Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова
У статті на підставі методологічного інструментарію соціального конструктивізму, поколіннєвої історії та колективної пам’яті представлено аналіз публіцистичних і мемуарних матеріалів, що належать видатному літературному критику, літературознавцю й публіцисту Сергію Єфремову (1876–1939). У фокусі йог...
Збережено в:
| Дата: | 2019 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2019
|
| Назва видання: | Сiверянський лiтопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/158965 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2019. — № 3. — С. 162-176. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-158965 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1589652019-09-20T01:25:49Z Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова Іваницька, С. Розвідки У статті на підставі методологічного інструментарію соціального конструктивізму, поколіннєвої історії та колективної пам’яті представлено аналіз публіцистичних і мемуарних матеріалів, що належать видатному літературному критику, літературознавцю й публіцисту Сергію Єфремову (1876–1939). У фокусі його уваги довгий час перебувала постать визначного історика, археолога, громадсько-політичного діяча Володимира Антоновича (1834–1908). Доведено, що образ В. Антоновича у категоріях «соціології знання» може бути визначений як «узагальнений Інший» в індивідуальному життєсвіті С. Єфремова. The article analyzes journalistic and memoir materials belonging to the outstanding literary critic, literary critic and publicist Sergei Yefremov (1876-1939) on the basis of methodological tools of social constructivism, generational history and collective memory. The figure of a prominent historian, archaeologist and political activist Volodymyr Antonovich (1834-1908) was in the focus of his attention for a long time. It is proved that the image of V. Antonovich in the categories of «sociology of knowledge» can be defined as «generalized Other» in the individual lifeworld of S. Yefremov. The urgency of the topic under consideration follows from the need for the integration of historiographical interpretations, source material and methodological developments in the field of sociology, psychology, history of mentality. The author of the article tries to draw the reader’s attention to such a valuable source as personalized journalism S. Yefremov, and seeks to answer the question of how the figures of the cultural (organizational) and political stages of the Ukrainian movement of V. Antonovich constructed his jubilee image, as the commemorative canon was formed, finally, which transformations of the image occurred in the 1920s. It is concluded that in the analyzed texts of S. Yefremov the following qualities of V. Antonovich as «teacher of generations» were fixed, such as fidelity to the ideals of youth, life democracy, nobility, purposefulness, work ability, modesty, Ukrainiancenteredness, stability of spirit, ability to organically combine «science» and «politics» in their lives, the ability preach by their own example and to encourage young people to work in the nation. The evolution of S. Yefremov’s views from the 1900s of journalistic writings to the academic studies of the 1920s was traced. 2019 Article Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2019. — № 3. — С. 162-176. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. 2518-7430 DOI: 10.5281/zenodo.3367496 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/158965 329.12:323.39(477)«19» uk Сiверянський лiтопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Іваницька, С. Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова Сiверянський лiтопис |
| description |
У статті на підставі методологічного інструментарію соціального конструктивізму, поколіннєвої історії та колективної пам’яті представлено аналіз публіцистичних і мемуарних матеріалів, що належать видатному літературному критику, літературознавцю й публіцисту Сергію Єфремову (1876–1939). У фокусі його уваги довгий
час перебувала постать визначного історика, археолога, громадсько-політичного діяча
Володимира Антоновича (1834–1908). Доведено, що образ В. Антоновича у категоріях
«соціології знання» може бути визначений як «узагальнений Інший» в індивідуальному
життєсвіті С. Єфремова. |
| format |
Article |
| author |
Іваницька, С. |
| author_facet |
Іваницька, С. |
| author_sort |
Іваницька, С. |
| title |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова |
| title_short |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова |
| title_full |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова |
| title_fullStr |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова |
| title_full_unstemmed |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова |
| title_sort |
володимир антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті сергія єфремова |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/158965 |
| citation_txt |
Володимир Антонович як «навчитель ... в житті та керівник поколіннів» у життєсвіті Сергія Єфремова / С. Іваницька // Сiверянський лiтопис. — 2019. — № 3. — С. 162-176. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський лiтопис |
| work_keys_str_mv |
AT ívanicʹkas volodimirantonovičâknavčitelʹvžittítakerívnikpokolínnívužittêsvítísergíâêfremova |
| first_indexed |
2025-07-14T11:30:21Z |
| last_indexed |
2025-07-14T11:30:21Z |
| _version_ |
1837621704124268544 |
| fulltext |
162 Сіверянський літопис
УДК 329.12:323.39(477)«19»
Світлана Іваницька.
ВОЛОДИМИР АНТОНОВИЧ ЯК «НАВЧИТЕЛЬ
... В ЖИТТІ ТА КЕРІВНИК ПОКОЛІННІВ»
У ЖИТТЄСВІТІ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
У статті на підставі методологічного інструментарію соціального конструкти-
візму, поколіннєвої історії та колективної пам’яті представлено аналіз публіцистич-
них і мемуарних матеріалів, що належать видатному літературному критику, літе-
ратурознавцю й публіцисту Сергію Єфремову (1876–1939). У фокусі його уваги довгий
час перебувала постать визначного історика, археолога, громадсько-політичного діяча
Володимира Антоновича (1834–1908). Доведено, що образ В. Антоновича у категоріях
«соціології знання» може бути визначений як «узагальнений Інший» в індивідуальному
життєсвіті С. Єфремова.
Ключові слова: С. Єфремов, В. Антонович, персоналістична публіцистика, «уза-
гальнений Інший», покоління, комеморація, соціальний конструктивізм.
Звертаючись до долі й інтелектуальної спадщини діячів з покоління 1890–
1900-х рр., неодмінно натрапляємо на ім’я Володимира Боніфатійовича Антонови-
ча (18 січня 1834 р., с. Махнівка, Бердичівський повіт, Київська губернія (за іншими
даними: 1830 р., м. Чорнобиль) – 21 березня 1908 р., Київ). У минулому році про-
майнув ювілей 110-річчя від дня його смерті, у поточному році минає 185 років з дня
його народження. Видатний історик, археолог, етнограф, археограф, нумізмат, член-
кореспондент Російської АН з 1901 р., багаторічний професор університету св. Воло-
димира в Києві, В. Б. Антонович виховав «київську документальну школу» істориків,
до якої тяжіло не менш як 50 осіб різного політичного спрямування (М. Грушевський,
О. Грушевський, А. Синявський, В. Доманицький, В. Щербина, брати В. і Д. Щерба-
ківські, Д. Багалій, І. Каманін, В. Данилевич, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський,
В. Ляскоронський та інші). Був одним з фундаторів Київської (Старої) Громади
(1859 р.) і, як свідчать мемуаристи, після відбуття М. Драгоманова за кордон став го-
ловним генератором ідей у цьому провідному до середини 1890-х рр. осередку укра-
їнства. Від 1861 р. і до початку 1890-х рр., що знаменували собою закінчення україно-
фільського періоду національного руху, слово В. Антоновича було найвагомішим для
старогромадівського середовища. І хоча той завжди перебував під пильним жандарм-
ським доглядом, але всі спроби «зловити» поважного професора, прихованого «ма-
зепинця», кінчалися нічим. «Візьмуть, бувало, вночі батька на «допрос»... мучаться з
ним цілу ніч, а на ранок привозять.., – розповідала його дочка Ірина Володимирівна.
– «Та й хитра голова ваш професор – нічого з ним не вдієш», – переказували після
жандарми». В. Б. не було ні разу арештовано, а останні 20 років не було й трусу, хоч,
як це виявилося під час справи 1889 року, жандармам було відомо про «публіцистич-
ну» діяльність В. Б. досить ґрунтовно»1. Спільно з О. Кониським ініціював політику
«нової ери» – пошуки польсько-українського порозуміння в Східній Галичині напри-
кінці 1880 – на початку 1890-х рр., був ідейним натхненником концепту «Галичина
– український П’ємонт» (ідея перетворення Львова під конституційною Австрією
1 Див.: Синявський А. З публіцистичної діяльности В. Б. Антоновича: листування з М. Ф.
Комаровим (1889-1891 рр.) // Україна. 1928. № 5. С. 79–87. Републікація.: Син України: Володимир
Боніфатійович Антонович: у 3 т. / упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. Київ : Заповіт, 1997.
Т. 2. С. 173–174.
Сіверянський літопис 163
на центр всеукраїнської громадсько-культурної праці). У Львівському університеті
для В. Антоновича заснували кафедру історії Східної Європи (по суті, української
історії), яку в 1891 р. він планував очолити, але за станом здоров’я та віком так і не на-
важився на кардинальну зміну обставин життя, запропонувавши обійняти її в 1894 р.
М. Грушевському. Довгий час був (разом із В. М. Леонтовичем) довіреною особою В.
Ф. Симиренка («Хорса») – головного мецената «української справи» модерної доби
націєтворення. У 1897–1904 рр. В. Антонович – один із ініціаторів створення та член
Ради Всеукраїнської безпартійної демократичної організації (ВБДО) як федератив-
ної спілки громад. Підтримав процес її трансформації в першу українську політичну
партію ліберально-демократичного спрямування – Українську демократичну партію
(1901–1904 рр.). Виступав як порадник і наставник у політичних та практично-орга-
нізаційних справах, «експерт» у політиці національної культури, інтелектуал, що на
підставі критичного аналізу історичної минувшини України був здатен передбачати
її майбутнє. Як свідчать джерела особистого походження, багато хто з «людей 1890-х»
обирав свій шлях, орієнтуючись на поради свого «вчителя». Спроби дешифрувати
незбагненну таємницю його впливу робилися як за його життя, так і після відходу у
вічність.
Щодо множинності сучасних історіографічних інтерпретацій образу та значення
діяльності В. Антоновича, виокремимо наступні концептуальні моменти. На думку
І. Б. Гирича, «відкрито не втручаючись у політику, В. Антонович, проте, був вираз-
ником суспільно-політичних сподівань тієї частини інтелігенції, яка на все україн-
ське дивилася не як на провінційну етнографічну цікавинку, приречену історією на
зникнення, а як на самостійне повновартісне національно-культурне явище, що має
потужний потенціал для свого розвитку. Ще й через десять років по смерті В. Антоно-
вича, за словами видатного історика XX ст. Олександра Оглоблина, над Києвом витав
його дух. Усе свідчило про його ідейну присутність у кожній тогочасній громадсько
вагомій справі. Таке саме враження склалося й у Володимира Вернадського, коли він
у 1918 р. приїхав до Києва з Москви»2. Водночас, як зауважує В. І. Ульяновський,
«двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича... Ясно, що Анто-
новичу було нелегко. І має бути зрозумілим, що за такої двоїстості життя неможливі
його однозначні оцінки»3.
Олексій Ясь, з’ясовуючи стиль історіописання та методологічні настанови В. Ан-
тоновича, розгортає повний спектр висловлених у літературі оцінок і зазначає, що
нині ствердилася думка про полістильну основу світосприйняття В. Антоновича. Так,
його розглядають як людину «двох вір» – «романтичної та позитивістської» (Н. Яко-
венко), як історика, що сприймав минувшину «крізь призму польської романтики, і
французького раціоналізму та раннього позитивізму» (О. Кіян), зрештою як «напів-
позитивіста» (О. Кіян)4. У підсумку, зауважує О. В. Ясь, можна визнати, що «історич-
ні погляди та світосприйняття В. Антоновича сполучають різні елементи: інтуїтивні
(пізній романтизм), аналітичні (ранній позитивізм, просвітницький раціоналізм) та
прагматичні (культурницька програма українського національного руху) складові.
Та, незважаючи на відмінну стильову природу, вони досить гармонійно інтегрують-
ся навколо його громадського ідеалу як взаємодоповнюючі, а не конфронтуючі ком-
поненти. Таке поєднання дозволило історику уникнути низки стильових крайнощів
позитивізму, зокрема, не потрапити у полон суцільного фактографізму та позбутися
лещат тотального детермінізму. Проте це сполучення й створило той феномен роз-
двоєності образу В. Антоновича в українському історіописанні ХХ ст., що постає то у
вигляді об’єктивіста-документаліста, то в подобі синтетика-концептуаліста»5.
2 Гирич І. Володимир Антонович – автор концепту нової України // Гирич І. Між наукою і
політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль : Навчальна книга – Богдан,
2012. С. 20–30.
3 Ульяновський В. І. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) //
Антонович В. Б. Моя сповідь: вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук,
В. Ульяновський. Київ : Либідь, 1995. С. 16–17.
4 Ясь О. В. Незвичайний позитивіст Володимир Антонович // Україна крізь віки: Збірник наук.
праць на пошану академіка НАН України професора В. Смолія. Київ, 2010. С. 880.
5 Там само. С. 892.
164 Сіверянський літопис
Прихильник постмодерністських підходів Володимир Ващенко пропонує пере-
йти від вивчення соціально-наукових проблем до проблеми осягнення особистості
та в «Лекціях з історії української історичної науки другої половини XIX – початку
XX століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський)» (Дніпропе-
тровськ: ДГУ, 1998) вибудовує власну психобіографічну модель формування натури
свого «героя», шукаючи «метапрограму» його життя, пропонуючи бачити у вченому
прихильника антропологічного розуміння історії6. Власне ця обставина, як зауважує
Леонід Зашкільняк, дозволяє досліднику об’єднати такі суперечливі моменти біогра-
фії видатного діяча, як «Антонович-медик», «Антонович-історик», «Антонович-архе-
олог», «Антонович-етнограф» тощо7. Щоправда, Л. О. Зашкільняк додає, що одночас-
но з поля зору В. В. Ващенка зникає така важлива складова, як «Антонович-політик»,
акцентуючи, що «простеження політичної діяльності цієї скритної людини представ-
ляє великі труднощі через брак прямих джерел, однак з документальних матеріалів,
запроваджених до наукового обігу останніми роками, бачимо, який сильний відбиток
вона накладала на свідомість ученого, а, можливо, навіть була визначальною для його
життєвої програми, в тому числі й наукової»8. Розглянувши три парадокси існування
«Київської документальної школи», В. В. Ващенко спочатку зіставляє висловлюван-
ня самого В. Антоновича (заперечення школи) і його учнів (ствердження школи).
Далі дослідник намагається розшифрувати загадку величезного дидактичного, ледь
не гіпнотичного, впливу Антоновича на учнів. Нарешті, проаналізувавши складо-
ві популярності вченого, він доходить висновку про ірраціональність його чиннос-
ті як харизматичного лідера9. На підставі спогадів осіб, які слухали лекції історика,
В. В. Ващенко виокремлює як головний елемент харизми вченого та ідейного лідера
тембр його голосу10, завдяки якому Антонович нібито досягав ірраціонального впли-
ву на слухачів, а харизматичний авторитет ученого породжував масовий свідомісний
феномен «київської документальної школи». «Цей феномен – і тут не можна не по-
годитись з дослідником – є швидше науковою метафорою, ніж науковою дефініцією
(с. 116)», – коментує висновки автора Л. О. Зашкільняк11.
Огляд літератури, присвяченої С. Єфремову як публіцисту й громадсько-політич-
ному діячеві, зроблено нами в попередніх розвідках12.
У даній студії, користуючись інструментарієм соціального конструктивізму, по-
коліннєвої історії та колективної пам’яті, спробуємо проаналізувати комплекс публі-
цистичних і мемуарних матеріалів, що вийшли з-під пера С. Єфремова, та по мож-
ливості зіставити його оцінки й підходи з висновками людей близького йому кола.
Аналізуючи таке джерело, як персоналістична публіцистика С. Єфремова, можна
6 Ващенко В. В. Лекції з історії української історичної науки другої половини XIX –
початку XX століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). Дніпропетровськ:
Дніпропетровський держуніверситет, 1998. С. 29.
7 Ващенко В. В. Назв. праця. С. 34.
8 Зашкільняк Л. [Рец.]: Новий погляд на українську історіографію XIX – початку XX століття: В.
В. Ващенко. Лекції з історії української історичної науки другої половини XIX – початку XX століття
(М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). Дніпропетровськ: Дніпропетровський
держуніверситет, 1998 // Український гуманітарний огляд. Київ, 1999. Вип. 1. С. 13–23.
9 Ващенко В. В. Назв. праця. С. 112.
10 Там само. С. 115.
11 Зашкільняк Л. Назв. праця. 13–23.
12 Іваницька С. Українська ліберально-демократична еліта кінця ХІХ – початку ХХ
ст. в пострадянській гуманітаристиці: історіографічні здобутки та методологічні інновації //
Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 23. Київ: Інститут історії України, 2013. С. 284–316;
Іваницька С., Єрмашов Т. Постать Сергія Єфремова на сторінках журналу «Український історик»:
студії та документи // Історіографічні дослідження в Україні: зб. наук. праць. Київ: Інститут історії
України НАНУ, 2016. Вип. 26. С. 161–181; Іваницька С., Єрмашов Т. Постать Сергія Єфремова –
публіциста в українській пострадянській гуманітаристиці // Українська біографістика: зб. наук. праць.
Київ, 2013. Вип. 10. С. 281–307; Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті
суспільних трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): монографія.
Херсон : Гельветика, 2018. С. 91–118.
Сіверянський літопис 165
отримати відповідь на питання – як сприймався діячами культурної (організаційної)
й політичної стадій українського руху Володимир Антонович, ця для багатьох непо-
свячених утаємничена «людина в тіні», яким чином конструювався його ювілейний
образ, а згодом – комеморативний канон, нарешті, які трансформації відбулися з цим
образом у колективній і історичній пам’яті у 1920-ті роки?
Стосовно методологічних орієнтирів, доцільним уявляється розгляд цієї пробле-
ми із застосовуванням концепту «узагальненого Іншого». Поняття було запровадже-
не до наукового обігу соціологом Джорджом Гербертом Мідом (1863-1931), який вва-
жав, що індивід формує образ «узагальненого Іншого» у процесі соціальної взаємодії,
за якої цілі, цінності, очікування, думки членів певної групи стають прийнятними і
для конкретної особи, яка їх «привласнює». Хоча початкові фази можуть бути досить
специфічними через індивідуальні особливості сприйняття окремими індивідами
групових цінностей, через деякий час увесь комплекс факторів стає взаємопов’язаним
і узагальненим, не залежачи надалі від специфічних цілей чи бажань окремих людей.
Таким чином, завдяки наявності «узагальненого Іншого», особа починає успішно вза-
ємодіяти всередині групи і реалізувати її цінності в практичній діяльності. «Узагаль-
нений Інший» також значною мірою сприяє розвитку в особи здатності до абстракт-
ного мислення і розв’язання неординарних задач (зокрема, формуванню навичок та
умінь пошуково-дослідницької й творчої діяльності).
На думку психолога Є. П. Ільїна, вирішуючи свої завдання поодинці, завдяки уяві
ми не відчуваємо себе самотніми а, приймаючи певне рішення, відчуваємо впевне-
ність у його правильності ще до перевірки й критичної оцінки наслідків. Адже у цьо-
му випадку отримуємо «підказку» від «узагальненого Іншого», який втілює для нас
не лише досвід, але й творчий потенціал людського роду загалом. Суб’єктивно момент
отримання такої «підказки» переживається як інтуїтивне прозріння, «осяяння зго-
ри». Цей «узагальнений Інший» одразу або з часом починає диференційовано вико-
нувати функції внутрішнього Партнера (сприяння), Господаря і Контролера – «царя в
голові» (довільність), Натхненника (емоційна підтримка), Співбесідника (внутріш-
ня мова), Однодумця (рефлексія), Вищого Судді (совість), Співавтора (творчість) й
інші. Але найголовніше, він дозволяє наново відкривати «небуденні світи» не тільки в
повсякденний реальності, але і в нас самих. Силою уяви за сприяння «узагальненого
Іншого» ми перетворюємо наше повсякденне психічне життя, уже обжиту територію
власного Я в «terra incognita» – у щось небуденне, землю, яку тільки належить об-
жити, і це спонукає стати на шлях самоперетворення. Л. С. Виготський убачав пси-
хологічну сутність творчості у «створенні нових форм поведінки», їхньому освоєнні
й розвитку. Таким чином, «узагальнений Інший» стає співучасником (посередником)
нашого особистісного зростання13. Можна припустити, що у процесі «визрівання»
й конструювання світоглядних цінностей покоління «Молодої України» 1890-х рр.
саме В. Б. Антонович виконував таку роль14.
Поняття «життєсвіт», яке запровадив Ю. Габермас та яке використовується в сту-
діюванні проблеми («світ життя», «світ ідей», «світ книжок», «світ політики»), бере
свої витоки з феноменологічної соціології, зокрема з праць А. Щюца. Ю. Габермас
вважає, що життєсвіт являє собою погляд із середини окремого суб’єкта, складаєть-
ся з культури, суспільства й особистості. Участь у комунікативній дії і досягнення
взаєморозуміння з точки зору кожної із зазначених позицій сприяють відтворенню
життєсвіту через інтеграцію суспільства і формування особистості15. Поняття «ко-
мунікативної дії» вимагає, щоб дійові особи були розглянуті як суб’єкти, що гово-
рять і слухають, бо пов’язані тісними стосунками з об’єктивним, соціальним або
13 Ильин Е. П. Психология творчества, креативности, одаренности. Санкт-Петербург : Питер,
(Мастера психологии). С. 90–91.
14 Докладніше: Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних
трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): монографія. С. 401–421.
15 Див.: Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. Санкт-Петербург :
Питер, 2002. (Серия «Мастера психологии»). 688 с.
166 Сіверянський літопис
суб’єктивним світом, відстоюють значущість того, про що говорять, думають, у чому
переконані16. Вільна та відкрита комунікація, прибічником якої був у публіцистиці та
громадському житті С. Єфремов, підтверджує актуальність для історико-біографіч-
них досліджень цих ключових теоретичних понять. Ми й нині спілкуємося зі «зна-
чущими Іншими» й «узагальненими Іншими» С. Єфремова через їхню літературну
спадщину, опрацьовану, прокоментовану й видану самим Сергієм Олександровичем,
через історії їхнього «життєсвіту», написані ним.
Дослідниця колективної й історичної пам’яті Лариса Буряк виокремлює наступні
етапи трансформації символічного образу В. Антоновича. У дореволюційну добу це
– насамперед прижиттєві ювілеї діяльності вченого як «організований» процес збе-
реження пам’яті. Так, у 1890 р. українська громадськість відзначала 25-літній ювілей
наукової діяльності Антоновича, у 1895 р. – 25-ліття його професорства у Київсько-
му університеті. У зв’язку з останньою подією В. Антонович був удостоєний звання
заслуженого професора. Упродовж наступних років відзначались 30, 35, 40, 45-ліття
наукової, професорської та громадської діяльності вченого. І «кожна з цих подій мала
подвійні конотації, виступаючи водночас як заходом по вшануванню заслуг, так і кро-
ком на шляху творення моделі пам’яті»17. Під час відзначення ювілейних дат констру-
ювався образ В. Антоновича як «славетного сина», «світоча науки», вченого, «яким
міг би пишатися кожен європейський народ». Одна з перших спроб концептуалізації
образу В. Антоновича на тлі епохи, з’ясування переформулювання ідентичності та
ідеологічних засад, належала його товаришеві молодих літ з генерації «шістдесятни-
ків» Борису Познанському18. У січні 1903 р. влада нагородила В. Антоновича орденом
Станіслава І ступеня.
У 1906 р. відзначався 35-літній ювілей його професорства. Цей ювілей, попри
байдужість до нього самого В. Антоновича, викликав справжню боротьбу за його до-
робок між українським і російським історичними напрямками19. Установче зібрання
комітету для вшанування визначного вченого відбулося 15 травня 1905 р. в редакції
«Киевских откликов»; ініціаторами виступали М. Довнар-Запольський, М. Дашке-
вич, М. Василенко. Було прийнято рішення про підготовку збірника статей з промо-
вистою назвою «Сыну Украины»20. Збірник мислився як двомовний, і постать В. Ан-
тоновича розглядалася передусім як представника російської науки, бо ідеологічним
лідером цього видання швидше за все був М. Довнар-Запольський21.
Гурток видавництва «Вік», до якого належав С. Єфремов, також ушанував юві-
ляра. У «Новій громаді» (1906, кн. 9) з’явилась стаття його учня В. Доманицького22.
Б. Грінченко писав у «Новій громаді»: «Довго сподіваний ювілей одного з ініціяторів
цього товариства, професора В. Антоновича, нарешті, відбувся 12 грудня – на жаль,
не прилюдно, зважаючи на здоровля високоповажаного ювілята. Заслуг його не бу-
демо тут підкреслювати: їх добре знає учений світ, і «Нова Громада» дала вже з при-
воду ювілею окрему розвідку. Щиро бажаємо високошановному ювілятові, який уже
бачить зорю нашого воскресення, зазнати на собі тепло животворчого проміння буду-
щего вкраїнського відродження»23.
16 Див.: Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс – дві форми повсякденної комунікації.
Першоджерела комунікативної філософії / Пер. з нім. Л. Ситниченко. Київ : Либідь, 1996. С. 84–91.
17 Буряк Л. I. Образ В. Б. Антоновича у контексті комеморативних практик ХХ століття //
Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. Київ, 2012. Вип. 3. С. 345–371.
18 Познанский Б. Воспоминания. Москва: Тип. П.П. Рябушинского, 1913. 68 с.
19 Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди
// Гирич І. Михайло Грушевський: конструктор української модерної нації. Київ: Смолоскип, 2016.
С. 468–476.
20 Кіржаєв С., Ульяновський В. Шануючи пам’ять (До історії збірника «Сыну Украины») //
Синові України: Зб. статей 1906 року на пошану проф. В. Антоновича (фототипне відтворення).
Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1993. С. 114, 115.
21 Гирич І. М. Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди.
С. 473.
22 М. Грушевському стаття В. Доманицького не сподобалась – на його погляд, вона являла
собою студентські враження автора, а Михайло Сергійович хотів концептуального підходу (Див.:
Гирич І. М Грушевський та В. Антонович: творчі контакти та суспільно-політичні погляди. С. 476).
23 П. Вартовий. З українського життя // Нова громада. 1906. Кн. 12. С. 155.
Сіверянський літопис 167
Широкого розголосу набула смерть В. Антоновича в 1908 р. – вона стала «тією
межею, за якою розпочинався шлях до конструювання його образу на засадах
величності»24. Водночас було покладено початок формуванню іншої складової обра-
зу, що поступово укорінюється у колективній свідомості внаслідок заходів на вшану-
вання пам’яті. З появою публікацій «учнів» (С. Єфремова, В. Доманицького та ін.)
простежуються нові тенденції у меморіальному полі. На хвилі посмертного вшану-
вання пам’яті В. Антоновича формується відповідний сегмент «місць пам’яті» – не-
крологи, поховальні промови, виступи на засіданнях наукових товариств, спогади,
присвячені пам’яті «Учителя», «Сина України», «визначного громадянина». Некро-
логи надрукували такі періодичні видання, як «Киевские вести», «Вестник Европы»,
«Исторический вестник», «Слово», «Русские ведомости», «Киевлянин», «Киевская
мысль», «Южный край», «Новое время», «Московские ведомости». У фондах Інсти-
туту рукописів НБУВ зберігається спеціальна архівна справа, яка містить колекцію
усіх цих некрологів, серед них деякі належать перу С. Єфремова – наприклад, текст
з газети «Киевские вести» (1908, № 67, 9 марта), примірники якої нині є раритета-
ми25. Отже, на думку фахівців, одразу після поховання меморіальна модель образу
В. Антоновича вибудовувалася відповідно у двох вимірах – суто людському та науко-
вому. У образі В. Антоновича-людини виокремлювались такі риси, як чесність, добро-
та, великий моральний вплив, сила духу. В. Антонович-учений поставав як людина
глибоких знань, археолог, нумізмат, літературний критик, видатний професор, який
розвивав у «учнів» безкорисливу любов до наукової праці. Показово, що С. Єфре-
мов у своїх комеморативних працях використав самоідентифікаційну оцінку – «син
України», що стала alter ego ще за життя вченого і перейшла у меморіальний простір
XX й ХХІ століть26. С. Єфремов також зазначав, що як учений у галузі історії та архе-
ології України він набув європейського визнання і створив власну наукову школу. У
підсумку маркер «син України» стає домінантою образу вченого на тлі його посмерт-
них комеморацій27.
У некролозі, надрукованому в газеті «Слово», акцент було зроблено на демокра-
тизмі В. Антоновича, його політичній і громадській діяльності, нерозривному зв’язку
з народом, прагненні впливати на свідомість українського соціуму з метою просвіт-
ництва. Підкреслювалися рішучість та сміливість як основні риси людини, що до-
зволили йому здійснити карколомний вчинок, зумовили «вступ шляхтича-поляка до
української демократичної організації». У центрі уваги знову ж таки акцентувалася
ідея, висловлена В. Антоновичем у «Сповіді», що «служити шляхті, котра живе з хло-
пів-українців і зневажає їх, він не має права, бо мусить нести свою любов і свої сили
народові, серед якого і на працю якого живе він і його родина»28.
Під час засідання Українського наукового товариства, яке відбулося за кілька
днів по його смерті, 16 (29) березня 1908 р., виступили М. Грушевський, А. Лобода,
Г. Павлуцький, І. Стешенко29. Короткий зміст доповіді, проголошеної М. Грушев-
ським, був опублікований спочатку в газеті «Киевские вести» й у повному обсязі в
збірнику УНТ у Києві30.
Посмертні комеморації, присвячені В. Антоновичу, відбувалися в різних формах:
спроби підготувати до видання твори вченого; відзначення річниць смерті, поява ста-
24 Див.: Буряк Л. I. Назв. праця. С. 345–371.
25 Інститут рукопису НБУВ НАНУ. Ф. І. Спр. 8074. Некрологи про В. Б. Антоновича. Арк.
12–36. Стаття С. Єфремова розпочинається такими рядками: «В лице скончавшегося вчера В. Б.
Антоновича историческая наука понесла крупнейшую потерю... [...] Работой всей своей жизни
В. Б. Антонович доказал искренность своей программы, изложенной им в «Исповеди» и несомненно
Украина всегда будет считать почившего деятеля в числе лучших сынов своих» (арк. 12–14).
26 Ефремов С. Сын Украины // Киевские вести.1908. № 68. 9 марта. С. 12.
27 Докладніше: Буряк Л. I. Назв. праця. С. 371.
28 Інститут рукопису НБУВ. Ф. І. Спр. 8074. Арк. 16.
29 На засіданні заслухали 6 доповідей. Переважна частина доповідей опублікована в третій
книжці «Записок Українського наукового товариства у Київі» (Київ, 1909, на титулі – 1908), яка ви-
йшла з посвятою: «Незабутнім заслугам Володимира Антоновича свого дійсного члена присвячує
сей том Українське Наукове Товариство в Київі».
30 Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності // Записки
Українського наукового товариства у Київі. 1909. Кн. III. С. 5–14.
168 Сіверянський літопис
тей, де аналізувалася його наукова діяльність. Уже в 1908 р., дбаючи про збереження
пам’яті про вченого, його вдова Катерина Мельник порушила клопотання щодо ви-
дання його творів. За її ініціативи та за підтримки М. Грушевського і Д. Багалія було
складено орієнтовний перелік праць історика, ініційовано створення редакційної ко-
легії. За допомогою В. Данилевича – учня В. Антоновича, підготовлено тексти пер-
ших кількох томів. Проте Перша світова війна, подальші революційні події унемож-
ливили втілення цього проекту в життя. У першу річницю смерті В. Антоновича від-
булася панахида в Софійському соборі. Виставку, яка відкрилася 25 березня 1928 р.
в будинку Історичної секції ВУАН на вулиці Володимирській (тодішній Короленка),
35 та була підготовлена за ініціативою Історичної секції ВУАН, присвятили 20-річ-
чю смерті видатного вченого. Вона стала першою й останньою до сьогоднішніх днів
масштабною експозицією про життя та творчий доробок В. Антоновича, насиченою
величезною кількістю раритетів31.
У 1932 р. зусиллями науковців ВУАН вдалося видати перший том під назвою
«Твори. Повне видання». У 1934 р. з’явилася погромна рецензія І. Слизького, який
звинувачував видавців у «ворожому ставленні до радянської влади». У наступні роки
радянська історіографія кваліфікувала В. Антоновича як буржуазного націоналіста,
тому про наступне видання його творів «забули». У подальшому В. Антонович зга-
дувався тільки в негативному плані. У пострадянський період у серії «Пам’ятки іс-
торичної думки України», започаткованій видавництвом «Либідь» 1989 р., з’явилася
найповніша на сьогодні збірка вибраних творів В. Антоновича32, яка дає реальне
уявлення про нього як вдумливого дослідника історії України, блискучого публіцис-
та і громадського діяча33. У 1997 р. побачили світ два томи (з планових трьох) до-
кументального видання «Син України: Володимир Боніфатійович Антонович»34,
яке містить тексти Б. Познанського, П. Житецького, М. Драгоманова, О. Русова,
М. Грушевського, Б. Грінченка, В. Доманицького, С. Єфремова, Ф. Матушевського,
А. Верзиліва, В. Біднова, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Є. Чикаленка, О. Шульгина,
А. Синявського, Б. Кістяківського, С. Єгунової-Щербини.
В інтелектуальній спадщині Сергія Єфремова реальний та уявний образ В. Ан-
тоновича посідає поважне місце. Так, щоденник 1895–1896 рр., що висвітлює визрі-
вання «світу ідей» С. Єфремова, містить записи про відвідування приватних лекцій
та студіювання праць В. Антоновича. Символічною є наступна фраза: «В Росії тепер
нема історика з більшими заслугами, ніж В. Б. Антонович»35.
У мемуарах Сергій Олександрович у громадській пропаганді українських ідей на
перше місце ставить О. Кониського, тоді як В. Антоновича називає «позалаштунко-
вим ідеологом» українства. У той же час, відтворюючи історію діяльності Ради ВБДО
та підкреслюючи, що організацію було засновано «не як партійне, а як національне
тіло» і «національно-культурну роботу й поставила вона собі найперше на меті»,
свідчить: «На чолі Ради стояв тоді Антонович з його тактовністю, вмінням стирати
гострі ріжки та обходити розрадні питання, з його нахилом до обережности й конспі-
ративности. Елемент ліризму вносив музика Лисенко, тверезого розуму й обмірку-
вання – Чикаленко»36. Інші мемуаристи й публіцисти – Є. Чикаленко, О. Лотоцький,
М. Грушевський, М. Славінський – оцінювали В. Антоновича як представника, по-
31 Панькова С. Михайло Грушевський у творенні національного пантеону: виставка пам’яті
Володимира Антоновича (1928 рік) // Михайло Грушевський. Студії та джерела. Кн. 2 / Національна
академія наук України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського.
Київ, 2019. С. 66–95.
32 Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. Київ : Либідь,
1995. 814 с.
33 Див.: Бутич І. [Рец.]: В. Б. Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні
твори. Київ : Либідь, 1995. 814 с. ЗНТШ. Львів, 1997. Т. 233. С. 590–596.
34 Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / упоряд. В. Короткий,
В. Ульяновський. Київ : Заповіт, 1997. Т. 1. 447 с.; Т. 2. 448 с.
35 Єфремов С. Щоденник (1.01.1895-4.02.1896). Про дні минулі: спогади (1876–1907) /
Упорядкув., вступ. ст. І. Гирича. Київ: Темпора, 2011. С. 106, 149–150, 153.
36 Там само. С. 538.
Сіверянський літопис 169
руч із М. Драгомановим, політичної течії старогромадівського руху. Але й відчували
глибоку різницю між ними. Це був у їхньому баченні політик, який спочатку вважав
за потрібне накопичення інтелігентних сил та розбудову культурної інфраструктури
українського руху і лише в перспективі – відверту боротьбу з імперською владою.
У 1900-ті роки С. Єфремов присвятив «вчителю» й «наставнику» чимало некро-
логів, сильветок, посвят, есеїв, статей. У систематизованому вигляді цей джерельний
комплекс (за виїмком публікацій, що були надруковані в збірниках «Син України»),
оприлюднений нещодавно нами у першому томі єфремовської публіцистики пер-
соналістичного характеру37. Хронологічна послідовність праць свідчить про те, що
перші лапідарні нотатки молодого автора з’явились на шпальтах ЛНВ у 1902 р. У
1908 р. із нагоди смерті вченого у газеті «Рада» Єфремов надрукував низку публі-
кацій інформативного й комемораційного характеру, у 1909 р. – пропам’ятну статтю
до перших роковин смерті «вчителя», нарешті, 1912 р. переказав та прокоментував
змістовні спогади П. Житецького про В. Антоновича, а в 1913 р. подав україномовну
та російськомовну рецензії на виданий шанувальниками курс лекцій В. Антоновича
під назвою «Коротка історія Козаччини». Показово, що україномовний і російсько-
мовний відгуки в деталях різняться між собою.
У 1908 р. С. Єфремов під враженням свіжої втрати писав: «Помер Антонович...
Нема, певне, між свідомими українцями людини, що не чула б цього наймення, що
не зв’язувала б з ним цілком ясного образа невтомного працівника на користь рідної
землі. Професор та вчений з європейською славою, спеціяліст [з] історії та археології,
він проте був громадським діячем у кращім розумінні цього слова. Спеціяліст таких
далеких од життя, здавалося б, дисциплін не вбив у йому живої людини, громадяни-
на, сина рідної землі, якій він присвятив усю свою працю і свою світлу особу. І через те
не тільки вузькі круги спеціялістів пом’януть нашого небіжчика за його вчені заслуги
– по всій Україні голосною луною розкотиться сумна звістка про тяжку втрату. Пев-
не, численні слухачі та учні небіжчика, що витворив цілу школу в науці, поділяться
з нами своїми споминками про його, складуть ціну його науковим заслугам, освітять
усіма сторонами ту надзвичайно чулу і живу особу, зносини з якою вже сами по собі
давали величезну втіху. Над свіжою могилою нам хочеться поки що пом’янути за-
слуги славного небіжчика, як громадянина рідного краю, як працьовника на користь
рідного народу, – хочеться хоч коротенько згадати його величезні заслуги на цьому
полі»38.
Особливу увагу публіцист звертає на процес перекодування ідентичності В. Ан-
тоновича у студентські роки. Далі окреслює значення діяльності «вчителя» в кон-
струюванні української модерної нації, акцентуючи, що: «Усякий, хто був причетний
до українського життя в Росії, знав, яку величезну ролю зіграв в історії зросту укра-
їнства Антонович. Поруч його блискучої, усім видної наукової та професорської ді-
яльности – це була невидна, непомітна ширшим кругам праця, як невидне було до не-
давнього ще часу і само українство, але не меншої ваги, не менше сили, енергії й уваги
своєї присвятив їй небіжчик. Кожна справа, що розпочиналась для добра України та її
народу, знаходила в йому гарячого прихильника і талановитого працьовника. Скрізь
його глибокий, бистрий розум умів обернутись і знайти кращий шлях і не дурно ж
його звали в близьких кругах «мужем совета». Ще недавно, вже старий і підтоптаний
Антонович був бажаним гостем на всіх громадських зібраннях і всі прислухалися до
його практичного, розумного слова, до глибокої, хоч і простої поради. Своїм впливом,
чарами своєї простої, надзвичайно чулої й симпатичної особи він багатьох людей при-
вернув до тієї ж праці, на яку віддав себе, і глибоку борозну проорав він в історії роз-
37 Див.: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти,
сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах. Т. 1 / Упорядник – С. Г. Іваницька. С. 56–69.
Певна інформація міститься і в томі другому: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років
(«Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х томах / Упорядник
– С. Г. Іваницька. Т. 2. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2018. С. 56, 80, 82,83, 161, 187-190,
235, 246, 410, 411, 418, 420, 429, 431, 454.
38 [Єфремов С.]. Пам’яти ученого-громадянина [На смерть Вол. Антоновича] // Рада. 1908.
№ 58. 9 марта (22 березня). С. 1.
170 Сіверянський літопис
витку української самосвідомості!»39. С. Єфремов наголошував, що сподівання Ан-
тоновича, висловлені свого часу у знаменитій «Сповіді», чи признають українці його
«за сина свого народу», безперечно здійснилися. Від імені «свідомого українського
громадянства» Єфремов писав про нього як про «щирого сина України»40.
У статті «На смерть Володимира Антоновича» (1908) С. Єфремов змальовує
постать «вчителя» згідно з вимогами народницького канону: «Маючи надзвичайно
м’яку, лагідну вдачу, як людина, небіжчик проте був, кажучи словом Шевченка, не-
мов «в дулевину закутий», як громадянин. Скільки перешкод стрілося йому на ви-
браному шляху, скільки ворожнечі та напастів стояло кругом його за його діяльність,
як українця – і проте не знайшлось такої сили, що змогла збити його з того шляху, на
який виступив він молодим юнаком… Совість, що привела його до темної, сірої маси
народної, не дозволила йому покинути її вже до віку, і він зробився дослідувачем її
минулого, будівничим сучасного та майбутнього»41. Публіцист подає дефініцію об-
разу свого «узагальненого Іншого»: «великий чоловік, громадянин, учитель, працьов-
ник». Наприкінці зустрічаємо ключову для Сергія Олександровича тезу щодо по-
треби творення власного національного пантеону «батьків» модерної України: «Нам
треба не тільки великих людей – потрібні нам і великі могили, як пам’ять про наше
минуле, як нагадування, звідки й куди ми йдемо. Ці мовчазні свідки нашого минулого
навертають нас на праву путь і проказують, – що коли все на світі минуще – то прав-
да таки повік невмируща зостанеться. Серед мовчазних свідків, отих великих могил,
буде нам раз у раз голосно промовляти до серця слова правди могила Володимира
Антоновича...»42. Символізм «великих могил», «пам’ять про наше минуле, як нагаду-
вання, звідки й куди ми йдемо» – то один з рефренів персоналістичної публіцистики
С. Єфремова дореволюційної доби.
У нотатках «Антонович і Антонович» (1908) С. Єфремов на підставі інформації,
поданої газетою «Киевская мысль», переказує майже анекдотичну історію з даруван-
ням владою В. Антоновичу чина «действительнаго статскаго советника» (насправді
цей чин за сприяння С. Ю. Вітте, що став на той час начальником щойно створеного
Департаменту залізничних справ при Міністерстві фінансів, повинен був отримати
його приятель, професор політекономії Афіноген Якович Антонович) та коментує
цей давній факт наступним чином: «Так несподівано Володимир Боніфатович доско-
чив генеральства, хоч воно йому, як то кажуть, і за вухом не свербіло. Переплутали
крамольника з «истинным сыном отечества» і сепаратиста з патріотом і нагородили
першого за «заслуги» другого»43. Чин дійсного статського радника професор отримав
у грудні 1891 р. Принагідно С. Єфремов з’ясовує й ставлення В. Антоновича до поль-
ського громадянства та польського визвольного руху, захищаючи його ім’я від нових,
уже посмертних наклепів критиків із польської газети «Dziennik Kijowski», з обурен-
ням запитує про те, що «ми не розуміємо, звідки оті обвиновачення, що небіжчик ста-
вився до поляків неприхильно? Не до поляків, а тільки до тієї верхньої плівки поль-
ського громадянства, що далася взнаки й польському народові так само, як і нашому,
був неприхильний Антонович, Володимир Антонович, а не Афиноген. До польського
народу, до польських трудящих людей не міг інакше, як з щирим спочуттям та вели-
кою прихильністю, ставитись той, хто одцурався шляхетського становища і традицій
і пішов до «хлопів», щоб жити й бідувати з ними разом. Обороняючи українського
«хлопа», Антонович працював тим і для польського, перетягуючи од шляхецтва до
народу більш чуйні елементи польського громадянства». Наприкінці С. Єфремов ще
раз підкреслює, що теза «про «неприхильність до поляків» явно не до речі була згада-
на над могилою В. Антоновича. «Навпаки, коли братерство народів не мрія, коли воно
39 Там само.
40 Там само.
41 [С. Єфремов]. На смерть Володимира Антоновича // Рада. 1908. № 59. 11 марта (24
березня). С. 1.
42 Там само. С. 1.
43 Див.: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти,
сильветки, некрологи, рецензії, полеміка). Т. 1. С. 59-60.
Сіверянський літопис 171
має хоч колись у далекій будущині зробитися справжнім ділом, то такі наймення, як
Антоновича, повинні стати символом єднання та згоди, мостом, по якому підуть один
до одного народи. Народи, а не патентовані «патриоты своего отечества»44.
В іншій статті «Живі мертвяки [Антонович і поляки]» (1908) С. Єфремов зно-
ву обороняє ім’я В. Антоновича від несправедливого агресивного наступу польської
преси: «Вороги, що за життя так часто воювали з ним брехнями та наклепом, тепер
ще сміливіше взялися до своєї роботи. Але всіх і все перевершив орган польських
краєвців «Kraj», що в ч. 61 надрукував про Антоновича статтю, підписану ініціяла-
ми W. С.». Спростувавши всі інсинуації, що висував цей анонім супроти діяльнос-
ті В. Антоновича, С. Єфремов завершував свій виступ рядками: «А втім – не він, не
Антонович мертвий, бо дух його та ідеї вічного гуманізма довіку житимуть на добро
людям. Мертві оті вороги, що не спинили своєї злости навіть перед могилою й дали
волю безчесним почуванням. Цих живих мертвяків давно засудила вже історія, якої
чесним працьовником був наш небіжчик, а тепер ще й власною рукою вони стверди-
ли той засуд. До чистого наймення живого духом Антоновича не пристане те болото,
яким силкуються обкидати його мертві вороги: воно на самих же їх і обертається, і ми
хоч з обуренням, зате твердо можемо сказати про них словом з євангелії: «оставим
мертвым погребати своя мертвецы», до іншого вони не здатні...»45.
У статті «В. Б. Антонович на селі» Єфремов подав оповідання, що ходило по «на-
шій Липовеччині» – його малій батьківщині, про скромність та простоту небіжчика, з
якими він обертався до людей46. Текст містить ключову для С. Єфремова думку щодо
незворотності втрати старшої генерації діячів – шістдесятників-старогромадівців:
йдеться про те, що «сходять у могилу один по одному щирі сини України, що так ба-
гато на своїм віку працювали на користь рідного народу; вимирає старше покоління
наших діячів саме тоді, коли починає вже сходити на тій ниві, яку вони так пильно за-
сівали. Не судилось їм побачити на власні очі того великого врожаю, що мусить бути
з зерна, посіяного ними; та за свою працю заробили вони вічну пам’ять в серцях усіх,
кому дорогі інтереси рідного краю й народу»47.
Як бачимо, у нагоді при препаруванні реалій українського національного життя
С. Єфремову ставав концепт «покоління». Публіцист, яскравий і сам багато в чому
типовий представник «покоління 1890-х», широко оперував поняттями «люди 40-х»,
«люди 60-х років», «люди 70-х років», «люди 80-х років», виміряючи таким чином іс-
торію десятиліттями, епохами, акцентував наступність поколінь у ділянці національ-
но-культурної й практично-організаційної праці. У його уяві процес «конструюван-
ня» модерної української нації поставав як «історія поколінь», а пошанування тради-
цій та символічних цінностей («народ», «нація», «культура», «мова», «книжка») вба-
чалося гарантом безперервності цього процесу в умовах постійної конкуренції з боку
домінуючих націй і дискримінаційних сплесків імперської політики. С. Єфремов
наполягав на потребі порозуміння й співпраці поколінь і тому з таким непідробним
пієтетом писав про «українських шістдесятників», серед яких, крім В. Антоновича,
були також колоритні постаті П. Житецького, О. Кониського, М. Комарова, О. Ла-
заревського, В. Лесевича, М. Лисенка, К. Михальчука, Т. Рильського, О. Юркевича48.
У перші роковини смерті В. Антоновича, шануючи пам’ять «наставника поко-
лінь», С. Єфремов писав: «Сьогодні на устах у кожного українця повинно бути одне
ім’я – ім’я Володимира Антоновича». Як представник «генерації 1890-х», публіцист
вважав взірцем для «українців польської культури» модель життя В. Антоновича та
його однодумців-хлопоманів, закликав їх «піти отим самим шляхом, що проказав Ан-
44 Там само. С. 60.
45 Єфремов С. Живі мертвяки [Антонович і поляки] // Рада. 1908. № 66. 19 марта (1 квітня).
C. 1. Див. також: Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899–1917 років («Значущі Інші»: статті,
посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка). Т. 1. С. 62–63.
46 [Єфремов С.]. Липовчанин. В. Б. Антонович на селі // Рада. 1908. № 69. 22 марта (4 квітня).
С. 3.
47 Там само. С. 3.
48 Іваницька С. Публіцистична спадщина Сергія Єфремова в контексті суспільних
трансформацій: історико-біографічні аспекти (кінець XIX ст. – 1920 рік): монографія. С. 488–489.
172 Сіверянський літопис
тонович; це покласти інтереси народу – звичайно народу тутешнього, українського –
в основу і своєї теоретичної програми, і практичної діяльности; це зв’язати свою долю
з долею народних мас. Усякий інший шлях провадить до безодні занепаду і забуття».
Цей рух, ініційований українським істориком польського походження В. К. Липин-
ським, якраз розгортався на Правобережжі, і думка С. Єфремова про те, що «ми зна-
ємо й те, що єсть поодинокі люде між поляками на Україні, які йдуть шляхом Ан-
тоновича, які його діяльність на користь українського народу взяли за зразок собі. І
праця їхня тим більшого важить, що відбувається вона серед байдужости й наперекір
більшости польського громадянства», звучала напрочуд актуально. С. Єфремов ви-
словив по суті побажання своїх однодумців по Товариству українських поступовців,
щоб зростали лави таких людей і їхня праця знаходила все більше прихильників. Від-
повідно, ім’я В. Антоновича може бути «найкращим мостом між українським та поль-
ським народами»49.
За доби українізації в 1925 р. С. Єфремов, уже як академік Всеукраїнської Акаде-
мії наук, у підсумковій праці «Перед судом власної совісти. Громадська й політична
робота В. Б. Антоновича» надзвичайно виважено змалював образ свого «узагальне-
ного Іншого»50. Ця студія складається з кількох змістових «блоків». Спочатку пода-
ється оцінка стану збереженості документальних джерел та достовірності мемуарних
свідчень сучасників. По-друге, наголошується теза, що одразу після смерті вченого
«широко-громадські круги були найбільш схвильовані цією подією, признаючись, що
втратили навчителя саме в житті та керівника поколіннів»51. По-третє, обґрунтову-
ється думка про те, що «за офіціяльною професією вченого, за добре знайомою по-
статтю професора стоїть ще теж не випадкова, а органічно з першою зв’язана постать
громадського діяча, навчителя не тільки в шкільному розумінні, а й привідці в житті
для людей, що може й далеко стояли од чисто наукових інтересів свого вчителя»52.
С. Єфремов доводив на численних фактах, уже не ховаючись за езоповою мовою, що
насправді зі своєї вдачі Антонович був більше політиком, ніж кабінетним ученим,
увесь час рвався на широке поле громадсько-політичної роботи. Головними напрям-
ками життєвої активності В. Антоновича С. Єфремов називав професорську діяль-
ність, популяризацію наукових здобутків, видавничу справу, участь у роботі Півден-
но-Західного відділу Російського Географічного товариства, публіцистичну працю в
газеті «Киевский телеграф», наукові студії, що друкувалися в «Киевской старине», а
також «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значіння аж до
літературних виступів» (проти Сенкевича, Флоринського тощо). Але, що найваж-
ливіше, «скрізь він був одним з найперших і найдіяльніших членів та робітників».
За словами С. Єфремова, це був зовні той тип діяча, який виробила тільки Росія «за
часів самодержавної неволі». І щоб дати «повний політичний образ» такого діяча, до-
водиться відшукувати й відновлювати на підставі натяків або взагалі неповних даних
у напівлегальній та легальній діяльності В. Антоновича «яскраві політичні моменти»
здебільшого колективних виступів, з причин конспіративності сховані од прилюдних
очей. Про один з таких моментів розповідав С. Єфремову небіжчик, відомий філолог
і діяч Старої громади П. Г. Житецький53. С. Єфремов підкреслював, що В. Антоно-
вич завжди був послідовним як демократ і федераліст у своїх громадсько-політичних
переконаннях, і в 1860-ті роки, і пізніше, зокрема, й тоді, коли розпочато політику
«нової ери» у Східній Галичині, де «ініціятором та теоретичним оборонцем «угоди»
49 [Єфремов С.]. На роковини смерти Вол. Антоновича. Рада. 1909. № 55. 8 марта (21
березіля). С. 1.
50 Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В. Б. Антоновича
// Записки історико-філологічного відділу ВУАН. Кн. 5. Київ, 1925. С. 1–12. Видано також окремим
відбитком. С. Єфремов датував цю статтю 21–23 березня 1923 р. Передруковано в кн.: Єфремов С.
Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії / упоряд., передмова та приміт.: Е. С. Соловей. Київ:
Наукова думка, 2002. С. 704–715. Цитуємо за цим виданням.
51 Там само. С. 705.
52 Там само.
53 Єфремов С. Житецький про Антоновича // Рада. 1912. № 55. 7 марта (20 березня). С. 3.
Сіверянський літопис 173
був дійсно Антонович» разом з О. Кониським54. Розчарувавшись у перспективах
галицької політики, Антонович разом із Кониським розпочали організацію громад-
ських сил в Україні. Найвидатнішим наслідком цієї акції С. Єфремов називає факт
утворення Всеукраїнської безпартійної демократичної організації. Серед властивих
«вчителеві» людських якостей С. Єфремов передусім виокремлював скромність, де-
лікатність, м’якість і такт. Риси, які перестали важити для громадсько-політичного
діяча в бурхливі революційні дні 1917 р., де події підштовхували до неординарних
кроків і не давали часу на тривалі роздуми, коли більше цінувалися популістські обі-
цянки, ніж виважені гасла та добре обмірковані кроки. Але наприкінці 1890-х – на
початку 1900-х рр., у період трансформації українського руху з організаційної стадії
у політичну, «авторитетне його слово завсіди імпонувало, викликало увагу й будило
зацікавлення. Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили
в собі і збори представників од усієї України, і студентські запальні зібрання, і тихі
наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах і ке-
рували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта» і
часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався
Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою і вмінням просто
підходити до найтяжчих завданнів»55. На цій товариській роботі найкраще можна
було пізнати Антоновича як визначного громадянина й людину. С. Єфремов вислов-
лював упевненість, що не лише у нього самого лишився в пам’яті чарівний образ цьо-
го «заразительного», як мовив про нього Павло Житецький, чоловіка56.
У 1925 р. С. Єфремов у передмові до публікації «З листів Костомарова до Анто-
новича» в контексті «історії генерацій» порівнював постаті двох провідників укра-
їнського руху в різних його часових періодах, твердячи: «Питання про стосунки між
Костомаровим та Антоновичем – це не тільки питання про особисті стосунки двох
визначних людей. В особах названих істориків маємо заступників двох поколіннів
– одного, що розпочало громадсько-політичну роботу на українському ґрунті в 40-х
роках минулого віку (Кирило-Методієвське брацтво та роля в йому Костомарова), і
другого, що прийшло йому на зміну в 60-х роках (хлопоманський рух і, як привідця
його, Антонович). Обидва вони стояли кожен на чолі свого покоління і свою визнач-
ну ролю зберегали до останніх моментів свого життя, хоч і як мінялися обставини
громадської й політичної роботи. Тим самим стосунки між ними виступають далеко
по-за рямці особистого життя й набирають великої ваги громадської»57. С. Єфремов
мусив визнати, що, як не дивно, «...ми не знаємо навіть, коли познайомилися Косто-
маров і Антонович і в якій мірі ту знайомість підтримували. З праць Костомарова
про Антоновича відомі тільки дві, – правда, докладні – рецензії (на «Исторические
песни малоруського народа» та «Очерк истории вел. княжества Литовского»); з сво-
го боку Антонович дав посмертну оцінку свого попередника в «Киевской Старине»
(Н. И. Костомаров, как историк. 1885. Кн. V). Але це, сказати б, офіціяльні оцінки,
які все ж не дають повної картини взаємин між двома найвизначнішими заступника-
ми початкового періоду нашої історичної думки. Інтимного матеріялу ми, знов кажу,
не маємо»58. У додатках академік подав три листи Костомарова до Антоновича за
1893 р., писані російською мовою, що збереглися в оригіналах у Комісії для досліду
над громадськими течіями. На думку С. Єфремова, «ці листи показують, як високо
ставив Костомаров свого молодшого товариша в науковій роботі, як дорожив його
думкою; та, з другого боку, вони ж кидають трохи світла й на інтимну сторону тих
стосунків. Діловий зміст листів не закривав і того особистого теплого почуття, що, ви-
димо, зв’язувало двох наших істориків»59. Таким чином, праці Єфремова 1920-их рр.,
54 Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська й політична робота В.Б. Антоновича.
С. 712.
55 Там само. С. 712–713.
56 Там само. С. 712–713.
57 Єфремов С. З листів Костомарова до Антоновича // Україна. 1925. Кн. 3. С. 77–78.
58 Там само.
59 Там само. С. 77–78.
174 Сіверянський літопис
присвячені В. Антоновичу, відрізняються від друкованих на шпальтах періодичних
видань 1908–1912 рр. передусім деталізацією фактів, чітким виставленням акцентів
щодо окремих періодів його діяльності, сумарним визначенням ролі і місця цього
«навчителя» поколінь у громадсько-політичних акціях українства.
Отже, як бачимо, прижиттєвий образ, який творився й культивувався в ході юві-
лейних урочистостей, позиціонував В. Антоновича як ученого, дослідника, профе-
сора, що, як згодом акцентував С. Єфремов у праці «Перед судом власної совісті»
(1925), «створив круг себе цілу наукову школу, випустив багато талановитих учнів
і наслідувачів». Вірність ідеалам молодості, демократизм у способі життя і шляхет-
ність у поводженні, цілеспрямованість, працездатність, скромність, україноцентризм,
стійкість духу навіть у тьмяні для українства часи, уміння органічно поєднувати у
своєму житті «науку» й «політику», здатність навчати власним життєвим прикла-
дом та спонукати молодь до націєтворчої праці – такі ідеальні риси В. Антоновича
як «узагальненого Іншого» зафіксовані були в некрологах, посмертних промовах,
посвятах, сильветках, статтях, есеях, згодом – у споминах, академічних студіях, ар-
хеографічних публікаціях його «учнів» і шанувальників, творців комеморативного
канону після відходу Антоновича у вічність. Повною мірою цей концентрат ідеаль-
них якостей відбився і в єфремовських публіцистичних працях, а згодом і в студіях
академічного періоду діяльності.
References
Buriak, L. I. (2012). Obraz V. B. Antonovycha u konteksti komemoratyvnykh praktyk
XX stolittia. Natsionalna ta istorychna pamiat: Zbirnyk nauk. prats. Kyiv, Ukraine, 3. pp.
345-371.
Butych, I. [Retsenziia] (1997): V. B. Antonovych (1995). Moia spovid. Vybrani
istorychni ta publitsystychni tvory. Kyiv, Ukraine: Lybid. Lviv, Ukraine: ZNTSh. 233, pp.
590-596.
Antonovych, V. B. (1995). Moia spovid. Vybrani istorychni ta publitsystychni tvory.
Kyiv, Ukraine: Lybid.
Vashchenko, V. V. (1998). Lektsii z istorii ukrainskoi istorychnoi nauky druhoi polovyny
XIX – pochatku XX stolittia (M. I. Kostomarov, V. B. Antonovych, M. S. Hrushevskyi).
Dnipropetrovsk, Ukraine: Dnipropetrovskyi derzhuniversytet.
Habermas, Yu. (1996). Komunikatyvna diia i dyskurs – dvi formy povsiakdennoi
komunikatsii. Pershodzherela komunikatyvnoi filosofii (L. Sytnychenko. Trans). Kyiv,
Ukraine: Lybid, pp. 84-91.
Hyrych, I. (2012). Volodymyr Antonovych – avtor kontseptu novoi Ukrainy / Hyrych,
I. Mizh naukoiu i politykoiu. Istoriohrafichni studii pro vchenykh-kontseptualistiv.
Ternopil, Ukraine: Navchalna knyha – Bohdan, pp. 30-52.
Hyrych, I. (2016). M. Hrushevskyi ta V. Antonovych: tvorchi kontakty ta suspilno-
politychni pohliady / Hyrych, I. Mykhailo Hrushevskyi: konstruktor ukrainskoi modernoi
natsii. Kyiv, Ukraine: Smoloskyp, pp. 453-485.
Hrushevskyi, M. (1909). Volodymyr Antonovych, osnovni idei yoho tvorchosti i
diialnosti. Zapysky Ukrainskoho naukovoho tovarystva u Kyivi. Kyiv, Ukraine. 3, pp. 5-14.
Efremov, S. (1908). Syn Ukrainy. Kievskie vesti, 68, p. 12.
Yefremov, S. (2016). Personalia: Publitsystyka 1899-1917 rokiv («Znachushchi Inshi»:
statti, posviaty, sylvetky, nekrolohy, retsenzii, polemika) / Uporiadnyk S. H. Ivanytska.
Vol. 1. Zaporizhzhia – Kherson, Ukraine: Hrin D. S.
Yefremov, S. (2018). Personalia: Publitsystyka 1899-1917 rokiv («Znachushchi Inshi»:
statti, posviaty, sylvetky, nekrolohy, retsenzii, polemika) / Uporiadnyk S. H. Ivanytska.
Vol. 2. Kherson, Ukraine: Vydavnychyi dim «Helvetyka».
Yefremov, S. (1908). Zhyvi mertviaky [Antonovych i poliaky]. Rada. 66. р. 1.
Yefremov, S. (1912). Zhytetskyi pro Antonovycha. Rada. 55, p. 3.
Yefremov, S. (1925)/ Z lystiv Kostomarova do Antonovycha. Ukraina. 3, pp. 77-78.
[Yefremov, S.]. (1908). Lypovchanyn. V. B. Antonovych na seli. Rada. 69, p. 3.
Сіверянський літопис 175
[Yefremov, S.]. (1909). Na rokovyny smerty Vol. Antonovycha. Rada. 55, p 1.
[Yefremov, S.]. (1908). Na smert Volodymyra Antonovycha. Rada. 59, p. 1.
[Yefremov, S.]. (1908). Pamiaty uchenoho-hromadianyna [Na smert Vol. Antonovycha].
Rada. 58, p. 1.
Yefremov, S. (1925). Pered sudom vlasnoi sovisty. Hromadska y politychna robota V. B.
Antonovycha. Zapysky istoryko-filolohichnoho viddilu VUAN. Kyiv, Ukraine. 5, pp. 1-12.
Yefremov, S. (2002). Pered sudom vlasnoi sovisty. Hromadska y politychna robota V.
B. Antonovycha / Yefremov, S. (2002). Vybrane: Statti. Naukovi rozvidky. Monohrafii /
uporiad., peredmova ta prymit.: E. S. Solovei. Kyiv, Ukraine: Naukova dumka, pp. 704-714.
Yefremov, S. (2011).Shchodennyk (1.01.1895-4.02.1896). Pro dni mynuli: spohady
(1876-1907) / Uporiadkuv., vstup. st. I. Hyrycha. Kyiv, Ukraine: Tempora.
Zashkilniak, L. [Retsenziia] (1999): Novyi pohliad na ukrainsku istoriohrafiiu XIX –
pochatku XX stolittia: V. V. Vashchenko. (1998). Lektsii z istorii ukrainskoi istorychnoi
nauky druhoi polovyny XIX – pochatku XX stolittia (M. I. Kostomarov, V. B. Antonovych,
M. S. Hrushevskyi). Dnipropetrovsk: Dnipropetrovskyi derzhuniversytet, Ukrainskyi
humanitarnyi ohliad. Kyiv, Ukraine: 1, pp. 13-23.
Il’in, E. P. (2009). Psihologija tvorchestva, kreativnosti, odarennosti. Sankt-Peterburg,
Russian Federation: Piter.
Ivanytska, S. (2018). Publitsystychna spadshchyna Serhiia Yefremova v konteksti
suspilnykh transformatsii: istoryko-biohrafichni aspekty (kinets XIX st. – 1920 rik):
monohrafiia. Kherson, Ukraine: Helvetyka.
Ivanytska, S. (2013). Ukrainska liberalno-demokratychna elita kintsia XIX – pochatku
XX st. v postradianskii humanitarystytsi: istoriohrafichni zdobutky ta metodolohichni
innovatsii. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini. Kyiv, Ukraine. 23, pp. 284-316.
Ivanytska, S., Yermashov, T. (2013). Postat Serhiia Yefremova – publitsysta v ukrainskii
postradianskii humanitarystytsi. Ukrainska biohrafistyka. Kyiv, Ukraine. 10, pp. 281-307.
Ivanytska, S., Yermashov, T. (2016). Postat Serhiia Yefremova na storinkakh zhurnalu
«Ukrainskyi istoryk»: studii ta dokumenty. Istoriohrafichni doslidzhennia v Ukraini. Kyiv,
Ukraine. 26, pp. 161-181.
Instytut rukopysu Natsionalnoi biblioteky Ukrainy imeni V. I. Vernadskoho
Natsionalnoi akademii nauk Ukrainy. F. I. Spr. 8074. Nekrolohy pro V. B. Antonovycha.
Ark. 12-36.
Kirzhaiev, S., Ulianovskyi, V. (1993). Shanuiuiuchy pamiat (Do istorii zbirnyka «Synu
Ukrainy»). Synovi Ukrainy: Zb. statei 1906 roku na poshanu prof. V. Antonovycha (fototypne
vidtvorennia). Kyiv, Ukraine: Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M.
S. Hrushevskoho.
P. Vartovyi. (1906). Z ukrainskoho zhyttia. Nova hromada, 12, pp. 147-155.
Pankova, S. Mykhailo Hrushevskyi u tvorenni natsionalnoho panteonu: vystavka
pamiati Volodymyra Antonovycha (1928 rik) / Mykhailo Hrushevskyi. (2019). Studii ta
dzherela. Kyiv, Ukraine: Instytut ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S.
Hrushevskoho. 2, pp. 66-95.
Poznanskij, B. (1913).Vospominanija. Moskva, Russian empire: Tipografija P.P.
Rjabushinskogo.
Ritcer, Dzh. (2002). Sovremennye sociologicheskie teorii. Sankt-Peterburg, Russian
Federation: Piter.
Syn Ukrainy: Volodymyr Bonifatiiovych Antonovych/ uporiad. V. Korotkyi, V.
Ulianovskyi. (1997). (Vol. 1). Kyiv, Ukraine: Zapovit.
Syn Ukrainy: Volodymyr Bonifatiiovych Antonovych/ uporiad. V. Korotkyi, V.
Ulianovskyi. (1997). (Vol. 2). Kyiv, Ukraine: Zapovit.
Syniavskyi, A. (1928). Z publitsystychnoi diialnosty V. B. Antonovycha: lystuvannia z
M. F. Komarovym (1889-1891 rr.). Ukraina, 5, pp. 79-87.
Ulianovskyi, V. I. (1995). Syn Ukrainy. (Volodymyr Antonovych: hromadianyn,
uchenyi, liudyna) / Antonovych V. B. (1995). Moia spovid: vybrani istorychni ta
publitsystychni tvory / Uporiad. O. Todiichuk, V. Ulianovskyi. Kyiv, Ukraine: Lybid.
Yas, O. V. (2010). Nezvychainyi pozytyvist Volodymyr Antonovych. Ukraina kriz
176 Сіверянський літопис
viky: Zbirnyk nauk. prats na poshanu akademika NAN Ukrainy profesora V. Smoliia. Kyiv,
Ukraine, pp. 863–892.
Іваницька Світлана Григорівна – доктор історичних наук, доцент, завідувач кафе-
дри права та соціально-гуманітарних дисциплін Запорізького інституту економіки та
інформаційних технологій (Запоріжжя, вул. Кіяшко, 16-б).
Svetlana Ivanytska, Doctor of Historical Sciences (Ph. D. in History), Associate
Professor, Head of the Department of Law and Social and Humanitarian Sciences of
the Zaporizhzhya Institute of Economics and Information Technologies (Zaporizhzhya,
Kyashko Str., 16-b).
VOLODYMYR ANTONOVYCH AS A «TEACHER ... IN LIFE AND A
GENERAL MANAGER» IN SERGEY YEFREMOV’S LIFE HEARING
The article analyzes journalistic and memoir materials belonging to the outstanding literary
critic, literary critic and publicist Sergei Yefremov (1876-1939) on the basis of methodological
tools of social constructivism, generational history and collective memory. The figure of a
prominent historian, archaeologist and political activist Volodymyr Antonovich (1834-1908)
was in the focus of his attention for a long time. It is proved that the image of V. Antonovich
in the categories of «sociology of knowledge» can be defined as «generalized Other» in the
individual lifeworld of S. Yefremov. The urgency of the topic under consideration follows
from the need for the integration of historiographical interpretations, source material and
methodological developments in the field of sociology, psychology, history of mentality. The
author of the article tries to draw the reader’s attention to such a valuable source as personalized
journalism S. Yefremov, and seeks to answer the question of how the figures of the cultural
(organizational) and political stages of the Ukrainian movement of V. Antonovich constructed
his jubilee image, as the commemorative canon was formed, finally, which transformations of
the image occurred in the 1920s. It is concluded that in the analyzed texts of S. Yefremov the
following qualities of V. Antonovich as «teacher of generations» were fixed, such as fidelity to
the ideals of youth, life democracy, nobility, purposefulness, work ability, modesty, Ukrainian-
centeredness, stability of spirit, ability to organically combine «science» and «politics» in their
lives, the ability preach by their own example and to encourage young people to work in the
nation. The evolution of S. Yefremov’s views from the 1900s of journalistic writings to the
academic studies of the 1920s was traced.
Key words: S. Yefremov, V. Antonovich, journalism, «generalized Other», generation,
memorial practices, social constructivism.
Дата подання: 28 травня 2019 р.
DOI: 10.5281/zenodo.3367496
|