Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР

У статті аналізуються основні напрямки національної політики більшовиків та їх реалізація в середовищі українських болгар.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Грищенко, Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2015
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160663
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР / Ю. Грищенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 141-156. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160663
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1606632019-11-15T01:25:35Z Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР Грищенко, Ю. Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич У статті аналізуються основні напрямки національної політики більшовиків та їх реалізація в середовищі українських болгар. В статье анализируются основные направления национальной политики большевиков и ее реализация в среде украинских болгар. The article analyzes the main directions of the national policy of the Bolsheviks and its implementation among the Ukrainian Bulgarians. 2015 Article Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР / Ю. Грищенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 141-156. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160663 940(477)07 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич
spellingShingle	Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич Грищенко, Ю. Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР Регіональна історія України
description	У статті аналізуються основні напрямки національної політики більшовиків та їх реалізація в середовищі українських болгар.
format	Article
author	Грищенко, Ю.
author_facet	Грищенко, Ю.
author_sort	Грищенко, Ю.
title	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР
title_short	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР
title_full	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР
title_fullStr	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР
title_full_unstemmed	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР
title_sort	інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в усрр
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Територіальність і порубіжність: модифікації амбівалентності погранич
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160663
citation_txt	Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР / Ю. Грищенко // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2015. — Вип. 9. — С. 141-156. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT griŝenkoû ínstitualízacíânacíonalʹnoípolítikibílʹšovikívtaformuvannâííbolgarsʹkogonaprâmkuvusrr
first_indexed	2025-07-14T13:19:14Z
last_indexed	2025-07-14T13:19:14Z
_version_	1837628553853665280
fulltext	УДК 940(477)07 Юлія Грищенко ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИКІВ ТА ФОРМУВАННЯ ЇЇ БОЛГАРСЬКОГО НАПРЯМКУ В УСРР Законодавчою базою національної політики радянської держави були «Декларація прав народів Росії», «Декларація прав робітничого та експлуатованого народу» та перша Конституція РСФСР1. Втім, дек- ларацій після приходу до влади більшовикам виявилося замало. Для реалізації основних теоретичних засад їхньої національної політики потрібен був спеціальний орган, який мав спрямовувати та коорди- нувати діяльність усіх органів радянської влади, які стосувалися на- ціонального питання. Таким органом став створений 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. на ІІ Всеросійському з’їзді рад Народний комісаріат у справах націо- нальностей (далі – Наркомнац), який проіснував до квітня 1923 р. На- родним комісаром у справах національностей був призначений Й.Сталін. У «Положенні про Наркомнац» фіксувалися такі завдання його діяльності: забезпечення мирного співіснування та братер- ського співробітництва усіх національностей колишньої Російської імперії, враховуючи особливості побуту, культури та економічного розвитку, сприяння матеріальному та духовному розвиткові народів, нагляд та реалізація національної політики радянської влади2. Отже, завдання були настільки широкі, що зрозуміти, чим конкретно по- винна була займатися нова структура, виявилося досить проблема- тичним. Структурними частинами наркомату були комісаріати та від- діли, кожний з яких займався вирішенням питань певної націо- нальності або груп національностей. До кінця 1918 р. були утворені вірменський, білоруський, єврейський, литовський, мусульман- ський комісаріати та киргизький, український й естонський націо- 1 Политика Советской власти по национальным делам за три года (1917–1920). – М., 1920. – С. 8. 2 Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. Историко-этног- рафический очерк. – К., 1975. – С. 55. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 9. — С. 141–156 © Ю. Грищенко, 2015 нальні відділи. До їх завдань входило інформування органів ра- дянської влади про економічні, соціальні та побутові проблеми національних меншин, широка агітація і пропаганда більшовиць- ких ідей. В апараті наркомату були створені також кілька столів: агітації і пропаганди влади, зв’язків національних комісаріатів, редакції, підготовки загальних декретів, зв’язків із закордоном, ста- тистики. На місцях національні комітети та відділи наркомату мали роз- горнуту мережу місцевих національних комісаріатів і відділів при гу- бернських, повітових і міських радах. 19 квітня 1920 р. при нарко- маті були створені національні представництва, які функціонально пов’язували автономні республіки і області з центром. Деякі владні структури, особливо на місцях, взагалі розглядали Наркомнац як зайвий орган, намагаючись уникати виконання його доручень та позбутися надокучливого контролю. Не випадково Рада народних комісарів наполегливо рекомендувала усім партійним та державним органам сприяти роботі нової структури. І все ж у липні 1919 р., посилаючись на громадянську війну, Президія Всеросій- ського Центрального Виконавчого Комітету намагалась ліквідувати Наркомнац. Лише завдяки втручанню ЦК РКП(б) та особисто В. Ле- ніна Наркомат національностей був збережений. З іншого боку, за недостатньо чітко визначених функцій коміса- ріату та багатоетнічності колишньої Російської імперії, масштаби діяльності цього органу постійно зазнавали змін. Власне, складна та багаторівнева поточна робота самого Наркомнацу поволі приносила позитивні (з точки зору ставлення до нього інших органів влади) ре- зультати. Протоколи засідань колегії наркомату унаочнюють даний факт. Так, на черговому засіданні 14 серпня 1920 р. відзначалося, що «робота в Наркомнаці оживає», «його зовнішній авторитет помітно зріс», «тепер з ним рахуються»3 (щоправда, слід, очевидно, врахову- вати суб’єктивний характер таких оцінок). З часом з’являється і певний досвід конкретної практичної діяль- ності комісаріату. Тому цілком прогнозованим стала поява у новому «Положенні» про наркомат 1921 р. вказівок щодо реалізації вище- названих завдань: розробка проектів заходів у царині національної політики та внесення їх на розгляд ВЦВК та РНК; проведення пере- говорів з представниками окремих національних меншин на всій те- риторії держави; збір та дослідження матеріалів, які б відносилися до життя національних меншин. Наявні документи засвідчують бюрократичний характер нового державного органу. Так, лише вирішення проблем кількісного складу колегії наркомату національностей зайняло близько трьох місяців, що, безумовно, унеможливило нормальний хід її діяльності. Затвер- 142 Ю л ія Г р и щ ен к о 3 Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. – С. 59. дження складу колегії, комісій всередині комісаріату, рішень На- ркомнацу через РНК, ВЦВК та ЦК РКП (б) також не сприяли опера- тивному вирішенню поставлених завдань. Великою проблемою була відсутність в комісаріаті елементарного досвіду роботи на державній службі та наявності професійних кадрів, необхідних для вирішення багатьох принципово важливих питань. Кадрове питання було одним з найгостріших в Наркомнаці. Для роботи в ньому необхідні були представники різних народів, зі знанням не лише мови, традицій та культури свого етносу, але й доброю освітою і, що особливо важливо – партійно надійні та класово свідомі. Реорганізації Наркомнацу за 6 років його діяльності сформували таку структуру. Окрім колегії, функціональних та національних від- ділів, наркомат включав у себе відділ національних меншин, пред- ставництва автономних республік, областей та комун, а також фак- тично колегію Наркомнацу – Раду національностей. Остання стала органом, який визначав вектори політичного, господарського та культурного розвитку національних меншин через свої представ- ництва та відділи між усіма етносами держави4. Тобто, Рада націо- нальностей була органом, який увібрав у себе керівництво усіма при- нципово важливими напрямками діяльності Наркомнацу. До її складу увійшли: нарком, його заступник, члени колегії – представ- ники автономних республік та областей, завідуючі нацвідділами та відділом національних меншин. Мала колегія була перетворена на Президію Ради національностей5. Реалізація одного з основних завдань комісаріату – створення на- ціонально-територіальної державності народів – сприяла збіль- шенню автономних одиниць. По факту формування державності кожної окремої національної групи її національний відділ у структурі Наркомнацу автоматично анулювався6. На засіданні колегії від 19 жовтня 1918 р. Наркомнац прийняв по- станову про організацію спеціальних відділів при губернських та по- вітових радах країни, у якій зазначалося, що у місцевостях, які різ- няться певним національним складом, формуються губернські та повітові відділи національностей, які, в свою чергу, утворювали на- ціональні секції. Очолювали губернські та повітові відділи націо- нальностей завідуючі, які обиралися виконкомами та затверджува- лися центральним комісаріатом національностей, а керівників секцій призначав виконавчий комітет рад (затверджував відділ на- ціональностей при Наркомнаці). 143 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 4 Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. – С. 124. 5 Грошев И.В. Исторический опыт КПСС по осуществлению ленинской на- циональной политики. – М., 1967. – С. 124. 6 Жизнь национальностей. – 1920. – 17 ноября. Після 1917 р. саме Наркомнац відігравав провідну роль у реаліза- ції національної програми більшовиків. Основним завданням діяль- ності наркомату стала підготовча робота щодо отримання етносами національно-територіальної автономії. Необхідність створення ав- тономних одиниць дещо конкретизувала діяльність у різних сферах соціально-економічного, політичного та культурного життя етносів. На 1922 р. робота зі створення механізмів національної державності в основному була завершена. Після утворення у грудні 1922 р. СРСР виокремилась певна ієрар- хія національно-державних одиниць. Першу сходинку за статусом займали союзні республіки, далі – національні (республіки, області, трудові комуни, округи) та територіальні (у складі краю чи області автономії). Зважаючи на різні права кожної з цих ланок, стає зрозу- мілим, що народи, які в них проживали, мали зовсім різні можли- вості. Зрозуміло, що обмеження та привілеї, відсутність яких наго- лошувалася у перших декретах, деклараціях та Конституціях радянської влади, зберігалися у реальному житті. У квітні 1923 р. На- ркомнац був ліквідований, але його спадок (позитивний і негатив- ний) був використаний відповідними державними структурами у майбутньому. Це зауваження повною мірою стосувалося аналогів нацменорга- нів Радянської України. Важливим інструментом реалізації етнопо- літики новоствореної більшовицької держави стало утворення, по- чинаючи з 1920 р. за аналогією до РСРФР національних секцій (відділів) при Наркоматі освіти УСРР. Впродовж 1919–1921 рр. при Наркоматі освіти УСРР були утво- рені єврейська, латиська, литовська, болгарська, татарська, німецька та польська секції. 22 травня 1920 р. була створена єв- рейська секція, яка найактивніше, на відміну від інших, впровад- жувала освітню роботу серед своєї меншини. Менш результативними були татарська, польська, болгарська (утворена у червні 1920 р.) та німецькі секції – проблема нестачі кадрів негативно вплинули на їх діяльність7. 22 липня 1921 р. було утворено спеціалізований Відділ з освіти серед нацменшин у структурі комісаріату. До повноважень цен- трального національного бюро належало управління культурно-ос- вітньою роботою серед національних меншин та залучення їх до культурного будівництва8. Досить складною була система націо- нальних органів на місцях – передбачалося утворення губернських, повітових, районних та волосних бюро (секцій). Секції були зо- бов’язані затверджувати кошториси, які стосувалися матеріального забезпечення та фінансування закладів етнічних меншин. В пере- 144 Ю л ія Г р и щ ен к о 7 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 2, спр. 616, арк. 14. 8 Там само, арк. 94. ліку повноважень, які набували бюро, були відкриття, реорганізація та ліквідація освітніх закладів національних меншин. Щодо керів- ництва мережею місцевих національних бюро, то воно здійснюва- лося колегією центрального бюро – завідуючим та двома заступни- ками; засідання бюро відбувалося щотижня. До основних завдань колегії належала розробка плану та бюджету на рік, а також загальне керівництво бюро9. На кінець 1923 р. продовжували роботу чотири центральних бюро (єврейське, польське, німецьке та латиське)10. Можна стверджувати, що національні секції стали першими ор- ганами з регулювання державної національної політики. Разом з тим, зважаючи на відсутність чітко визначеної концепції існування орга- нів влади такого характеру та значний дефіцит фінансового та кад- рового забезпечення, їх діяльність виявилася недостатньо ефектив- ною. Соціально-економічні та культурні зрушення 1922–1924 рр. при- вели до подальшої трансформації вже існуючої структури та органі- зації національних меншин. Політика коренізації, основним завдан- ням якої стало надання народам, об’єднаним в СРСР, певної «культурно-національної автономії» – права на розвиток своєї націо- нальної культури та мови, започаткувала новий етап в етнічній істо- рії країни. У квітні 1923 р. під час проведення ХІІ з’їзду РКП (б) були сформу- льовані основні завдання політики коренізаціі, а саме – підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності, врахування національних особливостей при формуванні партійного та держав- ного апаратів, утворення мережі навчально-культурних закладів, ви- дання газет, журналів, книг мовами національних меншин, вивчення національної історії, подальший розвиток національних традицій та культури. Усю політику коренізації в Україні можна умовно поділити на два вектори – власне українізацію та запровадження політичних та економічних умов для розвитку етнічних меншин. Не менш важливим завданням політики коренізації було встанов- лення тотального контролю більшовицького керівництва над проце- сом національного відродження на території всього СРСР. Можна ви- окремити також кілька спонукальних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру, які сприяли зародженню нового курсу у сфері національних відносин. Передовсім більшовицька держава роз- раховувала: • у перспективі стати тим фактором на зовнішній арені, який би демонстрував світовому співтовариству гармонійний та вільний роз- виток радянських республік; 145 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 9 Кудаткін О.В. Національні секції та Рада нацменшин при Народному комі- саріаті освіти// Наука. Релігія. Суспільство. – 2008. – № 2. – С. 55. 10 ЦДАВО України, ф. 166, оп. 3, спр. 1011, арк. 1, 4, 5, 15. • назавжди вирішити селянське питання та отримати підтримку національної інтелігенції; • зняти існуючі суперечності між народними масами та партій- ним апаратом; • утвердити новостворену державу – Радянський Союз шляхом надання права культурно-національної автономії народам, що її на- селяли. Початковим етапом політики коренізації на території України стали декрети Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалася рівність мов та необхідність розвитку мов національних меншин. Положення цих законодавчих актів лягли в основу діяльності влади, яка мала значною мірою просвітницький характер: відкриття шкіл, бібліотек, клубів тощо. Органи влади також вивчали господарську специфіку, особливості побуту, соціальний склад та релігійні настрої представ- ників національних меншин. Нові обставини, які стосувалися національного питання, обумо- вили певні корективи в інституалізації системи органів державної влади – відділ національних меншин НКВС передав свої повнова- ження до ВУЦВК, який, в свою чергу, виступив з ідеєю про створення спеціальної Комісії з національних питань. За часів політики коренізації в УСРР вирішення усіх питань, пов’язаних з болгарською національною меншиною, були покладені на болгарську секцію ЦКНМ та Центральне болгарське бюро при ЦК КП(б)У. В округах, де болгари проживали компактно, при комісіях з національних питань працювали болгарські секції, які виконували функції дорадчих органів. Робота секції носила більше практичний характер, а бюро – агітаційно-пропагандистський. Мета, напрями роботи та організаційна структура комісії були ви- значені в Положенні «Про комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК та її місцевих органах», яке було прийняте ВУЦВК та РНК УСРР 22 жовтня 1924 р.11 Згідно документа, який мав загальний характер і торкався всіх ет- носів, наголошувалося, що з метою розвитку та закріплення мирного співіснування усіх національностей при ВУЦВК створюється Комісія у справах національних меншин. Комісія наділялася такими пра- вами: • законодавчої ініціативи у всіх питаннях, які торкаються націо- нальної політики УСРР; • участю з правом дорадчого голосу у всіх заходах, що стосуються питань нацменшин; • порушувати перед державними органами питання, що торка- ються інтересів будь-якої нацменшини; 146 Ю л ія Г р и щ ен к о 11 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 28, арк. 1. • приймати та опрацьовувати скарги на діяльність тих органів, робота яких стосується нацменшин; • збирати, вивчати та розробляти матеріали з економічних, соці- альних та культурних питань, які мають відношення до нацменшин; • ухвалювати необхідні заходи з видачі та розповсюдження мо- вами національних меншин важливих законодавчих актів; • скликати, з дозволу Президії ВУЦВК, Наради представників Бюро національних меншин, а також доповідати Президії ВУЦВК про скликання З’їздів трудящих національних меншин12. Члени цієї Комісії призначалися Президією ВУЦВК з представни- ків єврейської, німецької, польської, болгарської та молдавської на- ціональностей13. Щодо Голови комісії, то він призначався ВУЦВК із числа членів Президії ВУЦВК14. Згідно документу, члени Комісії пе- рерозподіляли між собою роботу серед решти національних меншин. Що стосується фінансування діяльності комісії – усі витрати покла- далися на ВУЦВК. Також Комісія отримала право відкривати свої фонди, в порядку, затвердженому Президією ВУЦВК15. Місцевими органами Комісії, згідно цього ж документа, були Бюро національних меншин при президіях губернських та окружних ви- конавчих комітетів; у тих же губерніях, в яких не було необхідності у створені подібних місцевих Бюро, їх функції покладалися на уповно- важених, призначених губернськими виконавчими комітетами. Гу- бернські та окружні бюро діяли на основі особливої інструкції, вида- ної Центральною Комісією у справах національних меншин16. Наступним нормативним актом, який розвивав змістовну частину Положення у забезпеченні прав національних меншин на місцевому рівні, стала Інструкція по роботі Бюро та Уповноважених серед на- ціональностей при губернських та окружних виконавчих комітетах, прийнята 16 листопада 1924 р. У загальних положеннях цього доку- мента вказувалося, що місцевими органами ЦКНМ при ВУЦВК є Бюро або Уповноважені в справах національних меншин при Прези- діях губернських та окружних виконавчих комітетів. Члени губерн- ських бюро, губернські уповноважені, члени окружних бюро при- значалися губернськими або окружними Виконавчими комітетами при погодженні з ЦКНМ. У своїй роботі Бюро та Уповноважені керу- валися розпорядженнями та інструкціями вищих органів влади у справах національних меншин та постановами відповідних вико- навчих комітетів. Крім того, передбачалася підготовка детального 147 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 12 Там само, арк. 2. 13 Тас само, арк. 1. 14 Там само. 15 Там само. 16 Там само, арк. 3. календарного плану, який погоджувався з відповідним виконавчим комітетом ВУЦВК. Бюро та Уповноважені залучали до своєї роботи партійних, радянських функціонерів та представників громад- ськості, які працювали з нацменшинами. За Інструкцією, виокремлювалися кілька блоків функцій місцевих органів: • в галузі радянського будівництва: • брати участь з правом дорадчого голосу в проведенні виборчих кампаній усіх рівнів; • брати участь з відповідними виконкомами у постановці питань, що торкаються національних меншин на районних окружних та гу- бернських з’їздах Рад; • порушувати у встановленому законом порядку питання про не- обхідність зміни кордонів адміністративно-територіальних одиниць у залежності від інтересів широких верств населення національних меншин, а також брати участь у роботі адміністративно-територі- альних комісій з метою сприяння останнім при відокремленні рай- онних та сільських одиниць, де більшість складають представники нацменшин; • брати участь у засіданнях Президії губернських та окружних ви- конкомів з правом дорадчого голосу; • через Комісію подавати центральним органам влади проекти тих законодавчих актів, які торкалися економічних та культурних питань нацменшин; • в господарській галузі: • збирати та аналізувати матеріали з різних економічних та по- бутових питань нацменшин; • брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях губерн- ських та окружних комісій з господарських питань; • збирати інформацію, що стосується рівня заможності сільських господарств нацменшин; • в культурно-освітній галузі: • брати участь у розробці планів культурного розвитку націо- нальних меншин певного регіону; • залучати кваліфікованих працівників Бюро нацменшин для культурно-освітньої роботи серед нацменшин; • брати участь у підготовці та виданні літератури мовами на- цменшин17. Перше засідання Комісії у справах національних меншин відбу- лося 3 травня 1924 р. Розглядалися питання щодо встановлення етнічного складу УСРР, виокремлення регіонів компактного прожи- вання національних меншин, їх економічно-соціального та культур- ного розвитку. 148 Ю л ія Г р и щ ен к о 17 Там само, арк. 6-8. Паралельно з Центральною комісією у справах національних меншин як її місцеві органи при губернських виконавчих коміте- тах рад були створені комісії або бюро національних меншин. 24 листопада 1924 р. РНК УСРР затверджує постанову «Про штати губернських комісії у справах національних меншин»18. Згідно цього документа були утворені 8 губернських комісій зі штатом у 34 спів- робітники (серед них був 1 представник від болгарської національ- ної меншини). Наступним нормативним документом, що значно збільшив по- вноваження комісії, стала постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про Цен- тральну комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК та про місцеві органи у справах національних меншостей» від 29 лютого 1928 р. Згодом були утворені окружні комісії у справах національних меншин, що безпосередньо вплинуло на збільшення штату співро- бітників (на початок 1928 р. він зріс до 140 осіб19, 3 з них працювали по болгарській лінії). Звернемо увагу на основні завдання комісій та бюро у справах на- ціональних меншин – координація роботи адміністративних та гос- подарських органів, закладів освіти та культури, медичних установ із забезпечення прав та інтересів національних груп. ЦКНМ повинна була регулярно звітувати своєю роботою перед РНК УСРР та ВУЦВК. Із середини 30-х років розпочалась реорганізація місцевих орга- нів Центральної Комісії у справах національних меншостей, а цен- тральні органи не припиняли своєї діяльності до середини 30-х рр. ХХ ст. Провідне місце у системі управління сферою національних відно- син займали національні секції. У листопаді 1924 р. секретаріатом ЦК КП(б)У було прийнято постанову «Про штати національних меншостей», у якій затверджувалось штатний розклад національних секцій при губернських та окружних комітетах партії. Окрім агіта- ційно-пропагандистської діяльності, секції брали участь в організа- ції національних адміністративних одиниць, вирішували питання землеустрою, координували роботу освітніх та культурних закладів. 9 березня 1926 р. був затверджений такий склад ЦКНМ: голова Ко- місії – М. Лобанов, заступник – від польського населення – Я. Сауле- вич, єврейського – Б. Левін, німецького – І. Гафтель, болгарського – А. Міцев, грецького – С. Ялі, без визначення – Я. Кантор20. Проблема 149 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 18 Чирко Б.В. Національні меншини України (20–30 роки ХХ століття). – К., 1995. – С. 19. 19 Там само. – С. 20. 20 Якубова Л.Д. Центральна комісія національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК та її місцеві органи. 1924–1934 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – 2005. – Вип. 14. – С. 346. кадрового забезпечення, на якій вже наголошувалося, стала причи- ною збільшення навантаження на членів комісії (наприклад, А. Міцев, окрім болгар, вимушений був опікуватися додатково пи- таннями молдаван та албанців). Також існував певний територіаль- ний контроль над співробітниками окружних комісій (А. Міцев, на- приклад, курував роботою Мелітопольського, Першотравненського, Зінов’євського, Лубенського окружних бюро національних меншин та Молдавської Автономної СРР)21. Наступним головою Комісії був об- раний П. Буценко – за сумісництвом секретар ВУЦВК. Його обіцянки щодо розширення прав працівників органів національних меншин були сприйняті досить позитивно. Звіти із засідань окружних бюро національних меншин яскраво демонструють формалізм та бюрократичний характер їх роботи. З часом спостерігається і зниження працездатності самої ЦКНМ – з 70-ти засідань протягом року у 1924–1926 рр. до 13 у 1932 р.22 В підоснові цього перебувало авральне запровадження колективіза- ції та індустріалізації, що змінили вже звичний етнополітичний вимір країни. Щодо Півдня України 20-х рр. ХХ ст., то він традиційно пред- ставляв собою поліетнічний багатонаціональний регіон. Цей фак- тор вплинув на особливості запровадження тут політики кореніза- ції. В перші роки існування радянської держави представники національних меншин знаходились в опозиції до тогочасної влади через ігнорування останньою інтересів колоністів при створенні адміністративних одиниць. Адміністративно-територіальна ре- форма 1922 р. призвела до певного хаосу на місцях – відбулись повне розірвання усталених до того економічних та соціальних зв’язків, занепад традиційних форм господарської діяльності та руйнація національно-культурного життя національних меншин. Радянська влада, враховуючи зростання невдоволення серед національних меншин, була вимушена вживати заходів щодо розв’язання існуючих проблем у регіоні. Керівництво країни вважало, що певним чином стабілізувати на- пружену ситуацію на місцях можливо завдяки підтримці місцевих керівних кадрів. Одним із векторів коренізації стало залучення до ро- боти партійного та державного апарату представників національних меншин республіки. Реалізація політики коренізації на місцях від- бувалася через утворення національних районів. Цей процес тривав з 1923 до кінця 1920-х рр. Правовою основою процесу формування нових територіальних одиниць стала постанова ВУЦВК та Раднар- кому УСРР «Про виділення національних районів та сільрад» від 150 Ю л ія Г р и щ ен к о 21 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 244, арк. 2. 22 Там само, арк. 28. 29 серпня 1924 р. Новостворені органи влади не повинні були за своїми функціональними обов’язками відрізнятися від аналогічних місцевих органів республіки. Розробкою питань районування та подальшим виділенням націо- нальних адміністративних територіальних одиниць займалася Цен- тральна адміністративно-територіальна комісія (далі – ЦАТК) при ВУЦВК (створена 29 листопада 1922 р.) та її відділи на місцях. Осно- воположним законодавчим актом, який визначив основні принципи роботи щодо реалізації реформи й облаштування нового адміністра- тивно-територіального поділу УСРР, стала постанова ІІІ сесії ВУЦВК ІV скликання (1922 р.). Цей документ заклав підоснови проведення першого етапу реформи: зменшення кількості повітів та волостей, створення округів і районів23. У процесі своєї роботи Комісія розро- била проекти змін у адміністративному поділі УСРР з врахуванням інтересів національних меншин, створила етнографічну карту рес- публіки. У процесі роботи адміністративно-територіальних комісій тери- торія України була розділена замість 102 повітів на 53 округи, тобто було ліквідовано 49 повітів (або 48,0%). Проекти адміністративно- територіальних змін були після ухвали Раднаркому та Президії ВУЦВК затверджені ІІ сесією ВУЦВК VII скликання24. На засіданні ІІІ сесії ВУЦВК VІ скликання були запропоновані майбутні засади організації районів – визначено за необхідне встановити демогра- фічну норму району від 25 тис. до 40 тис. осіб, а сільської адмініс- тративної одиниці – не менше 1000 осіб25. Результатом реорганізації в Україні протягом 1923–1925 рр. стало створення 41 округу з 706 районами замість 12 губерній, 102 повітів та 1989 волостей. Супутні фактори проведення адміністративної реформи – поспішність, по- стійне недофінансування та відсутність кваліфікованих працівни- ків – обумовили якісні параметри проведеної реформи. Наймас- штабніші прорахунки стосувалися насамперед структури деяких округів. Адже на самому початку процесу розгляду проектів ухвалю- валися рішення, що не вносили змін у вже існуючі кордони між губерніями. Величезним недоліком у процесі районування у 1922–1923 рр. стало те, що національний склад новоутворених чи змінених адмі- ністративно-територіальних одиниць, які виникали замість пові- тів та волостей, майже не брався до уваги. Так, в результаті укруп- нення багатьох колишніх, до того практично мононаціональних районів, низка національних громад були фактично розірвані між 151 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 23 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 3, спр. 610, арк. 58. 24 Там само, арк. 65. 25 Там само, арк. 70. різними адміністративно-територіальними одиницями. Як наслі- док порушувалися існуючі регіональні зв’язки, занепадали тради- ційні форми господарської діяльності, зазнавало руйнування національно-культурне життя національних меншин. Це все до- повнювалося бюрократичним свавіллям місцевої влади, яка не- спроможна була забезпечити вирішення існуючих проблем. Суттєві концептуальні прорахунки, допущені при адміністративно-тери- торіальному поділі, були невдовзі проаналізовані органами радян- ської влади, наслідком чого стало рішення щодо внесення коректи- вів у вже існуючу систему районування. Однією з них стало питання про виділення адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання національних меншин. Ці заходи дещо зняли напругу, викликану адміністративно-територіальною ре- формою 1922–1923 рр. Впровадження практичних заходів щодо національних груп передбачало проведення певної підготовчої роботи, яка стосувалась дослідження місць компактного проживання національних мен- шин. Це давало необхідний фактичний матеріал щодо визначення характеру соціально-господарської структури, особливостей побуту, культурно-освітнього стану населення для розробки програми на- ціонально-державного будівництва серед етнічних груп, які засе- ляли територію УСРР. Результати проведених обстежень яскраво показували, що представники національних меншин мали безліч невирішених проблем – національно-культурних, релігійних, мов- них та інших питань. Представники місцевих органів влади, на жаль, не були готові до вирішення складних та специфічних питань, що виникали у сфері національних відносин. Саме відсутність забезпечення національно-культурних потреб з боку місцевої влади перешкоджала природному абсорбуванню мешканців «національ- них» сіл у середовищі національної більшості. Як правило, ідеоло- гічні засади доктрини комуністичного режиму про найшвидше «вирішення національного питання» суперечили його практичній реалізації. Для ефективного вирішення багатьох проблем, що мали здатність до загострення, необхідно було переходити до реоргані- зації існуючих національних адміністративно-територіальних оди- ниць у місцях компактного проживання національних меншин. Паралельно із дослідженням національних груп проводилася під- готовка статистичних матеріалів щодо загальної чисельності та національного складу населення УСРР. Результатом цього стало проведення (із залученням 37 155 технічного персоналу) в грудні 1926 р. на території республіки Всесоюзного перепису населення26. Під час перепису реєструвалося все наявне населення, його соці- альний і професійний склад, стать, вік, письменність, національ- 152 Ю л ія Г р и щ ен к о 26 Воробьёв Н.Я. Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1957. – С. 27. ність тощо. За даними перепису, в УСРР проживало майже 29 млн. осіб (з них 23219 тис. українців (80,1%), 2677 тис. росіян (9,2%), 1574 тис. євреїв (5,4%), 476 тис. поляків (1,6%), 393,9 тис. німців (1,3%), 258 тис. молдован (0,8%), 105 тис. греків (0,3%), 92 тис. бол- гар (0,3%), 76 тис. білорусів (0,2%), а також представники інших на- ціональностей27. Перепис містив важливі відомості щодо чисель- ності національних груп населення України, співвідношення міського та сільського населення, вживання рідної мови тощо. Однак серйозним недоліком під час його проведення став той факт, що частина населення тоді ще не визначилася стосовно своєї на- ціональної приналежності. Дослідники цієї проблематики неодноразово відзначали, що створення національно-територіальних одиниць сприяло наданню національним меншинам ряду важливих привілеїв у сфері місце- вого самоврядування, особливо на етапі його становлення. Згідно з постановою IV сесії ВУЦВК (лютий 1925 р.) «Про низове району- вання» мінімальна норма, необхідна для організації звичайних адміністративних районів (25 тис. населення району), для націо- нальних адміністративних районів знижувалася до 10 тис. осіб, національних сільських або селищних рад – із 1000 до 500. Отже, досвід України 20-х рр. свідчить, що ця норма, потрібна для утво- рення або виділення національних районів та рад, навіть при ком- пактному проживанні національних меншин зменшувалась у два рази порівняно із звичайними адміністративно-територіальними одиницями. Прийняття ряду прогресивних для національних мен- шостей України законодавчих актів підготувало правовий документ для формування унікальної системи національного районування в країні. Особлива увага акцентувалась на залученні національних меншин до радянського будівництва. Звісно, мова йшла й про утворення однорідних національно-адміністративних одиниць. Передбачалося «оформити проведення районування німецьких і ме- нонітських колоній у Катеринославській та Одеській губерніях; під- готувати матеріали із районування німецьких поселень в інших пунктах (Волинська, Чернігівська та Харківська губ.), а також че- ських поселень у Волинській губернії, оформити накреслене райо- нування болгарських місцевостей у Катеринославській та Одеській губ., а також виділення Молдавської Республіки»28. Також наголо- шувалося на тому, що необхідно «приступити до підготовки мате- ріалів щодо виділення польських і чеських сільрад і районів з роз- 153 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 27 Короткі підсумки перепису населення України. 17 грудня 1926 р. – Харків, 1928. – С. 4. 28 Гуцало Л.О. Становлення та розвиток системи національного районування в Україні у 20–30-х роках ХХ століття// Волинські історичні записки. – Т. 1. – 2008. – С. 73. рахунком проведення районування протягом 1924–1925 рр.»29. В межах національних адміністративно-територіальних одиниць, як у сільських радах, так і районах, планувалося поступово пере- вести роботу зборів, засідання та усе діловодство на мову відповід- ної національної меншини. В першу чергу цей крок передбачалося реалізувати у німецьких та єврейських адміністративно-територі- альних одиницях, згодом – у польських, болгарських та інших. Зазначимо, що організаційне оформлення національних адмініс- тративно-територіальних одиниць почалося з виділення німецьких, згодом – бурхливого створення болгарських, грецьких та чеських сільрад, а дещо пізніше – польських, єврейських, російських. Це по- яснювалося тим, що стосовно поляків необхідно було враховувати моменти, які торкалися питання про так званих українців-католи- ків; виділення єврейських сільських рад було тісно пов’язане з робо- тою щодо організації містечкових рад, розмежування їх території з сільськими радами, ухваленням положення про містечкові ради не- промислового типу. Утворення рад проходило згідно з врахуванням думки населення відповідних населених пунктів30. Аналізуючи Звіт про роботу Бюро національних меншин за період з 1-го жовтня до 31 грудня 1924 р., бачимо, що національне району- вання було досить результативним. Так, за цей період було «виділено самостійних сільрад: німецьких – 42 з кількістю поселень 163, бол- гарських – 31 з кількістю поселень 47, польських – 2 з кількістю по- селень 2, білоруських – 1, албанських – 1, молдавських – 1, чеських – 1, єврейських – 4 з кількістю поселень – 6»31. Після утворення німецьких національних районів наступним кроком ЦКНМ при ВУЦВК стала робота над «Проектом виділення болгарських адміністративно-територіальних одиниць». За реко- мендаціями М.Дихана 1924 р. за участю Д. Перванова було органі- зовано два болгарські райони – Романівський та Цареводарівський. У жовтні 1926 р. Романівський район перейменували в Коларів- ський, а в листопаді 1927 р. Цареводарівський – у Ботєвський. Сек- ретарями райпарткомів цих національних районів було обрано Петра Петрова та Камена Русинова32. Важливо звернути увагу на існування певної колізії у процесі створення першого болгарського району. Документальне протиріччя виникло при опрацюванні та аналізі документів вищих органів влади й управління – у звіті про роботу серед болгарського населення першим юридично оформле- 154 Ю л ія Г р и щ ен к о 29 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 5, арк. 1-2. 30 Там само, спр. 249, арк. 24. 31 Там само, спр. 17, арк. 92. 32 Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві на Ук- раїні в 1924–1929 рр. – К., 1973. – С. 47-53. ним і функціонуючим названо Романівський район33. Цей факт за- свідчений у статті А. Буценка «Районування України»34. А у звіті про діяльність ЦКНМ при ВУЦВК за період з 1 жовтня 1925 до 1 квітня 1926 рр. першоствореним називається Цареводарівський болгар- ський район35. У 1925 р. було створено третій болгарський національний район, який отримав назву Великобуялицький. Згідно ухвали Президії Оде- ського окрвиконкому від 27 вересня 1925 р. його склад поповнила низка болгарських сіл східної частини Ленінського району – болгар- ські сільради Буяликська, Свердловська, Кубанська, Куяльницька з населенням у 13450 осіб, а також українська Півлівська сільрада з населенням 1286 осіб, що давало новоутвореному району 14736 осіб населення. Його площа становила 50000 га.36 Райцентром цього бол- гарського району стало село Великий Буялик, яке на той час було найбільш економічно розвинутим місцевим центром. У грудні 1927 р. створено болгарський Вільшанський національний район в Перво- майському окрузі37. Тут протягом 1927–1930 рр. секретарями РВК були Тодор Главчев, Микола Гранчаров та Микола Нестеров. Поряд із національними районами швидкими темпами зростала кількість національних сільських рад. Якщо на квітень 1925 р. їх на- лічувалося 232, то на червень 1927 р. – 872. Разом із сільськими ра- дами збільшувалася й кількість селищних рад. У червні 1927 р. діяло повністю оформлених селищних рад: єврейських – 32,4%, російських – 23,0%. Як бачимо, не всі національності створювали селищні ради. Це пояснювалося в першу чергу тим, що німці, греки, болгари являли собою національні меншини з великим відсотком сільського насе- лення, а євреї та росіяни проживали переважно в містах. На 1931 р. в Первомайському та Одеському округах існувало 14 національних болгарських сільських рад. Після прийняття у 1936 р. нової Конституції СРСР національні райони та сільради втратили юридичні підстави для свого існування, адже на відміну від Конституції 1924 р. існування цих адміністра- тивних одиниць національних меншин вже не передбачалося. А на- прикінці 1930-х рр., зважаючи на ряд внутрішніх та зовнішніх фак- торів, створення національних одиниць було визнано штучним – райони були ліквідовані, а сільські ради, які входили до складу цих 155 Ін ст и т уа л іза ц ія н а ц іон а л ь н ої п ол іт и к и біл ь ш ови к ів 33 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 10, арк. 84. 34 Буценко А.И. Районування України// Радянська Україна. – 1925. – № 8. – С. 8. 35 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 10, арк. 3. 36 ДАОО України, ф. р. – 1916, оп. 1, спр. 64, арк. 17; Там само, ф. 969, оп. 3, спр. 466, арк.2. 37 Миколаївський обласний державний архів: путівник. – К., 1966. – С. 253. районів, перерозподілялися по інших районах. 5 березня 1939 р. був ліквідований Благоєвський район Одеської області. Звичайно, негативні явища в процесі створення національних районів не були секретом ні для кого, хоч наголос місцеві працівники робили, як правило, на позитивах. Як приклад, можна навести тезу заступника Голови ВУЦВК Я.К. Саулевича з виступу на ІІ Всеукраїн- ській організаційній нараді (2 листопада 1930 р.): «Безумовно, що ве- ликі наслідки ми маємо в справі національного районування. У цій роботі ми є прикладом для інших республік, ми зуміли багато зро- бити до належної організації національних адміністративно-терито- ріальних одиниць, у справі наближення апарату до мас; але треба одне сказати, що ця робота у нас провадилася більш кількісно, ніж якісно»38. Зауважимо, що утворення національних болгарських районів у 1920-х рр. дещо поліпшило ситуацію, спричинену адміністративною реформою 1922 р. Новоутворені адміністративні одиниці повинні були вирішувати увесь комплекс економічних, соціальних та куль- турних проблем болгарського населення регіону. Утім, у нових реа- ліях кінця 1930-х рр. необхідності у їх існуванні правляча партія вже не бачила, що призвело до ліквідації цих одиниць. У майбутньому на- ціональна політика регіону впроваджувалася практично без враху- вання інтересів корінних меншин. 156 Ю л ія Г р и щ ен к о 38 Саулевич Я. Про радянське будівництво серед нацменшостей (Промова на 2 Всеукраїнській Оргнараді) // Радянська Україна. – 1928. – № 7–8. – С. 38. Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій підт- римці Державного фонду фундаментальних досліджень за конкурсним проектом Ф 67.

Інституалізація національної політики більшовиків та формування її болгарського напрямку в УСРР

Institution

Ähnliche Einträge