Культурно-релігійна політика Констянтина Великого

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2008
1. Verfasser:	Жданович, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2008
Schriftenreihe:	Україна в Центрально-Східній Європі
Schlagworte:	Історія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15573
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 26-34. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-15573
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-155732014-05-11T09:30:36Z Культурно-релігійна політика Констянтина Великого Жданович, О. Історія 2008 Article Культурно-релігійна політика Констянтина Великого / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 26-34. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15573 uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія Історія
spellingShingle	Історія Історія Жданович, О. Культурно-релігійна політика Констянтина Великого Україна в Центрально-Східній Європі
format	Article
author	Жданович, О.
author_facet	Жданович, О.
author_sort	Жданович, О.
title	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого
title_short	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого
title_full	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого
title_fullStr	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого
title_full_unstemmed	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого
title_sort	культурно-релігійна політика констянтина великого
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15573
citation_txt	Культурно-релігійна політика Констянтина Великого / О. Жданович // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 26-34. — Бібліогр.: 33 назв. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT ždanovičo kulʹturnorelígíjnapolítikakonstântinavelikogo
first_indexed	2025-07-02T16:59:35Z
last_indexed	2025-07-02T16:59:35Z
_version_	1836555253589213184
fulltext	Україна в Центрально-Східній Європі, № 8, 200826 Олеся Жданович КУЛЬТУРНО-РЕЛІгІйНА ПОЛІТИКА КОНСТАНТИНА ВЕЛИКОгО Актуальність дослідження питання культурно-релігійної політики першого християнського імператора першої хри- стиянської імперії не викликає сумнівів. Саме у ранній Візантії, за часи правління Константина Великого, остаточно утверд- жено статус християнської Церкви в державі, а також розпочато ті гло- бальні внутрішньоцерковні процеси, що згодом стануть поштовхом для розвитку християнської церковної основи, на якій зростуть як грецька, так і українська православні традиції. Постать імператора Константина І Великого, котрий стояв біля витоків створення першої християнської імперії – Візантії, кори- стується неабияким інтересом у дослідників, насамперед, через свою неординарність і суперечливість. Його життя оповите романтизмом і таємничістю, а політична діяльність викликає повагу. Таким уявленням про римського імператора передусім слід завдячувати історикові, пись- менникові, громадському діячеві і радникові Константина – Євсевію Кесарійському. Саме його твір «Vita Constantini»1 став основним джерелом усіх подальших досліджень життєдіяльності імператора. Його першу частину можна ідентифікувати як панегірик Константину. У наступних розділах розглянуто розвиток «аріанської суперечки», мелетіанський розкол, докладно описується Нікейський собор. Однак особливість цього джерела полягає в тому, що автор, разом із легендарними оповідями, наводить документи та офіційні акти, нічого не змінюючи в їх текстах. Пізніші дослідники епохи Константина Великого, критично переосмислюючи працю Євсевія, творили свій образ правителя. Особливо варто виділити праці таких істориків, як Я. Буркхард2, Г. Буасье3, Х. Дрейк4 та ін., в яких, поряд із життєписом імператора, в різних інтерпретаціях досліджується його внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність. 27 КУЛЬТУРНО-РеЛІГІЙНА ПОЛІТИКА КОНСТАНТИНА ВеЛИКОГО Культурно-релігійна політика Константина мала ключове значення в становленні Візантійської імперії. Саме в роки правління цього імператора створювалася ідеологічна база нової імперії – християнство. І вже на християнських принципах почав формуватися новий тип культури, що поступово витісняв традиційні античні цінності. Релігійна політика Константина розпочалася з урегулювання конфлікту держави з християнством, залишеного у спадок від попередніх імператорів. Складні взаємини між Християнською Церквою і державою досягли піку за правління Діоклетіана, котрий масштабними гоніннями остаточно налаштував вже досить велику і міцну армію християн проти влади. На момент переходу трону до Константина вся влада в імперії зосередилася в одних руках. Тож імператору, по-перше, необхідно було знівелювати загрозу з боку численних прибічників нової релігії, а по- друге – знайти потужну ідеологічну опору своїй владі. Нею на той час могла стати лише Християнська Церква. 312 року імператор Константин обнародував едикт, котрий поклав край жорстоким гонінням і дарував християнам свободу віросповідання і богослужіння5. Його текст до наших днів не зберігся. 13 червня 313 р.6 у м. Медіолані Константин разом із своїм тимчасовим союзником і майбутнім непримиренним ворогом Ліцинієм оприлюднив едикт про віротерпимість7. Цим документом було остаточно визнано припинення гонінь8. Текст Міланського едикту зберігся в двох примірниках: його грецький варіант уміщено до «Церковної історії» Євсевія, інший – оригінальний – до твору Лактанція «Про смерть гонителів». Обидва варіанти цього документа є однаковими за змістом і відрізняються лише незначними подробицями: Згідно з «Міланським едиктом», кожен громадянин мав право вільно сповідувати ту релігію, яка йому до вподоби. Відтепер і християнам дозволялося відкрито справляти свій культ9. В едикті зазначалося, що занадто кардинальні методи щодо християн заміняються на умовляння та попередження. Церковні організації могли відтепер володіти будь-яким майном, у тому числі й нерухомим (саме з цього моменту і розпочалося зростання земельних володінь Християнської Церкви). Конфісковане за часи гонінь майно поверталося християнам. Отже, християнство нічим не виділялося з чисельних дозволених в імперії культів. Хоча воно ще не стало привілейованою релігією в державі, проте й офіційний дозвіл на існування був для християнства значним досягненням. Значення «Міланського едикту» полягає насамперед у факті порівняльної зміни релігійної політики імперії, котра відтепер перехо- дила від конфронтації з християнством до союзу з ним. Цим докумен- 28 ОЛеСя ЖДАНОВИЧ том розпочато процес поступового зближення держави і Християнської Церкви. Однак вищезгаданий едикт, проголошуючи фактично повну свобо- ду віросповідання, пояснює необхідність такого кроку дуже обережно. З точки зору політичних мотивів, такі дії імператорів у зміні політики щодо християн певною мірою виправдовують себе. Константин уважав, що перехід від політики гоніння до повного визнання і прийняття хри- стиянства має здійснюватися поступово. Така позиція імператора пояснюється ще й тією обставиною, що сам він ще не до кінця розібрався у своїх релігійних уподобаннях. Константин прагнув знайти таку релігійну модель, яка б відповідала інтересам усіх верств населення імперії. Одним із виявів такої політики можна вважати зведення базиліки біля стародавнього «дуба Авраама», на місті, яке вважалося священним не тільки іудеями, а й язичниками та християнами10. Загалом така релігійна політика збігалася з власними поглядами імператора11. Юність майбутнього імператора пройшла при дворі правителя Діоклетіана у Нікомедії, куди Константина відправлено наприкінці ІІІ ст. чи то з метою виховання, чи як заручника12. Можливо, вже тоді Константин перейнявся теплими почуттями до християн, яких уже було досить багато при дворі. Відомо, що мати Константина, Єлена, була хри- стиянкою і мала неабиякий вплив на духовний розвиток та становлення світогляду сина13. Батько імператора, Констанцій Хлор, також завоював собі гарну репутацію у церковних істориків того часу. Євсевій писав про нього, що він «був одним із найславетніших монархів наших»14. До того ж, за свідченнями Євсевія, він прихильно ставився до християн: «Протягом усього свого правління… він весь свій дім, разом з дітьми, дружиною і домашніми, присвятив єдиному цареві усіх – Богу…»15. Однак, це не свідчить про те, що Констанцій Хлор був християнином, як не був він і язичником. Очевидно, він просто симпатизував християнам, адже та- ких потенційних християн у той час в імперії було досить багато. Отже, передумови до прихильного ставлення до християнства у Константина були, можна сказати, генетично закладені. Константин відіграв вирішальну роль в історії християнства. Він по- ставив його на твердий ґрунт офіційного визнання. З часів його правління язичницька імперія почала перетворюватися на імперію християнську. Ідеологія язичництва перестала бути актуальною, адже у людей з’явили- ся можливості здійснювати нові прагнення та бажання, які обіцяла хри- стиянська релігія16. Зважаючи на це, Константин вирішив перетворити 29 КУЛЬТУРНО-РеЛІГІЙНА ПОЛІТИКА КОНСТАНТИНА ВеЛИКОГО християнство на державну релігію і скористатися її величезним духов- ним впливом для ще міцнішого утвердження в імперії своєї влади17. З самого початку союзу Церкви з державою панівне становище на- лежало імператорській владі, котра панувала над Церквою (доктрина це- зарепапізму). За часи правління Константина Церква не висловлювала жодних протестів проти цього. У подальшому право імператора втру- чатися у церковні справи було санкціоноване як світським законодавст- вом, так і на церковних соборах. Однак не все у Церкві залежало від імператорської волі. Влада прого- лошувала Християнську Церкву панівною, визнавала божественність її канонів, сам імператор поважав основні принципи церковного устрою та догматів18. Він міг відносно самостійно призначати та звільняти ієрархів, втручатись у церковно-релігійні суперечки, однак не міг відмінити те, що вважалося одкровенням і загальноприйнятими традиціями. Канони стали свого роду статтями неписаної конституції імперії в ідеології. Союз імператора з християнською Церквою мав насамперед політичний характер. Саме з часу правління Константина християн- ство набувало вирішального значення в ідеологічному житті імперії, а Християнська Церква поступово перетворювалася на пануючу релігійну установу. Вона швидко почала користуватися своїм новим становищем. Імператор розглядався як захисник і покровитель, охоронець порядку та єдності в самій Церкві. Християнські організації набули усіх майнових прав офіційно визнаних державних установ19. Пізньоримський імператор ніколи не був богом чи нащадком богів, на відміну від іранських шахів, котрі проголошували себе братами сонця й місяця. Східноримська імперія ніколи не трансформувалася у справж- ню спадкову монархію. Християнство проголошувало божественним не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало і освячувало ре- жим необмеженої монархії і вважалося прямим замовником християнсь- кої держави і державності, обмеженої автократії. Константин створив християнську імперію — останню всесвітню імперію. Саме його сучасником Євсевієм розроблено християнську кон- цепцію божественного походження і характеру імператорської влади у християнській імперії. Імператор – не бог, але він обраний богом і, та- ким чином, – посланник, вікарій бога на землі, намісник, володар бо- жою милістю. Концепція Євсевія освятила покору імператорській владі в земних справах так само, як Богу – у справах віри. Церковний істо- рик навіть розвивав ідею про те, що імператор править разом із Сином Божим. Євсевію належить також і розробка концепції християнської 30 ОЛеСя ЖДАНОВИЧ держави – імперії – як держави християн та імператора як світського глави своїх численних християнських підданих. У IV ст. Церква стала привілейованою організацією, її представники мали багато прав і позбавлялися низки загальних обов’язків громадян. У IV–V ст. в основному завершилось оформлення організаційної струк- тури Церкви. На чолі парафії стояв пресвітер, який обирався на зборах. Сільські парафії знаходилися під владою єпископа міста. Єпископ оби- рався іншими єпископами шляхом рукопокладення – хіротонії20. Довгий час зберігався погляд на Церкву як на свого роду полісний суспільний інститут. Звідси – значний вплив населення на вибори священиків та єпископів, а також збереження за населенням права на участь при об- говоренні віровчення. Християнські догмати часом ставали предме- том широкої дискусії, що породжувало величезну кількість єресей та релігійних рухів. Вони, по суті, ставали відображенням суспільної дум- ки і настроїв21. Ледь отримавши визнання, Церква одразу почала використовува- ти державні засоби насилля для вирішення своїх внутрішніх супереч- ностей, яких було чимало. Так, на прохання ортодоксальних єпископів північно-африканської Церкви Константин вислав війська проти її су- перників – донатистів22. На рухові донатистів слід зупинитися докладніше. У першому деся- тилітті ІV ст. в середовищі християн посилилися непорозуміння, пород- жені зміною соціального складу общин. Пожвавлення взаємозв’язків між раніше розрізненими християнськими групами призвело до появи різних варіантів віровчення. Неабиякий вплив на цей процес мали гоніння, під час яких значна частина віруючих виявила слабкість та нестійкість по- глядів. Серед осіб, які вагалися, було немало представників вищого ду- ховного кліру – єпископів. Так, приблизно одночасно з виданням «Міланського едикту» про віротерпимість в Африці відбувся величезний розкол, що тривав понад століття. На початок IV ст. посаду карфагенського єпископа обійняв Мензурій. Людина твердого характеру і сильної волі, він із засуджен- ням ставився до показового мучеництва, яке інколи проявлялося під час гонінь і часом навіть ставало справою промислу. Після смерті Мензурія було скликано собор для обрання його наступника. Та вибір відбув- ся раніше, аніж встигли прибути усі єпископи. Собор обрав диякона Карфагенської Церкви Цециліана, який приступив до управління ка- федрою. Однак 80 нумідійських єпископів і партія, ворожа Цециліану, обрали іншого єпископа, Майоріана, і оголосили Цециліана усунутим. Приводом до скинення було те, що один з його єпископів був обвинува- чений у зраді, визнаний traditor. 31 КУЛЬТУРНО-РеЛІГІЙНА ПОЛІТИКА КОНСТАНТИНА ВеЛИКОГО Та Цециліан не поступався, розкол в Церкві загострився і набув ще більш різкої форми, коли місце померлого Майоріана посів 313 року пристрасний і фанатичний Донат. Від його імені весь цей рух отримав назву донатизму23. Ця подія призвела до кризи в Церкві, оскільки до- натисти стали противниками традиційної, класичної, урбаністичної культури. Вони виступали проти залежності офіційної Церкви, визнаної Константаном24. Справа вийшла за межі африканських єпархій. Собори – перший у Римі (313 р.), другий у Арелаті (314 р.) – з приводу спра- ви донатистів вирішили суперечку на користь Цециліана проти Доната. Однак останній мав намір боротися до кінця. Імператор Константин втрутився у справу, але це не допомогло. Тоді у Карфагені спалахнув бунт. Багато людей загинуло і серед них один єпископ. Ці нові мученики зміцнили донатистів у їхньому прагненні до осібності й відокремленості від пануючої Церкви. Розкол тривав протягом усього часу правління Константина, незва- жаючи на неодноразові спроби імператора покласти цьому край. Кілька разів він змушений був карати донатистів. З указу 319 р. про пільги, надані на майбутнє членам кліру, представники донатистської Церкви були виключені. Ця обставина принципово важлива, оскільки імпера- тор був верховним суддею у церковній справі. Донат не визнавав цього права і заявив, що імператор не повинен втручатися у справи Церкви. Однак його противники відповіли, що не держава знаходиться у Церкві, а Церква у державі25. У листопаді 316 р. імператор викликав представників обох ворогую- чих партій до м. Мілану. На суді він виправдав Цециліана, а його про- тивника назвав наклепником. Донатисти мали відтепер покоритися волі імператора. Однак і після вироку духовної та світської влади вони упи- ралися в своїй осібності, виправдовуючися тим, що Осій Кордовський — друг Цециліана – міг прихилити Константина на користь останньо- го. Тоді імператор видав досить суворі закони, спрямовані проти дона- тистів: відібрати в них церковні будівлі та майно, а ієрархів відправити до в’язниці. Такі заходи потягли за собою ще більшу впертість та фана- тизм донатистів. Урешті, 321 року імператор дарував донатистам релігійну свободу. Однак заспокоєння, передбачуване даним законом, не настало. Навпаки, збудження посилювалося, значно підігріте ще й соціальним невдово- ленням, яке охопило суспільство на той час. Мрійливі, шалені аскети, агоністи (agonistici) чи войовничі християни, як вони самі себе іменува- ли, тоді як представники офіційної Церкви називали їх циркумцеліона- ми за те, що вони блукали поблизу селянських будинків і чинили багато злочинів26. 32 ОЛеСя ЖДАНОВИЧ Ось як про це писав Оптат Мілевітанський у книзі, присвяченій по- леміці з донатизмом: «...тоді було скликано тих людей, безумство яких, очевидно, незадовго до того, було розпалене самими єпископами. Коли такі люди блукали окремими місцями, коли самі безумці проголошували “вождями святих” Аксідона та Фазіра, жоден не міг почуватися у безпеці у своїх володіннях. Розписки боржників втрачали силу: в той час жо- ден кредитор не вільний був стягувати борги. Усіх тероризували листи тих, хто себе гордо називав “вождями святих”, а якщо хтось зволікав із виконанням їхніх наказів, то раптово налітав шалений натовп, і креди- тор потрапляв у небезпеку. У результаті ті, кого слід було просити про милість, у смертельному остраху самі мусили принижено благати. Кожен поспішав позбутися навіть дуже значних боргів. І вже одне те вважалося виграшем, якщо вдавалося врятуватися від насилля. На шляхах теж було досить безпечно, оскільки подорожніх викидали з екіпажів, і вони мали бігти попереду своїх рабів, які сиділи у візках. За їхнім рішенням і нака- зом раби і пани мінялися місцями»27. Як видно, рух донатистів мав, передусім, соціальний характер, і зав- дяки цьому був досить актуальним у Північній Африці. Після того, як донатисти отримали релігійну свободу, їхня чисельність значно зросла. Так, на Африканському Соборі 330 року їх представляли 270 єпископів. Окрім Північної Африки, їх прихильники були тільки у двох общинах – в Іспанії та Римі. Імператор Констанс близько 340 р. здійснив спроби примирення донатистів з ортодоксальною Церквою. Однак невдовзі від милостей і почестей для них він перейшов до суворих заходів. Так, він наказав відібрати у них Церкви. Причому, деякі донатисти, котрі прагнули слави мучеників у середовищі своїх сектантів, були позбавлені життя. Імператорські комісари Павло та Макарій насильницькими захо- дами прагнули примирити донатистів28. Про це також згадував Оптат Мілевітанський: «Туди прибули Павло та Макарій, щоб роз’єднати всюди бідняків, і кожного окремо закликати до єднання...»29. 347 року Доната разом з основними прибічниками було відправлено на заслання до Галлії, де він через вісім років і помер30. 348 року наступник Цециліана єпископ Ґрат на Карфагенському Соборі заявив про те, що розкол завершився. Однак це було швидше бажане, аніж дійсне. Він заборонив перехрещування й вшанування са- мовбивць як мучеників і намагався відновити церковну дисципліну у середовищі духовних і світських осіб. Коли 362 року Юліан повернув вигнаних за межі держави донатистів, то вони знову почали діяти за ста- рим сценарієм і почали мститися ортодоксам за нанесені страждання. 33 КУЛЬТУРНО-РеЛІГІЙНА ПОЛІТИКА КОНСТАНТИНА ВеЛИКОГО Великий собор у Карфагені 411 року, де з обох сторін взяли участь 565 єпископів, не досяг бажаної мети. Розкол зник тільки із завоюванням Африки сарацинами у VII ст.31. Як видно, імператори в основному підтримували Церкву у її внутрішніх суперечках. Та ж своєю чергою дотримувалася вимог імпе- ратора. Відомо, наприклад, що галльські єпископи, зібравшись у м. Арлі 315 року32, заборонили християнам дезертирувати з армії під страхом відлучення від Церкви. Однак лояльності з боку християнської Церкви імператорам було недостатньо. Державній владі потрібна була єдина Церква з єдиною ідеологією, а у християнстві, після його легалізації, суперечності з теологічних питань спалахнули з новою силою. Протягом ІІІ – початку ІV ст. взаємини між імператорською владою та християнською Церквою мали нестійкий характер. Державна позиція стосовно християн відзначалася непослідовністю. Періоди лояльності раптово змінювалися спалахами переслідувань. Церква своєю чергою теж не була пасивним суб’єктом цих взаємин. В означений період вона вже являла собою цілком сформовану структуру, продовжуючи залучати до своїх лав нових прибічників та зміцнювати свою організацію. Церква поступово набувала політичної ваги в суспільстві, з чим імператори зму- шені були рахуватися33. Спільний процес розвитку держави і християнства призвів до взаємо- вигідного союзу між ними. Так, імперія отримала міцну ідеологічну опору, а Церква – офіційне визнання і статус державної установи з усіма належними правами і привілеями. У подальшій уніфікації християнсь- кого вчення серед різних релігійних напрямів саме форма церковного християнства, внаслідок відданості традиціям і чіткої організаційної структури, виявилася найбільш дієздатною. Дуже швидко вона витісни- ла на другий план або підпорядкувала собі усі інші форми, котрі раніше існували самостійно. Саме цей напрям у християнстві став згодом єди- ним, знівелювавши всю позацерковну християнську практику. 1 Eusebius. Vita Constantini. – Band 1.1: Uber das Leben des Kaisers Konstantin. Die griechischen christlichen Schriftsteller. – Berlin, 1975; Евсевий П. Жизнь блаженного Василевса Константина. – М., 1998. 2 Буркхард Я. Век Константина Великого. – М., 2003. 3 Буассье Г. Собрание сочинений: В 10 т. – Т. 5: Падение язычества. Исследование последней религиозной борьбы на Западе в IV в. – Кн. I–III. – СПб., 1998. 4 Drake H. A. In praise of Constantine. A historical study and new translation of Eusebius Tricennial Orations // University of California Publications: Classical Studies. – Vol. 15. – Berkley, 1975. 34 ОЛеСя ЖДАНОВИЧ 5 Буассье Г. Указ. соч. – С. 59. 6 Lactantius. De mortibus persecutorum, cum notis Stephani Baluzii, Tutelensis, qui pri- mus ex veteri codice ms. Bibliothecae Colbertinae vulgavit. – Halma, 1692. – XLVІІІ. 2. 7 Eusebius. Historia ecclesiastica. – 3 Vol. – Paris, 1952. – Х, 4. 8 Свенцицкая И. С. Раннее христианство: страницы истории. – М., 1988. – С. 175. 9 Lactantius. De mortibus persecutorum. – XLVІІІ. 2–4; Eusebius. Historia ecclesiastica. – X. 4 10 Фрезер Дж. Фольклор в Ветхом завете. – М., 1985. – С. 137. 11 Drake H. A. Op. cit. – С. 28. 12 Eusebius. Vita Constantini. – І, 19; ІІ. 51. 13 Theodoret. Historia Ecclesiastica. – Berlin, 1954. – І, 18. 14 Eusebius. Vita Constantini. – І, 12. 15 Ibid. 16 Васильев А. А. История Византийской империи. Время до крестовых походов (до 1081 г.) – СПб., 1998. – C. 43–44. 17 Успенский Ф. И. История Византийской империи: В 3 т.– СПб., 1913. – Т. 1. – С. 97. 18 Сюзюмов М. Я. Христианская церковь в IV–VI вв. // История Византии: В 3 т. – М., 1967. – Т. 1. – С. 150. 19 Там же. 20 Там же. – С. 152–153. 21 Курбатов Г. Л. История Византии (От античности к феодализму) – М., 1984. – С. 44. 22 Свенцицкая И. С. Указ. соч. – С. 176. 23 Лебедев А. П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в греко-рим- ском мире при Константине Великом. – М., 1997. – С. 329. 24 Грант М. Крушение Римской Империи. – М., 1998. – С. 192. 25 Кулаковский Ю. История Византии: В 3 т. – СПб, 2003. – Т. 1. – С. 101. 26 Поснов М. Э. История христианской Церкви. – К., 1991. – С. 321. 27 Optat. De schismate Donatistarum. – London; New York, 1917. – III, IV; Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М., 1990. – С. 220–221. 28 Поснов М. Э. Указ. соч. – С. 322. 29 Optat. De schismate Donatistarum. – III, IV. 30 Грант М. Указ. соч. – С. 192. 31 Поснов М. Э. Указ. соч. – С. 323. 32 Свенцицкая И. С. Указ. соч. – С. 177. 33 Федосик В. А. Церковь и государство. Критика богословских концепций. – Минск, 1988. – С. 202–203.

Культурно-релігійна політика Констянтина Великого

Institution

Ähnliche Einträge