Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"

У статті автор намагається знайти відповідь на питання: що означають кордони, які утворилися в процесі розпаду СРСР, в системі стратегічних пріоритетів Російської Федерації, з одного боку, і держави Україна, з другого. Головний акцент зроблено на загрозах національному суверенітету і політичній су...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Верменич, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160722
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій" / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 35-76. — Бібліогр.: 63 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160722
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1607222019-11-17T01:26:32Z Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій" Верменич, Я. «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці У статті автор намагається знайти відповідь на питання: що означають кордони, які утворилися в процесі розпаду СРСР, в системі стратегічних пріоритетів Російської Федерації, з одного боку, і держави Україна, з другого. Головний акцент зроблено на загрозах національному суверенітету і політичній суб’єктності України, які спричинені імперськими амбіціями кремлівських політиків та розв'язаною ними “гібридною війною” на Донбасі. В статье автор пытается найти ответ на вопрос: что означают границы, которые образовались в процессе распада СССР в системе стратегических приоритетов Российской Федерации, с одной стороны, и государства Украина, с другой. Главный акцент сделан на угрозах национальному суверенитету и политической субъектности Украины, которые обусловлены имперскими амбициями кремлевских политиков и развязанной ими “гибридной войной” на Донбассе. The author tries to answer the question: what does the boundaries, established in the process of disintegration of the USSR, mean in the of strategic priorities of Russian Federation, on the one hand, and Ukraine, on the other. The main emphasis is made on the threats to national sovereignty and political subjectivity of Ukraine, which are caused by the imperial ambitions of Kremlin’s politicians and the unleashing of a “hybrid war” in Donbas. 2016 Article Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій" / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 35-76. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160722 327.2 (477+470+571) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
spellingShingle	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці «Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці Верменич, Я. Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій" Регіональна історія України
description	У статті автор намагається знайти відповідь на питання: що означають кордони, які утворилися в процесі розпаду СРСР, в системі стратегічних пріоритетів Російської Федерації, з одного боку, і держави Україна, з другого. Головний акцент зроблено на загрозах національному суверенітету і політичній суб’єктності України, які спричинені імперськими амбіціями кремлівських політиків та розв'язаною ними “гібридною війною” на Донбасі.
format	Article
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
author_sort	Верменич, Я.
title	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
title_short	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
title_full	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
title_fullStr	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
title_full_unstemmed	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
title_sort	суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	«Гібридна війна» на сході України: пошук нових методологічних орієнтирів у теоретичній регіоналістиці
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160722
citation_txt	Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій" / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 35-76. — Бібліогр.: 63 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT vermeničâ suverenítetvsímperíâmetodologíâosmislennânespívmírnostíukraínsʹkoíírosíjsʹkoíkordonnihstrategíj
first_indexed	2025-07-14T13:22:11Z
last_indexed	2025-07-14T13:22:11Z
_version_	1837628739851124736
fulltext	УДК 327.2 (477+470+571) Ярослава Верменич СУВЕРЕНІТЕТ VS ІМПЕРІЯ: МЕТОДОЛОГІЯ ОСМИСЛЕННЯ НЕСПІВМІРНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ І РОСІЙСЬКОЇ “КОРДОННИХ СТРАТЕГІЙ” У статті автор намагається знайти відповідь на питання: що означають кордони, які утворилися в процесі розпаду СРСР, в системі стратегічних пріо- ритетів Російської Федерації, з одного боку, і держави Україна, з другого. Головний акцент зроблено на загрозах національному суверенітету і полі- тичній суб’єктності України, які спричинені імперськими амбіціями крем- лівських політиків та розв’язаною ними “гібридною війною” на Донбасі. Ключові слова: суверенітет, кордон, безпекова стратегія, імперські догмати, Донбас. У 2003 р., оголошеному роком Росії в Україні, найбільш уживаним оціночним критерієм для характеристики українсько-російських від- носин був концепт “стратегічного багатовимірного партнерства”. На- вряд чи комусь тоді могло спасти на думку, що всього через 10 років ці відносини опиняться в полоні стихії збройного протистояння і про партнерство доведеться забути надовго. Впродовж понад двох років стратегічні пріоритети держав-сусідок або зовсім не проглядаються, або вибудовуються на засадах взаємонерозуміння – аж до обопільних звинувачень у фашизмі. Для України збройний конфлікт, що переріс у “гібридну війну”, обернувся втратою не лише значної частини еко- номічного потенціалу, але й загрозами політичній суб’єктності. Про- відні політичні гравці на світовій арені використовують її територію для зведення власних геополітичних рахунків, а київська влада не в змозі не лише ефективно протидіяти руйнуванню життєвого про- стору й інфраструктури півдня країни, але й запобігти значним люд- ським втратам серед мирного населення Донбасу. Попри загальне співчуття Україні з боку світової спільноти поки що реального виходу з ситуації, що склалася, не видно. За висновками фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, російська агресія проти України, анексія Криму та фак- тична окупація окремих районів Донбасу розпочали нову еру стиму- льованих міжнародних конфліктів, посилили дію наявних в міжна- родному безпековому середовищі негативних чинників і запустили додаткові руйнівні тенденції, порушивши міжнародно-правові засади © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 10. — С. 35–76 © Я. Верменич, 2016 світового порядку. “Війна на Донбасі, спровокована агресією Росії, має чіткі ознаки цивілізаційного конфлікту. Вигідне географічне по- ложення України як великої транзитної артерії, своєрідного мосту між Європою та Росією останні два десятиліття розглядалося як суттєва політико-економічна перевага, але в умовах геополітичного протистояння воно стало для нашої держави джерелом нових про- блем… Україна, перебуваючи фактично між молотом та ковадлом, ризикує стати ареною тривалого геополітичного протистояння Росії та країн Західного світу на чолі із США”1. За таких умов перед соціогуманітарною наукою стоїть непросте завдання: з’ясувати глибинні витоки неприродного стану в україн- сько-російських відносинах і запропонувати власне бачення шляхів виходу із всеохопної кризи. Гадаємо, що ані сам по собі концепт по- рубіжжя, що уже став звичним у регіональній аналітиці, ані модна формула “постколоніальності”, не наблизять нас до розуміння усієї складності українсько-російських відносин на сучасному етапі. Значно більш продуктивними у сучасному соціальному аналізі є кон- цепції фрактального дуалізму, вписані у контекст неконвенційної (дискурсивної) історії. Неупереджений аналіз неспівмірних дискур- сів створює надійний методологічний фундамент для розуміння “української кризи” у співвідношенні з глобальними політичними процесами, з одного боку, і специфічними обставинами “стикового пограниччя”, з іншого. Нове обличчя сучасного регіоналізму, у полі якого сепаратизм набуває дедалі більшого поширення, перетворює світ на складну мозаїку мереж, осмислення якої мислиме лише на ґрунті нової наукової мови і нових методів соціального аналізу. Си- нергетичні підходи, як ніякі інші, відкривають шлях до осмислення просторової інваріантності як фактора впливу на суспільні цінності й поведінкові реалії. Поняттям фрактал (від лат. fractus – подрібнений) у синергетиці, а віднедавна і в політології позначають частину якоїсь цілісності, здатної відтворювати специфіку останньої з певним коефіцієнтом по- дібності. За О.Донченко, матрична фракталізація значною мірою ви- значає тип і характер самоорганізаційних процесів у будь-якому со- ціумі. Потрапляючи у фрактальний простір, людина чи група автоматично включається в атмосферу властивої йому матриці смис- лів і правил гри. Зрештою саме відповідними фрактальними матри- цями визначається напрям формування ідеологій та соціальних уявлень2. 36 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 1 Донбас і Крим: ціна повернення / За заг. ред. В.П.Горбуліна, О.С. Власюка, Е.М.Лі- банової, О.М.Ляшенко. – К., 2015. – С. 35, 59. 2 Донченко О. Інституціональні матриці як структури колективної психіки // Соці- альна психологія. – 2008. – № 3. – С. 3-8; Її ж: Структура психіки як колективне несвідоме // Там само. – № 2. – С. 3-15. Стан, який вкладається в поняття “фрактальний дуалізм”, вини- кає там і тоді, де й коли люди зазнають впливу різноспрямованих культурно-цивілізаційних домінант чи гостро конфліктних центрів. На субрегіональному й локальному рівнях він найчастіше дається взнаки у вигляді біполярності, яка водночас повторює або імітує мен- тально-ціннісну генетику обох (або кількох) спільнот, що виступають у даному контексті як взірцеві моделі. Як прояв фрактального дуалізму розглядає ментально-ціннісну генетику московської великодержавності, з одного боку, та українського етногенезу на козацькому степовому просторі, з другого, І. Піляєв. Постмодерній епосі, вважає він, притаманна наростаюча фракталь- ність віртуальних культурних феноменів, якими сповнена суспільна свідомість з її новими, прискореними формами приватно-ціннісної скороминущості. Йдеться про міфи, архетипи, соціальні проекти, під- владні використанню в інформаційних війнах. На переконання І. Піляєва, історико-ієрархічний зріз зазначеної фрактальної парадигми придатний для конструктивного аналізу генези та розбудови української державності. Після монгольської на- вали середини ХІІІ ст., яка призвела до поділу Русі між Ордою та Європою, її території упродовж століть акумулювалися навколо гос- тро конфліктуючих центрів – умовно європейського та євразій- ського. Навіть на тих короткотривалих етапах, коли вони перебу- вали у форматі єдиної держави – СРСР, фрактальна дихотомія простежувалася на всіх рівнях – від мікро- до субрегіонального, зумовлюючи цивілізаційно-культурну та геополітичну альтерна- тивність (біполярність). Структурні шоки в геополітичній, інституційній, соціокультурній, безпековій архітектоніці східноєвропейського простору – з їхнім епі- центром в Україні – гостро розмежували та поляризували трансфор- маційні та регіонально-інтеграційні процеси на цій території. Власне, і збройний конфлікт на Донбасі, за І. Піляєвим, став проявом фрактальної локалізації історичної парадигми протистояння Заходу і Сходу, яка вже сама по собі стимулює гібридні за своєю природою євразійські синтези “історичної Росії” та “русского мира”. Фрактальна дихотомія цінностей та геополітичних орієнтацій визначила в кінце- вому рахунку межі аксіологічно-поведінкових “Європи” та “Євразії”. Сучасна Російська Федерація, по суті, виступає багатонаціональною, імперською, євразійською альтернативою проекту національної, єв- ропейської, демократичної Русі-України, і цей фрактальний дуалізм (дихотомія) цінностей та онтологічних, моральних, політичних, гео- політичних орієнтацій буде, на думку І. Піляєва, наростати3. 37 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 3 Піляєв І. Збройний конфлікт на Донбасі як прояв фрактального дуалізму постра- дянського розвитку // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних дослід- жень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – № 1. – С. 129-138. Фрактальна парадигма соціального аналізу забезпечує, отже, уве- дення проблеми українсько-російських відносин у контекст зітк - нення протилежних за своїм змістом самоідентифікацій – української національної і російської імперської. За такого підходу сам україн- сько-російський кордон стає символом несумісності орієнтаційних матриць – для України це своєрідне “огранювання” суверенітету і маркер ідентифікацій, для Росії – гальмівна перешкода на шляху ом- ріяної реінкарнації імперського простору. І якщо порубіжжя як ареал взаємовпливів продукує ціннісну амбівалентність, стимулюючи най- різноманітніші обміни смислами, то кордон однозначно виступає в ролі демаркаційного рубежа, символа-коду “боротьби на ураження” з одночасним спустошенням. Те, що в Україні проблеми етнічності, європейськості, групових меж останнім часом “вибухають” у нових і несподіваних контекстах, хвилює польського соціолога Даріуша Вояковсього, який навіть знай- шов за потрібне доповнити свою монографію 2007 р. “Своє і чуже в Польщі, що змінюється” спеціальним розділом, присвяченим “укра- їнському виклику” 2014–2015 рр. Запропонувавши цікаву з методо- логічного погляду парадигму “інституалізованої рефлексійності”, він вдало уводить у дискурсивний контекст проблему дуалізму україн- ських політичних процесів і відповідних ідентифікацій. Хоч науко- вий український дискурс дуже міцно закорінений у європейському мисленні, проблеми розрізнення понять “нація” і “народ” тракту- ються у ньому здебільшого у дусі російської традиції. Тому, констатує Вояковський, інколи буває “важко розпізнати, в якому моменті, апе- люючи до українськості, ми апелюємо до культурного народу, полі- тичного народу чи до громадянського суспільства”. Утвореною у такий спосіб специфічною сферою дискурсивного прикордоння він пояснює той факт, що реалії збройного конфлікту на Донбасі не вмі- щуються в інтерпретаційні рамки ні російської, ні європейської на- ціональної парадигми. Слабкою стороною української європей- ськості автор вважає і те, що “навіть за умов виразної загрози української державності значна частина суспільства залишається політично інертною”4. У вітчизняній суспільній свідомості з пограниччям пов’язується здебільшого стан плинності й незавершеності, а з кордоном асоцію- ється стан безпеки, нехай і відносної. В українсько-російських від- носинах переорієнтація з умовної парадигми порубіжжя на пара- дигму кордону відбулася зі вступом російської агресії в активну фазу. Поляризація суспільних настроїв сягнула апогею – ті, хто ідентифі- кує себе з “українськістю”, категорично відкидають ціннісно-норма- тивну систему “русского мира”, і навпаки, адепти “русского мира” 38 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 4 Вояковський Д. Ментальні кордони в Європі без кордонів. – 2-ге вид. – К., 2015. – С. 277-290. розглядають усе українське під кутом зору “несправжності” й зомбу- вання. Відтак не стільки концепт пограниччя, скільки нова “кор- донна філософія” набула значення онтологічного пояснювального концепту. Не випадково в зарубіжній епістемології проблема кордон- ності тісно корелює з новою онтологією соціальності. З нею пов’язу- ють надії не стільки на створення адекватної картини подій, скільки на виконання функцій своєрідного методологічного компаса5. Істотних модифікацій зазнають у зв’язку з цим поняття цивіліза- ційних меж і “граничних ліній”. Кордони й пограниччя розглядаються як суб’єкт відносин не лише в центр-периферійному контексті, але й у системі транснаціональних мережевих структур сучасного глоба- лізованого світу. Цей специфічний простір відчуває вплив з боку різ- них геополітичних чинників і політичних акторів, найчастіше за мо- деллю “ланцюгової реакції”. Що ж до його власної, “суб’єктної” ролі, то вона, залежачи від здатності погранич до самоструктурування, під тиском сучасних реалій зазвичай має тенденцію до звуження мож- ливостей. Нині ні для кого уже не є секретом той факт, що п’ятиріч- ний досвід “арабської весни” 2011 р. дав результат, протилежний очі- куваному. Якщо винести “за дужки” доволі обмежені демократичні здобутки Тунісу, доводиться визнати, що “революційні експерименти” нашого часу закінчуються хаосом (Сирія, Лівія). За оцінкою оглядача “Le Figaro” Ф. Желі, “на зміну революційній весні прийшла ісламіст- ська зима”, а рівень безпеки в усьому світі знизився. При цьому свого останнього слова арабський світ ще не сказав6. Небачена раніше про- никність сучасних кордонів стала додатковим фактором глобальних ризиків і загроз. За таких умов, у баченні російського культуролога П. Гречка, “бі- нарна, центр-периферійна опозиція перетворюється, по суті, в опо- зицію владну, силову. Логіка стає політикою. Діалог аргументів ви- роджується у монолог панування й підкорення, у різновид ангажовано-владних відносин. “Невизначеність, детериторіалізація, трансгресія – це тільки деякі з тих термінів, які застосовуються для описання сучасних глобалізаційних процесів”7. Осмислення складних і неоднозначних процесів, у ході яких “ло- гіка стає політикою”, у суспільних науках почалося відразу ж після розпаду СРСР, і зарубіжне “радянознавство” виявилося у порівнянні з пострадянським більш оперативним. Американський політолог Дж. Міршаймер, констатуючи наявність “історії взаємної ворожнечі між росіянами й українцями”, серед факторів конфліктогенності у 39 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій »5 Кемеров В.Е. Ключи к современности – в сдвигах в методологии // Вопросы фило- софии. – 2014. – № 2. – С. 7. 6 Сезон бунта // События недели: итоги и факты. – 2016. – 19 января. 7 Гречко П.К. Пограничье как социокультурная реальность // Вопросы социальной теории. – 2012. – Т.VI. – C. 81-96. їхніх відносинах ще у 1993 р. поставив на перше місце “протяжний незахищений кордон між двома країнами”. А на другому місці у нього – загроза гіпернаціоналізму на основі взаємної неприязні, ускладне- ної етнічною строкатістю та суперечками навколо проблеми Криму й Чорноморського флоту8. Німецький радянознавець Г. Сімон (Зімон) вважав надзвичайно важливим знайти оптимальну відповідь на питання: що означав роз- пад СРСР для новопосталих держав, насамперед, для самої Російської Федерації, і які – інтеграційні чи дезінтеграційні процеси він потягне за собою? Розмірковуючи про перспективи Росії на шляху будівниц- тва власної національної держави, Г. Сімон провів чітку грань між ус- відомленням її значущості в РФ, з одного боку, та в Україні, з іншого. Українці, як і естонці чи словаки, сприймають національну державу європейського типу як здійснення історичної мрії і як гарантію про- довження існування нації в майбутньому, наголошував він. У баченні росіян національна держава означає самообмеження і відмову від ім- перії. Широкий спектр політичних сил Росії не схильний сприймати розпад СРСР як кінець імперії. “Вони вбачають у Росії не державу, як всі інші, а як домінуючий форпост у європейському просторі”, який на даний час у зв’язку з внутрішнім та зовнішнім розпадом є ще слаб- ким; але він отямиться і набереться сил і знову буде “відігравати ту роль, яку надала йому історія”. Тим часом для Сімона уже в 1994 р. було очевидно: питання “хоче чи може Росія стати національною державою”, є для неї смисложит- тєвим. “Лише в ході такого перетворення Росія зможе стати партне- ром у майбутній інтеграції – в загальноєвропейських чи особливих східноєвропейських рамках”. Адже “національна держава не є ет- нократією. Російська держава, що мала столітній досвід співжиття з іншими народами, повинна бути спроможною знайти автономне урегулювання для неросіян”. Але саме в Росії виникла дивна ситуа- ція, коли націоналісти виступають проти національної держави. “Ім- перський ревізіонізм обґрунтовується тим, що інші народи неспро- можні побудувати економічно життєздатні держави, а також забезпечити політичну стабільність і військову безпеку на європей- ському просторі. Охоронці імперії, очевидно, розвивають альтруїс- тичну доктрину, згідно з якою турботи і клопоти інших треба брати на себе”9. Пізніше прогнози Г. Сімона трансформувалися у концепцію “штуч- ного й неісторичного характеру Російської Федерації – “держави, якої 40 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 8 Mearsheimer J. Case the ukrainian nuclear deterrent // Foreign Affairs. – 1993. – Vol. 72. – № 3. – P. 53-56. 9 Зімон Г. На шляху від радянської системи до національно-державного устрою: інтеграція чи розпад? // Етнічні меншини Східної і Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. – К., 1994. – С. 44-46. ніхто не бажав”, з кордонами, “які у багатьох випадках неможливо обґрунтувати ані етнічно, ані історично, ані економічно”. Базовані на силі, вони створюють очевидний парадокс: РФ виступає водночас і як охоронець понад тисячолітньої історії імперії, і як фактор її “внут- рішньої ліквідації і неминучого розпаду”. У 2000 році Зімон вже прямо пов’язував сумну перспективу для РФ з імовірністю ставки її політиків на силу і довільним зруйнуванням лінії кордону, яка “доти не піддавалася коригуванню будь-де”. Саме з цим намаганням пов’язував він можливу активізацію конфліктного потенціалу на Сході України10. На проблемах українсько-російського кордону фокусували свою увагу і російські науковці, хоч їхнє бачення його місця й ролі виразно вималювалося дещо пізніше. Природно, що своїм першочерговим завданням ідеологи РФ вважали не огранювання простору націо- нальної держави, а реінкарнацію імперських постулатів. Звідси ак- цент на зображенні імперії як “форми, ступеня, категорії глобалізації” у провідного російського теоретика регіоналізму Л.Горизонтова. Кон- струювання макрорегіону, у межах якого опиняються території “су- часних України і Білорусі”, у баченні російських істориків будувалося на запереченні поняття “Центрально-Східна Європа”, уведеного в обіг польськими істориками. Натомість активно пропагувалися різні версії імперії-регіону й імперської ідентичності. З імперією-регіоном, за Горизонтовим, пов’язані уявлення про природні кордони, до яких вона прагне і вихід поза які здатен її серйозно послаблювати. Імпе- рія могла гальмувати, але могла й стимулювати формування націй. Автор вважав, що врахування амбівалентної ролі імперій у націєбу- дівництві дає змогу історикам вийти поза межі дискурсу національ- ного відродження з його “антиімперіалістичним пафосом”. Важли- вим, з його погляду, є і врахування – у випадку розділених націй – специфіки становлення міжімперських регіональних спільнот, своє- рідних протоєврорегіонів з не лише етнічною, але й певною госпо- дарською спільністю11. У підкреслено нейтральному вигляді (очевидно, зіграло свою роль опублікування згаданих міркувань в українському виданні) тут ок- реслено принципову відмінність українського й російського позиціо- нування в Європі: українець наполегливо шукає своє місце в євро- пейському просторі, а для росіянина шокуючою обставиною стало значне звуження звичного радянського простору. Унезалежнення України в РФ здебільшого сприймається як прикре непорозуміння, а то й як штучна “етнічна химера”. 41 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 10 Симон Г. Российский национализм русских и нерусских // Национализм в поздне- и посткоммунистической Европе. – Т.2. – М., 2010. – С. 14-17. 11 Горизонтов Л. Империя в регионе, империя-регион, империя регионов // Регіо- нальна історія України. – Вип. 2. – К., 2008. – С. 127-134. Хоч як прикро це визнавати, але у ХХІ ст. характер українсько- російських відносин визначається непримиренним зіткненням двох парадигм: демократично-індивідуальної й централістсько-імпер- ської. Імперськість – саме та домінанта російської свідомості, без якої її апологети не мислять існування власної держави як такої. За О. Прохановим, “Росія і зараз імперія. Її подальший розпад, якщо він відбудеться, перетворить Росію у конгломерат просторів… Якщо позбавити Росію імперськості як принципу її творення, то від Росії залишиться одне лахміття”. Ще відвертішим виявився С.Караганов. В інтерв’ю “Русскому журналу” 2009 р., опублікованому під назвою “Нікому не потрібні чудовиська. Десуверенізція України” він прозоро натякав: у Росії немає жодних інструментів впливу на ситуацію в Україні; не бачив він і реальних можливостей того, що Європа “дасть карт-бланш Росії на те, щоб вона окупувала Україну в цілому або по частинах”. Але і Росія, доводив він, “не захоче одержати в себе під боком цілковито некеровані території”12. Імперія фігурує як домінантна ідея з об’єднуючим підтекстом і у геополітиків правої орієнтації (один з розділів “Основ геополітики” О. Дугіна має назву “Росія немислима без імперії”13). Німецький полі- толог А. Умланд наголошує на тому, що ідеологія Дугіна пронизана думкою про нове народження (а не реставрацію старої радянської чи дорадянської) Росії і може розглядатися як крайня форма специфічно російського “супранаціоналізму”. “Неоєвразійство” Дугіна, доводить він, можна розглядати як специфічно російський різновид ідеології єврофашизму і пов’язувати його манеру поведінки з метаполітичною стратегією й тактикою “політичної мімікрії” європейських “нових правих”. Ототожнюючи свої підходи з євразійством, Дугін намага- ється підвищити значущість власних памфлетів, хоч саме поняття “Євразія” у нього має не лише більш широке, але й по суті інше “на- повнення”, ніж у дискурсі російського інтелектуального руху міжво- єнного часу. У цьому сенсі “неоєвразійство” тісніше споріднене з світовим окультизмом, західним традиціоналізмом та з “новим на- ціоналізмом”, що виник у Німеччині після Першої світової війни14. У баченні західних росієзнавців “імперськість” російської свідо- мості з обстоюванням виняткової ролі православно-християнської цивілізації та її рівновіддаленості від західних і східних традицій виводиться, з одного боку, від кількох століть перебування в орбіті 42 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 12 Цит. за: Щербак Ю. Україна в зоні турбулентності. – К., 2010. – С. 107, 177-178. 13 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – М., 1997. – С. 251. 14 Умланд А. Новые идеологические образования в современном русском антидемо- кратизме: западные концепции, антизападные политические доктрины и постсоветский партийный спектр // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних дослід- жень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – Вип. 33. – К., 2007. – С.388-392. монгольських впливів, а з другого – від безпрецедентної тривалості відносин, побудованих на кріпосному праві. За Р. Пайпсом, менталь- ність її населення склалася як результат емоційної залежності від не- спокійних кордонів і страху перед іноземним вторгненням. “Імпер- ський синдром” подається як потужний антиліберальний фактор, а постійні колонізаційні потуги – як чинник мілітаризації свідомості. Такого тягаря традицій, передсудів і стереотипів, на його думку, не- можливо позбутися за короткий час15. Навіть у найменш заангажованих російських аналітиків можна зустріти акценти на імперській величі, химерно поєднані з апологією радянськості. Унітарно-імперська конструкція проглядається і за ра- дянською, і за путінською моделлю федералізму, доводить А.Захаров. Але “імперія – це не тільки насильство і примус”. Принципову новизну радянської імперії автор вбачає у декларуванні вільного виходу рес- публік з СРСР, і у цьому розумінні “радянський федералізм несподі- вано представ більш симпатичним проектом, ніж його нинішній ро- сійський аналог”16. Загалом же, констатує російська дослідниця О.Малінова, “у російському політичному просторі “імперія виступає не стільки як категорія для аналізу реальних проблем, скільки як по- пулярна ідеологема”17. Якщо ж говорити про стан вітчизняного “кордонного” мислення, то його роль у вибудові національного “гранд-наративу” завжди була помітною, а подеколи навіть визначальною. Здається, жоден з віт- чизняних гуманітаріїв не обминув тему пограниччя як домінанти ук- раїнської історії. В.Липинський розглядав проблему Степу як протис- тояння європейської землеробської традиції, уособлюваної городовим козацтвом і шляхтою, січовій стихії степової вольниці18. О. Пріцак на- голошував на тому, що, як усяке пограниччя, територія України була вагітна водночас злиттям багатств різних культурних традицій і про- тиріччями, які ці різні складники приносять із собою19. С. Кримський бачив у створеній на пограниччі новій соціальній і політичній органі- зації перемогу “розумної ойкумени” над безоднею й хаосом і наголошу- вав на розумінні кордону й межі як фактора цілісності20. Г. Корольов, навпаки, пов’язує з кордоном феномен українського розділення, 43 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 15 Пайпс Р. Россия на пороге ХХІ века // Режим доступу: http:inosmi.ru/print 240222 html. 16 Захаров А. “Спящий институт”. Федерализм в современной России и в мире. – М., 2012. – С. 16-37. 17 Малинова О.Ю. Дискуссии о государстве и нации в постсоветской Росии и идео- логема империи // Политическая наука. – 2008. – № 1. – С. 31-58. 18 Липинський В. Україна на переломі (1657 – 1659). – К., 1997. – С. 89, 229. 19 Пріцак О. Що таке історія України // Український історичний журнал. – 2015. – № 1. – С. 209. 20 Кримський С.Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С. 104-105. специфіку якого вбачає у його принциповій неподоланності – з різ- ними відповідями на один виклик, станом роздвоєної лояльності та дихотомної ментальності21. Утім, рівень аналітичної конкретики у дослідженні вітчизняних кордонів можна вважати задовільним лише в хронологічних межах ХХ століття. В радянські часи міжреспубліканські кордони взагалі не були об’єктами серйозного наукового аналізу: з подачі вождя біль- шовицької партії В. Леніна проблема кордонів між республіками була визначена як другорядна й не важлива22. Після розпаду СРСР тепер уже міждержавні кордони почали привертати до себе дедалі більшу суспільну й наукову увагу: це засвідчила, зокрема, монографія В. Бо- єчка, О. Ганжі, Б. Захарчука, в якій процеси оформлення кордонів простежені майже виключно у межах ХХ століття. Ситуація з “ретрос- пективним баченням” змінилася лише як наслідок плідної роботи на- укового регіонального семінару, який функціонував упродовж 2004 – 2006 рр., об’єднавши зусилля вчених України, Білорусі, Молдови, Литви навколо проекту “Східно-Центральне Пограниччя у контексті нової гуманістики”. Європейський гуманітарний університет у Віль- нюсі за сприяння корпорації Карнегі (Нью-Йорк) вдало спрямував зу- силля істориків, соціологів, філософів, культурологів в русло дослід- жень як соціально-економічної динаміки на пограниччях, так і окремих пограничних ареалів23. Справжнім проривом у сфері осмислення процесів українсько- російських відносин у зонах порубіжжя стала виконана в рамках згаданого проекту книга В.Кравченка “Харьков/Харків: столица Пограничья”. У 2009 р., коли писалася книга, українсько-російський кордон у баченні автора підпадав під визначення перехідної (кон- тактної) культурної зони, не обтяженої відкритими протистояннями чи розділеною пам’яттю. Сподівання автора на те, що такий стан триватиме доволі довго, однак, не справдилися24. Тим не менш йому вдалося у процесі концептуалізації регіону Слобідської України помі- тити ті “больові точки”, які були зумовлені проведеними в минулому розподільчими лініями і відчутною регіональною асиметрією. Про- стеження “кордонного дискурсу” – відмітна риса цієї вартісної праці. 44 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 21 Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2010. – С. 16-17. 22 Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т. 40. – К., 1974. – С. 41-42. 23 Назвемо для прикладу кілька найбільш цікавих, на наш погляд, праць: После им- перии: исследование восточно-европейского пограничья / Под ред. И.Бобкова, С.Наумова, П.Терешковича. – Вильнюс, 2005; Бреский О., Бреская О. От транзитологии к теории пограничья. – Вильнюс, 2008; Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. – Виль- нюс, 2010; Кравцевич А., Смоленчук А., Токть С. Белорусы: нация Пограничья. – Виль- нюс, 2011. 24 Кравченко В. Харьков/Харків: столица Пограничья. – С. 7. Багато в чому пророчим виявився і його висновок: українсько-росій- ський кордон ще доведеться створювати – не лише як географічну, але й як символічну реальність25. Російські політтехнологи й путінські спічрайтери не надто обтя- жують себе пошуком сучасних формул, які б бодай мінімальною мірою виправдовували втручання у перебіг подій на пострадян- ському просторі. Очевидно, що їх цілком задовольняє архаїка “єди- нокровності”, вкладена у примітивну й недолугу формулу “захисту співвітчизників”. Після деякої перерви у її застосуванні у 2015 р. вона знову з’явилася у путінському виконанні у документальному фільмі “Світопорядок”, показаному на російському телебаченні. Традиційно вона має такий вигляд: “Ми не можемо віддати на з’їдання націона- лістам тих людей, які на південному сході проживають. І не лише ро- сіян, але й російськомовне населення, яке орієнтується на Росію”26. Німецький публіцист Фріц Ерліх наголошує: той, хто шукає дійсні причини нападу Росії на Україну, не повинен звертатися до теорії змови. На війні заробляють гроші, а економіка Росії “тримається, як на волосині, всього лиш на експорті зброї”. Після США (29%) Росія (27%) є другим за обсягами постачальником великих систем озбро- єння в усьому світі. США у ХХІ ст. скоротили свої військові витрати, Росія, навпаки, їх нарощує, бо вже не може існувати без військово- індустріального комплексу. Тому створенням нових образів ворогів населення систематично готували до війни. Оскільки військова промисловість Росії виявилася дуже прибут- ковою, олігархи й акціонери цієї галузі жодним чином не зацікавлені в зміні зовнішньополітичного курсу РФ. Лишається уповати на сан- кції і на те, що росіяни зрештою усвідомлять: орієнтована виключно на сировину і війну економіка в сучасному світі приречена на про- вал27. У трактуванні історика й політолога з Центру балтійських та схід- ноєвропейських студій університету Сьодерторн (Стокгольм) Ігоря Торбакова пошуки втраченого статусу великої держави і глибоке ан- тизахідництво, продиктоване “почуттям образи через уявне прини- ження з боку Заходу”, стимулюють відродження ідеології класичного євразійства, яке почалося у 1990-х рр. На прикладі О. Дугіна вже було показано, що неоєвразійство являє собою специфічний тип росій- ського націоналізму й консервативну ідеологію, які водночас вос- крешають дискурс романтизму ХІХ ст. і адаптують його до сучасних умов. Симптоматичними виявилися спроби створити певну “гіб- ридну” версію ідеології російської винятковості на основі поєднання 45 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 25 Там само. – С. 321. 26 Бурлаченко С. Фронда крепнет, энтропия растет // “2000”. – 2015. – 25 декабря. 27 Ерліх Ф. Навіщо Росії потрібні війни і чому санкції такі важливі // День. – 2015. – 24 лютого. ідей “неоєвразійства” і класичних версій геополітики. Із “євразійс- тва” запозичується зображення Росії як особливої цивілізації із за- гальносвітовою культурно-історичною місією, а із геополітики – теза про одвічне прагнення Заходу принизити й розчленувати її. На такій доволі хиткій основі вибудовуються як схеми специфічних інтересів і завдань Росії на пострадянському просторі, так і поширені уявлення про “співвітчизників”, які, мовляв, потребують російського “захисту”. Події в Україні, зокрема українсько-російський конфлікт, конста- тує вже згадуваний Даріуш Вояковський, внесли в європейський дис- курс на теми кордонів новий і важливий досвід. “У цьому конфлікті Росія намагається визначитись як культура, що пропонує інакші, альтернативні способи інтерпретування етнічності та суспільства”. Звідси переконаність цього автора у тому, що ідеологічний вимір цього конфлікту має значення не тільки для України й Росії, але й для всієї Європи28. На фоні сучасних трактувань місця й ролі кордонів і погранич до- волі чітко вимальовується відмінність української та російської “кор- донних стратегій”. Україна упродовж усього переговорного процесу з РФ домагається визнання російською стороною міжреспублікан- ського (адміністративного) кордону між колишніми УРСР та РРФСР як державного кордону між Україною і Росією. Натомість російська сторона вважає, що в колишньому СРСР адміністративний кордон по морю між союзними республіками (зокрема, у Керченській про- тоці) взагалі не встановлювався. Звідси її бажання нав’язати Україні, всупереч вимогам міжнародного права, “сурогатні” форми домовле- ностей, які забезпечували б її власні стратегічні інтереси. Що ж до сухопутного кордону між Україною і РФ, то, попри підписання у травні 2010 р. угоди про демаркацію українсько-російського кордону, перший прикордонний стовп на Чернігівсько-Брянській ділянці з’явився лише в листопаді 2012 р.29 У контексті модної ідеологеми “русского мира” російські стратеги говорять про “нову міжнародну архітектуру” та регіональні інтегра- ційні об’єднання, надаючи при цьому “регіоналістському напрямку” чітких цивілізаційних конотацій. Але спроби поєднати імперську ідею з ідеєю нації в формулі “Росії – Євразії” і тим самим “врятувати імперію через її заперечення” виявилися завідомо програшними – утвердити всеосяжну “євразійську ідентичність” через поняття “панєвразійського націоналізму” не вдалося. “Замість рішуче пере- осмислити Росію як національну державу і встановити її “справжній” національний інтерес, Москва грузне в сумнівній “постімперській” 46 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 28 Вояковський Д. Ментальні кордони в Європі без кордонів. – С. 21. 29 Докладніше див.: Дмитрук В. Делімітація та демаркація державного кордону України: проблеми та пріоритети // Регіональна історія України. – Вип. 8. – К., 2014. – С. 109-116. фазі – все ще відчайдушно прагнучи утвердити свої регіональні при- вілеї та досягти статусу великої держави”. Як вважають російські стратеги, саме об’єднання Росії та її пострадянських сусідів у щільно інтегровану спільноту держав “дасть змогу цій європейській асоціа- ції стати одним з головних центрів сили, що на рівних з іншими цен- трами братиме участь у світовому та регіональному правлінні”. РФ прагне “контролювати Велику Периферію довкола Росії”, щоб запо- бігти встановленню стратегічного панування над нею будь-якої іншої світової потуги30. Те, що за сучасних умов проблеми простору прямо пов’язуються з проблемами безпеки, випливає з істотного урізноманітнення засобів просторової експансії. Фізичні засоби захисту територій нині допов- нюються, за визначенням Д. Замятіна, метафізичними. Це і особливі стратегії комунікації, і ментальні стратегії, спрямовані на відокрем- лення образу простору від образу небезпеки. Метагеографічний фе- номен у трактуваннях автора сприймається як своєрідна “гологра- фія місця” – з небаченим донині його уявним розширенням, з одного боку, і “закриттям” тієї місцевої, локальної дійсності, що традиційно спостерігається, з іншого. “Простір немовби густішає, ущільнюється, стає більш анізотропним і, з зовнішнього погляду, більш структур- ним”. Такий простір сприймається як більш наближений до людини, “одомашнений”. Але водночас він стає вразливішим з погляду без- пеки. Це вдалося переконливо показати фахівцям з Копенгагенської школи досліджень миру на чолі з її основоположником Б. Бузаном. У неодноразово перевиданій монографії “Регіони і влада: структура міжнародної безпеки” поняття “сек’юритизації” органічно впи- суються у контекст регіональних комплексів безпеки31. Ключова проблема онтології просторовості у баченні фахівців з культурної географії полягає у ментальному й когнітивному розриві між сприйняттям і відображенням. “Перехід через кордони відбува- ється постійно, і тому нормальне життя полягає у безперервному “від- творенні” перехідних станів, подій та екзистенцій”. Кожне відчуття на- ростання небезпеки супроводиться посиленням тривожності і отже, постійно повторюваними вимогами посилення рівня безпеки. В рам- ках геономіки безпеки досліджуються просторові уявлення, насампе- ред ті, які роблять потенційно небезпечними пограничні ідентичності. Практично будь-який конфлікт розгортається відразу у кількох про- сторах, і основна проблема якраз і полягає у їхньому суміщенні32. 47 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 30Торбаков І. Прикрощі «євразійської» орієнтації // Критика. – 2013. – Ч. 9-10. – С. 12-15. 31 Buzan B., Waever O. Regions and powers. The structure of international security. 7th ed. – New York, 2010. – P.17. 32 Замятин Д.Н. Пространство и (без)опасность: онтологические модели воображе- ния // Полис. – 2013. – № 3. – С. 137-148. У цьому зв’язку уявляється важливим простеження на матеріалі українсько-російських відносин усього процесу формування “нової кордонної філософії” у її полярних вимірах. Адже те, що в україн- ському баченні уявляється нормою, в російському постає як викрив- лення природного ходу історії. Пошук нових концептуальних моделей впливу кордонів і погранич на перебіг інтеграційних і диверсифі ка- ційних процесів в Україні у російському і вітчизняному виконанні йде у різноспрямованих руслах, і це ставить перед наукознавством про- блему мінімізації асиметрії бодай у наукових дискурсах. В анексії Росією Криму і створенні вогнища напруги в Донбасі фа- хівці-кордонознавці справедливо вбачають не лише серйозні безпе- кові виклики для українського суспільства, але й активізацію нового протистояння між Заходом і РФ – як аналога “холодної війни”. “Ро- сійська інтервенція та анексія низки територій України стала осно- вою нагнітання адміністрацією В. Путіна політики “глобального втру- чання”, що була притаманна СРСР. Росія знову використовує ідеологічно-застарілі концепти, які їй допомагають позиціонувати себе як політико-економічну модель протидії глобалізації”. Концепт “русского мира”, доповнений вищими ієрархами православної цер- кви ідеологемою “святої Русі”, дедалі більше набуває рис контргло- бальності; остання трактується як протидія вестернізації, яка, мов- ляв, зазіхає на традиційні території сфери впливу Росії. Звідси набуття російською політикою рис “повторної колонізації” – з пара- лельною втратою власної національної ідентичності. Для України це серйозний виклик усьому націєтворчому процесу – вона змушена “займатися не лише інноваційно-модернізаційною” діяльністю, а й “оборонною” – засвоювати елементи безпекової раціональності та вдаватися у ставленні до російського політико-інформаційного поля з позиції “блокадного менталітету”33. Цікаво проаналізувати у цьому зв’язку еволюцію російських не- оімперських догматів – від пропаганди поміркованого універсалізму й культурної взаємодії народів до відвертого расизму. У баченні Цен- тру національної слави Росії й Інституту соціології РАН універсаль- ність Російської імперії, хоч і виводиться від ідеї “Третього Риму”, все ж подається в ключі долання “пістрявих локалізмів” і забезпечення “відносної стійкості збереження й підтримування умов, необхідних для спільного проживання й культурної взаємодії народів, що істо- рично мали різну цивілізаційну належність”34. Докорінно інший кут 48 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 33 Астаф’єв А. Російська політика “повторної колонізації” як виклик українській куль- турі та націотворчому процесу // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональ- них досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 1. – С. 94-103. 34 Логинов А.В. Российская философия ХІХ века о православно-мусульманском ци- вилизационном взаимодействии // Россия в современном диалоге цивилизаций. – М., 2008. – С. 19. зору на цивілізаційну місію РФ пропонується у межах російської ра- сології, що входить у моду, – виходячи з принципів “біологічного де- термінізму”, вона закликає “розрізняти своїх і чужих, росіян і неро- сіян”. За А. Савельєвим, росіяни не повинні “милостиво дивитися на молодших братів”, які, мовляв, “уявляють себе спадкоємцями нашого багатства”. У потрібний момент все, що знаходиться довкола росій- ської людини, має “перетворюватися на зброю… І тоді ми повернемо собі державу, яку віддали чужим людям”35. За наявності таких методологічних настанов Росії нелегко утрима- тися на позиціях декларованої “ліберальної демократії”. Незалежно від того, під яким кутом зору розглядається інтелектуальна традиція лібе- ралізму у російській суспільній думці – суто політичним чи замасковано цивілізаційним, її адепти дедалі частіше змушені визнавати: сучасний лібералізм – це “шухляда з подвійним дном”, він “ховає демократію в її прямому значенні суверенітету народу”. Виявилося, що, як констатує провідний дослідник Інституту Брукінгса Лілія Шевцова, голосом сво- боди легше було виступати за радянських часів, ніж при посткомунізмі, “коли почалася імітація всіх принципів, і цинізм виявився всепогли- наючим”. Російська інтелектуальна верства, що зазнала за цих умов деморалізації, не змогла стати символом чи рупором нових цінностей і чинником опору наступаючому авторитаризмові. У ситуації роз’єд- нання, втрати вектора “вона піддалася імперському наркотику… Час і пропаганда змогли пробудити в душах багатьох щось темне й руй- нівне”. Утім, вважає дослідниця, “враження, що все суспільство пере- творилося на залежних від імперської дурі, буде перебільшенням”36. Тим не менш зусилля цілої армії російських геополітиків спрямо- вуються на пошук нового символічного оформлення ідей великодер- жавності – за В.Бушанським, “дискурс глобального протистояння двох суспільно-політичних формацій переріс у дискурс боротьби Росії проти однополярного світу; дискурс засудження буржуазного спо- собу життя – в дискурс критики Постмодерну… Футуристично-мо- дерністський лексикон поступився місцем лексикону слов’янофілів. Запанував новий стиль, щось середнє між ніколаєвським ампіром і сталінським бароко”. На цій основі сформувався російський невро- тизм, в основі якого ідеологія несприйняття будь-яких точок зору, ба- зованих не на імперських критеріях оцінювання. “Цілком зрозуміло, що Україна та Росія осмислюють історію, сучасність і майбуття в геть протилежних і несумісних категоріях”37. 49 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 35 Савельев А.Н. Образ врага. Расология и политическая антропология. – Изд. 2-е. – М., 2010. – С. 350-351. 36 Viva Литва! 25 років Свободи // День. – 2016. – 14 січня. 37 Бушанський В. Критичний аналіз російських політико-історичних уявлень // На- укові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 1. – С. 244-250. Як наголошує М. Горєлов, “у російській геополітичній думці не існує концепцій щодо визначення власних природних кордонів, влас- них масштабів; у ній переважають такі категорії, як “сфера винятко- вих інтересів”, “зони впливу”, “ареал розселення російськомовного населення”, “ближнє зарубіжжя… Парадигма розбудови російської державності – беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі”. Саме тому, попри чергування періодів за- гострень і “потеплінь” в російсько-українських відносинах “у масовій свідомості росіян ставлення до України і українців еволюціонує від нерозуміння й образи до зловтіхи і зверхності… Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності та партнерства. Реальністю лишається жорстка дихотомія: або дик- тат і підпорядкування, або протиборство”38. У баченні С. Кульчицького, “для Путіна ідеалом є державний устрій дореволюційної Росії. Одночасно він хоче зробити Російську Федерацію максимально наближеною до кордонів колишньої імпе- рії, оскільки не розуміє, що часи імперій залишилися в минулому. Небезпека для людства й передусім для України полягає в тому, що ця людина тримає палець на ядерній кнопці”39. Стимуляція сепаратизму – головне знаряддя анексіоністської стратегії РФ. Ідеологія сепаратизму маскується постулатом про право націй на самовизначення, хоч у міжнародно-правовій системі само- визначення передбачає безліч різних моделей реалізації. Ототож- нення самовизначення з неодмінним політичним відторгненням від усталеного державного організму – спекулятивний прийом, ледь за- маскований вимогами “ліквідації дискримінації”. Сепаратизм – найрадикальніша форма націоналізму, базована на міфологізованому уявленні про державну незалежність як єдино при- йнятну форму “національного самовизначення”. В його основі – ко- лективний міф про право кожної етнічної спільноти на власну дер- жавність, яке нібито закріплене у міжнародно-правовій системі. Насправді ж у ній про етнічні групи не йдеться взагалі – смисл цієї норми полягає у визначенні права територіальної спільноти визна- чати систему управління на власній території відповідно до демокра- тичних норм і не на шкоду інтересам інших спільнот. Самовизначення може набувати найрізноманітніших форм і зовсім не обов’язково суп- роводитися розпадом існуючих територіальних утворень. Але сепара- тисти незмінно трактують його в сенсі “ліквідації дискримінації” аж до повного руйнування її реального чи уявного джерела. 50 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 38 Горєлов М. Українська доктрина Росії доби незалежності // Наукові записки Інсти- туту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2012. – Вип. 4. – С. 65-69. 39 Кульчицький С. Висока хвороба // День. – 2016. – 27 січня. Уявлення про доцільність власної державності для кожної етніч- ної спільноти чи для якогось сегмента соціуму нереалістичне і згубне у своїй основі: державну цілісність легко зруйнувати, але вибудувати з її уламків життєздатну структуру стократ важче. У міжнародно-пра- вових документах право націй на самовизначення трактується до- волі широко: йдеться про забезпечення кожній спільноті можливості визначати систему управління згідно демократично зафіксованої волі громади і про максимально широку участь місцевих громад у по- літичному процесі. Сепаратисти ж трактують це право як руйну- вання існуючої державної цілісності. Л. Снайдер визначав сепаратизм як принцип та діяльність, роз- роблювані для повного виходу з централізованого державного орга- нізму якоїсь його частини. Ані автономія, ані федерація сепаратистів, як правило, не влаштовують. В ролі аргументів фігурує визвольна риторика, доведена до невизнання легітимності існуючого держав- ного утворення40. Оскільки сепаратисти завжди не в ладах із зако- ном, вони охоче апелюють до моралі. Якщо існуючий режим оголо- шується нелегітимним, його опоненти постають в ореолі борців за справедливість. Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що навіть для самих сепаратистів така стратегія далеко не безпрограшна. Е. Ян звертає увагу на те, що принаймні гіпотетично імовірність приєд- нання території, що прагне змінити свій статус, до коннаціональної, міжнародно визнаної держави невелика. “Сепаратизм з метою приєд- нання може бути успішним лише у тому випадку, якщо він кореспон- дує з іредентизмом у коннаціональній державі, тобто з устремлінням такої держави приєднати “незвільнену територію” коннаціональних “братів” і “сестер”. Більш реальною є перспектива перетворення “уяв- ного сепаратизму з метою приєднання” у сепаратизм з метою неза- лежності. Так сталося, приміром, у косовському випадку. Але на цьому шляху виникає безліч проблем, які роблять перспективи таких держав невизначеними41. Осмислення всього комплексу проблем, пов’язаних із територі- альністю та її демаркаторами, можливе сьогодні лише на основі нової цивілізаційної парадигми глобального розвитку, в рамках “нової просторової науки”, контури якої вимальовуються на перетині глоба- лістики й регіоналістики, культурної антропології й гуманітарної геог- рафії. Врівноваження часових параметрів, що традиційно домінували 51 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 40 Snyder L.L. Global multi-nationalism. Autonomy of independence. – London, 1982. – P. 17. 41 Ян Э. Государственная трансформация на востоке Европы. «Второе национальное возрождение» или национализм, национальные движения и образование национальных государств в поздне- и посткоммунистической Европе // Национализм в поздне- и пост- коммунистической Европе. – Т.1. – М., 2010. – С. 61-63. в історичному пізнанні, просторовими координатами визначило сутність “просторового повороту”, який після новаторських праць Е. Саїда та Е. Соджі поповнив ряд когнітивних поворотів, що упро- довж кількох десятиліть істотно змінили напрям соціогуманітарних досліджень. У цьому переосмисленому просторі нового звучання на- були проблеми межовості, граничності, кордонів. За цих умов по- няття межі неймовірно розширюється, а простір стає динамічним, наповненим рухом. Якщо у Ф. Броделя ішлося переважно про полі- тичні, економічні, цивілізаційні кордони, то В. Вжосек уже веде мову про межі культурних практик, межі дифузії, межі соціоісторичних явищ42. Дедалі частіше говорять навіть про своєрідну глобальну по- граничну ситуацію – як точку біфуркації, яка характеризується роз- двоєнням визначеності і здатна провокувати стратегічну нестабіль- ність. Альтернативні вектори руху стають непередбачуваними43. У такому контексті не може не дивувати нереалістичність і певна інфантильність позиції правлячих політичних сил Росії в “україн- ському питанні”. І сьогодні для світу так і лишається незрозумілим, констатує О. Білоколос, як Путін, який витратив 50 млрд доларів на проведення зимової олімпіади в Сочі і показав ніби цивілізовану Росію, фактично зразу ж зруйнував усе окупацією Криму44. У баченні М. Рябчука причини таких метаморфоз – у схильності Росії до архаїки – на протилежність налаштованості України на ви- користання модерних, конструктивістських термінів. Росія ж вперто тяжіє до анахронічних категорій “грунту і крові”, православної віри і “традиційних” цінностей. Путінські ідеологи свідомо ігнорують гро- мадянський характер української нації, накидаючи, натомість, на неї й на цілий світ архаїчну етнокультурну матрицю, яка забезпечує й легітимізує існування фікційного “русского мира”45. Позиція президента великої держави з ядерним потенціалом вра- жає кричущою некомпетентністю. У його баченні Україна – це “на- віть не держава”. Він нарахував в Україні 17 мільйонів росіян (пере- пис 2001 р. зафіксував 8,33 млн.), а в Криму – 90% (за тим же переписом 58,5%). До складу Новоросії, частини якої, за його твер- дженням, “не входили до складу України за царських часів”, а були, мовляв, передані в Україну у 20-х рр. російським урядом, він відніс навіть Харків. Але ж якщо не сам Путін, то його спічрайтери мали б 52 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 42 Вжосек В. Історія – Культура – Метафора. Постання некласичної історіографії. Про історичне мислення. – К., 2012. – С. 227-229. 43 Шепєлєв М.А. Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового роз- витку. – К., 2004. – С. 170. 44 Білоколос О. 2018-й… // Дзеркало тижня. – 2016. – 6 лютого. 45 Рябчук М. Російський вимір “української кризи” // Наукові записки Інституту полі- тичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 1. – С. 124. знати, що “за царських часів” ніякої України як адміністративного чи державного утворення взагалі не існувало, а в Харкові (адмініс- тративному центрі Слобожанщини) радянську владу у форматі Української Народної Республіки було проголошено в грудні 1917 р. До речі, радянський уряд до 20-х рр. двічі офіційно визнавав УНР з центром у Харкові – у Маніфесті до українського народу з ультима- тивними вимогами до Української ради” (грудень 1917) і у тексті Брестського мирного договору РСФРР з Центральними державами (березень 1918 р.). Межі УСРР були зафіксовані у затвердженому 10 березня 1919 р. раднаркомом України “Договорі про кордони з РСФРР”. Зрозуміти сенс таких викривлень не так вже і складно, якщо зга- дати постановку українсько-російської проблеми у статті російського філософа Г. Федотова “Чи існуватиме Росія?” У 20-і роки минулого століття він пророче зауважив, що саме буття Росії залежить “від пра- вильного вирішення українського питання”. Цю “правильність” фі- лософ вбачав у тому, щоб “не лише утримати Україну в тілі Росії, а й умістити українську культуру в російську”, стверджувати українську самосвідомість “як особливу форму російської самосвідомості”46. Ідеологи Росії чекали лише слушної нагоди, щоб у конструйова- ний ними образ Ворога (зазвичай пов’язуваний із “Заходом” або США) вписати Україну. Початок 2014 р. став рубежем, за яким апро- бована вже система міфів була однозначно спрямована в бік України. Свідченням цього може бути розроблений Радою безпеки РФ у січні- лютому 2014 р. промовистий документ під назвою “Про кризу в Ук- раїні”. У ньому ішлося про нібито спричинену багаторічною діяль- ністю США та ЄС дестабілізацію ситуації в Україні як “повне банкрутство так званої української державності”. Звичні мантри про те, що Росія “не може пасивно спостерігати за стражданнями спів- вітчизників”, супроводилися недвозначними заявами: “тільки повне входження території російських областей, а саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської, Одеської облас- тей, – в РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх насе- ленню, а також надійний захист інтересів Росії”47. Ідеологію “кримнашизму” у путінській інтерпретації російський аналітик А.Безсмертний-Анзіміров вдало охарактеризував як “злоя- кісний нарцисизм”. “Злоякісний нарцисизм ніколи ні перед ким не винен. Але перед ним завжди винен увесь світ”. У його баченні “крим- нашизм” – ознака моральної й фізичної дегенерації нації, її звирод- ніння, повної відсутності особистої й національної гідності. Вічно 53 46 Федотов Г.П. Лицо России. – Т.1. – Изд. 2-е. – М., 1988. – С. 290-291. 47 Розвідка США недооцінила плани Путіна щодо України // Дзеркало тижня. – 2014. – 28 лютого – 7 березня. С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » уражене національне самолюбство породжує таке ж вічне “правока- чання” – прикметну рису російської самосвідомості48. Характерні риси імперськості у політиці РФ – це насамперед по- легшений підхід до проблеми кордонів, намагання маніпулювати ін- тересами етнічних груп, представлення реалізації відверто експан- сіоністських задумів як виконання певної цивілізаторської місії. Постійне прагнення до територіального розширення змушує не ра- хуватися з ризиками міжнародних ускладнень, санкцій, втратою іміджевого авторитету. Анексія Криму показала, що владні структури РФ нездатні співвідносити територіальний виграш з неминучими міжнародними ускладненнями, незворотним погіршенням відносин з Україною, імовірними деструктивними процесами у власних центр- периферійних відносинах. Якими втратами обернеться така недале- коглядність, покаже час. Як вважає О. Майборода, ностальгійна пам’ять російської імпер- ської системи, що базується на апології візантинізму й претензійній теорії “Москви – третього Риму”, є історично запізнілою і не відпові- дає принципам, за якими функціонує сучасна міжнародна система. За критеріями практичної раціональності вона уявляється безглуз- дою. Зрештою нинішні претензії Росії на відновлення себе як регу- лятивного центру у пострадянському просторі “можна було б вважати наївною семіотичною забавою заради задоволення своєї пихи, якби не руйнівні наслідки її дій для простору міжнародної системи”. У ци- вілізаційному відношенні вона означає тяжіння до язичницької ідеї монотеїзму – “з війною усіх проти всіх”. “Дії, які чиняться всупереч міжнародному праву, можуть збільшувати ентропію у системі”. З погляду здорового глузду стратегія РФ в “українському питанні” уявляється меншою мірою дивною: економічного виграшу від анексії Криму і кількох районів Донбасу чекати було нереалістично, а набуття додаткового людського резерву як “гарматного м’яса” втратило сенс після завершення територіального розподілу світу. За таких умов, до- водить О. Майборода, “раціональність дій кремлівського керівництва можна визнати тільки з позицій політичної семіотики – подати сві- тові знак про нібито ключове місце Росії у міжнародній ієрархії”49. За О. Забужко, Росія ретельно планувала демонтаж України, куль- тивуючи взаємну ненависть, розбрат з наростаючим хаосом, щоб потім виступити у ролі “миротворця”. “Все було готове, перевіряли лише довірливість “біомаси”. У підсумку “ми зараз в інформаційному просторі постійно стикаємося з бурхливими новинами – історіями по- становочними, попридуманими десь у штабах “реконструкторами”, 54 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 48 Безсмертний-Анзіміров А. Феномен “кримнашизму” // День. – 2016. – 29-30 січня. 49 Майборода О. Ностальгічна пам’ять російської імперської системи: історичне за- пізнення // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 1. – С. 13-24. які, як казав німецький філософ Якоб Беме, “хочуть бути авторами”, керувати реальністю. Це те, що називається “сатанинською амбі- цією”… Завдання інформаційного терору – роззброювати величезні маси людей: регіони, міста, навіть цілі країни – морально й мен- тально… змусити людей самих руйнувати своє життя, прищеплюючи їм страх і ненависть до надуманого ворога, розхитати “соціальний організм”… Саме по цьому, як у них кажуть, “невидимому фронту” й наноситься основний удар”. Тепер, міркує письменниця, доведеться “склеювати, зшивати інформаційно “розідрану” країну на живу, люд- ську “нитку”50. Чи створює “український проект” надійну основу для такого зши- вання? Чи забезпечує наступальність принаймні в ідеологічній сфері? Для більшості неупереджених вітчизняних аналітиків уже до початку збройного протистояння на Донбасі було очевидно, що стра- тегія українських владних структур у площині захисту національного суверенітету упродовж усіх років незалежності була не надто успіш- ною. Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень у 2013 р. попереджали владу, що “наявний характер взаємовідносин на владній верхівці, зокрема в системі “влада – опозиція”, здатен по- ставити під загрозу чи не єдиний вагомий здобуток України у сфері порозуміння – міжнаціональний мир… Фактично заохочуються де- магогія і популізм, практика тотальних взаємозвинувачень, персоні- фікація помилок і невдач, штучне стимулювання народного невдово- лення, створення під вибори квазігромадських (фальшивих, за висловленням зарубіжних політологів) структур. Останнє стає по- тужним чинником падіння довіри до демократичних інститутів, політико-правового нігілізму та соціальної аномії. Однак найнебез- печнішим є те, що за таких обставин однозначно політичного забар- влення набувають історично зумовлені розбіжності між регіонами України”. За О. Корнієвським, подальшої поляризації політичного поля України неможливо було уникнути самим лише реформуванням потенційно конфліктних інститутів демократії – найголовнішим зав- данням державної політики за таких умов мала бути розробка й по- пуляризація загальновизнаної системи базових громадянських цін- ностей як фундаменту для узгодження різних соціально-групових позицій51. Однак якраз цей напрям ідеологічної роботи виявився чи не найслабшою ланкою вітчизняної гуманітарної політики. У баченні М. Рябчука, внаслідок небажання росіян визнавати укра- їнців за окрему національність і представлення останніх у вигляді ре- гіонального/діалектного різновиду росіян “український національний 55 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 50 Забужко О. Россия тщательно планировала демонтаж Украины. Донбасс готовили “под Путина”, а Закарпатье – “под Орбана” // http://gordonua.com/news/society/Zabuzhko. 51 Корнієвський О. Інституційні чинники поляризації сучасного політичного простору України // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2013. – Вип. 6. – С. 134-145. проект неминуче мусив розвинутися як проект емансипаційний і, у певному сенсі, антиросійський (антиімперський). У пошуку достат- ньою мірою модерних символічних ресурсів “українські націотворці мусили стати західниками”. Звідси закладена у фундамент націо- нального проекту прихильність до ліберальної демократії. Однак, ставши “лібералами мимоволі”, ліберальні націоналісти розглядали власне “дискурсивне іншування” радше як ідеальну мету, ніж як ке- рівництво до реальних дій на ґрунті відданості громадянським, рес- публіканським та ліберально-демократичним цінностям. Реальний образ “європейської нації” лишився негромадянським, у найкращому разі амбівалентним. Як наслідок, українські ліберали опинилися між молотом і ковадлом. У суспільній свідомості вони не змогли ні ефек- тивно дистанціюватися від націонал-радикалів, ні привабити на свій бік потенційних союзників з-поміж поміркованих русофонів. Саме слабість українського ліберального націоналізму й привела зрештою до загрозливої для всього суспільства етнополітичної радикалізації52. Спостереження М. Рябчука точне, хоч і не вичерпує усієї склад- ності проблем, спровокованих реваншистською за своїм змістом стратегією РФ в “українському питанні”. За констатацією С. Куль- чицького, внаслідок тривалого перебування в дореволюційній і ра- дянській імперіях в Україні сформувалися чотири різні за мовою і ментальністю громади – україномовні українці, російськомовні українці, українські росіяни і “всі інші”. Розрахунок російських апо- логетів “русского мира” спрямовувався на те, щоб завоювати при- хильність українських росіян і російськомовних українців, які разом становлять майже половину населення (за критерієм поширеності російської мови)53. Фахівці-етнополітологи станом на 2012 рік за- фіксували формування в Україні фактично двох націй, які умовно на- звали проєвропейською українською і (нео)радянською проросій- ською. Уже тоді як можливий варіант розвитку подій розглядалася альтернатива: “чи добровільно віддати частину території, чи йти на силове придушення підтриманого ззовні збройного сепаратизму”54. Всього лиш півтора року виявилося достатньо, щоб цей негативний сценарій матеріалізувався в Криму й на Донбасі. Незмірно переобтяжена міфами, стереотипами, довільними тлу- маченнями історія українсько-російських відносин виявилася, отже, заручницею політики і, з свого боку, теж чимало прислужилася 56 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 52 Рябчук М. Ліберальний націоналізм: contradictio in adjecto? // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2014. – Вип. 4-5. – С. 94-112. 53 Кульчицький С. Закономірності формування української політичної нації // Про- блеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 23. – К., 2015. – С. 23. 54 Політичні проблеми сучасної України: аналітичні доповіді Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К., 2012. – С. 574, 578. політизації минувшини. Імперські стереотипи російських інтерпрета- цій, базовані на догмах “русского мира”, наштовхнулися на “зустріч- ний позов” з боку тих українських істориків, які обрали своїм кредо дивну суміш презентизму й віктимізації. Намагаючись розглядати історію України виключно через етнічну призму, вони заклали у фун- дамент національного наративу версії “упослідженості” української нації, понад 700-річної колоніальної залежності України від Росії. Україна в такій системі світобачення незмінно постає в ролі жертви, об’єкта окупаційної політики. Наслідком стало утвердження у знач- ної частини населення “самозневажливого, самозневіреного став- лення до власних якостей як спільноти, так званий негативний self-image (образ самого себе)”. Таке світобачення украй негативно позначалося на процесах формування національної ідентичності, а відтак і громадянської солідарності, віри у власні сили та готовності до взаємодії55. Некритична прихильність до наслідування західних зразків зумовила помітне відставання вітчизняної суспільної думки від кра- щих моделей “реорієнталізму”, запропонованих вихідцями з “тре- тього світу”, які здобули освіту в університетах США та Європи. Хоч Україна ніколи не належала до “третього світу”, більшість вітчизня- них гуманітаріїв задовольнилася пояснювальними схемами в руслі примітивного антиколоніалізму, навіть не намагаючись принаймні усвідомити різницю між антиколоніалізмом і постколоніалізмом. Не була вчасно розгадана вітчизняними елітами і підступна так- тика Кремля, спрямована на ліквідацію української державності. Як переконливо довів британський історик-міжнародник Джеймс Шерр, Путін створив світ фантазії, що тримається на напівправдах. “Він за- гнав Росію в “цивілізаційний” конфлікт, який вона не може виграти. У 2000–2008 рр. він апелював до Європи на основі “спільної євро- пейської культури”. Після цього вимагав, щоб Європа шанувала Росію та “русский мир” як “особливий”, “історично зумовлений”, “цивіліза- ційний” полюс у світовій політиці. Без участі України у цьому цивілі- заційному проекті він перестає існувати”56. Сьогодні і неупереджені політологи Російської Федерації визна- ють: “цілком правомірно говорити про російський фундаменталізм, в якому органічно злилися риси як російського, так і радянського ми- нулого”. За І. Павловою, його насамперед відрізняють: 1) уявлення про те, що російський народ є носієм особливої моральності й особливого відчуття справедливості; 2) заперечення бездуховного Заходу як моделі суспільного розвитку; 3) бачення майбутнього Росії як імперії і 4) впевненість в її особливій історичній місії. “У цьому і виражається 57 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 55 Експертна доповідь “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2006 році” (проект). – Б.м., б.д. – С. 20. 56 Шерр Дж. 2014: роздуми та прогноз // День. – 2014. – 26-27 грудня. сьогодні російська ідентичність. І не треба ні залізної завіси, ні масо- вих репресій. Влада настільки досягла успіху в обдуренні населення, що сьогодні вже можна констатувати факт шизофренії суспільної свідомості в Росії. У ній парадоксальним чином уживаються оцінка Жовтневого перевороту 1917 року як катастрофи і бажання повер- нутися в радянське минуле, засудження репресій і шанування Ста- ліна як державного діяча, антизахідництво і розмови про демокра- тію, “радянська людина” і православ’я”57. А проте нічого кращого за ідеологему “русского мира” російські аналітики владі поки що не запропонували. Дивна суміш стереотипів російської імперської історіографії (із дещо оновленою уваровською формулою) та квазіінтернаціоналістських радянських постулатів має у своїй основі стереотип “захисту співвітчизників” на всьому постко- муністичному просторі. Спрацьовує цей примітив переважно там, де зневірені й дезорієнтовані люди ностальгують за радянським мину- лим. Цей своєрідний “радянський панславізм” культивує вищість “старшого брата”, а ідеологема “єдиного народу” в устах Путіна і його оточення має на меті спокусити українців і білорусів примарною на- лежністю до “обраних”. Відкидання очевидних реальностей в устах майстрів неоімпер- ської пропаганди доходить до представлення України як своєрідної фікції, неіснуючого фантома. Що ж до українців, то вони в літературі такого штибу постають як “етнічна химера”, що виникла в резуль- таті штучної духовно-психологічної й культурної мутації незнач- ної частини Російського народу під тривалим впливом польської військової й культурної експансії”58. Російські ідеологи відверто про- вокували мешканців Півдня України на сепаратистські дії, доводячи, що 2008–2014 рр. стануть часом “політичного побоїща” на півден- ному сході України. Автори книги “Незалежна Україна. Крах проекту” М. Калашников та С. Бунтовський ще у 2009 р. обіцяли місцевим мешканцям зростання їхнього життєвого рівня як мінімум удвічі, якщо вони відокремляться від Києва і перестануть утримувати “голодрані” регіони Західної України. Не приховували вони і планів певних політичних сил Росії “перетворити Крим, Миколаївську, Херсонську, Одеську, Маріупольську області в нову республіку – Новоросію. Та ще й втягнути до неї Придністров’я”. У такий спосіб мислилося “возз’єднання великого руського народу, насильно розді- леного 1991 роком”59. 58 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 57 Гривінський Р. Російська ідентичність: чи є альтернатива великодержавництву? // День. – 2015. – 20 серпня. 58 Родин С. Отрекаясь от русского имени. Украинская химера. Историческое рассле- дование. – М., 2006. – С. 86. 59 Калашников М., Бунтовский С. Независимая Украина. Крах проекта. – М., 2009. – С. 219-225, 317, 364, 388. За умов, коли міждержавні кордони, навіть якщо їхні конфігура- ції лишаються незмінними, уже не є маркерами прив’язаності до “місця”, повсюдно створюються ситуації нових, рухливих форм са- моідентифікації. Особливо відчутні вони у зонах погранич, там, де кордон слугує уже не стільки умовною лінією поділу, скільки терито- рією взаємовідштовхування. Уже на початку ХХІ ст. особливо наочно відцентрові тенденції виявилися у Донбасі, де зміцнення олігархіч- ної форми правління, за висновками соціологів, поставило під за- грозу не лише проект створення в Україні громадянської нації, але й саме існування держави60. Суспільна свідомість тут майже не підда- ється однозначним оцінкам – внаслідок постійного відтворення “пе- рехідного стану”, відчуття наростаючої небезпеки, майже безвихідної матеріальної скрути. У такій ситуації, констатує В. Головко, “донець- кий містечковий егоїзм був “втемну” розіграний великоруським імперіалізмом. У цьому відношенні місцеві еліти, безумовно, несуть, як мінімум, моральну відповідальність, за якою в демократичному суспільстві неминуче настає політична. Але питання відповідаль- ності не повинні перетворюватися на інструмент політичної роз- прави61. За І.Тодоровим, саме внаслідок відчуття загроз, навіяних страхів, незахищеності, які є живильним середовищем для нагні- тання протистояння, “політична доля Донеччини знаходиться під питанням”62. Втрата відчуття соціальної захищеності, як правило, провокує вихід за рамки загальноприйнятних норм і правил, проявляється у викривлених самоідентифікаціях. Індивід, що відчуває себе не зов- сім “у ладах” з національно-державною ідентичністю, тяжіє до “ниж- ніх поверхів” ідентичностей – етнічних, локальних, релігійних. Він легше піддається впливу міфологізованих ідеологічних конструкцій, шукаючи опору, як правило, в архаїчних уявленнях і простих рішен- нях. Загострене реагування на минулі травми формує віктимну сві- домість, інколи й реваншистські настрої. Багатьом мешканцям Дон- басу притаманний гіпертрофований етнополітичний імпульс, синдром безперервного пошуку “своїх” і відчуження “чужих”. За таких умов стають зрозумілими прояви агресивності, демонстра- тивної непідконтрольності, ксенофобських настроїв. Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна 59 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 60 Коржов Г. Регіональна ідентичність Донбасу: генеза і тенденції розвитку за умов суспільної трансформації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 4. – С. 38-50. 61 Головко В. Революция достоинства и сепаратистский кризис: последствия для круп- ного донецкого капитала // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 23. – К., 2015. – С. 6. 62 Схід і Південь України: час, простір, соціум. – Т.1. – К., 2014. – С. 332. субкультура справляє виразний вплив на молодь, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається “легкими” спосо- бами збагачення. Культ грубої сили і грошей підживлює екстреміст- ські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Як правило, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали – як правого, так і лівого толку. Корпоративізм на українському ґрунті жорстко протиставив себе ще недавно модним ідеологемам комунальності з претензіями на “за- гальне благо”. Егоїстично-групові орієнтації місцевих еліт уже не в змозі були приховати нехтування елементарними нормами поряд- ності у боротьбі за статус, привілеї, контроль за фінансовими й інформаційними потоками. У Донбасі структура інтересів набула ви- разно “тіньового” характеру, а клієнт-патрональні відносини “пере- крили” всі інші канали самоорганізації бізнесу. Новий вимір регіона- лізму на південному сході України мав явні ознаки корумпованості, високої затратності, переважання “фобій гіршого” у суспільній сві- домості. Та й повсюди в Україні місце “середнього класу”, який у ци- вілізованих соціумах становить основу громадянського суспільства, поволі займали безпринципні ділки, які в економічній і політичній поведінці віддавали явну перевагу інтересам особистого збагачення. Т. Орлова бачить у ментальних характеристиках залишкового різ- новиду Homo sovieticus багато рис, зумовлених православ’ям і особ- ливостями російської цивілізації. “Це такі риси, як сервілізм, безвід- повідальність, традиціоналізм, патерналізм, конформізм, зрівняльні настрої, утриманство тощо. Саме ці настрої – головна рушійна сила більшості населення в Криму, в Донецькій і Луганській областях”. В Україні, доводить вона, у тій чи іншій формі наявний процес зіт- кнення євразійської й євроатлантичної цивілізацій. Дослідниця ре- єструє у цьому контексті появу православізму чи “політичного пра- вослав’я” – проектів ресакралізації політики і водночас політизації релігії. “Як за часів Середньовіччя поширювалася на чужі землі влада Арабського халіфату під прикриттям боротьби за “істинну віру” – іслам, так у наш час для аналогічних цілей використовується ідея “Русского мира”63. На такому фоні очікуваною була чергова реанімація концепту “Новоросія” – як реакція місцевого олігархату та дезорієнтованих маргіналів на євроатлантичну інтеграцію України. З пропозицією “формувати національну свідомість новоросів”, щоб “нинішню про- тонацію новоросів перевести у стан повноцінної нації” на сторінках газети “2000” на початку 2010 р. виступив В. Кирпичов. На його думку, достатньо запросити грамотних істориків, ідеологів, визна- чити пантеон історичних героїв Новоросії, організувати інтелігенцію південного сходу і Києва, щоб створити націю за лічені роки. А для 60 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 63 Орлова Т. Пострадянський простір: зіткнення цивілізацій // День. – 2015. – 12 серпня. початку створити “Спілку журналістів Новоросії”, “Спілку письмен- ників Новоросії”, “Історичне товариство Новоросії” і т.д. У політичній нації новоросів, доводив автор, “буде комфортно і єврею, і росіянину, і українцю, і татарину, адже ця соціально-економічна, культурно-ду- ховна спільність складалася на південному сході України упродовж понад двох століть. Лишалося лише політично проявити її”64. Усупереч таким очікуванням події на Сході України розвивалися за іншим алгоритмом. Відповідь на причини того, чому міф Новоросії вес- ною й влітку 2014 р. перестав існувати “навіть як уявна цілісність”, шукає А. Портнов. “Настільки різні траєкторії” постмайданної історії Донецька, Луганська, Харкова, Дніпропетровська виводяться ним з особливостей ідентичності, що зрештою створили у Донецьку й Луган- ську суму негативних ситуативних чинників: “нейтральної” позиції правлячих еліт регіону, пасивності правоохоронних органів, нерішу- чості нової київської влади, активності “гастролерів” і “координаторів” з Росії і Криму. У Дніпропетровську ситуація виявилася іншою – І. Коло - мойський і його соратники саме порятунок міста від воєнного сценарію і його “проукраїнськість” зробили політичним капіталом й інструмен- том захисту своїх бізнес-інтересів. Свою роль у Дніпропетровську й Хар- кові відіграла й порівняно менша активність проросійських сил65. Логіка розвитку подій на сході України підтвердила висновок за- порізьких науковців Ф. та Г. Турченків: олігархи регіону мали і мають віддалене уявлення про національні інтереси України, її історію, куль- туру, традиції. Їхні політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу, пов’язані зі специфікою структури про- мисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтованою на Росію, зокрема, на її воєнно-промисловий ком- плекс. До того ж значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складав російський капітал. “У цьому контексті проект “Новоросія” під гаслом захисту росіян можна розглядати як прагнення за будь- яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив’язаних до українських підприємств-поста- чальників. Таким чином, олігархи південно-східної України приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення “прив’язати” через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну”. Там, де втрачаються критерії раціонального цілепокладання, пра- вить бал утопічний тип свідомості – з наївною впевненістю у тому, що свобода “без берегів” відкриває шлях до процвітання й добробуту. Насправді відмова від головної функціональної цінності людського існування – цінності життя окремої людини – руйнує дощенту суспільну 61 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 64 Кирпичев В. Парадокс Януковича – Тимошенко // “2000”. – 2010. – 1 января. 65 Портнов А. Как начиналась война на востоке Украины или почему Харьков и Дне- пропетровск не стали Донецком и Луганском // Режим доступу: http: //historians.in.ua/ index.php/en/dyskusiya/1796. тканину буття. Коли в абсолют зводиться принцип “або – або”, а на- сильство тлумачиться як єдино надійний інструмент суспільних змін, це означає доведену до абсурду примітивізацію суспільної свідомості. Єдине, чого можна досягти на цьому шляху – поглиблення політиза- ції і так вже до краю дезорієнтованого соціуму, нового наростання асоціальної активності. Як бачимо, напруженість в ідентифікаційному полі південно-схід- ної України, яка вилилася у тривале збройне протистояння, спричи- нили не так гостра конкуренція розмитих ідеологій, як протиборство двох націоналізмів – українського і російського, а ще більшою мірою – створюваних ними “фобій”. Сама по собі українськість як прихиль- ність до української системи цінностей у баченні сепаратистів є тав- ром, ознакою непримиренної ворожості. За таких умов політика РФ “в українському питанні” ставала де- далі більш підступною. Нарощуючи власну військову присутність у зоні конфлікту і щедро озброюючи сепаратистів Донбасу, путінська адміністрація посилено позиціонувала себе як миротворця, наполя- гаючи, зокрема, на федералізації України як єдино прийнятному виході з ситуації (яка в їхній подачі була представлена як “громадян- ська війна на сході України”). Те, що в самій Росії практика федера- лізму дедалі частіше опиняється на вістрі суспільної критики, не за- важає адептам федеративного устрою посилено нав’язувати Україні ідею ототожнення децентралізації з федералізацією. У Донбасі вона не могла не дістати підтримки, оскільки Партія регіонів, яка впродовж кількох років зберігала домінуючий вплив на суспільні настрої, неод- норазово декларувала свою прихильність до ідеї федералізації країни. У змаганні на сторінках місцевих ЗМІ російськоцентричного та українськоцентричного дискурсів перший виразно домінував, вико- ристовуючи як інструмент захисту регіону, який, мовляв, “годує всю державу”, ідею федералізації країни. Постійно пропагована услід за пропагандистами РФ місцевими адептами, ця ідея час від часу від- роджувалася, але багато прихильників не здобувала. Вітчизняний політолог Г. Чижов поставив своєю метою з’ясувати, що означала вимога федералізації України в устах очільників дер- жави, яка офіційно визнає її суверенітет – адже й федеративний устрій РФ здається сьогодні “радше номінальним”. На його думку, “унітарна мета Кремля за умов весни 2014 р. була очевидною: по- трібно було сформувати в регіонах Сходу (а, за можливості, й Півдня) України легітимну, але нелояльну до Києва й незалежну від нього владу. Однак, “виписуючи рецепт” федералізації для сусіда, Росія так і не змогла просунутися далі вимоги виборності губернаторів”. Адже її власний досвід у цьому плані – це “федералізація без федералізму”66. 62 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 66 Чижов Г. Федерализм по-киевски. Какое государство строят в Украине? // Непри- косновенный запас. – 2015. – № 1. У баченні ідеологів Партії регіонів та їхніх прихильників найбільш переконливим аргументом на користь теорії федералізації слугувало припущення, що саме федеративна форма держави здатна створити оптимальний баланс між загальнодержавними й регіональними ін- тересами і, зберігши самобутність регіонів, забезпечити врахування в політиці їхньої економічної, етномовної, конфесійної специфіч- ності. Федералізація розглядалася і як гарантія проти посилення то- талітарних тенденцій, і як засіб введення у цивілізоване русло про- тистояння, що виявилося в ході “помаранчевої революції”. Утім, соціологічні опитування, що проводилися 2005 р., засвідчили, що ідею федеративного устрою країни тоді підтримували лише 17% опи- таних, створення Південно-Східної автономної республіки – 13%, приєднання південно-східних областей до Росії – 11%67. Не набагато зросла кількість прихильників федеративної форми суспільного устрою чи відокремлення від України і після змін на ук- раїнському владному Олімпі у 2014 р. За даними опитування, про- веденого фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” з 10 по 30 березня 2014 р., у двох регіонах Донбасу лише 18% громадян прагнули “від’єднатися” від України. А проте 7 квітня радикально налаштовані сепаратисти в Донецьку проголо- сили створення “Донецької народної республіки” з вимогами про- вести місцевий референдум щодо її входження до складу Росії. 9 квітня протестувальники в Луганську зажадали від влади прове- дення референдуму з питання федералізації України. На псевдоре- ферендумах про проголошення “ДНР” та “ЛНР” спектр домагань був розширений за рахунок вимог надання російській мові статусу дру- гої державної, проголошення незалежності Донецької і Луганської об- ластей та їх виходу зі складу України68. 24 травня “ДНР” та “ЛНР” ого- лосили про своє об’єднання у “державу Новоросію”, одночасно заявивши претензії на приєднання до неї Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської областей. Не сприйнявши “післямайданну” київську владу як свою, меш- канці принаймні частини Донбасу у своїх симпатіях хитнулися убік самопроголошеної незалежності, сподіваючись на повторення крим- ського сценарію переходу під юрисдикцію Росії. Збройна боротьба за уявну незалежність від Києва тривала і після того, як нереалістич- ність такого сценарію стала очевидною, поступово переростаючи у бандитський “беспредел”. Саме в регіоні Південної України, особливо в Донбасі, ідеологема “русского мира” знайшла чимало прихильників. Орієнтований на Москву бізнес розглядає її як зручну антитезу “націоналістичному 63 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 67 Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України. – К., 2015. – С. 194. 68 Там само. – С. 152-154. партикуляризму”, носієм якого в його очах виступає нинішня київ- ська влада. А згуртувати навколо “антибандерівщини” чи “хунти” якусь кількість зневірених у всьому маргіналів не так вже й складно за допомогою різних подачок і спеціальних пропагандистських при- йомів, особливо за активної участі церкви. Відповідь на запитання “чому це могло статися”, шукає луган- ський соціолог І. Кононов. Аномічну переорієнтацію значних мас на- селення регіону на нав’язувані агресором стереотипи він назвав лу- ганським синдромом. Стереотипи й фобії, які накопичувалися десятками років, штовхнули мешканців частини Донбасу у пошуках безпеки у бік агресора. Масштабним соціологічним опитуванням, проведеним в травні-липні 2014 р. на Донбасі і в Галичині за під- тримки Канадського інституту українознавчих студій університету Альберти, зафіксовано серйозний збій громадянського почуття в ре- гіональній спільноті Донбасу. Ідентитет “громадяни України”, якому у 2008 р. віддали перевагу 47% респондентів, у 2014 р. набрав лише 28,1%. Федеративному устрою України, згідно цього опитування, го- тові були віддати перевагу 37,4% респондентів, прихильників ство- рення міждержавного союзу України, Росії і Білорусі виявилося 28,3%, тоді як у ЄС прагнули вступити лише 5,5%69. Соціологічний діагноз І.Кононова значною мірою корелює з часто цитованими міркуваннями американського українознавця Г.Куро- мія – на цей раз тими, які продиктовані осмисленням недавніх подій. Донбас як регіон, вважає Г. Куромія, ніколи не був до кінця лояльним до будь-якого керівництва чи ідеології. Політична войовничість цього українсько-російського прикордоння віддавна лякала багатьох дер- жавних діячів. За радянських часів цей великий індустріальний центр гірничої промисловості та металургії лишався проблемною ди- тиною Москви. У 1991 р. переважна більшість населення Донбасу (більше 83%) підтримала незалежність України, вірячи, що їм краще житиметься без опіки Москви. Та незалежна Україна стала радше розчаруванням. Відтоді на Донбасі поширилося невдоволення. Це не обов’язково означає, доводить Куромія, що населення Дон- басу є проросійським. Незважаючи на різку політичну риторику, пи- тання російської/української етнічності та мови ніколи не відігра- вали і не відіграють провідної ролі в політиці Донбасу. Політичний прагматизм, або, іншими словами, “безпринципність”, так повністю й не зникли з цих пограничних земель. Парадокс української історії Куромія вбачає у тому, що попри свою позірну “проросійськість” Донбас видається глибинно українським саме у особливому відчутті неприязні до метрополії та стихійному 64 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 69 Кононов І. Луганський синдром як масова аномічна реакція на розгортання гібридної війни // Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний та юридичний аспекти. Мате- ріали науково-практичної конференції (Харків, 10 квітня 2015). – Харків, 2015. – С. 10-16. егалітарному етосі. І до цього парадоксу треба ставитися серйозно – насамперед тому, що “проблема Донбасу як землі свободи, що вороже ставиться до центральної влади – це критичне питання про “дер- жаву” та “націотворення” історії України… Сьогоднішня Україна – це молода нація, і процеси державотворення та націотворення в ній не протікають швидко і легко. Але потрібно розуміти, що немає фунда- ментальної суперечності між демократією, конфліктом, свободою і націо- та державотворенням. Зрештою, українська традиція свободи та демократії, хай би якою хаотичною вона була, мала б бути радше перевагою, аніж недоліком, якщо порівнювати її з російською тра- дицією автократії. Здається, Україна далеко попереду Росії в цьому провідному питанні”. Ніхто не знає напевно, міркує Куромія, які настрої пануватимуть на Донбасі завтра. Багатьом місцевим мешканцям нинішній зброй- ний конфлікт здається незбагненним, навіть абсурдним – тому що не так просто зрозуміти роль Москви у створенні цього “нічного кош- мару”. Донбас зміг би упоратися з власною злістю й розчаруванням, якби не російське військове вторгнення. “Москва вивільнила стра- хітливого генія Донбасу і може пошкодувати про це, бо хай би якою була сьогоднішня риторика донбаських сепаратистів, завтра вони можуть не сприйняти московського автократичного правління… Москва, якщо захоче, зможе відступити, але все, що залишиться, буде розгрібати Київ”70. Здається, Куромія все ж дещо перебільшує ступінь “політичного прагматизму, войовничості і вільнодумства” Донбасу. Але якщо зіс- тавити його оціночні судження з реальним перебігом подій, дово- диться віддати належне не лише точності його аналітики, але й не надто втішним прогнозам. Головна проблема України нині – відсутність об’єднавчої до- ктрини, комплексу ідей, прийнятних не лише як платформа для тривкого консенсусу у розрізі принаймні 5–10 років, але й для тим- часового компромісу. Сподіватися, що Україну об’єднають правора- дикальні гасла з виразним антиросійським підтекстом, нереально. Так само нереальними є сподівання на те, що певне “перефарбування фасаду” дасть змогу зберегти в країні звичну систему пріоритетів і ту ієрархію влади, яка формувалася упродовж 25 років. Україна вже не та, і змінили її не так майдани й антимайдани, як збройне про- тистояння на Сході. Стреси такого масштабу безслідно не проходять. В. Головко задається питанням: якою є роль донецьких політич- них та бізнес-еліт у розкручуванні сепаратизму? Перші сепаратист- ські акції, доводить він, напевне цілком відповідали інтересам місце- вих еліт у контексті відносин з новою революційною владою. 65 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 70 Куромія Г. Загадка Донбасу: як зрозуміти його минуле і майбутнє // Режим доступу: http://www.histirians.in.ua/index.php. І антиолігархічні гасла, і “антидонецька риторика” в революції гід- ності були присутні достатньою мірою, і сепаратистські акції, якими керували маловідомі люди, спочатку здавалися контрольованими і не такими вже й небезпечними. Але місцеві еліти недооцінили сту- пінь готовності Росії втрутитися в український внутріполітичний конфлікт. Левову частку провини за перетворення частини Донбасу на суцільну руїну, де жити небезпечно, а подекуди просто неможливо, В. Головко відводить місцевому олігархату. За умов вакууму держав- ного управління українська економіка формувалася за законами “ди- кого капіталізму”: торгівля й бандитизм забезпечували шалені статки, які так само легко зазнавали розорень, як і примножувалися, і все це супроводжувалося демонстративним надлишковим спожи- ванням з боку “нових людей” і перетворенням мас населення на жеб- раків. Великі інтегровані корпоративні структури з’явилися лише згодом. Неузгодженість між новим законодавством і економічною практикою створювала легітимну основу для криміналізації народ- ногосподарського життя. Українські фінансово-промислові групи боялися ризиків дезінтеграції України за російським сценарієм більше, ніж внутріполітичних викликів. “Так чи інакше, за умов не- ефективності або навіть саботажу з боку правоохоронних органів на місцях при вичікувальній позиції місцевих еліт було втрачено доро- гоцінний час, коли вогнища сепаратизму можна було загасити малою кров’ю”71. Після триваючих збройних зіткнень ситуація різко ускладнилася: як вважає Я. Грицак, ті, хто лишився під контролем бойовиків, з кож- ним днем стають все більшими сепаратистами. “Російськомовного Сходу як єдиного регіону України більше не існує. Він розколовся по лінії Дніпропетровськ – Донецьк. Одеса й Харків відчувають себе ближчими до Дніпропетровська”72. За цих умов неоднозначним виявився і вплив на суспільні настрої в регіоні модного козацького міфу. Як зазначають автори монографії “Донбас в етнополітичному вимірі”, “на Південному Сході України неокозацький міф дав поштовх до постання низки парамілітарних організацій, що вважають себе спадкоємцями козацької минувшини. Неокозацькі формування Донбасу становлять феномен не менш суперечливий, неоднорідний та строкатий, ніж козацтво історичне. Сучасні концепти “захисту Вітчизни”, “патріотизму”, “захисту віри православної” тощо мають у цьому середовищі – коректніше буде го- ворити у множині: про середовища – безліч інтерпретацій. Під “Віт- чизною” може розумітися і сучасна держава Україна, і простір СНД, 66 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 71 Там само. – С. 9-12, 65-66. 72 Грицак Я. Порошенко теряет время. Яценюк тянет нас вниз // Режим доступу: http://m.liga.net/news/polities. і східнослов’янський простір України, Росії та Білорусі, і “земля руська” (визначення такої можуть бути відмінними і довільними), і Російська Федерація. Залежно від того, про яку з “Вітчизн” ідеться, визначається й об’єкт патріотичних почуттів і політичних лояльнос- тей”73. У світлі сказаного не таким вже несподіваним видається висно- вок В. Войналовича та Н. Кочан: “Розв’язана Російською Федерацією й локалізована на території українського Донбасу неконвенційна війна проти суверенізації України знаменувала початок принципово нового етапу в розвитку регіону, коли неминучою видається зміна регіонального політичного класу та економічних відносин з їхніми кримінально-олігархічними правилами гри, а отже, і цілого суспільно-політичного контексту, включно з релігійно-церковними, етнополітичними процесами та їхнім світоглядним, ідеологічним за- безпеченням… Надто багато регіональних стереотипів виявилися зруйнованими під час війни на Донбасі. Регіон вже не буде ніколи таким, яким був до війни”74. Втішати у цьому контексті може хіба що те, що збройний кон- флікт вдалося локалізувати у частині двох областей регіону. Що ж до далекосяжних планів Москви на розширення “русского мира” за ра- хунок усієї Південної України, то вони, констатують Ф. та Г. Тур- ченки, зазнали провалу. “Поза Донбасом місцева “п’ята колона” і за- їжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах району провалився. Здавалося б, і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, і в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі – для зустрічі “Русской весны” все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що “Русский мир” і проект “Новоросія” – це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вули- цях міст південно-східної України весною 2014 р. були не міліціо- нери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і україномовні демонстранти, у тому числі і об’єд- нані в ході самоорганізації населення різні формування самообо- рони”75. Очевидною істиною є те, що за умов гостро конфліктних відно- син, якими позначена взаємодія київської влади з частиною регіо- нальних еліт найбільшого промислового регіону, усі традиційні 67 73 Донбас в етнополітичному вимірі. – К., 2014. – С. 339. 74 Войналович В., Кочан Н. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. – К., 2014. – С. 13. 75 Турченко Ф., Турченко Г. Проект “Новоросія” і новітня російсько-українська війна. – К., 2015. – С. 152. С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » моделі центр-периферійних відносин “не працюють”. На перший план виходить проблема національної безпеки, причому вектори ви- кликів і ризиків різко зміщуються убік невизначеності й непередба- чуваності. Уведена ще наприкінці минулого століття англійською школою мирних досліджень (peace research) формула сек’юритизації (securiti- zation) краще, ніж традиційні підходи, визначає орієнтири в політиці, бо відкриває більший простір для участі незалежних експертів й не- урядових організацій у дебатах щодо безпеки. Адже очевидно, що мо- нополія державних структур у цьому питанні виявила чимало ознак невизначеності. На тлі втоми від війни в українському соціумі дедалі популярні- шою стає ідея вступу до НАТО. За результатами соцопитування, про- веденого в липні 2015 р. Фондом “Демократичні ініціативи” ім. І. Ку- черіва та Центром Разумкова, якби референдум щодо вступу до НАТО відбувся найближчої неділі, “за” проголосували б 63,9% респонден- тів, “проти” – 28,5%. Як констатує директор Фонду “Демократичні іні- ціативи” І.Бекешкіна, динаміка очевидна – в червні 2010 р. за вступ до НАТО виступали лише 24,6% громадян, у червні 2014 р. – 45,4%. Найменше прихильників вступу до НАТО на Донбасі (17-20%), але й тут зрушення у настроях відчутні – у 2010 р. проти вступу до НАТО висловлювалися там 95% громадян, зараз ця цифра знизилася при- близно до 60%. За вступ до Європейського Союзу на Донбасі висту- пають 51,2% респондентів, тоді як за вступ до Митного союзу з РФ, Білорусію та Казахстаном лише 17,4%76. Тим часом Росія все ж не полишає спроб у тому чи іншому вигляді відродити ідею Новоросії. Підтвердження тому – створений у Москві фантомний “Комітет порятунку України” на чолі з М. Азаровим, у якому знайшлося місце і для колишнього голови міфічного “парла- менту Новоросії” О. Царьова. У розпочатій “Комітетом” пропаган- дистській кампанії фігурують практично всі російські вимоги, включно з федералізацією. У викладі Є. Марчука далекосяжні цілі РФ мають такий вигляд: “Росія переслідує стратегічну мету: на багато років створити на те- риторії України палаючий анклав, через який шантажуватиме нашу країну, щоб вона не йшла ні до ЄС, ні до НАТО. У стратегічному сенсі Росія хоче на всіх переговорних рівнях вивести українську владу на прямий переговорний процес із ватажками так званих “ДНР” та “ЛНР”, аби потім остаточно заявити, що це суто внутрішньоукраїнський кон- флікт”. Росія не зупинилася не лише перед уведенням на окуповані території великої кількості бойової, важкої, наступальної техніки, але й перед направленням туди своєї регулярної частини, замаскувавши відповідним чином особовий склад. “За деякими даними, зараз у 68 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 76 Кривцун Д. Українці готові до НАТО. А політики? // День. – 2015. – 4 серпня. цьому регіоні більше танків, ніж у Німеччині й Великобританії”. Російська розвідувально-аналітична машина – одна з найсильніших у світі. Окрім ядерної зброї, російська команда озброєна прогнос- тичними технологіями, інформаційними засобами77. Утім, не можна не бачити й того, що абсолютно непоступлива по- зиція Путіна в питанні Криму загнала Росію в такий глухий кут, вихід з якого може відшукуватися лише на шляхах подальшого піджив- лення нестабільності на Донбасі. Адже, як констатує В. Ткаченко, здача окупованої території сприймається російськими націоналіс- тами як зрада з боку президента. Оскільки відступати йому нікуди, “він, судячи з усього, буде підтримувати певний градус напруженості і у такий спосіб відслідковувати, як буде розвиватися ситуація, і діяти відповідно до обстановки”78. Стратегія української влади у цій ситуації також виразно не про- глядається. У ході понад дворічної антитерористичної операції вона не виробила чіткої позиції ані щодо українських громадян, які опи- нилися на непідконтрольній Україні території Донбасу, ані щодо ви- мушених переселенців. Причини неадекватності української реакції на російську агресію досить точно визначив директор Національного інституту стратегічних досліджень В. Горбулін: “Коли в країні по- вністю зруйнована система державного управління сектора безпеки та оборони – це головна причина наших труднощів і бід… Немає зо- середження функцій, які могли б розподілити, а потім синтезувати всі можливості, що стосуються всіх робіт на фронті, розподілити ре- сурси. Такий орган має бути Військово-промисловою комісією і пе- ребувати в апараті РНБО”79. Потребує вдосконалення і вітчизняна “стратегічна культура”, зокрема взаємодія органів/структур сектору безпеки та оборони (які, за висновками фахівців, все ще часто вибу- дувані на принципах мирного, а не воєнного часу)”80. “Больові точки” в українсько-російському пограниччі вдумливо аналізує колишній луганчанин В. Торба. На його переконання, ос- кільки конфлікт не був формалізований українською стороною як міждержавний, агресор, який розв’язав війну, має можливість вис- тупати у ролі миротворця. За таких умов “російський кіль завжди буде коригувати курс нашої країни, під якими б прапорами не плив цей човен”. 69 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 77 Геник М., Груба О. “Європа має розуміти, що Україна захищає її на східному фронті” // День. – 2015. – 14-15 серпня. 78 Ткаченко В. “Гибридная война”: политические последствия // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 1. – С. 68. 79 Горбулін В. “Потрібен орган, який міг би розподілити і синтезувати всі можливості, що стосуються робіт на фронті” // День. – 2015. – 24 березня. 80 Донбас і Крим: ціна повернення. – С. 116. Поки що ж, вважає В. Торба, в Україні немає ясності у питанні про те, варто чи не варто повертати окуповані території; як повертати; у випадку повернення – якою має бути стратегія відновлення потен- ціалу Донбасу і Криму та якими мають бути відносини з місцевим на- селенням – громадянами України81. Головна складність і суттєва особ- ливість війни на Донбасі полягає у тому, що “це штучно вирощений у пробірці конфлікт, який не має ні етнічної складової, ні будь якої іншої об’єктивної причини, окрім інтересів агресора”. Тому формула мир- ного плану по Донбасу має базуватися не на поступках ворогу, а на використанні всього можливого потенціалу для розбудови власної країни82. На питання “Чи можливі нові інституції у старих умовах” шукає відповідь С. Грабовський. На його думку, багато провідних персо- нажів вітчизняного політикуму, не кажучи вже про бізнесову “еліту”, зацікавлені передусім у збереженні свого статусу та стат- ків, а не у швидких й ефективних змінах на краще ситуації в країні. Така абсурдна і вкрай небезпечна ситуація за умов декларативного стану реформ в країні “здатна вилитися у повномасштабну катас- трофу або у довготривале гниття України у “сірій зоні” між ЄС і Росією”83. Так чи інакше, сьогодні доводиться солідаризуватися з думками тих російських аналітиків, які щиро співчувають Україні і розрахо- вують на неминучий крах вибудовуваного В. Путіним “російського проекту”. На переконання Г. Кунадзе, “зла воля президента Путіна надовго, якщо не назавжди, розвела Росію з Україною”. У ситуації масового воєнного психозу, що охопив Росію, вона не тільки не хоче, але й не може без великої шкоди для путінського рейтингу поступи- тися жодною із завойованих позицій. До ескалації конфлікту вона також не готова, і не лише тому, що боїться ще різкішої реакції За- ходу. Захопити і тим паче утримувати сухопутний коридор до Криму російська армія без великої і відкритої війни не зможе. Путін щиро ненавидить нинішню Україну насамперед тому, що вона являє собою екзистенційну загрозу для його режиму – гіршого за всі попередні. “Успіху перетворень в Україні путінський режим, ймовірно, не пере- живе. А його крах стане не лише історичною перемогою України, але й величезним благом для самої Росії”. Проблема лише у тому, чи здатна Україна стати по-справжньому успішною демократичною державою84. 70 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 81 Торба В. Як повернути Крим і Донбас // День. – 2015. – 9 грудня. 82 Торба В. Рецепт миру // День. – 2015. – 13 жовтня. 83 Грабовський С. Чи можливі нові інституції у старих умовах // День. – 2015. – 13 жовтня. 84 Кунадзе Г. Лихотіття. Росія і Україна: дві долі // День. – 2015. – 3 вересня. Станом на початок 2016 р., за висновком голови Консультацій- ної місії ЄС для сприяння реформі сектора цивільної безпеки в Україні Кальмана Міжея, Україна лишалася дисфункціональною державою, яка, попри певні досягнення, ще не здійснила остаточ- ного переходу від системи корумпованого самоуправства до верхо- венства права. Програма реформи державної адміністрації не про- сунулася за цілий рік, незважаючи на те, що єврокомісія надала на це 90 млн євро. Робота з децентралізації та дерегламентації просу- валася надзвичайно повільно. “Між основними донорами та Украї- ною ніби йде гра в “кота – мишки”, коли подекуди відбувається симуляція реформ”. Україна потребує, вважає К. Міжей, “зміни при- роди, етики і практики управління. Простіше кажучи, клептокра- тичну державу необхідно трансформувати в чесну та професіо- нальну”85. Як і зарубіжних експертів, вітчизняних соціологів не може не тур- бувати те, що, як доводять фахівці з Соціологічної групи “Рейтинг”, патерналістські настрої в українському суспільстві дуже активні, а рівень громадянської свідомості лишається невисоким. Песимістичні настрої явно домінують – за результатами опитування, проведеного на замовлення Міжнародного республіканського інституту в листо- паді 2015 р., думку про те, що Україна рухається у правильному на- прямку, поділяли лише 15% опитаних. 64% респондентів переконані, що влада недостатньо робить для перемоги на Донбасі, 80% говорять про зниження доходів та рівня життя. Водночас кількість громадян, які готові брати відповідальність на своє життя на себе, невелика; більшість (70%) виступає за відповідальність держави. Простежу- ється двоякість у ставленні до корупції – боротьбу з нею українці на- зивають першорядним завданням, але при цьому побутову корупцію на рівні шкіл, лікарень, дитсадків для вирішення особистих питань готові підтримувати86. Найскладніше завдання для української влади – повернення до- віри до неї з боку населення Донбасу, що стало жертвою інспірованої з боку РФ “гібридної війни”. Донести до кожного громадянина регіону підступність “гібридної тактики” – з комбінацією диверсій і теро- ризму, заколотів і партизанських дій, цілеспрямованим руйнуван- ням виробничої, транспортної й соціальної інфраструктури і залу- ченням іноземних бандформувань – можна лише шляхом уведення в обіг величезного масиву інформації і грамотної її репрезентації на різних рівнях. Окрім пропагандистських заходів, потрібні будуть і суто практичні: негайне створення умов для перекваліфікації шах- тарів, залучення вимушених переселенців до участі в громадських 71 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » 85 Міжей К. Велосипедом – на роботу. Без належної етики послідовна еволюція дер- жави неможлива // День. – 2016. – 19 січня. 86 Розвиток громадянської свідомості – повільний // Там само. роботах, створення в регіоні нових підприємств з переробки сіль- ськогосподарської продукції тощо. Для забезпечення належного рівня довіри до влади з боку мешканців постраждалих поселень надзвичайно важливо виробити надійні критерії співвіднесення ступеня вини й відповідальності тих, хто тією чи іншою мірою підтримував сепаратистів. Адже багато хто з них діяв під тиском прямого або опосередкованого при- мусу, витонченої міфотворчості, простого нерозуміння усієї склад- ності ситуації. Поки що населення Донбасу має доволі розмите уяв- лення про винуватців загибелі сотень мирних жителів і суцільних руйнувань засобів життєзабезпечення, отже, і рівень лояльності значної частини громадян до обох сторін конфлікту приблизно однаковий. Головне для владних структур України – грамотно й справедливо провести децентралізацію, не втративши важелі контролю центру над “місцями” і водночас забезпечивши останнім можливість фінан- сової й управлінської автономності. Адже в принципі, як наголошу- вав Е. Тоффлер, “політична децентралізація не є гарантією демокра- тії – можливі вияви досить жорсткої місцевої тиранії”. Він же точно розпізнав небезпеку псевдодецентралізації, супроводжуваної запек- лими битвами за контроль над бюджетами, податками, землею, енер- гією та іншими ресурсами. Тоффлер був переконаний: суперборотьба завтрашнього дня “клекотітиме в усіх видах людської діяльності”. Ніхто не знає в подробицях, що обіцяє нам майбутнє. “Тому ми по- винні думати не про єдину радикальну реорганізацію чи єдину рево- люційну політичну переміну, накинуту згори, а про тисячі свідомих, децентралізованих експериментів, які дозволяють нам випробувати нові моделі ухвалення політичних рішень на місцевому й регіональ- ному рівнях та їхнього використання на рівнях національних і транс- національних”. Отже, погодимося з блискучим аналітиком і прогнозистом: “від- повідальність за переміни лежать на нас”. Те, що, на перший погляд, уявляється “новим, дивним, на вигляд радикальним”, здатне з пли- ном часу істотно скоригувати бачення модернізації застарілих струк- тур, насамперед політичних. В усякому разі очевидно, що цивілізація “Третьої Хвилі”, у якій нам пощастило жити, потребує нового погляду на майбутнє світу – “зі своїм власним відношення до часу, простору, логіки й причинних зв’язків”87.* 72 Я р ос л а в а В ер м ен и ч 87 Тоффлер Е. Третя Хвиля. – К., 2000. – С. 20, 383-392. * Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій підтримці Державного фонду фундаментальних досліджень за конкурсними проектами Ф 67 та Ф 72. ВЕРМЕНИЧ Я. Суверенитет vs империя: методология осмысления несопоставимости украинской и российской “пограничных страте- гий”. В статье автор пытается найти ответ на вопрос: что означают гра- ницы, которые образовались в процессе распада СССР в системе стратеги- ческих приоритетов Российской Федерации, с одной стороны, и государства Украина, с другой. Главный акцент сделан на угрозах национальному суве- ренитету и политической субъектности Украины, которые обусловлены имперскими амбициями кремлевских политиков и развязанной ими “гиб- ридной войной” на Донбассе. Ключевые слова: суверенитет, граница, стратегия безопасности, им- перские догматы, Донбасс. VERMENYCH YA. Sovereignty vs Empire: The methodology of Under- standing the Incompatibility of Ukrainian and Russian “Border Strategies”. The author tries to answer the question: what does the boundaries, established in the process of disintegration of the USSR, mean in the of strategic priorities of Russian Federation, on the one hand, and Ukraine, on the other. The main em- phasis is made on the threats to national sovereignty and political subjectivity of Ukraine, which are caused by the imperial ambitions of Kremlin’s politicians and the unleashing of a “hybrid war” in Donbas. Keywords: sovereignty, border security strategy, imperial dogmas Donbas. References Astaf’iev A. (2015). Rosijs’ka polityka “povtornoi kolonizatsii” iak vyklyk ukrains’kij kul’turi ta natsiotvorchomu protsesu. Naukovi zapysky Instytutu poli- tychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa Ukrainy, 1, 94-103. [in Ukrainian]. Bobkov I., Naumova S. & Tereshkovych P. (Ed.). (2005). Posle imperii: issle- dovanie vostochno-evropejskogo pogranich’ya. Vil’nius: EHU. [in Russian]. Breskyj O. & Breskaia O. (2008). Ot tranzitoloij k teorij pogranych’ia. Vil’nius, EGU. [in Russian]. Bushans’kyj V. (2015). Krytychnyj analiz rosijs’kykh polityko-istorychnykh uiavlen’. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy, 1, 243-265. [in Ukrainian]. Buzan B. & Waever O. (2010). Regions and powers. The structure of interna- tional security. (7th ed). . Chizhov G. (2015). Federalizm po-kievski. Kakoe gosudarstvo stroyat v Ukra- ine? Neprikosnovennyj zapas, 1, 55-64. [in Russian]. Dmytruk V. (2014). Delimitatsiia ta demarkatsiia derzhavnoho kordonu Ukra- iny: problemy ta priorytety. Rehional’na istoriia Ukrainy, 8, 109-116. [in Ukra - inian]. Donbas v etnopolitychnomu vymiri. (2014). Kyiv: IPiEND. [in Ukrainian]. Donchenko O. (2008). Instytutsional’ni matrytsi iak struktury kolektyvnoi psykhiky. Sotsial’na psykholohiia, 3, 3-8. [in Ukrainian]. Donchenko O. (2008). Struktura psykhiky iak kolektyvne nesvidome. Sot- sial’na psykholohiia, 2, 3-15. [in Ukrainian]. Dugin A. (1997). Osnovy geopolitiki. Geopoliticheskoe budushhee Rossii. Moskva. [in Russian]. 73 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » Fedotov H.P. (1988). Litso Rossij. Vol.1. (2nd ed.). Moskva. [in Russian]. Gorizontov L. (2008). Imperiya v regione, imperiya-region, imperiya regionov. Rehional’na istoriia Ukrainy, 2, 127-134. [in Russian]. Grechko P.K. (2012). Pogranich’e kak sociokul’turnaya real’nost’. Voprosy social’noj teorii. Vol.VI, 81-96. [in Russian]. Holovko V. (2015). Revoliutsyia dostoynstva y separatystskyj kryzys: posled- stvyia dlia krupnoho donetskoho kapytala. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, 23, 5-21. [in Ukrainian]. Horbulin V.P., Vlasiuk O.S., Libanova E.M., Liashenko O.M. (Ed.) (2015). Donbas i Krym: tsina povernennia. Kyiv: NISD. [in Ukrainian]. Horielov M. (2012). Ukrains’ka doktryna Rosii doby nezalezhnosti. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 4, 64-81. [in Ukrainian]. Hrytsak Ya. Poroshenko teriaet vremia. Yatseniuk tianet nas vnyz. Retrieved from http://m.liga.net/news/polities. [in Russian]. Kalashnikov M. & Buntovskij S. (2009). Nezavisimaya Ukraina. Krakh proekta. Moskva. [in Russian]. Kemerov V.E. (2014). Klyuchi k sovremennosti – v sdvigakh v metodologii. Voprosy filosofii, 2, 3-13. [in Russian]. Kononov I. (2015). Luhans’kyj syndrom iak masova anomichna reaktsiia na rozghortannia hibrydnoi vijny. Abstracts of Papers Deviantna povedinka: sotsi- olohichnyj, psykholohichnyj ta iurydychnyj aspekty. Materialy naukovo-praktych- noi konferentsii (Kharkiv, 10 kvitnia 2015). (pp. 10-16). Kharkiv. [in Ukrainian]. Korniievs’kyj O. (2013). Instytutsijni chynnyky poliaryzatsii suchasnoho poli- tychnoho prostoru Ukrainy. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsio- nal’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy, 6, 134-145. [in Ukrainian]. Korol’ov H. (2010). Ukrains’kyj federalizm v istorychnomu dyskursi (XIX – pochatok XX stolittia). Kyiv: Instutyt istorij Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Korzhov H. (2006). Rehional’na identychnist’ Donbasu: heneza i tendentsii roz- vytku za umov suspil’noi transformatsii. Sotsiolohiia: teoriia, metody, marketynh, 4, 38-50. [in Ukrainian]. Kravchenko V. (2010). Khar’kov/Kharkiv: stolytsa Pohranych’ia. Vil’nius: EHU. [in Russian]. Kravtsevich A., Smolenchuk A. & Tokt’ S. (2011). Belorusy: natsyia Pograny- ch’ia. Vil’nius: EHU. [in Russian]. Kryms’kyj S.B. (1996). Arkhetypy ukrains’koi kul’tury. In Fenomen ukrain- s’koi kul’tury: metodolohichni zasady osmyslennia. (pp. 113-132). Kyiv. [in Ukra- inian]. Kryvyts’ka O.V. (2015). Demarkatsijni linii v etnopolitychnomu prostori Ukra- iny. Kyiv. [in Ukrainian]. Kul’chyts’kyj S. (2015). Zakonomirnosti formuvannia ukrains’koi politychnoi natsii. Problemy istorii Ukrainy: fakty, sudzhennia, poshuky, 23, 22-68. [in Ukra- inian]. Kuromiia Hiroaki. Zahadka Donbasu: iak zrozumity joho mynule i majbutnie. Retrieved from http://www.histirians.in.ua/index.php. [in Ukrainian]. 74 Я р ос л а в а В ер м ен и ч Lenin V.I. (1974). Povne zibrannia tvoriv. Vol. 40. Kyiv. [in Ukrainian]. Loginov A.V. (2008). Rossijskaya filosofiya XІX veka o pravoslavno- musul’manskom civilizacionnom vzaimodejstvii. In Rossiya v sovremennom dialoge civilizacij. Moskva. [in Russian]. Lypyns’kyj V. (1997). Ukraina na perelomi (1657–1659). Kyiv. [in Ukrainian]. Majboroda O. (2015). Nostal’hichna pam’iat’ rosijs’koi impers’koi systemy: isto- rychne zapiznennia. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy, 1, 13-24. [in Ukrainian]. Malinova O.Yu. (2008). Diskussii o gosudarstve i nacii v postsovetskoj Rosii i ideologema imperii. Politicheskaya nauka, 1, 31-58. [in Russian]. Mearsheimer J. (1993). The case for the Ukrainian nuclear deterrent. Foreign Affairs. Vol. 72, No.3, 50-66. Pajps R. Rossyia na porohe XXI veka. Retrieved from http:inosmi.ru/ print240222 html. [in Russian]. Piliaev I. (2015). Zbrojnyj konflikt na Donbasi iak proiav fraktal’noho dual- izmu postradians’koho rozvytku. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i et- nonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa Ukrainy, 1, 129-138. [in Ukrainian]. Politychni problemy suchasnoi Ukrainy: analitychni dopovidi Instytutu poli- tychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy. (2012). Kyiv: IPiEND im I.F.Kurasa. [in Ukrainian]. Portnov A. Kak nachinalas’ vojna na vostoke Ukrainy ili pochemu Khar’kov i Dnepropetrovsk ne stali Doneckom i Luganskom. Retrieved from http://historians. in.ua/index.php/en/dyskusiya/1796. [in Russian]. Pritsak O. (2015). Shcho take istoriia Ukrainy. Ukrains’kyj istorychnyj zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 1, 177-210. [in Ukrainian]. Riabchuk M. (2014). Liberal’nyj natsionalizm: contradictio in adjecto? Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 4-5, 94-112. [in Ukrainian]. Riabchuk M. (2015). Rosijs’kyj vymir “ukrains’koi kryzy”. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukra- iny, 1, 115-129. [in Ukrainian]. Rodin S. (2006). Otrekayas’ ot russkogo imeni. Ukrainskaya khimera. Istori - cheskoe rassledovanie. Moskva. [in Russian]. Savel’ev A.N. (2010). Obraz vraga. Rasologiya i politicheskaya antropologiya. (2nd ed.) Moskva. [in Russian]. Shcherbak Yu. (2010). Ukraina v zoni turbulentnosti. Kyiv. [in Ukrainian]. Shepieliev M.A. (2004). Hlobalizatsiia upravlinnia iak mehatendentsiia suchas- noho svitovoho rozvytku. Kyiv. [in Ukrainian]. Simon G. (2010). Rossijskij nacionalizm russkikh i nerusskikh. In Naciona- lizm v pozdne- i postkommunisticheskoj Evrope. Vol.2. 12-39. Moskva: ROSSPEN. [in Russian]. Smolii V. (Ed.) (2014). Skhid i Pivden’ Ukrainy: chas, prostir, sotsium. Vol.1. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Snyder, Louis. (1982). Global Mini-Nationalisms: Autonomy or Independence. Westport, Conn.: Greenwood Press. 75 С увер ен іт ет vs ім п ер ія : м ет од ол огія осм и сл ен н я н есп івм ір н ост і ук р а їн сь к ої і р осій сь к ої «к ор д он н и х ст р а т егій » Tkachenko V. (2015). “Hybrydnaia vojna”: polytycheskye posledstvyia. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F. Kurasa Ukrainy, 1, 58-69. [in Russian]. Toffler E. (2000). Tretia khvylia. Kyiv: Vsesvit. [in Ukrainian]. Torbakov I. (2013). Prykroschi «ievrazijs’koj» oriientatsii. Krytyka, 9-10, 12-15. [in Ukrainian]. Turchenko F. & Turchenko H. (2015). Proekt “Novorosiia” i novitnia rosijs’ko- ukrains’ka vijna. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Umland A. (2007). Novye ideologicheskie obrazovaniya v sovremennom rus- skom antidemokratizme: zapadnye koncepcii, antizapadnye politicheskie doktriny i postsovetskij partijnyj spektr. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional’nykh doslidzhen’ im. I.F.Kurasa NAN Ukrainy, 33, 367-433. [in Russian]. Voiakovs’kyj D. (2015). Mental’ni kordony v Yevropi bez kordoniv. (2th ed.). Kyiv: Nika-Centre. [in Ukrainian]. Vojnalovych V. & Kochan N. (2014). Relihijnyj chynnyk etnopolitychnykh prot- sesiv na Donbasi: istoriia i suchasnist’. Kyiv: IPiEND. [in Ukrainian]. Vzhosek V. (2012). Istoriia – Kul’tura – Metafora. Postannia neklasychnoi isto- riohrafii. Pro istorychne myslennia. Kyiv: Nika-Centre. [in Ukrainian]. Yan E’gbert. (2010). Gosudarstvennaya transformaciya na vostoke Evropy. “Vtoroe nacional’noe vozrozhdenie” ili nacionalizm, nacional’nye dvizheniya i ob- razovanie nacional’nykh gosudarstv v pozdne- i postkommunisticheskoj Evrope. In Nacionalizm v pozdne- i postkommunisticheskoj Evrope. Vol.1, 17-89. Moskva: ROSSPEN. [in Russian]. Zabuzhko O. Rossiya tshhatel’no planirovala demontazh Ukrainy. Donbass go- tovili “pod Putina”, a Zakarpat’e – “pod Orbana”. Retrieved from http://gor- donua.com/ news/society/Zabuzhko. [in Russian]. Zakharov A. (2012). “Spyashchij institut”. Federalizm v sovremennoj Rossii i v mire. Moskva: Novoe literaturnoe obozrenie. [in Russian]. Zamyatin D.N. (2013). Prostranstvo i (bez)opasnost’: ontologicheskie modeli voobrazheniya. Polis, 3, 137-148. [in Russian]. Zimon H. (1994). Na shliakhu vid radians’koi systemy do natsional’no- derzhavnoho ustroiu: intehratsiia chy rozpad? In Etnichni menshyny Skhidnoi i Tsentral’noi Yevropy: komparatyvnyj analiz stanovyscha ta perspektyv rozvytku. (pp. 44-46). Kyiv. [in Ukrainian]. 76 Я р ос л а в а В ер м ен и ч

Суверенітет vs імперія: методологія осмислення неспівмірності української і російської "кордонних стратегій"

Institution

Ähnliche Einträge