Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів

У статті, присвяченій проблемам територіального облаштування українського соціуму і оптимізації "кордонної стратегії", автор репрезентує власне бачення децентралізації як найбільш прийнятної моделі демократизації управлінської системи. У фокусі уваги – перекоси і деформації, що виникли я...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Литвин, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160657
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 43-52. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160657
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1606572019-11-15T01:25:42Z Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів Литвин, В. Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови У статті, присвяченій проблемам територіального облаштування українського соціуму і оптимізації "кордонної стратегії", автор репрезентує власне бачення децентралізації як найбільш прийнятної моделі демократизації управлінської системи. У фокусі уваги – перекоси і деформації, що виникли як внаслідок тривалої без- державності й розчленованості українських земель, так і в результаті суб'єктивних прорахунків центральної та місцевих владних структур. В статье, посвященной проблемам территориального обустройства украинского социума и оптимизации "пограничной стратегии", автор представляет собственное видение децентрализации как наиболее приемлемой модели демократизации управленческой системы. В фокусе внимания – перекосы и деформации, возникшие как вследствие длительной безгосударственности и расчленения украинских земель, так и в результате субъективных просчетов центральных и местных властных структур. The article is devoted to the problems of territorial organization of Ukrainian society and optimization of “borderland strategy”. The author proposes his own view on decentralization as the most compatible model of democratization of state management system. The main attention is paid to the deformations which are the result of long non-state period of Ukrainian history as well as the subjective mistakes of central and local authorities. 2015 Article Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 43-52. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160657 353.1(477) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
spellingShingle	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови Литвин, В. Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів Регіональна історія України
description	У статті, присвяченій проблемам територіального облаштування українського соціуму і оптимізації "кордонної стратегії", автор репрезентує власне бачення децентралізації як найбільш прийнятної моделі демократизації управлінської системи. У фокусі уваги – перекоси і деформації, що виникли як внаслідок тривалої без- державності й розчленованості українських земель, так і в результаті суб'єктивних прорахунків центральної та місцевих владних структур.
format	Article
author	Литвин, В.
author_facet	Литвин, В.
author_sort	Литвин, В.
title	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
title_short	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
title_full	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
title_fullStr	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
title_full_unstemmed	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
title_sort	територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Мережеві моделі в історичній регіоналістиці: пошук нової наукової мови
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160657
citation_txt	Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів / В. Литвин // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 43-52. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT litvinv teritoríalʹnaorganízacíâukraínsʹkogosocíumuíproblemakordonív
first_indexed	2025-07-14T13:18:49Z
last_indexed	2025-07-14T13:18:49Z
_version_	1837628528243245056
fulltext	УДК 353.1(477) Володимир Литвин ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ І ПРОБЛЕМА КОРДОНІВ Вступ людства у глобалізаційну еру породив багато ілюзій, які, однак, швидко розвіюються. Однією з них була популярна на межі тисячоліть догма про зменшення питомої ваги територіальності у сучасному світоустрої. Мовляв, кожен індивід прагне бути “громадя- нином світу” і, отже, легко змінює місце проживання, не надає ве- ликого значення етнічному походженню, швидко укорінюється у не- звичному для себе середовищі. У політичних і наукових дискурсах похідними від цієї догми стали версії зменшення ролі національних держав у сучасному світі й ідеї “десуверенізації” А також поширені уявлення про незаперечні переваги “проникності” міждержавних кордонів і навіть про можливість вилучення “принципу кордону” з переліку пріоритетних базових цінностей. Проте останнім часом ритми світової політичної динаміки і уяв- лення про притаманні їм закономірності змінилися блискавично. Не останню роль у цьому відіграла Україна. Будучи втягнутою у нову фазу загострення геополітичного конфлікту між провідними світо- вими гравцями, вона виявила гідну подиву стійкість у обстоюванні власного права на вистражданий цивілізаційний вибір. Для пере- важної більшості громадян територія виявилася саме тією пріори- тетною суспільною цінністю, за яку люди, не вагаючись, віддають найдорожче – власне життя. І хоч процес обстоювання національ- ного суверенітету й територіальної цілісності не обходиться без по- літичних та територіальних втрат і людських трагедій, все ж на цьому проміжному етапі можемо констатувати: саме соціокультур- ний код, що базується на усвідомленні територіальності як фунда- менту життєвого світу людини й самодостатності соціуму, допома- гає країні вистояти у жорстоких випробуваннях “на міцність”. І у тому, що на зміну модним донедавна теоріям десуверенізації при- ходять теоретичні постулати “постсуверенізації”, а “кордонна стра- тегія” в усьому світі привертає до себе дедалі більшу увагу, є поміт- ний внесок нашого народу. Що саме відбувається на наших очах – оптимізація світової транс- формаційної динаміки чи, навпаки, розбалансування сформованих історично територіальних відносин – питання спірне, і остаточну відповідь можна буде отримати лише з часом. Потенціал насильства © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 9. — С. 43–52 © В. Литвин, 2015 на планеті не зменшується, локальні війни тривають, культура дедалі частіше відступає перед новітнім “варварством”. Сумно, що Ук- раїна, яка впродовж багатьох років пишалася відсутністю на її тери- торії гострих територіальних чи міжетнічних конфліктів, опинилася в епіцентрі збройного протистояння на європейському континенті. Утім, ситуація зобов’язує шукати відповіді на те, що сталося, і головне – чому? Робити це мусимо самі, не чекаючи будь-чиїх підказок. Половина успіху у лікуванні хвороби – у встановленні правиль- ного діагнозу. Отже, мусимо спокійно розібратися у тому, де схибили, де недопрацювали, де помилялися. Найлегше списати величезні люд- ські жертви, руйнування промислового потенціалу, втрату (споді- ваюся, тимчасову) територіальної цілісності лише на підступи зов- нішнього ворога. Складніше розплющеними очима дивитися на непросту історію України й шукати як об’єктивні корені, так і суб’єк- тивні причини яскраво вираженої асиметрії в регіональних інте - ресах і суспільних настроях, які зрештою зробили територію полем бою, а громадян – заручниками корумпованості у бізнесовій та по- літичній верхівці, популізму, політичних амбіцій. Історична доля України склалася так, що проблеми її територі- альної організації завжди кардинальним чином впливали і на фор- мування ціннісних систем та культурних ідентифікаторів, і на від- повідну міфологію. Простежуючи її у доступному осмисленню понад тисячолітньому хронологічному діапазоні, мусимо констатувати: архетипи етнічної й національної свідомості українства формува- лися у постійному намаганні узгодити потяг до злиття з природою, відчуттям “рідного дому” з войовничістю, частково успадкованою від попередників-кочовиків, але більшою мірою нав’язаною сусідами й сюзеренами. Популярна у сучасному світі формула path depen - dence – залежності від історичного минулого – може допомогти з’ясу- вати, які саме географічні, економічні, політичні та інші чинники зробили територіальний простір України ареною перманентної кон- фліктності. Історичний центр цієї території, що інтенсивно формувався в ре- гіоні Середнього Подніпров’я наприкінці І тисячоліття н.е., по праву можна вважати історичною батьківщиною православної гілки слов’янства. Торговельно-військова корпорація, очолювана князями з варязької династії Рюриковичів, виявилася цілком життєздатною у відносинах із власною периферією, але, роз’єднана внутрішніми між- князівськими чварами, не встояла перед зовнішнім натиском зі Сходу. Відтоді Русь надовго втратила можливість самостійно визна- чати параметри власної територіальної структури. Змушені отри- мувати ярлики на князювання в ординських сюзеренів, зазнаючи при цьому принижень і територіальних втрат, найбільш самостійні з- поміж князів русичів, зокрема ті, що тісніше контактували із захід- ними сусідами, намагалися змінити орієнтаційні вектори своєї по- 44 В ол од и м и р Л и т в и н літики. Данило Галицький заручився підтримкою папської курії і на- віть дістав корону й титул короля Русі, але це не зупинило процес роз- поділу спадщини київських князів на все дрібніші уділи. До середини ХVІ ст. територіям, яким судилося стати ядром май- бутньої України, ще вдавалося зберігати своєрідний перехідний стан – сплачуючи данину Золотій Орді, вони адміністративно за згодою останньої підпорядковувалися новоствореному Великому князівству Литовському, а там зберігалися прерогативи “руського права”, домі- нувала руська мова. Ситуація докорінно змінилася після 1569 року, коли за Люблінською унією українські землі в об’єднаній Речі По- сполитій відійшли під юрисдикцію Корони Польської. Потужний аси- міляційний тиск у вигляді полонізації й окатоличення, сполучений з посиленням соціального гноблення, живив перманентні протестні настрої. Нововиниклий суспільний стан – козацтво, що зумів їх очо- лити, спираючись на союз із православним духовенством, еволю- ціонував від обстоювання поміркованого автономізму до ідеї форму- вання власної української державності, і досяг на цьому шляху успіхів величезної історичної ваги. В ході Національної революції середини ХVІІ ст. історичною реальністю стала звільнена від по- льської юрисдикції українська територія, почався процес форму- вання окремої національно зафарбованої ідентичності. Із цими здо- бутками постає й перший досвід територіальної організації, не нав’язаної згори, а базованої на власних традиціях полково-сотен- ного устрою, сполученого з початками міського самоврядування. Однак, досвід цей виявився нетривалим у часі. Прийняття Богда- ном Хмельницьким протекторату російського царя, у якому козацька верхівка вбачала засіб юридичного оформлення виходу зі складу Речі Посполитої й своєрідну особисту унію, Росія розглядала як акт “зби- рання руських земель” і, погодившись на обмежену козацьку авто- номію, крок за кроком її згортала. Оскільки ж Польща наполегливо добивалася соціального реваншу, Україна виявилася втягнутою у тривалу війну, яка, з врахуванням турецького втручання в українські справи, перетворила квітучий донедавна край у суцільну Руїну. По- лишаючи освоєні території, населення тікало на необжиті східні землі, а на місці козацької держави створився своєрідний конгломе- рат кількох “гетьманств” під різними протекторатами й з мінливими кордонами. У північній частині Лівобережжя утверджувалася влада ставлеників Росії. Правобережжя після 1667 р. лишилося за Поль - щею, Поділля через п’ять років відійшло до Туреччини. Найстраш- нішою для України трагедією і верхом цинізму тодішніх “вершите- лів доль” стало те, що за Вічним миром 1686 р. південній Київщині й Брацлавщині була відведена доля незаселеної нейтральної терито- рії (“вічної пустелі”, за М.Драгомановим). Так розвивалася історична драма розчленування створеної укра- їнським козацтвом форми державності, яка за своїм територіальним 45 Т ер и т ор іа л ь н а ор га н іза ц ія ук р а їн сь к ого соц іум у і п р обл ем а к ор д он ів устроєм не мала аналогів у тогочасній Європі. У ХVІІІ ст. Україна вступила роздробленою на сім по-різному структурованих областей. Крім підросійської лівобережної Гетьманщини й Правобережжя, що формально перебувало у польському підпорядкуванні, це були щойно освоювана козацтвом Слобожанщина, міцно інтегрована у Королівство Польське Галичина, Закарпаття, яке ще з ХІ ст. входило до складу Угорщини, Буковина, яка належала васалові Османської імперії – Молдавському князівству, а також Запорожжя, не схильне визнавати себе частиною України-Гетьманщини. Вже в останній тре- тині століття хитка рівновага між ними була остаточно зруйнована. Росія скасувала гетьманство на Лівобережжі й слобожанський пол - ковий устрій, розгромила Запорозьку Січ. Під час поділів Польщі 1793–1795 рр. вона анексувала Правобережжя, Волинь і Поділля, а приєднавши ще й Бессарабію 1812 р., зосередила у своїх руках основний масив українських етнічних земель. Поза її межами, у складі монархії Габсбургів, перебували Галичина й Північна Буко- вина, а також Закарпаття. Ані в Російській, ані в Австрійській (Австро-Угорській) імперіях ук- раїнські землі не становили якоїсь територіальної цілісності й не мали усталених назв. Нав’язувані їм моделі територіальної органі- зації (губернії й генерал-губернаторства в Російській, коронні краї в Австрійській імперії) відбивали специфічні інтереси держав-метро- полій, а для українських територій були завеликими й вже тому вразливими з точки зору управлінських завдань. Централізатор- ськими за духом виявилися обидві модернізаційні моделі – Росій- ська й Австро-Угорська, але остання мала деякі ознаки “освіченого абсолютизму” і вважалася більш поміркованою. Утім, її вразливим місцем були виразні преференції для польської спільноти, що робило політичний простір Галичини полем гострої конфліктності між по- ляками й русинами (українцями). Російська імперія виявляла особливу наполегливість у нав’язуванні на підвладних їй територіях уніфікаторських схем територіального устрою. Освоюючи території відібраного у Османської імперії у ході російсько-турецьких війн Північного Причорномор’я й анексованого у 1783 р. Криму, Катерина ІІ намагалася втілити в життя химерний “грецький проект” – модифіковану версію “Третього Риму”. Так звана Новоросія мала, з одного боку, забезпечити через чорноморські порти значне зростання економічної активності метрополії й зміцнити її по- зиції у регіоні Середземномор’я, а з другого – створити ефективний міф імперської величі, побудованої, мовляв, на “порожніх” землях. У такий спосіб викорінювалися навіть згадки про попередні, переважно козацькі, традиції розселення й засоби освоєння території. Модерні- заційні процеси й справді доволі швидко змінювали обличчя цього краю, але водночас стали чинником його прогресуючої денаціоналі- зації, наростання протестного радикалізму й ксенофобії. 46 В ол од и м и р Л и т в и н За умов тривалої бездержавності й територіального розчленування український етнос не мав реальних шансів на створення сконсолідо- ваної політичної нації і був приречений на територіально-політичну асиметрію суспільних зв’язків. Формуючись на цивілізаційному порубіжжі, в орбіті впливу східнохристиянської, римо-католицької та мусульманської світоглядних систем, зазнаючи постійного адмініс- тративного тиску й морального приниження, він був розмежований не лише директивами, що виходили з чужих столиць, але й власними світоглядними настановами й політичними орієнтаціями. До того ж “плаваючі”, неусталені кордони безліч разів краяли його територію, а вимушена міграційна рухливість стирала уявлення про “свою” землю. Зрештою, як попереджав видатний український історик-державник В.Липинський, ментальні розбіжності між Східною (Візантійсько- Московською) та Західною (Римсько-Польською) частинами України стали настільки виразними, що реалізація будь-яких об’єднавчих, “со- борницьких” декларацій ставала справою, яка потребувала величез- них матеріальних і моральних зусиль. У вирі революційних катаклізмів початку ХХ століття ідея єдиної, соборної України не раз поставала в програмах і деклараціях націо- нально орієнтованих політичних сил і навіть була близька до прак- тичної реалізації після Акту злуки УНР і ЗУНР (січень 1919 р.) Саме у цей доленосний час з’явилося кілька проектів адміністративно-те- риторіального устрою України, розроблених на основі врахування національних традицій. Але всі проекти розбудови самостійної Ук- раїни наражалися на шалений опір з боку як “червоної”, так і “білої” Росії, байдужість Антанти, анархістську “отаманщину” на місцях. За підсумками Першої світової війни територіальний статус Ук- раїни навіть погіршився – вона виявилася розчленованою вже не між двома, а між чотирма державами. Зрештою певну суспільну під- тримку дістав проект радянської квазідержавності, що навіював ілю- зії об’єднання трудящих у майбутній “світовій комуні”. Проте утво- рена на українських теренах формально суверенна Українська Соціалістична Радянська Республіка була лише блідою копією й фі- лією свого російського аналога, на базі якого невдовзі було відтворено новітню імперську структуру – СРСР. Успадковані від імперії Рома- нових кричущі перекоси у його територіальному облаштуванні були очевидними, і нова влада не шкодувала сил і коштів для проведення у 20-х рр. різнопланових територіальних реформ. Але всі вони вия- вилися безрезультатним “ходінням по колу”. Асиметричну обласну структуру, яка викристалізувалася у кінцевому результаті, до болю нагадуючи контури минулого губернського поділу, успадкувала й не- залежна Україна. Несправедливо було б заплющити очі на те, що за роки радянської влади Україна не лише істотно збільшила свою територію, але й ле- гітимізувала її межі, і що саме існування, нехай і ефемерної, націо- 47 Т ер и т ор іа л ь н а ор га н іза ц ія ук р а їн сь к ого соц іум у і п р обл ем а к ор д он ів нальної радянської державності забезпечило процес безболісного здобуття незалежності у 1991 р. Дехто – з політиків і вчених – навіть схильний вважати, що у такому вимірі Українська держава можлива виключно як радянський проект. Сьогодні майже весь етнічний масив з переважанням українського населення – у межах держави Україна. І лише від скоординованих дій влади й соціуму залежить, наскільки комфортно почуватимуться на своїй території мешканці того чи іншого регіону, наскільки повно задовольнятимуться їхні соціальні, комунікаційні, духовні потреби. На жаль, нинішні реалії гострого протиборства регіональних кланів, що вилилися зрештою в утворення ефемерних ДНР та ЛНР, не вселяють оптимізму. Отже, мусимо насамперед уважно розібратися у тому, що спричинило стан нерівноважності, регіональної асиметрії, появу відцентрових і сепа- ратистських настроїв. І на цій основі наполегливо оптимізувати механізми суспільної координації й самоорганізації. Передусім належить подбати про відповідність сучасним реаліям мови наших політичних і наукових дискурсів. Категорії регіоналізму, регіоналізації, регіональної політики, регіональної ідентичності лише тепер, після десятиліть спрощених і однобічних трактувань, набува- ють вигляду наукового фундаменту для узгодження й репрезентації протилежно спрямованих тенденцій світової економічної й соціо- культурної динаміки – до інтеграції, з одного боку, і диференціації, з другого. Регіоналізм у сучасному світі розглядається не так як дже- рело ризиків і загроз (хоч потенційно вони у ньому закладені), як ефективний засіб забезпечення самодостатності соціумів на рівні, проміжному між національним і локальним. Економічне й культурне розмаїття регіонів – невичерпний ресурс кожної національної спіль- ноти. Справа полягає лише в тому, щоб розумно цим ресурсом ко- ристуватися. Сепаратизм і ксенофобія дістають живильне середо- вище лише там, де цей процес пущений на самоплив. Територіальна організація соціуму – надзвичайно ємне поняття, яке включає в себе як схеми розміщення природних і людських ре- сурсів, виробничого потенціалу, так і моделі управління територіями. В оцінках соціально-територіального потенціалу береться до уваги чисельність та щільність населення, наявність необхідних ресурсів життєзабезпечення й відповідних комунікацій, якість надання по- слуг, ефективність дій влади у центрі і в регіонах. Якщо говорити у цьому контексті про специфіку України, не можна уникнути конста- тації “втраченого часу”. За 24 роки незалежності списано стоси паперу для обґрунтування необхідності адміністративно-територі- альної реформи, проведено сотні дискусій на симпозіумах, конфе- ренціях, круглих столах. Але у підсумку маємо нереформовану систему, інерційність якої блокує усі ініціативи у напрямі оптиміза- ції місцевого самоврядування. За цей час сусідня Польща, приміром, радикально переформатувала свій життєвий простір, вийшовши на 48 В ол од и м и р Л и т в и н трирівневу систему замість дворівневої на основі послідовного до- тримання принципу субсидіарності. Той рівень децентралізації, якого при цьому було досягнуто, істотно перекриває канали для вия- вів сепаратизму і водночас забезпечує необхідний комплекс умов для формування регіональних ідентичностей у неконфронтаційному річищі. Спробу поширити на Україну польську модель адміністративно- територіального поділу було зроблено 2005 р., на хвилі ейфорії від “помаранчевої революції”. Широко рекламувалися принципи, на ос- нові яких передбачалося реалізувати реформу – повсюдність, само- достатність, доступність, децентралізація владних повноважень, вдосконалення бюджетних відносин, підтримка депресивних тери- торій, формування дієздатних територіальних громад. Саме сільські, селищні й міські ради та їх виконавчі органи мали стати основними суб’єктами соціально-політичного та економічного життя в регіонах. Але не було забезпечено головного – участі представників “місць” у розроблюваних проектах. Зустрівшись із громадським спротивом, розробники “кабінетної” реформи відступили, а політичні чвари у владних верхах довершили справу. До стадії практичної реалізації реформа адміністративно-територіального устрою так і не дійшла. Реальний шанс змінити застарілу управлінську модель на само- управлінську було втрачено не в останню чергу завдяки тому, що про- блемам наукового забезпечення реформ не надавалось належного значення. Навіть спроби дати на офіційному рівні чітке визначення понять “територіальне управління”, “унітаризм”, “федералізм”, “де- централізація”, “територіальна громада”, не кажучи вже про “сепа- ратизм”, зроблено не було. У баченні третього Президента В.Ющенка федералізм однозначно ототожнювався із сепаратизмом. Відтак, навіть на наукові дискусії навколо цього поняття було накладено табу. А там, де кінчаються дебати, починається стагнація. І коли тепер, уже в значно гірших умовах, точаться розмови про децентралізацію, створюється враження, що починаються вони “з чистого аркуша”, ніби й не було багаторічних попередніх підходів до розв’язання цієї проблеми. Чи часто ми замислюємося над тим, чому у світовій практиці де- централізовані суспільні системи виявляються, як правило, більш життєздатними й успішними, ніж ті, що жорстко підпорядковані цен- тру? “Секрет” доволі простий: кожен політичний організм прагне до автономного самовиявлення. В усьому світі під впливом глобаліза- ційних процесів стираються виразні грані між федералізмом і уніта- ризмом, з’являються проміжні “регіональні держави”, окремі регіони унітарних держав набувають автономного статусу. Регіони стають самостійними суб’єктами політики, стрімка депровінціалізація ство- рює зовсім новий формат європейської спільноти. Постійний пошук сучасних форм взаємодії на глобальному, національному й регіональ- 49 Т ер и т ор іа л ь н а ор га н іза ц ія ук р а їн сь к ого соц іум у і п р обл ем а к ор д он ів ному рівнях підпорядкований головному завданню: зробити життє- вий світ людини максимально комфортним. Хоч варто визнати: ніде цей процес не є безпроблемним, свідченням чого може бути зрос- тання кількості євроскептиків та прихильників виходу певних тери- торій зі складу націй-держав у самостійне “політичне плавання”. Поки що очевидне одне: у ситуації невизначеності і своєрідної “нео- турбулентності” світ еволюціонує у напрямі від централізації до децен- тралізації, від жорстких ієрархій до мережевих структур взаємодії. На сепаратистські настрої, від яких жодна країна не застрахована, реагу- ють цивілізовано – шляхом референдумів. Мабуть, можна зрозуміти тих шотландських сепаратистів, які після поразки на референдумі суму- вали з приводу втрати ілюзій щодо незалежності. Але чи йде їхнє горе у якесь порівняння із розпачем матерів та пенсіонерів Донбасу, що вступають у зиму у зруйнованих чи напівзруйнованих будівлях без за- собів до існування і з втраченими надіями на нормальне життя? Війна, хай навіть “гібридна” чи локальна – найгірше випробу- вання і для пересічної людини, і для людських відносин у соціумі. Вона миттєво руйнує атмосферу доброзичливості й провокує еска- лацію насильства. Нівелюючи цінність людського життя, війна несе з собою морок тривалої невизначеності, інтелектуальну деградацію, атрофію людяності, не говорячи вже про прямі людські втрати. Хтось, зрозуміло, заперечить: саме на війні завжди є місце подвигу, актам мужності, стійкості, солдатського братерства. Все це так. Але ті, хто пройшов крізь пекло, ще довго бачитимуть ворога у кожному інакодумцеві. А поруч з ними проходять випробування страхом і школу ненависті діти, багато з яких позбавлені можливості нор- мально жити і вчитися. Тривке й максимально швидке замирення – єдино розумна альтернатива війні. Тепер про те, що найбільше турбує: про шляхи досягнення миру й “кордонну стратегію”. Хочемо ми цього чи ні, але імперативом “війні до перемоги” може бути лише пошук компромісів. Ті політики й по- літтехнологи, які будують свою стратегію на однозначному ототож- ненні сепаратизму (і навіть прихильності до федеративного устрою) з тероризмом, відкидаючи на цій підставі саму ідею переговорного процесу, заганяють себе у глухий кут. Зрозуміло, що серед сепара- тистів є чимало бойовиків і терористів; у будь-який збройний кон- флікт на певній стадії його розвитку охоче втягується криміналітет. Але відчутна різниця між тероризмом і сепаратизмом полягає у тому, що перший бодай в ідеалі можна здолати силою зброї, а другий – як популярний у сучасному світі ідеологічний тренд – їй непідвладний. Він здатний до самовідтворення, тому викоренити його шляхом пря- мого насильства неможливо. Що ж до платформи, на якій компроміс може бути досягнутий, то пріоритет тут однозначно належить послідовно втілюваній децен- тралізації влади й фінансових потоків. Не лише в окремих, фактично 50 В ол од и м и р Л и т в и н нікому не підконтрольних, районах Донбасу, а по всій країні. Не йдеться, зрозуміло, про федералізацію (хоч у принципі, в перспективі цей шлях для України може виявитися придатним). Але за умов війни кардинальна зміна основ державного устрою може запустити меха- нізми розбалансування й розчленування. Децентралізація в ідеалі допускає безліч проявів і відтінків, але важливо, щоб вона забезпе- чила головне – демократизацію управлінської системи на основі чіт- кого розмежування сфер діяльності, функцій, повноважень, джерел доходів і відповідальності. Для України принципово важливим лишається розмежування управлінських і самоврядних функцій на користь останніх. Без цього – з обов’язковим дотриманням принципу субсидіарності, тобто вирішення усіх проблем на найнижчому з мож- ливих рівнів, ми ні на крок не наблизимося до тих європейських норм, які розглядаємо як еталонні. Природно, що на цьому шляху нас підстерігатиме чимало ризи- ків. Адже в принципі неважко видати за децентралізацію звичайну деконцентрацію влади – з перенесенням на місцевий рівень певних управлінських повноважень. Простою зміною назв управлінських посад можна легко створити ілюзію радикальних змін. Але після май- данів і антимайданів люди навчилися розпізнавати фальш і проти- діяти обману. Якщо влада не наважиться передати на найнижчий рівень – самоврядних територіальних громад – значну частину своїх повноважень, вона ще довго ходитиме по колу імітації реформ, або, що значно гірше, спровокує соціальний вибух. З другого боку, у цій ситуації важливо гальмувати охлократичні тенденції, які зміцнилися в обстановці “постмайданної” ейфорії. І державні, і внутрішні адміністративні кордони України – це саме та сфера, яка донедавна не привертала належної уваги влади, за що доводиться розплачуватися в умовах “гібридної” війни. З одного боку, діяла інерція радянської традиції – розглядати внутрішні кордони з позицій доцільності і не надавати особливого значення їхній конфі- гурації. З другого, реалії глобалізації з відносно вільним обміном ре- сурсами, людьми, ідеями породжували уявлення, ніби бар’єрні фун- кції кордонів відмирають, поступаючись місцем контактним. За 24 роки Україна переважно через спротив російської сторони так і не спромоглася упорядкувати бодай сухопутний кордон з Російською Фе- дерацією, і навіть голови сільрад час від часу коригували на свій роз- суд окремі його ділянки. Нині, коли через кордон вільно проходить російська військова техніка, всерйоз обговорюється ідея Стіни, по- кли каної гарантувати непроникність кордону. Але ж у ХХІ столітті не- проникних стін не може бути в принципі. Будувати треба не стіни, а дороги й мости, руйнуючи водночас бар’єри в людських душах. Країна потребує сьогодні не так надміцних і надвисоких стін, як побудованого на наукових засадах кордонознавства й відповідної стратегії. А також уважного дослідження специфіки соціальних про- 51 Т ер и т ор іа л ь н а ор га н іза ц ія ук р а їн сь к ого соц іум у і п р обл ем а к ор д он ів цесів і ментальності у зонах пограниччя, найбільш вразливих для недружніх сторонніх впливів. Сьогодні вже неможливо розглядати проблему пограниччя поза впливом феномена “стиснення світу” – з миттєвим доланням швидкостей за допомогою електроніки, активі- зацією міграційних процесів, різного роду транскордонних взає- мозв’язків. А додаткові ризики на порубіжжі створюються небаче- ною досі активізацією рухливості населення, зростанням кількості вимушених переселенців, транскордонним переміщенням зброї й за- гонів бойовиків. Щоб контролювати небажані потоки й зв’язки, треба мати розгалужену систему моніторингу, але створювати її за умов збройного протистояння надто складно. На етапі переходу від воєнних дій до миру без раціональної кор- донної стратегії обійтися буде неможливо, а тому влада вже зараз має подбати про створення на міждисциплінарних засадах науки про кордони – лімології. Концептуалізація історичної лімології вже почалася, і це добрий початок. Але значно важливіше об’єднати навколо украй потрібної справи зусилля економістів, географів, со- ціологів, фахівців з теорії управління. Істотного перегляду у цьому контексті потребуватимуть традиційні теорії центр-периферійних відносин, акультурації, маргіналізації. транскордонної інтеграції. Свіжими очима доведеться подивитися на ще й досі модну, але вже явно застарілу з точки зору змісту, що закладався в неї понад сто- річчя тому, концепцію фронтирів. Побудоване на такому фундаменті наукове кордонознавство до- сить легко впишеться в уже усталену вітчизняну систему аналізу практики регіонобудівництва й відповідного планування й прогно- зування. А далі справою техніки стане й наукове забезпечення при- кордонної політики, насамперед тих її аспектів, які пов’язані із на- ціональною безпекою й охороною кордону. Не менш важливим виявиться й дослідження ментального простору пограниччя під кутом зору переосмислення концептів інакшості, ворожості, лояль- ності/нелояльності тощо. Маємо робити все, щоб із безпрецедентних випробувань Україна вийшла не лише єдиною, а й сильною та конкурентоспроможною на світовій арені. Лише від усвідомлення необхідності таких чи інших підходів, скоординованих зусиль залежить, чи зуміє країна повер- нути собі роль авторитетного суб’єкта політики, чи лишатиметься лише об’єктом, плацдармом для реалізації чужих інтересів і сторон- ніх впливів. 52 В ол од и м и р Л и т в и н

Територіальна організація українського соціуму і проблема кордонів

Репозитарії

Схожі ресурси