Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр.
Досліджуються окремі аспекти реалізації радянської воєнної доктрини на українському прикордонні впродовж 1920–1930-х рр. Акцентується увага на теорії "малої війни", розбудові укріплених районів, депортації з прикордонних регіонів "політично неблагонадійного" населення....
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2015
|
| Назва видання: | Регіональна історія України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160661 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 99-118. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-160661 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1606612019-11-15T01:25:54Z Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. Подкур, Р. Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Досліджуються окремі аспекти реалізації радянської воєнної доктрини на українському прикордонні впродовж 1920–1930-х рр. Акцентується увага на теорії "малої війни", розбудові укріплених районів, депортації з прикордонних регіонів "політично неблагонадійного" населення. Исследуются отдельные аспекты реализации советской военной доктрины на украинском пограничье в 1920–1930-х гг. Акцентируется внимание на теории "малой войны", строительстве укреплённых районов, депортации из приграничных регионов "политически неблагонадёжного" населения. Some aspects of the realization of Soviet military doctrine on the Ukrainian borderlands in 1920-1930th are studied. The attention is focused on the theory of "small war", the construction of fortified areas, deportations of "politically unreliable" population from the border regions. 2015 Article Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 99-118. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160661 (477-04)+355.4”1920/1930” uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич |
| spellingShingle |
Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Подкур, Р. Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. Регіональна історія України |
| description |
Досліджуються окремі аспекти реалізації радянської воєнної доктрини на українському прикордонні впродовж
1920–1930-х рр. Акцентується увага на теорії "малої війни", розбудові укріплених районів, депортації з прикордонних регіонів "політично неблагонадійного" населення. |
| format |
Article |
| author |
Подкур, Р. |
| author_facet |
Подкур, Р. |
| author_sort |
Подкур, Р. |
| title |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. |
| title_short |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. |
| title_full |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. |
| title_fullStr |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. |
| title_full_unstemmed |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. |
| title_sort |
прикордоння радянської україни у воєнній доктрині срср 1920–1930-х рр. |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160661 |
| citation_txt |
Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920–1930-х рр. / Р. Подкур // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 99-118. — Бібліогр.: 58 назв. — укр. |
| series |
Регіональна історія України |
| work_keys_str_mv |
AT podkurr prikordonnâradânsʹkoíukraíniuvoênníjdoktrinísrsr19201930hrr |
| first_indexed |
2025-07-14T13:19:05Z |
| last_indexed |
2025-07-14T13:19:05Z |
| _version_ |
1837628544990052352 |
| fulltext |
УДК (477-04)+355.4”1920/1930”
Роман Подкур
ПРИКОРДОННЯ РАДЯНСЬКОЇ
УКРАЇНИ У ВОЄННІЙ ДОКТРИНІ
СРСР 1920–1930-х рр.
Нинішні події україно-російської "гібридної" війни вкотре привер-
нули наукову увагу до кордону не лише як до маркера адміністратив-
них меж держави, а й до цілого комплексу пов'язаних з ним етнічних,
економічних, політичних та військових проблем прикордоння. Не-
важко помітити, що в російській інтерпретації пояснювальні схеми
конфлікту базуються на відправних радянських ідеологемах "єдиної
радянської держави", "радянської людини", "єдиного народногоспо-
дарського комплексу", "єдиної воєнної доктрини радянських респуб-
лік". Пропаганда войовничості у поєднанні з позірним обстоюванням
"більшовицької пильності" завжди була стратегічним пріоритетом у
діях кремлівських очільників, які вбачали сенс існування СРСР у пер-
манентному воєнному протистоянні з "капіталістичним оточенням".
Країни-сусіди СРСР у 1920–1930-х рр. теж не відзначалися
"миролюбністю". Так, на початку 1920-х рр. на територію радянської
України неодноразово проникали розвідувально-диверсійні загони
(за тодішньою термінологією – "політичні бандити") з Польщі та Ру-
мунії. Особовий склад їх набирався із числа колишніх вояків Армії
УНР, білогвардійців, місцевого населення, невдоволеного діями
радянської влади. Одним із мотивів участі в таких рейдах була нена-
висть до більшовиків, які позбавили їх Батьківщини, майна, владних
повноважень. Це активно використовували уряди суміжних із СРСР
та деяких західноєвропейських держав для дестабілізації прикор-
доння, проведення розвідувальних операцій тощо1.
1 Сборник указаний по борьбе с басмачеством. – Ташкент, 1924; Басмачество. –
М., 2005; Пылев А.И. Басмачество в Средней Азии: Этнополитический срез
(взгляд из XXI века). – Бишкек, 2006; Бейли Ф. Миссия в Ташкент. – М., 2013; Гас-
парян А. Операция «Трест»: Советская разведка против РОВС: 1921–1937 гг. –
М., 2008; Мисюк А. Спецслужбы Польши, советской России и Германии: Орга-
низационная структура польских спецслужб и их разведывательная и контрраз-
ведывательная деятельность в 1918–1939 гг. – М., 2012; Гладких A.A. Деятель-
ность органов ОГПУ Дальнего Востока (1923–1930 гг.) // Россия и АТР. – 2007. –
№2. – С.20-30; Его же: Террористическая деятельность белоэмигрантских орга-
низаций на Дальнем Востоке и борьба с ними органами госбезопасности в 1920-е
годы // Вестник Дальневосточного отделения РАН. – 2009. – №5. – С.22-30 та ін.
© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 9. — С. 99–118 © Р. Подкур, 2015
Саме тому одним із головних принципів воєнної доктрини "країни
Рад" стала нейтралізація можливих загроз із заходу, сходу та півдня
через поєднання оборони й майбутнього наступу. Кремлівські вожді
так визначали завдання для Червоної армії: "відбиття можливої
імперіалістичної агресії", бути опорою "світової соціалістичної рево-
люції" – "армією робітників усіх країн", "підтримати майбутню со-
ціалістичну революцію в Європі". Неминуче зіткнення уявлялося їм
як комбінація елементів "антиімперіалістичної" та громадянської
воєн. Водночас В.Ленін, Й.Сталін, Л.Троцький, М.Фрунзе та інші не
виключали можливості повстанських антибільшовицьких рухів,
"партизанства". Тому, на їхнє переконання, необхідною була "воєні-
зація цивільного тилу"2.
Однак на початку 1920-х рр. економіка радянських республік пе-
ребувала в руїні. Зокрема, у базовій галузі УСРР – чорній металургії –
працювала лише одна доменна піч (на Петровському заводі в Єна-
кієвому). Із 10 773 промислових підприємств вважалися діючими
лише 4060, переважно дрібні (але й вони працювали з перебоями, по-
стійно відчуваючи нестачу сировини, палива, електроенергії). Чи-
сельність промислових робітників скоротилася наполовину. Рятую-
чись від безробіття й голоду, люди масово перебиралися у села3. Удвічі
впало виробництво сільськогосподарської продукції4. Голод 1921–
1923 рр. остаточно позбавив більшовицьке керівництво ілюзій щодо
перспектив "військової економіки".
Проголошена В.Леніним нова економічна політика потребувала
значних бюджетних та приватних капіталовкладень. Тому під ско-
рочення в першу чергу потрапили військові видатки. Так, чисель-
ність Червоної армії, що наприкінці громадянської війни нарахову-
вала понад 5,5 млн чол., було скорочено у десять разів – до 561 тис.5
Звичайно, що такої кількості військ у межах радянських республік
було недостатньо навіть для проведення мінімальних оборонних
заходів. Тому одним із сегментів військової реформи став перехід на
мішану систему комплектування армії. Це забезпечувало можливість
відповідної підготовки призовного контингенту і необхідну кількість
військових з’єднань. Один з ініціаторів перетворень М.Фрунзе писав:
"Вихід ми знаходимо у поєднанні кадрової армії із міліційною систе-
мою. Наявність територіально-міліційних формувань дозволить нам
100
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
2 Реформа в Красной армии: Документы и материалы: 1923–1928 гг.: В 2 кн. –
Кн.1. – М.; СПб., 2006. – С.6.
3 Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: У 2 т. – Т.2. –
К., 2011. – С.155.
4 История СССР в документах и иллюстрациях (1917–1980). – М., 1981. – С.89.
5 Военная реформа в СССР // Военно-исторический журнал. – 1989. – №12. –
С.33.
збільшити кількість контингенту, що буде пропущений через нашу
армію. […] Ця система уможливлює несення військової служби без
тривалого відволікання від господарства. Іншого виходу при тепе-
рішніх умовах і чисельності наших мирних кадрів у нас немає й бути
не може"6. Після ухваленого 8 серпня 1923 р. декрету ЦВК та РНК
СРСР "Про організацію територіальних військових частин і прове-
дення військової підготовки трудящих" розпочалося формування
нових підрозділів. Станом на 1 квітня 1926 р. у Червоній армії вже
нараховувалося 49 стрілецьких дивізій, 3 стрілецьких полки, 2 кава-
лерійські дивізії, 1 полк бронепоїздів, що підпадали під визначення
територіальних (загалом 98 081 кадрового та 563 853 особи пере-
мінного складу)7.
Але М.Фрунзе розумів, що за відсутності кадрової армії, низького
рівня підготовки змінного складу територіальних дивізій в умовах
війни ворог швидко захопить прикордонні райони СРСР: "Розміри
наших територій, можливість відступити на значну відстань, не
втрачаючи здатності до продовження боротьби та інше, представ-
ляють сприятливий ґрунт для організації маневрів стратегічного ха-
рактеру, тобто поза полем бою"8. Тому для відбиття наступу технічно
краще оснащеного, чисельно переважаючого противника він запро-
понував зосередитися на інженерному облаштуванні вузлів опору та
на "малій війні".
Зважаючи на досвід Першої світової й технічне оснащення євро-
пейських армій, М.Фрунзе розумів, що масштабні інженерні споруди
на лінії фронту перестали відігравати стратегічну роль. Він так оз-
начив їх допоміжну роль у військових операціях: "Використання міс-
цевості, широке застосування до неї [інженерних укріплень] та її
штучне посилення, створення штучних тимчасових рубежів, що за-
безпечують виконання загального марш-маневру, – ось область до-
кладання зусиль і засобів цього порядку"9.
Інженерне зміцнення західного та південно-західного прикор-
доння СРСР було вимушеним кроком. Після підписання Брестського
миру основні фортифікаційні споруди на західному кордоні колиш-
ньої Російської імперії залишилися у державах-сусідах – Польщі, краї-
нах Балтії, Фінляндії, а сам кордон наблизився до деяких економіч-
101
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
6 Фрунзе М.В. Избранные произведения. – М., 1984. – С.220–221.
7 Осьмачко С.Г. Военная реформа в СССР (1924–1928 гг.): содержание, значе-
ние и исторические уроки. – Ярославль, 1991. – С.11. Див. також: Жарков В. Ре-
формирование Красной армии в 1920-е гг. // Ярославский педагогический вест-
ник. – 2009. – №2 (59). – С.192-212.
8 Фрунзе М.В. Единая военная доктрина и Красная армия // Красная новь. –
1921. – №1. – С.94-106; Его же: Избранные произведения. – Москва, 1977. – С.43.
9 Фрунзе М.В. Единая военная доктрина и Красная армия. – С.103-104.
них і політичних центрів СРСР (Ленінград, Одеса, Мінськ). Тому вій-
ськове відомство розробило програму будівництва фортифікаційних
споруд на прикордонні. Нові укріплені райони у прикордонних ре-
гіонах СРСР, зокрема в Україні, повинні були стати опорою Червоної
армії у стримуванні противника. Німецькі та західні пропагандисти
від 1936 р. почали називати ці укріпрайони "лінією Сталіна"10. До-
слід ники виділяють три етапи фортифікаційного будівництва. На
першому (1929–1936 рр.) та другому (1936–1939 рр.) укріплені
райони зводилися вздовж "старого кордону", а на третьому (1939–
1941 рр.) етапі – на новоприєднаних землях Західної України та За-
хідної Білорусії11.
Укріплений район – це лінія фортифікаційних споруд довжиною
80–120 км по фронту з глибиною оборони 1–3, 2–4 км. Оборонні вузли
являли собою батальйонні позиції, розташовані на відстані 5–8 км
одна від одної. Проміжки між ними займали польові укріплення (лінії
траншей). Дислокація вузлів оборони дозволяла вести перехресний і
фланговий вогонь. Складалися вони з бетонних одно- та двоповер-
хових фортспоруд (окремі з них з’єднувалися підземними забетоно-
ваними ходами-потернами) й дерево-земляних вогневих точок.
Окрім вогневих рубежів будувалися підземні склади продовольства,
боєприпасів, казарми, санітарні приміщення тощо. Основним оз-
броєнням були кулемети, а також 45- та 76-мм гармати, що встанов-
лювалися на спеціальних казематних лафетах12. Однак їх виробниц-
тво відставало від темпів будівництва укріплень, тому частина
фортспоруд залишалася без зброї.
Упродовж 1928–1937 рр. було облаштовано 13 укріплених райо-
нів, із них на території України – Київський, Коростенський, Лети-
чівський, Могилів-Подільський – Ямпільський, Рибницький, Тирас-
польський, Новоград-Волинський. У 1938–1939 рр. на старому
державному кордоні СРСР розпочалося будівництво ще 8 укріп-
районів. Зокрема, Остропільський прикрив проміжок між Летичів-
ським і Новоград-Волинським УРами, а Шепетівсько-Ізяславський,
Старокостянтинівський, Проскурівський, Кам’янець-Подільський
102
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
10 Коваль М.В. Спорудження укріплених районів «лінії Сталіна» в Українській
РСР // Наукові записки Вінницького державного педагогічного інституту
ім. М.Коцюбинського. – Вип. 22: Серія «Історія». – Вінниця, 2014. – С.82.
11 Там само.
12 Див. докл.: Хорьков А.Т. Укреплённые районы на западных границах СССР
// Военно-исторический журнал. – 1987. – №12. – С.47-54; Коваль М.В. Довгот-
ривала фортифікація на теренах України напередодні та під час Другої світової
війни: Міфи і реалії. – Ч.1. – Хмельницький, 2005; Кузяк А.Г. Железобетонные со-
оружения укреплённых районов СССР на территории Украины: 1928–1936 гг. //
Крепость Россия: Историко-фортификационный сборник. – Вып.2. – Владиво-
сток, 2005. – С.6-75 та ін.
та Дідовицький вузли оборони Новоград-Волинського укріпленого
району утворили новий оборонний рубіж13.
У зв’язку з перенесенням лінії державного кордону будівництво
(окрім Кам’янець-Подільського УР) законсервували. Боєприпаси,
озброєння, спеціальне обладнання або здавалося на склади, або від-
правлялося для обладнання УРів на новому кордоні. Будівельні та
інженерні підрозділи теж перекидалися для розгортання нових
прикордонних укріпрайонів. Зміна кордону спричинила також
деяку реорганізацію в підпорядкуванні "старих" УРів. У 1940–
1941 рр. частина батальйонів укріплених районів увійшла до
складу дивізій. "Зникнення" деяких УРів як самостійних військових
одиниць породило серед дослідників думку щодо їх розформування.
Самостійними військовими одиницями в УРСР залишилися управ-
ління Кам’янець-Подільського, Могилів-Подільського – Ямпіль-
ського та придністровських укріплених районів. Але Генеральний
штаб на початку 1941 р. наказав сформувати кулеметні батальйони
для УРів. Уже на 1 червня 1941 р. у 13 УРах на старому кордоні роз-
ташовувалися 25 кулеметних батальйонів загальною чисельністю
17 080 осіб14.
Прикордонні бої червня 1941 р. підтвердили найгірші прогнози
щодо вже побудованих УРів. Хоча дивізії встигли зайняти укріплення,
однак брак зброї, розгубленість радянського командування, уміле ма-
неврування німецьких танкових і механізованих частин зумовили
швидке просування вермахту на інших напрямах. Особовий склад
укріпрайонів або здавався в полон, або гинув у боях, або, за можли-
вості підірвавши споруди та знищивши озброєння, виходив з ото-
чення15.
У боях проявилися численні прорахунки – як вищого команду-
вання Червоної армії, так і допущені на місцях при будівництві й
інженерному забезпеченні укріплених районів. Так, командуючий
Київським особливим військовим округом, згодом начальник Гене-
рального штабу Г.Жуков неодноразово наголошував на побудові УРів
безпосередньо на українському прикордонні16. У своїх спогадах він
103
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
13 Коваль М.В. Спорудження укріплених районів «лінії Сталіна» в Українській
РСР. – С.84.
14 Там само. – С.85.
15 Ленский А.Г. Сухопутные силы РККА в предвоенные годы: Справочник. –
Санкт-Петербург, 2000. – С.43-47; Данілов І.В. Шепетівський укріпрайон в сис-
темі південного оборонного комплексу СРСР // Південно-Східна Волинь: наука,
освіта, культура. – Хмельницький; Шепетівка, 1995. – С.188-191; Данилов И.В.
Могилёв-Ямпольский укреплённый район // Первая Могилёв-Подольская крае-
ведческая конференция (октябрь 1996 г.). – Могилёв-Подольский, 1996. – С.85-88
ті ін.
16 Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. – Москва, 1969. – С.194.
цитував директиву Генштабу Червоної армії від 8 квітня 1941 р. про
консервацію до особливого розпорядження Шепетівського, Ізяслав-
ського, Старокостянтинівського, Остропільського укріпрайонів. Ко-
мандування КОВО зобов’язали сформувати кадри управління УРів,
підготувати ділянки для побудови дерево-земляних та бетонних вог-
невих точок силами інженерних військ упродовж 10 днів після по-
чатку війни. Водночас у наступній директиві Генштабу від 19 квітня
вимагалося максимально посилити темпи монтування бронедверей,
озброєння, за можливості "кулемети та гармати встановлювати на
польових станках"17. Цитування цих документів наприкінці 1960 – у
1970-х рр. повинне було переконати громадськість у посиленій під-
готовці до оборони країни.
Військове керівництво СРСР сподівалося, що укріплені районі на
вірогідних напрямах наступу противника стануть основою для його
стримування та наступного контрудару. Але реальний розвиток подій
у червні 1941 р. засвідчив відсутність стратегічного мислення при
плануванні прикордонної кампанії. По-перше, кремлівські очіль-
ники, розглядаючи програму побудови укріплених районів, не могли
через політичні мотиви допустити тимчасовий відхід підрозділів Чер-
воної армії із прикордоння на відстань понад 200 км. Як уже зазна-
чалося, у потенційній зоні окупації залишалися чимало економічних
та політичних центрів. Й.Сталін і його оточення цілком справедливо
вважали, що масштабний відступ спричинить зневіру населення у
спроможності лідерів СРСР організувати опір агресії. По-друге,
Й.Сталін був упевнений, що основні воєнні дії розгорнуться саме на
прикордонних територіях. Тому укріплені райони було максимально
наближено до лінії держкордону. Так, Коростенський УР на своєму
північному фланзі проходив усього лише в 1 км від кордону та в 96 км –
на південному фланзі, а Новоград-Волинський УР – на відстані 24–
80 км18. Це було характерним і для Тираспольського, Рибницького,
Могилів-Подільського – Ямпільського укріпрайонів.
Командири також вказували на недостатню забезпеченість флан-
гів і тилу від обходів противника, що за маневреної війни знижувало
оперативну цінність укріплень; відсутність далекобійних гармат для
боротьби з штурмовою й облоговою артилерією ворога – із 3196 збу-
дованих довготривалих вогневих споруд тільки 409 призначалися
для розміщення казематної артилерії; споруди були в основному
фронтального типу19.
104
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
17 Там же. – С.221-223.
18 Веремеев Ю. Линия Сталина и подготовка партизанской войны. – Елек-
тронний ресурс. – Режим доступу: http://army.armor.kiev.ua/hist/linia-stalina-
ukr.php
19 Коваль М.В. Спорудження укріплених районів «лінії Сталіна» в Українській
РСР. – С.84.
Таким чином, зважаючи на маневрений характер війни, нові так-
тичні рішення вермахту, прорахунки політичного керівництва СРСР,
укріплені райони не могли відіграти стратегічну роль у відбитті
наступу. Певні очікування виправдав лише Київський укріпрайон,
що став основою оборонної операції в липні – вересні 1941 р.20
Паралельно М.Фрунзе пропонував для нейтралізації наступу пе-
реважаючих сил противника задіяти у прикордонних регіонах мож-
ливості так званої "малої" (партизанської) війни: "Якщо держава при-
ділить цій справі доволі серйозну увагу, якщо підготовка цієї "малої
війни" проходитиме систематично і планомірно, то можна створити
для армії противника таку обстановку, за якої, незважаючи на всі свої
технічні переваги, вона виявиться безсилою перед порівняно погано
озброєним, але ініціативним, сміливим і рішучим супротивником"21.
Такий висновок він зробив після аналізу бойових дій партизанів у Си-
біру й на Далекому Сході, боротьби в "козацьких областях", із "бас-
мацтвом" у Туркестані, "махновщиною" та "політичним бандитиз-
мом" в Україні. Тому М.Фрунзе вважав одним із завдань Штабу
Червоної армії узагальнення досвіду повстанської та партизанської
війни, використання ідеї "малої війни" у "наших майбутніх війнах із
технічно краще оснащеним ворогом"22.
Невдовзі було напрацьовано заходи щодо підготовки до "малої
війни". Це, зокрема, створення законспірованої мережі диверсійних
груп і диверсантів-одинаків у містах, на залізниці західніше від май-
бутніх укріплених районів; підготовка маневрених партизанських
груп, здатних діяти в тому числі на незнайомій місцевості; виготов-
лення та вдосконалення спеціальної зброї й мінно-підривних засобів
для диверсантів і партизанів; забезпечення останніх радіозв’язком
та створення мережі радіоцентрів далекої дії; проведення поперед-
ньої підготовки для влаштування загороджень на дорогах, зни-
щення мостів тощо. Ці заходи було орієнтовано саме на прикордонні
регіони України та Білорусії, а їх здійснення покладалося на органи
державної безпеки та відповідні управління (у тому числі розвіду-
вальне, згодом 4-те) Штабу РСЧА. Уже 1923–1925 рр. на підставі вка-
зівок командуючого військами України та Криму М.Фрунзе під
час польового навчання підрозділи Українського військового округу
тренувалися у проведенні диверсійних, партизанських дій у тилу
ворога.
Паралельно розроблялися та втілювалися у життя плани зни-
ження темпів наступу агресора через влаштування інженерних і
105
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
20 Павлик B.C. Киевский укрепрайон: Документы, факты, свидетельства. – К.,
2005.
21 Фрунзе М.В. Единая военная доктрина и Красная армия. – С.103-104.
22 Там же. – С.105.
мінно-вибухових загороджень. Так, у вересні 1925 р. командир 7-ї
роти 4-го Червонопрапорного Коростенського залізничного полку
І.Старинов (згодом один з ініціаторів створення у СРСР військ спеці-
ального призначення) був відряджений у розпорядження дорожньо-
транспортного відділу ОДПУ СРСР Південно-Західної залізниці як
"фахівець з улаштування загороджень для забезпечення відходу
військ на випадок агресії". Роботи проводилися на підставі вказівок
командуючого військами Українського військового округу і завер-
шилися впродовж 1929 р. Станом на 1 січня 1930 р. у прикордонній
смузі було підготовлено, крім підривних команд зі складу двох заліз-
ничних полків, прикордонних військ, воєнізованої охорони залізниці,
понад 60 підривних підрозділів загальною кількістю 1400 осіб. Для
забезпечення швидкого мінування створювалися спеціальні склади
готових до використання мін, було перевірено й відремонтовано
120 мінних труб і камер на об’єктах. Ефективність діяльності під-
ривних команд та швидкість мінування у прикордонних районах
(Південно-Західна залізниця) перевірялися під час польових навчань
1929–1930 рр.23
Для підготовки особового й командного складу диверсійних і пар-
тизанських груп було створено законспіровані спеціальні школи –
три у Києві, по одній у Харкові та Куп’янську (тут також розміщува-
лася тренувальна база, аеродром), в Одесі діяв філіал однієї із київ-
ських шкіл. Практичні питання діяльності шкіл, використання їхніх
випускників вирішував безпосередньо командуючий Українського
(із 1935 р. Київського) військового округу Й.Якір.
Згодом у довідках про агентів НКВС УРСР було виявлено відпо-
відні записи про закінчення диверсійних шкіл наприкінці 1920 – на
початку 1930-х рр. Так, у довідці від 25 грудня 1942 р. із посиланням
на оперативне джерело "Нікітін" указувалося, що він успішно закін-
чив школу керівників партизанського руху при ДПУ УСРР і був при-
значений командиром загону у прикордонному Шепетівському
районі24.
Паралельно у прикордонних регіонах, згідно із затвердженим
Штабом РСЧА планом, проводилося облаштування секретних скла-
дів із тисячами гвинтівок, сотнями кулеметів, десятками тонн боєп-
рипасів і вибухівки. Найбільші бази матеріально-технічного забез-
печення диверсантів закладалися на прикордонні – у Бессарабії, у
районах Олевська, Коростеня, Овруча, Славути та ін.25, у передпіллі
укріпрайонів. Але останні будувалися, як уже зазначалося, у безпо-
106
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
23 Старинов И.Г. Подрывник на коммуникациях агрессора // Вопросы исто-
рии. – 1988. – №7. – С.100-101.
24 Попов А. НКВД и партизанское движение. – М., 2003. – С.25.
25 Там же. – С.36.
середній близькості від кордону. Така дислокація позбавляла маневру
диверсійні й партизанські загони, котрі, згідно з теорією малої війни,
повинні були діяти в тилу противника.
Одна із київських шкіл розташовувалася на вул. Саксаганського,
120. Це була двоповерхова будівля із чотирма спальними кімнатами,
їдальнею, класами та кабінетами. Тут навчалися 16 курсантів, біль-
шість із них мали досвід партизанської війни в 1918–1920 рр. Їх тре-
нували на посади командирів, заступників командирів диверсійних
груп.
Серед курсантів шкіл було також чимало дівчат, які проходили ди-
версійну підготовку нарівні з чоловіками. 500 випускників україн-
ських, білоруських, ленінградської диверсійних шкіл брали участь у
маневрах Ленінградського військового округу восени 1932 р., від-
працьовуючи дії в тилу ворога26. Одну з диверсійних груп тоді очо-
лював майбутній Герой Радянського Союзу, командир розвідувально-
диверсійного загону НКВС СРСР, котрий діяв у 1942–1943 рр. на
Київщині й Західному Поділлі, М.Прокопюк27. Загалом в Україн-
ському військовому окрузі було підготовлено 3 тис. диверсантів, у
тому числі 1400 підривників28.
У 1930 р. на тлі проведення суцільної колективізації сільського
господарства виникла велика кадрова проблема. Колишні парти-
зани впродовж 1920-х рр., отримавши земельні наділи, стали се-
редняками. Здебільшого вони не бажали записуватися в колгоспи й
підпадали під розкуркулення та виселення з місць постійного про-
живання. Їх навчання та подальшу діяльність було глибоко закон-
спіровано, вони не мали права розголошувати таємницю. І.Стари-
нов згадував, що чимало майбутніх диверсантів та їхніх сімей
удавалося визволити вже з ешелонів, що везли їх в "північні краї".
Тому було вирішено випускників диверсійних шкіл перевести на ро-
боту на цукрові заводи, механічні майстерні, машинно-тракторні
станції29.
У 1936 р. почалося згортання диверсійно-партизанського на-
пряму у воєнній доктрині СРСР та відхід від теорії малої війни. Фор-
мування кадрових дивізій та відмова від міліційно-територіального
принципу, технічне переозброєння сприяли впевненості кремлів-
ських вождів у "непереможності" Червоної армії. Нарком оборони
СРСР К.Ворошилов 16 вересня 1936 р. на мітингу в Києві заявив:
"Якщо ворог нападе на радянську Україну, на радянську Білорусію чи
107
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
26 Старинов И.Г. Подрывник на коммуникациях агрессора. – С.102-103.
27 Боярский В. Партизаны и армия: История утерянных возможностей. –
Минск; М., 2001. – С.58-59.
28 Степаков В. Спецназ России. – СПб.; М., 2002. – С.66.
29 Старинов И.Г. Мины ждут своего часа. – Москва, 1964. – С.34-35.
іншу частину Союзу, ми не тільки не пустимо ворога в межі нашої
Батьківщини, але будемо його бити на тій території, звідки він прий-
шов"30.
Створення партизанських та диверсійних загонів, закладання
конспіративних баз зі зброєю та вибухівкою було використано як
доказ існування "військово-фашистської змови у Червоній армії" в
1936–1937 рр. Підготовлені диверсанти та партизани зазнали ареш-
тів. Їх разом з інструкторами звинуватили "у зневірі у силах соціа-
лістичної держави", "підготовці до ворожої діяльності в тилу Червоної
армії". Тоді було арештовано заступника наркома оборони СРСР мар-
шала М.Тухачевського, командуючих Київським (Й.Якір) та Білору-
ським (Є.Уборевич) військовими округами, заступника командую-
чого Ленінградського військового округу В.Примакова та ін.31
І.Старинов згадував, що після повернення з Іспанії восени 1937 р.
його допитав співробітник держбезпеки про підготовку диверсантів,
закладання баз зброї й вибухівки наприкінці 1920 – на початку 1930-
х рр. у прикордонній смузі УРСР. Після допиту він зрозумів, що вся
створена раніше диверсійно-партизанська система зруйнована, бази
зброї й вибухівки, законспіровані загони ліквідовано, партизанів за-
арештовано та засуджено. У розмові з К.Ворошиловим І.Старинов
акцентував увагу на тому, що заходи з підготовки диверсантів і баз
було санкціоновано ЦК ВКП(б) й виконувалися вони відповідно до
вказівок самого наркома оборони. Тоді І.Старинова врятувало за-
ступництво К.Ворошилова, який у телефонній розмові з М.Єжовим
переконав остатнього в невинуватості Іллі Григоровича. Натомість
нарком оборони чітко висловився, що "Якір і Берзін (у 1924–
1935 рр. – начальник 4-го (розвідувального) управління Штабу РСЧА)
готували банди й робили для них закладки зброї". Він запевнив
М.Єжова, що І.Старинов виконував наказ і не міг знати про "антира-
дянські плани" "змовників"32. З обставин розмови цілком зрозуміло,
що нищення одного з сегментів "малої війни" у прикордонні відбу-
лося на тлі встановлення жорсткого контролю Й.Сталіна над армій-
ським командуванням.
Одним із напрямів "малої війни" було розгортання партизанських
дій на прикордонних територіях держав-сусідів, зокрема Румунії та
Польщі. Таким чином більшовицькі керівники намагалися підтри-
мувати "вогнище світової революції", подавати приклад "революцій-
ної війни за визволення пригноблених", відволікати зусилля суміж-
108
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
30 Ворошилов К.Е. Речь на митинге в Киеве 16 сент. 1936 г. // Статьи и речи. –
Москва, 1937. – С.656.
31 Кантор Ю.З. Война и мир Михаила Тухачевского. – М., 2005; Минаков С.
Сталин и его маршал. – М., 2004.
32 Старинов И.Г.Мины ждут своего часа. – С.157-158.
них держав на придушення інспірованих повстань та бунтів селян
прикордонних із СРСР територій. Хрестоматійним прикладом дес-
табілізації ситуації в Румунії стало Татарбунарське повстання 15–
18 вересня 1924 р. в Південній Бессарабії. Його перебіг, склад учас-
ників, зовнішньо- та внутрішньополітичні причини детально
описано33. Однак, у даному контексті, ми бачимо типовий приклад
діяльності так званої "активної розвідки" ОДПУ СРСР та розвідників
Штабу РСЧА.
Співробітники іноземного відділу ОДПУ СРСР та військової роз-
відки активно підтримували діяльність бойових загонів комуністич-
них організацій у Галичині, територію якої було розподілено на 4 "вій-
ськових округи" (9 районів): Львівський (Золочівський, Рава-Руський,
Рогатинський), Тернопільський (Тернопільський, Чортківський), Ста-
ніславський (Станіславський, Коломийський), Перемишльський (Пе-
ремишльський та Дрогобицький). Керівництво здійснювала "трійка"
та два інструктори. У кожному окрузі й районі був свій керівник-ор-
ганізатор. Бюджет галицької військової організації складав 1,3 тис.
доларів на місяць. Волинь поділили на 2 округи та 10 повітових ор-
ганізацій. Бюджет становив 1 тис. доларів34.
Постійні диверсійні акти, напади на поліцейські дільниці для
звільнення заарештованих спричиняли відповідну реакцію по-
льських армії та спецслужб. Одна з таких операцій могла стати між-
народним скандалом і призвести до різкого погіршення стосунків із
Польщею. 5 січня 1925 р. начальник прикордонної охорони ДПУ
УСРР М.Бистрих повідомив про напад загону польських військ у
складі 40 піхотинців і 3 кіннотників на управління 2-ї комендатури
Ямпільського (тепер Хмельницька область) прикордонного загону та
заставу �5 у районі с. Сивки, що за 7 км від Ямполя. Поляки обстрі-
ляли прикордонників, поранивши начальника застави Діккермана.
Одного з нападників було вбито, але його тіло вони змогли забрати.
Загін успішно перейшов польсько-радянський кордон і розчинився
на території СРСР35. Голова ОДПУ СРСР Ф.Дзержинський був стур-
бований нападом поляків і того ж дня написав Г.Ягоді: "Треба із роз-
слідуванням виїхати на місце. Треба з’ясувати мотиви та причину
таких дій поляків. Питання дуже серйозне"36.
109
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
33 Борьба трудящихся Бессарабии за своё освобождение и воссоединение с со-
ветской Родиной (1918–1940 гг.). – Кишинёв, 1970; Грама Д.К., Мартынчик Е.Г.
Процесс над участниками Татарбунарского восстания. – Кишинёв, 1988.
34 Колпакиди А.И., Прохоров Д.П. Империя ГРУ: Очерки истории российской
военной разведки. – Кн.2. – М., 2000. – С.123-124.
35 Пограничные войска СССР 1918–1928: Сб. док. и мат. – М., 1973. – С.515-
516.
36 Ф.Э.Дзержинский – председатель ВЧК–ГПУ: 1917–1926 / Сост. А.А.Пле-
ханов, А.М.Плеханов. – М., 2007. – С.579.
Навіть первинний аналіз повідомлення засвідчив серйозну вій-
ськову та диверсійну підготовку нападників. Так, при прориві через
позиції прикордонників вони використали понад 30 гранат, що дало
можливість практично безперешкодно перейти на територію СРСР.
Це – один із методів саме диверсійних груп. Зважаючи на отримані
докази нападу підрозділу регулярної польської армії, 8 січня 1925 р.
політбюро ЦК РКП(б) створило "трійку" у складі О.Шліхтера, В.Ба-
лицького та представника наркомату закордонних справ СРСР. Їй до-
ручили розібратися в "обставинах боєзіткнення в 7 км від Ямполя Во-
линської губернії". Наркомату закордонних справ доручалося
викликати представника посольства Польщі й "вказати на готовність
нашої сторони владнати інцидент мирним шляхом"37. Така поблаж-
ливість більшовицьких очільників була вимушеною. По-перше, СРСР
не мав можливості розпочинати в 1925 р. війну з Польщею; по-друге,
члени політбюро вже знали, що загін належав розвідувальному уп-
равлінню Штабу Червоної армії…
На засіданні 27 січня 1925 р. члени політбюро ухвалили ще одну
постанову – "Про напад на Ямпіль". Вони доручили наркомату за-
кордонних справ підготувати "ноту про напад на СРСР регулярних
частин польської армії", але цей документ не повинен був загострити
радянсько-польські відносини. Також було створено комісію у складі
В.Куйбишева (голова), Ф.Дзержинського, Й.Уншліхта, М.Фрунзе (із
заміною К.Ворошиловим), Г.Чичеріна для аналізу діяльності і форм
роботи розвідувального управління за кордоном38. Того ж дня Ф.Дзер-
жинський наказав Г.Ягоді підготувати запит до прикордонної охо-
рони, начальників особливих відділів ОДПУ СРСР про діяльність
"банд (наших)" і роботу розвідувального управління39. Також він на-
писав листа до голови ДПУ УСРР В.Балицького з проханням зібрати
всю інформацію про диверсантів Розвідупра, їх чисельність, озбро-
єння, підпорядкування в Києві, Харкові, Москві, взаємовідносини фа-
хівців-розвідників із прикордонниками та чекістами, методи пере-
ходу через кордон. В.Балицькому пропонувалося висловити своє
ставлення до діяльності "банд" і Розвідупру, необхідності їх ліквіда-
ції, можливості виступу проти радянської влади, перспективи їхньої
закордонної роботи тощо40.
У результаті роботи комісії В.Куйбишева стало відомо, що, почи-
наючи з 1921 р., розвідувальне управління надсилало на суміжні те-
риторії Польщі добре підготовлені й озброєні диверсійні групи. Їх
110
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
37 Российский государственный архив социально-политической истории, ф.17,
оп.3, д.484, л.1.
38 Там же, д.486, л.1.
39 Там же, ф.76, оп.3, д.165, л.15.
40 Там же, д.247, л.7.
метою була провокація антидержавних виступів. Спільно з пред-
ставниками місцевого населення, що були невдоволені польською
владою, вони здійснювали акти терору проти поліцейських, служ-
бовців адміністрації, грабували банки, нападали на поїзди, невеликі
тюрми тощо.
25 лютого 1925 р. політбюро ЦК РКП(б) затвердило пропозиції ко-
місії В.Куйбишева. Члени комісії визнали, що активна розвідка (ди-
версійні, військово-підривні групи) були "необхідним доповненням
наших військових заходів". Зі встановленням дипломатичних сто-
сунків із країнами-сусідами пропонувалося згорнути їх діяльність.
Однак слабкість керівництва місцевих партійних осередків стихій-
ним селянським рухом, представниками якого комплектувалися ці
групи, "не дозволяли організаційно керувати цими групами, вони не
виконували надіслані директиви". Тому пропонувалося ліквідувати
диверсійні та партизанські групи за межами СРСР і, зокрема, у По-
льщі. Наголошувалося, що у суміжних державах не повинно зали-
шитися активних бойових груп, діяльність яких санкціонувалася по-
літбюро. Уся бойова й повстанська робота повинна бути передана
осередкам компартії тієї країни, де вони діяли. Замість активної роз-
відки у сусідніх державах пропонувалося створити "суворо законспі-
ровані пункти для вивчення військових об’єктів, встановлення
зв’язку із потрібними людьми, заготівлі матеріалів і т.д., тобто для
підготовки до деструктивної роботи під час війни в тилу противника".
Ці розвідувально-диверсійні пункти не пов’язувалися з партією, а
члени груп не повинні бути партійцями. Загалом ішлося про ство-
рення у суміжних державах розгалуженої розвідувально-диверсійної
мережі.
Також комісія В.Куйбишева пропонувала очистити прикордоння
СРСР від активних партизанів, що переходили кордон і займалися
диверсійними актами й терором у сусідніх державах. Пропонувалося,
"не озлоблюючи їх і залишаючи на обліку для використання під час
війни, евакуювати у внутрішні округи". Політбюро навіть ухвалило
рішення виділити необхідні кошти для виводу груп, вирішення ма-
теріальних проблем бойовиків. Відповідальність за перехід кордону
тепер повністю покладалася на ОДПУ СРСР.
Цікаво, що у пропозиціях комісії В.Куйбишева вказувалося, що в
окремих випадках політбюро залишало за собою право відновити ді-
яльність партизанських і диверсійних груп, зокрема в Бессарабії41.
Хоча політичне керівництво СРСР санкціонувало виведення дивер-
сантів із Польщі, Румунії та інших країн Центрально-Східної Європи,
однак на далекосхідному (Китай) та південному (Афганістан) напря-
мах упродовж 1920–1930-х рр. діяльність груп "активної розвідки"
лише посилювалася.
111
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
41 Там же, ф.17, оп.162, д.2, л.78-81.
Обговорюючи результати роботи диверсійних груп на територіях
сусідніх держав, Й.Сталін та його оточення усвідомлювали можли-
вість розвитку повстанства та диверсійної роботи в українському
прикордонні, адже національний повстанський рух 1920-х рр. став
яскравим прикладом військової спроможності селянства України.
Наявність у прикордонних районах чималих контингентів насе-
лення, що мали родичів у суміжних державах, компактне прожи-
вання національних меншин – представників титульної нації дер-
жав-сусідів, антирадянські настрої вагомої частини населення
зумовили ставлення вищого партійно-радянського керівництва
СРСР до України як до "петлюрівської" та "повстанської" території.
У широко цитованому дослідниками листі Й.Сталіна до Л.Кагано-
вича від 11 вересня 1932 р. керівник ВКП(б) писав: "Якщо не візьме-
мося за виправлення становища на Україні, Україну можемо втра-
тити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на
Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор. Майте також
на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) пере-
буває немало гнилих елементів, свідомих і позасвідомих петлюрівців,
нарешті – безпосередніх агентів Пілсудського. Як тільки справи по-
гіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за
межами) партії, проти партії. Найгірше – це те, що українська вер-
хівка не бачить цих небезпек"42.
Вихід Й.Сталін та його оточення бачили в комплексі заходів, які,
на їхню думку, могли економічно зміцнити в першу чергу сільське гос-
подарство прикордонної смуги, таким чином посиливши її боєздат-
ність. У цьому комплексі заходів значним фактором була репресивна
складова, зокрема масові депортації "політично неблагонадійного"
населення. Із прикордонних районів узимку – навесні 1935 р. насе-
лення депортувалося у два етапи. Перший: 1–9 лютого 1935 р., коли
на спецпоселення Біломорсько-Балтійського каналу було вивезено
2 тис. сімей (8678 осіб) "куркулів та антирадянського елементу"
(615 німецьких, 681 польська, 589 українських, 115 чеських, мол-
давських, болгарських, єврейських родин)43. На другому етапі висе-
лення проходило у внутрішні області радянської України (Харківську
та Дніпропетровську). Уже 20 грудня 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У ви-
рішило виселити з прикордонної смуги двадцяти двох районів Він-
ницької та Київської областей "політично неблагонадійних осіб" і на-
томість вселити із внутрішніх районів УСРР – 4 тис. "кращих
колгоспників". Загалом упродовж 20 лютого – 10 березня 1935 р. з
112
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
42 Васильєв В. Ціна голодного хліба // Командири великого голоду: Поїздки
В.Молотова і Л.Кагановича в Україну та на Північний Кавказ: 1932–1933 рр. – К.,
2001. – С.30-31.
43 Сталинские депортации: 1928–1953 / Сост. Н.Поболь, П.Полян. – М., 2005.
– С.50.
подільського прикордоння було виселено 2864 господарства (із за-
гальної кількості 8342 виселених господарств), 12 828 осіб (із за-
гальної кількості 38 996 осіб). Підкреслимо, що чекісти ретельно го-
тували списки виселених. Основними критеріями були соціальний
стан, ставлення до політичних та господарських кампаній, політичне
минуле, наявність родичів за кордоном. Так, із загальної кількості ви-
селених 8342 господарств 3434 були українцями, 2866 – поляками,
1903 – німцями. За соціальним складом: "куркульських" – 1155, од-
ноосібних – 3725, колгоспних – 3396, інших – 53 сім’ї. На вільні посе-
лення на Поділлі в’їхало 1016 господарств (4217 осіб) із Чернігівської
та Київської областей44.
У масовій операції з адміністративного виселення слід відзначити
декілька моментів. По-перше, головним підґрунтям цієї акції стала
політична та соціальна належність. Про це свідчить хоча б кількість
виселених в обох хвилях українців. У першій були відкриті против-
ники більшовизму, які неодноразово в різних формах висловлювали
своє ставлення до економічних експериментів керівників СРСР. До
другої хвилі виселених увійшли так звані пасивні та потенційні "про-
тивники радянської влади". Тому, вірогідно, їх переселили у внутрішні
області України. Співробітники органів державної безпеки, а з їхньої
подачі й вище партійно-радянське керівництво СРСР, інтерпрету-
вали наявність на прикордонні населення, тотожного за національ-
ністю з прилеглою державою, як середовище діяльності спецслужб
сусідів.
По-друге, кидається у вічі диспропорція кількості виселених
(38 996) та вселених (16 431 особа). Тут вирішувалося дві суттєвих
проблеми – зменшувалося навантаження населення на гектар землі,
що було важливо для малоземельного Поділля, а паралельно розпо-
чалося грандіозне військове будівництво вже згадуваних вище ук-
ріплених районів, котре потребувало значного "життєвого простору"
та відповідного забезпечення секретності.
По-третє, із прикордонної смуги "вилучалися" реальні та потен-
ційні (на думку комуністичних очільників) "противники радянської
влади", які могли дискредитувати соціально-економічні експери-
менти більшовицького режиму, надавати посильну допомогу
"диверсантам та розвідникам" з-за кордону, а в період воєнних дій
активно допомагати агресору. Так, за інформацією секретно-полі-
тичного відділу ОДПУ СРСР від 20 липня 1932 р., за неповними
113
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
44 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі –
ЦДАГО України), ф.1, оп.20, спр.6618, арк.1–8. Див. також: Подкур Р.Ю. Пе-
реселення «політично неблагонадійних» громадян України на початку 1935 р.
в контексті репресивної політики партійно-державного керівництва СРСР //
Історія України: Маловідомі імена, події, факти. – Вип.13. – К., 2001. –
С.127-149.
даними з прикордонних районів УСРР до суміжних держав (Польщі
та Румунії) тільки у січні – травні 1932 р. нелегально перейшло
745 громадян, затримано при спробі переходу 1130 осіб. Емігранти
підрадянської України розповідали про реалії проведення суцільної
колективізації, наростання масового голоду. Також співробітники
цього союзного відомства акцентували увагу на розкритті у січні –
липні 1932 р. "по лінії національної контрреволюції" 35 організацій
та груп загальною кількістю 562 особи45. Наскільки реальна була
"контрреволюційна діяльність" цих "розкритих" груп, свідчать
списки реабілітованих громадян, які оприлюднюються у відповід-
них книгах науково-документальної серії "Реабілітовані історією" у
Вінницькій, Волинській, Житомирській, Рівненській, Хмельницькій
областях.
По-четверте, прикордонна смуга заселялася "політично благона-
дійними" колгоспниками. Здебільшого це були сільські активісти,
комуністи, комсомольці, прихильники радянської влади, демобілі-
зовані червоноармійці та їхні сім’ї. Вони мали стати опорою в
розбудові колгоспів і, водночас, посилити оборонні можливості
прикордонної смуги. Паралельно в першочерговому порядку при-
кордонним колгоспам, машинно-тракторним станціям надавалося
суттєве матеріально-технічне, продовольче, фінансове забезпе-
чення. Лідери СРСР сподівалися, що комплексні заходи поліпшать
політико-економічну ситуацію у прикордонних колгоспах, селах і
містечках.
Восени 1935 р. почалася цілеспрямована депортація польського
населення з прикордонних районів Поділля та Київщини. Спочатку
з санкції ЦК КП(б)У до Харківської, Донецької і Дніпропетровської
областей було вислано 1500 польських сімей, а у травні та вересні
1936 р. – 15 тис. польських і німецьких господарств не зі своєї волі
вирушили до Казахстану46. Причини такої акції пояснив у листі в
ЦК КП(б)У перший секретар Вінницького обкому КП(б)У В.Черняв-
ський. "Політична неблагонадійність" польського населення поля-
гала в підозрах щодо "шпигунства", участі в контрабандних оборуд-
ках, наявності родичів за кордоном, "належності до релігійного
активу47. Національну спрямованість цих акцій також підтвердив
нарком НКВС СРСР Г.Ягода в листі до голови РНК В.Молотова. Оці-
114
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
45 Трагедия советской деревни: Коллективизация и раскулачивание: 1927–
1939: Док. и мат.: В 5 т. – Т.3. – М., 2001. – С.421; Ганжа О.І. Опір селянства по-
літиці суцільної колективізації в Україні // Проблеми історії України: Факти, суд-
ження, пошуки. – Вип.5. – К., 2001. – С.209.
46 Сталинские депортации: 1928–1953. – С.53-56.
47 Калитко С.Л. Політика керівництва компартії щодо польської національної
меншини наприкінці 20-х – 30-х рр. (на матеріалах Вінницької області) // Поляки
на Хмельниччині: погляд крізь віки. – Хмельницький, 1999. – С.341.
нюючи депортації в лютому – березні 1935 р., він писав: "Проведені
переселення значною мірою очистили прикордонні райони, особ-
ливо Київської області, від контрреволюційних націоналістичних
(польських і німецьких) і антирадянських елементів. Унаслідок того,
що у час весняного переселення 1935 р. контингент переселенців із
прикордонних районів Вінницької області був порівняно невеликий,
у ряді прикордонних районів Вінницької області до теперішнього
часу залишилися значні кадри контрреволюційних польських на-
ціоналістичних елементів, перебування яких у прикордонних райо-
нах, із точки зору укріплення кордонів, потрібно визначити неба-
жаним"48.
Наростання антипольських настроїв серед вищого партійно-ра-
дянського керівництва СРСР початку 1930-х рр. проявлялося не
лише в депортаціях. Так, постанова ЦК КП(б)У від 4 квітня 1935 р.
"Про реорганізацію німецьких і польських шкіл у прикордонних
районах" розпочала чергову кампанію ліквідації національної освіти.
У документі зазначалося: "У зв’язку з тим, що польські націоналісти
штучно створили ряд польських шкіл у районах із переважною біль-
шістю українського населення, яке розмовляє українською мовою,
особливо в районах [...] Проскурівському, Волочиському, Городоць-
кому, Сатанівському Вінницької області, [...] комісії у складі Попова,
Затонського, Ільїна, Чернявського, Дитюка і Карпова доручено роз-
робити конкретні заходи"49.
Однак на територіях компактного проживання національних
меншин налічувалися сотні тисяч громадян. "Вилучивши" невелику,
політично активну частину, лідери СРСР та місцеві партійно-ра-
дянські працівники намагалися згорнути національно-культурний
розвиток нацменшин. Так, окружні парткоми спільно з органами ви-
конавчої влади продовжували ухвалювати рішення про ліквідацію
польських шкіл. Бюро Проскурівського окружкому КП(б)У 16 серпня
1935 р. в постанові "Про мережу польських шкіл" доручило відділам
окрпарткому, партійній групі окрвиконкому впродовж декади "пе-
реглянути списки польських шкіл округу і не пізніше 26-го серпня
подати матеріали на бюро окрпарткому". Як наслідок, в окрузі було
переведено на українську мову викладання 11 польських шкіл, у
тому числі у прикордонних Городоцькому – 3, Сатанівському – 3 і по
одній школі у Чорноострівському, Базалійському та Красилівському
районах50.
Після постанови ЦК КП(б)У від 27 жовтня 1935 р. на Поділлі
залишилося 29 польських шкіл: серед них середніх – 5, неповних
115
К
он
ц
еп
т
уа
л
іза
ц
ія
т
еор
ії й
іст
ор
ії п
огр
а
н
и
ч
у суч
а
сн
и
х
н
а
ук
ов
и
х
д
и
ск
ур
са
х
48 Сталинские депортации: 1928–1953. – С.54.
49 ЦДАГО України, ф.1, оп.7, спр.384, арк.4; оп.16, спр.12, арк.278.
50 Держархів Хмельницької обл., ф.П-301, оп.1, спр.28, арк.9, 20.
середніх – 18 та 6 початкових, в яких навчалося 6537 учнів51.
У Кам’янець-Подільському окрузі з 14 – залишилося лише 2: в ок-
ружному центрі та в Дунаївцях.
1 лютого 1935 р. секретаріат ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про
реорганізацію мережі районних польських газет", відповідно до якої
у Шепетівському, Полонському та Бердичівському районах Вінниць-
кої області газети ліквідовувалися52. З 15 квітня 1935 р. припинився
вихід видання "Пограничная правда" у Славуті53. Постановою Про-
скурівського окружкому КП(б)У "Про ліквідацію польських районних
газет" з 1 вересня 1935 р. було припинено випуск газет "Коллекти-
вист пограничья" Проскурівського, "Штурмовик надзбручанський"
Городоцького та "Коммунар пограничья" Волочиського районів. За
рішенням партійних комітетів було ліквідовано польські районні га-
зети на Славутчині та Ізяславщині (Шепетівський округ)54. Їхнє
майно передавалося редакціям україномовних райгазет, а шрифти
відправили до центральної польської газети "Ґлос радзецький".
Прикордонний фактор Поділля, і УРСР у межах СРСР загалом, ві-
діграв значну роль у розгортанні масштабів "Великого терору" 1937–
1938 рр. Загальні мотиви, перебіг масових операцій тих часів де-
тально досліджено55. Тож зупинімося на певних регіональних
особливостях "Великого терору" на Поділлі. Основну роботу з реалі-
зації запланованих акцій було покладено на управління державної
безпеки УНКВС УРСР, міжрайонні відділи УДБ та районні апарати
НКВС. На території республіки створювалося 45 міжрайонних опе-
ративних груп. У Вінницькій області місцями їх дислокації визнача-
лися Вінниця, Бердичів, Шепетівка, Тульчин, Проскурів, Кам’янець-
Подільський, Могилів-Подільський56.
Для визначення місць дислокації та районів, що входили до складу
міжрайонних відділів держбезпеки, чекісти провели політичну та со-
ціально-економічну оцінку адміністративно-територіальних оди-
116
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
51 Держархів Вінницької обл., ф.П-136, оп.1, спр.371, арк.15-16.
52 Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні у 20–30-ті рр. ХХ ст. –
К., 1994. – С.60.
53 Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки //
З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1995. – №1/2. – С.134.
54 Держархів Хмельницької обл., ф.П-301, оп.1, спр.228, арк.33.
55 Кип Д., Литвин А. Эпоха Сталина в России: Современная историография. –
М., 2009; Політичні репресії в Україні (1917–1980-ті рр.): Бібліографічний по-
кажчик. – К., 2007; Репресії в Україні (1917–1990 рр.): Науково-допоміжний біб-
ліографічний покажчик. – К., 2007.
56 Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в
Україні (кінець 1920-х – 1950-ті рр.): Історико-статистичне дослідження. – До-
нецьк, 2003. – С.91-92.
ниць. Так, у підготовлених "політико-економічних характеристиках"
вказувалася кількість населення, перелік промислових підприємств
та їх значення в економіці регіону чи навіть СРСР, наявність вій-
ськових частин тощо. Особливо акцентувалося на ставленні до УНР,
участі населення в повстанському русі, протидії колективізації, на-
явності "національних колоній". Зокрема, зазначалося, що у при-
кордонному Орининському районі, "населення було сильно заражене
петлюрівським рухом та контрабандною діяльністю. Серед контра-
бандистів зафіксовані зв’язки з польським шпигунством. Особливо
проявили себе контрреволюційні організації під час проведення ма-
сової колективізації і виселення куркульства. Район є об’єктом для
польської розвідки". Муровано-Куриловецький район, який межував
із Румунією, уважався "осередком есерівщини та петлюрівщини. Село
Вербівці було місцем діяльності польського агента, ксьондза Соко-
ловського, який був обміняний і проживає в Польщі. У минулому в
районі були значні петлюрівські формування. За кордоном (у Румунії
та Польщі) проживає значна кількість вихідців із району – колишніх
учасників польської та петлюрівської армії"57.
Виходячи з подібних уявлень формувалися відповідні штати між-
районних відділів УДБ. Прикордонні на відміну від "внутрішніх" за-
мість 15–16 штатних одиниць налічували 17–18 співробітників.
Окрім того, арешти у прикордонній смузі, згідно з оперативними на-
казами, проводили прикордонні загони. Усі ці органи мали впродовж
короткого часу провести політичну та соціальну "санацію" Поділля,
де проживало понад 3,8 млн осіб. Наявність 200 тис. польського на-
селення (за підрахунками чекістів) визначила одну з регіональних
особливостей державного терору на Поділлі58.
Таким чином, на формування воєнної доктрини СРСР впливали
ідеологічні засади комуністичної партії, котра оголосила "війну сві-
товому капіталу". Її лідери постійно акцентували увагу на "капіталіс-
тичному оточенні першої соціалістичної країни". Це зумовило ви-
роблення алгоритму: оборона від агресії капіталістичних країн,
виснаження ворога у прикордонних боях, перехід у контрнаступ з ос-
таточним розгромом армії противника на території держави-агре-
сора.
Руйнівні наслідки Першої світової та громадянської воєн призвели
до значного занепаду економіки як радянських республік, так і дер-
жав-сусідів. Увага політичних лідерів зосередилася на відновленні
господарства. Для збільшення капіталовкладень довелося значно
скоротити військові бюджети. Але як суміжні держави, так і СРСР ак-
тивізували діяльність розвідувально-диверсійних підрозділів у при-
117
П
р
и
к
ор
д
он
н
я
р
а
д
я
н
сь
к
ої У
к
р
а
їн
и
у в
оєн
н
ій
д
ок
т
р
и
н
і С
Р
С
Р
1
9
2
0
–1
9
3
0
-х
р
р
.
57 Галузевий державний архів Служби безпеки України, ф.16, оп.30, спр.61,
арк. 19, 23.
58 Там само, арк.2.
кордонних регіонах. Їх метою було виявлення можливої концентрації
контингентів військ для наступу й дестабілізація прикордоння. Ос-
таннє відволікало значні політичні та економічні зусилля для їх не-
йтралізації та не дозволяло в повній мірі зосереджуватися на підго-
товці потенційної війни.
Скорочення військового бюджету СРСР призвело до реалізації тео-
рії "малої війни", що передбачала створення диверсійних і парти-
занських груп, баз їх матеріально-технічного забезпечення. Ці під-
розділи мали діяти в тилу ворога під час війни. Однак унаслідок
політичних інтриг військового командування та посилення контролю
Й.Сталіна над армією наприкінці 1930-х рр. було ліквідовано всі ди-
версійні та партизанські загони, їх учасників та інструкторів за-
арештовано й засуджено до страти або довготривалих термінів ув’яз-
нення, а зброю, вибухівку передано на склади.
Паралельно у прикордонні будувалися нові фортифікаційні спо-
руди. Вони мали стати опорними пунктами для зупинення можливої
агресії й переходу в контрнаступ. Однак в умовах реальної війни
через прорахунки командування Червоної армії, використання вер-
махтом тактики маневреної війни укріплені районі, за окремими ви-
нятками, не відіграли визначеної для них стратегічної ролі.
Одним з елементів реалізації воєнної доктрини у сегменті прогно-
зованої війни на прикордонні стали масові політичні репресії проти
населення прикордонних регіонів. Лідери СРСР убачали в ньому по-
тенційну "п’яту колону". Це стосувалося як національних меншин,
що були представниками титульних націй держав-сусідів, так і ти-
тульних націй радянських республік. "Політично неблагонадійних"
громадян спочатку висилали з прикордоння, а потім, під час "Вели-
кого терору", значну частину потенційних "ворогів" ув’язнили або
стратили.
118
Р
ом
а
н
П
од
к
ур
|