Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті

У статті на основі дослідження історичної динаміки державних практик регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та інтеграції регіональної ідентичності в загальнонаціональний та загальнодержавний контекст розкриваються властиві регіону форми міжетнічної та соціальної взаємодії, окреслюють...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
Hauptverfasser:	Смолій, В., Якубова, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160721
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті / В. Смолій, Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 9-34. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160721
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1607212019-11-17T01:26:30Z Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті Смолій, В. Якубова, Л. «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці У статті на основі дослідження історичної динаміки державних практик регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та інтеграції регіональної ідентичності в загальнонаціональний та загальнодержавний контекст розкриваються властиві регіону форми міжетнічної та соціальної взаємодії, окреслюються сучасні тенденції та перспективи їхнього розвитку. Зазначено, що давно назріле прирощення історично-теоретичного знання із зазначеної проблематики здатне стати запорукою розробки дієвих програм інтеграції регіональної спільноти до загальноукраїнського соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного контексту. В статье на основе исследования исторической динамики государственных практик регулирования межнациональных отношений на Востоке Украины и интеграции региональной идентичности в общенациональный и общегосударственный контекст рассматриваются присущие региону формы межэтнических и социальных взаимоотношений, определяются современные тенденции и перспективы развития. Отмечается, что давно назревшее приращение историко-теоретического знания по проблеме может стать стимулом разработки действенных программ интеграции региональной общности в общеукраинский социально-экономический, общественно-политический и культурный контекст. The article, basing on the study of the historical dynamics of state practices of regulation of the international relations in the East of Ukraine and integration of regional identity in the national context, deals with the inherent to the region forms of social relationships. It is noted that the increment of historical and theoretical knowledge on the problem can become a stimulus for the development of effective programs of regional integration in the all-Ukrainian socio-economic, socio-political and cultural context. 2016 Article Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті / В. Смолій, Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 9-34. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160721 94(477.6) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
spellingShingle	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці Смолій, В. Якубова, Л. Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті Регіональна історія України
description	У статті на основі дослідження історичної динаміки державних практик регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та інтеграції регіональної ідентичності в загальнонаціональний та загальнодержавний контекст розкриваються властиві регіону форми міжетнічної та соціальної взаємодії, окреслюються сучасні тенденції та перспективи їхнього розвитку. Зазначено, що давно назріле прирощення історично-теоретичного знання із зазначеної проблематики здатне стати запорукою розробки дієвих програм інтеграції регіональної спільноти до загальноукраїнського соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного контексту.
format	Article
author	Смолій, В. Якубова, Л.
author_facet	Смолій, В. Якубова, Л.
author_sort	Смолій, В.
title	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті
title_short	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті
title_full	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті
title_fullStr	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті
title_full_unstemmed	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті
title_sort	донеччина й луганщина: місце в модерному українському національному проекті
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160721
citation_txt	Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті / В. Смолій, Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 9-34. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT smolíjv doneččinajluganŝinamíscevmodernomuukraínsʹkomunacíonalʹnomuproektí AT âkuboval doneččinajluganŝinamíscevmodernomuukraínsʹkomunacíonalʹnomuproektí
first_indexed	2025-07-14T13:22:07Z
last_indexed	2025-07-14T13:22:07Z
_version_	1837628735924207616
fulltext	УДК 94(477.6) Валерій Смолій, Лариса Якубова ДОНЕЧЧИНА Й ЛУГАНЩИНА: МІСЦЕ В МОДЕРНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРОЕКТІ У статті на основі дослідження історичної динаміки державних практик регулювання міжнаціональних взаємин на Сході України та інтеграції ре- гіональної ідентичності в загальнонаціональний та загальнодержавний кон- текст розкриваються властиві регіону форми міжетнічної та соціальної взає- модії, окреслюються сучасні тенденції та перспективи їхнього розвитку. Зазначено, що давно назріле прирощення історично-теоретичного знання із зазначеної проблематики здатне стати запорукою розробки дієвих про- грам інтеграції регіональної спільноти до загальноукраїнського соціально- економічного, суспільно-політичного та культурного контексту. Ключові слова: національний проект, національна ідентичність, етнонаціональна специфіка, Донеччина, Луганщина. Концептуальне осмислення місця Донбасу в історії України та Росії, як і ролі в ній етнічного чинника, є надзвичайно актуальним. Актуальність цієї проблеми обумовлюється не тільки гостротою “дон- баського розламу” та необхідністю протистояння “російському ви- клику”, а й внутрішніми потребами сучасного етапу українського на- цієтворення. Якщо російські історики під тиском офіційної доктрини Кремля вже визначилися із власними підходами і не мають загалом намірів відхилятися від дискурсу “Новоросії” (справа лише за селекцією фак- тичного матеріалу), а також активно “приватизують” концепцію Террі Мартіна про СРСР як “імперію позитивної дії”, то завдання, які постали перед вітчизняними дослідниками, видаються значно більш суперечливими і цікавішими. Розмаїття вже існуючих історичних, культурологічних, політологічних, етнологічних підходів до теми формує широке поле для узагальнень та плідної наукової дискусії. Особливості етнонаціонального ландшафту Донбасу та відповідна йому регіональна ідентичність традиційно перебувають в епіцентрі суспільних і наукових баталій. Намагаючись з’ясувати причини про- блем, що супроводжують процес українського націєтворення як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні, суспільство знавці цілком слушно звертаються до історії, розуміючи, що в сучасному своєму вигляді Донбас є продуктом попереднього розвитку. Соціально- економічна, суспільно-політична та етнокультурна минувшина © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 10. — С. 9–34 © В. Смолій, Л. Якубова, 2016 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 10 Донбасу є непересічним феноменом, що формувався вражаючими уяву темпами. Колонізація й господарське освоєння краю відбувалися в рамках імперських проектів (російського і радянського), зацікавле- них у нівелюванні регіональної специфіки. Втім, не менш потужними чинниками модерної історії Донбасу стали народження й нестрим- ний розвиток українського етнотериторіального проекту, південно- східні кордони якого проходили Донецьким краєм. В єдності й боротьбі цих різноспрямованих історичних векторів викристалізову- валася специфіка Донбасу. Прадавні мешканці Дикого Поля – кочовики (Єдисанська, Буд- жацька, Джамбуйлуцька та Єдичкульська ногайські орди) – оста- точно втратили контроль над ним наприкінці XVIII ст. В 1789 р. їм було заборонено пересуватися кочовищами Південно-Східної Ук- раїни. З цього часу цивілізаційний вектор розвитку Донбасу змінив свій напрям. На зміну світу кочовиків та воєнним небезпекам, що він породжував, прийшла землеробська цивілізація в її імперській формі. Катерина ІІ продовжувала курс Петра І, щоправда, в європеїзованій версії освіченого абсолютизму. В її часи донецький степ став домів- кою для десятків тисяч піонерів цілини, що походили з різних країн і народів. Розпочалася епоха бурхливих етнодемографічних проце- сів: до стихійної селянсько-козацької колонізації додалася низка імперських проектів, що мали в стислі строки залюднити донецький степ. По суті, однак, завдання імператриці були тими самими, що й у Петра І: швидка колонізація опанованих територій, стабілізація внутрішньої суспільно-політичної ситуації, зміцнення кордонів, своє- часне надходження податків до державної скарбниці, поповнення зростаючої імперської військової потуги рекрутами, забезпечення умов і місць дислокації військ. На відміну від решти історичних регіонів, імперії не довелось у Південно-Східній Україні долати опір державницьким традиціям. Розроблений Катериною ІІ шаблон державного та адміністративно- територіального устрою затверджувався тут автоматично, без будь- яких дискусій, які не було кому вести. Місцева еліта сформувалася впродовж трьох десятиріч шаленої роздачі рангових земель за за- слуги під час завоювання провінції чи як аванс за її подальшу коло- нізацію. Тобто, вона була цілковито імперською, залежною від імпе- раторського двору і позбавленою будь-яких зв’язків із краєм, окрім суто майнових. Наприкінці XVІІІ ст. Донеччина та Луганщина, що перед тим були краєм козацьких вольностей та кочовищ степовиків, перетворилися на строкатий не лише в етнічному, а й у соціальному плані регіон. Розділені становими та адміністративними кордонами, тут мешкали представники 27 етнічних груп. 61,3% мешканців тогочасної Азовської губернії складали українці. Більш як втричі поступалися їм росіяни (20,51%), частка греків сягала 7,33%, вірмен – 6,13%, Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і 11 молдаван – 2,5%, на решту громад припадало трохи більше 2%1. Отже, абсолютну більшість першопоселенців донецьких степів ста- новили етнічні українці. Більше того, український колонізаційний вектор за своєю потужністю, незважаючи на несприятливу внут- рішньополітичну ситуацію, залишався поза конкуренцією, навіть попри фактичну протидію влади стихійній селянській колонізації. “Переступивши” через Надазов’я, імперська Росія сконцентрувала всі свої ресурси на укоріненні в Причорномор’ї. В той час, як у Криму здійснювалася політика детатаризації, а Одеса перетворювалася на во- рота Європи та мультикультурне європейське місто, Донеччина і Лу- ганщина існували в режимі завойованих і “підзабутих” провінцій – на- віть без сталої системи державного управління. Господарське освоєння набутих земель відбувалося неспішним темпом: завдяки колосальним масивам цілинних земель провідною галуззю господарства як колоніс- тів (скажімо, греків), так і поміщиків залишалося випасне тваринниц- тво. Неминаючі воєнні тривоги та епідемії, що їх супроводжували, також суттєво стримували прогресування регіону, незважаючи на величезний, і на той час вже розвіданий, промисловий потенціал. Результати коло- нізації регіону за часів кріпосництва виглядали таким чином: населення зросло більш ніж у 2,5 рази, 72% були українцями, 19% – росіянами. Частка населення іноземного походження стало зменшувалася на тлі невпинного зростання перших двох етнічних складників2. Втім, спро- щувати тогочасну етнонаціональну ситуацію, наголошуючи на чисель- ній перевазі української складової, не доводиться. Колоніальний фактор (попри те, що низка авторів відзначають не- типовість російського колоніалізму) саме в Донбасі набув надзви- чайно виразної форми внаслідок того, що його природна (силами пе- реважно українців) і державна колонізація відбувалися впродовж кінця XVIIІ – першої половини ХІХ ст. шаленим темпом, а згодом ще й хронологічно нашарувалася на епоху Великих реформ. Остання до- корінним чином переформатувала засади соціально-економічного та суспільно-політичного відтворення суспільства. На тому етапі коло- нізація здійснювалася силами українсько-російського етнічного кон- гломерату, складові якого ще не стали на шлях національного само- усвідомлення. Українсько-російський союз, обрамлений в триєдиний концепт “самодержавства – православ’я – народності”, відіграв ви- рішальну роль в інтеграції “Дикого Поля” у російський імперський проект. Це, однак, не означало, що союз той був збудований на пари- тетних засадах. Українці були кровно зацікавлені в колонізації Східної України: тут вони набували землю, якої чимдалі більше бракувало в українських етнографічних землях, та намагалися знайти порятунок 1 Нариси етнічної історії Донеччини (XVIIІ ‒ поч. ХХ ст.) – Артемівськ, 2010. – С. 18. 2 Там само. – С. 36. від закріпачення. Влада ж (в особі російського чиновництва та помі- щиків) використала українську колонізаційну енергію в інтересах зміцнення імперії, і не більше того. Колоніальний фактор позбавив чисельно домінуючу етнічну групу – українців – можливостей сут- тєво впливати на напрямок соціально-економічного та суспільно-по- літичного розвитку краю, оскільки вони тут, як ніде в решті історич- них регіонів України, складали мізерну частку імперської еліти. Замкненість українців в межах селянського стану залишалася вирі- шальним фактором їхнього підпорядкованого становища. Значно сприятливішими були умови соціально-економічного роз- витку та етнокультурного відтворення низки нечисленних громад іноземних колоністів, що з’явилися в регіоні внаслідок державної ко- лонізації. Іноземні колоністи складали особливий стан особисто віль- них землеробів, зі значними земельними наділами, користувалися в межах колоній правом самоврядування і навіть створили колоніст- ські округи з власною адміністрацією3. На таких засадах відбувалося життя в Маріупольському німецькому колоністському окрузі та Маріупольській грецькій окрузі, що цілком розташовувалася на теренах сучасної Донеччини. Втім, говорити про те, що вони спроможні були скласти хоч якусь конкуренцію потужному вектору імперської уніфікації, не дово- диться. Отримавши від російських імператорів небачені в країнах виходу земельні ділянки, нечувані економічні та станові пільги, ко- лоністи перетворилися на надійну опору імперської присутності. Власне, для цього вони й були покликані російськими самодер- жцями. Покладені на них сподівання щодо створення осередків зразкових аграрних виробництв вони виправдали. Найбільш ви- разними були досягнення німців та менонітів. Однак і ціна за статус колоністів була відповідною: цілковита лояльність щодо імперії. Окружні колоністські начальники призначалися для них з числа ро- сіян. Власне, до епохи Великих реформ колоністи жили невеликими замкненими етноконфесійними громадами, не інтегруючись у внут- рішнє життя регіону, що їх оточував. Механізм взаємодії колоністських органів самоврядування та місцевої гілки влади ефективно працював у другій половині XVIII – першій половині XIX ст. Він стояв на сторожі виняткового статусу іно- земних колоністів у кріпосницькій Росії, але чимдалі, тим більше стримував соціально-економічний та національно-культурний по- ступ регіону загалом. Реформи 1860–1870-х рр. стали висхідним пунктом руйнування ідилії колоністських округів. У 1859 р. Грецьку округу, в 1871 р. – німецькі та єврейські колонії підпорядкували гро- мадянському управлінню. 12 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 3 Див.: Попечительный комитет об иностранных поселенцах Южного края России 1799 – 1876 гг. / Под ред. О.В.Коноваловой. ‒ Том 1. – Одеса, 1998. – С.28. З цього часу були запущені механізми асиміляції етнічних мен- шин. Провідниками русифікації виступали реформовані школи, суди, земства, а також органи влади та управління. Всі вони пере- творювалися на потужні осередки генерування процесів державної, адміністративно-територіальної та етнокультурної стандартизації, які лежали в підоснові модернізації Російської імперії. Згодом саме на них більшовики, а за ними і радянська історіографія покладуть відповідальність за жахливе культурне становище низки етнічних громад. Нестерпні умови існування в царській “тюрмі народів” ста- нуть лейтмотивом дискурсу переможної ходи більшовицької рево- люції 1917 р. Бездумне культивування ленінської тези про русифікаторську ді- яльність царату поза контекстом складних соціально-економічних та етнокультурних процесів у тогочасній Східній Україні означає не що інше, як вульгаризацію історії України. Воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між місцевими етнічними громадами в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи аси- міляції. Одне зрозуміло: кількісне домінування українців не забезпе- чувало їм не те що культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. З іншого боку, беззастережне па- нування російської мови, як мови офіційного спілкування, освітніх і культурних установ у регіоні, також не було рівнозначним русифіка- ції місцевих етнічних громад. Навіть у середовищі багатонаціональ- ного колективу різночинської інтелігенції русифікація лише розпо- чиналася (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному – до- волі вузькому – колі. Земський рух не встиг набрати сили (варто на- гадати, що земські школи з’явилися в регіоні, та й то лише там, де існували земства, наприкінці ХІХ ст.). Мережа земських шкіл та міністерських училищ зростала в геометричній прогресії, однак результати їх діяльності не варто переоцінювати. Натомість слід наголосити: перетворення російської мови на офіційну мову та мову міжетнічного спілкування в регіоні на межі ХІХ–ХХ ст. неприпустимо ототожнювати із мовною русифікацією. Справді, життя змушувало всі етнічні громади в офіційному та ви- робничому житті послуговуватися російською мовою як засобом ко- мунікації, але про мовну асиміляцію в жодному разі не йшлося. Так, німецькі, єврейські та грецькі села мали в своєму середовищі одну- двох осіб, за допомогою яких відбувалося спілкування громади з імперськими органами влади й управління та уповноваженими 13 Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і особами. Однак величезній масі селян російська мова залишалася незрозумілою. Городяни, звичайно, володіли нею на рівні побутового спілкування на базарі, в крамниці, проте родинне життя залишалося сферою цілковитої етнічної традиційності. Змішані шлюби були яви- щем винятковим. Вони не просто не практикувалися, а й засуджува- лися всіма етнічними громадами. Інтенсивні процеси так званого культурного обміну торкнулися лише двох соціальних груп і набули неспівставного характеру і форм. По-перше, доволі широко вони охопили землевласників і підприєм- ців, які в пореформену добу об’єднали свої зусилля в справі пере- владнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані ними сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, у свою чергу, пле- кала нову, позанаціональну за своєю суттю – імперську – культуру/ ідентичність. По-друге, на протилежному полюсі перебувала нова для імперії соціальна верства – робітництво, що, як доведено гене- раціями російських, радянських, вітчизняних і закордонних дослід- ників, у своїй переважній масі складалася з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь- який культурний обмін не доводиться. Ця спільнота перетворилася на осередок маргіналізації та об’єкт нещадної експлуатації. Існуючи в цій системі координат аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, які працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в “паралельному світі”, так і до правлячої еліти, подібність до якої об- межувалася лише розмовною мовою. Об’єктивно внаслідок навздогінної пореформеної модернізації Російської імперії, що супроводжувалася системним реформуванням суспільно-політичної сфери, наприкінці ХІХ ст. російська мова пере- творилася на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні за- галом, Східній зокрема. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних струк- тур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови решти етнічних громад поволі витіснялися на периферію по- бутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріпилося тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втратили націо- нальну писемність (так було, скажімо, з маріупольськими греками4). Окремі етноси існували, взагалі не маючи писемної традиції (молда- вани, гагаузи, роми тощо). Асимілятивний тиск російської культури 14 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 4 Маємо на увазі втрату новогрецької писемної традиції в будь-якому з по- ширених у Греції видах: кафаревуси чи димотики. Маріупольські діалекти, ймо- вірно, вже в Криму розвивалися поза впливом грецької писемної культури, а за умов ізоляції Грецького автономного округу оформилися як безписемні мови. пришвидшував розмивання нечисленних міських нацменгромад, і вже на початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання диспер- сного населення набуло надзвичайної гостроти. У змальованих обставинах залучення українського етнічного ком- поненту до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги. Триєдине етноядро було конче потрібне царату в ім- перську епоху – саме воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість “Російської” імперії. Воно ж було невичерпним джерелом воєнних, культурних, управлінських кадрів – найчисельнішої в Єв- ропі бюрократичної армії, що тримала залізною рукою інородські й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні меншини. Однак, не варто забувати, що самі росіяни на той час не були повноцінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі ро- сійського/українського/білоруського народів). Народ, як етнокуль- турна основа модерного російського проекту, та імперська еліта іс- нували в “паралельних” світах. Саме в таких обставинах найбільш мультикультурний етап етнічної історії Донбасу в складі Російської імперії добігав свого кінця. В добу пореформеної індустріалізації в імперській Росії дійсно за- родилися і почали зміцнюватися осередки етнокультурної маргіналі- зації та асиміляції, однак не вони визначали традиційне етнокуль- турне обличчя регіону. Все почало стрімко змінюватися відтоді, як місто поволі трансформувалося в центр суспільно-політичного та еко- номічного життя Донеччини та Луганщини, а Донбас з умовної назви геологічного феномену перетворився на назву промислового району зі специфічними принципами соціальної організації. Фундаментальні зміни в базисі соціально-економічних процесів, що лежали в основі етновідтворення громад Донбасу як складової частини Східної України, пов’язані з радянською добою. З ними ж пов’язана переважна більшість його сьогоденних проблем. Попри те, що на Донбасі розміщувалися 7 з понад 30-ти націо- нальних районів України, не вони й не політика коренізації (україні- зації) закарбувалися в пам’яті місцевих мешканців. Міжвоєнний пе- ріод увійшов в обивательську пам’ять як епоха індустріалізації, впродовж якої Донбас перетворився на флагмана виробничої потуги УРСР. Не національні школи, а новобудови часів сталінської індус- тріалізації сформували основу ментальної матриці наступних поко- лінь донбасівців. Щоправда, була й утаємничена складова їх своє- рідної “історичної амнезії” – замовчувані, але від того ще жахливіші згадки про колективізацію і Голодомор, Великий терор і депортації за національною ознакою. Саме вони виявилися вирішальним факто- ром досягнення лояльності місцевих етнонаціональних громад до ра- дянської влади загалом, русифікації зокрема. Радянська масова куль- тура і пропаганда блискуче упоралися із завданням видалення з колективної пам’яті донбасівців цілих шарів свідомості, відповідаль- 15 Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і них за самоідентифікацію, патріотизм і розуміння терміна “батьків- щина”. Після Великого терору з його національними справами5 міс- цеві громади отримали надійне щеплення від будь-якого “штаму” на- ціоналізму. Міжвоєнний період по праву посідає центральне місце в етнона- ціональній історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирі- шувалося, яким етнокультурним шляхом надалі йтиме людність ре- гіону. Донбас став своєрідним полігоном, на якому випробовувалися постулати “теорії боротьби двох культур”. Кремлівська партійно-державна верхівка розглядала Донбас як прототип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, втілив- шись у значно більш урізаному за початкову версію (Всесвітній Союз Радянських Республік) вигляді, отримав назву “радянський народ”. Саме з огляду на Донбас партійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації радянського населення. Врешті, саме Донбас перетворився на специфічну лабораторію із особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (а нині частка сіль- ського населення тут є чи не найнижчою в Європі (!)) з життєдайного джерела національної культури перетворилося на аутсайдера соці- ального життя. Міста, що натомість задавали цьому життю тон, пе- ретворилися на постійний міграційний вир. Суттєвість частки міг- рантів і хронічно плинного населення, економічно, ментально і культурно не пов’язаного з регіоном і Україною, стала визначальним чинником соціогуманітарного розвитку регіону. Більшовики зробили свою ставку на пролетаріат та його менталь- ність, і не схибили. Універсальною знахідкою тогочасних політтехно- логів став своєрідний симбіоз удавано народної влади та насадження стандартів пролетарської культури в якості масової. В патронально- клієнтарних відносинах, що склалися саме в той час, пролетаріату да- вали можливість відчувати себе гегемоном і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне “загравання” влади (що по факту паразитувала на тілі Країни рад) із найчисельнішою соці- альною верствою надало цій владі небачений ресурс стійкості. Побічним наслідком цього хворобливого зв’язку трударів і влади була соціокультурна деградація не лише регіону, а й країни загалом. Важко пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість за- знала цілковитої й що, найважливіше, стратегічної поразки у питан- нях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку. Попри показну інтернаціоналістську форму більшовицької влади сталінської епохи вона виступала потужним фактором процесів дена - ціоналізації, основою яких стала навздогінна модернізація. Власне, всією своєю практикою вона втілювала більшовицьку концепцію 16 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 5 Див.: Нікольський В.М., Бут О.М., Добров П.В., Шевченко В.О. Книга пам’яті греків України. – Донецьк, 2005. – С. 224-226. неминучої, більше того – історично прогресивної асиміляції. Ос- кільки ж міста Донбасу так і не стали повноцінними центрами урба- нізації, а лише – поселеннями “при” шахті / заводі, то й етносоціальні та етнокультурні процеси тут зазнали непередбачуваних мутацій. Асиміляція відбувалася на вкрай урізаному соціальному ґрунті з усіма відповідними наслідками. Найстрашніше те, що більшовикам вдалося не лише упокорити етноси Донбасу і знищити в їх середовищі щонайменші паростки вільнодумства, а й фактично витруїти історичну пам’ять народу в усіх її етнічних формах. Неприродно стрімка урбанізація спростила це завдання радянських пропагандистів: на кінець 30-х рр. сільське населення регіону зменшилося в півтора рази, натомість кількість городян зросла вшестеро (!). В 1939 р. вже 68% українців регіону були городянами6. На відміну від ситуації 1920-х рр., за даними перепису 1939 р., з 28 міст Сталінської області росіяни становили абсолютну більшість лише у двох (м. Орджонікідзе та Комсомольськ). Українці складали поважну частку в міському пролетаріаті (на 1939 р. їх в аб- солютних числах нараховувалося 1 567 0987). Однак зростання ро- сійської частки пролетаріату Донбасу відбувалося значно потужніше і передовсім за рахунок міграції. Означені тенденції ще більш уви- разнилися в другій половині ХХ ст. В повоєнну добу догма про пролетарський інтернаціоналізм, зда- валося, втілилася в радянському Донбасі майже буквально. На паль- цях можна перерахувати етнічні групи Радянського Союзу, які не де- легували своїх представників до багатомільйонного пролетаріату регіону. Мешкаючи у типових бараках, гуртожитках, сталінках і хрущовках, подібних наче близнюки робітничих містах і містечках з однаковими назвами площ і вулиць, виховуючи дітей у збудованих за типовими проектами садочках і школах, вони стрімко втрачали зов- нішні ознаки етнічності. Одноманітний радянський “ширпотреб” пе- ретворював жінок і чоловіків на безлику сіру масу. Хіба що циганські квартали Макіївки та Слов’янська мерехтіли яскравим етнічним колоритом. Затвердження російської мови як мови міжетнічного спіл- кування підштовхувало радянських теоретиків зробити такий висно- вок: “ера зникнення/стирання національних відмінностей настала. Не за горою інтернаціоналізація у світовому масштабі”. Яким би умо- тивованим тоді цей висновок не видавався, він був передчасним. Постійні “довливання” населення та його надзвичайна рухливість стали причиною того, що мешканці Донбасу виявилися найбільш під- датливими до засвоєння широко пропагованого міфу про виникнення нової історичної, наднаціональної за своєю суттю, спільноти – 17 6 Державний архів Донецької області (ДАДО). – Ф.Р. – 4249. – Оп. 1 доп. – Спр.26. – Арк.2. 7 Малярчук Н.Г. Росіяни в Донбасі (20–30 рр. ХХ ст.). – Донецьк, 2011. – С.54. Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і “радянського народу”, принципово нової історичної, соціальної та ін- тернаціональної спільності людей, поєднаних спільними територією, господарством, соціалістичною за змістом культурою, союзною за- гальнонародною державою й загальною метою – побудовою кому- нізму. Після відповідних промов Леоніда Брежнєва (на XXIV (1971 р.) й XXV (1976 р.) з’їздах КПРС) дискурс про виникнення в СРСР внас- лідок соціалістичних перетворень та зближення трудящих класів і прошарків всіх націй і народностей принципово нової історичної форми етнонаціонального співжиття безумовно запанував у сус- пільно-політичній і науковій думці. Мовною основою цієї штучної, прискіпливо цензурованої компартійною верхівкою культури, що розбудовувалася штатними діячами науки і культури в річищі “ра- дянського реалізму”, з цілком зрозумілих причин була проголошена російська. У повоєнний час вона справляла вирішальний вплив на поступ етнокультурних процесів в усіх союзних республіках. Не був винятком і Донбас. Більше того, саме такі промислові центри та від- повідні їм демографічні анклави виступали плацдармами просу- вання радянського позанаціонального проекту. Не випадково руси- фікація тут практично не зустрічала опору. За 30 років з 1939 до1969 в Україні кількість міст і селищ міського типу зросла з 733 до 1242 (на 63%8). “Темпи” (це слово було улюбле- ним штампом в арсеналі партійно-радянських пропагандистів) були вирішальним фактором у проголошеному змаганні із розвиненими країнами. “Наздогнати й перегнати” – ця ідея фікс форматувала не лише свідомість радянських громадян, а й їхнє життя. Слову “якість” у ньому не лишалося місця. Життя радянських людей впродовж де- сятиліть визначалося не в системі координат поняття “якість життя”, а в системі координат поняття “щоденний подвиг”. “Оцінюючи минуле, сьогодні неймовірно важко визнати, що ба- гато втрат тих років були марними, що можна було обійтися без го- лоду та втрат, без нелюдського напруження та безмежної самовід- дачі. Адже мова йде про мільйони людей, багато з яких щиро вірили в необхідність жертв та злигоднів, до кінця впевнених у своїй істо- ричній правоті”9. Звичайно, можна сперечатися про чисельне домі- нування тих, хто був переконаний у “необхідності жертв та злигод- нів”. Певніше пресловуту більшість переконали у невідворотності жертв, поставили в такі умови, де вибору не було. Колосальні гума- нітарні, соціальні та демографічні втрати, жертви та випробування були платою Донбасу, як і України, як і Росії, за амбіції та ілюзії купки політичних авантюристів, які не вважали за потрібне рахуватися з 18 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 8 Народне господарство Української РСР у 1972 році. Статистичний щоріч- ник. – К., 1974. – С. 8. 9 Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Дон- бассе (1945‒1998 гг.). ‒ Донецк, 1998. ‒ С.241. історичними, соціальними та економічними законами і прагнули створити комуністичну утопію за будь-яку ціну. Тобто ціною життя і здоров’я мільйонів людей. У зв’язку зі зазначеним вище, слід наголосити – допоки уявний Донбас не позбавиться комплексу жертви в сенсі благодійника Ук- раїни, і не усвідомить свій реальний статус жертви – в сенсі жертви ко- муністичного режиму, його майбутнє залишатиметься під загрозою. Відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, вчо- рашні селяни зустрілися в містах Донбасу “із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, від- чуттям ворожості оточення, безкультур’ям, що панувало серед ро- бітництва новобудов… Певна штучність урбанізації за директивними планами призвела до трансформації міста як системи, що самороз- вивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, насе- лення якого не мало нормальних умов до пристойного життя”10. Ра- дянська влада була не така вимоглива до надання статусу міста, як царська. Для неї основним був критерій чисельності населення. Втім, так само як новопосталі в часи сталінської індустріалізації міста не були містами в повному сенсі цього слова, не був таким і пролетаріат, що в них мешкав. Це була його своєрідна сталінська демоверсія. Так само як і колгоспне та радгоспне селянство – абсолютно умоглядні класи, що не мали жодного стосунку до марксової теорії. Радянська історія Донбасу засвідчує – без послідовної гуманіза- ції та демократизації суспільного життя соціально-економічна мо- дернізація та урбанізація перетворюються на порожній звук. Якщо ідея економічного прогресу не підпорядковується меті соціального прогресу загалом, прогресу людини зокрема, вона втрачає сенс. На прикладі Донбасу це видно якнайкраще. У Луганській області, на те- риторії якої на зорі радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. пи- тома вага міського населення становила 86,4%. Але чи позначалося це позитивно на якості життя луганчан? Результати більшовицької урбанізації співставні із результатами заявленого ними на зорі узурпації влади “перестрибування” через со- ціально-економічну формацію. Найбільш важливий урок радянської історії полягає в наступному – ані подолати соціально-економічну формацію впродовж життя одного-двох поколінь, ані штучно при- скорити соціальне і ментальне дозрівання суспільства, ані виростити повноцінні міста без усталених сторіччями традицій міського життя неможливо. Це – профанація і політична афера. Наслідки таких екс- периментів, передовсім у ментальній сфері, надзвичайно тяжкі. 19 Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і 10 Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. ‒ Луганськ, 2006. ‒ С. 310-326. Вигаданий в радянські часи міф “пролетарської слави”, конста- тує В. Торба, в період незалежності обернувся для мешканців болю- чим тягарем і розбився об потребу виживання11. Донбасу понад усе хотілося, щоб на нього звернули увагу, і цим вправно користувалася проросійська пропаганда, апелюючи до притаманних саме цій землі глибинних почуттів. Не в останню чергу – і до настроїв тих прошар- ків населення, які у 90-і роки реалізували себе в аурі сили, шалених прибутків, насилля тощо. Серед мешканців регіону, що стали заруч- никами історичного зламу, знайшлося чимало тих, хто в стані ек- зальтації схопився за автомат. Кілька десятиліть поспіль культиво- вана комуністично-партійним проводом пролетарська матриця мислення відіграла в цьому не останню роль. Домінування в суспіль- ному дискурсі так званого “більшовицького пролетаризму” – це і є основне джерело проблем Донбасу. Не позбавлені доречності розмірковування Г. Куромії, який нага- дував: “Коли радянська імперія розпалася, Донбас одразу став най- проблемнішим регіоном для Києва. Справа навіть не в тому, що Дон- бас має дуже значну частку російськомовного населення чи дуже зрусифікований мовно та культурно. Хоч як би Київ не намагався роз- будовувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові. Це створює трохи іронічні політичні труднощі для Києва, бо теперішнє національне відродження засно- вують на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найук- раїнськішим” з усіх регіонів України”12. Останнє зауваження науковця в контексті загальної лінії виписа- ної ним історії Донбасу – “історії не націй і не націоналізму” – виглядає найбільш наближеним до квінтесенції історичного шляху Дикого Поля – українського Донбасу. Мається на увазі своєрідний культ воль- ниці, чи то – непідвладності будь-якій владі, який впродовж сто- літь продукується донбаським середовищем, і який неодноразово вті- лювався тут у жорстокі козацько-селянські повстання та, врешті, наймасовіший в масштабах світової історії анархістський рух під про- водом Н. Махна. У цьому історичний контекст Донбасу значно ближ- чий до історичного контексту запорозького козацтва, аніж до Дикого Заходу, співвіднесення із яким робить неможливою соціально-еконо- мічна складова розділених простором і часом процесів колонізації. Слід наголосити, що як в історії козацтва, так і в історії Донбасу прагнення “непідвладності” зіграло злий жарт із його носіями. В по- єднанні із правовим нігілізмом, соціальною апатією та суспільно- політичною неписьменністю сучасних мешканців Донбасу жага не 20 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 11 Торба В. Окупація Донбасу розпочалась задовго до трагічних подій весни- літа 2014 року // Режим доступу: zik.ua/valentyn_torba_okupatsiya_donbasu. 12 Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870 – 1990-ті роки. – К., 2002. ‒ С.478. перебувати ні під чиєю владою, доволі кумедно, але від того – ще більш загрозливо матеріалізувалася у псевдореферендумах. На жаль, при всій своїй “оперетковості” ці акти “народного волевияв- лення”, в основі яких перебуває наївна впевненість у тому, що Дон- бас може існувати як самодостатня адміністративно-територіальна одиниця поза будь-яким державним дискурсом, перетворилися на потужний фактор не лише знищення українського суверенітету, а й на важіль руйнації світоустрою, усталеного після Другої світової війни. Тим часом бажання спростити ситуацію, звести її до російсько- українського етнічного протистояння і за будь-яку ціну довести право на домінування чи то українців, чи то росіян в Південній Україні за- галом, Донбасі зокрема, не йде на користь авторським концепціям, а що найсумніше, на користь осмисленню доволі складної суспільно- політичної ситуації та її гармонізації. Двомовність у працях років незалежності на загал фігурує як жупел русифікації і як синонім від- сутності національної свідомості. Останнє твердження, як засвідчу- ють події останніх місяців, не пройшло перевірку практикою: етнічні росіяни та етнічні українці стоять по обидві сторони умовних і явних барикад, розділених ідеями Майдану і “русского мира”. Отже, процеси, що нині відбуваються на Сході України, є ні чим іншим, як відлунням тектонічних зрушень у тілі так званих радян- ських соціалістичних націй, що консервувалися й штучно стриму- валися впродовж понад 70-ти років радянської історії. В них у спот- ворено гіпертрофованому вигляді великоросійського шовінізму унаочнюється і відродження російського націоналізму, природний поступ якого був призупинений більшовиками, і відчайдушна бо- ротьба українського націоналізму за державний суверенітет та від- новлення історичної справедливості. Втім, не сама лише вирішальна битва російського та українського націоналізмів відбувається нині на Донбасі, і не лише доля російського та українського проектів ви- рішується в ній. Йдеться передовсім про збереження геополітичної рівноваги в Євразії та недопущення реінкарнації імперської полі- тичної традиції. Зважаючи на зазначене вище, розуміти принципову відмінність ментальної матриці сучасних мешканців Донбасу вкрай важливо. Це є не лише основа подальшого наукового заглиблення у вкрай акту- альну проблематику, це є життєво необхідний фундамент для роз- робки довгострокових програм нівелювання “донбаського розламу” в тілі української нації. Важливо усвідомлювати: відмінність цінніс- ної складової донбасівської ідентичності від сутнісних міфів, які пе- ребувають у підоснові формування будь-якої національної ідентич- ності, полягає в тому, що знакові постаті та пам’ятні дати донбаського міфу перебувають поза межами будь-якого національного дискурсу, російського зокрема. 21 Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і Основу пам’яттєвої матриці донбаських містян складає радян- ський міф. Ним пронизане все, що оточує місцевого мешканця від на- родження: всі більш-менш значні події в житті міста (перш за все – День шахтаря) відбуваються на центральній площі – ім. Леніна; ма- сові святкування – в Будинку культури, побудованому за радянських часів, чи біля пам’ятників радянської доби (Леніну, Орджонікідзе, Кі- рову і т. і.). Власне, інших історичних пам’яток нема навіть у містах, що мають відносно тривалу історію. Скажімо, перша кам’яна будівля в Слов’янську з’явилася тільки в 1812 р. – це була церква на цвинтарі. Що вже казати про решту міст, які стали містами лише на середину ХХ ст. чи виросли поблизу шахт в 70-і рр. ХХ ст.? До того ж більшість донбасівських міст переважну частину своєї історії існували як села, неодноразово вщент вигорали за часів лихоліття. Таким вузьким ар- хітектурним, історико-культурним шаром не може “похвалитися” мі- ське середовище в жодному з регіонів України. Власне, в більшості випадків ідеться про його відсутність. Слід визнати – зрушення, що відбулися в соціумі Донбасу під впли- вом тривалої в часі політики денаціоналізації, вплинули на глибинні механізми його відтворення. Наприкінці радянської епохи це помітив вже згадуваний молодий японський дослідник, що наполегливо працю - вав у донецьких архівах над вивченням історії регіону. Гіроакі Куромія зробив парадоксальний висновок: “клас” і “нація” – дві важливі кон- цепції політичного мислення, що сформувалися як реакція на Просвіт- ництво, – не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі”13. Сучасне соціокультурне середовище Донбасу дійсно є плідним ґрунтом для процесів етнокультурної маргіналізації: покоління ви- ростали із невизначеною, а то й анаціональною самоідентифікацією. Не космополітичною, а саме анаціональною. І саме ця обставина ста- вить вкрай високі вимоги перед дослідниками, які звертатимуться до вивчення дотичної проблематики. Не менш потужні виклики стоя- тимуть перед державниками, які мають інтегрувати Донбас у за- гальноукраїнський політичний та етнокультурний проект. Надійною основою відповідних стратегій може бути лише розвиток фундамен- тальних наукових досліджень дотичної проблематики. Історичний досвід Донбасу засвідчує: формування модерної ук- раїнської політичної нації є об’єктивним і, тепер уже зрозуміло, не- зворотним процесом, який неспроможні зупинити жодні імперські практики. Проте останні здатні суттєво його гальмувати, відтермі- новуючи в часі вирішення низки завдань обов’язкового “дорослі- шання” цього складного соціального організму, формування й роз- виток відповідного йому громадянського суспільства, механізмів взаємодії суспільства і влади. В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 22 13 Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння. – С.475. Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і Націєтворення – наскрізний процес переродження суспільства. Його неможливо “організувати” чи “вигадати”. Він має просуватися як згори соціального організму, так і знизу. Цього, на жаль, впродовж 25 років незалежності не спостерігалося не лише на Донбасі, а й у решті історичних регіонів. Намагання згори створити нові смисли і надати українській нації модерної форми досі не стали результатив- ними, оскільки були штучними. Органічний процес націєтворення – тривалий в часі і має пройти кілька етапів. Надзвичайно відпові- дальним серед них є просвітництво, впродовж якого нові національні смисли не лише генеруються інтелігенцією, а й розчиняються в сус- пільстві, перетворюючись на органічну складову його ментальності. Українська модерна нація не може народитися раніше, аніж “пере- травить” свій радянський досвід, розкриє в ньому все втаємничене і незнане. Фактично йдеться про своєрідне пробудження від вікового летаргійного сну, в який українська етноспільнота була занурена більшовиками. У новому історичному контексті ця спільнота мала виносити, народити нову інтелігенцію. Осмисливши досвід поперед- ників, вона мусила виробити нові смисли і привнести їх у масову сві- домість. Знадобився час, два Майдани, аби зміни з уявних почали ставали очевидними. Втім, без акту зовнішньої агресії цей процес на- віть узимку 2013 – 2014 рр. не виглядав незворотним. Анексія Криму, безчинства козачків та “реконструкторів” на Луганщині і врешті “донбаський розлам” стали каталізатором дорослішання “молодшого брата”, який впродовж року “перемахнув” кілька десятиріч повіль- ного інфантильного дорослішання. За окреслених обставин роль суспільствознавців складно пере- оцінити. Водночас слід відзначити: пріоритетні позиції в аналізі при- чин та етапів формування так званої донецької ідентичності міцно утримують політологи, культурологи, соціологи, публіцисти. Впро- довж років історики дистанціювалися від дослідження дотичної про- блематики, віддаючи перевагу конкретиці соціально-економічної, суспільно-політичної та культурної історії Донбасу, і це не йшло на користь підведення дійсно наукового підґрунтя під пропоновані сус- пільству концепції. В результаті дискурс збочився в напрямку культивування низки шаблонів, штампів, умоглядних зауважень, необґрунтованих екс- траполяцій, що справляють неабиякий вплив на суспільні настрої. Радянський міф “Донбасу – всесоюзної кочегарки” – замінив дискурс “двох Україн”, що стараннями політиків вже понад десятиріччя роз- діляє український електорат. Власне, сьогоденні події на Донбасі є ін- версією протистояння вкорінених стереотипів, що з латентної фази перейшло в активну. Отож, і суспільство і держава потребують нової історії Донбасу. Не йдеться про “переписування” її в антитезу тій, що була, чи анти- тезу “російському виклику”. Не йдеться й про огульне засудження 23 радянської спадщини, яке в сучасних обставинах спричинятиме ще глибший суспільний розлам. Йдеться про повноцінне осмислення історичного шляху регіону. Йдеться про те, що історія Донбасу має перестати бути історією шахт і заводів, будівель п’ятирічки, стаха- нівського руху. Вона має перетворитися на багатогранну і поліфо- нічну історію звитяг і страждань народу. Настав час переглянути і деталізувати концепти “боротьби двох культур”, “двох Україн”, “російськомовного Донбасу”. В центрі нової історії Донбасу, наповненої Правдою в усій її принадливості і ганеб- ності, має постати Людина. Врешті, коли обивателі дізнаються, як і чому П. Ангеліна (грекиня з урумського селища Старобешево) стала стахановкою і як заплатила за всесоюзну славу сталінської ордено- носиці, найсмачніше “Ескімо” за 22 коп. на паличці перестане здава- тися солодким. Тоді ж нарешті відновиться зруйнована більшовиками ланка історичної пам’яті, без опертя на яку говорити про повноцінне націєтворення не доводиться. Це завдання сучасної історіографії є надскладним. Ймовірно жодна з країн світу не знала такого систем- ного нищення історичних засад етновідтворення, спотворення фак- тів і дискредитації скільки-небудь помітних історичних постатей, як Україна. Наповнення історичної канви Правдою лишатиметься пріо- ритетним завданням наступної генерації українських істориків. Без відновлення історичної пам’яті на засадах Правди розмови про рух у майбутнє є безглуздими. Інструментів для цього у сучасній історіог- рафії більш ніж достатньо: це і мікроісторія, й історія повсякденності, й історична урбаністика, й історична антропологія тощо. З названим вище завданням історична наука потроху спра- виться. Наступне ж її завдання значно відповідальніше в контексті сучасного етапу українського націєтворення. Йдеться про продуку- вання базових історичних і пам’яттєвих складових модерного укра- їнського національного проекту. Завдання це є обов’язковим для всіх сучасних націй, і ми не є винятком. Попри весь той суспільний негатив, напругу, роздратування і часом природну реакцію зневіри й відторгнення, що спричинив “донбаський розлам” (останні артикулюються в інформаційному середовищі ви- словами на кшталт: “Як із ними жити в одній країні?”, “Відділити і забути”, “Ампутувати як гангрену” тощо) його місце у вітчизняній історії та модерному національному проекті має бути врешті чітко визначене. Та ситуація, що Донбас ніби ментально й культурно “завис” поміж Україною і Росією, не може тривати вічно. Подальше культивування українським суспільством такого собі “статус-кво” щодо умоглядного “російськомовного Донбасу” є прямою загрозою не лише державному суверенітету, а й майбутньому української нації. Донбас нині – не лише зона громадського конфлікту, не лише поле “гібридної війни”, де борониться український суверенітет, не лише дзеркало, в якому відбиваються попередні політичні помилки та еко- В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 24 номічні прорахунки влади, а й потужний каталізатор сучасної фази націєтворення, причому по обидва боки умовного “гібридного” кор- дону. Донбас (не важливо, розуміє це нині загал Великої України та мешканці окупованих територій, чи ні) – то є чистилище сучасної української ідеї і горнило громадянського суспільства. Нація народ- жується у вогні у принципово нових історичних обставинах. У чому полягає зерно розбрату? І взагалі чи є воно? Чи не є так зване мовне питання в інтерпретації “русскомирской” ідеології си- мулякром, яким зацікавлені політичні сили прагнуть підмінити ре- альні етнокультурні та етнополітичні процеси та проблеми? Не позбавлений сенсу висновок Н. Кочан: “… Донбаський регіон до початку війни являв собою певний майданчик, де стихійно – без усві- домлюваної, цілеспрямованої та послідовної політики з боку держави – опрацьовувалися моделі взаємодії та співіснування, а також взаємо- поборювання відмінних світоглядних, духовних і культурних цінностей на релігійно-політичному та етнорелігійному ґрунті, розгорталася кон- курентна боротьба ідентичностей за вплив на особу на рівні духовних і світоглядних цінностей та етнополітичних орієнтацій, тобто на рівні формування та закорінення засад ідентичності особи і спільноти”14. Віддаючи належне його доречності, варто шукати відповідь на запи- тання: в чому полягала принципова відмінність цього регіонального “майданчика” від решти складових України, зокрема Західної? Відмінностей між Східною та Західною Україною безліч – власне, в цьому також виявляється безмежність та розмаїтість світу. Втім є одна визначальна: на Заході України етнонаціональне життя все ще переважно відбувається в живих організмах місцевих громад. Воно все ще доволі міцно прив’язане до традиційного типу відтворення, в якому річний виробничий та календарний цикли найтіснішим чином пов’язані з життєвим циклом і складають єдине ціле. За та- кого типу етновідтворення народження і смерть, хрестини і весілля, обжинки та збирання врожаю, коляда та вихід у поле, Водохреща й коловорот – це все прояви життя як такого у конкретній національ- ній формі. В такому світі мова – колискових, весільних і поховальних пісень – сакральний атрибут етнічності. Інша справа – мова мега- полісів: мова СМСок, факсів, рекламних оголошень, врешті, написів на стінах. Відповідно і ставлення до неї – передовсім як до засобу ко- мунікації – визначає свідомість людини новітньої інформаційної ери. В цьому, власне, і полягає базова відмінність поміж Заходом і Схо- дом України. Один все ще відтворюється в системі координат та естетиці параджанівських “Тіней забутих предків”, для другого – етнічність давно втратила свою сакральність. Перший несамовито бореться за універсум державності української мови, другий просто намагається зробити життя легшим. Попри те, що першому все ж із Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і 25 14 Донбас в етнополітичному вимірі. ‒ К., 2014. ‒ С.399-400. часом доведеться стати на магістральний шлях світового культур- ного поступу і позбутися ілюзій провінційності та самодостатності, а другий вже давно перемахнув найтяжчий бар’єр модернізації – від’єднання від “пуповини” традиційного національного культурного середовища (причому, в найбільш швидкий, штучний, невластивий цивілізованому світу спосіб), взаєморозуміння між ними дійсно ускладнене. Але це не означає, що його не варто прагнути. Другою сутнісною ознакою регіональної спільноти є її налашто- ваність, як це не парадоксально, на збереження традиційності – але в її радянському варіанті. Подібно до сучасної Росії, регіон болісно і неадекватно сприймає переможну (передовсім ментальну) ходу єв- ропейської цивілізації. Сприймає як наступ на базові принципи своєї унікальності, протиставляючи йому махровий консерватизм. Як ціл- ком слушно зауважував О. Рафальський, “наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. Донбас виконував справді історичну місію в Росій- ській імперії, а потім в СРСР, будучи локомотивом двох промислових революцій. Ця історична місія і її усвідомлення сформували своєрідну в культурно-психологічному та соціальному плані етноукраїнсько- російську регіональну громаду, основу якої становили шахтарі й ро- бітники заводів”15. Відтоді минуло багато часу, а затверджений в по- воєнну добу міф продовжує жити своїм власним життям, не даючи при цьому жити сучасним мешканцям регіону. Регіональна спільнота Донбасу й досі не зрозуміла, що етап про- мислової величі “Всесоюзної кочегарки” в минулому, й автоматичне повернення в минуле неможливе. Затухання “зірки” Донбасу промис- лового регіону, що виступив локомотивом міжвоєнної модернізації та повоєнного відновлення економіки в якості ресурсного додатку до про- мисловості СРСР – було невідворотним. Не вина, а біда України в тому, що воно припало на добу її суверенізації та становлення. Тягар радян- ського неамортизованого мотлоху, що вимагав колосальних щорічних капіталовкладень як на консервацію, так і на демонтаж чи модерніза- цію, був просто таки непідйомним для пострадянської економіки мо- лодої країни, що впродовж 1990-х перебувала в затяжній глибокій кризі. Слід визнати, що Україна не спроможна була справитися із ви- кликами, що постали перед нею в контексті тогочасних проблем сто- совно реструктуризації господарського комплексу Донбасу. Жодна з пострадянських республік та й країн колишньої співдружності не спро- можна була б справитися із ними. Додатковим ускладнюючим факто- ром виступила чорнобильська рана, яка важким тягарем лягла на деградуючу економіку держави в найтяжчий період її зростання. Втім жахіття тогочасної соціально-економічної деградації Дон- басу можуть здатися “квіточками” порівняно із тими “ягідками”, що очікують на нього за продовження сьогоденної ситуації. Справа в В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 26 15 Донбас в етнополітичному вимірі. ‒ С.424-425. тому, що пострадянська криза вразила передовсім монопрофільні міста й селища. Копанки стали символом їх соціально-економічної деградації, перетворивши повоєнні “комсомольські будови” на ново- часні гетто. Новомодерна потуга Донбасу постала на плечах промис- лових урбаністичних гігантів – Донецька, Маріуполя, меншою мірою Луганська – які на початку нового тисячоліття, завдячуючи актив- ності місцевих бізнес-еліт, перетворилися на центри ділової й вироб- ничої активності, оперті на багатопрофільні комплексні і водночас монополістичні фінансово-промислові корпорації. Гасло “Донбас годує Україну”, слід зазначити, по-різному розумілося мешканцями прикопанкових гетто та цілком європейських донецьких хмарочосів. Ті, хто затіяли колотнечу із відокремленням Донбасу, абсолютно не уявляли міри його зв’язку із Україною та її внутрішнім ринком. Справжній присмерк ери Донбасу розпочнеться відтоді, як зупи- ниться виробництво і збут продукції цих модерних острівців стабіль- ності, своєрідних “точок зростання” економіки Східної України. Разом із тим, як Донецьк перетвориться на суцільну зону напівтіньового дрібного бізнесу та ринок споживання найпростіших товарів народ- ного вжитку, рухне Донбас – у тому сенсі, який прийнято вкладати в це слово. Його буде відкинуто не на десятиріччя на – сотню років назад. Отож, майбутнє Донбасу як жодного з регіонів України залежить від його спроможності “владнати” свої стосунки із радянською спад- щиною. Ми далекі від того, аби закликати мешканців регіону відме- жуватися від власної історії – певне, це було б щонайменше непрофе- сійно. Ми закликаємо звернутися до неї, аби зрозуміти, що історія про трудовий подвиг Донбасу – то лише частина його реальної історії. Останнім часом стало популярним зауважувати, що історія вчить того, що вона нічого не вчить. Розхожий каламбур віддзеркалює рі- вень масової свідомості. Між тим саме в історії наче на долоні видно витоки всіх сучасних суперечностей та проблем. Адже на розвиток соціально-економічних, суспільно-політичних та культурних проце- сів потрібні десятиріччя, і те, із чим стикаються мешканці сучасного Донбасу – то є продовження його минувшини. Регіональній спільноті важко буде позбавитися цієї складової ра- дянського ментального спадку, здається, вона намертво зрослася із нею. Тим часом життєво важливо донести до неї доволі просту думку – у будь-якому регіональному соціумі всі соціально-класові групи є життєво важливими для повноцінного розвитку. Лише фізично пра- цювати не досить для того, аби соціум рухався вперед. Втім, не менш важливо, щоб і українська влада усвідомила: інтег- рація Донбасу в загальноукраїнський контекст та його відродження перебуває на шляхах гуманізації його культурного обширу. Власне, опертя на людський потенціал Донеччини і Луганщини має стати стратегією його інтеграції до загальноукраїнського проекту та від- родження. Зважаючи на історичний досвід Донбасу, слід наголосити, Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і 27 що ставка на потенціал ресурсної економіки в сучасному контексті приречена на поразку. Вона лише продовжуватиме агонію “Все- союзної кочегарки”, замість того, аби наповнити регіон новим жит- тям і новими сенсами. Донбас потребує перспективи, високої мети, інтегрованої в загальноукраїнський національний проект. Донбас життєво потребує мрії, а не лише добробуту. Тим часом наукове та духовне осмислення феномену так званого східнослов’янського плавильного тигля залишається найгострішою про- блемою інтелектуального простору України. Штамп “плавильного ти- геля”16 на загал блокує бажання подивитися на етнокультурні проце си в пострадянському Донбасі під інакшим кутом зору. Застосування уста- лених уявлень неминуче заводить розмірковування у певні умо гляд ні конструкції. Скажімо, глава УПЦ митрополит Володимир свого часу на- голошував, що, на відміну від західноукраїнського, “східноукра їнський світ … сформувався в результаті творчої взаємодії української та росій- ської культур”. Першоієрарх вважав надто категоричним висновок С. Гантінгтона про цивілізаційний розлам України і твердив, що церква покликана “ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо пере- плавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції”17. Ніхто, певне, не заперечуватиме, що синтез є не менш продук- тивним напрямком культуротворення, аніж виділення нових куль- турних феноменів зі спільного ядра. Справа ж бо не в тому, що ав- тентичність української та російської культур ставлять під питання цілісність і незмінюваність обстоюваної церковними ієрархами “пра- вославної традиції”. Проблема в тому, що ієрархи та політики, так би мовити, “приватизували” результати українсько-культурної взаємо- дії задля умовного “руху назад у минуле”. Нав’язливе бажання дея- ких політичних діячів повернути колесо історії у зворотному напрямі вочевидь обумовлюється не тільки архаїчністю мислення окремих представників політичної еліти, інтелігенції та ідеологів церкви. Ідеться про неготовність регіональної спільноти відповідати на ви- клики сучасного – вже давно чітко структурованого за національ- ною ознакою світу. Ідеться про системне відставання від провідних су спільно-політичних трендів, спричинене затяжною трансмутацією пострадянських державних організмів Росії та України. В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 16 Він, до речі, останнім часом доволі активно переосмислюється західними інтелектуалами, які наголошують, що навіть в американському суспільстві, яке править за класичний його приклад (що власне і дав йому назву) про зникнення певних етнічностей не йдеться. 17 Доповідь митрополита Київського та всієї України Володимира на Архіє- рейському соборі Руської Православної Церкви (Москва, червень 2008 р.) // Ук- раїнське Православ’я на рубежі епох. Виклики сучасності, тенденції розвитку. – Режим доступу: http://www.orthodox.org.ua/uk/node/3165 28 У світлі “русскомирских” ідей намагання використати властивий низовим українсько-російським зв’язкам інтегральний характер, на- званий свого часу І. Кононовим “українсько-російською домінуючою коаліцією”, як уявляється, набуватиме якісно нових конфігурацій. Не секрет, що і раніше цей так званий “союз” мав доволі обмежений люфт реалізації – на рівні виробничого, повсякденного та сімейно- шлюбного життя пересічних обивателів. У тому, що стосувалося сус- пільно-політичного, а ще більше бізнесового життя регіону – про жодний альянс не йшлося. В цих сферах етнонаціональні відносини точніше можуть характеризуватися терміном “конкуренція”, а в певні періоди суспільно-політичних криз (таких, скажімо, як кризи 2004 р., 2013–2014 рр.) йшлося й про відверте протистояння. Однак, попри всі негаразди воно не було непримиренним. Саме тому, незважаючи на намагання втягнути в анонсований російськими масмедіа братовбивчий конфлікт широкий загал меш- канців регіону (тобто, безпосередніх носіїв взаємин “українсько-ро- сійської домінуючої коаліції”) і надати йому ознак універсальності, чимдалі виразніше події “русской весны” набували рис неприхова- ного втручання іноземних за походженням сил і доктрин, позбавле- них насправді широкої підтримки місцевого населення. Тим часом вигляд “русского мира” на Донбасі у віддзеркаленні ро- сійських та українських масмедіа змушує шукати відповіді на запи- тання: що стало причиною та пусковим механізмом загострення си- туації? яким чином у переліку претензій і вимог донбасівців до Києва поєднуються непоєднувані ідеї? Співіснування взаємовиключних гасел, міфів та візуальних образів, стиснених у просторі й часі, наводить на сумні думки чи то про “всеїдність” донбасівців, чи, принаймні, про не- розбірливість у споживанні та тиражування складових “советско-рус- скомирского” міфу, в якому сюрреалістичним химерним чином постать Й. Сталіна приросла ангельськими крилами, а ленінсько-троцькістські сценарії унезалежнення радянських республік трансформувалися в до- ктрину визволення одновірців від гноблення “всесвітньої імперії зла” – США. Алогічність подій 2014–2015 рр., полярність оцінок їх як масо- вою свідомістю, так і експертним середовищем примушує дослідників шукати причини аномального ментального розколу. Зрозуміло, що “від- мінний історичний досвід у різних регіонах України створив політичні культури та ідентичності, що дуже різняться”18. Втім виявлення цих від- мінностей та ще й у таких одіозних формах неможливо пояснити лише історичними факторами (цілком природними, однак, які ніколи раніше не призводили ні до чого подібного). Йдеться фактично про інформа- ційне отруєння, з яким масова свідомість за відсутності чітких іденти- фікаційних опор, справитися виявилася неспроможною. Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і 18 Химка Дж.-П. Історичні передумови регіонального конфлікту в Україні // Режим доступу: ukraine.politicalcritique.org/.../istorychni-pered. 29 Нині у суспільстві жваво обговорюється питання про трансгене- раційні травми і про те, що вони нівелюються на етапі існування чет- вертого покоління. Історичний досвід України в його радянській складовій є суцільно травматичним. Причому, кожне наступне поко- ління, акумулюючи на генетичному рівні страхітливий досвід попе- редників, примудрялося переживати власну катастрофу (і не одну). Не є винятком і покоління 90-х рр., яке соціологи традиційно нази- вали втраченим. Нині “втрачене покоління” в українському Донбасі, як і в Росії, активно заявляє про своє право на керування у політич- них структурах, намагаючись отримати реванш за втрачені надії та ілюзії. “Реалізатори будматеріалів на ринках, хронічні безробітні, ор- ганізатори святкувань у дитячих садках отримали статуси “мініс- трів”, “депутатів” і “мерів”. Саме в таких статусах вони почали з’яв- лятися у новинах у прайм-тайм. Лідерами квазідержав їх зробили не виборці, а телеканали і газети РФ”, – слушно зауважує Д. Казан- ський19. “Русская весна” стала зоряним часом “невдах” – часом, коли відкрилась можливість переписати життя наново. Їхні цілі химерним чином співпали з планами політичної еліти східного сусіда. Втім не лише зовнішньополітичні фактори впродовж років спри- чиняли дисплазію масової свідомості донбасівців. Потужним генера- тором відцентрових ідей виступала й поважна частина українського політикуму. Українські кандидати в президенти часто користувалися послугами кремлівських політтехнологів. Послуги їхні, слід визнати, були не лише ефективними (в сенсі гарантували президентство), але й несли потужну конфронтаційну складову. Абсолютно типова в російському політичному просторі, така, що давно знищила реальні вияви народовладдя, ба, навіть кволі ознаки самостійного політич- ного думання, вона будувалася на енергії протиставлення та нацьковування регіональних (в російській дійсності це, скажімо, традиційна російсько-чеченська дихотомія), соціальних (народно- олігархічна дихотомія), етнічних (російсько-єврейська, російсько- кавказька тощо дихотомія) спільнот. Всі вони, включаючи останню – під історично звичним лебедівским конструктом “боротьби двох” культур, експлуатувалися практично всіма політичними силами України – всіма більш-менш харизматичними лідерами. Завдя- чуючи їм, інерція розбрату з передвиборчих платформ плавно пере- неслася до Верховної Ради, а вже звідти з телеекранів, що її транс- лювали – стала нормою повсякденного життя України. Боротьба кланів за вирішальні важелі державного управління та фінансові по- токи обивателем почала сприйматися як цивілізаційне протистояння Заходу та Сходу. Жодного захисту від цієї мани окрім доброї волі кан- дидатів/президентів/депутатів не було. Населення незалежно від 30 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а 19 Казанский Д. Война, как реалити-шоу // Режим доступу: ukropnews.com/ar- ticle/_8811.html. своєї регіональної, етнонаціональної приналежності стало заручни- ком російських політтехнологій на своїй власній землі. Впродовж багатьох років Донбас залишався в зоні монопольного (монопартійного) впливу. Партія регіонів вміло винищувала парос- тки громадянського суспільства та конкурентів з інших партій, ви- користовуючи для цього всі важелі: і адміністративний ресурс, і тісні взаємини з обраним конфесійним напрямом, і особливості етнона- ціональної структури населення, і його корпоративні інтереси. Варті уваги зауваження місцевих активістів щодо ролі, яку відіг- рали в розгортанні подій весни 2014 р. марксистські ліві групи. Не меншої уваги заслуговують і висновки про те, що агентурний кордон РФ в регіоні пролягав не крізь маргінальні групи (як це зазвичай го- ворять масмедіа), а крізь ПР та КПУ. Однак і цей висновок видається найпростішим. Втім, як цілком слушно зауважує Станіслав Федор- чук, “люди, які захоплювали Верховну раду Криму, приїхали після цього на Донбас, аби і далі допомагати російським спецслужбам по суті знищувати регіон і українську владу. Досі не дана оцінка СБУ й МВС Донецької області, чиї співробітники не просто перейшли на бік російської армії та спецслужб РФ, а й стали основою колабораційних військ. Завдяки їх базам (місцевої міліції і місцевого управління СБУ) “ДНР” удалося влаштувати у Донецьку масштабні репресії проти ук- раїнських активістів і створити атмосферу страху й антиукраїн- ського геноциду в Донецьку”20. Можна погодитися із зауваженням В. Войналовича та Н. Кочан про те, що “регіональний кримінально-олігархічний політичний іс- теблішмент на середину 1990-х рр. перетворив Донбас на закритий від впливу центральної влади анклав”21. Варто додати лише, що Київ ця ситуація значною мірою влаштовувала. Столична еліта пішла шляхом найменшого спротиву, розподіливши сфери впливу поміж своїх прибічників і супротивників, зберігаючи такий собі статус-кво, сподіваючись, певне, змінити все собі на користь, накопичивши ви- рішальну перевагу сил. Однак боротьба еліт не припинялася, етап дикого капіталістичного накопичення внаслідок багатства природ- них ресурсів тривав, отож, час централізації управлінських ресурсів і використання їх на користь країни та її народу, вирішення низки соціально-економічних проблем повсякчас відсувався у прекрасну, але далеку перспективу. Аналізуючи новітню історію регіону в контексті історії України, можна зробити невтішний висновок: “донбаський розлам” є природним 31 20 Федорчук С. Путин одурачил Украину картинками “черноротого Дон- басса” // Режим доступу: obozrevatel.com/82634-godovschina-dnr-rabota-nad-os- hibkami-putin. 21 Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. ‒ К., 2014. ‒ С.12. Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і і закономірним етапом попереднього розвитку української держав- ності і непослідовності дій її політичного естеблішменту, який ніколи не усвідомлював повноту загроз і не відчував відповідальності перед суспільством. У цьому сенсі “донбаський розлам” є своєчасним і вкрай корис- ним уроком. Він є приводом для “роботи над помилками”, які, слід сподіватися, ще не пізно виправити. На глобальному рівні фак- тично йдеться не лише про лікування “донецької рани” скоромину- щими політичними і економічними “припарками”. Йдеться пере- довсім про реанімацію державного суверенітету України, створення й розбудову не симулякру державності, а реального його прототипу. В контексті висловлених вище, без перебільшення, фундамен- тальних завдань сучасного етапу українського державо- та націє - творення варто по-новому поставити базове питання історичної пам’яті. Отже, яке місце в системі координат історії пам’яті відвести Донбасу? Найбільш перспективним, науково і суспільно плідним, видається підхід до Донбасу як до української національної спадщини. Не йдеться про те, що Донбас є більшою мірою національною спадщи- ною, аніж будь-який з решти українських регіонів. Не йдеться й про суто історико-культурний внесок Донбасу у формування базових засад українського націє- і культуротворення, матеріалізований у постатях Володимира Сосюри, Миколи Скрипника, Івана Дзюби, Микити Шаповала, Леоніда Бикова, Анатолія Солов’яненка, врешті – сотень тисяч уродженців регіону. Не йдеться про подальше культиву- вання радянського донбаського міфу чи насадження його перевер- тня. Йдеться про формування через осмислення/усвідомлення/при- йняття/розуміння обопільної відповідальності у відносинах між центром і регіонами. Йдеться про наповнення принципу унітаризму реальним історичним змістом. Ми можемо або відмовитися від своєї спадщини і дати їй перетво- ритися на порох, а можемо, заробивши кошти, склавши план-проект, побудувати на тому фундаменті будинок, гідний майбутнього наших дітей і онуків. Стратегічно неправильно відмовлятися від донбаської спадщини. Попри сьогоденну зовнішню бідність і непривабливість її загальнотеоретичний та пізнавальний потенціал є колосальним, зок- рема і в тому, що стосується теорій націй і націоналізмів, імперських практик маргіналізації та об’єктивних незворотних процесів націєт- ворення. Історія Донбасу – наскрізний стогін народу, який зазнав впливу оманливих ідей більшовизму, випив чашу випробувань і біди до дна. Вся його радянська історія є свідченням того, що комуністична ідея є утопією, а намагання її втілити в життя обертається масовим терором, соціально-економічною й етнокультурною деградацією. Цей урок не лише має бути завченим українським суспільством, а й доне- сений до решти світу. 32 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а Важливо те, що він може і має бути використаний задля переходу української нації на принципово новий ментальний, культурний і со- ціальний рівень. На часі усвідомлення того факту, що представники тих понад 130-ти етносів, про які постійно йдеться в аналітичних та наукових публікаціях, живуть у різних соціальних реальностях: гро- мад, що існують як повноцінні етнічні спільноти, небагато; ще менше громад, що стали на шлях громадської самоорганізації. Переважна більшість мешканців Донбасу існує поза національно орієнтованими дискурсами. Окрему стратегію Українська держава має також здійс- нювати до повсякчас зростаючої категорії мігрантів у першому по- колінні, щоб у перспективі позбутися проблем, аналогічних тим, що існують нині в Східній Україні. Ще більшу увагу слід звернути на за- конодавчу базу соборності Української держави, чітко прописавши в ній суб’єкти права самовизначення. Очевидно слушною є думка М. Джемильова про те, що право на самовизначення можуть мати лише корінні народи, а не переселенці з внутрішніх областей Росії. Для дослідження й опису поточних подій треба буде шукати нові підходи і нову мову, спроможну адекватно відобразити суть мен- тального протистояння “двох Україн”, пам’ятаючи, що основу їхньої різності становить не відмінність національно-мовних матриць, а за- старілі занедбані соціально-економічні проблеми стагнаційних ре- гіонів. Регіональний шовінізм був притаманний “двом Українам” за- вжди, на ньому й паразитував увесь політичний істеблішмент: як правляча коаліція, так і опозиція. Одна й інша керувалися лише своїми особистими інтересами, ментальні відмінності регіонів вони використовували як шлях до влади та інструмент її збереження. Саме через те нинішня політична еліта дбала не про зближення “двох Ук- раїн”, а про поглиблення розколу поміж ними. Їхні старання не ли- шилися марними: “холодна війна” ідей, вміло використана зовні, пе- реросла в справжню війну; безневинне на перший погляд “плакатне” політичне заробітчанство перейшло в свою вищу форму – “воєнне наймитство”. В окреслених умовах цивілізаційне завдання України в ближчій перспективі полягає в тому, аби перевести НАСЕЛЕННЯ на інший рівень свідомості і перетворити його в НАРОД/НАЦІЮ. СМОЛИЙ В., ЯКУБОВА Л. Донетчина и Луганщина: место в модерном украинском национальном проекте. В статье на основе исследования исторической динамики государственных практик регулирования межна- циональных отношений на Востоке Украины и интеграции региональной идентичности в общенациональный и общегосударственный контекст рас- сматриваются присущие региону формы межэтнических и социальных взаимоотношений, определяются современные тенденции и перспективы развития. Отмечается, что давно назревшее приращение историко-теорети- ческого знания по проблеме может стать стимулом разработки действенных программ интеграции региональной общности в общеукраинский социально- экономический, общественно-политический и культурный контекст. Ключевые слова: национальный проект, национальная идентичность, этнонациональная специфика, Донетчина, Луганщина. 33 Д он еч ч и н а й Л уга н щ и н а : м ісц е в м од ер н ом у ук р а їн сь к ом у н а ц іон а л ь н ом у п р оек т і SMOLIJ V., YAKUBOVA L. Donetsk and Luhansk Regions: The Place in Mod- ern Ukrainian National Project. The article, basing on the study of the histori- cal dynamics of state practices of regulation of the international relations in the East of Ukraine and integration of regional identity in the national context, deals with the inherent to the region forms of social relationships. It is noted that the increment of historical and theoretical knowledge on the problem can become a stimulus for the development of effective programs of regional integration in the all-Ukrainian socio-economic, socio-political and cultural context. Keywords: national project, national identity, ethno-national specificity, Donetsk region, Lugansk region. References Vojnalovych V.A. & Kochan N.I. (2014). Relihijnyj chynnyk etnopolitychnykh protsesiv na Donbasi: istoriia i suchasnist’. Kyiv: IPiEND im. I.F.Kurasa. [in Ukra- inian]. Hohokhiia N.T. (2006). Urbanizatsijni protsesy v Donbasi v 30-kh rr. XX st. In Stosunky Skhodu ta Zakhodu Ukrainy: mynule, s’ohodennia ta majbutnie. (pp. 310-326). Luhans’k. [in Ukrainian]. Donbas v etnopolitychnomu vymiri. (2014). Kyiv: IPiEND im. I.F.Kurasa. [in Ukrainian]. Dopovid’ mytropolyta Kyivs’koho ta vsiiei Ukrainy Volodymyra na Arkhiierej- s’komu sobori Rus’koi Pravoslavnoi Tserkvy (Moskva, cherven’ 2008 r.). In Ukra- ins’ke Pravoslav’ia na rubezhi epokh. Vyklyky suchasnosti, tendentsii rozvytku. Retrieved from http://www.orthodox.org.ua/uk/node/3165 [in Ukrainian]. Kazanskij D. Vojna, kak realiti-shou. Retrieved from ukropnews.com/ article/_8811.html [in Russian]. Kuromiya Hiroaki. (2002). Svoboda i teror u Donbasi: ukrains’ko-rosijs’ke pryko- rdonnia, 1870–1990-ti roky. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian]. Maliarchuk N.H. (2011). Rosiiany v Donbasi (20–30 rr. XX st.). Donets’k. [in Ukrainian]. Narysy etnichnoi istorii Donechchyny (XVIII – poch. XX st.). (2010). Artemi- vs’k. [in Ukrainian]. Narodne hospodarstvo Ukrains’koi RSR u 1972 rotsi. Statystychnyj schorich- nyk. (1974). Kyiv. [in Ukrainian]. Nikol’s’kyj V.M. & But O.M. & Dobrov P.V. & Shevchenko V.O. (2005). Knyha pam’iati hrekiv Ukrainy. Donets’k. [in Ukrainian]. Konovalova O.V. (Ed). (1998). Popechitel’nyj komitet ob inostrannykh poselent- sakh Yuzhnoho kraya Rossii 1799-1876 gg. Vol. 1. Odesa. [in Russian]. Sarzhan A.A. (1998). Sotsial’no-ekonomicheskie i politicheskie protsessy v Don- basse (1945 – 1998 gg.). Donetsk. [in Russian]. Torba V. Okupatsiia Donbasu rozpochalas’ zadovho do trahichnykh podij vesny-lita 2014 roku. Retrieved from zik.ua/valentyn_torba_okupatsiya_donbasu. [in Ukrainian]. Fedorchuk S. Putin odurachil Ukrainu kartinkami “chernorotoho Donbassa”. Retrieved from obozrevatel.com/82634-godovschina-dnr-rabota-nad-oshibkami- putin. [in Russian]. Khymka Dzh.-P. Istorychni peredumovy rehional’noho konfliktu v Ukraini. Ret- rieved from ukraine.politicalcritique.org/.../istorychni-pered. [in Ukrainian]. 34 В а л ер ій С м ол ій , Л а р и са Я к уб ов а

Донеччина й Луганщина: місце в модерному українському національному проекті

Institution

Ähnliche Einträge