становлення історіографії як дисципліни (с. 241). Водночас дослідниця намагається висвітлити оригінальні інтелектуальні та культурні складові в історичних поглядах та світосприйнятті зазначених істо- риків. Причому в авторських замальовках світогляд і наукові устремління одесь- ких учених постають не у вигляді певної суми ідей або концептів, а як своєрідні сполучення, що створюють ту чи іншу неповторну палітру поглядів. У випадку з О. Маркевичем – це елементи романтизму, етнографізму, пози- тивізму, неокантіанства та ліберально-демократичних ідеалів (с. 317); П. Біцил- лі – поєднання інтуїтивних, психологічних, антропологічних, культурологічних компонентів у методологічній візії загального історичного синтезу (с. 427–447). http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com 791 Зауважимо, що локалізація П. Біциллі хронологічних меж романтизму в історичній науці від Просвітництва до початку ХХ ст., на яку посилається Т. По- пова (с. 443), дивним чином узгоджується з побутуванням цього явища в укра- їнській історіографії. На її теренах романтичні віяння простежуємо від перших десятиліть ХІХ ст. до початку ХХ ст.: у персональному вимірі від Михайла Макси- мовича до Дмитра Яворницького, а елементи преромантизму – ще в автора / авторів “Історії Русів”. Завершує монографію екскурс, присвячений біоісторіографії, котра розгля- дається в сенсі давньої традиції історіописання – жанру історичного портрета, витоки якого сягають античних часів. У світлі сучасних методологічних новацій стрижневою проблемою інстру- ментарію з обсягу біоісторіографії є питання масштабу дослідження. Воно постає як своєрідна дилема між контекстами оточення, середовища, тла, різними видами належності особи до колективу, спільноти, інституції, напряму, школи, товари- ства, групи (потенційна кількість варіацій майже безмежна) та нормативними, ціннісними, ситуаційними, компаративними й іншими процедурами добору (формалізованими або принаймні уявними в кожній конкретній студії), що часто- густо виявляється в найнесподіваніших формах (с. 489–492). Низка таких проблемних ситуацій розглядається в праці Т. Попової: біогра- фія й біоісторіографія, жанри і джерела, біоісторіографія та регіональна історіо- графія та ін. Більше того, одеська дослідниця пропонує власний формалізований варіант моделі біоісторіографічного аналізу (с. 498–503). З огляду на бурхливий сплеск енциклопедичної та словникової справи, а також різноманітних персонологічних студій в українській історіографії від кінця 1990-х до наших днів представлена модель становить незаперечний інтерес для дослідників, позаяк містить певний алгоритм для упорядкування і систематизації фактографічного матеріалу. Зазначимо, що монографія Т. Попової видана на досить високому полігра- фічному рівні з гарним мистецьким оформленням, але вельми обмеженим накла- дом – 300 примірників. У праці представлено розгалужений та професійно оформлений науковий апарат, але бракує іменного покажчика, що істотно усклад- нює пошук необхідної інформації (у роботі згадуються сотні імен). Зрештою, студія Тетяни Попової продукує найрізноманітніші думки й асо- ціації, що незаперечно засвідчує злободенність порушених проблем, оригіналь- ність авторських підходів, узагальнень та припущень. Уважаємо, що самобутні рефлексії одеської дослідниці будуть цікаві для багатьох істориків і вчених-гума- нітаріїв, а особливо – для колег-історіографів. Адже вони спонукають читача по- бачити розмаїті версії розробки дисциплінарної історії та замислитися стосовно ідеї взаємодоповнюваності, якої іноді так бракує прибічникам і адептам новітніх течій історіописання. http://www.softwarelabs.com http://www.softwarelabs.com

Історіографія в контексті дисциплінарних традицій та персональних вимірів

Institution

Ähnliche Einträge