Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах

Висвітлюючи гостру проблему кордонів і погранич у сучасних наукових і політичних дискурсах, автор висловлює своє бачення шляхів оновлення наукової мови за умов світової "неотурбулентності", активізації сепаратистських проявів, поширення настроїв агресивності із застосуванням насильства....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Верменич, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160656
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 15-42. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160656
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1606562019-11-15T01:25:49Z Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах Верменич, Я. Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Висвітлюючи гостру проблему кордонів і погранич у сучасних наукових і політичних дискурсах, автор висловлює своє бачення шляхів оновлення наукової мови за умов світової "неотурбулентності", активізації сепаратистських проявів, поширення настроїв агресивності із застосуванням насильства. Особливий акцент зроблено на необхідності нової "філософії кордону" і перегляду основ концепцій центр-периферійних відносин. Анализируя остроту проблем границ и пограничья в современных научных и политических дискурсах, автор предлагает свое видение путей обновления научного языка в условиях мировой "неотурбулентности", активизации сепаратистских проявлений, распространения настроений агрессивности с применением насилия. Особый акцент сделан на необходимости новой "философии границы" и пересмотра основ концепции центр-периферийных отношений. After analyzing the severity of the problems of borders and borderlands in modern scientific and political discourse, the author offers her vision of ways to update the scientific language in the context of modern problems (separatist movements, agressions and local wars). Author points out the need for new “borderland philosophy” and the revision of the concept of center-periphery relations. 2015 Article Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 15-42. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160656 930.2(1-04) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
spellingShingle	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Верменич, Я. Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах Регіональна історія України
description	Висвітлюючи гостру проблему кордонів і погранич у сучасних наукових і політичних дискурсах, автор висловлює своє бачення шляхів оновлення наукової мови за умов світової "неотурбулентності", активізації сепаратистських проявів, поширення настроїв агресивності із застосуванням насильства. Особливий акцент зроблено на необхідності нової "філософії кордону" і перегляду основ концепцій центр-периферійних відносин.
format	Article
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
author_sort	Верменич, Я.
title	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
title_short	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
title_full	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
title_fullStr	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
title_full_unstemmed	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
title_sort	концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160656
citation_txt	Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 15-42. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT vermeničâ konceptualízacíâteorííjístoríípograničusučasnihnaukovihdiskursah
first_indexed	2025-07-14T13:18:43Z
last_indexed	2025-07-14T13:18:43Z
_version_	1837628521688596480
fulltext	УДК 930.2(1-04) Ярослава Верменич КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ТЕОРІЇ Й ІСТОРІЇ ПОГРАНИЧ У СУЧАСНИХ НАУКОВИХ ДИСКУРСАХ Наприкінці ХХ ст. Кліффорд Гіртц констатував: у найближчому май- бутньому розвитку політичної теорії може стати на заваді її власна мова, яка віддає перевагу узагальненням перед конкретною аналіти- кою. “Жанри описання чи судження, які є у нашому розпорядженні, не надто придатні для багатогранного, заплутаного, невпорядкованого й мінливого світу, у якому ми живемо”. Відштовхуючись від цієї конста- тації, Егберт Ян наголошував на нагальній необхідності навчитися “ди- ференційовано аналізувати й узагальнено синтезувати”, виходячи за рамки “єдиної і в принципі безкінечної потреби у диференціюванні”1. Ішлося, зокрема, про пошук відповідей на питання: чи сумісний етно- націоналізм з демократією? Як узгодити визнання права на націо- нальне волевиявлення з проблемою територіальної цілісності держав? Чому у 80-90-х рр. ХХ ст. завершилися невдачею спроби реформ, метою яких оголошувалася справжня федералізація? Зміцнюватиметься чи, навпаки, слабшатиме зв’язок національності з територією і які шанси на успіх у сучасному світі мають сецесіоністські рухи? Нині, у контексті “гібридної війни” на Сході України, пошук нової наукової мови переростає рамки практичного завдання і стає потре- бою чіткої концептуалізації субдисциплін, наукових напрямів, пере- дачі смислових відтінків термінів і понять. Адже традиційні підходи, базовані на ідеях центральності й нормативності західної інтелекту- альної традиції, сьогодні вже “не спрацьовують”. Центри й периферії в сучасному світі стрімко міняються місцями, інтеграційні процеси супроводяться не менш помітними відцентровими й диверсифіка- ційними. У соціогуманітарній сфері досліджень ці тенденції дістають свій прояв в активізації усіх різновидів компаративістики. Порів- няння, зв’язки, взаємообміни, перехресні впливи постають у вигляді фундаментальних опор для пошуку нових пояснювальних парадигм. Відповідь на запитання: “якими мають бути обриси й межі сучас- ної регіональної історії?” сьогодні доводиться відшукувати з ураху- ванням безлічі негативних процесів і явищ: світової “неотурбулен- тності”, небаченого потягу до розширення ареалів насильства, © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 9. — С. 15–42 © Я. Верменич, 2015 1 Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе. В 3-х тт. /Под ред. Е.Яна. – Т.1. – М., 2010. – С. 17-89, 369-411. активізації сепаратистських проявів, переростання сепаратизму у те- роризм. Попри часте вживання поняття “регіональна історія” має до- волі розмиті обриси, химерно поєднуючи зовсім різнопланові сутності, як, приміром, історичне знання про реально існуючі й “уявлені” ре- гіони чи доробок істориків, що працюють “поза центром”. Предметне поле регіональної історії можна розширювати за рахунок історії кор- донів, порубіжних територій, історичних рефлексій довкола регіо- нальних сюжетів, процесів формування регіональної свідомості й від- повідної ідентичності, дослідження “образів” окремих територій. В кінцевому рахунку під поняття “регіональна історія” можна підвести усе те, чим займається історична регіоналістика, здійснюючи до того ж екскурси в суміжні галузі соціогуманітарного знання – соціальну психологію, культурологію, конфліктологію тощо. Але навряд чи в такий спосіб вдасться знайти такий відповідник німецькому Zeitraum, який вивів би проблему співвідношення регіонального простору й іс- торичного часу поза звичні рамки метафоричного моделювання. Зрештою доводиться констатувати: побоювання автора концеп- ції “виклик – відповідь” А.Тойнбі щодо обмеженостей пізнання склад- них суспільних процесів були не безгрунтовними. Він інстинктивно боявся дожити до того часу, коли внаслідок морального убозства і со- ціальної деградації, під впливом війн, трайбалізму, перерозподілу власності людство перестане справлятися з викликами і не зуміє знайти адекватні відповіді на них. Зокрема, серйозним фактором ри- зику вчений вважав велику протяжність міждержавних кордонів. На- длами цивілізацій, констатував мислитель, відбуваються там і тоді, де й коли люди починають шукати винуватців власних невдач поза собою – тоді суспільства втрачають потрібний енергетичний потен- ціал для руху вперед разом із стимулами самодетермінації2. Сьогодні і прогнози, і побоювання Тойнбі дістають підтвердження, зокрема й на українському досвіді. Світ поринув у таку глибоку стихію непередбачуваності й насильства, яка змусила голову Всесвітнього економічного форуму Клауса Шваба серед імовірних шляхів розвитку людства у 2015 році на перше місце поставити розпад, ненависть і фундаменталізм, і лише на друге – солідарність і співпрацю. Війна на європейському континенті, констатувала там же виконавчий дирек- тор Європейської бізнес-асоціації Анна Дерев’янко – новий серйозний виклик, який дуже негативно впливає на бізнес, особливо український. Але можливості використання останнім додаткових інвестицій фак- тично втрачені, бо далі декларування реформ і розмов про боротьбу з корупцією Україна станом на початок 2015 р. не просунулася3. 16 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 2 Тойнби А. Дж. Постижение истории. Избранное. – М., 2001. – С. 183, 268, 305, 315. 3 Дубровик А. Україна – в епіцентрі давоських дискусій. На жаль // День. – 2015. – 21 січня. Провідні аналітики світу нині упевнені, що відповідь на головний виклик сучасності – зростання прірви між багатством і бідністю – не може зводитися до серії якихось часткових заходів і вдосконалень. Мова повинна йти про розвиток освіти і підприємницької ініціативи, що в Україні, на жаль, не сприймається як першорядна проблема. Тому імовірність тривалої стагнації, особливо з врахуванням ситуа- ції цілковитої невизначеності на Сході України, зовсім не виключена. Уведена соціологами для характеристики сучасного стану України категорія “кризове суспільство” – тривожний симптом, свідчення того, що розгортання руйнівних процесів у соціумі вже йде по всьому фронту, деформуючи усю систему. За такого збою соціального порядку відбувається потрясіння усіх підвалин суспільства, з інтег- рацією у його модель невизначеності й турбулентності. Сутнісними ознаками суспільного життя стали псевдоіндивідуалізм і пізньопа- терналізм, розтягнутий у часі шок супроводиться постійними кри- зами4. Основою вторинної, неорганічної (“наздоганяючої”) модерні- зації є імітаційні процеси, прояви конфронтаційності соціальних інтересів, розбалансованість системи. Людина втрачає ціннісно-мо- ральні опори, стає беззахисною. Безліч дискусій у суспільстві на теми”хто винен” не наближають кардинальне поліпшення ситуації. Адже для соіогуманітаристики важливіші не пошук винних, а чесна відповідь на питання: як таке взагалі могло статися? І тут важливо бачити насамперед не особисті провини, а системні протиріччя, породжені як об’єктивним ходом історичного розвитку і зовнішньополітичними втручаннями, так і суб’єктивними прорахунками владних структур на різних рівнях. Отже, шукати слід першопричини “драми нерозуміння”, що пере- росла у кривавий конфлікт. Історик, озброєний інструментарієм си- нергетичної епістемології, мусить уважно вивчати не лише об’єктивні факти, але й химерні уявлення, надії, розчарування, несправджені ілюзії – все те, що нині вкладається у формули психосоціальної ди- наміки. І бачити насамперед ті першопричини “смути”, які існували об’єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соціальному аналізі. Здається, що наблизити спільноту істориків до розуміння склад- них і неоднозначних процесів неотурбулентності у сучасному світі здатна мережева модель науки, що пропонує у межах постнекласич- них підходів (кібернетичного, системного, синергетичного та інших) погляд на суспільство не як на ієрархічну систему, а як на рухливу, гнучку структуру потоків інформації й комунікацій. Мережеві моделі мають власні макро-, мезо- й мікрорівні; два останні повністю вкла- даються у бачення регіональної науки як мережі інтелектуальних зв’язків, сфокусованих на дослідженні місцевих традицій, культурних 17 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 4 Вектори змін українського суспільства. – К., 2014. – С. 8-9, 47, 59-60, 201-203. цінностей (і антицінностей включно з передсудами). Синтез (чи сим- біоз) соціологічного, антропологічного та мікроісторичного підходів забезпечує не лише належний рівень синхронізації історичних подій в on-line-режимі, але й відповідний ступінь пояснення “відкатів”, роз- ривів, мутацій в історичному процесі, а також когнітивних “поворо- тів” в системі пізнання. Паралельно відбувається оновлення термі- нологічного інструментарію за рахунок свіжого погляду на “культуру конфлікту”, співвідношення проблем самовизначення, суверенітету, сепаратизму тощо. З цього погляду заслуговує на істотне переосмислення проблема місця й ролі територіальності у сучасній системі світоустрою. Домі- нуючі донедавна в соціальному аналізі оптимістичні уявлення про зменшення ролі бар’єрних функцій кордонів на користь контактних не витримують перевірку практикою. Радше мова має йти, зокрема, і у контексті українсько-російських відносин, про вироблення країною системи власних “культурних інтеграторів”, здатних протистояти проявам агресії, сепаратизму, тероризму тощо. Звідси підвищений ін- терес до нової “філософії кордону” – з переглядом самих основ концеп- ції центр-периферійних відносин, дискусіями на теми “десуверенізації” чи “постсуверенізації”, підвищеним інтересом до проблем соціокуль- турної гравітації. Повсюдно приходить усвідомлення того, що не так важливо облаштувати кордон за сучасними стандартами, як виробити оптимальні підходи до методологічного обґрунтування проблеми кор- донності й нової онтології соціальності. Остання у баченні філософів має бути “не стільки картиною, скільки компасом”5. Постмодерна ситуація, в якій перебуває сучасний світ, менш за все нагадує владну, вибудувану за звичними канонами центр-перифе- рійності, вертикаль. Радше вона асоціюється з гетерогенною, за мере - жевим принципом сконструйованою, горизонталлю, здатною моди- фікуватися в найрізноманітніших конфігураціях. Як “нова соціальна морфологія” (М.Кастельс) децентралізована мережева структура являє собою “гранично допустимий мінімум впорядкованості чи ор- ганізованості – далі починається або хаос, або владна нормалізація творчої стихії буття”. Глобалізація привела в рух, зблизила відмін- ності, а отже, і їхні кордони, зробила ситуацію пограниччя по суті детериторіалізованою, універсальною. “Іншу культуру ми можемо зустріти сьогодні у будь-якому місці. Пограниччя – різновид реальності між. Ця реальність є унікальним майданчиком для зустрічі з Іншим в усій його/її унікальності й неповторності. Пограниччя відкрите для пошуку нових шляхів і форм комунікативного взаєморозуміння”6. 18 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 5 Кемеров В.Е. Ключи к современности – в сдвигах в методологии // Вопросы философии. – 2014. – № 2. – С. 7. 6 Гречко П.К. Пограничье как социокультурная реальность // Вопросы соци- альной теории. – 2012. – Т.VІ. – С. 81-96. Загальною тенденцією світового розвитку є рух від державного монополізму через своєрідний корпоративний лібералізм до регіо- налізації на основі використання переваг ресурсної бази, механізмів протекціонізму, врахування викликів глобалізації, з одного боку, і тра- дицій соціонормативної культури, з другого. А отже, на порядок ден- ний скрізь виходить концепт децентралізації, хоч у різних країнах, на різних континентах він набуває настільки відмінних форм, що інколи стає “янусоподібним”. Регіони водночас інтегруються й диверсифі- куються, кордони зміщуються й розмиваються, міграційні процеси відкривають нові можливості й провокують нові ризики. Переосмис- лення “філософії глобалізму” йде “в ногу” з усвідомленням очевидної істини: якщо ері “глобального насильства” у найближчому майбут- ньому не буде покладено край, світ знову може поринути у пучину глобальних катаклізмів. Відрадно водночас відзначити, що наука про кордони й погра- ниччя доволі швидко пройшла період становлення і у наш час пере- живає справжній бум міждисциплінарних досліджень. Якщо ще чверть століття тому вона існувала лише як прикладний напрям політичної географії, то нині це сфера фундаментальних інтересів соціологів і істориків, філософів і економістів, міжнародників-прав- ників та культурологів. При цьому відбуваються не лише кількісне прирощення наукових знань, але й серйозні якісні зсуви: у фокусі на- укової уваги опиняються як бар’єрні функції кордону, так і його кон- тактні можливості. Лімологія як науковий напрям, зосереджений на дослідженні кордонів, набуває статусу субдисципліни на міждис- циплінарних стиках. Її історичному відгалуженню пророкують не- погане майбутнє: адже новітні дослідження кордонів переконливо довели, що у більшості випадків нові кордони виникають на місці ста- рих. Не меншою мірою перспективним є і дослідження погранич як зон “взаємопритягання і взаємовідштовхування”, емоційно насиче- них “місць пам’яті”, культурних обмінів тощо. Стимулюватиме їх усвідомлення того, що на зміну двополярному світу прийшов полі- центризм, а в такому світі “пограничні стани” потребують особливої уваги. Не можна, однак, не бачити того, що ставлення до соціотранс- формаційної динаміки у сучасному світі неоднозначне. На більш- менш благополучному Заході домінують рефлексії щодо зменшення ролі національних держав, десуверенізації, розмивання кордонів. На пострадянському просторі, де в останні роки виявилося багато під- спудних відцентрових течій, навпаки, говорять про постсувереніза- цію і про необхідність зміцнення кордонів. На Близькому Сході сягає небезпечних величин політизація релігій, активізуються кланові спо- соби мобілізації соціальної активності. Все це нагадує броунівський рух, непередбачуваність якого диктує потребу у нових соціокультур- них ідентифікаторах. Потрібні насамперед зважені й неупереджені 19 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х оцінки сепаратизму, міжнародного тероризму, “правого” й “лівого” радикалізму. Потребують корекції й уточнення поняття суверенітету, демократії, ненасильства, територіальної цілісності, порубіжності, периферійності. А водночас і поняття “старого” й “нового” регіона- лізму, особливо останнього, виниклого під впливом нового напряму соціокультурної гравітації. Оскільки час для різних суб’єктів еконо- міки й політики протікає з різною швидкістю, а простір теперішнього й майбутнього стискується під впливом нових комунікаційних реалій, людство вже не може обійтися без порівняльної аналітики, грунтованої на нових моделях рефлексії. Новизна тут визначається насамперед більшим врахуванням геополітичних композицій, різ- носпрямованих інтересів, відмінних поведінкових зразків, віртуаль- них образів. Варто зауважити, що концепт гібридизації, який став надзви- чайно модним у наукових дискурсах кінця ХХ ст., нині відроджується саме у “кордонному” контексті. Своєрідний “фетишизм кордонів” явно поступається місцем концепціям, базованим на визнанні їхньої ерозії. Оскільки, переважно “з подачі” ідеологів мусульманського Сходу, при цьому активно відроджуються ідеї синкретизму, на фоні посилення міграційних процесів можна чекати й “другого дихання” для модних у свій час теорій “креолізації”, “метисизації” тощо. Страх європейців перед можливою цивілізаційною трансформацією кон- тиненту під впливом нових хвиль мігрантів уже породив формули “Євразії”, “Лондонстану” і т.п. Загалом можна констатувати, що теорії гібридизації, базовані на ідеях мікшування культурно-цивілізаційних відмінностей, хоча й ви- разно домінують, але поки що мирно уживаються з іншими версіями взаємодій – гомогенізації (конвергенції), диференціалізму (зіткнення цивілізацій), групової мобілізації. Але так чи інакше теза про кризу націй-держав проходить червоною ниткою через усі ці побудови, і де- далі частіше доповнюється постулатом про кінець “системи Сайкс- Піко”, що визначала контури повоєнного світоустрою, і про кризу по- стколоніальної конфігурації Близького Сходу. При цьому з подачі російських сходознавців загрози посилення екстремізму уже не обов’язково пов’язуються з мусульманським світом: українська криза у цьому контексті також фігурує, причому в основі її вбачається гли- бокий цивілізаційний розлам7. Із задекларованих новітніх підходів однозначно випливає висно- вок про необхідність критичного переосмислення когнітивного по- тенціалу модних донедавна неоліберальних схем, грунтованих на апологетизації західного досвіду і відповідних цінностей. Цілковита девальвація теоретичної моделі “трьох світів” ставить у зовсім новий 20 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 7 Наумкин В. Цивилизация и кризис наций-государств // Россия в глобальной политике. – Т.12. – № 1. – 2014. – С. 41-58. контекст проблему центр-периферійних відносин і тісно пов’язану із нею проблематику кордонів і порубіжності. З’являються підстави го- ворити – у метафоричному, зрозуміло, сенсі – про особливі “погра- ничні цивілізації”. Російський дослідник пограничних цивілізацій Я.Шемякін вбачає їхню “родову рису” у різних типах взаємодії й відмінному розумінні раціональності. На його думку, такий підхід допомагає по-новому ус- відомлювати співвідношення універсального й локального вимірів історичного процесу. Первісний фронтир, на якому була сформована “пограничність” як особлива соціокультурна якість, це, вочевидь, кордон між пер- вісно-общинним ладом і першими цивілізаціями. Другий рівень зрі- лості феномена порубіжжя пов’язується з результатами “осьової ре- волюції” (за К.Ясперсом). Третій виникає внаслідок поділу єдиного цивілізаційного патерну на “Захід” і “Схід”. Лише на цьому етапі по- гранична ситуація набуває відносної стійкості і перетворюється на “пограничну” цивілізацію (елліністичну). “Саме цей “внутріосьовий” кордон стає особливим буттям, породжує специфічну системність”8. Цікаві міркування щодо ризиків межовості і пристосування до явищ розколу знаходимо у працях тернопільських науковців М. та Л.Алексієвців та М.Юрія. Межові цивілізації, до числа яких на- лежить Україна, розглядаються ними як самостійний стійкий істо- ричний тип з незавершеністю синтезу як його постійною рисою. “Ці цивілізації характеризуються зіткненням якісно різних полюсів цивілізаційного розвитку, тим самим вони є фактором історичної турбулентності, цивілізаційними вирами, що викликають постійне збурення, причому в найрізноманітних сферах, починаючи від економіки і закінчуючи психологією”. Аналіз такого розколотого суспільства, доводять вони, вимагає іншого специфічного рівня аб- стракції – з врахуванням як своєрідної цивілізаційної самотності, так і “невротизації” соціального типу, а також примхливого поєд- нання протилежних елементів лібералізму та традиціоналізму. Україна є проміжною цивілізацією, через душу і тіло якої розкол пройшов разом з державністю та прийняттям християнства. Утво- рився своєрідний гібрид, особливість якого полягає, однак, у тому, що розколоті частини суспільства прагнуть не довести розкол до ло- гічно можливої крайньої форми, зберегти інтеграцію суспільства (хоча така штучно збережувана єдність має ознаки патологічного характеру і несе небезпеку постійної дезорганізації). Нездатність до синтезу якоюсь мірою компенсується симбіозом. Але розкол за таких умов набуває особливо важкого, затяжного плину, стає “хронічною хворобою” суспільства. 21 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 8 Шемякин Я.Г. Граница // Общественные науки и современность. – 2010. – № 5. – С. 112-119. Цивілізаційна межовість означає “розхитаність” поведінкового стереотипу, нерідко породжує синдром “блудного сина”, неукоріне- ність, своєрідну ностальгію за чужими культурними образами, схиль- ність до наслідування. Національна свідомість нерідко впадає у гріх історичного волюнтаризму. “Специфіка розколу не в самому факті політичного конфлікту, а в тому, що в Україні ця боротьба приховує за собою боротьбу навколо існування державності, боротьбу держав- ності та додержавної стихії… Розкол постійно відновлюється, якщо розколотою виявляється особистість… Гібридний ідеал дає можли- вість сакральній владі змінювати інтерпретацію добра і зла та у пев- них межах маніпулювати масовою поведінкою”9. Розгадку секрету стабільності чи змінності кордонів історико-геог- рафічних регіонів при багатовікових змінах складу населення, гос- подарських укладів, культурних традицій, мови регіоналістика від- шукує на шляхах дослідження матеріалізованих топохронів. Розриви у спадковості топохронів здатні призводити до катастрофічного дис- балансу у сфері соціальної ментальності. Виявлення “втрачених” топохронів у діючих, гармонізація семантики культурних пластів і, нарешті, “регенерація” топохрона – вдячні завдання наукового по- шуку регіонознавців. “В епоху глобальних економічних і соціальних процесів, зростаючої взаємозалежності цивілізацій та етносів, соціумів та культур, технологій та архетипів це завдання виходить далеко за межі академічних інтересів”10. Сучасний дослідник порубіжних ареалів національних держав не може абстрагуватися від тих загальносвітових процесів, які вимага- ють радикального перегляду всієї системи відносин по лінії “час – про- стір”. Двоїстість процесу глобалізації виявляється у тому, що він не- бачено розширює і водночас звужує простір життя людини. У той час як економіка руйнує національні кордони, люди, не бажаючи втра- чати відчуття “дому” й “належності”, відшукують тісніші простори зі стійкими зв’язками. Глобалізація й локалізація стають паралельними процесами, що відбивається у новому понятті “глокалізація”. “Все частіше доводиться робити висновок, – констатує У.Бек, – …що всі ми живемо “глокально” (тобто глобально-локально)”11. Сказаним зумовлена новизна та актуальність спеціальних до- сліджень “зон прикордоння” на українському матеріалі. Важливим уявляється і створення об’єктивної картини формування пригра- 22 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 9 Алексієвець М., Алексієвець Л., Юрій М. Соціум і культура як ключові ком- поненти цвілізації // Україна – Світ – Європа. – Вип. 14. – Тернопіль, 2014. – С. 249-264. 10 Лебедев Г.С. Теория топохрона // Методология региональных исторических исследований. Российский и зарубежный опыт. – СПб., 2000. – С. 54-55. 11 Бек У. Что такое глобализация? – М., 2001. – С. 132. ничних ареалів, і простеження відповідних історіографічних рефлексій у межах ХІХ – початку ХХІ ст., і зрештою, осмислення наслідків “пограничних” культурних взаємовпливів і політичних про- тистоянь. Зрозуміло, що осягнути проблему цілком, вписавши її у за- гальносвітовий контекст, одному досліднику не під силу. Йдеться лише про основні тенденції, які намітилися у вивченні непростих від- носин на “цивілізаційних стиках” і у регіонах прикордонних куль- турних дифузій. Традиційно пограниччя в Україні досліджуються за допомогою тернерівської моделі “фронтиру”, із включенням степової зони у сис- тему “Великого кордону Європи”. В.Брехуненко представляє україн- ський степ як частину типологічно однорідної смуги Великого Кор- дону від Дністра до Волги та Яїка з власним етапом козакотворення12. Однак не можна не бачити й того, що застосування тернерівської мо- делі до українських реалій хибує на підживлення міфотворчості – маємо, за оцінкою С.Плохія, “міф про людину з прикордоння, а не про прикордоння як таке”. Доводиться чути й значно більш категоричні оцінки: “тернерова теорія фронтиру недоречна для української істо- рії” (К.Браун)13. Якщо вилучити з тернерівської моделі давно розвінчану ідею зіткнення “цивілізації” з “варварством”, у понятті “фронтир” зали- шиться те, що його понад століття тримає “на плаву” – концепт колонізаційного освоєння погранич. Те, що він за будь-якого підходу заслуговує на специфічну “оптику” дослідження, сьогодні вже не під- дається сумніву. Як, до речі, і необхідність деміфологізації базового дискурсу національної історії, що виходить з постулату етнічно, мовно й культурно гомогенної нації й абсолютизації тяглості (конти- нуїтету)14. Історія України вмістила історії різної тривалості, і кожна з них має досліджуватися у її власних темпоритмах. Розуміння того, що пограниччя – це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, і простір маніпуляцій, диктує необхід- ність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологіч- них підходів до його характеристик. Тут гостріше, ніж деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною нетерпимістю: з кате- горії “своїх” часто виключаються не тільки носії протилежних ідеоло- гічних поглядів, але й ті, для кого етнічна чи регіональна ідентичність 23 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 12 Брехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослід- ження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип. 6. – К., 2006. – С. 458-460. 13 “Поверх кордону”: концепція прикордоння як об’єкт дослідження // Україна модерна. – 2011. – Ч. 18. – С. 65-66. 14 Касьянов Г.В., Толочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український істо- ричний журнал. – 2012. – № 6. – С. 4-24. не є головною в системі пріоритетів. На цій основі виразною свідо- місною домінантою нерідко стає побутовий культурно-психологіч- ний нарцисизм, аж до проявів шовінізму. Особлива небезпека ство- рюється при цьому тим, що “чужими” у першу чергу оголошуються новоприбульці – мігранти, “гастарбайтери” і т.ін., а апелює цей різ- новид націоналізму до найменш розвинутих прошарків суспільства. Кордони виступають як новий об’єкт досліджень і в політичній географії, і в теорії міжнародних відносин, і, природно, в регіоналіс- тиці. Кордони розмежовують нині не лише держави, але й ідентич- ності – територіальні й символічні, створюючи багатовимірні простори (multidimensional spaces). Принциповою особливістю “кордонних” до- сліджень є їхня міждисциплінарність. Базою для зближення підходів філософів і соціологів, істориків і політологів, етнологів і культуроло- гів, фахівців із соціальної психології та міжнародного права є загальна антропологізація наукового знання з акцентом на соціальному само- почутті людини. При цьому реєструється помітне зрушення від соці- ально-структурних до соціокультурних параметрів у дослідженнях “кордонних” взаємодій. О.Фісун наголошує на “трьох джерелах і трьох складових” форму- вання парадигми сучасних лімологічних досліджень. По суті вона постає як результат взаємонакладання і взаємопереплетень трьох блоків сучасних теорій – state-building (Ч.Тіллі, С.Роккан, Р.Коллінз, І.Валлерстайн), nation-building (Е.Геллнер, Б.Андерсон, Е.Гобсбаум) та space-building (Е.Саїд, Л.Вулф, М.Тодорова). У рамках першого блоку було досліджено значення геопросторової (геоекономічної і гео- політичної) організації для створення системи кодів, у межах другого – простежено механізми культурно-символічного конструювання іден- тичностей на порубіжжях. Третій блок зосередив увагу на ментальній картографії і вивченні процесів формування й еволюції географічних образів регіонів та конфігурації їхніх кордонів. У такому баченні “те- риторія сучасної держави як соціокультурний конструкт відтворю- ється саме через національний дискурс кордону”15. У міждисциплінарну предметну галузь із власними категоріями й методами перетворився на рубежі тисячоліть і той напрям геополі- тики, який іменують критичним. Геополітичне бачення світу фор- мується в рамках украй політизованого й ідеологізованого дискурсу, який пропонує формалізований набір поглядів на національну іден- тичність, інтереси й політичні пріоритети. На цьому шляху вдалося подолати притаманну позитивізмові майже неперехідну грань між внутрішньою й зовнішньою політикою, а відтак і відстань між 24 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 15 Фісун О. Геоісторичне майбутнє українсько-російського кордону в контексті глобалізації та європейської інтеграції // Українсько-російське порубіжжя: фор- мування соціального та культурного простору в історії та сучасній політиці. – Харків, 2003. – С. 4-6. геополітикою й політичною географією. І хоч інноваційні підходи критичної геополітики були сприйняті спочатку насторожено, не- вдовзі з’ясувалося, що саме вони прокладають шлях для сучасних по- рівняльних досліджень “образів територій”, які значною мірою зале- жать від соціальної стратифікації й регіональних особливостей. Нові підходи до проблеми кордонів істотно змінили ракурси до- сліджень у сфері глобальної, регіональної, локальної історії, особливо останньої. Як відповідь на виклики глобалізації з’явилися “пере- хресні”, “пов’язані”, “інтегровані” історії, в яких увага фокусується саме на кордонах і пограниччях. Мова йде насамперед про зміну кута зору – змінюється, за І.Іоновим, позиція спостерігача, вона стає де- централізованою і не чітко фіксованою16. Кордони дістають вигляд рани, яка ще на зажила, і пролягають не там, де хоче історик, а в зонах конфліктів. Предметне поле “перехресних” історій їх засновники, представ- ники школи “Анналів” М.Вебер та Б.Циммерман позначили як про- стір між емпірією та рефлективністю – дослідника цікавлять, отже, і реальні кордони між націями, регіонами, цивілізаціями, і уявні кор- дони між універсаліями, за допомогою яких ці суспільства осмислю- ються. Зявдяки такому переходу вдається не лише зміщувати в про- сторі позицію спостерігача, але й докладно досліджувати сферу “Між” (А.Ахієзер), зокрема, у тій її площині, яка стосується відносин між традиціоналізмом і модернізацією. Природу нового пізнавального простору, який на цій основі вини- кає, І.Іонов визначає як діалогічний історизм. Сутність його у новому баченні проекції відносин країни і світу, країни й регіонів, глобаль- ного й локального, а водночас і у виході поза межі національних кор- донів, у царину реальних суспільних зв’язків17. Евристична цінність підходів, запропонованих у рамках “пере- хресних історій”, цим, зрозуміло, не обмежується. Відкриваються нові можливості збагачення джерельної бази і джерелознавства “пов’язаних історій” шляхом створення електронних баз даних, уз- годжених дослідницьких проектів. Ще більший інноваційний ресурс пов’язаний із “науково-гуманітарними” підходами – крос-культурним дослідженням поширення релігійних вірувань, ідей, технологій, до- слідженням міграцій, шляхів розповсюдження інфекційних захво- рювань тощо. Польський історик В.Вжосек розглядає поняття “кордон” і “гра- ничність” як мисленневі категорії, що допомагають з’ясувати сутність ідеї скінченності й/або перервності. Ідея граничності у його баченні (перекладачі на українську мову не зовсім точно, на наш 25 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 16 Ионов И.Н. Глобальная история и изучение прошлого России // Обще- ственные науки и современность. – 2011. – № 5. – С. 149-152. 17 Там само. погляд, передають її поняттям “межовість”) має сильні просторові асоціації, які виразно домінують над темпоральними. При цьому він відштовхується від думки Г.Зіммеля: “Соціологічний факт – це те, що люди відмежовуються від сусідів. А чи будуть вони вважати кордо- ном (межею) гору, ріку, або ущелину, чи проведуть її в чистому полі, то вже є конкретне “просторове наповнення”. Простір сам по собі нічого не означає. Це люди надають йому сенс і відповідно в ньому діють”. У різних дискурсах, за Вжосеком, використовуються або дефіні- ції, або метафори границі. В історіографії поняття кордону (межі) вис- тупає одночасно у своїй метафоричній загадковості та багатоманіт- ності. Суперечки, конфлікти, угоди та війни ведуться довкола кордонів. Кордон в історичній репрезентації є те, що під ним істо- рично розуміють, а отже, ним може бути обшир територій, населення яких становлять люди, підпорядковані певному носієві влади, обсяг воєнного контролю над територіями, обшир держави та обов’язко- вого права, обсяг прав династії. “Кордони делімітовані й охороня- ються або ні, визначені прикордонними заставами або митними. Кордони можуть бути орфографічними або ні. Історична література демонструє історичну змінність як ідеї кордону, так і культурної прак- тики, що визначає її встановлення та використання”. Багато що залежить і від того, міркує Вжосек, хто виступає суб’єк- том визначення чи “уявлення” кордонів. Від політичних кордонів, які проводяться волею держав, монархів тощо, відрізняються ті, які ви- значаються культурними практиками: господарчими, торгівель- ними, релігійними. Так з’являються границі дифузії, поширення та наслідування – межі протестантизму, бароко, Реформації і т.п. За- вжди треба враховувати полісемантичність поняття “кордон” – це може бути і межа, окраїна, і сполучна ланка між культурами, і бар’єр, і “простір між”. Концепція гетеротопії у Мішеля Фуко випливає з по- ложення про змінність простору та його внутрішніх меж, які визна- чаються делімітуючими соціальними практиками, соціальними знаннями та ментальністю18. Такі підходи спираються на усталену вітчизняну традицію вико- ристовування універсальних штампів “Сходу” і “Заходу” (причому Ук- раїна опинялася у межовому просторі (“між Сходом і Заходом”). Але якщо поняття “Заходу” приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття “Схід” у вітчизняній “геог- рафії уявлень” виявилося виразно деформованим. Під це останнє по- няття підводилася і експансія євразійських кочових орд, і мусуль- манська культура Османської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і – особливо часто – все те, що було пов’язане з російським впливом (який ішов із півночі, а не зі 26 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 18 Вжосек В. Історія – Культура – Метафора. Постання некласичної історіо - графії. Про історичне мислення. – К., 2012. – С. 221-230. сходу). Хай там як, але територія майбутньої України й справді виявилася на перехресті різноспрямованих впливів, стихійно нама- гаючись синтезувати греко-візантійську, європейсько-латинську, тюрко-мусульманську, російсько-православну традиції. Як зауважує Н.Яковенко, “окреслене розмаїття переплетень західної (“європей- ської”) та східної (“азійської”) цивілізацій наповнювало стару україн- ську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому… поде- коли навряд чи можливо відокремити “власне” від набутого”19. На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки куль- турного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепара- тизму, з другого. З цього погляду цікавими уявляються міркування В.Горського, який зазначав, що у зв’язці “Схід – Захід” обидва ці понят - тя слід вживати не в географічному, а в культурологічному, типологіч- ному сенсі. Захід у такому баченні уособлює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації – з культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни й домінування наукової раціональності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальнос - ті. Водночас термін “Схід” позначає культуру традиційних суспільств із переважанням “етики переконань”, що спирається на відданість певній ідеології, віруванню, філософській чи естетичній системі20. Специфічність українських кордонів полягає у тому, що окреслю- ваний ними простір був уявленим до появи бодай адміністративних меж. За В.Кравченком, кордони цієї уявної України ніколи не були сталими, а в зонах пограниччя формувалися гібридні, змішані іден- тичності. Контактні культурні зони часто окреслювалися за допомо- гою символів, і тоді історичні наративи “могли відігравати, залежно від кон’юнктури, дієву роль, проводячи символічні межі національ- них проекцій ідентичности, демаркуючи або делімітуючи їхній істо- ричний простір, а чи навпаки – розмиваючи вже наявні кордони нації. При цьому “м’які” та “жорсткі” кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями”21. А отже, справжню їх роль можна до- слідити лише у широкому контексті конкуруючих дискурсів. Проблему України як пограниччя уважно простежує канадський (донедавна український) історик С.Єкельчик. Природний кордон між лісом і степом доповнював культурний кордон між католицтвом, православ’ям й ісламом, а протягом останніх двохсот років – ще й 27 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 19 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – Вид. 2-ге. – К., 2005. – С. 26. 20 Горський В.С. Філософія в контексті історії української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С. 209. 21 Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. – К., 2011. – С. 13. політичний кордон між самодержавною Російською імперією й більш ліберальними європейськими країнами, між комуністичним і капі- талістичним таборами, між СРСР та його східноєвропейськими са- телітами. Зрештою, сьогодні Україна – це країна, розташована між Росією та Європейським Союзом. “Історики й політики не переста- ють битися над питанням, які саме події можна вважати частиною української історії”. Водночас іноземним журналістам і місцевим по- літикам важко збагнути витоки багатоманіття історичних ідентич- ностей України22. Наблизитися до їх розуміння допомагає з’ясування реальної ролі в її історії кордонів – географічних і політичних меж, які упродовж останніх трьох століть встановлювалися у далеких ім- перських столицях і в кінцевому підсумку стали основою інтелекту- ального проекту, наявність якого уможливила утворення незалеж- ної української держави. “Поліморфізм” українського культурного простору ХVІ–ХVІІІ ст., що виявлявся як у його багатошаровості, мінливості, піддатливості аси- міляційним впливам, так і в еластичності “культурних кодів” – одна з багатьох загадок, що бентежать увагу як вітчизняних, так і зарубіж- них дослідників. Дж.Броджі-Беркофф пояснює його “іманентною”, від києво-руських часів, схильністю до синтезування різноспрямо- ваних традицій, а також функціонально – як відповідь на загрозу де- зінтеграції ще не сформованої культурної спільноти. Розвиваючи цю думку, Н.Яковенко пропонує розглядати цей поліморфізм “не як оз- наку “недорозвитку”, а як стрижневий елемент “культурного коду”, що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутріш- ніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі”. За цих умов “дилема вибору” ставала органічною рисою світосприйняття, а крос- культурні зв’язки – частиною власного культурного ландшафту”23. Російський аналітик А.Неклесса вважає Росію, на цивілізаційній орбіті якої опинилося українське суспільство, рухливим простором, що тяжів до торгово-мілітарної корпоративності. Зовнішньою озна- кою російського буття була, за його оцінкою, одночасно відцентрова (географічно й демографічно) й доцентрова (адміністративна й ідео- логічна) фронтирність. Фронтирність, помережена лініями старих і нових транскордонних торгових шляхів, інтерцивілізаційних трак- тів, мисленневих устремлінь, відволікала індивіда й суспільство від повсякденності і планомірного освоєння території, занурювала їх в атмосферу то військових звитяг, то примарних очікувань. Взявши на себе роль охоронця християнської ойкумени, оголосивши себе ортодоксальним Третім Римом, Росія, однак, створила незавершену, 28 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 22 Екельчик С. История Украины. Становление современной нации. – К., 2010. – С. 18-19. 23 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – С. 58, 95. недосконалу державну оболонку і не могла ефективно управляти різномовним населенням, що перебувало у різних цивілізаційних станах. Звідси – освоювані, але не втримані плацдарми, потворні дис- пропорції, помилки, провали. Звідси й апофатичне самовідчуття з явищами екстремальності, недбальства, буйності поряд з подвиж- ництвом, утопізм, есхатологічні очікування. Екстремальність у російському варіанті мала й потужну мобілізаційну складову, проду- куючи фрагменти транскордонної, універсальної експансії. “Перемі- шувалися народи, з’єднувалися, заселялися окраїни, у-країни, межі і православні козачі запорозькі й кубанські землі, донські й терські станиці”. Ця “потокова соціальність”, роз’єднана величезними про- сторами, створила симбіоз розбійної вольниці і мало чим обмеженої сваволі місцевих адміністрацій. Саморозвиток суспільства за таких умов значною мірою стримувався екстенсивним характером соці- альних комунікацій, що позначалося на створенні повноцінного мі- ського середовища, породжувало й закріплювало розмиті культурні орієнтири. Обручі, що слугували запобіжниками для відцентрової енергетики територіального гіганта, зрештою вже не могли запобігти конфронтаційності й конфліктам24. Виникнення упродовж останнього десятиріччя міждисциплінарного наукового напряму – історичної імагології – поставило у новий кон- текст проблему дослідження ментальних образів погранич. На розу- міння Іншого як “чужого” (а то й ворога) впливає безліч чинників – політичних, етнічних, психологічних, релігійних та інших. Тут ши- рокий простір для упереджень, фантазій, міфотворення. Специфіч- ність національної самосвідомості полягає у такому співвіднесенні себе з Іншим, коли власне уявляється майже бездоганним, а інак- шість представляється у негативних тонах. Безкінечно тиражований у легітимізаційних та мобілізаційних цілях, цей стереотип перетво- рюється зрештою у стійку культурну універсалію. У суспільствах із свідомо культивованою віктимною свідомістю вона обростає кон- фронтаційними конотаціями, аж до культивування взаємної нетер- пимості й крайньої ворожості. Коли стереотип ворожості у відносинах сусідів через певний про- міжок часу стає об’єктом історіографічного осмислення, напруже- ність “діалогу з минулим” здатна наростати у геометричній прогресії. Адже зовсім не обов’язково людина минулого поділяла ті оціночні па- раметри, які нам здаються єдино вірними. Історик, перш ніж вино- сити вердикти, має зрозуміти атмосферу й мотивації дій у ситуаціях, які нині неможливо відтворити. Лише на основі осягнення методів і мови “конкуруючих традицій” можна бодай змоделювати ситуації вибору, в яких опинялися люди минулого. 29 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 24 Неклесса А.И. Северная Ромея. Пространства сложного диалога // Полис. – 2012. – № 5. – С. 32-40. Сучасна компаративна історія тому дуже обережна в оцінках “національного характеру” і навіть “національних почуттів”. Як со- ціокультурні конструкти, що мають цілком реальні підтексти й ідео- логічні імплікації, вони привертають увагу здебільшого у контексті аналізу “стихійного етноцентризму”. Стійкі психологічні особливості світосприймання, що знаходять прояв і у політичній поведінці, че- ський знавець націй і націоналізмів М.Грох радить аналізувати у кон- тексті національної ідентичності, з врахуванням реальних – соціаль- них, політичних, культурних та інших – зв’язків та відносин25. За О.Донченко та Ю.Романенком, “негативні архетипові новоут- ворення, або травми колективного несвідомого, формуються в кри- зові, тяжкі, аномічні періоди історії, в моменти руйнації ціннісних патернів життя. Вони не зникають із зміною ситуації, вони перетво- рюються на хронічні хвороби соціуму у вигляді неусвідомленого, непереробленого, непереосмисленого “шматка” історії. Саме такі “рубці” багато в чому визначають у критичні періоди життя соціуму динаміку соціальних рухів, тональність соціальних почуттів, стан ма- сової свідомості тощо”. На цій основі формується дистресовий досвід соціуму. Соціальна поведінка людей – наче під наркозом. Розквіта- ють брехня, злочинність, стан хаосу посилюється. “Нетотожність спричиняє дезадаптацію великих груп населення і дезінтеграцію всієї соціальної структури… Цілі покоління при цьому вимушені жити в невротизованому, внутрішньо конфліктному соціумі, а це спричи- няє масову пасивність, апатію, соціально-політичну інфантиль- ність”26. Зроблений півтора десятиріччя тому, цей “діагноз” зберігає “риси типовості” і у наш неспокійний час, особливо коли мова заходить про особливості історичної пам’яті у регіонах погранич. Різні політичні сили використовують відмінні стратегії “управління пам’яттю” для конструювання потрібних їм образів минулого, здатних формувати суспільну свідомість, бути інструментом легітимації (чи, навпаки, де- легітимації) певних політичних доктрин. Не випадково саме у про- сторі симуляцій з’явилося поняття “трансгресор” – зазвичай ним по- значаються “агресивні” симулякри, здатні руйнувати не лише інші образи, але й простір ілюзій як такий. Питання про те, чому проблеми формування територіальних іден- тичностей виявляються “легкозаймистими”, надзвичайно складне; шукати простих і однозначних відповідей тут, очевидно, не варто. Однак уведення його у контекст “взаємодії на пограниччях” у широ- кому хронологічному діапазоні все ж обіцяє певне наближення до 30 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 25 Грох М. Консенсусное объяснение формирования наций // Вопросы фило- софии. – 2011. – № 1. – С. 27-32. 26 Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Гли- бинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К., 2001. – С. 95-98, 102. розгадки “секретів несумісностей”. В усякому разі очевидно, що закладені в далекому минулому стереотипи світосприймання й реа- гування на “виклики долі” здатні відлунювати в сьогоднішній день і несподівано проявлятися у поведінкових реакціях і електоральних уподобаннях. Спробуємо проілюструвати це на прикладі найбільш показових “зон взаємопроникнення” на півдні, північному сході й за- ході України, зосередившись насамперед на його відображенні у сус- пільній думці відповідних регіонів. Дослідника феномена порубіжності у вітчизняній історії підстері- гають як мінімум дві пастки. Легко збитися на манівці “антиімперської риторики”, представляючи проблему взаємовідносин “центру й ок- раїн” виключно у категоріях гноблення, визиску, примусової русифі- кації. На такому шляху майже неможливо уникнути одномірності й пе- редзаданості. Адже завдання управління у новоприєднаних регіонах були на порядок складнішими, а імперські власті мусили формувати дієздатні, працюючі консолідаційні механізми. Інша річ, що їхні уяв- лення про раціональність дуже часто розходилися як з об’єктивними потребами регіонів, так і з інтересами місцевих еліт. Тому потрібен вдумливий аналіз співвідношення намірів і результатів, механізмів впливу і засобів протидії. Доводиться рахуватися з тим, що і у центру були різні підходи (навіть на рівні генерал-губернаторів), і місцеві еліти аж ніяк не демонстрували єдності. На кожній території конкурували кілька імперських проектів і кілька моделей національних рухів. Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході України, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети “Вашингтон пост”. Дошукувалися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за аналогією з кон- фліктами на Балканах, Близькому Сході, Середній Азії. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наяв- ності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно пі- дігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропаган- дистські акції27. Але всі ці чинники не дали б такого швидкого “ефекту”, якби російсько-український кордон не був “прозорим” аж до його майже повної відсутності. І ще – якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про “вісім Україн”, і що 16,3% опитаних – пере- важно мешканців Сходу і Півдня – не хочуть ототожнювати себе з українськими націоналістами28. Попередня київська влада по суті “проспала” процес кристалізації групових ідентичностей у Донбасі 31 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 27 Режим доступу: http://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/ 2014/ 03/04. 28 Ковальчук М. Хто ми є (інтерв’ю з Н.Черниш) // День. – 2013. – 21 лютого. на “гібридній” основі, а нинішня зробила ставку на силу там, де мож- ливості пошуку порозуміння ще не були вичерпані. У рамках культурної (гуманітарної) географії розрізняють кілька типів культурних кордонів, яким відповідають різні типи ідентичнос- тей. Категорія етнічних кордонів допускає градацію по лінії етнічних і суперетнічних культурних спільнот. Розрізняються порогові кордони (адміністративні рубежі) й гравітаційні кордони (межі етнічних систем з переважно контактними функціями). Класифікація кордонів допускає поділ за хронологічними ознаками – давні (до ХVІІ ст. включ но), старі (що відносяться до імперської епохи ХVІІІ – початку ХХ ст.), моло - ді – (ХХ–ХХІ ст.). З “віком” і “сталістю” (тривкістю) кордонів у Російській Федерації часто пов’язують зрілість регіональної самосвідомості29. Американський історик Алан Мегілл вважає, що розмаїття полі- тичних режимів змушує дослідників урізноманітнювати терміноло- гію кордонів і говорити не просто про кордон, а про кордон-border, кордон- boundary і кордон-frontier. При цьому border застосовується ним як загальний термін, що стосується усіх маркерів просторового поділу території між політичною державою й тим, що перебуває поза її межами. Що ж до bоundary і frontier, то він пропонує розглядати ці терміни у квазі-діалектичній опозиції один до одного. Boundary у його баченні – точно визначена лінія, що відрізняє одну частину те- риторії від іншої. Кордон-frontier більш “зональний”, ніж “лінійний”. За наявності кордону-фронтиру доволі часто неможливо точно вста- новити, де саме проходить державний кордон. Спроби окреслення типології кордонів у Мегілла базуються на кла- сифікаціях Чарльза Майера, ґрунтованих на функціональному при- значенні міждержавних рубежів. Кордони держав, що протистоять одна одній як ворожі, позначаються терміном “anti-adversarial” (спря- мований проти суперників). Інші типи кордонів позначаються поняттями “прото-територіальний” (proto-territorial), “захисний” (anti-incursive), “фіскальний” (tributary). Природно, що такі типології є умовними, що визнає і сам Мегілл30. У вітчизняному слововжитку справа вибудови кордонного тезау- русу значною мірою ускладнена наявністю паралельних термінів “кордон”, “границя”, “фронтир”, “межа”. Найуживаніше поняття “кор- дон” побутує і у широкому сенсі (“межа”, “перехід”), і у більш вузькому, територіальному значенні (“границя”). З визначенням пограниччя справа ще складніша. 32 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 29 Геополитическое положение России: представления и реальность / Под ред. В.А.Колосова. – М., 2000; Крылов М. Структурный анализ российского про- странства: культурные регионы и местное самосознание // Культурная геогра- фия. – М., 2001. – С. 143-171. 30 Мегилл А. Границы и национальное государство. Предварительные заметки // Диалог со временем (Москва). – 2010. – Вып 30. – С.43-49. На перший погляд, відповідь самоочевидна: це територія, набли- жена до кордону і залежна від тих комунікативних потоків, які він забезпечує. Але така загальна відповідь не дає уявлення ані про від- стані, ані про ступінь залежності, ані про механізми впливу “кордон- ності”. Фахівці фіксують увагу на полісемантичності поняття “пограниччя” і навіть доводять, що “докладна і точна дефініція “по- граниччя” неможлива”31. Можна погодитися і з тими дослідниками, які вважають: як просторово-соціальний і просторово-культурний феномен пограниччя має більш-менш визначені обриси лише в залежності від тієї чи іншої його інтерпретації. В.Кравченко, приміром, звертає увагу на те, що в російській (від- повідно й українській) мові поняття «фронтир» набуває не стільки географічного чи культурного, скільки певного мілітарного змісту. Розрізняє він також поняття “порубіжжя” й “пограниччя” – перше в його баченні ближче до поняття контактної зони, тоді як друге все ж більше відноситься до території, що визначена політичним кордо- ном, а також до чітко окреслених культурних, релігійних чи мовних областей32. От тільки з чіткими визначеннями при дослідженні по- рубіжних територій доводиться мати справу нечасто. І все ж без бодай приблизного визначення пограниччя неможливо окреслити предметне поле відповідних просторових досліджень. На наш погляд, пограниччя – це просторово обмежена територія (регіон) і відповідно організований соціум, чия залежність від кордону за- звичай є більшою, ніж залежність від центру. Залежно від того, які функції (бар’єрні, фільтруючі, консолідуючі) виконує у кожному конк- ретному випадку кордон, розрізняють типи погранич: стикове (з пе- реважанням бар’єрної функції), перехідне (з переважанням функцій культурної взаємодії), фронтирне (регіон освоєння). За ступенем куль- турної дистанції між соціокультурними спільнотами, що межують і взаємодіють, пограниччя можуть бути культурно-варіативними чи культурно протиставленими. За домінуючими культурами всередині погранич розрізняють бікультурні та полікультурні типи, симет- рично-культурні та асиметрично-культурні пограниччя. Геополітичний код України виявився значною мірою деформова- ним внаслідок втрати воєнної потужності, надмірних розрахунків на багатовекторність зовнішньої політики, особливостей українського менталітету з притаманною йому роздвоєністю і домінуванням тактичного, а не стратегічного мислення. Втративши ще й власний геоекономічний код, Україна перетворилася на одну з найбідніших держав Європи. 33 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 31 Коган В.М. Феномен пограниччя у соціокультурному вимірі. Автореферат. – Сімферополь, 2008. 32 Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. – Вильнюс, 2010. – С. 25. Як бачимо, сучасний тезаурус кордонів і погранич органічно вклю- чає в себе багатоскладовість, аналіз якої можливий лише на стику природничих і соціогуманітарних дисциплін, в руслі міждисциплі- нарності й постійного наукового діалогу. Саме поняття тезаурусу при цьому збагачується, у тому числі за рахунок здобутків лінгвістики, семіотики, інформатики, соціології. Поряд з основним значенням (скарбниця, запас) воно набуває ще й смисл особливим способом ор- ганізованого нагромадження знань і систематизації здобутих даних. Ієрархічність – основна властивість будь-якого тезаурусу. Хоч, зда- ється, жоден з них не може претендувати на повноту й всеосяжність. Особливість тезаурусу – його побудова від індивідуального, частко- вого до спільного й узагальнюючого. Його можна представити у ви- гляді концентричних кіл чи орбіт, причому на більш віддалених кру- гах чи орбітах розміщуються більш абстрактні поняття. У нашому випадку це може бути модне у сучасному світі поняття “ідентичність”, без аналізу здебільшого гібридних форм якої немислиме дослідження пограничної взаємодії. Або не менш поширений, але надто розмитий термін “архетип”. Там же зазвичай розміщують категорії “соціальність” і “соцієтальність” – останньою передається міра лояльності погранич- них соціумів до культивованих у суспільстві цінностей і традицій. По- рівняно новими для “пограничної” аналітики є поняття інкультурації, культурної аккретації, етнокультурної компетенції тощо33. У баченні А.Неклесси світ, що виникає на наших очах, постає як рухливий, багатомірний космос співтовариств, що вибудовуються за екзотичними лекалами, яким насамперед притаманні примат куль- турної гравітації, потокова соціальність, розподілена множинність. Змінюється роль міст, національних держав, регіональних об’єднань. Колишній світ перевтілюється, диверсифікується, функції людей пе- ретинаються, інколи змішуються і накладаються одна на одну, але при цьому конкретизуються й персоналізуються, втрачаючи формат знео- сіблених установ. У просторі міжнародних зв’язків утверджуються впливові суб’єкти – світові регулюючі органи, країни-системи, дер- жави-корпорації, а взаємодії між ними здебільшого неформальні. Формується, отже, поліфонічне середовище, багатолике суспіль- ство, яке структурують регіональні й квазірегіональні інтегрії, що мають оригінальну гравітацію, залежну від власних культурно-циві- лізаційних основ. Основну роль у цих процесах А.Неклесса відводить містам: розповзаючись мегаполісами, обростаючи фавелами, вони “зазнають різноманітних мутацій, перетворюючись у хаби, термі- нали, закапелки багатомірного рухливого мегаполісу”. Такі карди- нальні зміни потребують нової орієнтації у лабіринтах соціальних просторів, створення гнучких правил, включаючи готовність до ра- 34 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 33 Докладніше див.: Нагорна Л. Соціокультурна ідентичність: пастки цінніс- них розмежувань. – К., 2011. – С. 47-58. дикальних змін, неочікуваних надбань і втрат. Різноманітність сві- тоглядних галактик передбачає множинність координат практики, а наявність оригінальної музики сфер диктує імператив усвідомле- ної присутності у новому еоні, з врахуванням проблем ідентичності як однієї з центральних в універсумі, що розширюється34. Нині центри світової економіки здебільшого уже не сприймаються лише у контексті певних країн; вони розглядаються як міжнародне сплетіння ділових кварталів великих міст з розташуванням у них про- відних транснаціональних корпорацій, фінансових і політичних сто- лиць. У процесах просторової організації сьогодні беруть участь не лише держави: економічна активність бізнесу як на рівні великих кор- порацій, так і на рівні неформальних торговельних мереж має свій “регіональний вимір”. Як європейський, так і неєвропейський інтег- раційний досвід дав безліч зразків інноваційних підходів до проблем регіоналізації. Нових конфігурацій набула система ринків, перероз- подільчих центрів, лобістських груп. Поряд з проблемними політич- ними кордонами першорядної ваги набувають економічні. У процесі економічної інтеграції ринків і усунення бар’єрів на шляху інтеграції регіональні ринки можуть “розчинятися” у спільних структурах об- міну товарами, капіталом тощо. Але на практиці рух до інтеграції рин- ків ще не набув якихось чітких форм і супроводиться, як правило, па- ралельними явищами дезінтеграції. Ситуація ускладнюється тим, що “кордони регіонів для “інтеграції ринків” є у кращому разі доволі роз- митими, а в гіршому – спірними”35. Тому й поняття “регіональний ком- плекс”, яке з’явилося в арсеналі регіоналістики на означення тісної взаємозалежності певних територій, є достатньою мірою умовним. У баченні авторів концепції мережевої влади М.Хардта та А.Негрі колишній суверенітет був жорстко пов’язаний з кордоном, а сучас- ний – “з детериторіалізацією, постійним пересуванням меж”. Модель влади у глобальному світі постає у них як пірамідальна структура, що складається з трьох ярусів. На вершині піраміди – США, на цьому ж ярусі перебувають групи держав, що контролюють світову фінансову систему й процеси глобального обміну. Другий ярус уособлюють мережеві структури, створені транснаціональними корпораціями і ті національні держави, які спроможні налагодити контроль за рухом товарів і людей. На третьому ярусі – структури громадянського суспільства, неурядові організації, малі залежні держави36. У контексті сучасних процесів глобалізації, які супроводяться “дзеркальною” активністю регіональної та субрегіональної інтегра- ції, з’явився поділ країн на дві категорії – країни-суб’єкти (globaliza- 35 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 34 Неклесса А.И. Преодоление Европы (Геоэкономический этюд) // Полис. – 2014. – № 3. – С. 28. 35 Либман А.М., Хейфец Б.А. Модели региональной интеграции. – М., 2011. – С. 21. 36Хардт М., Негри А. Империя. – М., 2004. – С. 161, 290. tion-makers) і країни-об’єкти (globalization-takers). Перші зуміли ско- ристатися перевагами глобалізації і примножили свій економічний і соціальний потенціал. Другі здебільшого сприймають глобалізацію як загрозу і чимало втрачають, виявившись не в змозі модернізувати свою економіку й соціальну сферу відповідно до викликів ХХІ сто- ліття. Драматичні події, пов’язані з геополітичними зрушеннями по- чатку ХХІ століття, спричинили переосмислення багатьох тради- ційних уявлень про цивілізацію й цивілізаторство, колоніалізм і по- стколоніальний світоустрій, імперію й імперськість як політичну стратегію. По-новому зазвучала проблема транскордонності, яка по- стала не лише як просторово-політична й національно-регіональна, але і як семантична й екзистенційна. На другий план відходять по- пулярні упродовж століття пояснювальні моделі, побудовані на тео- ріях фронтиру і дихотоміях “центр – периферія”, поступаючись міс- цем висвітленню проблем рубіжності в системі теоретичної і практичної лімології. Сам же феномен фронтиру осмислюється де- далі частіше не стільки як суто територіальний, скільки як лан- дшафтно-ментальний, пов’язаний із ідентичностями й ціннісними системами. Нової наукової мови вимагає репрезентація проблем ек- стремізму, правого радикалізму, міжнародного тероризму тощо. Україна опинилася в епіцентрі політичних дебатів про територі- альну цілісність, суверенітет, кордони. На її території розігрується грандіозна політична гра світових лідерів – США і Росії, в процесі якої вирішуються питання про те, яким буде світ у найближчі деся- тиліття – однополярним чи знову двополярним (можливо, й багато- полярним). В основі нової геополітичної стратегії – теорії “м’якої”, “ро- зумної” сили, які вправно використовуються, принаймні в політиці щодо України, з обох сторін. Серед ідеологічних концептів, що домінують у сучасному світі, важко знайти більш модний, ніж той, що вкладається у формулу smartpower. Уведена у політичний і науковий дискурс професором Школи Кеннеді Гарвардського університету Джозефом С.Наєм-молодшим формула “розумної сили” була своєрідною відповіддю на виклики “неотурбу- лентності” у сучасному світі і зводилася до зрозумілих для всіх мак- сим: співвідносити цілі та засоби, чітко формулювати пріоритети й компроміси, бачити різницю між егоїстичними й структурними цілями. Більше сили – не завжди означає краще, доводив С.Най. Благородні наміри часто призводять до жахливих наслідків, тому однаково небезпечні і надмірний оптимізм, і “злісне засліплення”. У кожної країни повинен бути свій генеральний план гри, але не менш важливою є й гнучкість перед лицем подій, що розвиваються. Концептуальне мислення – це насамперед здатність розуміти зміни світової ситуації, інтуїтивно діагностувати їх, всебічно оцінювати ри- зики, протистояти будь-яким проявам екстремізму й насильства. 36 Я р ос л а в а В ер м ен и ч “Тут потрібна далекоглядність, яку реалісти справедливо ставлять на перше місце в стратегії розумної сили”37. Концепт smartpower виявився саме тим зручним “парасольковим” поняттям, в яке можна вкладати доволі відмінні смисли. Оскільки він по суті виступає синонімом “правильної, ефективної політики”, його охоче беруть на озброєння і консерватори, і радикали. Його розгляда- ють як всеохопне (catch-all) гасло, як “генетично кон’юнктурний” термін. За оцінкою російських політологів, у його популяризації взяли активну участь аналітичні центри, фабрики думки, інтелектуальні блоги, і саме це зумовило ефект підвищення за його допомогою “інформаційно-інте- лектуального управління”, “управління рефлексією” у світовій політиці. “Smartpower – це також швидкість обробки інформації, комунікаційна мобільність, здатність вести інформаційну війну й політичні кампанії у світових ЗМІ – нових і традиційних”. За допомогою цього концепту дер- жави сподіваються генерувати нові ідеї, технології, інститути. Адже “для всіх гравців, хоча й з різних сторін, є насущною ідея “розумної енергії”, енергоефективності, розвитку інформаційних технологій”38. Утім, якщо не надто спокушатися яскравими брендами, зовсім не важко розгледіти за ними гегемоністські устремління провідних грав- ців на світовій арені. Трансформовані моделі світового лідерства по- збавляються від риторики “стримування” й наступальності, віддаючи перевагу засобам інформаційного впливу з акцентами на інноваційнос - ті й багатоаспектності. І не випадково навіть теорії “керованого хаосу”, що спираються на постулати синергетики, подаються сьогодні у при- вабливій упаковці “формування нового порядку”. У зв’язку з переомис- ленням місця й ролі кордонів і погранич зазнає девальвації усталена система центр-периферійних відносин, яка упродовж усього ХХ сто- ліття виступала як базовий фундамент територіальної організації. Мислення у межах концепту “центр – периферія” передбачає певну ієрархію просторових відносин як по горизонталі, у термінах віддале- ності, так і по вертикалі (у термінах підпорядкування). Ф.Бродель ак- центував увагу на ролі кордону (як маркера ідентичності центральної чи периферійної системи) і на ієрархіях у відносинах між більш розвинутими економіками центру і менш розвинутими економіками периферій. С.Роккан активно застосовував дихотомію “центр – пери- ферія” для аналізу розподілу ресурсів (сировини, капіталу, знань) і комунікаційних потоків. Новим словом у концепції центр-периферійних відносин стало уве- дення І.Валлерстайном поняття напівпериферії. Цей термін він засто- совував для характеристики достатньою мірою розвинутих середніх 37 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 37Най Дж.-С. мл. Умная сила: Эссе // Политическая наука. – 2012. – № 4. – С. 179-194. 38Чихарев И.А. Мировая политическая динамика: концептуальные основания и движущие силы // Там же. – С. 9-30. зон, які відіграють у системі центр-периферійних відносин подвійну роль: з одного боку, пом’якшують тиск периферії на центр, виступаючи в ролі своєрідного буфера, а з другого – забезпечують економічний обмін між ними39. Підтримка центром напівпериферій стимулює амбіції від- далених чи відсталих периферій, які домагаються, як правило, такого ж ставлення до себе. У соціології прийнято розглядати напівпериферію як проміжну ланку між центром і периферією, яка експлуатується ядром, але сама виступає у ролі експлуататора щодо периферії. За О.Стегнієм та М.Чуриловим, “напівпериферія – найбільш динамічна ланка в усій ієрархічній системі, саме за її рахунок відбувається, як пра- вило, реорганізація простору в періоди економічних криз”40. У ідей Валлерстайна завжди було чимало опонентів41. Далеко не всіма сприймалося розмежування напівперифрій і периферій. Однак, сьогодні навіть найбільш категорично настроєні щодо цього розріз- нення російські фахівці визнають, що у вигляді схеми “центр – напів- периферія – периферія” можна представити структуру будь-якої країни. При цьому зазначається, що напівпериферія може бути як природною, тобто виниклою під впливом об’єктивних соціоекономіч- них передумов, так і штучною, сконцентрованою центром для розв’язання специфічних геополітичних завдань (зокрема для проду- кування міфу про внутрішнього Іншого). Наявні спроби саме під таким кутом зору представити історію російської державності. При цьому процес періодичного штучного відтворення напівпериферій і перене- сення ядер російської державності починають з часів Київської Русі. Головна теза тут така: формування образу “внутрішнього Іншого” від- бувалося в Росії за рахунок відтворення напівпериферій на окраїнних територіях нової колонізації. Ментальна структура, що відбивала пріо- ритети регіонального розвитку країни, в результаті не співпала з еко- номічною, орієнтованою на розташування центрів у внутрішніх ре- гіонах. Це створило вічну дихотомію територіального розвитку Росії, що постійно борсається між централізацією й необхідністю розвитку регіонів. Фахівці шукають відповідь на ключове питання: де межа ефективності маргіналізації (хай і не завжди свідомої) центром пери- ферії, після якої периферія починає тяжіти до сепаратизму? Якщо визнати такий підхід продуктивним, можна сконструювати й український варіант схеми “центр – напівпериферія – периферія”, вміс- тивши напівпериферію в ареал “нового освоєння” територій Півден- ного Сходу. Донбас і Придніпровський регіон, що бурхливо розвивалися 38 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 39 Wallerstein I. The modern world system. – New York, 1974. – P. 349-350. 40Стегній О.Г., Чурилов М.М. Регіоналізм в Україні як об’єкт соціологічного дослідження. – К., 1998. – С. 7. 41 Див., напр.: Эствуд Э. Современная мир-система Валлерстайна // Теория и методы в современной политической науке. Первая попытка теоретического ана- лиза. – М., 2009. у другій половині ХІХ і у ХХ столітті, стали саме тією напівпериферією, яка активно підтримувалася імперським центром і водночас маргіна- лізувалася ним внаслідок хронічної неуваги до облаштування життє- вого простору, співмірного запитам працюючої людини. Зрештою це й дало ефект активізації спочатку помірковано протестних, а потім і від- верто сепаратистських настроїв на Донбасі. Що ж до Дніпропетровська, то тут спостерігаємо протилежну, але також тривожну тенденцію – тиску на київський центр потужного олігархічного клану. Крах двополюсної системи світоустрою і розпад СРСР показали, що поняття “центр” і “периферія” – значною мірою умовні. Класична валлерстайнівська модель захиталася, а це потягнуло за собою не- обхідність перегляду усіх схем, базованих на догматиці “панування – підкорення”. Нового дихання набули більш гнучкі підходи, зокрема модель семіосфери Ю.Лотмана, в якій кордону відводиться роль го- ловного інноваційного чинника, що зумовлює динамізм і оновлення системи. Уведенням дефініції “центральність периферії” російські на- уковці обґрунтовують тепер уже очевидну для всіх тезу: “соціальні кордони умовні, пластичні й ситуаційні, час рухається з різною швидкістю у різних контекстах; одночасно можуть співіснувати різні “історичні епохи”. У різних соціумів – різні уявлення про “соціальну норму” і різні “площини розмаїття”. А отже, саме гібридні ідентич- ності, що складаються в різних пропорціях з різних компонентів в різних умовах, є основними “персонажами” у тій “новій імперській історії”, яка простежується, зокрема, у статтях журналу “Ab Imperio”. У такому перенесенні просторових акцентів закладено, на наш погляд, методологічний ключ для розв’язання принципової для націо- нальних історіографій проблеми: чи зберігає свій креативний потен- ціал у нових умовах конвенційна валлерстайнівська бінарна схема “центр – периферія”, чи тепер саме периферійна проблематика стає по- вноцінним суб’єктом (“центром”) нових наративів минулого? І “що треба знати про цей колишній “центр” при написанні історії колишньої “пе- риферії”, що повинне увійти у національну історію, а що ні? Адже, як виявилося, “центральність” не є суто просторовою категорією, і вона не гарантується механізмами формального академічного статусу”42. Утім, хоч якою продуктивною виявиться триваюча дискусія з при- воду нових параметрів “периферійності центрів” і “центральності пе- риферій”, основоположні параметри класичної схеми “центр-пери- ферія” лишатимуться непохитними, оскільки є універсальними. Нові підходи не суперечать висновку про те, що саме історія освоєння чи завоювання периферії (успіхи, невдачі, фізичні розміри) дає уявлення про механізми територіального контролю й істотно впливає на внут- рішню структуру політичних систем. Головна проблема тут пов’язана із феноменом соцієтальної ідентичності території. Будь-яка більш- 39 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 42Центральность периферии // Ab Іmperio. – 2012. – № 1. – C. 9-18. менш велика територіальна спільнота неоднорідна, а неоднорідність стимулює прагнення до автономного розвитку. Зрештою виникає конфлікт: периферійні еліти прагнуть контролювати внутрішні кор- дони, а центр намагається їх ламати. Не випадково в арсеналі політиків і політологів з’явилося поняття “гібридна війна”. Прикметно, що про непередбачувану еволюцію воєн розмірковує автор концепцій “м’якої сили” Джозеф Най, причому по- няття “гібридна війна” він застосовує без лапок, очевидно, будучи впевненим у його змістовній адекватності. Війни й застосування сили перестали бути пріоритетом, вважає він, але вони нікуди не зникли. Вони лише еволюціонують, підлаштовуючись під правила й тактику бойових дій нового “покоління”. Першим поколінням сучасних воєн були битви за участю великої кількості живої сили, як, приміром, у наполеонівських війнах. Пік другого покоління воєн припав на Першу світову – хід війни залежав від великої кількості вогневої потужності. Третє покоління війни з методом бліцкрігу відшліфовувалося у ході Другої світової – ставка робилася переважно не на лобові зіткнення, а на метод обходу. У четвертому поколінні війн децентралізований під- хід продовжує розвиватися: явний фронт взагалі може бути відсут- нім, а воєнні дії фокусуються на громадянському суспільстві супро- тивника, з проникненням вглиб його території для придушення політичної волі. Говорять вже і про п’яте покоління воєн, у яких нові технології й наступальна кібернетика дозволять солдатам перебувати на відстані кількох континентів від їхніх цивільних жертв. З приводу деталей розподілу історії воєн за поколіннями, вважає Най, можна сперечатися, але в цілому зрозумілим є важливий тренд: відбувається розмивання кордонів військового фронту та цивільного тилу. На цьому тлі думка, що виключно силою можна перебудувати суспільства регіонів, які роздираються конфліктами, є небезпечною помилкою. Війнам між країнами приходять на зміну збройні кон- флікти за участю недержавних гравців – груп повстанців, мереж те- рористів, бойовиків, кримінальних угруповань. У тих випадках, коли деякі держави нездатні ефективно управ- ляти власними територіями, такі структури можуть завдяки серії по- літичних і збройних операцій дістати насильницький контроль над місцевим населенням. Тоді “війна між людьми” (визначення, дане Ру- пертом Смітом, колишнім британським командувачем у Північній Ірландії та на Балканах) “рідко закінчується на звичних полях битв традиційних армій”. Критично важливим аспектом гібридних воєн став інформаційний конфлікт – завдяки фотокамерам у мобільних телефонах, програмам редагування фотозображень у комп’ютерах, соціальним мережам. У таких війнах немає правил і обмежень43. 40 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 43 Най Дж. Майбутнє сили, або Про непередбачувану еволюцію воєн // День. – 2015. – 10 лютого. Гібридні війни у сучасному світі – новий феномен, переконливе свідчення того, що протистояння Заходу й Росії вступило у фазу “зма- гання без правил”. Такі війни, як правило, ведуться на “нейтральних територіях”, і у нашому випадку полігоном для випробування нової стратегії і тактики стала Україна. Наявність у головних протиборчих сторін зброї масового знищення утримує світ на грані повномас- штабної війни, здатної легко перерости у третю світову. Але у про- відних політичних акторів, зокрема у США та РФ, існує тверда упев- неність у тому, що тактика “зашморгу” на шиї противника може виявитися не менш ефективною, ніж тактика відкритих воєнних зіт- кнень. На одночасне застосування воєнного, економічного, фінансо- вого, дипломатичного, інформаційного тиску покладаються великі надії, і таке “опосередковане втручання” виявляється фатальним для країн, що перебувають на цивілізаційних порубіжжях і легко по- трапляють у пастки різних “інтеграцій” та “асоціацій”. Для перетво- рення їх на джерело нестабільності і навіть гуманітарної катастрофи офіційне оголошення війни зовсім не обов’язкове. Дистанційний без- контактний вплив на противника стає засобом порівняно легкого пе- рекроювання кордонів, а відтак підтримує оманливе відчуття все- дозволеності у гарячих головах. Стратегічну перевагу у таких “багатомірних” війнах дістають, як правило, ті, хто першим зрозуміє: війну треба вести не за території, а за душі людей. Тому, як справед- ливо наголошують В.Ткаченко та М.Дорошенко на основі аналізу ро- сійської тактики і сумного українського досвіду, “гібридна” війна це насамперед війна ідеологічна44. Підсумовуючи сказане, зауважимо: онтологічний поворот, що від- бувся в рамках некласичної філософії, змістив акценти у дослідженні глобального й локального; виявилося, що у їхньому співвідношенні діє не стільки алгоритм протиставлення, скільки логіка включення. Звернення до конкретного досвіду порубіжних спільнот переконливо свідчить: обличчя глобальної історії значною мірою визначається конкретикою співіснування людей на міждержавних і міжцивіліза- ційних стиках, у зонах активних контактів. І хоч ці контакти, ство- рюючи для людей додаткові шанси, породжують і відчутні небезпеки, пограниччя незмінно виступають як ареали підвищеної соціальної мобільності. Парадокс історії полягає у надто суперечливій взаємодії у цих ареалах орієнтації на раціональність із потужним впливом кон- серватизму. Традиційні архетипи “долі” та “повернення” справляють настільки сильний тиск на суспільну свідомість, що настрої ущемле- ності й віктимності пронизують усю тканину суспільного буття. Сучасний погляд на “перехрестя взаємодій”, який формується під впливом взаємопроникнення процесів глобалізації й регіоналізації, 41 К он ц еп т уа л іза ц ія т еор ії й іст ор ії п огр а н и ч у суч а сн и х н а ук ов и х д и ск ур са х 44 Ткаченко В., Дорошенко Н. “Гибридная война”: истоки и политические по- следствия // Україна – Європа – Світ. – Вип. 14. –2014. – С. 50. пово лі набуває, отже, системних обрисів. У ході комплексного ана- лізу етапів і особливостей розвитку погранич відбувається концеп- туалізація істо ричної лімології – міждисциплінарної галузі історич- ного знання, сконцентрованої на дослідженні функцій кордонів та особливостей ментальності населення прикордонних регіонів, спе- цифіки транскордонного співробітництва. Але історичне знання до- недавна лише мінімаль ною мірою включалося у процес осмислення переваг і вад рубіжності. Нині можна з певністю констатувати: Рубікон перейдено. Між- державні програми співробітництва істориків, сфокусовані на про- блемах “пограниччя як долі”, уже дали значний приріст наукових знань і, сподіваємося, виявляться результативними в майбутньому. Вміння бачити специфічність колективної психіки людей погра- ниччя і той вплив, який на неї справляють політика, ідеологія, релігія – запорука ефективності регіональної аналітики. Дослідження відпо- відних ментальних просторів, включно із багато в чому суб’єктивними й міфологізованими уявленнями людей про “свою” територію, створює запобіжники як проти інфантильної самозакоханості, так і проти вік- тимного світобачення. Очевидно, що простір міждисциплінарності – найкраще живильне середовище для вироблення наукових критеріїв просторово-часової інваріантності. Єдина соціокультурна матриця по- рубіжноті в системі соціогуманітарних наук – це поки що ідеальна мо- дель, але коли вона дістане практичне втілення, це істотно зменшить градус регіональної конфліктності і створить додаткові важелі поси- лення контактних функцій кордону й субрегіональної інтеграції. Загалом же легко погодитися з А.Мегіллом: добре, що мережа кордонів на всьому земному шарі уже накреслена; адже гарні кор- дони – це чіткий розподіл відповідальності і влади на даній території. Без кордонів стало б неможливим існування усього того, що ми на- зиваємо політикою. Навіть якщо якісь кордони національних держав уявляються квазі-природними, немає сенсу їх змінювати без устале- ної згоди зацікавлених сторін. Адже гарячі голови націоналістів праг- нутимуть максимальної території, а в процесі розширення завжди виникають спокуси етнічних чисток і відповідного опору. Компро- міси, спільні проекти завжди є кращим рішенням, ніж перекрою- вання кордонів. Зрештою оптимальні кордони, перефразовуючи американського посла Роберта Фроста, “це добрі сусіди”45.* 42 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 45 Мегилл А. Границы и национальное государство. – С. 56-58. * Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій під- тримці Державного фонду фундаментальних досліджень за конкурсним проектом Ф 67.

Концептуалізація теорії й історії погранич у сучасних наукових дискурсах

Репозитарії

Схожі ресурси