Кримський вузол на вишиванці

Стаття присвячена осмисленню базових проблем української національної політики в контексті загострення кримського питання на сучасному етапі. Аналізуються причини та наслідки кризи української національної свідомості, пропонуються шляхи етнополітичної стабілізації в Кримському регіоні....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2017
1. Verfasser:	Якубова, Л.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2017
Schriftenreihe:	Регіональна історія України
Schlagworte:	Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160738
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Кримський вузол на вишиванці / Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2017. — Вип. 11. — С. 73-100. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160738
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1607382019-11-18T01:25:35Z Кримський вузол на вишиванці Якубова, Л. Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу Стаття присвячена осмисленню базових проблем української національної політики в контексті загострення кримського питання на сучасному етапі. Аналізуються причини та наслідки кризи української національної свідомості, пропонуються шляхи етнополітичної стабілізації в Кримському регіоні. Статья посвящена осмыслению базовых проблем украинской национальной политики в контексте обострения крымского вопроса на современном этапе. Анализируются причины и последствия кризиса украинского национального сознания, предлагаются пути этнополитической стабилизации в Крымском регионе. The article is devoted to comprehension of the basic problems of the Ukrainian national policy in the context of exacerbation of the Crimean issue at the present stage. The causes and consequences of the crisis of Ukrainian national consciousness are analyzed, ways of ethnopolitical stabilization are offered in the Crimean region. 2017 Article Кримський вузол на вишиванці / Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2017. — Вип. 11. — С. 73-100. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160738 94(477.75) uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу
spellingShingle	Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу Якубова, Л. Кримський вузол на вишиванці Регіональна історія України
description	Стаття присвячена осмисленню базових проблем української національної політики в контексті загострення кримського питання на сучасному етапі. Аналізуються причини та наслідки кризи української національної свідомості, пропонуються шляхи етнополітичної стабілізації в Кримському регіоні.
format	Article
author	Якубова, Л.
author_facet	Якубова, Л.
author_sort	Якубова, Л.
title	Кримський вузол на вишиванці
title_short	Кримський вузол на вишиванці
title_full	Кримський вузол на вишиванці
title_fullStr	Кримський вузол на вишиванці
title_full_unstemmed	Кримський вузол на вишиванці
title_sort	кримський вузол на вишиванці
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Порубіжна ідентичність Криму і Донбасу
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160738
citation_txt	Кримський вузол на вишиванці / Л. Якубова // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2017. — Вип. 11. — С. 73-100. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT âkuboval krimsʹkijvuzolnavišivancí
first_indexed	2025-07-14T13:23:01Z
last_indexed	2025-07-14T13:23:01Z
_version_	1837628791712645120
fulltext	УДК 94(477.75) Лариса Якубова КРИМСЬКИЙ ВУЗОЛ НА ВИШИВАНЦІ Стаття присвячена осмисленню базових проблем української національної політики в контексті загострення кримського питання на сучасному етапі. Аналізуються причини та наслідки кризи української національної свідомості, пропонуються шляхи етнополітичної стабілі- зації в Кримському регіоні. Ключові слова: національна політика, національна свідомість, регіональна ідентичність, мовна політика, Крим. «Кримська афера» оголила і вивела на поверхню низку застарілих проблем, про існування яких було давно відомо. В цьому сенсі не можна сказати, що вона виявилася цілковитою несподіванкою. І все ж, попри багаторічні публічні висловлювання російських політичних кіл про імовірність повернення Криму в «рідну гавань» і українську владу, і українське суспільство події «русской весны» захопили зненацька. Нині Крим – це своєрідна оптика, в якій увиразнюються розтягнені в часі помилки, а то й злочини кількох історичних версій державних організмів, що намагалися інтегрувати регіон у свою соціальну тканину, використовуючи для цього широкий діапазон політичних, економічних та культурних практик. В якісно новому світлі крізь цю призму постають базові проблеми українського державо- й націє - творення; регіональної, соціальної та національної політики; політики історичної пам’яті; міжнародної політики, врешті, основоположні проблеми гуманізму. Пікове загострення кримського питання недвозначно сигналізує: унормування взаємин етнічних українців та етнічних росіян є про- відним завданням забезпечення суверенітету України. Подальше балансування на межі консервації латентної «боротьби (конфлікту) двох культур» не віщує нічого доброго. Затвердження пріоритетності укра- їнської мови на позиціях провідного чинника державотворення є давно назрілим кроком. Втім, підкреслимо, лише послідовна робота в напрямі розбудови європейської української нації – інтегративної/інклюзивної за своїм змістом, зіпертої на міцне підгрунтя прав і свобод демокра- тичного світу – здатна стати запорукою міцного громадянського миру на майбуття. А, отже, варто врешті зняти рожеві окуляри і по-дорос- лому подивитися на пройдений шлях, оцінити припущені помилки і зробити належні висновки. © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 11. — С. 73–100 © Л. Якубова, 2017 Від самого початку незалежності України проект національної ідентичності осмислювався у напрямі будівництва «національної держави», а сценарій міжетнічних відносин – в річищі схеми «націо- нальна більшість – національні меншини». Основне завдання вбача- лося у подоланні наслідків радянської русифікації, на синонім якої, власне, й перетворився проект «національного відродження». Як слуш но зауважував Г. Касьянов, в тогочасних обставинах «перед суспільством і державою постало завдання «українізації» самих українців – йшлося про формування певних пріоритетів у культурній та освітній політиці, які завжди можна було за бажанням витлума- чити як надання привілеїв «титульній нації»1. Останнє словосполу- чення домінувало у публічному та офіційному етнополітичному дис- курсі і унаочнювало етнічну основу національного будівництва2. Отож «українізація» 1990-х рр. стала не лише смисловим, а й прак- тичним продовженням базової ідеологічної дискусії радянських часів про спроможність українського народу повною мірою реалізувати набуте право на державний суверенітет та автентичність культури. За умови поліетнічності населення України жорсткий сценарій її реалізації був приречений на поразку як внаслідок мобілізаційної обмеженості адміністративного та фінансового ресурсу держави, затвердження російської мови на позиціях мови міжетнічного спіл- кування та в побуті на Сході й Півдні України, так і зважаючи на потужний тиск Росії. «Мовна війна», яка розгорнулася фактично навколо визначення місця і меж поширення української та російської мов у суспільному та освітньому просторі незалежної України, розтяглася на багато років і відволікала на себе значні суспільні та інтелектуальні ресурси. Основна проблема полягала в тому, що в контексті євроінтеграцій- ної риторики слід було віднайти інструменти і важелі реалізації од- вічного прагнення українців на власну державу, не порушуючи прав етнічних меншин, що вже стало нормою в цивілізованому світі. Попри те, що європейські практики регулювання мовних відносин мало співвідносилися із українськими реаліями, задля підтримання громадянського миру та міжнародного іміджу Україна вимушено імплементувала їх норми в національне законодавство. Віддаленим відгомоном мовної війни став закон «Ківалова–Колесніченка», який засвідчив центральне місце українсько-російського культурного суперництва у суспільно-політичному житті України, а також глухі кути стратегії розв’язання проблем у межах етнічної моделі нації. 74 Л а р и са Я к уб ов а 1 Касьянов Г.В. Хто такі українці і чого вони хочуть: проблема формування нації // Життєвий простір України: політичний та гуманітарний виміри (1991–2010). – К., 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.org.ua/LiberUA. 2 Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії. – С.130. І все ж найбільше нарікань і розчарувань викликали суперечливі процеси, що віддзеркалювали перебіг націєтворення. Замість омрія- ної батьками незалежності єдності, політикум, як відображення суспільства, і саме суспільство розривали чвари навколо визначення мети, форми і перспектив націєтворення. Багаторічні безрезультатні дискусії викликали різку критику інтелектуалів, які з сумом конста- тували: «Упродовж першого десятиріччя незалежності не було ство- рено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Політичні актори не дають можливостей для виходу на по- зитивні характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досяг- неннями власної держави. Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді»3. Потужним генератором конкуренції суспільних проектів, що підносилися як еталон загальнонаціонального розвитку, став регіо- нальний чинник. Не варто заперечувати того очевидного факту, що далеко не всі регіональні лідери використали можливості, надані законодавством і владою незалежної України, на користь спільним інтересам її співгромадян. Окреслена ситуація давала підстави казати про нетиповий, за європейськими мірками, приклад країни з неповторними ознаками системи етнічних кордонів; наявністю як дисперсних, так і компак- тних етнічних груп, що в поєднанні з критерієм чисельності робило неможливим впровадження принципів національно-культурної чи на- ціонально-територіальної автономії; упосліджений статус мови кіль- кісно переважаючого українського етносу; збереження загрозливої асиміляційної інерції з боку етнічної меншини, яка в силу інерції не вважала себе такою – росіян; диспропорції в розміщенні продуктив- них сил у регіонах з домінуючою культурою (мовою) цієї національної меншини, що робило їх вразливими під кутом державної безпеки. Водночас саме в незалежній Україні вперше за багато десятиріч були створені умови для безперешкодного розвитку низки етносів, які попри всі складнощі, хоч різною мірою ефективності, змогли ними скористатися. Найінтенсивніше процеси, які в історіографії звично визначають терміном «відродження», розвивалися в середо- вищі українців, болгар, греків, кримських татар, німців, поляків, ру- мунів, угорців4. Звичайно, не йшлося про банальний старт від «точок замерзання» доби Великого терору та масових депортацій за націо- нальною ознакою, радше про своєрідну реконцептуалізацію завдань етнозбереження на основі етнокультурного субстрату піздньорадян- ської доби. Втім, ознаки процесів етнокультурної модернізації були 75 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 3 Україна шукає свою ідентичність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page2.htm. 4 Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України. – К., 2015. – С. 99. вражаючими: наприкінці 2008 р. в Україні діяло близько 1 800 гро- мадських організацій етнічних меншин, 39 з них мали всеукраїн- ський статус. Практичним механізмом реалізації державної політики щодо збереження етнічної самобутності національних меншин була державна фінансова підтримка етнокультурної діяльності їх громад- ських організацій. Змальовуючи доволі складну етнополітичну ситуацію в Україні варто наголосити на одній обставині, яка перманентно справляла ви- значальний вплив на перебіг базових процесів націєтворення. Амбі- валентність пошуків стрижня інтеграції обумовлювалася передусім не внутрішніми обставинами, як може здатися, а зовнішніми впливами. З одного боку, м’який але послідовний тиск Ради Європи, ОБСЄ на мо- лоді незалежні держави, який особливо гостро відчувався саме у сфері гарантій мовних прав національних меншин, для забезпечення яких були потрібні чималі фінансові витрати, змушував Україну деклару- вати низку зобов’язань щодо етнічних меншин, які не могли собі дозволити навіть «старі» європейські демократії. З іншого боку, Росія робила все від неї залежне, аби за росіянами і надалі зберігалися позиції провідного гравця в етнонаціональному просторі України. Парадокси проміжного становища України між модерним і по- стмодерним (євразійським та європейським) проектами виступали базовою причиною труднощів перебігу процесу націєтворення і ви- значали ставлення до нього зазначених геополітичних гравців. Зай- вим буде казати, що трансформація політичного режиму в Росії справляла винятковий вплив на Україну, політична й підприєм- ницька еліти якої тісно залежали від східного сусіда. Безпосередня близькість геополітичного актора з однопорядко- вими проблемами і, як з’ясувалося, неподоланими імперськими амбіціями, справляла потужний дезорганізуючий вплив на станов- лення ідентифікаційних ознак українського суспільства. Політичним тлом для нескінченного коливання між західною та євразійською мо- делями розвитку виступала перманентна зміна проросійських та проєвропейських президентів і прем’єр-міністрів, які перетворювали виснажливе змагання цивілізаційних пріоритетів на звичне явище суспільно-політичного життя. Побічним ефектом цього стала хро- нічна маргіналізація масової свідомості. Бурхливий перебіг суспільно-політичних та етнокультурних зрушень в Україні на хвилі виходу з системної кризи 90-х рр. ство- рив безпрецедентно складну етнокультурну ситуацію з виразними внутрішніми суперечностями та диспропорціями. Осмислення та прогнозування перспектив їхнього подальшого розвитку стало неабияким викликом для вітчизняної гуманітаристики. Власне, пострадянське покоління вчених, яке перебувало в ті часи під системним «зачаруванням» західної методології та переможної ходи європейських соціальних практик, у повній мірі не спромоглося 76 Л а р и са Я к уб ов а 77 примирити традиційні на той час національно-демократичні теорії, пострадянські тоталітарні наукові практики і реальність, що стрімко змінювалася під впливом розвитку ринкових відносин. Ситуація полягала в такому: усюди в межах активного товарооб- міну існують мови міжнаціонального спілкування, Україна тут не є винятком. В епоху складання національних держав і, відповідно, загальнонаціональних ринків, мови вступають в новий етап існу- вання – вони самі перетворюються на товар. Товаром, а не елітар- ною сферою діяльності стає слово: література, масмедіа перетворю- ються на індустрію. Далі відбувається трансформація смислів та ідей. Врешті завершується переобрамлення матеріального і духов- ного світів. Ноосфера замикається в об’єднану структуру, в якій знання та інформація починають курсувати за якісно іншими пра- вилами. Людство пришвидшується в своєму поступі, темп якого стрімко зростає. Пострадянська українська спільнота в усіх її регіональних сегментах виявилася абсолютно безпорадною в зростаючому інфор- маційному шквалі, що на загал не просто заперечував, а тотально руйнував усталені культурні й духовні практики в їх національному та радянському варіантах. Саме ця обставина й генерувала хронічну напругу навколо мовного питання: суспільство загалом, його регіо- нальні сегменти, зокрема, перебували на етапі шаленого приско- рення культурного переходу з індустріальної ери в інформаційну, від традиційного суспільства до глобального. І все це впродовж двох деся тиріч. Темп, слід зауважити, космічний. Власне, йшлося про системні перевантаження, вага яких стає більшою мірою зрозумілою з урахуванням того, що цей перехід відбувався в контексті форма- ційного переходу. Далеко не всі сегменти суспільства справлялися з ними, а це в свою чергу спонукало аж до вкрай песимістичних висновків стосовно культурних перспектив незалежної України. По- няття «третя Руїна», «контрреформація», застосовані В. Дергачовим, засвідчували, на його думку, втрату Україною свого культурно-гене- тичного цивілізаційного коду і перехід її на позиції нової світової периферії, виявом чого були «троянські» завоювання української незалежності включно з деіндустріалізацією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціуму5. Якими б песимістичними не видавалися подібні розміркову- вання, найбільшим досягненням України на цьому етапі слід вва- жати те, що всі сегменти українського суспільства (як етнічні, так і регіональні) мали повноцінні можливості артикулювати свої пре- тензії та своє бачення майбутнього. Багаторічне проговорювання проблеми, яким би виснажливим і безперспективним воно іноді не К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 5 Див.: Дергачев В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные про- странства). – Одесса, 2003. здавалося, було шляхом і формою суспільно-політичного і соціально- економічного переходу, що забезпечував модернізацію українського проекту. Мовне питання стало одним із ключових елементів політичної боротьби з перших років незалежності України. Більшість політич- них сил намагалася використати його, розігруючи «мовну карту» передусім у передвиборчих гонках. Тим часом у низці регіонів до таких відносилися передусім Крим і Донбас, етномовна ситуація та всі залежні від неї сфери вимагали не бурхливих сплесків і не менш виразних відпливів, а щоденної, конструктивної, наполегливої ро- боти. Між тим стратегія мовної політики як загалом по Україні, так і в регіонах була далекою від консенсусу. Україна намагалася вико- ристовувати міжнародний досвід управління етнонаціональними відносинами і уважно прислуховувалася до порад своїх західних партнерів6. Втім попри суголосність рішень української влади за- гальноєвропейським тенденціям, рівень конфліктогенності мовного питання не зменшувався. У чому ж полягав корінь проблеми? В основі сучасних проблем культуротворення перебуває то- тальна ціннісна криза та імітаційність суспільно-політичних та правових практик, що виявляються в низці ганебних іпостасей: корумпованості так званої політичної еліти7 з її розтлінним впли- вом на масову свідомість; надпотужному тиску агентів зовнішнього впливу (проявляється в широкому діапазоні паннаціональних про- ектів від «русского мира» до ідеї «Великої Румунії»); нівеляційному тиску глобальної масової культури; живучості тоталітарних суспіль- них та культурних практик, що перетворюють Україну з властивими їй суспільством і культурою на непересічний феномен сучасного світу. Проблеми, що супроводжують культурний транзит пострадян- ського суспільства і націєтворення, без перебільшення можна на- звати центральними в суспільно-політичному дискурсі України. Не випадково питанням націєтворення, національної ідентифікації, на- ціональної держави, національної ідеї присвячена величезна кіль- кість політичної, соціальної, культурологічної, історичної літератури. 78 Л а р и са Я к уб ов а 6 У 2002–2007 рр. діалог між цивілізаціями був проголошений ЮНЕСКО пріо- ритетним напрямком. Міжкультурний діалог через освіту, науку, культуру і ЗМІ став середньостроковою стратегією ЮНЕСКО на 2008–2013 рр. У 2007 р. Європейська комісія презентувала ініціативу «2008 рік – Європейський рік міжкультурного діа- логу»; Генеральна Асамблея ООН проголосила 2010 рік Міжнародним роком збли- ження культур; 2012 рік став Роком міжкультурного та міжрелігійного діалогу в рам- ках ООН. 7 Проникливий і доволі іронічний аналіз стану українського політикуму в пе- реддень подій 2013 – 2014 рр. див.: Політичні партії України у парламентській ви- борчій кампанії 2012 року / За ред. М.С. Кармазіної. – К., 2013. Колосальний доробок вітчизняних суспільствознавців засвідчує – радянський ментальний спадок є наступним за значущістю галь- мівним чинником, що стримує процеси націє- і державотворення. Лише нині питання упорядкування взаємин суспільства із тота- літарною спадщиною перейшло з розряду дискурсивних практик ін- телігенції на рівень усвідомлення в якості невідкладного завдання суспільства. Понад десять років тому науковці зазначали: «Вироб- ленню ідентичності в сучасній (посттоталітарній) Україні властивий всезагальний парадокс. З одного боку, посттоталітарний індивід і за- галом соціум не може продуктивно використовувати накопичений за добу тоталітаризму досвід, пам’ять, соціальне знання для проду- кування себе у майбутнє. Події 90-х років рішуче перервали тяглість попередньої соціально-політичної практики. З другого боку, глибина реальних перетворень в країні не відповідає масштабам змін в ото- чуючій дійсності. Якщо проаналізувати масив нинішнього соціаль- ного досвіду, він у переважній своїй частині спирається на минулі соціальні схеми та паттерни, які вочевидь втратили свою легітим- ність. Тоталітарне минуле продовжує існувати в нинішній Україні крадькома, втративши амбіції, відмовившись від власного імені, активно мімікруючи, але залишаючись по суті господарем стано- вища. Та, виправданість та продуктивність, чого ніхто не наважиться відстоювати, продовжує мовчки відтворювати себе. Ми опинилися в стані своєрідної тихої стагнації посттоталітарної руїни. І неабияку роль у збереженні цього становища відіграє відсутність рефлексії щодо тоталітарного минулого і його влади над днем сьогоднішнім»8. Наївним буде твердження, що посттоталітарний дискурс віджив своє. Не лише події в Криму та на Сході України засвідчують, що зда- ватися без бою чи принаймні без спроби реставрації він не збира- ється. Отож, реальне національне примирення та досягнення грома- дянського консенсусу можливі лише на основі глибокого вивчення проблем та суперечностей процесу націє- та державотворення, яке стане базою розробки антикризової національної стратегії, зорієнто- ваної в майбутнє. Саме для цього, а не для доведення історичних прав на Крим і Донбас (суверенітет України в її конституційних кордонах закріплений в міжнародних правових актах і не вимагає доведення), потрібне сучасне прочитання регіональної історії в контексті історії України. Внутрішні проблеми українського націєтворення стократ поси- люються несприятливими зовнішньополітичними чинниками. Не лише Україна, а й Росія останню чверть століття болісно і з малим 79 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 8 Гомілко О. Посттоталітарний дискурс: відмова від минулого чи попередження майбутньому? // Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Львів, 18–21 вересня 2003 р. – К., 2003. – С.27. ефектом шукала шляхи й інструменти модерного націєтворення. На біду для України чимдалі більше ці пошуки збочувалися в небезпечне річище неоімперської доктрини, в якій українцям відводилася не- приглядна роль резервного генофонду триєдиного східнослов’ян- ського народу і невиразного статиста євразійського проекту. З висоти нинішніх знань і теоретичних здобутків стосовно націй та етнонаціональної політики розмірковування російських істориків у пошуках відповіді на таке питання: «Чому проект загальноросій- ської нації, що включав і малоросов, і білорусів, реалізувати не вда- лося»? – викликають щирі здивування. О. Міллєр з цього приводу зазначав: «Важливе значення мали події початку ХХ ст., передусім Перша світова війна і революція. Проте не підлягає сумніву, що в дру- гій половині ХІХ ст. імперія, яка намагалася наслідувати політику європейських імперій з консолідації пануючої нації в імперському ядрі, не мала достатньо ефективних інструментів для її проведення. В царській Росії жоден з тих інститутів, які Франція так успішно експлуатувала при здійсненні свого проекту національного будів- ництва – а саме: школа, армія, місцева адміністрація – ані за своїм станом, ані за рівнем державного фінансування не спроможний був виконувати подібні завдання»9. Притаманне російській історіографії переставляння місцями при- чин і наслідків, а також ґлорифікація інтеграційних потуг влади у від- риві від соціально-економічної та суспільно-політичної основи наці- єтворення, заводить російських колег у черговий глухий кут. У ньому, як і в часи останніх імператорів з династії Романових, не піддають сумніву, що: а) наднаціональну спільноту можна утворити шляхом продукування циркулярів за монаршим підписом; б) українці й біло- руси з легкістю відмовляться від власної ідентичності, якщо їх позба- вити можливості набувати освіту материнською мовою; в) політична нація утвориться шляхом блискавичної солідаризації вчорашніх панів та кріпаків у суспільно-політичній практиці, в якій абсолютно відсутні всі політичні актори та атрибути модерного політичного життя. Йдеться про банальну підміну суб’єктності акторів націєтво- рення об’єктивно непереборним бажанням імперської влади в усіх її історичних формах бути й залишатися єдиним суб’єктом процесу на- цієтворення. Підміна феномену «нації» мислеформою уваровської «на- родності» і далі залишається віссю сучасного російського суспільно- політичного життя. А найгірше те, що її апологети й досі не розуміють штучності концепту триєдиності «русского мира». Втім, ані скасувати, ані обдурити закони історії неможливо. Їх можна лише певний час гальмувати, перешкоджаючи природному 80 Л а р и са Я к уб ов а 9 Миллер А.И. Этноконфессиональный фактор в развитии Российской империи (конец XVIII – начало ХХ в.) // Этнический и религиозный факторы в формировании и эволюции российского государства. – М., 2012. – С.120. розвитку соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, універсальних за своїм змістом. Гальмувати на шкоду власному народу. За окреслених загальних тенденцій найгостріша в новітній істо- рії України політична криза зими-весни 2014 р., що на короткий час утворила вакуум державної влади, вкрай послабивши доцентрову потугу Києва, спрацювала наче детонатор, що вивільнив удавнені суперечності. Тоді і батькам-натхненникам і наївним прибічникам ідеї дефрагментації України здавалося, що варто лише підштовхнути, і це штучне, на їх погляд, утворення (failed state) розвалиться наче картковий будиночок. Однак, сталося не як гадалося. Попри всі під- водні камені, непослідовність і суперечливість процесу націєтво- рення Україна виявила небачену стійкість, не лише утрималася на плаву, а й поволі прямує завданим курсом. Ось уже понад три роки точиться фактична війна на сході України. Крим, який у результаті цинічної геополітичної афери увійшов до складу Росії, втратив при- таманний за України високий статус автономії, перетворившись на депресуючу імперську глибинку з низкою старих і новонабутих про- блем. На решті терен України сценарій «русской весны» захлинувся, наразившись на неочікуваний спротив «русскому миру». Кожен на- ступний рік змін, що відбуватимуться в Україні, віртуальних ЛНР/ДНР та Південному федеральному окрузі (на інтегральну частину якого перетворилася АРК), власне, стануть і постановкою і відповіддю на питання: який з двох світів «русский» чи «український», є стратегічно перспективнішим? Не варто абстрагуватися від низки надзвичайно вагомих геопо- літичних факторів, що вивели «кримське питання» далеко за межі історичних російсько-українських суперечностей. Занадто багато інтересів провідних геополітичних гравців зійшлися на цьому відносно невеликому клаптикові суходолу. Україна, на щастя, не лишилася сам-на-сам у цій патовій ситуації і відчуває послідовну під- тримку світового співтовариства. Втім, не буде перебільшенням твер- дження, що саме тепер і українська нація, і Україна, як національна держава, мають врешті вирішити низку удавнених проблем, які галь- мують процеси націє- та державотворення, утримуючи їх в полоні суспільно-політичних і етнокультурних трендів минулого ХХ сто- ліття. З огляду на це стратегічне завдання «кримське питання» має бути вирішене не лише політично. Воно має бути осмислене і вирі- шене на рівні нового суспільного договору щодо базових принципів роз- будови новітньої України. Чи варто додавати, яке значення при цьому відіграватиме комплексне переосмислення історичної долі регіонів та їхнього місця в історії України? У світлі висловленого вище варто сфокусуватися на спільному та особливому в історії та етнокультурному поступі України, аби оцінити глибину внутрішніх причин і спонукальних чинників, які до краю 81 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і актуалізували питання продовження українського проекту в буремних регіонах навесні 2014 р. Історичний аналіз, крім того, спроможний дати відповіді на можливі сценарії подальшого розвитку подій. Спільним в історії Криму та Донбасу є те, що вони невід’ємні час- тини України. Вони мають найбільш молоді й рухливі територіальні громади, які стабілізувалися у повоєнні часи, зі значною (в Криму – переважаючою) часткою російського і російськомовного населення. В обох регіонах чи не найжорсткіших форм впродовж 1990-х рр. на- були «кримінальні війни», і врешті провідні позиції в органах влади та управління посіли ставленики Партії регіонів України. На цьому спільне закінчується, бо не існує умоглядного «російського та росій- ськомовного населення» України. Існують конкретні територіальні гро- мади, зі специфічними типологічними ознаками (час і обставини утворення, демографічні, освітні, ментальні, соціально-економічні па- раметри тощо), вмонтовані в певну систему координат внутрішніх та зовнішніх соціально-економічних та інформаційних зв’язків. З цієї точки зору регіональні громади Криму і Донбасу так само унікальні, як і решта регіональних громад України. В цьому власне й полягав стратегічний прорахунок російських неоімперських кіл, які вважали, що «русский мир» – умоглядна п’ята ко- лона російського неоімперського проекту – сама по собі є достатнім аргументом на користь розширення державних кордонів РФ і слугуватиме запорукою їх стабільності. Практика довела інше. Важливо, що «переможну ходу» неоімперського проекту на теренах України гальмували не так міжнародні санкції, як історично сфор- мовані особливості регіональних спільнот, не повною мірою врахо- вані російськими політтехнологами. Втім, міцність та заплутаність «кримського вузла» не доводиться применшувати. Крим належить до регіонів, етнічний склад населення яких зазнав докорінних змін внаслідок селективної політики радянського уряду, ске- рованої на стимулювання збільшення російського компоненту як своєї опори. На окремих етапах ця політика набувала форми геноциду авто- хтонного населення. Національна політика Росії, яка позиціонує себе правонаступницею СРСР, ґрунтується на засадах, усталених у ХХ ст., і мало враховує зміни, що відбулися в світі. Отож, майбутнє етнонаціо- нальних відносин на теренах Тавриди виглядає доволі суперечливим. Етнополітичний вектор вималює тут ще не один непередбачуваний зиґзаґ у новопосталій геополітичній системі координат. В Україні не було іншого такого регіону, який би зазнав настільки цинічного, необґрунтованого і катастрофічного за своїми наслідками втручання в процеси етновідтворення, як Крим. Після масової де- портації 1944 р., яку можна прирівняти хіба що до нашесть раннього середньовіччя, регіон вкотре постав перед проблемою знищення цивілізаційного шару, який напрацьовувався століттями. Повоєнна етнонаціональна історія Криму розпочалася практично з нуля. 82 Л а р и са Я к уб ов а Фатальним фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування повоєнного радян- ського міфу про Велику Вітчизняну війну. Повоєнна колонізація Криму перетворилася на один з наймас- штабніших демографічних проектів, що здійснювався руками пар- тійно-радянської номенклатури та силових відомств авральними темпами в обставинах цілковитого нехтування інтересами та етно- культурними запитами населення. В результаті упродовж 1940 – 1950-х рр. в Криму почала формуватися найбільш молода терито- ріальна спільнота України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а була втіленням радянського демографічного проекту. Вже на 1917 р. найбільшим у відносному значенні (понад 41% всього населення) етносом Криму стали росіяни. В 1944 р. після депортації кримських татар вони перетворилися на найбільший етнос Криму в абсолютних цифрах (75%). У наступні шість десяти- літь питома вага росіян в населенні Криму поступово зменшува- лася. За даними перепису 2001 р. росіяни у населенні АР Крим склали 58,3%. За 12 років, з 1989 р. по 2001 р., чисельність росіян у «великому» Криму (разом із м. Севастополь) скоротилася на 179 тис. осіб (11%). Втім, вирішальну роль в ескалації кримського питання відіграла не так вагомість частки росіян у населенні, як якісний стан росій- ської громади. Не темпи її зростання, а перетворення Криму на все- союзну, а згодом і спільну пострадянську «дачу» для привілейова- них верств України та Росії зробило його міною уповільненої дії. Фатальним було й те, що ця «дача» була водночас воєнно-морською базою. За реверансами в бік розмаїтості (їх змушені були впродовж років незалежності робити й українські дослідники, намагаючись не по- рушити крихкий баланс міжнаціонального миру) кримського етно- культурного й етнополітичного простору, насправді приховувалися неоімперські прагнення певних сил: 1) нівелювати внесок неросій- ських народів в історичний поступ Криму; 2) применшити наслідки кількох акцій етноцидів, а відповідно – і культуроцидів, здійснених Російською імперією та СРСР, що перетворили культурний простір Криму в 1944 р. на своєрідну tabula rasa, на якій колективними зу- силлями партійно-радянської номенклатури був вибудований регіо- нальний сплав, позанаціональний за своєю культурною основою ще більшою мірою, аніж соціум Донбасу. Їхня маргінальність навіть ви- кликала до життя періодично висловлювані розмірковування про існування кримського та донбаського субетносів10. 83 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 10 Див. приміром: Багров Н. Крым. Время осмысления пройденного. – Симферо- поль, 2003. Хворобливою прикметою цього соціуму стало ідеологічне й мен- тальне гуртування навколо імперативів імперської слави та слави радянських військових перемог («діди воювали»), хоча стосовно Криму передусім варто було б в казати про безславні поразки, не- виправдані жертви і воєнні злочини, аніж пишатися перемогами. Фатальність самоусунення України від критики та демонтажу дис- курсу, що ніс у собі значно потужніший руйнівний заряд, аніж донбаський імператив трудової шахтарської слави («Донбас годує Україну»), виявилася повною мірою в подіях весни 2014 р. Власне, не буде перебільшенням вести мову про етнокультурну інвалідність штучно створеної спільноти, яка, зважаючи на сус- пільно-політичний фон радянської та пострадянської історії, так і не сформувалася як громада. Це в свою чергу в контексті актуалі- зації та перманентного загострення кримськотатарського пи- тання перетворилося чи не на основну проблему етнонаціонального життя Криму в незалежній Україні. Не так далеко відійшов від істини Андрій Демартіно, зазначивши, що «у післявоєнний період Крим сформувався як найбільш радян- ський регіон в Радянській Україні, де його населення значною мірою втратило свою етнічну ідентичність. Відірваність від коренів, пересе- ленська психологія, багатократно посилена потужною комуністич- ною ідеологічною обробкою, на покоління вперед прошили кримську ментальність кодом радянської цивілізації»11. Навряд чи так само ви- важеною видасться інша заувага А. Демартіно – про прихильність такої ментальності до сторонніх інформаційних та ідеологічних впли- вів. Гіркий досвід часів незалежності свідчить скоріше про невідпо- відність форм внутрішньої інформаційної політики України особли- востям регіональної ментальності, а врешті і – про абсолютний інфантилізм державної інформаційної політики в Криму. Втім, без військового втручання російської сторони навряд чи внутрішній конфлікт ментальності та вибух соціальної напруги набув би форми відкритого сепаратистського заколоту. Новітня історія Криму знала кілька епізодів небезпечного балансування політичної ситуації в регіоні на межі. Однак кожного разу за відсутності прямого військового втручання Росії їх вдавалося нейтралізувати політич- ними інструментами. Слід визнати, що в той час, як Україна відкладала інформаційний прорив на кримських теренах до кращих часів, наш сусід викорис- товував доволі розлогий інструментарій інформаційної обробки, включаючи спекуляції навколо защемлення прав росіян, кримсько- татарське питання та нагнітання соціальної напруги навколо нього, культивування ностальгії за СРСР тощо для підтримування темпе- ратури в умоглядному «кримському казані» на межі закипання. 84 Л а р и са Я к уб ов а 11 Когда татары захватят Крым, а русские отдадут его России? // Украинская прав - да. – 2011. – 20 сентября. Це було вкрай небезпечно, оскільки етнонаціональний розвиток Криму впродовж усієї його історії відбувався на тлі постійних/ повторюваних етнодемографічних катастроф і знищення цілих етнокультурних комплексів. Важливо, що ця прикра закономірність не притлумилася навіть у новітній час. Внаслідок цього, власне, і сформувалися всі центральні фокуси суспільно-політичної неста- більності на півострові: 1) кримськотатарська проблема; 2) проблема Севастополя і Чорноморського флоту РФ; 3) кримське питання, як таке, в широкому діапазоні його постановок: від характеру (етнічного чи територіального) автономії, меж автономії і приналежності Криму, аж до радикальної постановки питання про його суверенітет. Кримськотатарська проблема не випадково посідає цен- траль не місце в складному «кримському вузлі». Протягом приблизно півтора століття (1783 р. – 1944 р.) кримські татари пережили три демографічні катастрофи в ареалі свого етногенезу: 1) після анексії Криму (кінець XVIII ст.); 2) після Кримської війни (1856–1860-ті рр.); 3) 18–20 травня 1944 р. Внаслідок першої чисельність кримськота- тарського населення в Криму скоротилася в чотири рази; в резуль- таті другої – вдвічі від наявної напередодні Кримської кампанії; після депортації кримськотатарська громада зникла з мапи Криму12. Катастрофічні перспективні наслідки імперських інтегративних практик саме для кримськотатарського народу вражають. Хвилі міг- рантів до Туреччини впродовж ХІХ ст. склали близько 280 тис. осіб, натомість на теренах Криму лишилося близько 103 тис. Нині в межах Туреччини мешкає близько 5 млн нащадків кримських татар, в Укра - їні – близько 280 тис., ще майже стільки – поза її кордонами. Комен- тарі, як кажуть, зайві. Попри такі сумні історичні результати, кримськотатарське пи- тання впродовж десятиріч радянської історії залишалося найбільш подразнюючим фактором для російської громади. Росіян Криму дра- тувала надмірна «прихильність» більшовиків, та преференції, які ті демонстративно надавали татарам. Мало хто розумів, що коренізація в Криму набула рис татаризації не через лобіювання кримськота- тарської проблеми владою, навпаки – це було наслідком і віддзерка- ленням активності і впливовості кримськотатарського етносу. У між- воєнні роки у Криму лише кримські татари впритул підійшли до стану «наповненості» процесу етнокультурної модернізації. Решта етнічних громад півострова вимушено просувалися в фарватері фор- мального урядового курсу і часто-густо використовувалися владою як противага кримськотатарській активності. Не менше несприй- няття чекало на репатріантів, які після багатьох років боротьби повернулися в 1990-х рр. на батьківщину. 85 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 12 Ілларіонов Андрій. Етнічний склад населення Криму за три століття [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: www.ji-magazine.lviv.ua. Важко зрозуміти, чого більше – комуністичного догматизму чи імперського снобізму – було в мисленні союзних та українських очільників піздньорадянскької доби. Виявлене в постаті В. Щер- бицького прагнення «тримати й не пущати» в купі з політінформа- ціями про велику національну ленінську політику дали зворотній ефект – киримли перетворилися на націю, що стояла на послідов- них антирадянських позиціях. Цей феномен був цілковито радян- ським продуктом. Кампанія звернень кримських татар до вищих органів влади і уп- равління СРСР щодо повернення на батьківщину становить золоту скарбницю не лише правозахисного руху, а й езопової мови. Громада використала проти ЦК КПРС її ж зброю: за радянським пишномов- ством, фразами, «запозиченими» з матеріалів з’їздів і пленумів про «дружбу народів» та єдино вірну «ленінську національну політику», наче крізь верхній шар фарб проглядав не сусальний лик омріяного комунізму, а звіриний оскал ладу, здатного на етноцид. Втім, і позиція В. Щербицького мала підстави. На кінець 1970-х рр. не лише Севастополь, а й увесь півострів перетворилися на «особо- режимну зону». Перебування в ній кримськотатарської громади, що маніфестувала свої наміри кількадесятирічним рухом опору, потуж- ним дисидентським рухом, намаганнями обійти паспортні перепони і в будь-який спосіб оселитися в Криму, навіть ціною власного життя (засвідчене самоспаленням М. Мамута), сприймалися радянською партноменклатурою не інакше, як міна під мур радянської системи. Тай й чи могло вкластися в свідомості радянських високопоса- довців співіснування на кримській землі антирадянської за переко- наннями згуртованої чвертьмільйонної громади, партійних дач і радянських військових баз? Звичайно, ні. Серед перелічених трьох факторів саме кримські татари виглядали як геть чужорідний. В парадній вітрині соціалізму, яку не соромно було показати зару- біжним високим гостям, для киримли не було місця. Провід громади отримав високе звання «екстремістів» і привів громаду до логічного результату – на сконі радянського ладу киримли почали повертатися в Крим, у перше десятиріччя незалежності рух перетворився на масовий. У зв’язку з цим на півострові склалася принципово нова ситуація. Гостроту її складно применшити. Власне, йшлося про зламний історичний момент, в якому етнічна громада із катастрофічним трав- матичним досвідом прагнула відновити історичну справедливість. Натомість молода, не так давно усталена, регіональна територіальна спільнота, вихована щодо кримських татар у концепті «народу-зрад- ника», ставилася до імовірності такого сценарію як до наступу на власні права. Постійні загострення суспільної напруги навколо кримськота- тарського питання, роздмухувані колишніми партфункціонерами, 86 Л а р и са Я к уб ов а які посіли вищі щаблі влади автономії в роки незалежності, були нічим іншим, як «відрижкою»системних злочинів радянської влади на півострові. Злочинів ані усвідомлених, ані спокутуваних. Не ви- падково найвищий рівень етнонаціональної конфронтації (близько 61%) був зафіксований соціологами на півострові за врядування ко- муністів на чолі з Л. Грачем у 1999–2002 рр. З часу анексії Криму Росією питання інтеграції кримськотатар- ської громади виступало корінною проблемою якісно відмінних уря- дів: імперського, революційних і контрреволюційних, радянського і, врешті, незалежної України. Для всіх воно було пов’язане із низкою проблем. Корінь цих проблем полягав у наслідках імперських прак- тик силової інтеграції. Понад сім десятиріч радянської соціальної та етнічної інженерії змінили Крим до невпізнанності. Повоєнне населення півострова склали колоністи новітнього часу. Навіть без вини винуваті пересе- ленці, які з’явилися тут у «добровільно-примусовому» порядку, завдя- чуючи нав’язливій пропаганді перетворилися на співучасників кремлівського злочину 1944 р. Страх перед поверненням згвалтова- них і пограбованих народів та історичних етнічних меншин Криму перетворився на чинник гуртування кримського населення, яке «кап- сулювалося» на засадах «докорінності». У дивний спосіб «корінні се- вастопольці», «корінні ялтинці», «корінні алупкинці» тощо, народжені поза межами півострова, перетворилися на оборонців його унікаль- ності й окремішності. «Унікальність» ця, щоправда, була суто радян- ською. Причини вибіркової історичної амнезії кримчан лежали на по- верхні – іншого Криму, Криму багатотисячолітньої історії, Криму кримськотатарських, грецьких, караїмських та кримчацьких міфів, легенд і переказів для них не існувало. Той, інший Крим не був пред- ставлений навіть у відомих музейних зібраннях, не те, що в масовому дискурсі. Повернення кримських татар супроводжувалося інформа- ційним проривом, який, однак, не привів до якісних змін у масових настроях обивателів, підживлюваних чутками про претензії репатрі- антів на колишнє майно та кримську землю. Тогочасні можновладці уміло скористалися ситуацією для утримання влади та особистого збагачення. Минали роки, та на тлі сотень законних і підзаконних актів, що начебто опікувалися соціалізацією репатріантів, кожен крок у цьому напрямі вимагав колективних зусиль і супроводжувався мовчазним (а то й ні) незадоволенням «місцевих». Повернення кримських татар започаткувало етап болісної транс- формації регіональної спільноти, що співпав із найтяжчим з еконо- мічної точки зору етапом становлення української державності та хронічною політичною турбулентністю. Якщо порівнювати Крим і Донбас, можна сказати, що кримськотатарська проблема відіграла таку ж роль у загостренні внутрішньої регіональної ситуації, як на 87 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і Донбасі – занепад вугільної галузі. Вона виступила системним чин- ником акумулювання енергії соціальної напруги, але, на відміну від донбасівської ситуації, була підкреслено етнічною. Цим обумовлювалися і доволі різкі форми тиску громади на владу після репатріації. Рішучість Меджлісу та керівників кримськотатар- ської спільноти доволі часто потрактовувалася як антивладний ра- дикалізм, насправді ж ішлося про непримиренну реакцію на коруп- цію і криміналізацію кримської адміністрації. Розмаїтість форм суспільно-політичної активності та високий рі- вень структурованості (від традиційних мусульманських до модерних (партії, молодіжні організації та суспільні рухи) разом з унікальною системою самоуправління громади не просто викликали повсякчасні занепокоєння і підозрілість влади. Вони задавали інший темп про- цесам націєтворення, порівняно з оточуючими етносами. Врешті кримськотатарський рух перетворився на своєрідний «таран» гро- мадянського суспільства (хоч і в специфічній етнорелігійній формі), що випадав з оточуючої реальності. Решта місцевих етнічних громад суттєво відставали, та й не мали аналогічних стимулів для суспільної мобілізації. Виняток становили лише росіяни, які чимдалі більше потрапляли під вплив імперських настроїв. Стратегічною помилкою української влади стало те, що інтег- рація кримських татар перетворилася на загальнодержавну про- граму в той час, коли про інтеграцію росіян не йшлося. Стратегіч- ною помилкою українців Криму стало те, що вони рухалися в фарватері концепту «російськомовних кримчан», що врешті позба- вило їх можливості усвідомити і відстоювати власні інтереси. За чверть століття в незалежній Україні кримськотатарська на- ціонально-персональна автономія склалася як доконаний історич- ний факт попри те, що перебувала поза правовим полем молодої дер- жавності. Не варто ідеалізувати, чи навпаки, стигматизувати послідовну роботу громади в даному напрямі і створену нею правову колізію. Варто врешті зрозуміти, що репресований народ не мав інших інструментів соціалізації в гібридних постоталітарних краї- нах, окрім опробованих роками боротьби за реабілітацію. Вже 1-й Курултай у 1991 р. визначив перспективну мету кримськотатар- ського проекту – киримли «борються за своє національне визво- лення». Хоч як неприємно і гостро це звучало в контексті становлення української незалежності, час показав виправданість такої поста- новки питання. Не менш виправданою виявилася і послідовна пози- ція кримськотатарського руху по вузлових проблемах політичної іс- торії сучасності: унормуванню статусу Криму в складі України, чеченських і грузинської воєн, врешті – анексії Криму і черговому етапу фактичного етнічного поневолення в РФ. Кримськотатарська національно-персональна автономія в Україні постала як факт (незручний і складний у державному регулюванні), 88 Л а р и са Я к уб ов а як віддалене відлуння ідей 1917 – 1920 рр., як перепона розвитку авторитаризму та імперському проекту в пострадянському Криму. Проблема недовіри і взаємної упередженості етнічних груп, що мешкали на межі тисячоліть на півострові, виступала непереборною перепоною гармонізації процесів націє- і державотворення, що своєю чергою перетворилася на провідний фактор політичної історії АР Крим. Затято змагаючись за збереження усталеної в повоєнні роки етнонаціональної конфігурації, етнічні скалки місцевої спільноти – носії травматичного радянського досвіду – разом із цим консервували усталену в роки радянської колонізації півострова систему суспіль- них відносин. В одному з інтерв’ю лідер кримськотатарської громади назвав Крим «комуністичним заповідником». Оточуюча реальність давала для того всі підстави. Чи не найдовше в Україні регіон збері- гав риси своєрідного музейного майданчика, де все – від раритетних трамваїв і автобусів до назв вулиць і громадських закладів – відно- сило в хрущовсько-брежнєвські часи. Варто наголосити, що масова побутова та топонімічна архаїка не обумовлювалася бідністю регіону і чимдалі більше дисонувала із розкішними маєтками кримських, ук- раїнських і російських можновладців. Ностальгія по умоглядному «прекрасному минулому» визріла в широких верствах пересічних кримчан, переселенців піздньорадянського часу, які окреслили Крим як призначений саме для них район комфортного доживання, що мав перебувати поза межами світового та українського мейнстриму. Консервація цього «радянського заповідника» перетворилася на зміст їхнього життя. З відомих причин проблеми соціальної та економічної адаптації репатріантів перебували у фокусі суспільно-політичного дискурсу, але, зрозуміло, проблеми соціально-економічного та етнокультурного життя Криму ними не вичерпувалися. Більше того – перші віддзер- калювали гостроту останніх. Найболючішим спадком радянської системи господарювання у кримському господарстві, згідно з висновками фахівців13, стало те, що структура економіки Криму не відповідала потребам населення, оскільки спеціалізувалася на обслуговуванні споживачів загально- союзного комплексу; не спроможна була забезпечити стратегії ра- ціонального використання природних і трудових ресурсів, а також поступальний рух регіонального комплексу як самодостатнього. Розвал єдиного союзного ринку виробництва, праці й послуг боляче зрикошетив по кримському народногосподарському комплексу, в рази знизивши рівень добробуту місцевих мешканців і зміцнивши підоснови ностальгії за радянськими часами. Ностальгія ця була властива всім соціальним верствам Криму: від колишніх червоних 89 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 13 Вопросы развития Крыма. – Симферополь, 1995; Вопросы развития Крыма. Вып.14. – Симферополь, 2000. директорів (керовані ними підприємства виявилися неконкурентними на світовому ринку); пересічної обслуги колишніх всесоюзних оздоров- ниць, що втратили велику частку фінансування у зв’язку з затяжною економічною кризою на пострадянських просторах; до «приватників», які здавали свої ліжко-місця і ревно порівнювали грошовитих росій- ських постояльців з негрошовитими українцями. Кримчани прагнули замінити «вузький», як їм здавалося, україн- ський ринок туристичних послуг та промислової продукції, на «ши- рокий» російський, не розуміючи що проблема полягала не в обме- жених обсягах українського ринку, а в неконкурентоздатності кримського продукту, що так само незатребуваний на ринку росій- ському. Три роки існування Криму в системі координат російської економіки розставили всі крапки в цьому питанні. Поселенська структура півострова, переважно штучно вибудо- вана в імперський період і штучно наповнена промисловим змістом за радянських часів, нині приходить у все більшу суперечність із по- требами соціального розвитку регіону та екологічними стратегіями майбутнього. Ядро кримської промисловості розміщується в Сімфе- рополі, під’ядра – у Севастополі, Керчі, Євпаторії, Ялті та Джанкої. Система розміщення виробничих потужностей в цілому є традицій- ною і ґрунтується на використанні природного ресурсу, що приско- рено вичерпується. У випадку із Кримом, це ще більшою мірою загрозливо, аніж на Донбасі, бо не просто загострює проблему невід- воротного занепаду регіонального промислового сектора у зв’язку із безальтернативним вичерпанням сировини, а й вступає у неприми- ренну суперечність із провідною галуззю економіки – курортною. Суперечність ця насправді не може бути вирішена без радикальних усвідомлених дій загальнодержавного рівня: подальше забруднення довкілля промисловими відходами, критичні антропогенні наванта- ження від напливу туристів, соціальні навантаження – все це знищує рекреаційний потенціал півострова, без якого колишня «всесоюзна оздоровниця» перетвориться на депресивну провінцію, позбавлену перспектив розвитку. Стратегія симетричного розвитку важкої та хімічної промисло- вості, з одного, та курортної галузі, з іншого боку, нереальна. Так само нереальною є й гонитва за багатомільйонною масою відпочивальни- ків. З антропогенним навантаженням, яке вони генерують під час курортного сезону на Південному березі, півострів не справляється. Отже, варто порушувати питання про якість, вартість рекреаційних послуг та їхнє переведення на цілорічний курс. Варто прагнути вийти за межі формату радянської «всесоюзної оздоровниці» з доволі сумнівною, як за сучасними критеріями, якістю послуг, а натомість ставити питання про якісно новий підхід до використання оздоров- чих можливостей регіонального рекреаційного комплексу, які на- справді є унікальними, але використовуються не за призначенням. 90 Л а р и са Я к уб ов а Не можна визнати за таке використання унікального бальнеоло- гічного потенціалу окремих курортів Криму як прохідних розва- жальних та туристичних центрів. Отже, в основі економічних негараздів Криму, як і в решті регіонів України, на жаль, перебувають не стільки об’єктивні проблеми соці- ально-економічної трансформації, скільки відсутність державницького підходу й дотримання стратегічних пріоритетів розвитку, нераціо- нальне використання регіонального потенціалу, безвідповідальність центральної та місцевих еліт, гонитва за сьогоденними надприбут- ками. Нерівномірність розміщення продуктивних сил та потужний антропогенний тиск останніх разом із неконкурентоспроможністю продукції та низьким рівнем оплати праці створюють потужне і, що важливо, хронічне джерело соціального напруження в Криму. Ос- таннє в умовах хиткої етнонаціональної рівноваги (на неї потужно впливають активна позиція кримських татар, незрозумілі пересе- ленцям повоєнного часу рівень етнічної консолідації і солідарності, а також особливості етнонаціонального самоврядування громади) набирає форми етнонаціонального протистояння по лінії: так звані «корінні кримчани» – репатріанти. З історичної точки зору це звучить як анекдот, однак реальність засвідчує: в умовах вибіркової амнезії історичної пам’яті, спотворення історичного дискурсу та цілеспря- мованої діяльності неоімперських масмедіа це виступає потужним джерелом суспільної дезінтеграції, що в свою чергу становить загрозу державному суверенітету. Модерна історія Криму засвідчує: кримське питання залишати- меться ще довго поза межами консенсусних суспільно-політичних дискурсів і вимагатиме серйозного наукового (передусім політоло- гічного та юридичного) опрацювання. Не менш актуальним зали- шатиметься і нарощуватиме свою значущість суспільно-політичний напрям, просвітницька і освітня діяльність, спрямовані на форму- вання узгодженої суспільної думки навколо проблеми Криму. Нині важко передбачити, яким чином і з якою швидкістю зміню- ватиметься етнодемографічна ситуація в Криму. Втім зрозуміло, що чергова російська анексія запустила незворотні процеси подальшого розмивання місцевої спільноти та її маргіналізації. Процеси ці мати- муть й інший побічний ефект: спільнота, що поверхово зв’язана із місцем свого проживання і сприймає його в якості території життє- діяльності, а не батьківщини, на загал мало турбується про її збере- ження і передачу наступним поколінням, більше – про задоволення поточних потреб. Отже, Крим стоїть на порозі чергових екологічних та соціальних навантажень. Це очевидно вже сьогодні. Проблема Севастополя і Чорноморського флоту РФ відіграє вузлову роль у регіональній політичній історії з часів його облашту- вання російського військового контингенту на півострові. Перебазу- 91 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і вання південно-західного форпосту воєнно-морських сил (зокрема й стратегічного реагування) підпорядковувалося завданням Східного проекту, що мав забезпечити вирішальний вплив Російської імперії на Балканах і в Туреччині. «Розхитування» політичної ситуації на те- ренах сателітів Османської імперії дійсно виявилося фатальним для останньої, однак, план російських самодержців не був втілений у життя: на уламках імперії Османів постало кілька національних держав, але посадовити на їхніх престолах представників династії Романових не вдалося. Подальша розбудова військової потуги в акваторії Чорного моря цілком відповідала войовничим планам останніх російських само- держців, щоправда військові поразки початку ХХ ст. перетворили матросів Чорноморського флоту на дуже піддатливий для револю- ційної агітації матеріал. Кілька повстань та активна участь ЧФ у ре- волюційних подіях наблизили кінець імперії Романових. Це, однак, не означало кінця Чорноморського флоту. Пропагуючи ідеї проле- тарського інтернаціоналізму, СРСР існував в режимі повсякчасної го- товності до війни. Саме в радянські часи Севастополь перетворився на закрите місто, севастопольці – на привілейовану касту радянської кримської територіальної спільноти, а півострів міцно затвердився на позиціях одного з найважливіших геополітичних форпостів, при- наймні в масовому дискурсі. Міф про «Місто-Герой Севастополь» ста- раннями радянських істориків та політпрацівників перетворився на одну з найяскравіших сторінок міфу Великої Вітчизняної війни і відігравав колосальну роль у формуванні свідомості повоєнних поколінь радянських громадян. Розвал Радянського Союзу започаткував добу болісних політич- них та соціально-економічних трансформацій. Впродовж 1990-х рр. геополітична конфігурація в регіоні змінилася докорінним чином. Здавалося б, завершення «холодної війни» та гонки озброєнь, допо- мога Заходу в становленні молодих демократій на пострадянських теренах мали сприяти розрядці напруги в Чорноморській акваторії. Однак, в Криму про це не йшлося. Росія 1990-х рр. була доволі по- ступливою у стосунках із сильними світу цього, та про паритетність відносин із колишніми радянськими сателітами очільникам Кремля не йшлося. Не маючи достатньо сил для відкритої протидії суверені- зації України, російські керманичі взяли курс на створення осередку постійної політичної напруги в Криму. Тактичним завданням склад- ної політичної гри було забезпечення умов для максимально ком- фортного перебування військової бази ЧФ на території України, стра- тегічним – повернення останньої до кола сателітів Російської Федерації. На етапі соціально-економічної кризи, що врешті привела Росію до дефолту, кримське питання «поклали в шухляду», однак поруч із газовою удавкою він завжди залишався інструментом полі- тичного тиску на Київ. 92 Л а р и са Я к уб ов а Епопея з урегулюванням статусу Криму впродовж 1990-х рр., низка непослідовних демаршів і, врешті, болісний компроміс між ки- ївською та московською елітами були наслідком і віддзеркаленням системної нестабільності молодих держав, настороженого ставлення до кримськотатарських репатріантів і виснаження зовнішньополі- тичної динаміки СРСР. В часи першої повномасштабної (конституційної) кримської кризи 1994 р. Л. Кравчук пройшов по лезу ножа, утримавши крим- ських політиків у полі політичного впливу Києва. Однак, «рука Кремля» і надалі залишалася вагомим фактором політичної життя в автономії. На етапі стабілізації внутрішньої ситуації та зміцнення зовнішньополітичних позицій РФ у зв’язку із ростом цін на нафту військова доктрина та позиція РФ щодо Криму зазнали загрозливих щодо українського суверенитету змін. Умови базування ЧФ на тере- нах України (до травня 2017 р. він мав бути повністю виведений з Криму і перебазований до Новоросійська) та загострення українсько- російських відносин за часів президентської каденції В. Ющенка під- штовхували державне керівництво РФ до радикальних висловлювань і дій. Харківські угоди стали ситуативним рішенням питання ЧФ, однак, вважати його остаточним не доводилося. «Розгін» проблеми у російських масмедіа та політичних колах засвідчував: у свідомість російського населення імплантується думка «Крим – исконно русская земля», ЧФ має перебувати в Криму не в якості гостя (хоч і за неймо- вірно вигідними, як для усталеної світової практики умовами), а як господар. Отож, чергове затягування «кримського вузла» лише від- термінувалося в часі до чергового реверсу Києва у західному напрямі. Майдан 2013–2014 р. розв’язав Кремлю руки. Опозиція, передусім її національно-демократичне крило незмінно критикували всіх українських президентів за непослідовність і слаб- кість позиції по Криму та розквартированому тут Чорноморському флоту. Закиди українських радикалів були небезпідставними. Та чи мали українські високопосадовці достатній запас міцності і свободи руху? Очевидно, що ні. Внутрішні проблеми трансформаційного пе- реходу позбавляли їх усіх реальних важелів зміцнення українського суверенитету в Криму, залишаючи місце незмінному маневруванню, культовій українській метикуватості та апелюванню до авторитету міжнародних інституцій. Це надало українській владі певний часо- вий люфт, але не вирішувало проблеми як такої. З огляду на полі- тичну динаміку в сусідній країні з часів другої каденції В. Путіна чер- гова кримська криза стала справою часу. Чорноморський флот та спецсили, перекинуті взимку 2013– 2014 рр. на півострів («вежливые зеленые человечки», дії яких увіко- вічені у незграбному пам’ятнику в Бахчисараї), відіграли провідну роль у анексії Криму. Під прикриттям мирних мешканців вони з хис- том, вартим кращого застосування, розіграли наче по нотах сценарій 93 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і «мирної анексії» та «всенародного волевиявлення», внаслідок якого Крим, за словами В. Путіна, повернувся в рідну гавань. Місцеве насе лення, як і наприкінці XVIII ст. спокушене щедрими посулами, риторикою захисту російськомовних співгромадян і обіцянками май- бутнього процвітання, на загал вітало міжнародний злочин, мало задумуючись над його наслідками і для себе, і для України, і для Росії. Саме через те це питання, власне, перебуває за межами консенсус- них рішень силами місцевої спільноти, України і Росії. Воно порушує основи світового устрою, а, отже, і рішення його можливе лише на глобальному рівні. Кримське питання, як таке, в широкому діапазоні його постановок: від характеру (етнічного чи територіального) автономії, меж автономії і приналежності Криму, аж до ра- дикальної постановки питання про його суверенітет з часів анексії, перейшло на геть інший рівень і подальші його по- становки залежатимуть від якості опрацювання поперед- ніх помилок, як Київським центром влади, так і місцевими мешканцями. Замість вирішення низки властивих регіону проблем, анексія за- вела їх у глухий кут. Сподівання кримчан на прорив, який принесе Росія, виявилися марними. Крим з півострова перетворився на фак- тичний острів. І справа не лише втому, що логістично та економічно Крим та Україна складали єдиний соціально-економічний організм. Нині Крим усамітнений в міжнародній ізоляції, «рідна гавань» виявилася застійним болотом, статус невизнаної території не віщує нічого доброго. Як засвідчують події останнього півріччя, пріоритет- ність «кримського питання» в Росії сходить нанівець. Воно ще неод- норазово загострюватиметься відповідно до внутрішніх завдань влади, але ані на російську туристичну Мекку, ані на російський Лас-Вегас, ані на російський сакральний гроб Господень Крим не перетвориться. Повільно, однак неухильно, півострів сповзає в пе- ріод застою. Степовий Крим зневоднюється і через кілька років буде відкину- тий у своєму розвитку на повоєнний рівень. Як і століття перед тим, критична маса населення сконцентрується у прибережній зоні, ге- неруючи на фоні економічної депресії та відсутності відпочивальни- ків, соціальні катаклізми і масовий відтік населення. Останній, щоп- равда, переважно відбуватиметься не в Росію, де вже нині не раді заробітчанам із кримською пропискою. Ускладнення внутрішньої економічної ситуації лише зміцнюватиме тенденцію. За таких об- ставин кримська територіальна громада, віддана на відкуп безвід- повідальним временщикам, вже впродовж ближчих десятиріч зазнає докорінних непрогнозованих змін. Єдине що можна стверджувати більш-менш упевнено – тут залишиться більшість кримськотатар- ської громади, для якої півострів є поверненою батьківщиною, 94 Л а р и са Я к уб ов а землею молока й меду. Решту регіональної спільноти чекають роки болючих ментальних змін, упродовж яких вирішуватиметься пи- тання: чий Крим насправді – український, російський чи кримсько- татарський. За достатнього рівня громадянської зрілості та правової відпові- дальності можна було б сподіватися на узгоджене консенсусне рі- шення проблеми. Однак, історія засвідчує, що слов’яни не вчаться навіть на власних помилках. Кримський вузол ставатиме щільнішим, доки всі його діючі особи та зацікавлені сторони не вийдуть на рівень усвідомлення глибини проблеми. За цих обставин Україні варто ви- користати час для того, аби схаменутися, зміцнити засади держав- ного суверенітету, спільними зусиллями влади та громадянського суспільства опрацювати дорожню карту відновлення суверенітету України в Криму. Не йдеться про пафосне повернення переможця (хоч усі винні в подіях «русской весны» мають отримати належну оцінку своїм діям) і упокорення переможених. Ідеться про якісний прорив в українському націєтворенні і втягнення Криму у його поле тяжіння. Ідеться про ментальну революцію, що приведе для постання якісно нової етнополітичної ситуації в державі та регіонах. Готувати майданчик для цього треба було починати ще навесні 2014 р. На жаль, і досі це завдання залишається поза увагою державних органів, які мали б опікуватися ним за безпосереднім призначенням. На жаль, і досі суспільний дискурс генерує ідеї «відрізаного ломтя», див- ним чином відповідаючи на питання «Чий Крим?» і теревенячи про український патріотизм. Звісно, пояснювати причини «кримського гамбіту» українофобством кримчан простіше. Однак, це не збере Україну докупи. Невисокий рівень національно-громадянського самоусві- домлення мешканців Криму, зважаючи на специфіку його новіт- ньої історії, є абсолютно логічним наслідком. Триста років безперер- вної зміни історичних та культурних парадигм, політичних і державних акторів далися і ще тривалий час даватимуться взнаки через загальноукраїнську кризу, що нині ускладнюється ще й за- грозливими зовнішньополітичними факторами. Важливо розуміти, що в стані кризи перебуває не лише україн- ська національна свідомість. У фазі кризи й активної трансформації перебувають також регіональні свідомості: донбаська – як віддзер- калення пролетарської свідомості, що деградує і маргіналізується під дією деіндустріалізації Донбасу та його невідповідності трендам постіндустріального світу; і кримська – як віддзеркалення росій- ського неоімперского міфу, що так само внаслідок своєї архаїчності не вписується в систему координат відкритого світу, за рахунок якого місцевий економічний організм прагнув розвиватися й існувати як самодостатній. Самоізоляція на рівні ідеологічного існування регіо- нальних спільнот, самозупинення в історичному поступі в купі з праг- 95 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і ненням жити за законами вільного ринку і бажанням користуватися всіма його перевагами, становить засадничу суперечність внутріш- нього існування регіонів. В активній фазі трансформації, зокрема й під впливом кримських та донбаських подій, перебуває й модерна російська ідентичність. Зіткнувшись із нерозумінням кількох висунутих нею сценаріїв подальшого зростання «русского мира» (Новоросія, ЛНР/ДНР, Мало- росія), ідеологи неоімперського проекту постали перед проблемою – бездоганні на їх погляд «скрепи» не працюють. Нині Крим лишається єдиним, хоч і занадто витратним прикладом відносно мирного про- сування доктрини «русского мира». На ще більш витратних теренах ЛНР/ДНР «русский мир» змушений камуфлюватися в однострої «во- єнних радників» та білі комірці «політтехнологів», без участі яких ЛНР/ДНР безслідно розчиняться. Зростаюче невдоволення кримчан та заручників ЛНР/ДНРівських гнійників, завдає не лише іміджевих ударів по Росії. Воно руба ставить питання про принципи модерного російського націєтворення. Власне, на сьогодні – це вузлова проблема російського націогенезу. Яким способом час розставить всі крапки над «і» в цій незрозумі- лій пересічному обивателю ситуації, стане ясно невдовзі. Відбувати- меться це на основі докорінної зміни ментальності регіональних спільнот, а також української і російської націй. Які ціннісні орієн- тири посядуть місце дискредитованих самим життям упереджень, стереотипів, смислів? – це питання з питань. Які б сценарії повоєнного відродження регіону не відпрацьовува- лися, в основі їх має перебувати демонтаж імперського міфу, який дивним чином «перетравив» усю багату історичну минувшину пі- вострова, звівши її до певного сурогату «сакрального» простору, здо- бутого російською зброєю та освяченого імперською славою. Слід ви- знати, що із завданням опанування культурної спадщини античності та наступних епох і включення їх до імперського культурного про- стору у вигляді так званої «передісторії Новоросії»14 імперська істо- ріографія справилася на «відмінно». Власне йдеться не стільки про опанування нею, скільки про приватизацію та системну фальсифі- кацію. В інтерпретації імперських історіографів захоплення земель, відомих як територія давньогрецької колонізації, в дивний варвар- ський спосіб спрацювало на користь долучення російського імпер- ського проекту до цивілізаційних надбань модної тоді класичної Греції. Складовими імперського дискурсу виступали штучно насаджені стереотипи про одвічну непримиренність між слов’янами та крим- ськими татарами (землеробами/кочовиками); паразитизм Крим- 96 Л а р и са Я к уб ов а 14 Ясь О. Південна Україна як об’єкт історіографічного осмислення й політич- них маніпуляцій // В кн.: Верменич Я.В. Південна Україна на цивілізаційному по- граниччі. – С.132. ського ханства та його винятково негативну роль в історії українців і росіян; консолідуючу потугу та цивілізаційну вищість російської культури; споконвічність «російського Криму» тощо. Зайвим буде казати, наскільки рудиментарно та вульгарно виглядає це нині – в глобальному світі, з якісно відмінними уявленнями про гідність і доблесть. «Повоєнний радянський ґранднаратив значною мірою спирався й у багатьох площинах наслідував попередню – централістичну кон- цептуалізацію російської історії з її легітимацією імперських устрем- лінь та територіальних завоювань, у т. ч. відомої тези про «збирання» Москвою руських земель»15, щоправда підлаштований під концепцію партійно-радянського месіанства. В цьому виявлялася банальність подвійних стандартів радянської історіографії, яка повсякчас наго- лошуючи на провідній ролі народних мас, у тому, що стосувалося територіальних надбань російського геополітичного монстра, відда- вала належне державній машині. «Викривлення минулого», властиво, приватизація минувшини на- ціональних республік та їх підміна історією КПРС, відіграли важливу роль у забезпеченні високого рівня керованості радянським суспіль- ством, однак на етапі кризи та розвалу СРСР перетворилися на на- дпотужний інструмент політизації етнічності: деформована оптика розвернулася в зворотному напрямі, нівелювавши той нечисленний позитивний досвід, що існував у радянському минулому. Ускладнюючим фактором етнополітичної стабілізації в Криму виступає, як не дивно, тривалість його політичної історії при оче- видній відсутності тяглості історичного процесу, зіпертого на певні етнічні групи. Зважаючи на це, варто наголосити – на часі повноцінне осмислення регіональної історії. Це завдання впродовж ближчих років правитиме за пріоритетний напрям українських гуманіта- ріїв. Втім уже нині варто потурбуватися про якість його вико- нання. Не доводиться вважати за припустиму тактику удавнення українців в історії Криму, що є виявом «дитячої хвороби» народу, ще й досі не вільного від імперського виховання. Минуле – не козирна карта доведення своїх прав на територію, і не виправдальний вирок міжнародних арбітражних організацій, а основа усвідомлення не- повторності історичного шляху кожної нації і привід для «роботи над помилками». Отже, варто не підлаштовувати її під скороминучі політичні ви- клики, а працювати на перспективу, зміцнюючи підґрунтя державо- і націєтворення. Врешті настав час переосмислити не лише най- більш дражливі сюжети історії Криму, а й запропонувати суспільству нове бачення історії України й української нації. Про нагальність кон- центрації зусиль всіх наявних гуманітарних інституцій НАН України 97 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і 15 Там само. – С.155. навколо завдання створення фундаментальної історії кримськота- тарського народу, історичних регіонів України, врешті – фундамен- тальної історії України йдеться понад десятиріччя. За останні роки в умовах критичного напруження сил наукові установи зробили майже неможливе – закрили найбільш кричущі лакуни історичного, полі- тологічного та етнологічного знання, що зміцнило підвалини про- тистояння російській ідеологічній інвазії. Втім, про вирішення стра- тегічних суспільно-значущих проблем не йдеться. Для цього потрібні значні кошти, створення відповідного психологічного клімату, полі- тична воля державного керівництва. Принципова позиція української історіографії та політики поля- гає в непорушності та суверенності державних кордонів України, ок- реслених міжнародними актами. Втім, зважаючи на те, що гібридна ідеологічна війна та гібридизація інформаційного простору в озорій перспективі виглядатимуть як норма повсякденного існування ук- раїнської державності та українсько-російських відносин, варто унормувати та зміцнити концептуальні підвалини історії України, як спадкоємиці всіх народів, державних і протодержавних утворень, що існували на її історичних теренах. Це вимагатиме не лише започаткування низки знакових диску- сій, зокрема навколо проблем цивілізаційної наступності, поход- ження слов’янських народів, давньоруської державності, націєтво- рення, соборності, комуністичного експерименту, етнонаціональної історії України, а й втілення їхніх наслідків у нових курсах історії Ук- раїни і в назрілому наскрізному курсі історії України, підпорядкова- ному не політичній кон’юнктурі, а потребам повноцінної презента- ції та реалізації України в світі майбутнього. На жаль, нині науковці змушені зосереджуватися не стільки на теоретичних аспектах, скільки на практичній стороні проблеми ре- інтеграції Криму в український контекст, у ширшому сенсі – питан- нях створення реальних міцних підвалин соборності українських зе- мель, поступальності процесів націє- й державотворення. Ситуація «гібридного протистояння» лише ускладнюватиметься. Україна має навчитися повноцінно жити і відтворюватися в умовах щоденного військового конфлікту, самотужки справлятися з пробле- мами, які пов’язані з ним, і водночас працювати на майбутнє – на той час, коли Крим повернеться. Основою такої діяльності, як цілком умотивовано доводить В. Горбулін, має стати стратегічний аналіз, ґрунтований на асиметричності та проактивності16. Вже сьогодні має бути започаткована широка суспільна дискусія навколо того, яким стане Крим після відновлення над ним повнотою українського суверенітету. Ця дискусія має бути протиставлена розмовам під 98 Л а р и са Я к уб ов а 16 Владимир Горбулин . «2017-й: продолжение следует…» // ZN,UA. – 2016. – 2 июля. // gazeta.zn.ua/.../2017-y-prodolzhenie-sleduet. трендом: «відділити і забути». При цьому варто вести розмову не про повернення до «старих добрих часів», а про принципово нові Крим і Україну. Кримський вузол відіграє помітну роль в модерній історії України. Події в Криму та на сході України спрацювали як каталізатор процесу націєтворення, якого катастрофічно не вистачало впродовж років незалежності. Цей болючий досвід надшвидкого дорослішання, по- збавлення дитячих ілюзій та усвідомлення кола своїх справжніх і уда- ваних друзів/родичів залишиться з українцями назавжди. Врешті випробування, що засвідчують силу життєвості, проходять усі нації, і українська не є винятком. Досвід – це найважливіше, що приходить із життям. Все, що нас не вбиває, як водиться, робить нас сильнішими і муд- рішими. Отож не варто вважати кримський вузол нездоланним. Не варто намагатися його перетворити на гордіїв. Варто закріпити набутий досвід і продовжувати вишиванку новими, яскравими, чистими кольорами. ЯКУБОВА Л. Крымский узел на вышиванке. Статья посвящена ос- мыслению базовых проблем украинской национальной политики в контек- сте обострения крымского вопроса на современном этапе. Анализируются причины и последствия кризиса украинского национального сознания, предлагаются пути этнополитической стабилизации в Крымском регионе. Ключевые слова: национальная политика, национальное сознание, региональная идентичность, языковая политика, Крым. YAKUBOVA L. Crimean knot on embroidery. The article is devoted to com- prehension of the basic problems of the Ukrainian national policy in the context of exacerbation of the Crimean issue at the present stage. The causes and con- sequences of the crisis of Ukrainian national consciousness are analyzed, ways of ethnopolitical stabilization are offered in the Crimean region. Key words: national policy, national consciousness, regional identity, lan- guage policy, Crimea. References: Bahrov, N. (2003). Krym. Vremia osmyslenyia projdennoho. Symferopol’ [in Rus - sian]. Dergachev V. (2003). Tsivilizatsionnaya geopolitika (Bol’shie mnogomernye prostranstva). Nauchnaya monografiya. Odessa: IPREEI NAN Ukrainy. [in Rus - sian]. Homilko, O. (2003). Posttotalitarnyj dyskurs: vidmova vid mynuloho chy pop- eredzhennia majbutn’omu? Ukraina – problema identychnosti: liudyna, ekono mika, suspil’stvo. Konferentsiia ukrains’kykh vypusknykiv prohram naukovoho stazhu- vannia u SShA. L’viv, 18–21 veresnia 2003 r., pp. 46-52. Kyiv: Stylos. [in Ukrainian]. 99 К р и м сь к и й в узол н а в и ш и в а н ц і Illarionov, Andrij. Etnichnyj sklad naselennia Krymu za try stolittia. Retrieved from: www.ji-magazine.lviv.ua. [in Ukrainian]. Karmazina, M. (Ed.). (2013). Politychni partii Ukrainy u parlaments’kij vyborchij kampanii 2012 roku. Kyiv: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Kas’ianov, G. (2012). Khto taki ukraintsi i choho vony khochut’: problema for- muvannia natsii. Zhyttievyj prostir Ukrainy: politychnyj ta humanitarnyj vymiry (1991–2010). Kyiv: Instytut istorii Ukrainin NAN Ukrainy. Retrieved from: http://history.org.ua/LiberUA. [in Ukrainian]. Kryvyts’ka, O. (2015). Demarkatsijni linii v etnopolitychnomu prostori Ukrainy. Kyiv: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Miller, A. (2012). Etnokonfessyonal’nyj faktor v razvitii Rossyjskoj imperii (konets 18 – nachalo 20 v.). Yu. Krasovickaya, T. & Tishkov, V. (Eds.). Etnicheskyj i religioznyj faktory v formirovanii i evoliutsyi rossijskoho gosudarstva, pp. 101-150. Moskva: Novyj hronograf. [in Russian]. Rymarenko, S. (Ed.). (2014). Politychni tekhnolohii rehuliuvannia mizhetnich- noi ta mizhkonfesijnoi vzaiemodii u novitnikh ukrains’kykh realiiakh: analitychna dopovid’. Kyiv: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Ukraina shukaie svoiu identychnist’. Retrieved from: Rezhym dostupu: http://di- alogs.org.ua/ru/dialog/page2.htm. [in Ukrainian]. Voprosy razvytyia Kryma. (1995). (1). Symferopol’. [in Russian]. Voprosy razvytyia Kryma. (2000). (14). Symferopol’[in Russian]. Yas’, O. (2015). Pivdenna Ukraina iak ob’iekt istoriohrafichnoho osmyslennia j politychnykh manipuliatsij. In Vermenych, Ya. Pivdenna Ukraina na tsyvilizatsi- jnomu pohranychchi. pp. 111-162. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy [in Ukrainian]. 100 Л а р и са Я к уб ов а

Кримський вузол на вишиванці

Institution

Ähnliche Einträge