Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2008
Автор:	Грибовський, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2008
Назва видання:	Україна в Центрально-Східній Європі
Теми:	Історія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15582
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства / В. Грибовський // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 139-171. — Бібліогр.: 122 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-15582
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-155822014-05-11T10:07:40Z Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства Грибовський, В. Історія 2008 Article Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства / В. Грибовський // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 139-171. — Бібліогр.: 122 назв. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15582 uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія Історія
spellingShingle	Історія Історія Грибовський, В. Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства Україна в Центрально-Східній Європі
format	Article
author	Грибовський, В.
author_facet	Грибовський, В.
author_sort	Грибовський, В.
title	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства
title_short	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства
title_full	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства
title_fullStr	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства
title_full_unstemmed	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства
title_sort	ногайські орди у політичній системі кримського ханства
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2008
topic_facet	Історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/15582
citation_txt	Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства / В. Грибовський // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2008. — Вип. 8. — С. 139-171. — Бібліогр.: 122 назв. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT gribovsʹkijv nogajsʹkíordiupolítičníjsistemíkrimsʹkogohanstva
first_indexed	2025-07-02T16:59:57Z
last_indexed	2025-07-02T16:59:57Z
_version_	1836555276103188480
fulltext	Україна в Центрально-Східній Європі, № 8, 2008Україна в Центрально-Східній Європі, № 8, 2008 139 Владислав Грибовський НОгАйСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИчНІй СИСТЕМІ КРИМСЬКОгО ХАНСТВА Для політичних відносин кочових суспільств характерна відсутність більшості атрибутів, властивих для держав зем- леробського світу. Зокрема, Б.-А. Б. Кочекаєв не без підстав зауважував, що в традиційному розумінні ногайців «підданство» зна- чило не більше, ніж «протекція»1, перебування слабшого під захистом сильнішого, що виключало сталі політичні зв’язки. Кочовик, підпоряд- ковуючися військово-політичній силі, що переважала його власну, зали- шався незалежним у повсякденному житті, на рівні свого мікроколек- тиву. Ця прикметна риса визначалася характером економіки та укладом побуту, які значно меншою мірою, ніж у землеробських суспільствах, піддавалися державній регламентації. Адже політоґенез номадів не йшов далі стадії протодержави-чіфдом2, чим визначалась і специфіка їхнього підпорядкування розвинутим політичним системам землеробських на- родів. Як і більшість номадів, ногайці уникали сталих політичних зв’язків із будь-якими державами, котрим вдавалося встановлювати над ними кон- троль. За спостереженням Іакинфа Бічуріна, «кочевые народы подданст- вом полагают выиграть четыре процента на один; поэтому, при случае, они даже соперничают в готовности подданства. Клятву они считают средством выиграть, а клятвопреступление и вероломство пустыми сло- вами... Кроме того, они ищут свободы от ясака и возможности служить в войне для грабежу»3. В цілому, у наведеному свідоцтві підмічено ти- пову поведінку номадного колективу стосовно своїх держав-сюзеренів. Послаблення контролю останніми розглядалося кочовиками як ознака їх слабкості; своїми набігами вони прискорювали їх падіння і, користаю- чись цим, легко змінювали політичну орієнтацію. За часи «Смути» в Росії на початку XVII ст. ногайці вийшли з підпорядкування і взяли ак- тивну участь у кримських набігах на російські землі. Під час міжусобиці 140 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ в Калмикії у 1720-х роках ногайці перейшли з калмицького до кримсько- го підданства. Так само напередодні ліквідації Кримського ханства 1770 року ногайські орди пристали до союзу з Росією, чим полегшили їй про- сування до Чорного моря. Традиційна влада в кочівницькому суспільстві мала консенсуаль- ний характер і в більшості трималася на особистому авторитеті її носія. Ця обставина істотно відрізняла протодержавні відносини номадів від держав землеробських спільнот, де влада була формалізованою і здійснювалася через легітимізовані важелі панування-підпорядкування. Максимального обсягу атрибутів державності кочівницька імперія на- бувала у відносинах із зовнішнім світом4, ведучи війни, торгівлю і над- силаючи посольства. Ці зовнішні ознаки формували в землеробському світі сприйняття кочівницьких імперій як повноцінних і рівнозначних держав. М. М. Крадін, застосовуючи теорію Макса Вебера щодо вла- ди в традиційному суспільстві, розмежовує поняття власне «влади» і «панування», розуміючи у першому випадку просте насильство, що не є обов’язково легітимним, у другому – «об’єкт влади визнає свій ста- тус законним і підпорядковується господарю в силу існуючих норм»5. Підпорядкування одного кочівницького етносу іншому трималося на простому насильстві, не обтяженому складними формами легітимізації. Завойований номадний колектив у разі знищення родової аристократії (а разом з тим і конічного клану, що стояв на вершині кочівницької ран- гової общини) перетворювався на аморфний етнічний матеріал, який поступово асимілювався народом-завойовником і переймав його мову, релігію та ідеологію6. Однак процеси асиміляції і формування на основі попередніх етнічних субстратів нових етносів ніколи не були повними. Розглядаючи етнічний склад «степової імперії» половців, О. Пріцак підкреслює відсутність у них етнічної та мовної єдності: «Крім панівної протомонгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як торговці були або іранського (Деремела- “Бродники”), вірменського, або жидівського походження». Також не було у них релігійної одноманітності. Якщо половецька верхівка сповідувала тенгрізм, то серед решти кочовиків були прибічники маніхейства, не- сторіанства та ісламу ханафітського мазхабу7. Тож у разі збереження конічного клану або його елементів завойована кочівницька спільнота не втрачала своєї ідентичності й перебувала у стані данницької залежності в рамках поліетнічного конгломерату кочівницької імперії-завойовника. Одна з пізніх кочівницьких імперій – Ногайська Орда – припинила своє існування на початку XVII ст. У результаті російського завоювання 141 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ Поволжя і підпорядкування більшості ногайців калмикам у першій тре- тині XVII ст. відбулася руйнація ногайординських політичних традицій. Зникають нащадки головної лінії Едигейовичів, які мали титули бея, нурадина, кековата і тайбуги. Однак, незважаючи на це, елементи конічного клану в ранговій общині ногайців збереглися завдяки існуванню улусної системи на чолі з власними мурзами. Свій родовід ногайські мурзи пов’язували з бієм Едигеєм, чим обґрунтовували легітимність своєї влади в улусах і аулах, об’єднаних в орди. Таким чином, мурзи залишалися на вершині дрібних конічних кланів, що існували на рівні різної величини відгалужень, на які розпалася Ногайська Орда. Під час перебування у складі Калмицького ханства підвладне ста- новище ногайців виявлялося у виплаті данини, нерівноправному роз- поділі пасовищ на користь пануючого кочового етносу (калмиків) та за- лежності у військово-політичних питаннях від калмицької аристократії. Єдисанці, джембуйлуківці та великі ногаї (окрім тих, що перебували поблизу Астрахані під контролем російської адміністрації) кочували за маршрутами, визначеними калмицькою знаттю, та віддавали калмикам частину від приплоду худоби. У тогочасних документах залежне стано- вище ногайців щодо калмиків позначено термінами «ясачні ногайці»8, а також «кочуванням в калмицьких улусах» та «спільне з калмиками ко- чування». Зокрема, у російських офіційних документах кінця XVII ст. знаходимо: «Тинбаевы ... и иные мурзы, которые кочуют в калмыцких улусех з женами и детми и со всеми их улусными людьми»9. Мурзи ма- лих ногаїв зберегли за собою право самостійно визначати маршрут ко- чування на контрольованій ними території. Їхня залежність від калмиків полягала у щорічному наданні «по кумачу» від кожної сім’ї. У пізніших документах (1742 р.) уточнюється, що калмицький хан брав від кожної сім’ї малих ногаїв по одному барану та примушував надавати коней, тоб- то здійснювати повинність щодо забезпечення поштової служби10. Та на загал, Малий Ногай залишався стосовно калмиків окремою і відносно самостійною політичною силою, що в більшості тяжіла до Кримського ханства. В умовах калмицького домінування внутрішній лад ногайців зберігав- ся неушкодженим. Ногайці кочували самостійно, здійснюючи увесь цикл кочування окремими аулами на чолі з власними мурзами. Однак при цьому місце колишніх ногайординських дигнитаріїв посіла калмицька знать на чолі з ханом і тайшами, що перебрала на себе функції війсь- ково-політичного контролю й управління набігами, розподілу пасовищ, регуляції процесу кочування та намагалася монополізувати зовнішню торгівлю й редистрибуцію додаткового продукту, який надходив ззовні. 142 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ Під час переселення ногайців до Північного Причорномор’я подібні функції перебирали на себе кримські хани, здійснюючи головним чином редистрибуцію військової здобичі та ясирів, отримуваних у результаті набігів на підвладні Польщі та Росії землі. За своєю внутрішньою будовою Кримське ханство помітно різни- лося від Калмикії як типової кочівницької імперії. Особливість його державного устрою полягала в наявності відносно розвинутої політи- ко-адміністративної системи, дія якої поширювалася на райони гірського Криму із землеробською економікою; вона типологічно була подібною до близькосхідних систем. Однак у Буджаку, Очаківському й Перекопському степах продовжувала побутувати архаїчна модель, пов’язана з кочівницькими політичними традиціями11. Будь-які спроби кримських ханів посилити податковий тиск чи приборкати норовли- ву ногайську знать спричиняли міграцію ногайців за межі ханства, до Північного Кавказу і Поволжя. Тим самим кримський хан втрачав го- ловну ударну силу, яку використовував у набігах на північних сусідів. Отже, залежність ногайців стосовно Кримського ханства тривалий час не могла йти далі звичайного данництва. Прикметно, що в Російській імперії, навіть у XIX ст., все неземлеробське населення (кочовики, на- роди Сибіру і Далекого Сходу) сплачувало ясак (фіксовану данину), не підлягаючи централізованому оподаткуванню12. Утворення стабільних кордонів у Північному Причорномор’ї на початку XVIII ст. спричинило важливі зміни у політичному устрої Кримського ханства. Помітно зросло втручання Порти у його внутрішнє управління, збільшився контроль за зовнішьою політикою Криму і зменшилася його роль у міжнародних відносинах. З іншого боку, стабілізація кордонів мала прямим наслідком унормування підданства ногайців щодо Кримського ханства та Османської імперії, що чітко фіксувалося у міжнародних договорах, починаючи з Константинопольського 1700 р. Урегулювання відносин Порти з Росією і обопільне зацікавлення обох імперій у непорушності кордонів у подальшому стало перешкодою для самочинних міграцій ногайців та спроб змінити підданство. Категорична вимога Порти щодо припинення набігів спричинила посилення військово-адміністративного контролю Кримського ханства за ногайцями. Підпорядкування ногайських орд Криму вже не обмежувалося простим данництвом, що було типовою практикою для XVI–XVII ст. Безпосередньо на степових теренах Північного Причорномор’я запроваджувалося постійне представництво ханської адміністрації, що мала своїм завданням забезпечити відносно 143 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ стабільний контроль над кочовиками, які перебували за межами Перекопської лінії. Протягом XVI–XVII ст. ногайці, що кочували за межами Кримського півострова (за виключенням буджаківців), перебували у відомстві ханського губернатора Перекопу – ор-бея13. На середину XVIII ст. він залишався третім за значенням кримським урядовцем, після калги та нурадина, котрі призначалися ханом з представників династії Гіреїв (інколи – з мурз фамілії Ширин), мали станові привілеї та утримувалися коштом ханської скарбниці14. Однак його прерогативи і функції на той час дещо змінилися. Як і раніше, на ор-бея покладалася відповідальність за безпеку північних кордонів ханства (включаючи й керівництво при- кордонною службою), контроль за пропуском іноземців через Перекоп до Криму15, вирішення питань, що виникали у стосунках із прикор- донними сусідами. Однак цивільні справи і контроль за нечисельною Джембуйлуцькою ордою здійснювалися перекопським каймаканом, кот- рий призначався з кола простих службовців, які не належали до родини Гіреїв16. Утім розмежування повноважень ор-бея і перекопського кайма- кана важко прослідкувати за наявними джерелами. Ці обидва посадовці згадуються у подібних ситуаціях та інколи з однаковими функціями, зокрема, під час пропуску купців та інших іноземців через Перекопську лінію, листування з російською та польською прикордонними адміністраціями і Запорозьким Кошем з питань прикордонних відносин, зовнішньої торгівлі та господарських зв’язків. Так, перекопський кай- макан Фетте-ефенді офіційно представляв кримську владу на комісіях з розгляду прикордонних суперечок кримських підданих із запорожцями у 1749, 1752–1754 рр.17; у документі від 1 березня 1755 р. він згадується як перекопський каймакан Ахмет Феттах18. Хоча одночасно з ним, зокрема, 2 січня 1753 р., листування з Кошем вів ор-бей Рахім Гірей-султан, який у запорозьких документах також звався «перекопським каймаканом»19. З подібних причин досить часто в історичній літературі ці два нерівно- значних за своїм адміністративним статусом кримських посадовця по- значаються однією і тією ж назвою або із застосуванням обох назв як си- нонімів. Свідчення французького консула в Криму Шарля де Пейсонеля дає можливість більш наочно з’ясувати різницю між прерогативами ор- бея і власне перекопського каймакана: «орда Янбойлук (Джембуйлук. – В. Г.) не має зовсім сераскера: хан призначає туди каймакана. Коли війська цієї орди перебувають у поході, каймакан супроводжує їх до того місця, де має відбутися з’єднання армій, і повертається до свого окру- гу»20. Тож у руках каймакана перебували функції цивільного управління, які включали в себе також і питання мобілізації окремих військових сил. 144 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ Однак власне військові справи залишалися виключними прерогативами династії Гіреїв та їхніх представників, у тому числі й ор-бея. Постійне представництво ханської влади за Перекопською лінією спершу виникло у Буджацькій та Кубанській ордах. У другій поло- вині XVII ст. (1663) Буджаком управляв ханський яли-агаси, тобто «намісник побережжя», резиденція якого містилася в селищі Ганкишла (Ханкишласи)21 (тепер с. Удобноє Білгород-Дністровського р-ну Одеської обл.). На початку XVIII ст. кримські хани призначали у Буджак правителів, які разом з призначенням отримували титул сераскера. На час походу на Правобережну Україну 1711 року буджацьким сераскером був Мехмед Гірей-султан22. Окремий ханський правитель постійно перебував і на Прикубанні. Кубанському сераскеру доручалася в управління територія Північно-Західного Кавказу, що номінально належала Кримському ханству. Тут, окрім ногайців, мешкали черкеси, кабардинці, абазинці та інші народи, котрі вважалися данниками кримського хана і сплачували йому ясак23. Резиденцією кубанського сераскера було містечко Капила (Каплу), що на р. Кубані. Проте управління таким строкатим в етнічному сенсі регіоном потребувало від сераскера постійного переміщення; він зрідка залишався у своїй резиденції і «перебував постійно в шатрі»24. Більшість кубанських сераскерів налагоджувала родинні зв’язки з місцевою ногайською аристократією та знатними родинами гірських народів Кавказу. Після того, як кримський хан усував їх від посади, більшість із них залишалася в Прикубанні, започатковуючи місцеві династії султанів, що зберігали належність до Гіреїв25. Отже, у процесі інституалізації постійного представництва ханської влади за межами Кримського півострова формувався інститут окремих правителів ногайських орд – сераскер- султанів. Походячи з родини Гіреїв, вони займали наступне, після ор- бея, місце в ієрархії правлячої кримської династії, що теоретично давало їм право на успадкування ханського престолу. Ногайські сераскери входили до дівану кримського хана, бе- ручи участь у вирішенні головних питань управління ханством. Ш. де Пейсонель зазначив, що за ступенем впливу в ханському дівані сераскери знаходилися після калги, нурадина та ор-бея, будучи вищими по рангу за ширинських беїв (першорядний рід серед карачі-беїв, пер- ших родів кримської аристократії) і ханських чиновників – муфтія, візи- ра, кази-аскера, казнадар-баши, дефтердара, аштаджи-баши, кілерджи- баши, діван-ефенді, капиджи-баши та інших26. Загалом ногайці не мали безпосереднього представництва своїх інтересів у Бахчисараї. Колишні ногайські родини, які увійшли до кола кримських карачі-беїв, на кшталт 145 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ Мангит і Мансур, на той час або вже втратили своє значення, або нату- ралізувалися у кримськотатарському середовищі. На середину XVIII ст. у ханському дворі представники впливових ногайських родів займали незначну посаду кушеджи-баши, тобто великого сокольничого27. Таким чином, сераскери ногайських орд перетворювалися на єдиних офіційних посередників між ногайцями та кримським ханом. Потрібно зауважити, що «призначення» ногайських сераскерів, так само як і калги, нурадина та ор-бея, відрізнялося від звичайної роздачі державних посад представникам службової бюрократії, котрі не нале- жали до панівної династії Криму. Його слід розглядати як інвеститу- ру, здійснювану сюзереном стосовно васала, з правом передавати своє умовне держання в спадщину за старшинством у своєму відгалуженні в роді Гіреїв. Натомість питання успадкування титулу сераскера виник- ло за правління Халім Гірея (1756–1758), котрий призначив свого сина Сеадета на місце покійного буджацького сераскера, чим викликав невдо- волення братів останнього, які, згідно зі звичаєм, мали першорядне пра- во спадку28. Цей політичний звичай вказує на існування принципу «ле- ствиці», характерного для кочівницьких імперій і зафіксованого у т. зв. «кодексі Чінгіс-хана», який, разом із шаріатом, у Кримському ханстві вважався за фундаментальну правову основу29. Утім, політичні звичаї і традиції ханства постійно порушувалися Османами, які здійснювали інвеституру правителів Криму без уваги до їхнього старшинства у роді Гіреїв, а також самими кримськими ханами, котрі намагалися запрова- дити у своїх володіннях турецьку модель адміністрації, що трималася на переважанні службової аристократії над родовою30. Адміністративно- територіальні та родові моделі влади у Кримському ханстві тісно пе- репліталися; ознак службової аристократії набули і кримські хани, при- значені турецькими султанами, і умовні «спадкоємці» ханів – калга, нурадин, ор-бей та сераскери, яких призначав кримський хан. Однак пи- тання старшинства у роді при цих призначеннях певною мірою врахову- валося. Лише в рідкісних випадках посади сераскерів займали звичайні мурзи31, хоча такі призначення залишалися чинними протягом короткого строку. У межах своїх орд сераскери вважалися повноправними господаря- ми на кшталт кримського хана в масштабах ханства, маючи всю повноту військово-адміністративної, фіскальної та судової влади, а також пре- рогативу представляти інтереси ногайського населення у відносинах з російською та польською прикордонними адміністраціями і Запорозьким Кошем. Функція військового управління для сераскерів була першоряд- ною, натомість Ш. де Пейсонель для характеристики посад сераскерів 146 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ використав як синонім дефініцію «генерал»32. До компетенції сераскерів належали питання військової мобілізації, збирання податків, цивільне та кримінальне судочинство з правом винесення смертного вироку, що по- ширювалося на все населення ногайських орд. Саме ногайським мурзам належало виключне право звертатися з апеляцією до кримського хана33. Важливі управлінські функції мали каймакани, яких кримські хани призначали у ногайські орди з числа самих же ногайців, а також кримсь- ких і литовських татар, вірменів34 та ін. етносів. Зокрема, посаду кай- макана обіймав литовський татарин Якуб-ага Лек (1762, 1765), який управляв ханськими слободами у Побужжі, маючи своєю «вотчиною» слободу Криве Озеро; про нього також згадується як про «воєводу» або «хатмана» Дубассарського (інакше: «гетьман волоський»). У цей же час каймаканом слободи Голти був якийсь Черкас35. Загалом, посада кай- макана у Кримському ханстві не мала сталого регламенту, характери- зувалася різними функціями і місцем в управлінській ієрархії. Єдине, що виокремлювало каймаканів з-поміж інших посадовців, – це прина- лежність до службової аристократії та місцевої родової знаті, не пов’яза- них з династією Гіреїв. Каймакани переважно виступали в ролі «заступ- ників» своїх титулованих володарів виключно у питаннях цивільного управління. Зокрема, в разі відсутності хана або його смерті керівництво державними справами в Бахчисараї здійснював окремий каймакан36. Реальна влада сераскер-султана у ногайських ордах мала певні об- меження з боку ногайської родової знаті, представленої в особі того ж каймакана. Останнього нам видається можливим співставити зі згада- ним Ш. де Пейсонелем баш-мурзою (bache-mirsa)37, тобто головним мурзою. У документах Запорозького Коша та російській дипломатичній кореспонденції згадуються каймакани ногайських орд, а категорія баш- мурз практично не зазначається (єдиним виключенням є згадка про єдичкульського «ваш мурзу Инчин Билат Иншкозя Нарсламбецкого»)38. Повідомлення про баш-мурз маємо у Пейсонеля, котрий навів докладні відомості про їхню роль в управлінні ордами. Отже, вірогідно, посада каймакана надавалася головному мурзі, котрий мав реальний вплив на стан справ у орді. Баш-мурза виступав як «глава знаті» (chef de la Nobless), чим завдячував своєму походженню з першого за знатністю ногайського роду на рівні орди чи аулу. Решта знатних родин «йому підпорядковується і ставиться до нього із рідкісним шануванням»39. Пейсонель уподібнив значення баш-мурзи в орді до кримських карачі- беїв у межах їхніх бейликів, при цьому засвідчив порядок підпорядку- вання баш-мурз аулів баш-мурзі орди40. 147 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ Ознаки впливу ногайської знаті на ханських представників просте- жуються вже у випадку обов’язкового розташування сераскера та його штату в баш-мурзинському аулі, а головне – в участі баш-мурзи у роботі сераскер-султанського дівану. Там, за свідченням Пейсонеля, «йому на- лежить перше місце», адже сераскер «не має права покарати будь-якого мурзу, не порадившись з ним, як у тому, що стосується до набору військ, так і в усьому, що відноситься до внутрішнього управління ордою. Йому також належить право стягнення усіх податків сераскера, котрий домо- вляється з ним про це»41. При цьому слід також зважити на те, що дані Пейсонеля щодо баш-мурзи стосуються виключно Єдисанської орди. На час його свідчень (близько 1755 р.) Джембуйлуцька орда була нечи- сельною і перебувала під контролем окремого каймакана, призначено- го кримським ханом; соціально-політичний лад Буджацької орди був істотно видозмінений ще у XVII ст., а влада буджацького і кубанського сераскерів вирізнялася меншою залежністю від ногайської родової знаті. Пейсонель взагалі не згадує Єдичкульську орду, оселену на лівобережжі Дніпра 1759 року, хоча, як уже зазначалося, вказівки про наявність «ваш- мурзи» у єдичкульців подаються в документах Архіву Коша42. Першорядна знатність баш-мурзи та легітимність його авторитету над іншими мурзами закріплювалися процедурою обрання (чи, швидше, «всенародного» визнання) на традиційному курултаї – з’їзді ногайської аристократії. Наявність інституту курултаїв вказує на залишки ногайської політичної традиції. На курултаї вирішувалися екстраординарні питан- ня, що виникали у відносинах ногайських орд з Кримським ханством. Ці зібрання відбувалися як у межах певної орди, так за участі представників кількох орд. Зокрема, у липні 1766 р. «в ордах татарских Джамбуйлуцкой и Едичкульской ... было собрание ... Они съехались для советывания по поводу наложенных и взыскуемых в ханскую казну поборов» і при цьо- му «крайнюю в правлении неспособность хана и слабость поносили»43. Окрім того, інститут курултая виступав важливим регулятором соціаль- них відносин в ордах. Питання знатності роду інколи ставало причиною гострих суперечок, що часто переростали у ворожнечу між ногайськи- ми мурзами. Однак завдяки міцності традиційної структури ногайських орд, дієвості інституту курултаю та впливу соціальної верстви баш-мурз, що посідала місце на вершині конічного клану, зберігалася внутрішня єдність великих ногайських колективів. У ногайських ордах Північного Причорномор’я не утворилося локальних династій кримських Гіреїв і не відбулося трансформацій носіїв посад кримських сераскерів у привілей- ований прошарок султанів, як це сталося у кубанських ногайців. 148 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ У результаті збільшення ногайського населення у Північному Причорномор’ї і переміщення до цього регіону окремих ногайських орд у першій половині XVIII ст. виникла потреба створення нових представництв ханської влади з власними управлінськими штатами. Запровадження постійно діючої ханської адміністрації на степовій периферії відбулося після останньої хвилі міграцій ногайців до Північного Причорномор’я у першій третині XVIII ст. Протягом 1725– 1728 pp. кількість ногайців під владою Кримського ханства помітно збільшилася, створивши потребу формування додаткової управлінської інфраструктури. Кримські хани вдавалися до нових призначень сераскерів зі штатом чиновників, наділених певними важелями примусу. 1735 року згадується ногайський сераскер Ахмет Гірей- султан, осідок якого розташовувався біля р. Молочної44. По закінченні російсько-турецької війни 1735–1739 pp. на певний час зникло окреме представництво ханської влади в ордах, що мігрували з Калмикії до початку війни. На початку 1740-х років Єдисанська орда потрапила до відомства буджацького сераскера, натомість «салтан белогородский сераскер» 1744 року вів офіційне листування із Запорозьким Кошем з приводу справ єдисанців. На прикордоннїй комісії 1749 р. він, спільно з перекопським каймаканом, був уповноважений кримським ханом для розгляду прикордонних суперечок і представництва інтересів ногайців45. Одночасно буджацький сераскер контролював і єдичкульців (нащадків великих ногаїв), котрі у 40-х роках XVIII ст. були розміщені в Бессарабії. Малочисельна Джембуйлуцька орда, зайнявши під кочування Перекопський степ, як уже наголошувалося, потрапила до відомства перекопського каймакана і не мала ханського представника рівня сераскер-султана. Окреме представництво ханської влади в Єдисанській орді форму- валося повільно і суперечливо; протягом тривалого часу єдисанці зали- шалися під контролем буджацького сераскер-султана, зберігаючи вплив власних мурз. Кримський Арслан Гірей-хан (1748–1755), вірогідно, вперше відрядив до них окремого сераскера. Щойно зайнявши ханський престол, він призначив свого брата Крим Гірея нурадином і водночас буджацьким сераскером; інший ханський родич, Мухаммед Гірей, став ор-беєм. Та невдовзі Крим Гірей відмовився від обох посад і виїхав до Болгарії. Тоді Арслан Гірей-хан усунув Мухаммеда і призначив своїх синів: старшого Селіма – ор-беєм, середнього Девлета – буджацьким сераскером і молодшого Шахбаза – сераскером в Єдисанській орді46. Ймовірно, останні два призначення відбулися 1753 pоку, натомість Шахбаз Гірей-султан згадується 24 вересня 1753 р. як «новоучрежден- 149 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ ный» «главный командир» над єдисанцями47. Та невдовзі єдисанці знову опинилися під контролем сераскера Буджацької орди Девлет Гірея. Аби налякати єдисанців, він здійснив показові репресії проти буджацьких мурз, ув’язнивши головного з них – Алі-мурзу і замордувавши його го- лодом48. Справа в тому, що 1754 року Шахбаз Гірей вирушив у похід на черкесів49, а за його відсутності у єдисанців з’явився новий «командир» – каймакан Джан-мурза, призначений з ногайців. Він протягом року (лютий 1754 – лютий 1755) порядкував Єдисанською ордою, а також був головною фігурою у листуванні єдисанців із Запорозьким Кошем50. Є підстави вважати, що Джан-мурза і перед тим мав значний вплив серед єдисанців. Принаймні, його можна співставити з єдисанським Дзяум (або Джаум) мурзою, який здійснив зухвалий набіг на Бугогардівську паланку в листопаді 1747 р.51. Під 1755 р. згадується єдисанський Ахмед- каймакан, «кой кочует разстоянием от Бугу два дни езды в урочище реч- ки Коялныка». Він листувався з комендантом фортеці Св. Єлизавети з приводу прикордонних суперечок, що стосувалися єдисанців. При цьо- му слід звернути увагу на те, що це листування лишалося під контролем буджацького сераскер-султана52. У лютому 1755 р. буджацький сера- скер Девлет-султан наголошував у листі до російського генерал-майора Глібова: «...нагайский народ (йдеться про єдисанців. – В. Г.) не состоит под властию моею», однак при цьому він зобов’язався передавати лис- ти російських прикордонних командирів «находящимся над теми тата- рами к кадыю и каймакаму». Єдисанський каймакан Ахмед мусив усю кореспонденцію, отриману з-за кордону, відправляти для перекладу в Ганкишлу. Окрім того, буджацький сераскер мав повноваження, як на- приклад 1755 року, викликати єдисанські караульні команди для отри- мання свідчень щодо певних прикордонних інцидентів53. Таким чином, скориставшися відсутністю Шахбаз Гірея, буджацький Девлет Гірей-султан поновив контроль за єдисанцями. У подальшому Шахбазу не вдалося зберегти владу в Єдисанській орді. Після невдало- го походу в Черкесію він повернувся до єдисанців з наміром оселитися біля каймакана на Куяльнику54. Та згодом звістки про нього гублять- ся. Протягом наступних років буджацькі сераскери утримували непря- мий контроль над єдисанцями, користуючись тим, що влада сераскерів Єдисанської орди фактично перетворилася на номінальну. Їхнє хитке становище визначалося відсутністю постійної резиденції і необхідністю проживання в аулах єдисанських каймаканів. Через це сераскер не міг створити повноцінний адміністративний апарат і тримати під контролем кочовиків зі стратегічно вигідного пункту. З іншого боку, кримські хани не мали можливості виділити єдисанському сераскер-султанові військо- 150 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ ву команду, зважаючи на те, що Білградський мирний договір Туреччини з Росією забороняв будувати фортеці і тримати гарнізони поблизу кор- дону. Таким чином, не маючи важелів здійснення своєї влади, єдисансь- кий сераскер залишався номінальним правителем, а Єдисанська орда, вирізняючись своєю чисельністю, впливовими мурзами і рівнем добро- буту55, на загал слабко контролювалася центральною владою. Вигідне становище буджацького сераскера характеризувалося на- явністю постійної резиденції у Ганкишлі, де знаходився сераскер-сул- танський палац з чиновницьким апаратом на чолі з султан-агаси, а та- кож розташованими поряд турецькими фортецями та гарнізонами. На 1754 р. у штаті буджацького сераскера був писар, вихідець з України, котрий сповідував християнство і вільно володів мовою російського діловодства, радник Махмед-ага, грек за походженням, який сповідував іслам56. Управлінський апарат буджацького сераскера поступово пере- творювався на традиційний діван на кшталт того, що був у кримського хана, а також калги, нурадина й кримських карачі-беїв. З цього приводу Пейсонель свідчив: «сераскери мають своїх візирів, своїх дефтердарів, своїх діван-ефенді, своїх каді[їв] і взагалі їх двір подібний двору хана»57. Слід також брати до уваги те, що напівосілих буджаківців, котрі мали постійні села, було легше контролювати, ніж кочовиків-єдисанців, а вплив місцевої буджацької аристократії був порівняно меншим. Єдисанські мурзи, яким легко вдалося обмежити владу свого сера- скера, були роздратовані нав’язливим «кураторством» з боку буджаць- кого сераскер-султана. Останній з наказу Порти і Криму контролював відносини єдисанців з порубіжним населенням Польщі, Молдови та Росії, відповідно до вимог Білградського договору перешкоджав їхнім самочинним набігам на землі сусідніх держав, примушував повертати пограбоване майно і відшкодовувати збитки, а також сплачувати подат- ки, обсяг яких неухильно зростав. Невдоволені єдисанські мурзи 1754 року відрядили посольство до Санкт-Петербурга з наміром перейти під російське підданство58. Прикметно, що це посольство очолював ногаєць Кутлу Акай Хаджі, котрого Шахбаз Гірей відряджав раніше нарочним до російської прикордонної адміністрації59. Цього Кутлу Акая Хаджи мож- на співставити з Кутлунай Ажієм, який 1743 року представляв на роз- гляд київського генерал-губернатора скарги єдисанців на запорожців60. Посольства з відповідними пропозиціями відряджалися єдисанцями та- кож і в Польщу61. Окрім невдалих спроб змінити підданство, протести єдисанців простежуються і в мотивах підтримки ними заколотів претен- дентів на кримський престол, які були продиктовані сподіваннями на отримання податкових пільг та адміністративних привілеїв. У листопаді 151 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ 1754 р. вони відмовилися від участі в поході на Черкесію62. Та найбільш радикальним проявом протесту стало повстання єдисанців, буджаківців та кубанців 1758 pоку, яке не лише призвело до скинення чинного та призначення нового кримського хана, а й спричинило важливі зміни в системі управління ногайськими ордами. На початку правління Халім Гірей-хана (1756–1758) посилився по- датковий тиск на ногайців. Буджацькому сераскеру Хаджи Гірею завдя- ки проведенню гнучкої політики вдавалося тримати буджаківців та єди- санців під контролем, не допускаючи їх до відкритого вияву непокори. Після його смерті 1757 року певний час місце буджацького сераскера залишалося вакантним. Цим скористалася частина єдисанських мурз, котра вийшла з покори власному сераскеру і вдалася до пограбувань за- порозького порубіжжя. З огляду на протести російського уряду, Порта наказала кримському хану домогтися від єдисанців відшкодування збитків, завданих запорожцям. З цим дорученням Халім Прей-хан відря- див свого сина Сеадета, щойно призначеного сераскером Буджацької орди. Сеадет Гірей ревно виконав наказ, брутально стягуючи відшкоду- вання з єдисанців, що викликало нарікання з боку чинного єдисанського сераскера Саад Прея. Останній, як свідчив Пейсонель, із помсти «дав повну владу ногайцям своєї орди і не зробив більше жодного руху, аби приборкати їх»63. В умовах, коли єдисанський сераскер усунувся від виконання обов’язків, сераскер Буджаку знову став повним господарем справ у Єдисанській орді, допускаючи при цьому надмірну сваволю. Він ви- магав від ногайців відшкодування в набагато більшому обсязі, аніж реально було завдано збитків запорожцям. Багатьох єдисанських мурз посадили під варту в Буджаку за звинуваченням в участі у набігу, а де- які з них були страчені або померли у в’язниці. Найбільш скандальний випадок трапився, коли Сеадет Гірей-султан перетворив на наложниць дружину і доньку одного мурзи, дозволивши своїм підлеглим чинити ґвалт над сім’ями інших репресованих мурз64. Утім і Порта, виконавши свої договірні зобов’язання, і російський уряд, домігшися відшкодуван- ня збитків своїх підданих, залишили без уваги виявлену Сеадет Гіреєм сваволю щодо ногайців. Частина речей, привласнених буджацьким сера- скером під виглядом стягнення відшкодування, була передана як хабар турецькому великому візиру Рагіб-паші, котрий тому й не зважив на но- гайські скарги65. Єдисанці скаржилися також і турецьким кадіям міста Бендери, четверо з яких спеціально приїздили в Ганкишлу для докору буджацькому сераскеру. Останній на це відповів погрозою покарання єдисанців за їхній намір жалітися, пообіцявши виступити проти них з 152 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ 30-тис. буджацьким військом66. Наступним кроком Сеадет Гірея стало вивезення хліба з Єдисанської та Буджацької орд до Стамбула, як того вимагала Порта, маючи труднощі в забезпеченні столиці продовольст- вом. Однак і це доручення Сеадет виконав, удавшися до брутальних зло- вживань, що викликало нестримне обурення не тільки в Єдисанській, а й у Буджацькій орді. Побоюючися повстання, він виїхав до Бахчисарая, де провів зиму 1757–1758 pp. Тим часом, відсутність одіозного сераскера (яка затягнулася через хворобу на дизентерію) і помірковане управління його каймакана дещо заспокоїли єдисанців та буджаківців67. На початку травня 1758 р. Сеадет Гірей повернувся до Буджаку. У відповідь на ворожу зустріч єдисанців він зібрав 20-тис. загін, що скла- дався з буджаківців, турків, молдаван, румун і яманів Аккермена, Кілії та інших доокружних міст. Проте командир турецького гарнізону в Бендерах відмовився йому допомагати і не надав гармати для прибор- кання єдисанців. У травні 1758 р. поблизу Бендер відбулося збройне зіткнення, під час якого єдисанці спершу почали тікати, однак згодом, розділившися на дві частини, оточили й розгромили буджаківців. Під час бою сераскер-султан був поранений і ледве врятувався втечею до Бендер, а буджаківців єдисанці потіснили на правий берег Дністра68. За повідомленням Пейсонеля, долю битви вирішив перехід буджаківців (принаймні, їх частини) на бік єдисанців69. Військо єдисанців, що на той час налічувало до 80 тис. чол., підійшло до Бендер, вимагаючи від ту- рецького гарнізона видачі Сеадет Гірея. Не маючи певності в надійності бендерських яничарів, останньому довелося тікати в Каушани, де зібра- лося кілька тисяч озброєних буджаківців, котрі все ще підтримували свого сераскера70. Довершивши розгром буджацького сераскер-султана, єдисанці виг- нали і власного сераскера Саад Гірея, котрий і надалі займав вичіку- вальну позицію. Разом з тим, вони не мали за мету свого повстання взагалі звільнитися з-під влади Криму і Туреччини. Єдисанці надіслали делегацію до Стамбула з викладом свого невдоволення Сеадет Гіреєм і причин повстання. Зволікання турецького уряду з розв’язанням ногайсь- кого питання спричинило подальше розгортання повстання. Наприкінці серпня 1758 р. кількатисячний загін єдисанців перейшов на правий берег Дністра і спалив 4 буджацьких села, маючи намір захопити сераскер-сул- тана, але той устиг втекти до турецьких фортець на Дунаї71. Повстання ногайців, що починалося як протест проти сваволі кримського урядовця, переросло у традиційний кочівницький набіг на землеробські території. До єдисанців приєдналися буджаківці, котрі разом захопили і пограбу- вали міста Дубоссари, Ясси та доокружні молдавські села, відігнавши 153 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ чимало худоби. Наприкінці вересня великі збройні з’єднання єдисанців готувалися вступити у бій проти бендерських турків, утім окремі битви відбулися лише проти арнаутських військових команд, які прибували до Бендер72. У джерелах фіксується керівник повстання – єдисанський Мембет- мурза, який, за деякими звістками, «жив у Бендерах». Бендерські янича- ри, роздратовані безладним правлінням Халім Гірей-хана та його синів- сераскерів, на знак демонстрації прихильності до єдисанців, відмовили- ся захищати Сеадета. Єдисанці направили до Стамбула скарги на Сеадет Гірей-султана та Халім Гірей-хана. Порта на це не зважила і наказала буджаківцям, кримським татарам, яничарам очаківського, бендерського та хотинського гарнізонів, а також румелійському паші негайно висту- пити на упокорення єдисанців. За окремими звістками, на придушення повстання з Румелії рушило від 40 до 80 тис. турецького війська, яким на підмогу доправлялося 10 галер. З іншого боку, з Криму мав виступити Сеадет Гірей з військом до 200 тис. чол., котрий 24 вересня звернув- ся до Коша з проханням допомогти у переправі через Дніпро на Кизи- Керменському перевозі73. Будучи зусебіч оточеними, єдисанці звернули- ся до російського уряду з проханням прийняти їх до свого підданства, незабаром з цим проханням до них приєдналися і буджаківці. Проте зваживши на застереження Порти й кримського хана, російський уряд їм відмовив та наказав своїм прикордонним форпостам їх «не токмо в здешнюю сторону не пропускать, но и силою от границ здешних отби- вать». Турецький уряд і кримський хан відповідну засторогу оголоси- ли польським урядовцям, котрі видали розпорядження із забороною переховувати у шляхетських маєтностях ногайців74. Халім Гірей-хан надіслав також листи до Запорозького Коша з проханням установити ко- зацькі караульні команди у Побужжі, з гирлом П. Буга включно, та по Дніпру до Кизи-Кермена, незважаючи на кордони. Як плату за послугу пропонувалося: «весь их скот и имение да будет пред вами, а нам толко отдавать их головы»75. Повстання єдисанців і буджаківців 1758 року спричинило помітний міжнародний резонанс. Прикметно, що його перебіг відслідковувало до півтори тисячі запорозьких розвідників, а Ш. де Пейсонель написав про нього окремий трактат для французького уряду. Одночасно з цим висту- пом сплахнуло повстання кубанських ногайців проти іншого сина Халім Гірея – кубанського сераскера Крим Гірей-султана76. Останнім скори- стався син колишнього кубанського правителя Бахти Гірея – Сеадет Гірей та інший претендент – Багадир Гірей, які прагнули стати кубансь- кими сераскерами. При цьому кубанські ногайці заявили, що воліють са- 154 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ мостійно обирати сераскерів, і виступили проти призначення їх кримсь- ким ханом. Прикметно, що повсталі ногайці в Єдисані, Буджаку та на Кубані підтримували між собою тісний зв’язок, а буджаківці навіть мали намір прийти на допомогу кубанцям. Водночас ногайці відмовили Порті у постачанні хліба і не лише заявили про своє право на самоврядування, а й зважилися впливати на призначення кримського хана77. Попри зая- ви кримського хана про масштабну військову мобілізацію, Бахчисарай не мав достатньої сили, аби приборкати виступи ногайців, що охопи- ли більшу частину ханства. Яничари турецьких фортець у Північному Причорномор’ї також не поспішали виконувати накази Порти щодо при- душення повстань ногайців, ведучи власну гру в Кримському ханстві. Повстанням ногайців скористався Крим Гірей, брат Арслан Гірей- хана, котрий перед названими подіями відмовився від посад нурадина і буджацького сераскера і як приватна особа мешкав у Бургасі. Він уваж- но стежив за ходом повстання і тримав у єдисанців свого представни- ка Хаджи Гірея. Переконавшись у слабкості чинного кримського хана і невизначеності позиції Порти, він прибув до Бессарабії та очолив буд- жаківців і єдисанців, маючи підтримку від румелійських турків. Мурзи Єдисанської та Буджацької орд склали клятву на вірність Крим Гірею; останній же скасував повинність постачання хліба до Стамбула і не пе- решкоджав пограбуванням Молдови. Завдяки цій демагогічній позиції він здобув слави «якора надій ногайців», котрі прагнули повернення часів, коли були можливі масштабні набіги на землеробські території. Скориставшись ногайською та яничарською підтримкою, Крим Гірей здобув Аккермен, де переховувався нурадин-султан чинного хана, і ово- лодів переправами на Дніпрі. З огляду на це, Порта усунула з кримсько- го трону Халім Гірея та вдруге призначила ханом Арслан Гірея. Однак, не маючи сил придушити повстання ногайців без участі гарнізонів Румелії та Бессарабії, турецький уряд у жовтні 1758 р. нарешті зважився санкціонувати фактичне обрання ногайцями Крим Гірея на кримського хана78. Повстання єдисанських, буджацьких та кубанських ногайців 1758 року на загал лишилося не придушеним і фактично досягло своєї мети. Більшість ногайців розуміла його завданням усунення непопулярного Халім Гірей-хана та його свавільних синів-сераскерів. Утім, зазначене не вичерпує всього спектру мотивацій. З нашого погляду, головним се- ред них був протест проти посилення державної регламентації з боку Кримського ханства і стабілізації кордонів, що унеможливило традиційні грабіжницькі набіги кочовиків на землеробське довкілля. Від інших ногайських повстань його відрізняє масштабність, наявність власного 155 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ керівництва і координація дій між ногайськими ордами, що перебували на значній відстані одна від одної. Унаслідок повстання 1758 р. відбули- ся важливі зміни в системі управління Кримського ханства. Насамперед, виявилася недоцільність надання представнику ханської влади в Буджаку широкого кола повноважень щодо усіх ногайців Північно-Західного Причорномор’я. Цю проблему Крим Гірей у період свого першого пере- бування на ханському престолі (1758–1764) вирішив шляхом створення другої столиці ханства в м. Каушани. Тут був побудований ханський па- лац, прилаштований для військових, адміністративних і представниць- ких потреб79. У Каушани він майже щороку приїздив з Бахчисарая, під час переїзду інспектуючи орди та безпосередньо здійснюючи свої владні прерогативи щодо кочовиків. Тимчасовою резиденцією Крим Гірея спочатку було селище «Кишела», вірогідно, Ганкишла, або згадуване в джерелах середини XVIII ст. с. Кишеньки. Як повідомив сучасник тих подій Пейсонель, там «він залишиться, ймовірно [доти], доки не відновиться остаточний порядок і поки все не піде усталеною ходою». Перебування Крим Гірея в Каушанах фіксується у січні 1759 р. У цей час він стягував відшкодування з Єдисанської та Буджацької орд за пограбування молдовських земель, звільняв полонених, яких ногайці обернули на ясир. У запорозьких документах згадується, що у червні того року Крим Гірей, у супроводі 60 мурз та кількох тисяч війська, зупинився табором біля с. Копанки, що на р. Чичаклеї, брав у буджаківців «та інших ногайських орд» хліб та худобу; тоді ж йому надіслано указ від Порти про призначення кримським ханом і подаровано «каптан і сідло за те, щоби він пограбоване в хотинської райї все повернув і полонених людей, які до Польщі пішли, відшукав і повернув»80. Перебування Крим Гірея в Бессарабії на початку його правління тривало майже півроку, викликавши підозри російського уряду щодо його приготувань до нападу на Росію. Після рішучого протесту російського посла в Туреччині Порта навесні 1759 р. нака- зала йому переїхати до Криму, аби «хан между обоими дворами чего- либо несходного не учинил»81. Утім, практика тривалого перебування Крим Гірея в Каушанах повторилася й наступного року. Однак ще на 25 квітня 1760 р. фіксується, що «хан крымской еще в Коушанах нахо- дится и вокруг ево едисанская и буджацкая орда стоит в аулах(,) он же хан в Бакцисарай намерен следовать в апреле м[еся]це однако ... может де быть и нынешнее лето в едисанах хан проживет». Лише 23 червня сповіщено, що хан з усім почтом приїхав до Бахчисарая82. Однак у ве- ресні 1763 р. Крим Гірей знову перебував у Каушанах, тоді як справами в Криму порядкував спеціально призначений каймакан. Калга-султан, 156 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ будучи в м. Ясси, помер, а новопризначений калга мусив приїздити до Крим Гірея в Каушани для проходження церемонії інвеститури83. Сезонні переїзди Крим Гірей-хана між Бахчисараєм та Каушанами давали можливість йому особисто контролювати сераскерів Буджацької, Єдисанської та Єдичкульської орд, так само, як і ногайських мурз, кож- ний з яких мусив персонально зустрічати хана на його шляху84. Під час перебування табору Крим Гірея на р. Солгирі у 1760 р., за повідомлен- ням Коша, «при хане ж султани и мурзы со всех орд имеются, а все к нему веема склонились и почитают за наихрабрейшего своего хана, а которие де противних ему прежде з едисанских и протчих мурз(,) то с тех многих и штрафовал(,) а инних при себе содержал»85. У березні 1761 р. Крим-Гірей приїздив для інспектування фортеці Перекоп, зго- дом від’їхав до Бахчисарая; за ним слідом їхали буджацькі, єдисанські, єдичкульскі та джембуйлуцькі мурзи86. Періодичні виїзди правителя по своїм володінням з метою здійснення у кожній окремій місцевості владних прерогатив указують на слабкість важелів централізації державної системи і засвідчують наявність ар- хаїчного принципу організації влади, характерного для протодержав- них утворень. Ю. М. Кобіщанов на основі матеріалів афроазійських суспільств запропонував для його типологічного означення термін «по- люддя», поширюючи його і на кочовиків Центральної Азії87. Полюддя правителів кочівницьких імперій традиційно здійснювалося засобом пе- реїздів між кількома умовними столицями, переважно «літньою» та «зи- мовою» резиденціями. Якщо «собственная своя маетность» Крим Гірея в Каушанах слугувала за літню резиденцію, то зимовий осідок хана містився поблизу Бахчисарая, проте не у самій столиці ханства. Джерела засвідчують «лагерь» Крим Гірея на р. Солгирі (1760)88. На 1764 р. фіксу- ються значні будівельні роботи в «заміському палаці» Крим Гірея в уро- чищі Ашлам, тут він спорудив «со украшением немалый дом, а строе- ние, как всякий лес, так и дикое каменье, черепицу известь и всякие материалы ... подданные ... возили безденежно». Одночасно будівництво палацу здійснювалось у чіфтлику Крим Гірея в Румелії89. Переїзди Крим Гірея супроводжувалися переміщеннями значної кількості людей і постійною військовою мобілізацією. Ця обставина при- мушувала російський та польський уряди тримати значні військові сили біля своїх кордонів, щомиті очікуючи набігу на свої володіння. Склад збройних підрозділів, мобілізованих ханом, був різнорідний. На 1760 р. запорожцями зазначено під його командою Буджацьку та «Кримську» орди, «еще из волоских и татарских сел охотных людей», у с. Копан- ки хан «наипаче гайдамак набирает». Постачання та забезпечення цього 157 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ війська покладалося на молдавське населення, яке підвозило провіант і вугілля, «волоські» ковалі підковували коней; усього війська налічу- валося 40 тис. Концентрація кримського війська примусила польський уряд зосередити 12-тисячний регімент у Липовці та Шаргороді90. Ще одна причина, що змусила кримського хана тривалий час зали- шатися на Північно-Західному Причорномор’ї, полягала в необхідності нейтралізувати вплив колишнього калги-султана Хаджи Гірея. Останній, витіснений Крим Гіреєм за межі ханства, знайшов притулок у Польщі біля Могильова-Подільського. Спершу він мав намір перейти на служ- бу до прусського короля, однак згодом, дізнавшися про стрімке падіння популярності Крим Гірея серед єдисанців, зважився й надалі лишатися на польсько-кримському порубіжжі. Обурені тим, що ставлення Крим Гірея раптово змінилося з ласки на гнів, єдисанські мурзи почали вияв- ляти прихильність до опального калги. Найбільше їхнє роздратування викликало те, що Крим Гірей з наказу Порти вимагав відшкодування за пограбування молдовського населення під час повстання. Тож у першій половині 1759 р. єдисанські мурзи стали масово переходити до Хаджи Гірея. Серед них були Жолмамбет-мурза, Орак-мурза, Канай-мурза та інші, в улусах яких мешкало до 30 тис. сімей91. За окремими даними, хан тричі домагався від Порти дозволу на початок війни проти Польщі, заод- но прохаючи й санкції здійснити набіг на Новосербію та Запорожжя. Та ситуація з Хаджи Гіреєм вирішилася втручанням Росії, котра примуси- ла польський уряд депортувати бунтівного калгу та ногайців. Більшість єдисанських мурз повернулася під владу Крим Гірея; Хаджи Гірей з кількома ногайськими мурзами намагався просити притулку в Росії, у чому йому було відмовлено92. Слід звернути увагу на те, що неоднора- зові демагогічні заяви Крим Гірея про близький початок війни проти Росії спершу забезпечили йому популярність серед ногайців і дозволяли вдало приховувати прагнення до концентрації влади. Імітація войовни- чості виявлялася Крим Гіреєм і стосовно Туреччини. У квітні 1761 р., за чутками, до Кримського ханства прибули три турецьких паші з війсь- ком, щоб зняти Крим Гірея з престолу. З приводу цього він заявляв, що «как де он то ханство получил саблею, то и де саблею оное и отдаст». Він також розголошував про наміри зруйнувати фортецю Св. Єлизавети та «повісити свою нагайку на столиці росіян Петербурзі»93, обіцяючи ногайцям багаті на здобич походи. Утім, ці заяви Крим Гірея мали не- офіційний характер і навмисно поширювалися на рівні чуток. Більшість їх адресувалося запорожцям, котрі через це мусили перебувати в «наи- крепчайшей предосторожности», хоча розвідувальні заходи Коша мали відомості, що «нине же с той сторони ничего не предвидется и орди 158 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ зимуют в своих прежних кочевях понад Днепром и понад Бугом рекой ... тихо смирно толко доволним числом авулов ... стали»94. Справжньої підготовки до воєнних дій проти росіян не велося; навпаки, Крим Гірей пішов на поступки: з санкції Порти погодився на постійне перебуван- ня російського консула в Криму. При цьому хан неухильно збільшував адміністративний контроль за ногайцями і посилював над ними подат- ковий тиск, піклувався про оборону кордонів і облаштовував цивільне управління в Криму. Серед його планів було й переведення ногайців до осілого життя, задля стимуляції чого він пропонував Порті побудувати пристань у Кизи-Кермені для вивозу збіжжя, вирощеного єдичкульця- ми. Як і в попередній період, суперечки між населенням степового по- рубіжжя у мирний спосіб розглядалися на прикордонних комісіях, зок- рема, 1761 р. Кіш з’ясував, що «татаре й турки по разговорам их желают жить з здешними границами мирно и о окончании бывшей з запорожца- ми войсковой коммисии веема все благодарны»95. Крим Гірей-хан більше не розглядав ногайців як головну соціаль- ну базу свого правління. Першим його кроком, як уже наголошувало- ся, стало покарання єдисанців та буджаківців за збитки, нанесені мол- довським землям, з яких примусово стягнули відшкодування. 1760 року Крим Гірей провів перепис населення в Єдисанській орді, офіційна мета якого оголошувалась як з’ясування спроможності єдисанців забезпечи- ти готовність кожного четвертого з дієздатних чоловіків до військового походу, хоча дійсне прагнення хана полягало у визначенні кількості по- датного населення з наступним наміром збільшити податки. Контроль за Єдисанською ордою збільшувався, а спроби єдисанців вийти з-під нього наражалися на репресії та посилення податкового тиску. Так, у бе- резні 1761 р. трапився конфлікт єдисанців з бендерськими турками; для його розслідування відряджено сераскера-пашу з трьома «татарськими старшинами» і з «немалим войском»96. Задля послаблення Єдисанської орди Крим Гірей мав намір розділити її на дві частини, намагаючися переселити до 30 тис. єдисанців і до 20 тис. джембуйлуківців (усього до 50 тис. казанів) «на крымскую сторону Перекопу (?) и по границе даже до Азовского моря расположит ... ис коих некоторыя уже чрез Ачаков и переправляются». Напередодні російсько-турецької війни 1768– 1774 pp. Єдисанська орда вже була розділена на дві частини; меншу з них, чисельністю до 8 тис. сімей, розміщено на Кримському півострові, станом на 1771 р. її очолював Ель-Хаджи-Джаум-мурза97. Крим Гірей зберіг практику призначення сераскерів у ногайські орди з представників династії Гіреїв та каймаканів з числа впливових ногайсь- ких мурз. Сераскером Єдисанської орди він призначив сина Бахти Гірея; 159 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ 1762 року фіксується єдисанський каймакан мурза Делде, зимова став- ка якого розташовувалася біля Куяльницького лиману98. Іншим запро- вадженням Крим Гірея стало формування окремої Єдичкульської орди за рахунок переселення з Бессарабії та Прикубання залишків Великої Ногайської орди на степове лівобережжя Дніпра. Єдичкульці, які цілою ордою були оселені у 1759 р. на запорозькому порубіжжі, мали служити рухливим буфером для стримування тиску української землеробської ко- лонізації на степовий простір. На Єдичкульську орду поширювалися вимоги і умови щодо усіх ногайських орд під владою Кримського ханства. Єдичкульці мусили відшкодовувати збитки, завдані землеробському населенню в результаті набігів і грабунків. Так, під час переселення до правобережжя Дніпра 1759 року єдичкульці пограбували ханські слободи, розташовані у Побужжі. На вимогу Крим Гірея частину пограбованого майна повер- нули99. Гострі прикордонні суперечки, що виникли в єдичкульців відра- зу після оселення із запорожцями, розглядалися на спеціальній комісії 1760 р. за порядком, напрацьованим на попередніх подібних комісіях. Представництво ханської влади в Єдичкульскій орді створено на кшталт того, що вже сформувалося в інших ногайських ордах, – на чолі із сера- скером і каймаканом. Така практика зберіглася і після усунення Крим Гірея з престолу 1764 року. Зокрема, 1766 року сераскером Єдичкульської орди був син чинно- го на той час хана Селім Гірея – Адиль Гірей, резиденція якого містилася біля р. Рогачика на відстані 30 верст від Запорозької Січі. Єдичкульський каймакан згадується вже 1760 року100. Стосовно внутрішньої системи самоорганізації єдичкульців засвідчено: «При всяком ауле началниками бывают мурзы, с тою толко отменою, что в ином один мурза, а в другом одной фамилии или три, по числу кибиток. Сии мурзы суть наследст- венных аулов владетели»101. Характер правління Крим Гірея викликав широке невдоволення як серед ногайців, так і між кримською аристократією, обурених дес- потичними нахилами свого правителя і посиленням податкового тис- ку. Російський консул у Криму О. Никифоров, доповідаючи про усу- нення Портою Крим Гірея з ханського престолу 1764 pоку, зазначив його причини: «многия-ж всем подданным, так Едичкульским, как Буджацким и Кубанским татарам обиды и безчисленные грабежи и на- сильно чрез разныя приметы от греков, армян и жидов вымогательст- вы денег немалых сум», а також безоплатне використання ханом праці своїх підданих під час будівництва ханських резиденцій. Утім, головний напрям політики Крим Гірея щодо ногайців було продовжено наступ- 160 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ ним ханом Селімом. Він доклав зусиль до того, щоб Єдичкульська орда залишилася в межах, визначених для неї Крим Гіреєм, продовжив прак- тику збільшення податкового тиску. На курултаї 1766 року єдичкульці та джембуйлуківці заявили про «возведение сего хана нарочным умыс- лом Порты, употребленным для вящаго их утеснения и порабощения, и явно отзываются, что о перемене сего хана стараться не преминут». Залишалися невдоволені політикою хана і єдисанці. Вони намагалися прихилити на свій бік єдичкульців, щоб спільно з ними перекочувати до Прикубання, а звідти – до Росії. Збудником цього руху залишався Хаджи Гірей-султан, який після депортації з Польщі вимушено мешкав у резиденції Гіреїв у Румелії102. Останнє повстання за участі єдисанців відбулося напередодні російсько-турецької війни 1768–1774 рp., однак було приборкане обіцянками Крим Гіреєм, якого вдруге призначили на ханський трон, багатих на здобич походів на Росію. Традиційні зобов’язання ногайських орд щодо Кримського ханства стосувалися питань військової служби, виконання державних повин- ностей і сплати данини, котра з часом переростала у фіксований пода- ток. Зазвичай про оголошення війни хан повідомляв сераскера, вима- гаючи від нього мобілізувати певну кількість ногайців. Восени 1760 р. буджаківці та єдисанці мали виставити по 7 тис. чол., джембуйлуківці – 3 тис., єдичкульці – 2,5 тис., киргизи – 6 тис., а кримські татари – 40 тис., усього (вірогідно, разом з ханським військом) – 65 тис. чол. У січні 1761 р. ханським указом визначено, щоб «нагайскому войску быть к по- ходу во всякой готовности со второго казана по человеку (то есть поло- вине нагайского войска), которых состоять имеет до ста до осмидесят тысяч человек». Остання звістка, відома нам за документами Архіву Коша, засвідчує прагнення ногайців переконати запорожців у надмірно великій кількості свого війська. З цього приводу російський перекладач Ф. Семенов запевнив, що ногайці не можуть зібрати 180-тисячне війсь- ко, адже усіх озброєних ногайців «не более будет, как до осмидесят ты- сяч»103. Сераскер мусив попередньо обговорювати спроможність ногайців задовольнити ханську вимогу з баш-мурзою орди, запросивши його ра- зом з іншими знатними мурзами до свого дівану. Визначення кількості мобілізованих вояків мусило враховувати необхідність залишити певну частину з них для захисту власних аулів; при цьому за ними зберігалося право на рівну частку військової здобичі, яка розподілялася між учасни- ками походу. Після зборів ногайське військо групувалося в загони-баїра- ки (baїraks), що створювалися на рівні улусів і орд, на чолі з мурзами. Баїраки були різними за чисельністю, залежно від кількості улусного 161 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ населення, яким володів певний мурза; баїрак баш-мурзи виділявся поміж інших великим штандартом104. У період між 1739–1768 pp. кримські хани використовували ногайську кінноту головним чином для походів на Північно-Західний Кавказ і придушення внутрішніх заколотів та повстань. Походи на черкесів і кабардинців мали переважно грабіжницьку мотивацію і здійснювалися здебільшого у випадках (як, зокрема, 1754 pоку), коли гірські народи відмовлялися «ясиров давать хану и цару турецкому». Переміщення ногайських підрозділів з причорноморських степів до Кавказу було досить затратним і ризикованим заходом, оскільки здійснювалося через дві переправи (на Дніпровському та Бузькому лиманах і Керченській протоці) і проходило по хліборобських районах Криму, що часто завдавало збитків землеробському господарству. 1754 року єдисанці переправлялися з Очакова до Кінбурна на 29 суднах, за один рейс у кож- ному розміщувалося по 30–40 чол. з кіньми. Узимку того ж року тра- пився падіж худоби, через що усе кримське військо «осталось пешее»105. Проходячи через Кримський півострів, ногайська кіннота витолочувала поля, тож, як фіксують джерела, «от множественного ... собрания войска великое чинится крымскому народу разорение»106. Участь ногайців у кримських походах відзначалася вкрай низьким рівнем організації і часто супроводжувалася суперечками між хансь- кими урядовцями та ногайською знаттю, чварами серед ногайських мурз. 1755 року від єдисанського сераскера Шахбаз-Гірея на бік чер- кесів перейшло більше половини ногайців; за окремими даними, з його 10-тисячного війська не повернулося до своїх аулів і сто чоловік. Хан тоді мусив оголосити нову мобілізацію. Навесні 1761 p. y похід на черкесів вирушили джембуйлуківці, єдичкульці та кримські татари, проте за дві милі до Перекопу вони зупинилися й самовільно повернули назад, удавано мотивуючи це очікуванням додаткового ханського указу; єдисанці у більшості взагалі відмовилися від участі в поході. Тоді ж сталася сутичка між ханським візиром і головним єдисанським мурзою Канаєм, які побилися на шаблях, поранивши одне одного. Причиною сварки стала свавільна поведінка кримського візира. Задовольняючи вимогу кримського хана сплачувати данину ясирями, черкеси передали візиру 200 ясирів, проте візир зажадав 1000 ясирів, на що черкеський посланець Касаї-бей відповів відмовою. Через це військові дії мали продовжитися. Невдоволені цим ногайці підняли заколот біля урочища Копила і відмовилися воювати проти черкесів107. Під час повномасштабних воєн, які вели Туреччина і Крим у XVIII ст. проти Російської, Австрійської імперій та Ірану, ногайці вже не 162 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ утворювали самостійного війська. Вирушаючи в похід у складі турецько- кримської армії, вони становили легку кавалерію і були допоміжними силами, які здійснювали розвідку, розладнували комунікації, грабували та спустошували території ворога. У складі основного кримськотатарського війська була особиста гвардія хана (капи-кулу), загони карачі-беїв та знатних кримських мурз. Також обов’язково залучалися турецькі сіпагі та яничари, що перебували в складі гарнізонів турецьких фортець у Північному Причорномор’ї – Кафи, Бендер, Очакова, Керчі, Єнікале та ін. Призначення яничарів полягало у штурмі фортець та укріплень, діях проти регулярних армій європейських держав, на що кримське і ногайське військо, побудоване на кланово-родовій основі улусів і озброєне різнотиповою зброєю (від списів і луків до різноманітних рушниць), було неспроможним. Ведення війни на Північно-Західному Кавказі також потребувало значної концентрації військових сил. 1707 року Каплан Гірей-хан виступив проти кавказьких горців з 6 тис. буджацьких ногайців, 15 тис. власних секбанів, 3 тис. сіпагі з Кафи, 5 тис. черкесів племені Kemurkoi (теміргойців) та ногайцями, «відомими як Υaman sadak»108. Система захисту ногайських кочовищ залишалася традиційною і характерною для багатьох кочових народів. На краю власного кочовища кожний улус утримував застави, що виконували сторожову службу. За свідченням В. Бакуніна, з наближенням ворога кочовики ніколи не йшли йому назустріч для відсічі; кожний улус рятувався втечею. Остання була досить організованою: спершу жінки і діти гнали худобу, а чоловіки, верхи на конях, залишалися позаду та, відходячи й маневруючи, відбивали наскоки ворога, тим самим дозволяючи перегнати худобу (головне багатство кочового колективу) в безпечне місце109. Однак для оборони від нападу запорожців така система виявилася малоефектив- ною. Маневровість легкої козацької кінноти, злагоджена координація дій підрозділів та вміле використання вогнепальної зброї забезпечували запорожців важливими тактичними перевагами над кочовими сусідами. Війська Кримського ханства в особливо важливих випадках очолю- валися безпосередньо ханом, інших – калгою та нурадином, за певних обставин – окремим сераскером, уповноваженим ханом на керівництво кампанією. Головному командиру підпорядковувалися сераскери но- гайських орд, збройні сили яких розподілялися на підрозділи (баїраки) баш-мурз та звичайних мурз. Пейсонель розділяв війни кримського хана на державні та приватні. У разі ведення війни в державних інтересах Кримського ханства ногайці вирушали в похід на повному самозабез- печенні й мали єдиним заохоченням право на частку при розподілі здо- 163 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ бичі. До «приватних» віднесено війни на Північно-Західному Кавказі, зокрема, з черкесами. В останньому випадку звичай вимагав, аби хан власним коштом забезпечував ногайців провіантом. У разі необхідності взяти участь у війні, оголошеною Портою, військові видатки мусили відшкодовуватися султанською скарбницею. Та в більшості випадків пограбування ворожих територій ставало головним стимулюючим чин- ником участі ногайців у військових кампаніях. Під час військових дій на території дружніх держав за несанкціонований грабунок кримський хан вдавався до покарань своїх вояків ударами кийків110, однак через слаб- кий контроль ногайців завадити цьому практично було неможливо. Незважаючи на низьку боєздатність і слабку організацію ногайських збройних формувань, у XVIII ст. повсякденний побут ногайців все ще був сповнений войовничості. 1709 року Франсуа Феран спостерігав шлюбну церемонію ногайців, учасники якої влаштували вдаваний бій та наносили один одному легкі поранення, щоб краплями крові передвістити те, що сини подружжя народжуватимуться славними воїнами. У масштабних військових експедиціях Криму зазвичай брала участь значно більша частина ногайського чоловічого населення, ніж того вимагав кримський хан, сподіваючись покращити стан свого господарства пограбуванням християн111. Самочинні ногайські набіги зазвичай активізовувалися після випадків стихійного лиха, епізоотій та поширення епідемічних захворювань, котрі розладнували господарство кочовиків. Швидко мобілізуючись для участі у військовому поході, ногайці при цьому не розраховували на довготривалі воєнні дії. У XVIII ст. вони вже певною мірою призвичаїлися до використання вогнепальної зброї. Зокрема, під час нападу на запорозький Гард 1747 року єдисанці водночас з луками і списами застосовували рушниці, а в поході на черкесів 1761 року ногайські загони мали 32 гармати, вірогідно, наданих з обслугою кримським ханом. Дещо перебільшуючи, Пейсонель зауважив, що лише одна Єдисанська орда «може виставити загалом вісімдесят тисяч чоловік кавалерії, добре споряджених і озброєних усіма видами зброї»112. З середини XVIII ст. певної регулярності набуває прикордонна служ- ба ногайців. Окремі заходи в цьому напрямі були вжиті Арслан Гірей- ханом (1748–1755), який полагодив фортеці Перекоп, Арабат, Уч-Оба, Джунгар, Джеваш і проклав нові рови113. Запровадження караульних ко- манд по обидва боки російсько-турецького кордону було визначено на комісії з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок 1752– 1754 рр. 1754 року ханська адміністрація заявила Кошеві про створення єдисанцями прикордонних караулів уздовж р. Бугу, які мали перешкоди- ти проникненню гайдамацьких ватаг до Кримського ханства. Початково 164 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ караульна служба ногайців виконувалася несистематично і караули ство- рювалися в екстраординарних випадках. Зокрема, 1755 року роз’їзди ка- раулів чинилися з приводу заколоту і втечі калги-султана до черкесів та з метою попередження його переходу до Польщі або Росії. Один з таких караулів перебував на р. Чичаклеї114. На 1761 р. вже існувала мережа об’їзних караулів, яка охоплювала територію від Очакова вгору по Бугу до польських кордонів. До них вхо- дили команди від 100 до 150 чол., що розташовувалися у 7 пунктах. Ці ж команди утримували пости, на яких перебувало по 4 вартових115. У січні 1761 р. згадується «караул конницы нагайского ширинбея ... мурзи Муси Мустафина син Бекташова» і Султан Мамбет-мурзи з командою до 70 чол. Ці мурзи сповістили російського перекладача в Микитиному Ф. Семенова, що «нагайской орды от стороны крымской караулом обезд и разезд имеют от Ачакова вверх по Бугу реки до самых полских гра- ниц», «и те ... учреждены команды по указу крымского хана, в которых де состоит по сту и по полтораста человек в семи местах и всякой ... приказано свои пост содержать для поимки гайдамаков, понеже де та- тары от оных гайдамак претерпевают в занятии их лошадей и рогатого скота немалые обиды», «для чего ... близ границы российской по буграм разставлено на карауле четыре человека татар для разведывания об оных гайдамаках». Начальники ногайських караулів при цьому пропонували погоджувати дії між ногайськими та запорозькими караульними коман- дами і взаємно інформувати одне одного, «ежели б где могли каких ша- тающихся сумнительных людей на татарской стороне усмотреть»116. Серед державних повинностей, виконуваних ногайцями, була участь у будівництві фортифікаційних споруд, зокрема, в Перекопі, яке здійсню- валося з наказу Крим Гірей-хана. 1761 року він приїздив для огляду «го- родовой починки», наказав «имеющийся около города ров поновить и зделать противу прежнего гораздо глубь и шире». Місто Перекоп тоді обведено трьома стінами, рів поглибили до семи саженів. На тих роботах використано «едичкулских и жамбулуковских народов рабочие люди», які мусили інтенсивно працювати. Хан погрожував стратою наглядачам у разі, якщо фортифікаційні роботи будуть виконані невчасно117. Утім, головним обов’язком ногайців під час будівництва було виконання по- винностей з надання підвод для транспортування вантажів. Наведені факти військової діяльності ногайців не відповідають уяв- ленням про їхню спроможність лише до хаотичних пограбувань зем- леробських сусідів, як це представлено у працях А. Скальковського та Д. Яворницького. Дещо поверховим видається і висновок Тунманна щодо умовності підпорядкування ногайців кримському ханові: «Вони 165 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ йдуть за ним у його війнах, сплачують йому частину з отримуваної здо- бичі та деяку плату за кожного полоненого... Вони також зобов’язані надсилати йому чотирьох мурз на свято великого байрама, аби побажати йому щастя та привезти подарунки. Часто вони погоджуються визнати над собою владу призначених їм бегів, які належать до принців крові. У решті ж вони чинять, що захочуть, часто бунтують і влада хана ніколи не буває достатньою, щоб тримати їх у покорі»118. У середині XVIII ст. чітко простежується тенденція перетворення данницького становища ногайців на систему регулярного адміністра- тивного підпорядкування, чітко позначилася трансформація традиційної данини-ясака в довгострокові податкові зобов’язання і виконання дер- жавних повинностей. Окрім військової служби, ногайці виконували по- винність щодо надання підвод, здійснюючи за вимогою хана або сера- скера перевезення краму, військових чи будівельних вантажів. Ногайці також забезпечували кіньми і фуражем хана разом з його почтом у разі його проїзду суходолом до Стамбула, а також роботу поштової (ямсь- кої) служби. У Кримському ханстві поштові станції (пункти, де відбу- валася заміна коней) були державними і розміщувалися в Бахчисараї, Улуклукарамі (?), Канджанбаку, Гезлеве, Ак-Меджиді (Акмечеті), Карасубазарі, Кафі, Кермен-кале, Тамані, Капилі. У кожному містилося по 60 коней. Половину видатків поштових станцій сплачувала ханська скарбниця, решту забезпечували ногайці. Окремий податок на утриман- ня поштової служби, у розмірі десятини від врожаю зерна, сплачува- ли джембуйлуківці. Користуватися поштовими станціями можна було лише під час виконання державних обов’язків і з наказу хана. Пейсонель відзначає кращу організацію роботи поштових станцій у Кримському ханстві, ніж у інших регіонах Османської імперії119. Кримське ханство загалом мало незначний рівень централізації дер- жавної влади, що відбивалося і на податковій системі. Безпосередньо до ханської скарбниці щорічно надходило 15 тис. піастрів (турецьких левків, срібна монета) від «уряду Яли в Буджаку» і 4,8 тис. з «уряду Кавшан», котрі становили «щось на кшталт маєтків» кримського хана; тут мешкали напівосілі буджацькі ногайці та молдовани. Ці «маєтки» слід розглядати як типовий для Османської імперії тімар – умовне дер- жання, яке надавалося на час перебування на кримському престолі на кшталт жалування за службу, на відміну від чіфтлика – специфічного різновиду приватновласницького володіння землею. Такий же ханський тімар, з якого хан отримував 8 тис. піастрів, розташовувався довкола Дубоссар; в українських джерелах його засвідчено як «ханські слободи». Окрім прибутку з тімарів, кримський хан мав надходження з Буджацької 166 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ та Єдисанської орд, які сплачували десятину із зібраного врожаю хліба. Інколи цей натуральний податок отримував грошову оцінку в 12 піастрів. З 1755 р. кримський хан Селім Гірей передав право отримання цього по- датку Порті, яка використала його на забезпечення сейменів120. Збіжжя з Північно-Західного Причорномор’я у значних обсягах ішло на забез- печення потреб у продуктах харчування султанської столиці Стамбула. 1766 року на ногайців було покладено сплату десятини з усієї худоби і вирощеного хліба «неотменной ежегодной дани». Це стало підставою для збору курултаю єдичкульцями та джембуйлуківцями, на якому ух- валено «хана просить о уменьшении сих поборов, так как за прежних ханов было». На той час єдисанці сплачували податок грошима – від 10 до 30 левків срібною турецькою монетою від кожної кибитки121. Своєрідну «плату за службу» мали й сераскери ногайських орд. Буджацький сераскер щорічно отримував по 1 піастру з кожного будин- ку і 1 барана від окремого села; єдисанський сераскер – 1 піастр з ки- битки (сім’ї) і по 1 барану від мурз, які очолювали аули, або з певної кількості кибиток, а також 300 биків з нагоди свого призначення; ку- банський сераскер отримував десятину від зібраного зерна у своїй орді, що становило найбільший обсяг виплат порівняно з іншими сераскера- ми. Ор-бей отримував 3 барани від кожного стада, що перебувало на пе- рекопських пасовищах, а крім того мав щорічні прибутки у 500 піастрів з перекопських соляних промислів, 300 «медових грошей» з Молдови і 150 – з Румунії122. Отже, у період 1739–1768 pp. помітно зросли обсяги інтеграції ногайських орд до державної системи Кримського ханства, котре через запровадження адміністрації сераскер-султанів і надання посад каймаканів ногайським мурзам спромоглося налагодити адміністративний контроль за степовою периферією. Запровадження систематичного оподаткування, державних повинностей і обов’язкових виплат на користь ханських урядовців, а також відносно систематичної сторожової служби засвідчують збільшення порівняно з попередніми періодами ступеня лояльності ногайців до Кримського ханства. Проте у періоди дезінтеграції, пов’язані з повстаннями ногайців та їхньою участю у заколотах кримськотатарської знаті, єдиним важелем впливу на ногайські орди залишався державний кордон, гарантований міжнародними зобов’язаннями Російської та Османської імперій. Стабільний і контрольований кордон на степовому порубіжжі позбавляв ногайців можливості вдатися до традиційної форми протесту – самочинних міграцій за межі впливу держави-сюзерена і маневрувати на суперечностях між Російською та Османською імперіями. Стабілізація 167 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ кордонів на степовому просторі та унормування підданства кочовиків склали суттєву інновацію в політичній історії Великого Євразійського Степу, означивши останній етап, що передував закінченню процесу поглинання кочівницької ойкумени Російською імперією. 1 Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV–XVIII вв. – Алма-Ата, 1988. – С. 99. 2 Васильев Л. С. Протогосударство-чифдом как политическая структура // Народы Азии и Африки. – 1981. – № 6. – С. 175. 3 Перетяткович Г. [Е. И.]. Поволжье в XV и XVI веках (очерки из истории края и его колонизации). – М., 1877. – С. 126–127. 4 Крадин Н. Н. Кочевники, мир-империи и социальная эволюция // Альтернативные пути к цивилизации. – М., 2000. – С. 329. 5 Крадин Н. Н. Власть в традиционном обществе // Електронний ресурс:knowledge. isras.ru/sj/sj/sj4-02krad.html – 68 к. 6 Плетнева С. А. Кочевники Средневековья. Поиски исторических закономерностей. – М., 1982. – С. 15, 72–73. 7 Пріцак О. Половці // Електронний ресурс: http://www.ukrhistory.narod.ru/texts/pritsak- 3.html. 8 Архів зовнішньої політики Російської імперії (далі – АЗПРІ). – Ф. 119. «Калмыцкие дела». – Oп. l. – Спр. 14. 1722 p. – Арк. 6. 9 Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф. 112. «Дела едисан- ских татар». – Оп. І. – Спр. 2. 1697 р. – Арк. 1–2 зв. 10 АЗПРІ. – Ф. 127. «Ногайские дела». – Oп. 1. – Спр. 1. 1742 p. – Арк. 2. 11 Fisher A. The Crimean Tatars. – Stanford, 1978. – P. 25. 12 Кобищанов Ю. М. Полюдье: явление отечественной и всемирной истории цивилиза- ций. – М., 1995. – С. 7. 13 Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, менгрелов и грузин Жана де Люка // Записки Одесского общества истории и древностей (далі – ЗООИД). – Т. 11. – Одесса, 1879. – С. 485. 14 Кримський республіканський краєзнавчий музей. Наукова бібліотека «Таврика». – 9 С 1 П-24: «Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель». – Сімферополь, липень, 1925. Машинопис (далі – Записка о состоянии гражданском...). – С. 10, 17. 15 Канцелярія Новосербського корпусу // Джерела з історії Південної України. – Т. 7. – Запоріжжя, 2005. – С. 300. 16 Там само. – С. 300. Див. також: Peyssonel M. [Charl] de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. – Т. ІІ. – Paris, 1787 (M.DCC.LXXXVII). – P. 300. 17 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775 (далі – Архів Коша Нової Запорозької Січі). – Т. 2. – К., 2000. – С. 348, 498; T. 3. – К., 2003. – С. 451. 168 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ 18 Центральний державний історичний архів України (далі – ЦДІАУ). – Ф. 59. – Оп. І. – Спр. 798. 1741–1775 pp. – Арк. 198. 19 Архів Коша Нової Запорозької Січі. – T. 3. – К., 2003. – С. 419. 20 Записка о состоянии гражданском... – С. 18. 21 Челеби Э. Книга путешествия. Извлечения из сочинения турецкого путешественни- ка XVII века. – М., 1961. – С. 264. 22 Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К., 1994. – С. 77–80. 23 Кабардино-русские отношения в XVI–XVІІІ вв.: Документы и материалы: В 2 т. – Т. ІІ. – М., 1957. – С. 129. 24 Записка о состоянии гражданском... – С. 18. 25 Кочекаев Б. Б. Классовая структура ногайского общества в XIX – начале XX веков. – Алма-Ата, 1969. – С. 9. 26 Записка о состоянии гражданском... – С. 34–35. 27 Там же. – С. 21. 28 Богуш С. С. История царства Херсонеса Таврийскаго. – Т. II. – СПб., 1806. – С. 354. 29 Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. – СПб., 1887. – С. 307–312. 30 Fisher A. Op. cit. – P. 18. 31 Записка о состоянии гражданском... – С. 15. 32 Там же. – С. 17. 33 Там же. – С. 18. 34 Там же. – С. 10. 35 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУ). – Ф. 9: Фортеця Св. Єлизавети. – Док. 2244–2247. – Арк. 33; ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 143. 1763–1767 pp. – Арк. 79–81. 36 Там само. – Спр. 121. 1762 р. – Арк. 33; Записка о состоянии гражданском... – С. 15. 37 Peyssonel M. Op. cit. – P. 303. 38 Архів Коша Нової Запорозької Січі. – T. 2. – С. 242. 39 Peyssonel M. Op. cit. – P. 303–304. 40 Записка о состоянии гражданском... – С. 41. 41 Там же. – С. 41. 42 Архів Коша Нової Запорозької Січі. – T. 2. – С. 242. 43 Андриевский А. А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765–1768 гг. // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – Кн. 8. – К., 1894. – С. 95–96. 44 Скальковський А. О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 269. 45 Архів Коша Нової Запорозької Січі. – Т. 2. – С. 348–350. 169 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ 46 Негри А. Извлечение из турецкой рукописи [Одесского] общества [истории и древ- ностей], содержащей историю крымских ханов // ЗООИД. – Т. I. – Одесса, 1844. – С. 391. 47 ЦДІАУ. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 798. 1741–1775 pp. – Арк. 185. 48 Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV–XVIII вв. – С. 143. 49 IP НБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. 1754–1755 pp. – Арк. 108–108 зв. 50 ЦДІАУ. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 798. 1741–1775 pp. – Арк. 192–194. 51 Там само. – Арк. 8 зв. 52 ІРНБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. 1754–1755 pp. – Арк. 40, 104 зв. 53 Там само. – Арк. 27, 40–41. 54 Там само. – Арк. 108–108 зв. 55 Записка о состоянии гражданском... – С. 57. 56 IP НБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. 1754–1755 pp. – Арк. 40 зв.–42, 74 зв. 57 Записка о состоянии гражданском... – С. 18. 58 Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. II. – Владимир, 1903. – С. 1866–1867. 59 ЦДІАУ. – Ф. 59. – Оп. 1. – Спр. 798. – Арк. 185. 60 Там само. – Спр. 611. 1743 р. – Арк. 19, 92. 61 Андриевский А. А. Указ. соч. – С. 63. 62 Архів Коша Нової Запорозької Січі. – T. 2. – С. 766. 63 Записка о состоянии гражданском... – С. 58–59. 64 АЗПРІ. – Ф. 112: «Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких». – Оп. 1. – Спр. 1. 1757–1758 pp. – Арк. 111–113; Записка о состоянии гражданском... – С. 59; Канцелярія Новосербського корпусу... – С. 293. 65 Записка о состоянии гражданском... – С. 59. 66 АЗПРІ. – Ф. 112: «Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких». – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 56–56 зв. 67 Записка о состоянии гражданском... – С. 60, 62. 68 АЗПРІ. – Ф. 112: «Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких». – Oп. l. – Cпp. 1. 1757–1758 pp. – Арк. 112–118. 69 Записка о состоянии гражданском... – С. 62–63. 70 АЗПРІ. – Ф. 112: «Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких». – Оп. 1. – Спр. 1. 1757–1758 pp. – Арк. 111–111 зв. 71 IP НБУ. – Ф. 9. – Док. 420–425. 1758 р. – Арк. 22 зв.–23; Записка о состоянии граж- данском... – С. 63. 72 ІРНБУ. – Ф. 9. – Док. 420–425. 1758 р. – Арк. 6; Скальковський А. О. Назв. праця. – С. 361; Канцелярія Новосербського корпусу... – С. 288, 293, 302–303. 73 ІР НБУ. – Ф. 9. – Док. 420–425. 1758 р. – Арк. 22–22 зв.; Канцелярія Новосербського корпусу... – С. 294, 298–303; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством 170 ВЛАДИСЛАВ ГРИБОВСЬКИЙ Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России // ЗООИД. – Т. 15. – Одесса, 1889. – С. 236. 74 ІР НБУ. – Ф. 9. – Док. 420–425. 1758р. – Арк. 1–1 зв.; Канцелярія Новосербського корпусу... – С. 293. 75 Скальковський А. О. Назв. праця. – С. 369; АЗПРІ. – Ф. 112: «Дела татар едиссан- ских, ембулуцких и буджацких». – Oп. l. – Cпp. 1. 1757–1758 pp. – Арк. 103 зв. 76 Там само. – Арк. 3 зв.; ІР НБУ. – Ф. 9. – Док. 420–425. 1758 р. – Арк. 1 зв.; Записка о состоянии гражданском... – С. 51–73. 77 Канцелярія Новосербського корпусу... – С. 304–305; Богуш С. С. История царства Херсонеса Таврийскаго. – Т. II. – С. 358. 78 Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России. – С. 233–237; Богуш С. С. Указ. соч. – С. 358–359; Записка о состоянии гражданском... – С. 69. 79 Клееманово путешествие из Вены в Белград и Новую Килию також в земли буджат- ских и нагайских татар. – СПб., 1783. – С. 56–57. 80 Записка о состоянии гражданском... – С. 73; Скальковський А. О. Назв. праця. – С. 362–363; Смирнов В. Крымское ханство подверховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России. – С. 237. 81 Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV–XVIII вв. – С. 157. 82 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 6–25. 83 Там само. – Cпp. 121. 1762 р. – Арк. 33. 84 Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова о низложении Крым-Гирея // ЗООИД. – Т. I. – Одесса, 1844. – С. 376; Скальковський А. О. Назв. праця. – С. 367. 85 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Oп. 1. – Спр. 89. 1760 p. – Арк. 30–30 зв. 86 Там само. – Спр. 91. 1760–1761 pp. – Арк. 30 зв. 87 Кобищанов Ю. М. Полюдье: явление отечественной и всемирной истории цивилиза- ций. – М., 1995. – С. 223–237. 88 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 30–30 зв. 89 Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – С. 377. 90 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 88. 1760 р. – Арк. 4–11. 91 Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско-русские отношения в XV–XVIІI вв. – С. 158. 92 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 88. 1760 р. – Арк. 7–11; Кочекаев Б.-А. Б. Ногайско- русские отношения в XV–XVIII вв. – С. 158–164. 93 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 91. 1760–1761 pp. – Арк. 40 зв.; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России. – С. 238. 94 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1.– Спр. 91. 1760–1761 рр. – Арк. 10 зв. 95 Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России. – С. 238–239; ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 91. 1760–1761 pp. – Арк. 21 зв. 171 НОГАЙСЬКІ ОРДИ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТеМІ 96 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 52; Спр. 91. – Арк. 51 зв.–52. 97 Там само. – Спр. 89. 1760 р. – Арк. 1; Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. ІІ. – Владимир, 1903. – С. 1984, 1987. 98 Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – С. 376; ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 137. 1762–1763 pp. – Арк. 43. 99 Там само. – Спр. 88. 1760р. – Арк. 19. 100 Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. II. – С. 1860; ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 90. 1760 р. – Арк. 144 зв. 101 Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. – Т. II. – С. 1860. 102 Донесение российского резидента при крымском хане Никифорова. – С. 377; Андриевский А. А. Указ. соч. – С. 63–64, 96. 103 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 89. – Арк. 55; Спр. 91. – Арк. 3 зв. 104 Записка о состоянии гражданском... – С. 41; Peyssonel M. Op. cit. – P. 304–309. 105 ІР НБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. 1754–1755 pp. – Арк. 16, 34 зв. 106 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Oп. 1. – Спр. 91. 1760–1761 рр. – Арк. 41 зв. 107 ІР НБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. – Арк. 108–108 зв.; ЦДІАУ. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 91. – Арк. 41–41 зв., 57. 108 Howorth H. History of the Mongols from the 9th to the 19th century. – Part. II: The so- called Tartars of Russia and Central Asia. – Division I. – London, 1880. – P. 571. 109 Описание калмыцких народов, а особливо из них Торгаутского и поступок их ханов и владельцов, сочиненое статским советником Васильем Бакуниным, 1761 года // Красный архив. – Т. 3 (94). – М., 1939. – С. 226. 110 Записка о состоянии гражданском... – С. 32–33. 111 Ферран Ф. Путешествие из Крыма в Черкесию, через земли ногайских татар, в 1709 г. // Русский вестник. – 1842. – № 4. – С. 43, 45; Записка о состоянии гражданском... – С. 42. 112 ЦДІАУ. – Ф. 59. – Oп. 1. – Спр. 1166. 1744–1745 pp. – Арк. 2–3; Спр. 91. – Арк. 49; Записка о состоянии гражданском... – С. 58. 113 Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России. – С. 227. 114 Эварницкий Д. И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. – СПб., 1888. – С. 92; IP НБУ. – Ф. 9. – Док. 132–214. – Арк. 42 зв., 104. 115 ЦДІАУ. – Ф. 229. – Oп. l. – Cпp. 91. – Арк. 3–4 зв. 116 Там само. – Арк. 3–3 зв. 117 Там само. – Арк. 41–41 зв. 118 Тунманн. Крымское ханство. – Симферополь, 1991. – С. 46. 119 Записка о состоянии гражданском... – С. 33, 39–40. 120 Там само. – С. 10, 40. 121 Андриевский А. А. Указ. соч. – С. 63, 95–96. 122 Записка о состоянии гражданском... – С. 17–18.

Ногайські орди у політичній системі Кримського ханства

Репозитарії

Схожі ресурси