Бутич Іван Лукич (1919–2007)
У 2007 р. відійшов у кращий світ символ української археографії другої половини ХХ ст. Іван Лукич Бутич – людина, яка все своє життя віддала справі публікації архівних документів з історії України ХVІІ – початку ХХ ст....
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2007
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15558 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Бутич Іван Лукич (1919–2007) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 850-854. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-15558 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-155582013-02-13T02:42:24Z Бутич Іван Лукич (1919–2007) Гирич, І. Miscellanea У 2007 р. відійшов у кращий світ символ української археографії другої половини ХХ ст. Іван Лукич Бутич – людина, яка все своє життя віддала справі публікації архівних документів з історії України ХVІІ – початку ХХ ст. 2007 Article Бутич Іван Лукич (1919–2007) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 850-854. — укр. XXXX-0011 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15558 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Miscellanea Miscellanea |
| spellingShingle |
Miscellanea Miscellanea Гирич, І. Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| description |
У 2007 р. відійшов у кращий світ символ української археографії другої половини ХХ ст. Іван Лукич Бутич – людина, яка все своє життя віддала справі публікації архівних документів з історії України ХVІІ – початку ХХ ст. |
| format |
Article |
| author |
Гирич, І. |
| author_facet |
Гирич, І. |
| author_sort |
Гирич, І. |
| title |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| title_short |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| title_full |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| title_fullStr |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| title_full_unstemmed |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) |
| title_sort |
бутич іван лукич (1919–2007) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Miscellanea |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15558 |
| citation_txt |
Бутич Іван Лукич (1919–2007) / І. Гирич // Український археографічний щорічник. — К., 2007. — Вип. 12. — С. 850-854. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT giričí butičívanlukič19192007 |
| first_indexed |
2025-07-02T16:59:04Z |
| last_indexed |
2025-07-02T16:59:04Z |
| _version_ |
1836555220689092608 |
| fulltext |
850
прийдешнє України. При винятковій працездатності проф. Фізер виявляв таку ж ви-
няткову скромність. Набувши вагомі наукові активи, міжнародне визнання, він не любив
“колекціонувати” звань, не замовляв монографій про свій життєвий і науковий шлях.
Був людиною виняткової скромності, високої моралі, обов’язку і честі.
Печально і тужно усвідомлювати відхід Івана Михайловича, який уособлював не
лише дух елітарності, а й певну її предметність, людини, яка виконувала першорядну
роль у науковій і суспільній діяльності української громади на чужині, людини доброї,
чуйної і лагідної.
Іван Михайлович Фізер назавжди лишиться для нас світлим прикладом Людини,
Вченого і Патріота.
Тамара Скрипка (Нью-Йорк)
Бутич Іван Лукич (1919–2007). У 2007 р. відійшов у кращий світ символ україн-
ської археографії другої половини ХХ ст. Іван Лукич Бутич – людина, яка все своє
життя віддала справі публікації архівних документів з історії України ХVІІ – початку
ХХ ст. Але ім’я І. Бутича як завзятого публікатора архівних документів залишиться не
лише в історичному джерелознавстві. Для української історіографії ця людина завжди
буде зразком виконання національного обов’язку в найнесприятливіших обставинах
післявоєнного періоду історії України.
І. Бутич народився 21 вересня 1919 р. на Прилуччині в селі Усівці Пирятинського
району в сім’ї хлібороба. Батько, не маючи освіти, самотужки опанував грамоту й став
волосним писарем. Національний здвиг 1917 р. покликав його, як і багатьох селян
підросійської України, до активного громадського життя. Зберігся його лист до київської
“Просвіти”, в якому він просить надіслати в його рідне село українських книжок, бо
російська книжка не пише правдиво про революційне життя. Лука Бутич любив книжку,
до кінця життя не розлучався з нею. Замолоду писав листи навіть до Льва Толстого.
Любов до друкованого слова він прищепив і своєму синові Івану.
І. Бутич був дитиною визвольної доби. Він народився за часів національно-визволь-
них змагань українського народу та ще й у регіоні Лівобережної України, де найбільше
збереглися елементи національної свідомості як серед селян, так і серед місцевих земле-
власників і міщанства. Прилуччина, Пирятинщина й Лубенщина дали українській рево-
люції найвідданіших борців за незалежність. Звідси походили діячі Революційної україн-
ської партії – УСДРП Андрій Жук, Микола Порш, Володимир Дорошенко, автор “Само-
стійної України” Микола Міхновський, хлібороби-демократи та гетьманці брати Микола,
Сергій і Володимир Шемети. Іван Бутич пережив трагічні для українців 1930-ті роки. Був
ще замалим для того, аби потрапити під більшовицькі жорна чисток “ворогів народу”.
У 1938 р. І. Бутич закінчив Пирятинську середню школу і вступив на історичний
факультет Київського університету. Докінчував університет уже в 1944–1945 рр. Під
німецькою окупацією був у батьківській оселі під Пирятином. Ще студентом, з лютого
1945 р. почав працювати у Науково-видавничому відділі Архівного управління
МВС УРСР, який тоді очолював Федір Павлович Шевченко, згодом один з найвизначні-
ших українських істориків.
Уже в 1950 р. І. Бутич захистив кандидатську дисертацію “Селянський рух на
Слобідській Україні в другій половині ХVІІІ ст.”. Через двадцять років на матеріалах
цієї дисертації, а також з нововиявлених архівістами документів він упорядкує збірник
“Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст.” (1970). З 1952 р. Іван Лукич стає спочатку
начальником Науково-видавничого відділу ЦДІА УРСР у м. Києві, а через два роки
начальником Науково-видавничого відділу Архівного управління УРСР. На цій посаді
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
851
він залишався сімнадцять років, до лютого 1971 р. – переддня сумнозвісних маланчу-
ківських чисток “українських буржуазних націоналістів”.
На долю І. Бутича припала доба хрущовської “відлиги” кінця 1950-х – 1960-х рр.
Власне, до певної міри він і був уособленням цієї відлиги в історико-джерелознавчому
секторі української історичної науки. У цей період він разом з Іваном Петровичем
Крип’якевичем працює над підготовкою до друку листів та універсалів Б. Хмельниць-
кого, виданих у 1961 р. Так було покладено початок дипломатарію українських гетьманів,
що пізніше, через три десятиліття, здійснювався І. Бутичем у межах праці в Інституті
української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. Упро-
довж п’ятнадцяти років, з 1991 до 2006, з’явилося ще чотири томи документів гетьман-
ських універсалів: один том знову був присвячений Б. Хмельницькому, два Іванові
Мазепі, один – гетьманам від Івана Виговського до Івана Самойловича. Усі ці видання
з’явилися друком завдяки співпраці з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка у Львові
в особі теперішнього голови Товариства Олега Антоновича Купчинського.
І. Бутич не афішував себе державником ні за радянських часів, ні за доби незалежної
України, а спокійно й невимушено робив свою справу – видання корпусу документів
державницької діяльності української провідної верстви ХVІІ–ХVІІІ ст. Він замислював
збірники документів за серійною ознакою, які давали максимально широку картину
історичної дійсності. Здійснити це за комуністичних часів було неможливо, але Іван
Лукич знав, що фіксувати універсали потрібно, і робив це ще під час своєї спільної
праці з І. Крип’якевичем у 1950-х – 1960-х рр.
Початок 1960-х рр. нарешті дав також можливість щось сказати про велетів укра-
їнського національного відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. У 1964 р. відзначали
150-річчя з дня народження Тараса Шевченка, і напередодні, у 1963 р., вийшов том
“Тарас Шевченко: Документи і матеріали (1814–1863)”, до котрого увійшли джерела
не лише про діяльність Т. Шевченка, а й про його вшанування в найближчі роки після
його смерті у 1861 р. Для тих часів це була смілива книжка, бо люди, які несли правдиве
слово про Кобзаря в широкі маси, були “шаленими націоналістами” в очах тодішніх
партійних ідеологів. Після видання книжки про пророка нації з’явилося ще два томи
документів і матеріалів – про Івана Франка (1966) і Лесю Українку (1971). Наступні
томи цієї серії, що планувалися, вже не вийшли через нагінки на українську культуру
за В. Щербицького. І вже за незалежності, знову ж таки за підтримки Олега Купчин-
ського, вийшло ще два томи – про В. Гнатюка і М. Драгоманова.
Окремою ділянкою наукової праці Івана Лукича була видавничо-редакційна діяль-
ність. І в цій царині його досягнення для української науки мають непроминальне
значення. За післявоєнний час редагований ним часопис “Архіви України” став, власне,
єдиним справді науковим історичним журналом у радянській Україні. Якщо “Українсь-
кий історичний журнал”, до редколегії якого І. Бутич входив від дня його заснування в
1957 р., був виданням партійним і офіційно-режимним майже до самого 1991 р., то
“Архіви України” об’єднували навколо себе усе нонконформістське, живе й неформаль-
не середовище історичної науки 1960-х рр. І. Бутич з a priori нецікавого й вузькопрофіль-
ного “Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР” зробив захоплю-
ючий науковий щомісячник, де друкувалися не лише матеріали на архівні теми, а й
серйозні дослідження з допоміжних історичних дисциплін. Сам список прізвищ авторів
дуже промовистий. У журналі друкувалися Іван Крип’якевич (власне, майже всі його
останні праці, зокрема й монографія з методики дослідницької праці, вийшли у світ
завдяки допомозі І. Бутича), львівські історики Ярослав Дашкевич, Ярослав Ісаєвич,
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
852
Олег Купчинський, визначний знавець паперу й філігранолог Орест Мацюк та ін. Симво-
лічно, що в “Архівах України” друкувався також і останній некомуністичний директор
Архіву давніх актів, класик українського архівознавства Віктор Романовський, який
після переслідувань репресивних більшовицьких органів у 1930-х рр. навіть не міг
повернутися до Києва і доживав віку у Ставрополі. З “Архівами України” співпрацював
і легендарний дослідник Полтавщини, продовжувач справи Івана Павловського – Петро
Ротач, якого у Полтаві не дуже й шанували після повернення з німецьких остарбайтерсь-
ких таборів і тамтешніх публікацій в українській піднімецькій пресі. П. Ротач з номера
в номер подавав біографічний словник видатних полтавців, серед яких переважна біль-
шість з погляду радянського режиму належали до “неблагонадійних” діячів. І. Бутич
не просто друкував авторів, а й спонукав їх до ще продуктивнішої праці, вміщуючи
десятки рецензій під різними псевдонімами. Показовим тут є приклад Я. Дашкевича,
який мав близько десятка псевдонімів, друкуючи в “Архівах України” більше ста пуб-
лікацій.
Не називаємо десятків інших імен, які в цьому виданні одержали своє перше “бо-
йове хрещення”. І. Бутич дав путівку в наукове життя багатьом відомим сьогодні сучас-
ним історикам, які є окрасою нинішньої історичної науки. Усіх і не перелічити. Назвемо
лише професора Національного університету “Києво-Могилянська академія” Наталю
Яковенко, фахівця з документознавства ХІХ ст. і дослідника українських генерал-губер-
наторств Валентину Шандру, дослідника кирило-мефодіївців Івана Глизя, який заступав
деякий час І. Бутича на посаді голови Науково-видавничого відділу Архівного управ-
ління після його брутального звільнення, колишнього заступника директора Інституту
української археографії та джерелознавства Геннадія Боряка, відомого летуаніста-медіє-
віста Фелікса Шабульдо, архівістів-дослідників Ніну Грабову (нині головний хранитель
Музею літератури України), Любов Гісцову (багатолітнього директора ЦДІА України
у Києві), Миколу Крячка, який десятки років був директором Центрального державного
архіву літератури і мистецтва України, професора Київського університету, колишнього
архівіста Андрія Катренка та багато інших.
Зрештою, не всі пішли в науку, низка архівістів усе життя вірою і правдою працю-
вали в архівній системі, згадуючи І. Бутича як свого вчителя. Це Людмила Демченко –
заступник директора ЦДІА України в Києві, Віктор Страшко – скромний, але, мабуть,
найкращий знавець документів київського архіву, що стосуються Козацької держави
ХVІІ—ХVІІІ ст., Тетяна Люта – доцент НаУКМА, Галина Болотова, Людмила Купрі-
янова, Діна Топчій, Галина Кулеба та багато інших.
Відповідальним редактором “Архівів України” І. Бутич був від 1958 до 1971 рр.,
коли Архівне управління очолив О. Мітюков, розігнавши “націоналістичне кубло”
І. Бутича та його оточення. При цій нагоді як тут не згадати св. п. С. Пількевича – багато-
літнього голову Архівного управління, який усіляко підтримував І. Бутича, а де треба –
прикривав навіть від скарг “ідейно пильних” працівників архівної системи. “Архіви
України” без Івана Лукича відразу перетворилися на бліду копію тодішнього безбарвного
“УІЖу”. Історія висвітлювалася тепер переважно починаючи з 1917 р. і діянь комуністич-
ної партії. Невеликим просвітком, яким скористалися українські науковці, був хіба що
1982 р., коли святкувався 1500-річний ювілей Києва.
Іншим дітищем Івана Бутича, крім “Архівів України”, був річник “Історичні дже-
рела та їх використання”. Вони постали як результат великої науково-організаційної і
методичної праці І. Бутича. Крім цього, з 1961 р. почали проводитися всеукраїнські
щорічні науково-практичні і методичні семінари-конференції з архівознавства та інших
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
853
спеціальних історичних дисциплін, що відбувалися в Києві й збирали архівістів-науков-
ців з усіх обласних центрів. І якщо “Архіви України” були передусім форумом істориків-
архівістів, то “Історичні джерела та їх використання” друкували істориків джерелознав-
чого напряму. За період з 1964 до 1971 рр. вийшло шість випусків. Сьомий з’явився в
1972 р., уже без прізвища І. Бутича, хоч від початку до кінця ним готувався.
Як і багато істориків, що мали сумління (М. Брайчевський, наприклад), Іван Лукич
був проскрибований комуністичною владою, його вилучали з архівної системи “як
прихованого націоналіста”. Одними з останніх праць, які не встиг у свій архівний період
життя видати І. Бутич, були “Щоденник О. Ф. Кістяківського (1874–1885)” та “Доку-
менти Кирило-Мефодіївського братства 1846 р.”, що їх під його керівництвом готувала
група архівістів – М. Бутич, І. Глизь, В. Шандра та ін. Ці книжки побачили світло лише
у 1990-х рр. як видання Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Гру-
шевського НАН України.
Не можна обійти мовчанкою і ще два важливі, визначальні у культурному відно-
шенні проекти, в яких ключову роль відіграв І. Бутич. Йдеться передусім про “Історію
міст і сіл Української РСР”. Україномовний її варіант опрацьовувався у 1960-ті рр., і
справжнім залаштунковим героєм її був І. Бутич, який розгорнув без перебільшення
титанічну науково-організаційну працю. Під його керівництвом до всіх 26 томів пода-
валася вся джерельна інформація, що лише була виявлена на той момент у архіві. Петро
Тимофійович Тронько, офіційний керівник цього проекту, високо цінував І. Бутича,
добився вручення йому в 1975 р. Почесної грамоти Президії Верховної Ради УРСР.
П. Тронько опікувався опальним істориком-архівістом у 1970-ті роки, коли І. Бутич від
1971 й до 1991 рр. працював старшим науковим редактором і керівником редакційної
групи, а згодом і в. о. завідувача редакції УРЕ. У 1970-ті рр. почала виходити доопра-
цьована російськомовна версія цієї серії, у якій І. Бутич особисто відредагував, уже як
співробітник УРЕ, томи Черкаської, Житомирської, Харківської, Львівської, Сумської і
Закарпатської областей. А взагалі він брав участь у редагуванні усіх 26 томів російсько-
мовної версії “Історії міст і сіл Української РСР”.
До певної міри похідним відгалуженням “Історії міст і сіл Української РСР” були
три томики краєзнавчих енциклопедій “Київ”, що вийшли до 1500-літнього ювілею, а
згодом і рідні йому “Полтавщина” й “Чернігівщина”. Левова мозольна праця з редагу-
вання й написання статей належала І. Бутичу. Саме він був промотором і душею цієї
незвичайної для радянських часів праці. Власне, й досі ми не маємо кращого довідника
по Києву й по цих двох регіонах Лівобережжя.
З 1991 р. І. Бутич перейшов працювати в Інститут української археографії та джере-
лознавства провідним науковим співробітником, завідувачем відділу історії і теорії
археографії та споріднених джерелознавчих наук. Наступного року його було обрано
дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. В Інституті археографії
Іван Лукич цілеспрямовано працював над серією “Дипломатарій українських гетьманів”.
Однак він не встиг здійснити всі свої плани. Так, незавершеними залишилися виявлення
та копіювання універсалів Івана Скоропадського і Данила Апостола. Івана Лукича не
стало 9 травня 2007 р. Поховали І. Бутича на Берковецькому кладовищі Києва біля
його батька, який помер 1975 р.
Декілька слів хотілося б сказати про громадську позицію Івана Лукича. Автор
знаменитих “Споминів з минулого” Олександр Лотоцький писав про не менш знаме-
нитого Василя Симиренка як про “українського Никодима” – людину, яка все життя
була в громадському затінку, не виринала на поверхню суспільного життя, але послідовно
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
854
й наполегливо підтримувала всі починання київської Старої Громади. Івана Бутича також
сміливо можна назвати “українським Никодимом” нашого часу. Усе своє життя він
тихо, але неухильно робив ту працю, яка, за відомою легендою про будівництво лаврської
дзвіниці, спочатку ніби занурювалася в землю, щоб по закінченні останнього ярусу
випірнути враз із-під землі у всій своїй красі й силі.
Попри вроджені різні вaди – у дитинстві він перехворів на поліомієліт, йому було
важко ходити, говорив із затинаннями – він дуже багато працював, був рухливою люди-
ною. Щодня з 9-ї–10-ї ранку, з годин відкриття читального залу архіву і до його закриття,
І. Бутича можна було бачити там за столом, заваленим архівними справами, копіюючи
козацький скоропис ХVІІ–ХVІІІ ст. Це був невтомний трудівник, який працював на
роботі, вдома і навіть у гостях. Для нього робота не була подвигом, це було його звичай-
ним життям, – без праці, як без повітря він не міг існувати. Нині в його помешканні
лежать сотні папок, заповнених копіями документів, листуванням, проектами видань,
рукописами наукових статей. Його природна і щира скромність не знала меж. І. Бутич не
любив марнославства, посиденьок у президіях, не гнався за заробітками й нагородами.
Усі житейські блага для Івана Лукича були великою марнотою. Він не потребував слави,
мабуть, і не задумувався над цим ніколи. Усі удари долі сприймав з подиву гідним стої-
цизмом і філософським ставленням до життя. Як не можна було робити одну справу –
робив іншу, ту, що дозволяли наразі робити, аби лише на користь і на благо рідної Украї-
ни. Іван Лукич з усіма принципово розмовляв виключно українською мовою і цим
визначив національне спрямування багатьох людей (це він до певної міри українізував
М. Крячка та А. Катренка). У такому поводженні він, можливо, вбачав якусь місійність.
У 1880-х І. Франко у Києві одружився з наддніпрянською українкою О. Хоружинською.
І. Бутич у 1959 р. побрався із галичанкою із Самбора Марією Іванівною Лозинською, яка
на все життя стала його відданою дружиною, товаришем і спільником в усіх починаннях.
А скільки мужності треба було мати І. Бутичу, щоб узяти на роботу в історичний
архів опального В. Стуса або підтримувати взаємини з колишнім головнокомандувачем
УПА Василем Куком, який упродовж десятиліть був другом родини Бутичів. І. Бутич
добре знав знамениту політкаторжанку, жінку-легенду Надію Суровцову, листувався з
нею. І саме І. Бутичу вона залишила один з машинописних варіантів своїх спогадів.
Отже, маланчуки-мітюкови мали, очевидно, підстави вважати І. Бутича потенційним
ворогом системи, якого треба “вичистити” з архівів, як колись у 1930-ті рр. “вичищали”
його попередників. І Іван Крип’якевич не випадково майже п’ятнадцять років товари-
шував з І. Бутичем (залишилося їхнє цікаве листування, що може скласти об’ємну книж-
ку), довіряв йому свій цінний для науки архів і саме Івана Лукича назвав одним із своїх
посмертних розпорядників.
Іван Лукич залишив по собі дуже багато. З часом буде видаватися його непубліко-
вана спадщина, листування. Його архів передбачається передати ЦДІА України у
м. Києві, де повинен утворитися окремий особовий фонд І. Л. Бутича. Було б добре
зібрати й видати спомини людей, які його знали, частково це вже робиться у виданні
“Пам’ятки України”. Але вже сьогодні ясно – поки є справа, якій ми служимо, Іван
Лукич Бутич завжди буде в нашій пам’яті.
Ігор Гирич (Київ)
Ротач Петро Петрович (1925–2007). 13 червня 2007 р. у Полтаві пішов з життя
краєзнавець і літературознавець Петро Петрович Ротач. За два тижні до його смерті
заходами С. Білоконя вийшов біобібліографічний покажчик (187 сторінок журнального
http://www.softwarelabs.com
http://www.softwarelabs.com
|