Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності

В статті висвітлюються підходи вітчизняних й зарубіжних дослідників до вивчення чинника порубіжності, його впливу на ментальність та поведінкові реакції соціуму. У контексті сучасних реалій війни на Сході України акцент зроблено на необхідності наукового обґрунтування поняття культури пограниччя —...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Верменич, Я.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2018
Назва видання:	Регіональна історія України
Теми:	Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160782
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2018. — Вип. 12. — С. 83-106. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-160782
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1607822019-11-20T01:26:05Z Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності Верменич, Я. Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства В статті висвітлюються підходи вітчизняних й зарубіжних дослідників до вивчення чинника порубіжності, його впливу на ментальність та поведінкові реакції соціуму. У контексті сучасних реалій війни на Сході України акцент зроблено на необхідності наукового обґрунтування поняття культури пограниччя — не лише як геокультурного, але й як екзистенційного феномена. Доведено, що концептуалізація теоретичного й прикладного кордонознавства є настійною потребою, велінням часу, відповіддю на виклики ХХІ століття. В статье освещаются подходы отечественных и зарубежных исследователей к изучению фактора порубежности, его влияния на ментальность и поведенческие реакции социума. В контексте современных реалий войны на Востоке Украины акцент сделан на необходимости научного обоснования понятия культуры пограничья — не только как геокультурного, но и как экзистенционального феномена. Доказано, что концептуализация теоретического и прикладного границеведения становится настоятельной потребностью, велением времени, ответом на вызовы ХХІ века. The author highlights some approaches of Ukrainian and non Ukrainian researchers to the frontier factor, its impact on the mentality and behavioural response of the society. In the context of the war on the Donbass, the accent is made on the necessity of scientific objectivation of the definition of the frontier culture — not only as a geo-cultural but also as an existential phenomenon. The author proves that the conceptualization of theoretical and applied frontier studies becomes an imperative need, a demand of the times, as far it is the response to the challenges of the 21st century. 2018 Article Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2018. — Вип. 12. — С. 83-106. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2519-2760 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160782 930.2+913 uk Регіональна історія України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства
spellingShingle	Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства Верменич, Я. Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності Регіональна історія України
description	В статті висвітлюються підходи вітчизняних й зарубіжних дослідників до вивчення чинника порубіжності, його впливу на ментальність та поведінкові реакції соціуму. У контексті сучасних реалій війни на Сході України акцент зроблено на необхідності наукового обґрунтування поняття культури пограниччя — не лише як геокультурного, але й як екзистенційного феномена. Доведено, що концептуалізація теоретичного й прикладного кордонознавства є настійною потребою, велінням часу, відповіддю на виклики ХХІ століття.
format	Article
author	Верменич, Я.
author_facet	Верменич, Я.
author_sort	Верменич, Я.
title	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
title_short	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
title_full	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
title_fullStr	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
title_full_unstemmed	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
title_sort	фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Теоретичні та практичні аспекти кордонознавства
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/160782
citation_txt	Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності / Я. Верменич // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2018. — Вип. 12. — С. 83-106. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series	Регіональна історія України
work_keys_str_mv	AT vermeničâ faktorporubížnostívístoričníjregíonalísticípošukivídpovídejnaviklikisučasností
first_indexed	2025-07-14T13:25:02Z
last_indexed	2025-07-14T13:25:02Z
_version_	1837628918440394752
fulltext	83 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і УДК 930.2+913 Ярослава Верменич ФАКТОР ПОРУБІЖНОСТІ В ІСТОРИЧНІЙ РЕГІОНАЛІСТИЦІ: ПОШУКИ ВІДПОВІДЕЙ НА ВИКЛИКИ СУЧАСНОСТІ В статті висвітлюються підходи вітчизняних й зарубіжних дослідників до вивчення чинника порубіжності, його впливу на ментальність та по� ведінкові реакції соціуму. У контексті сучасних реалій війни на Сході України акцент зроблено на необхідності наукового обґрунтування по� няття культури пограниччя — не лише як геокультурного, але й як екзистенційного феномена. Доведено, що концептуалізація теоретичного й прикладного кордонознавства є настійною потребою, велінням часу, відповіддю на виклики ХХІ століття. Ключові слова: чинник порубіжності, ментальність, культура пограниччя, кордонознавство. Історію України неможливо осмислити без врахування фактора її глибоко закоріненої порубіжності. Усі без винятку її регіони на тому чи іншому етапі свого історичного буття були аренами різ� носпрямованих геополітичних зазіхань і реальних впливів, аж до прямого підпорядкування. При цьому зіткнення інтересів двох� трьох зовнішніх сил на одній і тій самій території було радше правилом, аніж винятком. Рухливі й нестабільні кордони не стільки оберігали територіальну цілісність, скільки слугували пропускними пунктами для майже не контрольованого перетікання людей, грошей, товарів, ідей тощо. Ані гори, ані ріки не створювали, як правило, надійних перешкод для вторгнень чужинців, і саме тому автохтонне населення ніколи не почувалося господарем у власному домі. Життя «на межі», «при кордоні» формувало особливий тип світо� сприймання й специфічні ціннісні системи. Поступово утворю� валися прикордонні ареали із притаманними їм ментальними стереотипами. Тут не лише зустрічалися, але й постійно взаємо� діяли різні системи світобачення, різні уявлення про сенс життя, різні релігії й моральні норми. Сплав, який виникав у ході цієї взаємодії, був, як правило, крихким і непередбачуваним. Етнічні спільноти, що ворогували, несподівано ставали союзниками, але союзи так само легко руйнувалися, як і укладалися. Відчуття по� © Регіональна історія України. Збірник наукових статей. Випуск 12. — С. 83–105 © Я. Верменич, 2018 84 Я р ос л а в а В ер м ен и ч стійної небезпеки формувало афективний, часто демонстративний, стиль поведінки. Його домінантою був поділ по лінії «свої — чужі», але межі, що на якомусь етапі здавалися неперехідними, на наступному могли стиратися аж до повного зникнення. Добровільні чи примусові взаємообміни у «контактних зонах» — а такою зоною на різних етапах була практично вся територія України — збагачували мешканців неоціненним досвідом куль� турного взаємосприйняття. На цій «гібридній» основі формувалися ментальні основи буття, які, увібравши в себе цивілізаційні здо� бутки кількох культур, сформували відповідні поведінкові стерео� типи. Водночас на міжцивілізаційних стиках створювалися «зони напруги», ареали підвищеної конфліктності. Адже незаперечним є той факт, що теракти, військові, релігійні конфлікти та інші прояви просторового екстремізму, аж до найбільших трагедій ХХ століття — світових війн — мають виразне «прикордонне» обличчя. Відомий дослідник історії Центральної і Східної Європи, профе� сор Йєльського університету Т.Снайдер назвав свою книгу «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним»1. Образ «кривавих земель» був використаний автором насамперед для аналізу впливу географії на історію: опинившись між двома тоталітаризмами, величезна територія від Балтійського до Чорного моря перетворилася на простір жахливих злочинів проти людяності, масового винищення населення, загибелі мільйонів людей. Автор ставить перед собою запитання: чи є закономірність у тому, що саме ця територія стала ареною безпрецедентних за масштабами трагедій? І переконливо доводить: навіть глибоке знання історії України, Польщі, Білорусі, єврейського народу — кожної окремо — не дає змоги дістати від� повідь на це запитання. Лише сумарний їх розгляд як порубіжжя разом з історією створених Гітлером і Сталіним політичних режимів дав змогу зрозуміти причини цього явища і в такий спосіб вписати історію «кривавих земель» у загальноєвропейський контекст. Не випадково компаративне вивчення погранич — ареалів міжкультурної взаємодії на прикордонних територіях — стає дедалі більш модним (і доволі перспективним) напрямком у сучасній історичній науці. З кінця ХІХ ст. з подачі американського історика Ф. Тернера успішно розвивається субдисципліна, яка еволюціону� вала від епізодичних «фронтир�студій» до фронтальних досліджень ментальностей і міжкультурної взаємодії в рамках «Вorder studies». Її перспективність у сучасних умовах забезпечується помітним від� родженням інтересу до імперій і внутріімперських центр�перифе� рійних відносин, а також актуалізацією історичної локалістики у загальному контексті глобалізаційних і диверсифікаційних проце� сів. Сформульовані в рамках «фронтир�студій» ідеї Великого Кор� —————— 1 Snyder T. Bloоdlands: Europe between Hitler and Stalin. — New York, 2010. 85 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і дону — як межі і водночас зони взаємодії між значною мірою умовними західною та східною цивілізаціями — виявилися цілком прийнятними для аналізу культурних дифузій на українських теренах. У статті з провокативною назвою «Чи має Україна істо� рію?» (1995) американський історик М. фон Гаген навіть пророкував вихід «слабкої» української історіографії у поле модерності на шля� хах вдумливого дослідження взаємопроникнення культур у пригра� ничних ареалах2. Зрозуміло, що у кожного етносу, тим більше у кожної країни на певному етапі їхнього розвитку більш�менш чітко вимальовувалися свої кордони й уявлення про них і, отже, формувалися власні по� граничні зони. Від того, наскільки захищеними і, отже, непроник� ними були кордони, залежала міра взаємовпливів на прикордонні. Унікальність українського досвіду полягає у тому, що кордони тут упродовж століть були значною мірою умовними, і роль українців у вибудові їхньої конфігурації виявлялася, як правило, мінімальною. Слабо освоєні території часто опинялися в орбіті впливу більш сильних сусідів, надовго потрапляли у залежність від них. Неможливо підрахувати, скільки разів через українські простори проносилися орди кочівників, важко простежити, як впливали на спосіб життя потужні міграційні й колонізаційні потоки, динас� тичні угоди, війни, депортації. Але цей вплив реєструють усі без винятку історики України — як вітчизняні, так і зарубіжні. При цьому він незмінно вимальовується як визначальний у формуванні ментальних основ буття, мовних пріоритетів, моделей політичної поведінки. Майже кожний регіон України у той чи інший період своєї історії відрізнявся чітко вираженим «фронтирним» статусом. Регіону середнього і нижнього Подніпров’я «дісталося» найбільше — тут проходила лінія зіткнень між кочовою і землеробською циві� лізаціями; уже у часи пізнього середньовіччя і раннього нового часу ця територія набула вигляду «випаленої землі» внаслідок воєнних сутичок і нападів кримських татар. Територія Правобережної України дещо пізніше стала заручницею у багатовіковому терито� ріальному спорі між Польщею і Московією і теж перетворилася на спустошену Руїну, чим спробувала не без успіху скористатися Туреччина. Слобожанщина з самого початку набула статусу пору� біжної зони українсько�російського взаємопроникнення. Усі три ареали Західної України — Галичина, Буковина й Закарпаття — також сформувалися як етноконтактні зони із складним перепле� тенням польських, австрійських, угорських, румунських, росій� ських, єврейських, вірменських та інших впливів. Тому західно� —————— 2 Hagen M. von. Does Ukraine Have a History? // Slavic Reviev. — 1954. — № 3. — P. 670. 86 Я р ос л а в а В ер м ен и ч український регіон прийнято розглядати не лише як «простір пограниччя», а як специфічне соціоекономічне і транскультурне явище європейської цивілізації. Дослідженням багатошарового культурного розмаїття України займалися практично всі представники вітчизняної історичної традиції. Як правило, вони використовували для цього універсальні штампи «Сходу» і «Заходу», причому Україна опинялася у межовому просторі («між Сходом і Заходом»). Але якщо поняття «Заходу» приблизно відповідало географічному баченню реального сусідства, то поняття «Схід» у вітчизняній «географії уявлень» виявилося виразно деформованим. Під це останнє поняття підводилася і екс� пансія євразійських кочових орд, і мусульманська культура Осман� ської імперії та Кримського ханату (географічно це був Південь, а не Схід), і — особливо часто — все те, що було пов’язане з російським впливом (який ішов із Півночі, а не зі Сходу). Хай там як, але Україна й справді виявилася на перехресті різноспрямованих впли� вів, стихійно намагаючись синтезувати греко�візантійську, євро� пейсько�латинську, тюрко�мусульманську, російсько�православну традиції. Як справедливо зауважує Н.Яковенко, «окреслене роз� маїття переплетень західної («європейської») та східної («азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строка� тим багатоголоссям, що в ньому… подеколи навряд чи можливо відокремити «власне» від набутого»3. На наш погляд, однак, у дослідженні українських погранич не так важливо розрізняти власне й набуте, як простежувати витоки культурного синтезу, з одного боку, і культурного регіоналізму й сепаратизму, з другого. З цього погляду цікавими уявляються мір� кування В. Горського, який зазначав, що у зв’язці «Схід–Захід» обидва ці поняття слід вживати не в географічному, а в куль� турологічному, типологічному сенсі. Захід у такому баченні уособ� лює такий тип культурного розвитку, який втілює специфіку менталітету техногенної цивілізації — з культурною матрицею, орієнтованою на швидкі зміни й домінування наукової раціо� нальності. У межах такого типу культури рушієм змін виступає автономний індивід, який керується етикою відповідальності. Водночас термін «Схід» позначає культуру традиційних суспільств із переважанням «етики переконань», що спирається на відданість певній ідеології, віруванню, філософській чи естетичній системі4. —————— 3 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодеорної України. — Вид. 2-ге. — К., 2005. — С. 26. 4 Горський В.С. Філософія в контексті історії української культури // Фено- мен української культури: методологічні засади осмислення. — К., 1996. — С. 209. 87 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і Водночас слід мати на увазі, що особливий «фронтирний» тип української самосвідомості був сформований не тільки й не стільки геополітичними впливами й інтеграційними заходами держав� метрополій, скільки специфічністю соціальної стратифікації, особ� ливостями освоєння територій, релігійними й міжетнічними про� тистояннями тощо. У схему «Схід — Захід» вмістити всі ці особ� ливості неможливо. Зарадити справі тут може лише включення проблеми пограниччя у більш широкий контекст, осьові коорди� нати якого визначає науковий напрям — історична регіоналістика. Історична регіоналістика зосереджується на осмисленні куль� туроутворюючих чинників, що забезпечують у кінцевому підсумку зонування й районування країн, на уточненні меж і специфічних особливостей територіальних соціумів, аналізі відповідних мен� тальностей й ідентичностей. Оскільки її насамперед цікавить спів� відношення соціальних, етнічних і екологічних чинників в процесі еволюції людей на певних територіях, вона особливо прискіпливо досліджує простір порубіжжя. При цьому порубіжні ареали роз� глядаються і як історично сформовані, диференційовані за певними ознаками цілісності, і як умовні конструкти, що дають змогу від� творювати образи регіонів у суспільній свідомості. Тут неможливо обійтися без своєрідної соціальної топології — аналізу історично сформованих і нещодавно набутих відмінностей та поєднувальних об’єктивних і суб’єктивних зв’язків, взаємовпливів різного роду мереж, а також уявлень індивідів, груп суспільних станів про пріоритетні шляхи національного й регіонального розвитку і про близьких і далеких сусідів. У такому баченні (а саме воно відповідає новітнім, антропо� центристським у своїй основі тенденціям розвитку світової науки) ареал пограниччя постає у вигляді на стільки реального, скільки «уявленого», значною мірою символічного соціокультурного про� стору, який об’єктивно стає полігоном згладжування сформованих історично міждержавних, міжетнічних, міжкультурних відміннос� тей і пошуку форм діалогічної взаємодії. За сприятливих умов у таких ареалах формується особлива локальна ідентичність, за не� сприятливих виникає конфлікт нерозуміння. І в тому і в іншому випадку дослідження погранич кидає виклик усталеній системі бачення центр�периферійних відносин як домінантних в системі соціального аналізу. Хоч яким потужним є центр, сама наявність кордону і його вплив на процеси переміщення людей, ідей, товарних потоків змушує відмовлятися від спрощеного погляду на проблеми домінування й управління. Здається, що спеціальний акцент на вивченні кордонів і при� кордоння з’явився вчасно — саме тоді, коли і традиційні (анти� кварні), і осучаснені методи дослідження локальності виразно виявили свою недостатність, а усталена джерельна база — ознаки вичерпаності. Щоб не ходити безліч разів протоптаними стежками, 88 Я р ос л а в а В ер м ен и ч історична наука повинна була, по�перше, виокремити нетипові, з точки зору традиційного історієписання, ареали політичної й соціальної взаємодії держав, етносів, культур, а по�друге, сміливо вийти у суміжні сфери наукового пізнання, вже освоєні антро� пологами, географами, соціологами, соціальними психологами. Поступово викристалізовувалася принципово нова стратегія знан� ня: інший фокус об’єктива не лише варіює розміри й обриси досліджуваного об’єкта, але й видозмінює зміст репрезентації. Історична регіоналістика з таким баченням ролі кордонів оформилася в окремий науковий напрям на рубежі ХХ і ХХІ століть, не в останню чергу під впливом політичних, економічних, еколо� гічних викликів, пов’язаних із процесами глобалізації. Кордони поволі втрачають значення меж і маркерів, натомість зростає роль транскордонних зв’язків. Новий етап інтеграційних процесів, з одного боку, і активізація етнічного, релігійного та інших різновидів фундаменталізму, з другого, диктують настійну необхідність у про� стеженні всіх чинників, здатних формувати регіональну ідентич� ність. А від того, в якому відношенні остання перебуватиме до національно�громадянських ідентичностей, великою мірою зале� жить майбутнє людства. Історію України на «до» й «після» знов розділила війна — на цей раз неоголошена, неконвенційна, «гібридна», але за своїм впливом на суспільні настрої співставна із замороженим конфліктом. Тисячі смертей, десятки тисяч скалічених доль, мільйони вимушених пере� селенців, мало не дощенту зруйнований потенціал великого про� мислового регіону — такою виявилася ціна політичних амбіцій одних та несправджених ілюзій інших. Але, здається, соціум ще не до кінця усвідомив, якими віддаленими викликами загрожує йому ціннісний розкол, який сягає рівня цивілізаційного. Притаманні таким розламам агресивність і насильство здатні множитися за формулою ланцюгової реакції і давати про себе знати навіть після своєрідного «вторинного травмування» і втоми від «гібридної війни». Те, що у фокусі протистояння й підвищеної світової уваги опинилися два далеко не найгірші за рівнем життя і соціальними стандартами українські регіони, здається дивним лише на перший погляд. Тиражовані упродовж століття традиційні журналістські шаблони «сонячного Криму» й «трудового Донбасу» навряд чи здатні були приховати безліч проблем, що спричиняли корупцію, зро� щення бізнесу й політики, глибоке майнове розшарування, соці� альне відчуження. Але триваючий вже кілька років збройний конф� лікт на Донбасі був спровокований зовнішнім втручанням — за участі Російської Федерації. І соціальний протест, і невиразні сепа� ратистські настрої не мали ані найменшого шансу створити реальну загрозу суверенітету, територіальній цілісності, націо� нальній безпеці країни. Відповідь на ці непрості запитання не так вже й важко відшукати, якщо зосередитися на архаїчних підвали� 89 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і нах й агресивних нахилах в політиці РФ. В. Ткаченко дав своїй монографії доволі влучну назву «Росія: ідентичність агресора». «Думка про імперію, доводить він, завжди була і нині залишається однією з найцінніших в ідейному багажі Росії. Три століття імпер� ського панування зробили в РФ війну своєрідним засобом вироб� ництва під гаслами «примушування до спільності долі». Маємо жити і творити з урахуванням того, що є час війні й час миру. Нині настав час усвідомити, що Росія — це постійний виклик, на який слід безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки»5. Хоч як прикро це визнавати, але Україна, констатує В. Смолій, фактично стала полігоном для випробування новітніх технологій комбінованих інформаційно�воєнних інвазій, спрямованих на сис� темну дестабілізацію соціально�економічного і суспільно�політич� ного життя країни�жертви при одночасній її дискредитації на міжнародній арені. Саме це змушує поглянути на донбаську кризу під новим кутом зору. Порівняно з відомими замороженими конф� ліктами (абхазьким, придністровським, боснійським, сербським, сирійським тощо) йдеться про принципово іншу ситуацію — бо іншим є соціальний грунт, на якому розвивається конфлікт. Кремль створив на Донбасі субцентр влади, який протистояв Харків� ському/Київському центру. Повоєнні покоління виросли із від� чуттям особливої місії Донбасу загалом, себе зокрема. Рубіж тися� чоліть перетворився для них на час краху системи світобачення. І нині Донбас — це своєрідна оптика, через яку проглядаються попередні помилки радянської та української влади6. Історик, озброєний інструментарієм синергетичної епістемо� логії, мусить уважно вивчати не лише об’єктивні факти, але й химерні уявлення, фобії, розчарування, несправджені ілюзії — все те, що нині вкладається у формулу «неотурбулентної» психосо� ціальної динаміки. І бачити насамперед ті першопричини «смути», які існували об’єктивно, але далеко не завжди бралися до уваги у соціальній аналітиці. Адже «регіональна гетерогенність і різновек� торність, яку часто називають ахіллесовою п’ятою України, ще багато років буде відчутним фактором впливу не тільки на хід —————— 5 Ткаченко В. Росія: ідентичність агресора. — К., 2016. — С. 49–50; Він же: Україна: «час війні й час миру» // Український історичний журнал. — 2017. — № 1. — С. 136. 6 Смолій В. Передмова // Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луган- щина у ХVII–ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого й загального у регіональному просторі. — К., 2015. — С. 8–11. 90 Я р ос л а в а В ер м ен и ч політичних процесів, але й на увесь контекст суспільного життя»7. Ще у першому випуску збірника наукових статей «Регіональна історія України» (2007) О. Реєнт довів, що «регіоналізм — явище надзвичайно рухливе у своєму внутрішньому розвитку і зовнішніх виявах. Латентні до певного часу процеси, підживлені певними політичними умовами у поєднанні з соціально�економічною ситуа� цією, виявили здатність переростати у досить дійові фактори, які набувають форм «галицького», «кримського», «східноукраїнського» сепаратизму. При цьому одні експлуатують гасла «національної свідомості», другі — «геостратегічного становища», треті — «еконо� мічної самодостатності», хоча мало хто з тих, хто гіперболізує значення окремого регіону, уявляє собі не віртуальний, а реальний хід подій у напрямі суверенізації, а також можливі наслідки»8. Хоч якою різною на перший погляд уявляється історія само� становлення Криму й Донбасу як субрегіонів Південної України, в ній виразно проглядаються спільні риси, насамперед у поширенні відцентрових тенденцій і проявів сепаратизму. Пояснення цього факту лежить на поверхні: починаючи з ХVІІІ ст. обидва субрегіони були об’єктами цілеспрямованої асиміляціоністської політики ім� перського центру, реакцією на яку були і відверті протестні настрої, і приховані амбіції на рівні місцевих еліт. Зрештою обидві регіо� нальні спільноти продемонстрували вже не віртуальний, а реаль� ний сепаратизм. При цьому і в Криму, і на Донбасі демаркаційні лінії стали вододілом неприхильності, принаймні декларованої баченням «русского мира» чи несприйняттям «українськості». Новизна проблем, що у цьому контексті постали перед соціо� гуманітаріями, потребує нової дослідницької «оптики». Спроба її пошуку насамперед дістала висвітлення у дослідницькому проекті «Південна Україна на цивілізаційному пограниччі»9. Як нам уяв� ляється, в його рамках вдалося у хронологічному діапазоні двох з половиною тисячоліть простежити етнокультурну своєрідність анексованого Криму й «неспокійного Донбасу» — з домінуванням не стільки сплаву, скільки симбіозу різних цивілізаційних, культурних у своїй основі впливів. Йдеться насамперед про виниклу на цій основі особливу прихильність до візуалізації власного «життєвого світу», до символів, ритуалів, культурних кодів. Те, що амбіва� лентність суспільних настроїв на Сході й Півдні виявляється рельєфніше, ніж деінде в Україні, створює додаткові стимули до —————— 7 Нагорна Л. Регіональна ідентичність: український контекст. — К., 2008. — С. 169. 8 Реєнт О. Соборність та проблеми специфіки регіонів України: теоретико- методологічні засади // Регіональна історія України. — Вип. 1. — К., 2007. — С. 92. 9 Верменич Я. Південна Україна на цивілізаційному пограниччі. — К., 2015. 91 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і поглибленого дослідження регіону як цілісності з усіма притаман� ними їй суперечностями. На матеріалі Криму й Донбасу особливо виразно простежуються явища т.зв. екзогенної лояльності — тяжіння різних регіональних сегментів до закордонних політичних центрів, чим зумовлена не лише розгубленість у культурно�людських орієнтаціях, але й наявність у межах регіону кількох культурних зон і політичних страт з гостро відмінними зовнішньополітичними орієнтаціями та внутрішньополітичними настановами. Надзвичайно висока кон� центрація національного багатства в руках олігархічних груп з різними, навіть протилежними, інтересами й устремліннями, засилля криміналітету створили украй напружену ситуацію з до� мінуванням несправджених очікувань значної частини громадян. Одночасне притягування до двох цивілізаційних «магнітів» спри� чинило ефект спустошення, духовного вакууму. Алогічність суспільної поведінки місцевих мешканців, проде� монстрована як у перебігу тривалої «війни без правил», так і особливо наочно у ході місцевих виборів�2015, змушує аналітиків уважно придивлятися до концепції «соціального божевілля», сфор� мульованої понад 20 років тому вітчизняними соціологами Є. Голо� вахою та Н. Паніною. Запропонований ними своєрідний психо� патологічний ключ до розуміння поведінкових стереотипів соціумів, які тяжіють до хибного політичного вибору, виявився, на наш погляд, універсальним. Ознаки розпаду й деградації соціологи побачили у месіаністських мареннях, за яких навіть маніакальні ідеї здатні діставати певну масову підтримку і втілюватися у со� ціальній практиці. Головним для соціальної аналітики вони вва� жали пошук тієї грані, за якою ситуаційна масова дезорієнтація переходить у стійкий симптомокомплекс, який свідчить про появу психопатологічного синдрому. Зрештою немає сенсу шукати обґрунтованість дискурсів, якщо філософська інтоксикація межує з безтурботним невіглаством. Без довіри, як вважає В. Ткач, не буде працювати жоден концепт, а відтак зникає абсолютна безпринципність як така. Кібератаки — зловісний приклад необмеженої абсолютизації концепту свободи в цілому і свободи слова зокрема. Руйнуючи смисли і поняття, пост� модернізм тягне за собою зріст трансакційних втрат, криз і періодів стагнації. У суспільства, в якому знижується рівень довіри, поси� люється невротизація, яка перетворюється у невроз і внутрішню агресію10. Нині маємо можливість на конкретному історичному матеріалі показати, як під впливом негативного розвитку соціотрансфор� —————— 10 Ткач В. Довіра vs філософська інтоксикація // Дзеркало тижня. — 2017. — 8 липня. 92 Я р ос л а в а В ер м ен и ч маційної динаміки і незважених дій політиків матеріалізуються навіть прогнози, які в момент свого народження здавалися аж надто песимістичними. Реалії збройного конфлікту на Донбасі пере� вершили найбільш похмурі апокаліптичні пророцтва 1990�х рр. — адже зруйнованою виявилася не лише інфраструктура регіону, але й уся система партнерських відносин держав�сусідів, що призвело до немислимого ще 10 років тому суспільного відчуження України й Росії. Безпрецедентна втрата взаємної довіри реєструється і по лінії Захід–Росія. За висновками аналітиків Центру О. Разумкова, російсько�український конфлікт не є «локальною», «периферійною» подією — він має регіональний і глобальний характер і містить виклики та загрози світовій системі безпеки11. У контексті неврозів та страхів, породжуваних розбалансованістю звичних основ сус� пільного життя, поняття «криза» набуло статусу основоположної світоглядної категорії і стало одним з ключових концептів соціо� гуманітаристики. За умов збройних протистоянь методологія дослідження рубіж� ності й регіональності значно ускладнюється. Про домінуючу регіо� нальну ідентичність говорити вже не доводиться, бо конкурують настільки різні настрої й поведінкові настанови, що звести їх до спільного знаменника практично неможливо. Вироблення прин� ципів, норм, правил, що організують за таких умов пізнавальну діяльність, ускладнюється хаосом у підходах, зіткненням різних точок зору й оціночних критеріїв. Понятійний каркас наукового аналізу піддається постійним випробуванням внаслідок тиску політики; предметне поле соціогуманітарних досліджень заповнене евфемізмами й симулякрами. Надзвичайно загострилася і актуа� лізувалася проблема кордонів. Якщо «Україна — це Європа», то де пролягає сьогодні її східний кордон? — на цю тему розмірковують, до речі, й західні інтелектуали12. Україні довелося на власному гіркому досвіді відчути, як легко зруйнувати суспільну рівновагу і як важко потім зупинити три� валий збройний конфлікт. Стрес, спричинений київськими подіями лютого 2014 р., стимулював і спроби наслідування «революційних зразків», і виразні відцентрові тенденції аж до невизнання на певних територіях влади офіційного Києва. Для частини населення притягальними за цих умов виявилися відроджувальні «імперські» ідеологеми Російської Федерації. «Драма взаємонерозуміння» зумо� вила небачену напругу пристрастей у збройному конфлікті, усклад� нену прямою підтримкою сепаратистів з боку Росії. По суті Україні —————— 11 Російсько-український конфлікт: стан, наслідки, перспективи розвитку подій // Національна безпека і оборона. — 2014. — № 5–6. — С. 2. 12 Див., напр.: Культурні цінності Європи / За ред. Г. Йоаса і К. Вігандта. — К., 2014. 93 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і довелося впритул зустрітися з новим типом «гібридних», неого� лошених війн і з феноменом нової «смути». Вона ризикує надовго лишитися у стані «стабільної нестабільності», якщо владі за допо� могою громадянського суспільства не вдасться знайти не лише потужні важелі забезпечення економічного зростання, але й ефек� тивні модулі впливу на систему світосприймання людей, які вто� милися від постійних стресів й невизначеності. Україна платить високу ціну за невизначеність власного пози� ціонування в сучасному світі. Тривала гра у «двовекторність», спо� лучена з конституційно закріпленими міфологемами соціальної, правової держави, могла закінчитися лише тим, що зрештою і сталося — несамостійністю у зовнішній, патерналізмом і правовим нігілізмом у внутрішній політиці. Сформована в країні модель суспільного ладу виявилася вразливою у багатьох відношеннях. Попри гучну риторику, освячену двома Майданами, український соціум не виявив потужної консолідаційної спроможності, без якої складно говорити про наявність громадянського суспільства як такого. Адаптація упродовж трьох з половиною століть до реалій «русского мира» не минула безслідно зі здобуттям незалежності, її наслідки, закарбовані у політичній і правовій культурі мешканців Сходу і Півдня України, мабуть, ще довго будуть відігравати роль антистимулів і антисистемних факторів. В усякому разі, омріяний стрибок країни�лімітрофа в європейський «простір свободи» має небагато шансів матеріалізуватися у найближчій часовій пер� спективі. На переконання В. Горбуліна, у сучасному світі велике значення мають не розміри збройних сил держави, а їхня здатність здійс� нювати швидкі й ефективні операції у будь�яких умовах. Завдання підриву військового та економічного потенціалу противника реалі� зуються шляхом застосування партизанських і диверсійних мето� дів, інформативно�психологічного тиску, активної підтримки внут� рішньої опозиції. Поєднання традиційних і гібридних методів у наш час є характерною рисою будь�якого збройного конфлікту; бойові дії без застосування гібридних методів уже немислимі. Комбінуючи традиційні військові засоби з підтримкою квазімілітарної діяльності незаконних збройних формувань і сепаратистських рухів і здійс� нюючи паралельно операції немілітарного впливу в інформацій� ному просторі та в дипломатії, Росія розраховує на певний си� нергетичний ефект і доволі часто його досягає. Новим при цьому є не самі асиметричні методи, а форми їхнього застосування. Простежуючи три реалізовані Росією гібридні комбінації (си� рійську, спрямовану на мінімізацію впливу Європейського Союзу і українську) В. Горбулін аналізує як притаманні їм спільні риси, так і відмінності. Щодо України чітко проглядається мета її економічного виснаження, створення всередині української держави неконтро� льованої українським керівництвом території, загальної дестабі� 94 Я р ос л а в а В ер м ен и ч лізації суспільно�політичної ситуації, блокування євроінтеграцій� них процесів. При цьому РФ не полишає надій викувати з особового складу «ДНР» та «ЛНР» якусь подобу армій за російським зразком і створити угруповання, достатні для початку наступальних дій. Утім, вона розраховує не лише на ці армії і на свої збройні сили, а активно залучає до воєнних дій приватні військові компанії. Вона готова воювати за Україну «до останнього українця», тому «активні заходи» з боку російських спецслужб лише наростатимуть. Україна не просто стала першим полігоном для випробовування нової моделі агресії з боку РФ. Вона зуміла себе захистити, хоч інколи надто високою ціною. Часткове затишшя на фронті не повинне навіювати самозаспокійливих думок. Україна має вико� ристати всі можливості для реальних економічних реформ, удоско� налювати сектор безпеки й оборони, шукати системні рішення у протидії мілітаристським загрозам. «Гібридна війна не почалася і не закінчиться Україною. Вона тільки починається»13. Спираючись на статус ядерної держави, Росія прагне глобаль� ного реваншу. Непередбачувана поведінка держави, що відмов� ляється діяти згідно з міжнародним правом і здійснює на свою користь переділ державних кордонів, завдала руйнівного удару по світовому порядку, що склався після Другої світової війни. Такі процеси можуть призвести до формування у світі нової геополі� тичної реальності, в якій руйнуються усталені міждержавні зв’язки і порушується збалансованість світової системи загалом. Замість моделі світового порядку з’являється модель світового хаосу, в якому дехто мріє контролювати процеси світової дестабілізації14. Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході Украї� ни, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети «Вашингтон пост». Дошуку� валися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за ана� логією з конфліктами на Балканах та Близькому Сході. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наявності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції15. Але всі ці чинники не дали б такого швидкого ефекту, якби російсько�український кордон не був «про� зорим» аж до його майже повної відсутності. І ще — якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про —————— 13 Горбулін В. Гібридна війна: все тільки починається… // Дзеркало тижня. — 2016. — 26 березня. 14 Донбас і Крим: ціна повернення. — К., 2015. — С. 42. 15 Режим доступу: http://www.washingtonpost.com/blogs/monkey-cage/wp/ 2014/03/04. 95 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про «вісім Україн», і що 16,3% опитаних — переважно мешканців Сходу і Півдня — не хочуть ототожнювати себе з українськими націоналістами16. Досить точно висловився з приводу глибинних причин того, що сталося, посол Японії в Україні Шігекі Сумі: «Якби люди на сході країни були на сто відсотків щасливими, вони б ніколи не потрапили під вплив чужоземних елементів. Нагодувати їх, розселити, дати їм роботу — все це дуже важливо для того, щоб вони не стали легкою жертвою для голо� ворізів… Звичайно, охороняти кордони важливо, але водночас треба задовольняти людей, робити їх вільними і щасливими. Ось що повинна гарантувати безпека, орієнтована на людину»17. Незалежно від того, чим закінчиться тривалий збройний конф� лікт, що випробовує на міцність економіку, політичні структури й норми політичної культури обох воюючих сторін, Крим і Донбас лишатимуться упродовж років зонами болю, чергових утопій, експериментів із непередбачуваними наслідками. «Розмінування» свідомості місцевих мешканців потребуватиме не лише часу, але й звільнення території «української Вандеї» від десятків тисяч цілком реальних мін. «Хвора, поранена пам’ять (формула О.Єременка) — постійно відтворювала джерело непевності, за якої «мертвий хапає живого». Але ця констатація ніякою мірою не означає, що інте� лектуальна реакція на події 2014–2017 рр. має послаблюватися. Уроки історії тим і цінні, що змушують соціуми й індивідів частіше замислюватися над тим, під впливом яких чинників формується картина людського буття. Історична культура як частина мен� тального фонду суспільства у наш час постає як рушій соціальних змін і як запобіжник проти сповзання у стихію «нового варварства». За Й. Рюзеном, теорія історичної культури може бути не лише антропологічно засадничою, але й сучасно діагностичною; її пріо� ритет в царині орієнтування вчений вважає незаперечним. Адже саме кризи творять історію, а остання виступає як творець іден� тичності. Минуле вливається в проекцію майбутнього. Інша річ, що травматичний досвід, за Рюзеном, передбачає тяжку боротьбу за інтерпретацію. Подолання руйнівних наслідків травматичного досвіду — одне з першочергових завдань істориків. «Детравматизація через історизацію» може здійснюватися через категоризацію, нормалізацію, моралізацію, але наголос Рюзен ро� бить на важливості історично�теоретичних рефлексій. Історична —————— 16 Ковальчук М. Хто ми є (інтерв’ю з Н. Черниш) // День. — 2013. — 21 лютого. 17 Сірук М. Про японські принципи. Частина 2 // День. — 2014. — 2 грудня. 96 Я р ос л а в а В ер м ен и ч наука в його баченні — це і є культурна практика детравматизації. «Вона перетворює травму на історію»18. Теорія «культурної травми» Дж. Александера віддає пріоритет у суспільному досвіді не самій травмі, а тривогам, що їх створюють дискурси у процесі конструювання бінарних опозицій. Шкода, завдана нації травмою, кличе до помсти навіть тоді, коли у процес репрезентації включається уява. Тому, доводить він, домінуючі дис� курси, коди, ритуали мають бути під постійним контролем сус� пільства. Саме чутливість до травми створила в Європі певний тип дискурсу і змінила обличчя західної цивілізації19. Переосмислений вітчизняний історичний досвід теж може відіграти конструктивну роль у консолідаційних процесах, але лише за умови істотного підвищення дієздатності влади і політичної компетентності гро� мадян. Реабілітація компромісу як найдійовішого засобу розплу� тування тугих вузлів, створених незваженою політикою, має за цих умов стати одним з пріоритетних завдань соціогуманітаріїв. Варто прислухатися до думки польського історика В. Вжосека: матрицю історичної уяви становить порозуміння, базоване на принципах толерантної інтерпретації. Етика аргументаційного дис� курсу у його баченні — це своєрідний культурний конструктивізм. Культурний контекст настільки сильно впливає на процеси форму� вання ідентичностей, що можна вважати: сама культура через фахових представників в історичній науці досліджує саму себе і своє минуле. У цьому розумінні «історичне пізнання є авторефлексією культури, її самосвідомістю»20. Головна проблема України нині — відсутність об’єднавчої докт� рини, комплексу ідей, прийнятних не лише як платформа для тривкого консенсусу у розрізі принаймні 5–10 років, але й для тимчасового компромісу. Сподіватися, що Україну об’єднають пра� ворадикальні гасла з виразним антиросійським підтекстом, не� реально. Так само нереальними є сподівання на те, що певне «перефарбування фасаду» дасть змогу зберегти в країні звичну систему пріоритетів і ту ієрархію влади, яка формувалася упродовж 26 років. Україна вже не та, і змінили її не так майдани й анти� майдани, як збройне протистояння на Сході. Стреси такого мас� штабу безслідно не проходять. —————— 18 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. — Львів, 2010. — С. 141– 144, 185, 199–215. 19 Alexander J.C. The meaning of social life: A cultural sociology. — New York, 2003. — P. 86–103. 20 Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної істо- ріографії. Про історичне мислення. — К., 2012. — С. 158–165. 97 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і Що ж до уроків, які має винести з подій 2014 р. українська влада й інтелектуальна еліта, то їм, як вважає Л. Якубова, варто зай� нятися переосмисленням не лише доктринальних засад державної політики, але й теоретичних засад сучасної історичної, політичної, соціологічної думки. Для значного кола фахівців чим далі більш очевидною стає криза загальнопоширених концепцій націй і націоналізму. Далеко не завжди враховуються ті глибинні мутації усіх складових тіла нації та принципів організації її життєдіяль� ності, що відбулися під впливом радянської суспільно�політичної системи. Трансформуючи ідею «пролетарського інтернаціоналізму» в ідею «русского мира», Кремль заклав міну уповільненої дії під усю будівлю сучасного взаємозалежного світу. Визнання того факту, що українсько�російське пограниччя, яке пролягає через Донбас, є ризикогенним фактором державної безпеки, має стимулювати не тільки вироблення Україною власної державної доктрини, але й розробку довгострокових адресних програм, розрахованих на різні порубіжні соціуми, різні етноси, різні суспільні групи21. Поки що Кремль створює альтернативну реальність навколо Гаазького процесу «Україна проти Росії». Його пропагандисти запе� речують очевидні факти і створюють фейкову реальність: «правда — це брехня», а «мир — це війна». Граючи на юридичних нюансах і тонкощах, росіяни запевняють суд, що причиною подій на Сході України став «силовий переворот», що на Сході точиться «грома� дянська війна». Що стосується Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, то в Гаазі росіяни запевнятимуть суддів, що після «возз’єднання» Криму з Росією на півострові з правами лю� дини все чудово, а виявлені порушення — одиничного характеру22. Країні конче потрібна власна етика транскультурності на пограниччях — з акцентом на динаміці взаємовпливів і роз� межувань, з усвідомленням того, що вплив центру тут часто програє у порівнянні з впливом кордону. Вироблення онтології пограниччя потребує власних виразових засобів і специфічної наукової мови. Йдеться про наукове обґрунтування культури пограниччя — не лише як геокультурного, але й як екзистенційного феномена. Орієнтація на культурну трансцедентність передбачає врахування як реальних контактів і взаємозалежностей, так і впливу знаків, символів, світоглядних систем. Гомогенна національна культура ніколи не була реальністю; тим більше вона не може бути такою після жахливих випробувань «гібридною війною». Вітчизняний —————— 21 Схід і Південь України: час, простір, соціум. У 2-х тт. — Т. 1. — К., 2014. — С. 297–301. 22 Кравченко В. «Поразка — це перемога» // Дзеркало тижня. — 2017. — 13 травня. 98 Я р ос л а в а В ер м ен и ч культурний простір має складну конфігурацію багатовимірності, обтяжену численними травмами. Шукати взаєморозуміння на такому ґрунті можна в руслі «визначення відмінностей» (selebration of diversities), як це робиться на Заході. Але більш продуктивною для України, на наш погляд, має бути стратегія послідовної децент� ралізації й відмови від застарілих уявлень про центр�периферійні відносини. Тут не обійтися без уважного врахування специфічної соціодинаміки погранич, сутнісного аналізу різних територіальних ідентичностей, наукового обґрунтування «кордону безпеки». «Життя на межі реального і віртуального» — так влучно оха� рактеризувала самопочуття мешканців прифронтового Маріуполя наприкінці 2016 р. Олена Мельникова. Місто щоночі здригається від обстрілів, а розташовані поблизу нього селища Гранітне, Тала� ківка, Водяне, Широкине, Виноградне зазнають обстрілів постійно, у будь�який період доби. Але у перервах вирує суспільне/культурне та інше активне життя — з виступами муніципальних камерних оркестрів, концертів «95�го кварталу», навіть фестивалем вуличної їжі. «Люди в очікуванні «загасання» конфлікту сподіваються на повне його припинення. Багато «організаційних моментів» і «від� волікаючих маневрів» культурної реальності ніби занурюють у сюжет художнього фільму про Другу світову або громадянську війну… Гібридна війна приносить втрати, які неможливо підра� хувати, або довести, що саме вона до них призвела». Філософи і вчені характеризують свідомість як стан, за якого суб’єкт втрачає відчуття різниці між реальним і сконструйованим світом. Людина мимоволі опинилася у яскравому віртуальному світі, де кожен, ви� бираючи для себе образи, може відчути себе героєм23. Безумовно, майбутній цивілізаційний розвиток України пови� нен стати відповіддю на виклики часу. В країні має з’явитися атмосфера осмисленого творчого буття людини, усвідомленого по� долання комплексів реваншизму, ресентименту та меншовартості. «При цьому ключову роль у реалізації цивілізаційного проекту України має відігравати держава, яка повинна проявити належну активність у створенні соціальної атмосфери, сприятливої актив� ним і креативним особистостям, дбати про надання рівних умов для набуття освіти, підвищення кваліфікації, забезпечити справедливу дію «соціальних ліфтів», сформувати й підтримувати єдині для всіх «правила гри» у суспільстві, де людина є вищою цінністю»24. —————— 23 Мельникова О. Життя на межі реального і віртуального // День. — 2016. — 28–29 жовтня. 24 Цивілізаційний вибір України: парадигма осмислення і стратегія дії. — К., 2016. — С. 143. 99 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і Реалії війни на Сході засвідчили, наскільки бракує Україні власної кордонної стратегії, у тому числі й наукового кордоно� знавства. Йдеться про докорінне переосмислення з врахуванням нових реалій усієї системи центр�периферійних відносин, що діста� лася Україні у спадок від Радянського Союзу, з відповідним кори� гуванням системи категорій і понять. І ширше — про нові підходи в усвідомленні інакшості в ключі раціональності. Можливо, для осмислення феномена погранич корисною виявиться запропоно� вана Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі метафора різоми — з прита� манним їй відкиданням ієрархічності й заміною її концептом «багатокорінності» з хаотичними переплетеннями. У такій структурі «зв’язок і гетерогенність» стають продуктивними пояснювальними схемами. Фундаментальною основою таких схем, зрозуміло, має бути міждисциплінарність, причому не лише у формі занурення конк� ретного дослідника в систему «суміжного» знання, але й у «наведенні мостів» між відповідними творчими колективами з метою розв’я� зання спільних завдань. Ідеться про колективні «крос�дисциплі� нарні» дослідження, які мають стимулюватися «згори» і належним чином координуватися. На наш погляд, теоретичний фундамент вітчизняного кордонознавства має створюватися на основі поєд� нання принаймні трьох основних підходів: геополітичних (полі� тичні впливи, проблеми безпеки), геоекономічних (система еконо� мічних взаємин, торгівля, інвестиції), геокультурних (культурні впливи, обміни, проблеми культурної пам’яті) тощо. Головне над� завдання тут — мінімізація впливу минулих травм і ймовірних ризиків, створення привабливих образів територій, всебічне роз� ширення контактів і поля циркуляції людей, товарів, капіталів, ідей. Адже більшість конфліктів у сучасному світі породжуються ідентифікаційними кризами, а ці останні виникають на ґрунті недовіри, етноцентризму, реархаїзації свідомості, соціальної відчу� женості й політичної некомпетентності. Наукове знання — най� більш надійна опора у протидії агресивності, настроям соціального реваншу, ксенофобії. Зрештою, проблема погранич стосується легітимації терито� ріальної цілісності і вже тому входить у коло першочергових дер� жавних інтересів. Саме тому для України концептуалізація теоре� тичного й прикладного кордонознавства є настійною потребою, велінням часу, відповіддю на виклики ХХІ століття. Порубіжність має свої позитивні й від’ємні риси, і тільки від українського народу й зважених дій його еліти залежить, чи буде країна самостійним гравцем на економічному полі й політичній сцені, чи остаточно перетвориться на «транзитний коридор», полігон для апробування 100 Я р ос л а в а В ер м ен и ч чужих ідей і намірів, що не вписуються у концепцію національної безпеки. Сказане дає чітке уявлення про те, що чинник порубіжності, з його потужним впливом на ментальність і поведінкові реакції, має довготривалу дію, яка не вписується в однозначні характеристики. Специфічні особливості погранич, створені нашаруванням різних традицій, геополітичних впливів, задавнених кривд, стимулюють підвищений науковий інтерес до проблем локальності. Онтоло� гічний поворот, що відбувся в рамках некласичної філософії, зміс� тив акценти у дослідженні глобального й локального; виявилося, що у їхньому співвідношенні діє не стільки алгоритм протиставлення, скільки логіка включення. Звернення до конкретного досвіду пору� біжних спільнот переконливо свідчить: обличчя глобальної історії значною мірою визначається конкретикою співіснування людей на міждержавних і міжцивілізаційних стиках, у зонах активних кон� тактів. І хоч ці контакти, створюючи для людей додаткові шанси, породжують і відчутні небезпеки, пограниччя незмінно виступають як ареали підвищеної соціальної мобільності. Парадокс історії поля� гає у надто суперечливій взаємодії у цих ареалах орієнтації на раціональність із потужним впливом консерватизму. Традиційні архетипи «долі» та «повернення» справляють настільки сильний тиск на суспільну свідомість, що настрої ущемленості й віктимності пронизують усю тканину суспільного буття. Не так вже й рідко у зв’язку з цим з уст вітчизняних інте� лектуалів лунають заклики «позбавитися граничності, вичавити її як психологічний наслідок» імперських часів. Принцип «негра� ничності» на ментальному рівні оголошується при цьому норма� тивом, який має визначати як стиль поведінки у майбутньому, так і оцінки минулого25. Можна поділити той пафос «мудрості середини», який стоїть за закликами «перетворити історичне зло кордону на позитив мислення, ідей і інновацій майбутнього». Але, на наш погляд, продуктивніше бачити у пограниччі не стільки «історичне зло», скільки додатковий економічний ресурс, резерв взаємозба� гачення й культурного діалогу. Україна багато втрачає, коли або самозакохано позиціонує себе як «центр Європи», або постійно й настирливо представляє себе як жертву вороже налаштованих сусідів і несприятливих обставин. Фактично вона не має власної метагеографії — міждисциплінарної галузі знання, яка б поєднувала підходи геофілософії, геополітики, імажинальної географії. Її реальні й уявлені простори, у тому числі й наближені до кордонів, не дістають зваженої оцінки, різні ланд� шафти й «місця» постають у кращому випадку у стандартному —————— 25 Див., напр.: Вовканич С. Граничность // Зеркало недели. — 2004. — 19 июня. 101 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і краєзнавчому обрамленні. А потрібне щось принципово інше, на що, зокрема, звертає увагу українських науковців Д. Замятін. Ані експлуатація інерційного образу України як «молодшої сестри», ані «економні» образи Великої Границі чи фронтиру не створюють привабливого для світу геополітичного образу України. Детальне конструювання такого образу, вважає вчений, має спиратися на ідею «прив’язки» до геополітичного образу Східної Європи, а від неї — до образу Візантії. Україна має бути представлена як посе� редник, як «міст» не лише між Росією і Центральною Європою, але й між Росією та Близьким і Середнім Сходом. Важливими геокуль� турними образами, на які Замятін радить українським науковцям звернути увагу, є образ України як посередника між кочовими й землеробськими культурами, природного «коридора» між Азією і Європою, головної ланки геокультурної осі Балтика–Чорне море, культурного посередника між Річчю Посполитою й Московською державою тощо. Намагання тлумачити ідею бар’єрності, прикордонності Украї� ни в сенсі краю, границі Європи і водночас бар’єру проти Росії Замятін вважає однобічним й хибним з методологічної точки зору, таким, що продукує «неякісні образи». Одним з «моторів», який здатен пов’язати в єдину мережу масштабні історико�географічні образи Центральної Європи та Східної Європи, може бути образ України як центру Східної Європи, який варто розвивати й поси� лювати. Якщо вдасться створити один чи кілька таких образних «моторів», то можливим є створення вже стійкого геополітичного метапростору України, який створить новий контекст і для суміж� них геополітичних просторів. І тоді акцент з рубіжності як пере� шкоди зміщуватиметься на рубіжність як зону контактів і обмінів26. До порад відомого географа можна прислухатися чи ні, але з тим, що продукований нині і розрахований на зовнішній попит образ України є «неякісним», варто погодитися. А отже, і вжити на державному та науковому рівнях заходів, які мають знижувати напругу пристрастей навколо ідеологізованих образів погранич. Для цього необхідно для початку виявити критичні точки цієї напруги і спробувати по можливості зрозуміти їх емоційне під� ґрунтя. Емоції ж, як відомо, підвладні врегулюванню за умови терплячості й належної кваліфікації психотерапевтів. Контекст людської історії зітканий із жорстокостей, війн, протистоянь. Але суспільний сенс історичного пізнання у тому й полягає, щоб не примножувати потенціал конфліктності, а доводити його беззміс� товність і безперспективність. І наполегливо шукати «консенсусні», —————— 26 Замятин Д.Н. Власть пространства и пространство власти. Географи- ческие образы в политике и международных отношениях. — М., 2004. — С. 173–175. 102 Я р ос л а в а В ер м ен и ч а не «конфліктогенні» засоби інтерпретації, здатні розширювати, а не звужувати епістемологічні обрії. Очевидне одне: дослідження порубіжності можуть бути плід� ними лише на основі уважного вивчення новітніх тенденцій у світовому історієписанні — з акцентом на тому впливі, що його справляють на локальні культури та їхні взаємовідносини як природно�географічні та соціокультурні чинники, так і геополітичні інтереси. Варто серйозно замислитися над цікавими спостереженнями відомого німецького науковця Й. Рюзена: історія з її універсальним претендуванням на істинність і науковість здатна підживлювати небезпечний етноцентризм у самооцінках, які формують ідентич� ність. Етноцентрична однозначність історичного орієнтування базується на однозначному розумінні свого розвитку, наповненого позитивними оцінками, в центрі історії з відповідною знеціню� вальною маргіналізацією інших. Такий територіальний централізм розділяє світ на «своє» і «чуже», на «цивілізоване» й «дике», і це розділення відбувається і в часовому, і в просторовому плані. Поборення етноцентричної логіки формування ідентичності — шанс і висхідний пункт для міжкультурної комунікації й культур� ного взаємозбагачення. «Давати слово іншим» на рівні теорії історії означає організацію міжкультурного дискурсу у такий спосіб, щоб досвід минулого слугував не вилученню, а залученню. Подолання штучно створеної альтернативи між культурною окремішністю та транскультурною універсальністю — саме у цьому вчений вбачає запоруку гідної відповіді на виклики етноцентризму у сфері гу� манітарних наук27. Ареали погранич найбільшою мірою придатні для подолання вад «територіального централізму» в історієписанні. Нові наукові напрями й субдисципліни — нова локальна історія, історична регіо� налістика, мікроісторія, історія повсякденності, гуманітарна гео� графія — кожен своїми засобами намагаються приникнути у складний світ «перехресного запліднення» та взаємозбагачення (як і взаємовідштовхування) груп, що волею долі опинилися поруч і мусили будувати свій «життєвий простір» з врахуванням порубіж� ності. Антропологічне розуміння порубіжності допомагає осмислю� вати цей «паралельний світ» як складний, багатовимірний соціо� культурний феномен із власними закономірностями розвитку. При цьому важливо бачити у прикордонні не стільки лінії демаркації, скільки полігон для культурного взаємозближення та пошуку діа� логічної взаємодії й компромісів. У контексті сучасних глобаліза� —————— 27 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. — Львів, 2010. — С. 157– 181. 103 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і ційних процесів кордони постають як символ минулого, а погра� ниччя — як простір контактів, потоків, мереж. Свідченням того, що людство поступово починає усвідомлювати переваги погранич, є новітні тенденції в управлінні територіями, які вписуються у сучасні соціотрансформаційні процеси. Одним з суттєвих проявів такого переосмислення можна вважати транскор� донну співпрацю, головними учасниками якої є не держави в особі своїх владних інституцій, а прикордонні адміністративно�тери� торіальні одиниці й громади. Кордони перестають бути бар’єрами, перетворюючись у додатковий ресурс можливостей. Водночас під� даються переосмисленню уявні переваги централізації й уніфікації. Саме на цьому просторі постмодернізм дістає можливість роз� вивати ідеї поліваріантності й культурного багатоголосся. На цій основі виразно вимальовується нове бачення погра� ниччя — не просто як специфічного ареалу людського буття, але й як простору, що має власну динаміку розвитку, свої глибинні ресурси взаємовпливів, власні джерела формування певного типу особи. Тут виробляється специфічне ставлення до інакшості — «чужий» постійно присутній поруч, а, отже, і ставлення до нього варіюється у широкому діапазоні від «просто іншого» до «небез� печного ворога». Зрештою, як, правило, відмінності згладжуються, домінує орієнтація на контакт і діалог. В активному процесі взає� модії народжуються соціокультурні інновації, здатні істотно збіль� шувати ресурсний потенціал регіонів по обидва боки кордону. Формуються особливі типи регіональної ідентичності, налаштовані на уважне врахування місця й ролі кордону у формуванні локальної самосвідомості. Кордон при цьому може осмислюватися і як «останній рубіж», і як «відкриті ворота» — з різними проміжними баченнями. Але пограниччя вже не усвідомлюється лише як «околиця» чи «периферія», здебільшого його сприймають як особ� ливий соціокультурний простір контактів, культурних взаємо� впливів, прикордонних трансформаційних процесів. Змін зазнає і соціокультурний тип «людини пограниччя». Навряд чи ці зміни можна характеризувати як односпрямовані. З одного боку, така людина постає і почувається як своєрідний «продукт цивілізації», відкритий до інновацій, схильний до пере� міщень у реальному й візуальному просторі. З другого боку, сама атмосфера прикордоння стимулює конфлікт людини з правом. Поміж іншим це диктує необхідність посиленої уваги до форму� вання правової свідомості, правової й політичної культури саме у «проблемних зонах». Подальший напрям розвитку пограничних соціумів в Україні величезною мірою залежатиме як від зваженої регіональної полі� тики держави, так і особливо — від здорового глузду місцевих еліт та їхньої налаштованості на співпрацю. Поки що, на жаль діє тенденція, на яку звертає увагу вдумливий аналітик І. Варзар. 104 Я р ос л а в а В ер м ен и ч «Романтики» та «прагматики», поперемінно видаючи себе за «рево� люціонаристів» чи за «реформаторів», то бояться регіоналізму, то виступають у ролі факірів, не зупиняючись перед викликанням з відкритої пляшки духа сепаратизму, то курять фіміам меншинам, то піддають їх анафемі. «Ахову ситуацію», та й країну взагалі, вважає він, «може врятувати лише здоровий «територіальний пат� ріотизм» нормальних місцевих людей різноетнічного походження і різносенсового соціального статусу, — людей, які не можуть не любити рідну землю і тамтешній, автохтонний регіон. Просто тому, що у них іншої батьківщини немає. У всіх нас вона — одна». Зрештою, омріяна, квітуча, соборна країна — це сума здорових, всебічно розвинених регіонів28. ВЕРМЕНИЧ Я. Фактор порубежности в исторической регионалис� тике: поиски ответов на вызовы современности. В статье освещаются подходы отечественных и зарубежных исследователей к изучению фактора порубежности, его влияния на ментальность и поведенческие реакции социума. В контексте современных реалий войны на Востоке Украины акцент сделан на необходимости научного обоснования понятия культуры пограничья — не только как геокультурного, но и как экзис� тенционального феномена. Доказано, что концептуализация теоретиче� ского и прикладного границеведения становится настоятельной потреб� ностью, велением времени, ответом на вызовы ХХІ века. Ключевые слова: фактор порубежности, ментальность, культура пограничья, границеведение. VERMENYCH YA. The Frontier Factor in Regional Studies: Search for Modern Challenges. The author highlights some approaches of Ukrainian and non�Ukrainian researchers to the frontier factor, its impact on the mentality and behavioural response of the society. In the context of the war on the Donbass, the accent is made on the necessity of scientific objectivation of the definition of the frontier culture — not only as a geo�cultural but also as an existential phenomenon. The author proves that the conceptualization of theoretical and applied frontier studies becomes an imperative need, a demand of the times, as far it is the response to the challenges of the 21st century. Key words: The Frontier Factor, mentality, the frontier culture, border studies. —————— 28 Варзар І. Деякі етносоціальні та етнорегіональні аспекти формування загальнодержавної політичної еліти в багатонаціональних суспільствах // Регіональні та національні еліти: хто формує політику? — Чернівці, 2002. — С. 18. 105 Ф а к т ор п ор убіж н ост і в іст ор и ч н ій р егіон а л іст и ц і References Alexander J.C. (2003). The meaning of social life: A cultural sociology. New York: Oxford University Press. Buriak L., Vermenych Ya., Vynarchuk T., Vodotyka T., Halenko O., Holovko V. at al (2014). Skhid i Pivden’ Ukrainy: chas, prostir, sotsium. Kolektyvna monohrafiia. V 2 t. Tom 1. Smolij, V. A. (Ed.) Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Horbulin, V. P., Vlasiuk, O. S., Libanova, E. M. and Liashenko O. M. (Eds.) (2015). Donbas i Krym: tsina povernennia: monohrafia. Kyiv: NISD. [in Ukrainian]. Hors’kyj, V. (1996). Filosofiia v konteksti istorii ukrains’koi kul’tury. In Shynkaruk V., Bystryts’kyi E. (Ed.) Fenomen ukrains’koi kul’tury: metodo! lohichni zasady osmyslennia (pp. 192–217). Kyiv: Feniks. [in Ukrainian]. Joas, Hans and Vihandt, Klaus. (Ed.) (2014). Kul’turni tsinnosti Yevropy. (K. Dmytrenko, Trans.). Kyiv: Dukh I litera. [in Ukrainian]. Nahorna, L. (2008). Rehional’na identychnist’: ukrains’kyj kontekst. Kyiv: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Pyrozhkov, S.I., Majboroda, O.M. and Shajhorods’kyj, Yu.Zh. (2016). Tsyvilizatsijnyj vybir Ukrainy: paradyhma osmyslennia i stratehiia dii. Natsional’na dopovid’. Kyiv: NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Reient, O. (2007). Sobornist’ ta problemy spetsyfiky rehioniv Ukrainy: teoretyko�metodolohichni zasady. Rehional’na istoriia Ukrainy, 1, 91–106. [in Ukrainian]. Riuzen, J. (2010). Novi shliakhy istorychnoho myslennia. L’viv: Litopys. [in Ukrainian]. Rosijs’ko�ukrains’kyj konflikt: stan, naslidky, perspektyvy rozvytku podij (2014). Natsional’na bezpeka i oborona, 5�6. [in Ukrainian]. Smolij, V. (2015). Peredmova. In Kul’chyts’kyj S. and Yakubova L. Donech! chyna i Luhanschyna u ХVII–ХХІ st.: istorychni faktory j politychni tekhnolohii formuvannia osoblyvoho j zahal’noho u rehional’nomu prostori (pp. 8–11). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Snyder, T. (2010). Bloоdlands: Europe between Hitler and Stalin. New York: Basic Books. Tkachenko, V. (2016). Rosiia: identychnist’ ahresora. Kyiv: Akademia. [in Ukrainian]. Tkachenko, V. (2017). Ukraina: «chas vijni j chas myru». Ukrains’kyj istorychnyj zhurnal — Ukrainian Historical Journal, 1, 135–156. [in Ukrainian]. Varzar, I. (2002). Deiaki etnosotsial’ni ta etnorehional’ni aspekty formu� vannia zahal’noderzhavnoi politychnoi elity v bahatonatsional’nykh sus� pil’stvakh. Abstracts of Papers. Rehional’ni ta natsional’ni elity: khto formuie polityku? (pp. 15–18). Chernivtsi: Bukrek. [in Ukrainian] Vermenych, Ya. (2015). Pivdenna Ukraina na tsyvilizatsijnomu pohra! nychchi. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Von Hagen, M. (1995). Does Ukraine Have a History? Slavic Review, 54 (3), 658–673. Vzhosek, V. (2012). Istoriia — Kul’tura — Metafora. Postannia neklasychnoi istoriohrafii. Pro istorychne myslennia. Kyiv: Nika�Tsentr. [in Ukrainian]. 106 Я р ос л а в а В ер м ен и ч Yakovenko, N. (2005). Narys istorii seredn’ovichnoi ta rann’omodeornoi Ukrainy. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian]. Zamiatyn, D. N. (2004). Vlast’ prostranstva i prostranstvo vlasti. Heohraficheskie obrazy v politike i mezhdunarodnykh otnosheniakh. Moskva: ROSSPEN. [in Russian].

Фактор порубіжності в історичній регіоналістиці: пошуки відповідей на виклики сучасності

Репозитарії

Схожі ресурси