Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики

У статті проаналізовано регіональні особливості поступу вітчизняної історичної науки на прикладі життя, творчості та інтелектуальної біографії двох колишніх викладачів історичного факультету Херсонського державного університету 1946–1950 рр. – перших в місті кандидата історичних наук П. Денисовця...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2016
1. Verfasser:	Водотика, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2016
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160730
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики / С. Водотика // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 185-200. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160730
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1607302019-11-17T01:26:31Z Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики Водотика, С. Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності У статті проаналізовано регіональні особливості поступу вітчизняної історичної науки на прикладі життя, творчості та інтелектуальної біографії двох колишніх викладачів історичного факультету Херсонського державного університету 1946–1950 рр. – перших в місті кандидата історичних наук П. Денисовця і доктора історичних наук М. Давидова. Обґрунтовано положення про те, що без дослідження розвитку історіографічного процесу в регіонах, на периферії центрів історичного знання, важко реконструювати в повній мірі поступ українського історіописання. Автор стверджує, що наполегливі дослідницькі пошуки і творчі зв'язки з провідними вченими столичних центрів можуть перемістити провінційних істориків з маргінесу в епіцентр історіографічного процесу. В статье проанализированы региональные особенности эволюции отечественной исторической науки на примере жизни, творчества и интеллектуальной биографии двух преподавателей исторического факультета Херсонского государственного университета 1946 – 1950 годов – первых в городе кандидата исторических наук П.Денисовца и доктора исторических наук М.Давыдова. Обосновано положение о том, что без изучения историографического процесса в регионах, на периферии центров исторической науки, сложно полноценно реконструировать развитие украинского историописания. Автор утверждает, что целеустремленный научный поиск и творческие контакты с ведущими исследователями столичных центров могут переместить провинциальных историков с обочины в эпицентр историографического процесса. The article analyzes the regional characteristics of national historical science progress as exemplified in lives and intellectual biographies of two former professors of the History Faculty of Kherson State University. They were also the first candidate of historical sciences (P. Denysovets) and doctor of historical sciences (M. Davydov). Author proves that without studying the historiography process on the periphery of the historic knowledge centers, it is difficult to reconstruct the progress of Ukrainian historiography fully. Author argues that persistent quest research and creative links with leading scientists metropolitan centers can move from provincial historians margins apogee in the historiographical process. 2016 Article Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики / С. Водотика // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 185-200. — Бібліогр.: 27 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160730 930 (477):929 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності
spellingShingle	Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності Водотика, С. Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики Регіональна історія України
description	У статті проаналізовано регіональні особливості поступу вітчизняної історичної науки на прикладі життя, творчості та інтелектуальної біографії двох колишніх викладачів історичного факультету Херсонського державного університету 1946–1950 рр. – перших в місті кандидата історичних наук П. Денисовця і доктора історичних наук М. Давидова. Обґрунтовано положення про те, що без дослідження розвитку історіографічного процесу в регіонах, на периферії центрів історичного знання, важко реконструювати в повній мірі поступ українського історіописання. Автор стверджує, що наполегливі дослідницькі пошуки і творчі зв'язки з провідними вченими столичних центрів можуть перемістити провінційних істориків з маргінесу в епіцентр історіографічного процесу.
format	Article
author	Водотика, С.
author_facet	Водотика, С.
author_sort	Водотика, С.
title	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
title_short	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
title_full	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
title_fullStr	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
title_full_unstemmed	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
title_sort	локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2016
topic_facet	Регіоналістика й історична географія: простір міждисциплінарності
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160730
citation_txt	Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики / С. Водотика // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2016. — Вип. 10. — С. 185-200. — Бібліогр.: 27 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT vodotikas lokalʹnijzrízpostupuístoričnoínaukivkoordinatahístoričnoíregíonalístiki
first_indexed	2025-07-14T13:22:35Z
last_indexed	2025-07-14T13:22:35Z
_version_	1837628764717056000
fulltext	УДК 930 (477):929 Сергій Водотика ЛОКАЛЬНИЙ ЗРІЗ ПОСТУПУ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В КООРДИНАТАХ ІСТОРИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ У статті проаналізовано регіональні особливості поступу вітчизняної іс- торичної науки на прикладі життя, творчості та інтелектуальної біографії двох колишніх викладачів історичного факультету Херсонського державного університету 1946–1950 рр. – перших в місті кандидата історичних наук П. Денисовця і доктора історичних наук М. Давидова. Обґрунтовано поло- ження про те, що без дослідження розвитку історіографічного процесу в регіонах, на периферії центрів історичного знання, важко реконструювати в повній мірі поступ українського історіописання. Автор стверджує, що наполегливі дослідницькі пошуки і творчі зв’язки з провідними вченими сто- личних центрів можуть перемістити провінційних істориків з маргінесу в епіцентр історіографічного процесу. Ключові слова: історична регіоналістика, інтелектуальна біографія, херсон, П. Денисовець, М. Давидов. Наступного року виповнюється 100 років існування найповажні- шого вишу Херсонщини – Херсонського державного університету. Природно, що такий поважний термін передбачає збирання розки- даного старого каміння і водночас, після аналізу зібраного, розки- дання нового. Спробі вписати цей процес у контекст регіональної історичної науки на прикладі даного вищого навчального закладу і присвячена пропонована стаття. У наш час у світовій і вітчизняній соціогуманітаристиці відбува- ються революційні зміни, які суттєво змінили об’єктне поле місцевої історії. Йдеться передусім про зміцнення альтернативи наративіст- ського історіописання за рахунок соціальної історії. Внаслідок на- рощення антропологічного дискурсу й осягнення поліваріантності в розумінні історії закономірно зростає роль людини та її соціального середовища в постмодерних дослідженнях1. Саме тому історична наука вкотре звертається до соціологічних підходів (це відбувається не вперше – згадаємо М. Грушевського, М. Слабченка та інших 185© Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 10. — С. 185–200 © С. Водотика , 2016 1 Верменич Я. Локальні рівні сучасного історичного пізнання: спроба типологі- зації // Регіональна історія України. – Вип. 3. – К., 2009. – С. 10. істориків 1900–1920-х років), використовує методи мікроісторії, просопографії, інтелектуальної історії тощо. У цьому сенсі наголо- симо, що такий ракурс об’єктивно спонукає до вивчення історії ідей, наукових зрушень та інших складових інтелектуального життя, іс- торії духовної культури, власне культурології. Інакше кажучи, йдеться про міждисциплінарність на підставі принципу додатковості в ши- роких межах антропології, психоісторії, мікроісторії, що дозволяє рельєфніше й об’єктивніше застосовувати притаманні історику наративістські методи історіописання. Дослідникам місцевої історії вже з кінця ХХ ст. довелося визначи- тись щодо осмислення, аналізу та описання співвідношення цілого і частини, регіонального і локального. При цьому монопольне стано- вище традиційного краєзнавства як оптимального масштабу ви- вчення місцевої історії поступово підважується історичною регіона- лістикою як міждисциплінарною науковою дисципліною через її більшу адекватність сучасним уявленням про процеси життєдіяль- ності людських спільнот і комунікативних зв’язків у територіальній площині. Зазначимо, що саме аналіз регіональних особливостей роз- витку історичної думки складає основу об’єктно-предметної сфери вітчизняної історичної регіоналістики2. Подібна еволюція простежується і в сучасній українській істо- ріографії. Зокрема, сьогодні історіографи намагаються створити новий, соціокультурний образ поступу історичної науки в Україні. Йдеться про прагнення зрозуміти еволюцію вітчизняного історіо- писання як складової ідейного, інтелектуального, духовного і морального вимірів локалізованої в просторі і часі епохи. Саме епоха в кінцевому підсумку формулює відповідне соціальне замов- лення історику, що зрештою втілюється в перегляді (переосмис- ленні) методологічно-концептуального інструментарію, удоскона- ленні стилів мислення, пропонованих схем і концепцій історичного наративу. При цьому всі соціокультурні зміни, що цілком зрозуміло, втілю- ються в творчості цілком конкретного історика. В сучасному істо- ріографічному дискурсі їх пропонується аналізувати за допомогою категорії “образу історика”. Ця уявна конструкція передбачає ви- вчення спонукальних мотивів, сутності, тематики досліджень, на- укових зацікавлень, методів виявлення, збору, обробки та аналізу джерел, ставлення до модних історіософських теорій, пануючої ідео- логії, прийнятих науковим співтовариством схем, моделей і стилів історіописання тощо3. 186 С ер гі й В од от и к а 2 Верменич Я. Регіоналістика історична // Енциклопедія історії України. – Т. 9. – К., 2012. – С. 165. 3 Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К., 2013. – С. 90-91. Специфіку життя, діяльності і творчості українських радянських істориків, враховуючи тотальний пресинг більшовицького режиму, можна осягнути за допомогою положення про численні лояльності та багатошарову свідомість, причому обидві категорії можуть мати (і практично мали місце) не лише в діаметрально протилежних, але й антагоністичних складових4. Інакше кажучи, свідомість, діяль- ність (науково-організаційна, громадсько-політична тощо) і твор- чість українських істориків була своєрідним інтелектуальним фрон- том з чисельними та перемінними лояльностями, своєрідним ходінням всередині, на межі чи, зрідка, за межею окресленого кому- ністичною, точніше радянсько-російською, ідеологією і радянською владою кола. Олександр Оглоблін, аналізуючи з США становище українського радянського історика і спираючись на власний багатий досвід життя і праці за “совєтського” режиму, розумів надзвичайні труднощі своїх колишніх колег – навіть порівняно з російськими радянськими дослідниками, не кажучи вже про західних істориків. Йдеться про пе- ребування українських радянських істориків у подвійних лабетах – ідеологічних і “національно-політичних”. Останніх майже не відчу- вали російські історики, а серед українських західноукраїнські зазнавали більш потужного тиску порівняно зі “східняками”5. З цього приводу у радянські часи українські історики в неформальній обста- новці дотепно іронізували: “За те, за що в Москві стрижуть нігті, в Києві – відрізають пальці, а у Львові – відрубують руки”. О. Оглоблін слушно зауважував, що доступ українських істориків до джерел по- рівняно з російськими був обмеженим, йому доводилось пильніше узгоджувати свої висновки з офіційними постулатами, а в галузі тео- ретичній, навіть в межах марксистських схем, він мав оглядатись на Москву. Хоча чимало істориків не завжди дотримувались загальноп- рийнятої позиції щодо зверхності “старшого брата”. Наслідки були неоднозначними, але у 1960–1980-і роки м’якшими, порівняно з 1930 – серединою 1950-х. Харківський професор І. Рибалка відверто говорив студентам на лекції у середині 1970-х років: “Тепер вже не саджають, то можна щось писати”. Тому важко повністю погодитись з висновком О. Оглобліна про безпорадне становище українського історика щодо теорії та уза- гальнень, зокрема з тим, що в українській радянській історіографії панували не історики, а “історіографічні роботи”, що це були “псевдо - творчість” і “псевдосинтез”. Адже були, є і будуть різні історики. Не вар - то легковажити чорно-білим сприйняттям радянської історіографії, 187 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 4 Магочій П. Українське національне відродження: Нова аналітична структура // Український історичний журнал. – 1991. – № 5. – С. 102-103. 5 Див.: Оглоблін О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію. – Нью-Йорк, 1963. оскільки в ній відбувалося не лише природне накопичення фактажу, але й виходили ґрунтовні праці, робилися плідні висновки і навіть замасковані політичні узагальнення. Були праці, де, крім посилань на праці “класиків марксизму-ленінізму” і партійні документи не було нічого нового, а були й такі, де марксизмом “лише притрушували”, за висловом академіка Д. Багалія, нові підходи. Отже, предметом статті є аналіз особливостей долі, життя і твор- чості двох херсонських радянських істориків, перших херсонських докторів і професорів Павла Мусійовича Денисовця (10.01.1920 – 06.12.1991) і Михайла (Соломона) Йосиповича Давидова (19.10.1917 – 22.12.1982). Наголосимо, що їх доля нерозривно пов’язана з налагодженням професійної вищої історичної освіти в Херсоні та долею Херсонського держуніверситету. Справа в тому, що перша спроба заснувати істо- ричний факультет була зроблена у 1946–1950 рр., коли обидва істо- рики працювали в університеті. Відновлення підготовки істориків припадає на початок 1990-х років. Об’єктом дослідження є регіональна історіографія Херсонщини, зокрема постаті істориків Херсонського держуніверситету. Можна сказати й ширше – провінційна регіональна історіографія. Актуальність звернення до інтелектуальної біографії та аналізу спадщини херсонських істориків зумовлена ще однією причиною, спільною для регіональної історіографії щонайменше половини областей сучасної України. Йдеться про необхідність концептуалі- зації провінційної історіографії. Традиційно у фундаментальних історіографічних студіях першочергова увага надається постатям видатних, щонайменше відомих, істориків – достатньо згадати но- ваторську двотомну монографію О. Яся6. Природно, що на істориків другого ряду і провінційних місця, як правило, не вистачає. Увага до них “доходить” при вивченні історіографії окремих проблем, історії окремих вузів, установ, наукових товариств тощо. Правди ніде діти, це стосується й доробку автора статті7. Хоча декілька статей при- свячені долі і творчості провінційних, зокрема херсонських, істо- риків8. Так, склалось історично, що поділ вітчизняної історичної науки на “столичну” й “провінційну” існує, причому в будь-якій класифіка- 188 С ер гі й В од от и к а 6 Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ – 80-і роки ХХ ст.). – К., 2004. 7 Водотика С. Г. Історична наука УСРР 1920-х років: соціополітичні, організа- ційні та концептуальні основи функціонування. – Херсон, 2006. 8 Водотика С. Г. Невтомний краєзнавець: Віктор Іванович Гошкевич // Південний архів. – Херсон, 1999. – № 9. – С. 65-87; Водотика С. Г., Савенок Л. А. Маловідома сторінка життя та діяльності історика та архівіста Василя Веретенникова // Чорно- морський літопис. – Миколаїв. – 2011. – № 2. – С.94-98. ції “столиць” української історіографії (Київ, Львів, Харків, Дніпро- петровськ) Херсон залишається провінційним щодо історіографічного процесу. Безумовно, були спроби змінити ситуацію. Так, у 1920-і роки історичні товариства прагнули залучити провінційних істориків до спільного дослідження провідних проблем. Скажімо, саме тоді вини- кають численні периферійні товариства при ВУАН – в Лубнах (1922), Миколаєві (1923), Ніжині (1923), Чернігові (1924), Кам’янці-Поділь- ському (1925), Запоріжжі (1926) тощо. Провінційні історики брали участь як в їх роботі, так і в діяльності більшості науково-дослідних структур ВУАН. Проте це не змінило того факту, що у 1920-і роки в Україні діяло три “вогнища” історичної науки – у Харкові (з тодішніх 166 вчених-істориків столиці УСРР тут було 57 або 32,5%)9, Києві та Одесі10. Щодо історіографії та джерел вивчення долі херсонських істори- ків. Про життя та діяльність професора П. Денисовця існує декілька заміток суто інформативного характеру у довідкових виданнях11. Згадки про нього містяться в історії Луцького педінституту. Більш докладно про життя, науково-педагогічну, науково-дослідну та на- уково-організаційну діяльність професора написали декілька розві- док науковці Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка, в якому Павло Мусійович працював з 1957 по 1991 рр. Це розвідки-нариси професора В. Лобурця та його учня, професора О. Єрмака. Останньому належить найбільш розлогий з життєписів П. Денисовця12. Його оцінки доробку попередника набу- вають більшої ваги з огляду на те, що тема соціально-економічної історії селянства 1920–1930-х років посідає чільне місце в його твор- чості. Зазначимо, що в Полтавському національному педагогічному університеті зберігають добру пам’ять про вченого, відзначивши його 90-ліття спеціальною науковою студентською конференцією. Полтавські дослідники, колеги та учні професора ґрунтовно 189 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и9 Наші підрахунки на основі: Санкт-Петербурзьке відділення Архіву Російської Академії Наук. Ф. 155. Оп. 2. Спр. 819, 823, 826, 828, 830, 835, 838, 840, 843, 846, 847, 856, 859, 860, 861. [Списки членів секцій наукових працівників округів України. 1927 р.]. 10 Багалій Д. Організація української історії за рр. 1917–1927 // Наукові записки Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. – Т. 8. – Вип. 1. – Харків, 1930. – С. 21-22. 11 Бондарчук П. Денисовець Павло Мусійович // Українські історики ХХ століття: Біобібліографічний довідник. – К., 2004. – Вип. 2. – Част. 2. – С. 137-138. 12 Лобурець В. Є. Денисовець Павло Мусійович // Історія Полтавського педаго- гічного інституту в особах. – Полтава, 1995. – С. 111-113; Єрмак О. П. Відомий вче- ний-історик і педагог // Збірник матеріалів ХІІІ студентської наукової конференції історичного факультету, присвяченої 90-річчю від дня народження проф. П.М. Дени- совця. – Полтава, 2010. – С. 15-22. проаналізували роль життя та праць Павла Мусійовича у поступі науки й освіти в Україні. Проте у цих студіях лише в загальних рисах досліджено творчу спадщину професора П. Денисовця, специфіку його внеску у ви- вчення соціально-економічного життя селянства. Ми зосередимо увагу на аналізі доробку професора у вивченні соціальної структури доколгоспного селянства України у 1920-і роки у координатах інте- лектуальної біографії вченого на тлі історіографічної ситуації 60-80-х років ХХ ст. Адже саме П. Денисовець одним з перших звер- нувся до проблеми, яку сьогодні вважають частиною соціальної історії. Декілька слів про джерела. Передусім це праці самого вченого з історії соціальної структури доколгоспного селянства України 1920-х років13. Доповнюють уявлення про його особистість цінні усні спогади доцента кафедри історії України та методики викладання Херсонського державного університету В. Павленка, колишнього студента Павла Мусійовича, люб’язно надані автору. Нарешті, це особисті враження від спілкування з професором у 1982– 1984 роках, передусім письмовий відгук професора як першого опо- нента на захисті кандидатської дисертації автора статті14 та його усні оцінки. Постаті М. Давидова присвячена лише невеличка замітка І. Сін- кевич у довіднику “Краєзнавці України”15 та енциклопедична довідка учня професора С. Мохненка в електронній “Енциклопедії сучасної України”16. Тому основою для вивчення доробку вченого стали доку- менти Особового фонду М. Давидова, який зберігається в Держав- ному архіві Херсонської області, та його праці. Фонд налічує 165 оди- ниць зберігання і хронологічно охоплює все життя історика. Це особисті документи – автобіографія17, список нагород тощо, які да- 190 С ер гі й В од от и к а 13 Денисовец П. М. К вопросу о социальном расслоении крестьянства Украины в восстановительный период (1921 – 1925 гг.) // Исторические записки. – Т. 80. – М., 1967; Влияние нэпа на социальные процессы в украинском селе (1921–1929 гг.) // Новая экономическая политика. Вопросы теории и истории. – М., 1974; Диферен- ціація селянства України в умовах непу та її вплив на виробниче кооперування села (1921–1928 рр.) // Український історичний журнал. – 1968. – № 6. – С. 57-67; Кол- госпне будівництво на Україні в 1921 – 1925 рр. – Харків, 1969 та ін. 14 Водотыка С. Г. Классовая структура крестьянства Украинской ССР в 20-е годы. Социально-экономическая характеристика. Автореферат. – К., 1984. 15 Сінкевич І. Ю. Давидов Михайло (Соломон) // Краєзнавці України (Сучасні дослідники рідного краю): Довідник. – К. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 1. – С. 57. 16 Мохненко С. С. Давидов Соломон Йосипович. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:esu.com.ua/search_article.php=25976. 17 Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-3668, оп. 1, спр. 144, 5 арк. туються відносно невеликим періодом 1955-1974 рр. Значно більше справ фонду стосується власне наукової творчості професора. Інформативність цих матеріалів суто радянська – вони практично не відрізняються, крім редакційних правок, від опублікованих матеріа- лів. З огляду на обставини радянської дійсності іншого годі було че- кати. Очевидно, внаслідок самоцензури всі підготовчі для видання матеріали були знищені самим автором, що було типовою ситуацією для більшості особистих архівів радянських істориків. Мало відо- мостей для розуміння інтелектуальної біографії М. Давидова дають і конспекти його лекцій з історії КПРС, яку він викладав у Херсон- ському сільськогосподарському інституті з середини 1950-х до кінця життя. Ця ідеологічна дисципліна мала єдину програму, стабільні під- ручники і курси лекцій московських авторів. При викладанні дозво- лялося залучення матеріалу з історії компартії республіки та її міс- цевих організацій. М. Давидова долучили до написання “Очерков истории Херсонской областной партийной организации” – дивна для сучасних читачів відсутність назви партії, а для радянських часів природна, адже існувала лише комуністична партія. На самих лек- ціях, за споминами учнів професора, він допускав певні “вольності”, але такі речі в архіві не відклалися. Своєю ерудицією й уважним став- ленням до допитливих студентів М. Давидов намагався прищепити любов до історії, що мало позитивні наслідки. Так, одного зі студентів- агрономів він переконав змінити фах, і наразі його колишній учень доктор історичних наук, професор В. Ткаченко викладає історію в Московському державному університеті імені М.В. Ломоносова. Крім того, були використані спогади його аспіранта С. Мохненка та мо- лодших колег з інших вузів Херсона. Найбільш інформативними є підготовчі матеріали до написання дослідницьких праць з авторськими помітками. Це виписки з доку- ментів центральних архівів, статистичні матеріали, нотатки з літе- ратури стосовно життя і діяльності О.Цюрупи, французької інтер- венції на півдні України, історії міст і сіл Херсонської області. Дослідницька “лабораторія” вченого характеризує його як вдумли- вого професійного історика далеко не провінційного рівня. Очевидно, що соціальне замовлення суттєво скоригувало творчі уподобання до- слідника, адже саме виконання настанов і вказівок партії дозволяло професору виживати в радянських умовах і отримувати певні пре- ференції. Проте творча вдача М.Давидова не могла задовольнятись прокрустовим ложем радянської історіографії. Хист до образного мислення, творчого й неординарного осмислення історичних подій спонукав професора до художньої творчості – написання повістей і сценаріїв. Найбільше відкриття нас чекало при вивченні листування Михайла Йосиповича. Серед його кореспондентів були син і сестра О. Цюрупи, місцеві партійні функціонери. Нашу увагу привернуло 191 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и листування з відомою російською вченою Е.Генкіною, в якому на ви- сокому професійному рівні обговорювалися проблеми продовольчої політики більшовиків у 1918–1920 рр. Це мало визначальне значення при виборі теми і підготовці докторської дисертації М. Давидовим та його становленні як непересічного дослідника18. Отже, доля звела в Херсонському університеті у 1946–1950 рр. істориків П. Денисовця і М. Давидова. Вони уособлювали типову ге- нерацію українських радянських істориків – покоління фронтови- ків. Перший очолював випускаючу кафедру історії, а другий був сек- ретарем партійного бюро тодішнього інституту. П. Денисовець пройшов типовий життєвий шлях істориків – вихідців з повоєнного селянства. Після здобуття середньої освіти сільський юнак навчався на історичному факультеті Київського національного університету. Його навчання перервала війна, в якій він брав участь в якості штурмана і заслужив добру згадку за ге- роїчні та професійні дії маршала авіації С. Руденка. Так, у боях за визволення від нацистів Білорусі лейтенант авіації, штурман ланки нічних бомбардувальників ПО-2 Павло Денисовець після ушкодження літака та поранення зумів довести машину до свого аеродрома. За врятування екіпажу та літака, успішне виконання завдання дістав бойову нагороду19. Цей епізод засвідчив головні якості людини і вченого – твердість, мужність, сміливість. У мирні роки це проявилось у дещо контраверсійному поєднанні принци- повості та людяності, у намаганні сполучити непоєднувані для значної частини мого покоління (не кажучи вже про наступні генерації) речі – вірність звичним настановам-наказам та праг- нення до істини. У повоєнні роки Павло Мусійович став одним з перших науковців- істориків Херсонського державного педагогічного інституту, очо- люючи кафедру історії і захистивши у 1948 р. у Київському держав- ному університеті кандидатську дисертацію на тему “Боротьба робітників і селян Херсонщини і Миколаївщини проти німецько- австрійських окупантів у 1918 р.”. Таким чином, він став першим в Херсоні істориком зі вченим ступенем. М. Давидов народився 19.10.1917 р. в єврейській родині м. Мелі- тополь. Наступного року родина втратила батька, і мати з трьома дітьми зіткнулася з численними труднощами. У 1932 р. родина пе- реселяється до Херсона, де Михайло вчиться на слюсаря і одночасно працює на швейній фабриці, допомагаючи рідним вижити у роки голодомору. Протягом 1935–1941 рр. юнак опановує фах історика в Одеському університеті. З початком війни закінчив курси пропа- 192 С ер гі й В од от и к а 18 Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-3668, оп. 1, спр. 142, 147. 19 Руденко С. И. Крылья победы. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: militera.lib.ru//memo/Russian/rudenko/08.html. гандистів і протягом 1941–1942 рр. був інструктором пропаганди в Червоній армії Західного фронту. Після поранення і 10-місячного лікування став інвалідом ІІІ групи і до жовтня 1944 р. перебував з родиною в Казахстані, працюючи у школі, заввідділом райкому партії, заступником завідуючого військового відділу Алма-Атин- ського міськкому партії. Повернувшись до Херсона, працює журна- лістом в обласній газеті “Наддніпрянська правда”, а з 1945 р. почи- нає науково-педагогічну діяльність на історичному факультеті Херсонського педінституту (викладач, завідуючий кафедрою все - світньої історії). Після ліквідації історичного факультету долі вчених розійшлися, але їх подальший життєвий шлях і, головне, інтелектуальні біогра- фії, наочно відображають особливості розвитку провінційної ра- дянської української історичної науки. П. Денисовець протягом 1950–1957 рр. працював у педагогічних інститутах Івано-Франків- ська та Луцька завідувачем кафедри і ректором. Наступні 34 роки життя були пов’язані з Полтавським національним педагогічним університетом ім. В. Г. Короленка, в якому він обіймав посади доцента, професора, завідувача кафедри, декана історичного факультету. У 1969 р. першим із гуманітаріїв даного вузу захистив докторську дисертацію за темою “Колгоспне будівництво на Україні у 1921–1925 рр.” у Київському державному університеті. Професор П. Денисовець зробив значний внесок у розбудову історичної освіти в Полтаві, становлення краєзнавчого руху, підготовку науково-пе- дагогічних кадрів. Його перу належить близько 145 опублікованих наукових праць. З них найбільший інтерес як для історіографів, так і для дослідників історії соціальної структури селянства становлять праці вченого з історії доколгоспного селянства 1920-х років. Можна сказати, що він був одним з перших дослідників у царині со- ціальної історії. Очевидно, що увага вченого до проблем поступу соціальної струк- тури селянства у доколгоспному радянському селі була невипадко- вою. Дотримання догматів марксизму-ленінізму, а точніше неоста- лінізму, було обов’язковим у дослідженні проблем боротьби за перемогу соціалізму та комунізму. У такій ситуацій кон’юнктурникам було легко. Важко було тим, хто намагався зберегти об’єктивність та наукову етику, до того ж у провінції. В цьому сенсі історія непу була порівняно політкоректна, мало досліджувана і водночас у достатній мірі апробована, забезпечена архівами – тобто давала можливість реалізувати свій творчий потенціал. Єдиним реальним конкурентом П. Денисовця у дослідженні історії колгоспного будівництва на докторському рівні виявилася московська дослідниця українського походження й за тодішніми мірками українофільських поглядів Г. Чмига (1914–1998), яка ще у 1954 р. захистила кандидатську дисертацію за темою “Колхозное 193 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и строительство на Украине в восстановительный период (1921– 1925 гг.)”20 і у 1967 р. докторську дисертацію “История колхозного движения на Украине (1917–1929 гг.)”21. Утім, проблема взаємодії кол- госпно-кооперативного руху і соціальної диференціації селянства на середину 1960-х років залишалася практично недослідженою. Вивчення класової структури доколгоспного селянства України пе- редбачало з’ясування динаміки питомої ваги найбільших соціально- класових груп селянства (батрацтва, бідноти, середняків, заможних) впродовж 1920-х років, виявлення характеру і темпів цих змін, їх соціально-економічної детермінації за умов багатоукладного госпо- дарювання. Виходячи з ленінської концепції щодо зміни соціальної структури селянства протягом 1920-х років залежно від політики комуністичної партії на селі, П. Денисовець уважно вивчив динаміку та основні етапи еволюції соціальної структури селянських господарств, про- слідкував взаємозв’язок класової диференціації з розвитком коопе- рації. Він проаналізував безпосередній зв’язок між темпами колгос- пного руху і глибиною соціального розшарування в окремих регіонах і довів, що соціальною основою колгоспів до осені 1929 р. була бід- нота. Вчений дослідив чисельний склад селян-колективістів і довів, що їх питома вага була незначною22, тобто фактично довів недієвість політики влади щодо соціалістичних перетворень села в умовах непу. Доводячи, що домінуючою тенденцією поступу соціальної структури селянства 1920-х років було переважання середнього селянства, до- слідник з’ясував особливості цього феномену в окремих природно- економічних регіонах України – Степовому, Поліському, Лівобереж- ному і Правобережному23. Автор цієї статті познайомився з професором П. Денисовцем восени 1982 р. на республіканській науковій конференції, присвя- ченій історії соціальної структури українського соціуму. Між поваж- ним і молодим дослідниками на конференції розгорнулась публічна дискусія (а це було рідкістю в часи брежнєвського застою) щодо 194 С ер гі й В од от и к а 20 Чмыга А. Ф. История колхозного строительства на Украине в восстановитель- ный период: автореф. Диссертация. – М., 1954. Ця типова для сталінських часів робота у значно переробленому вигляді булла опублікована через п’ять років: Чмыга А. Ф. Очерки по истории колхозного движения на Украине (1921–1925 гг.). – М., 1959. 21 Чмыга А.Ф. История колхозного движения на Украине (1917-1929 гг.): Дис- сертация. – М., 1967. Цікаво, що ВАК СРСР затвердив дисертацію лише у червні 1969 р., тобто в рік захисту П.Денисовцем докторської дисертації. 22 Денисовець П.М. Колгоспне будівництво на Україні в 1921–1925 рр. – Харків, 1969. – С. 100-136. 23 Денисовець П.М. Диференціація селянства України в умовах непу та її вплив на виробниче кооперування села (1921–1928 рр.) // Український історичний журнал. – 1968. – № 6. – С. 149. принципів виокремлення соціальних груп доколгоспного селянства і методики тлумачення наслідків гніздового динамічного перепису селянських господарств 1929 р., одного з видів масових джерел щодо вивчення соціальної історії селянства 1920-х років. Йшлося про міру застосування натуральних (розмір засіву, кількість робочої і про- дуктивної худоби) і ринкових (вартість засобів виробництва і най- маної робочої сили) ознак селянських господарств для з’ясування його соціального обличчя. Це безпосередньо впливало на визна- чення питомої ваги капіталістичних господарств у 1929 р. і, відпо- відно, на обґрунтованість зарахування офіційно репресованих вла- дою 200 тис. селянських господарств в ході колективізації до “куркулів”. Простіше кажучи, насправді йшлося про соціальний склад противників радянської влади на селі на рубежі 1920–1930-х років, хоча про це відкрито і не говорилося. Ця публічна дискусія ви- кликала жвавий інтерес учасників секції. Обмін думками було про- довжено в кулуарах, де обстановка була більш розкутою. Щодо по- зиції молодого науковця Павло Мусійович висловлювався водночас категорично і поблажливо. Все це допомогло автору реально, буквально “на пальцях”, усві- домити декілька важливих передумов продуктивної дослідницької праці – необхідність всебічного дослідження джерел, поваги до думок колег, важливість ретельного обґрунтування та коректного оформлення своїх висловлювань при публічних виступах, врешті- решт соціальної й людської відповідальності історика. Дискусія була продовжена під час захисту автором кандидатської дисертації 23 лютого 1984 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту історії АН УРСР, причому П.Денисовець перетворив свій виступ на суспільно-політичний, буквально фронтовий спіч щодо відпові- дальності відомих вчених за опубліковані наслідки своїх дослід- жень. Але то вже інша історія. Підсумовуючи, зазначимо, що професор Павло Мусійович Дени- совець зробив помітний внесок у вивчення соціально-економічної іс- торії селянства України у роки непу, що підтверджується сучасними історіографами24. Він став одним із піонерів фахової історичної освіти в Херсонському державному університеті. Його науково-педа- гогічна, дослідницька і життєва позиція сприяла вихованню значної кількості науковців-істориків. По-іншому, але не менш цікаво склалась творча доля Михайла Давидова. Після ліквідації історичного факультету його переводять до Херсонського сільгоспінституту, де М.Давидов працює виклада- чем, доцентом, у 1974–1982 рр. очолює кафедру історії КПРС і 195 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 24 Лазуренко В.М. Соціальна стратифікація українського селянства доби НЕПу: історіографія 60-90-х років ХХ ст. // Історичний архів. Наукові студії. – Миколаїв. – 2011. – Вип. 7. – С. 107-110 та інші. філософії. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка за звичайною для радян- ських часів темою “Роль печати в борьбе КПСС за воспитание масс в духе идеологии дружбы народов СССР в 1946–1954 годах (на мате- риалах Украинской ССР)”. У річищі радянських традицій М. Давидо- вим була підготовлена і видана (1960 р. в Києві та 1961 р. в Москві) монографія про бійця ленінської гвардії, херсонця, який вчився в сільськогосподарському училищі, на базі якого було створено Херсонський сільськогосподарський інститут – “Александр Дмит- риевич Цюрупа”. Він брав участь у написанні “Очерков истории Херсонской областной партийной организации”, обласного тому “Історії міст і сіл Української РСР”25, редагував археографічний збірник “Херсону 200 лет. 1778–1978”, очолював методичну раду з лекційної майстерності. У 1960 р. М.Давидов отримав вчене звання доцента, що тоді надавало порівняно високого соціального статусу. У ті часи доцентів у вузах Херсона були одиниці. Поява у 1971 р. монографії М. Давидова “Борьба за хлеб: Продо- вольственная политика Коммунистической партии и Советского го- сударства в годы гражданской войны”26 стала дійсно неординарним явищем у радянській історіографії, оскільки в ній по-новому оціню- валась ефективність запровадження В. Леніним політики воєнного комунізму і аргументовано доводилося існування продуктообміну при проведенні хлібозаготівель, використання механізму кооперації в процесі забезпечення населення продовольством. Не заперечуючи факт формування розподільчих принципів на основі продрозверстки, продармій, монополії диктатури пролета- ріату на основні продукти сільського господарства, класового при- нципу забезпечення городян за рахунок села, провінційний історик мав сміливість обґрунтувати використання гнучкого заготівельного та розподільчого механізму в центрі й на місцях як важливого елемента цієї диктатури, що опосередковано підважувало ленінські настанови. Такий підхід викликав чимало опонентів серед ортодоксальних противників трансформації сталінського канону. Тому захист М. Да- видовим докторської дисертації “Продовольча політика Комуністич- ної партії і Радянської держави в період Жовтневої революції і гро- мадянської війни в 1917–1920 рр.” відбувся 28 березня 1974 р., тобто лише через три роки після виходу монографії, в Москві. Для захисту було обрано провідну академічну установу СРСР – Інститут історії СРСР АН СРСР. Дисертант змінив спеціальність з “Історії КПРС” на 196 С ер гі й В од от и к а 25 Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. – К., 1972. 26 Давыдов М.И. Борьба за хлеб: Продовольственная политика Коммунистиче- ской партии и Советского государства в годы гражданской войны (1917-1920). – М., 1971. “Історію СРСР”, що вже само по собі для провінційного історика було неординарною акцією. Очевидно, що авторитет цієї спеціалізованої вченої ради мав нейтралізувати потенційних недоброзичливців. І все ж захист відбувся не без проблем – з 19 присутніх членів спецради 15 віддали свої голоси на користь здобувача. За тодішньою процедурою для позитивного рішення необхідно було 2/3 голосів, тобто долю захисту вирішили 2 голоси27. Захист дисертації відбувся напередодні зняття з роботи дирек- тора Інституту історії СРСР АН СРСР і голови спецради П. В. Воло- буєва, лідера “нового напрямку” радянської історіографії. Прихиль- ники цієї течії критично оцінювали неминучість жовтневого перевороту, визнавали стихійність подій 1917 р., стверджували аль- тернативність розвитку російської історії. Врешті напрямок було ви- знано “ревізіоністським”, що “зазіхає на теоретичні, програмні, стра- тегічні і тактичні основи ленінізму”, а його лідера було піддано адміністративним репресіям. Отже, М. Давидов встиг із захистом буквально в “останній вагон”. Очевидно, що ці нагінки, сам процес підготовки і захисту дисер- тації не міг не відбитися на стані здоров’я вченого. У всякому разі, після захисту, в умовах брежнєвського застою, дослідник не лише по- лишив спроби модернізації, не кажучи вже про трансформацію, ра- дянського канону ленінської аграрної політики, а й залишив активну творчу діяльність. Виникає закономірне питання про наявність у Михайла Йосипо- вича “ангела-охоронця”, який зумів провести херсонського науковця через всі складнощі до успішного захисту. Аналіз листування М. Да- видова свідчить, що ним була Есфір Борисівна Генкіна (1901–1978) – відомий радянський історик, учениця М. М. Покровського,лауреат сталінської (Державної) премії, яка в той час працювала науковим консультантом Інституту історії СРСР АН СРСР. Мабуть, саме під її впливом, як прихильника “нового напрямку” в історіографії, херсон- ський історик засумнівався у вірності канонічних оцінок продоволь- чої диктатури 1918–1920 рр., упевнився у вірності концептуальних підходів “нового напрямку” і навів у своїх працях відповідні факти й узагальнення. До такого вибору він був підготовлений своїм попе- реднім життям і науковою творчістю, психологічно розумів необхід- ність оновлення застарілих догм. Саме такий підхід відповідав його творчій вдачі, сумлінню фахівця-історика, якого гнітила задушлива атмосфера радянських реалій і принижувала роль оспівувача “пере- можної ходи” комунізму. Підводячи підсумок наголосимо, що історична регіоналістика ціл- ком доречно включила до своєї об’єктно-предметної сфери аналіз регіональних особистостей. Даний аспект біографістики заслуговує 197 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и 27 Державний архів Херсонської області. – Ф. Р-3668, оп. 1, спр. 146, акр. 62-67. на посилену увагу дослідників, оскільки творчість місцевих істори- ків займає поважне місце в поступі історичної науки. Хоч як це було складно, але деякі з них зуміли тією чи іншою мірою відійти від ста- лінського і неосталінського історико-партійного канону і зробили спробу трансформувати радянське бачення історіописання, хоча й в межах марксистської методології. Очевидно, частину радянських українських істориків не влаштовувала роль оспівувачів “переможної ходи комунізму”, “мудрої ленінської політики” верхівки партії, а тому вони намагались переосмислити хоча б деякі радянські схеми історії. Вже цим вони готували ґрунт для появи істориків нового покоління, яким самою долею призначено творити нове концептуальне бачення українського історіописання. Сучасному поколінню істориків варто подолати легковажні та по- верхові оцінки української радянської історіографії й аналізувати по- ступ регіональної історичної думка, враховуючи тодішні реалії, із за- лученням сучасного методологічного інструментарію – історичної регіоналістики, інтелектуальної біографістики, історії соціальної пси- хології. Не всі провінційні історики другого плану знаходяться поза історіографічним процесом. Наполегливі творчі пошуки, контакти з провідними дослідниками столиць роблять їх учасниками мейн- стриму вітчизняного історіописання. ВОДОТЫКА С. Локальный срез прогресса исторической науки в координатах исторической регионалистики. В статье проанализированы региональные особенности эволюции отечественной исторической науки на примере жизни, творчества и интеллектуальной биографии двух препо- давателей исторического факультета Херсонского государственного уни- верситета 1946 – 1950 годов – первых в городе кандидата исторических наук П.Денисовца и доктора исторических наук М.Давыдова. Обосновано поло- жение о том, что без изучения историографического процесса в регионах, на периферии центров исторической науки, сложно полноценно реконструи- ровать развитие украинского историописания. Автор утверждает, что целе- устремленный научный поиск и творческие контакты с ведущими исследо- вателями столичных центров могут переместить провинциальных историков с обочины в эпицентр историографического процесса. Ключевые слова: историческая регионалистика, интеллектуальная биография, херсон, П.Денисовец, М.Давыдов. VODOTYKA S. The Local Dimention of the Progress of Historical Science in the Framework of the Historical Regional Studies. The article analyzes the regional characteristics of national historical science progress as exemplified in lives and intellectual biographies of two former professors of the History Faculty of Kherson State University. They were also the first candidate of historical sci- ences (P. Denysovets) and doctor of historical sciences (M. Davydov). Author proves that without studying the historiography process on the periphery of the historic knowledge centers, it is difficult to reconstruct the progress of Ukrainian 198 С ер гі й В од от и к а historiography fully. Author argues that persistent quest research and creative links with leading scientists metropolitan centers can move from provincial his- torians margins apogee in the historiographical process. Keywords: regional history, intellectual biography, Kherson, P.Denysovets, M. Davydov. References Bahalij D. (1930). Orhanizatsiia ukrains’koi istorii za rr. 1917 – 1927. Naukovi zapysky Kharkivs’koi naukovo-doslidnoi kafedry istorii ukrains’koi kul’tury. (Vol. 8, Issue.1.) Kharkiv. [in Ukrainian]. Bondarchuk P. (2004). Denysovets’ Pavlo Musijovych. In Ukrains’ki istoryky XX stolittia: Biobibliohrafichnyj dovidny. Issue. 2 (II), 137-138). Kyiv. [in Ukrainian]. Chmyga A. F. (1954). Istoriya kolkhoznogo stroitel’stva na Ukraine v vossta - novitel’nyj period. [The history of collective farming in the Ukraine in the recovery period]. (Extended abstract of Candidate’s thesis). Moskva. [in Russian]. Chmyga A. F. (1959). Ocherki po istorii kolkhoznoho dvizheniya na Ukraine (1921–1925 hh.). Moskva. [in Russian]. Chmyga A.F. Chmyga A.F. (1967). Istoriya kolhoznogo dvizheniya na Ukraine (1917–1929 gg.). (Candidate’s thesis). Moskva. [in Russian]. Davydov M.I. (1971). Bor’ba za xleb: Prodovol’stvennaya politika Kommunis- ticheskoj partii i Sovetskogo gosudarstva v gody grazhdanskoj vojny (1917–1920). Moskva: Mysl’. [in Russian]. Denisovec P. M. (1967). K voprosu o social’nom rassloenii krest’yanstva Ukrainy v vosstanovitel’nyj period (1921–1925 gg.). In Istoricheskie zapiski. Vol. 80, (pp. 104- 125) Moskva. [in Russian]. Denisovec P. M. (1974). Vliyanie ne’pa na social’nye processy v ukrainskom sele (1921–1929 gg.). In Novaya e’konomicheskaya politika. Voprosy teorii i istorii. Moskva. [in Russian]. Denysovets’ P.M. (1968). Dyferentsiatsiia selianstva Ukrainy v umovakh nepu ta ii vplyv na vyrobnyche kooperuvannia sela (1921–1928 rr.) Ukrains’kyj istorych- nyj zhurnal – Ukrainian Historical journal, 1, 57-68. [in Ukrainian]. Denysovets’ P.M. (1969). Kolhospne budivnytstvo na Ukraini v 1921–1925 rr. Kharkiv. [in Ukrainian]. Istoriia mist i sil Ukrains’koi RSR. Khersons’ka oblast’. (1972). Kyiv. [in Ukra- inian]. Kolesnyk I. (2013). Ukrains’ka istoriohrafiia: kontseptual’na istoriia. Kyiv: Іnstitut іstorіi Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Lazurenko V.M. (2011). Sotsial’na stratyfikatsiia ukrains’koho selianstva doby NEPu: istoriohrafiia 60-90-kh rokiv XX st. Istorychnyj arkhiv. Naukovi studii, 7, 107-110. [in Ukrainian]. Loburets’ V. Ye. (1995). Denysovets’ Pavlo Musijovych. In Istoriia Poltavs’koho pedahohichnoho instytutu v osobakh (pp. 111-113). Poltava. [in Ukrainian]. Mahochij P. (1991). Ukrains’ke natsional’ne vidrodzhennia: Nova analitychna struktura. Ukrains’kyj istorychnyj zhurnal – Ukrainian Historical journal, 3, 97- 107. [in Ukrainian]. 199 Л ок а л ь н и й зр із п ост уп у іст ор и ч н ої н а ук и в к оор д и н а т а х іст ор и ч н ої р егіон а л іст и к и Mokhnenko S. S. Davydov Solomon Josypovych. Retrieved from http:esu.com. ua/search_article.php=25976. [in Ukrainian]. Ohloblin O. (1963). Dumky pro suchasnu ukrains’ku soviets’ku istoriohrafiiu. N’iu-Jork. [in Ukrainian]. Rudenko S. Y. Kryl’ia pobedy. Retrieved from militera.lib.ru//memo/Russian/ rudenko/08.html. [in Russian]. Sinkevych I. Yu. (2003). Davydov Mykhajlo (Solomon). In Kraieznavtsi Ukrainy (Suchasni doslidnyky ridnoho kraiu): Dovidnyk. Vol. 1, (p. 57). Kyiv – Kam’ianets’- Podil’s’kyj. [in Ukrainian]. Vermenych Ya. (2009). Lokal’ni rivni suchasnoho istorychnoho piznannia: sproba typolohizatsii. Rehional’na istoriia Ukrainy, 3, 9-40. [in Ukrainian]. Vermenych Ya. (2012). Rehionalistyka istorychna. In Entsyklopediia istorii Ukrainy. Vol. 9. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian]. Vodotyka S. G. Klassovaya struktura krest’yanstva Ukrainskoj SSSR v 20-e gody. Social’no-e’konomicheskaya kharakteristika. [The class structure of the peas- antry of the Ukrainian SSR in the 20s. Socio-economic kharacteristics]. (Extended abstract of Candidate’s thesis). Kiev. [in Russian]. Vodotyka S. H. & Savenok L. A. (2011). Malovidoma storinka zhyttia ta diia- l’nosti istoryka ta arkhivista Vasylia Veretennykova. Chornomors’kyj litopys, 2, 94-98. [in Ukrainian]. Vodotyka S. H. (1999). Nevtomnyj kraieznavets’: Viktor Ivanovych Hoshkevych. Pivdennyj arkhiv, 9, 65-87. [in Ukrainian]. Vodotyka S. H. (2006). Istorychna nauka USRR 1920-kh rokiv: sotsiopolitychni, orhanizatsijni ta kontseptual’ni osnovy funktsionuvannia. Kherson. [in Ukrainian]. Yas’ O. (2004). Istoryk i styl’. Vyznachni postati ukrains’koho istoriopysannia u svitli kul’turnykh epokh (pochatok XIX – 80-i roky XX st.). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Yermak O. P. (2010). Vidomyj vchenyj-istoryk i pedahoh. Abstracts of Papers Zbirnyk materialiv XIII students’koi naukovoi konferentsii istorychnoho fakul’tetu, prysviachenoi 90-richchiu vid dnia narodzhennia prof. P.M. Denysovtsia. (pp. 15-22). Poltava. [in Ukrainian]. 200 С ер гі й В од от и к а

Локальний зріз поступу історичної науки в координатах історичної регіоналістики

Institution

Ähnliche Einträge