Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень)
У статті стисло розглянуті особливості участі тюркського фактору у цивілізаційному процесі на території України з середини І — у ІІ тисячолітті.
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут археології НАН України
2018
|
| Назва видання: | Археологія і давня історія України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162090 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) / С.О. Біляєва // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 1 (26). — С. 85-100. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-162090 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1620902020-01-02T01:38:05Z Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) Біляєва, С.О. Статті У статті стисло розглянуті особливості участі тюркського фактору у цивілізаційному процесі на території України з середини І — у ІІ тисячолітті. The article is devoted to the peculiarities of the participation of Turk’s factor in the civilization process on the territory of Ukraine from the middle of the first — in the second millennium AD. 2018 Article Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) / С.О. Біляєва // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 1 (26). — С. 85-100. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 2227-4952 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162090 [902:008](477)”0/1”=512.1 uk Археологія і давня історія України Інститут археології НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Біляєва, С.О. Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) Археологія і давня історія України |
| description |
У статті стисло розглянуті особливості участі тюркського фактору у цивілізаційному процесі на території України з середини І — у ІІ тисячолітті. |
| format |
Article |
| author |
Біляєва, С.О. |
| author_facet |
Біляєва, С.О. |
| author_sort |
Біляєва, С.О. |
| title |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) |
| title_short |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) |
| title_full |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) |
| title_fullStr |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) |
| title_full_unstemmed |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) |
| title_sort |
тюркський фактор у геопросторі україни (за матеріалами археологічних досліджень) |
| publisher |
Інститут археології НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162090 |
| citation_txt |
Тюркський фактор у геопросторі України (за матеріалами археологічних досліджень) / С.О. Біляєва // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 1 (26). — С. 85-100. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
| series |
Археологія і давня історія України |
| work_keys_str_mv |
AT bílâêvaso tûrksʹkijfaktorugeoprostoríukraínizamateríalamiarheologíčnihdoslídženʹ |
| first_indexed |
2025-07-14T14:39:57Z |
| last_indexed |
2025-07-14T14:39:57Z |
| _version_ |
1837633632108281856 |
| fulltext |
85ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
удк: [902:008](477)”0/1”=512.1
С. О. Біляєва
ТЮРКсЬКиЙ ФАКТОР У ГЕОпРОсТОРІ УКРАЇНи
(за матеріалами археологічних досліджень)
У статті стисло розглянуті особливості участі
тюркського фактору у цивілізаційному процесі на
території України з середини і — у іі тисячолітті.
Ключові слова: тюркський фактор, простір
України, слов’янські спільноти, археологічні дослід-
ження, взаємини, інтеграція культур.
ВсТУп
великий простір українських земель, якому
притаманне розмаїття фізико-географічного та
природного середовища, надзвичайно важливе
геополітичне розташування, репрезентує ціка-
ву та специфічну модель взаємодії протилеж-
них господарських та соціально-економічних
систем упродовж тисячоліть історичного проце-
су. для усвідомлення глибини та варіантності
етнокультурних та міжцивілізаційних процесів
потрібне запровадження багатофакторного
аналізу із урахуванням всіх можливих складо-
вих кожного етапу розвитку та його наслідків,
досліджень багатьох ще далеко не з’ясованих
питань, картографування та розгортання архе-
ологічних розкопок, здійснення комплексу між-
дисциплінарних та узагальнюючих робіт. утім
вже на сьогодні стан теоретичних напрацювань
та археологічної бази дозволяє розглянути деякі
особливості факторів впливу на історико-куль-
турний процес на теренах українських земель.
ОсНОВНА ТЕМАТиКА ТА МЕТОДи-
КА ДОсЛІДЖЕНЬ В ІсТОРІОГРАФІЇ
із виходом на шлях історичного розвитку про-
стір україни не позбувся поліваріантності ет-
нокультурного наповнення та різноманітності
господарських типів, але поступово набув стриж-
невих факторів, серед яких провідна роль нале-
жить слов’янському та тюркському. останньому,
внаслідок ідеологічних уподобань та амбіцій в іс-
торіографії імперської росії, найчастіше було від-
ведено місце на задвірках історії та у абсолютизо-
вано негативному сенсі (Біляєва 2012, с. 13—15).
тим більше, що основні міркування вірували
навколо монголо-татарської навали і її наслід-
ків. з іншого боку, якщо для історіографії кінця
XVIII — початку XX ст. переважала тематика
взаємовідносин між руссю та кочовиками степу,
і особливо тема негативного впливу монголо-та-
тарської навали на історичний розвиток русь-
ких князівств, з другої половини хіх ст. — на
початку хх ст. має місце поступове розширення
тематики щодо вивчення тюркського фактору в
історії україни. Це особливо стосується праць ук-
раїнських істориків та археологів за матеріалами
писемних джерел (в. Б. антоновича, м. с. гру-
шевського, в. г. ляскоронського, П. г. клепатсь-
кого, д. я. яворницького та ін.). виняткову роль
у дослідженні ролі кримського ханства в історії
україни відіграли праці в. д. смирнова, які не
втратили свого сенсу і досі. визначною подією в
розвитку тюркології з початків української де-
ржави (гетьманату) постала наукова діяльність
а. Ю. кримського, яким вперше було надано за-
гальну картину та історичну оцінку вторгнення
тюркських хвиль у європейське середовище від
гунів «до русько-літописних татарів, які під
проводом другого народу, монголів, завоювали
Русь… Всі ці турки, писав а. Кримський, що
йшли потік за потоком через північночорно-
морські степи, встигали засновувати на євро-
пейських завойованих землях свої держави, іноді
осілі, іноді кочові; але потім тії турки без сліду
тонули серед завойованих народів, або тії наро-
ди раніш-пізніш винищували зайд, виганяли їх, © с. о. Біляєва, 2018
86 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
одпирали до азії» (кримський 1996, с. 14). стис-
лий висновок а. кримського звичайно потребує
детального розгляду та поетапного аналізу істо-
ричної ситуації, але він відображує загальний
зміст та наслідки руху тюрків у європейський
світ та українські землі, зокрема. На жаль, піс-
ля 1929 р. продовження досліджень у цьому на-
прямку практично припинилось під пресом ідео-
логічних уподобань тоталітарної системи.
Проте, у 1930-ті рр. у науковому середови-
щі починають з’являтися думки (Б. д. греков,
о. Ю. якубовський) про необхідність розібра-
тися із спектром взаємовідносин руських
князівств із кочівниками, помітити, що пере-
важали не військові дії, а товарообмін. Наго-
лошувалося про необхідність відмовитись від
оцінки кочовиків (переважно це стосувалося
печенігів та половців) як темної, чисто зов-
нішньої сили, визнати певну етнічну інтегра-
цію кочовиків та русичів (м. Н. Покровський,
Б. д. греков, о. я. якубовський та ін.). Певною
мірою це був прорив, новий підхід не лише до
русі, але й до розуміння стосунків взаємодії
провідних факторів тривалого історичного про-
цесу: слов’янського і тюркського. Проте, серед
багатьох невирішених питань взаємостосунків
кочового та осілого населення продовжувала
домінувати військова тематика.
складнощі у визначенні та вивченні про-
блематики стосувалися не лише методоло-
гічних підходів, ідеологічних та політичних
обставин, які були обумовлені імперським
і тоталітарним становищем україни, але й
специфікою джерельної бази. її основу скла-
дали писемні джерела, не вільні від позиції
їх автора, часом однобічної, із доповненням
інтерпретації відповідних істориків. за за-
уваженням о. в. чернецова відносно оцінки
гучних подій монгольської навали, «історики
дожовтневого та радянського періодів диви-
лися переважно з одного боку — з боку пост-
раждалих» (чернецов 2003, с. 12). до того ж,
повідомлення писемних джерел відображують
лише частину історичного процесу: історію від-
носин, опис подій, способи життя та побуту.
але об’єктивні свідчення — археологічні ма-
теріали почали накопичуватися лише з другої
половини хіх ст. — початку хх ст., від випад-
кових знахідок до розкопок курганних похо-
вань кочовиків м. Ю. Бранденбургом у серед-
ньому Подніпров’ї, археологічних досліджень
д. я. самоквасова, д. я. яворницького 1903—
1905 рр., в. і. гошкевича 1909—1914 рр., зок-
рема поселенських пам’яток золотоординського
періоду, та інших досліджень. із накопиченням
археологічних матеріалів, виходячи з інформа-
ції нових джерел, постала можливість побудо-
ви історичних концепцій. Проте, парадокс іс-
торіографії був таким, що артефакти протягом
тривалого часу виконували ілюстративну роль,
з метою підтвердження певних думок автора,
і не становили самостійне джерело історичних
знань. істотне збільшення джерельної бази за
рахунок археологічних матеріалів, що забез-
печувало дослідження багатьох питань про-
блематики. сталося наприкінці 1940—80 рр.,
завдяки суцільним розвідкам і картографуван-
ню пам’яток Причорномор’я, пам’яток району
дніпровського каскаду водосховищ, Централь-
ної україни, зокрема пам’яток Поросся. Нові
матеріали стали підґрунтям для визначення
та класифікації артефактів культур кочови-
ків південноруського степу хііі—хIV ст. серед
таких розробок провідне місце належить чис-
ленним працям 1960—70 рр. г. о. федорова-
давидова. основою теоретичних побудов щодо
етапів розвитку тюркських спільнот євразії, і
території україни зокрема, були дослідження
с. о. Плетньової. На особливу увагу заслугову-
вали обґрунтування золотоординської цивілі-
зації м. г. крамаровського, привертали увагу
різнопланові дослідження істориків та архео-
логів а. о. добролюбського, в. в. дорофеєва,
о. П. моці та інших авторів. комплексному
аналізу ролі кочовиків в історії русі присвяче-
на спеціальна монографія П. П. толочка. На
його думку «етнічне збагачення давньорусько-
го народу за рахунок періодичного входження в
нього груп кочового населення супроводжувало-
ся також і певними культурними надбання-
ми». Проте, це «не дає підстав стверджувати
про симбіоз слов’яноруської та кочівницької
культур, але переконливо засвідчує помітну
роль тюркського етнокультурного елемента
у формуванні давньоруської етнічної та куль-
турної спільноті»(толочко 1999, с. 197).
за результатами досліджень о. П. моці, «най-
більший відсоток контактів південноруських
земель належить слов’яно-кочівницьким відно-
синам» (моця 1992, с. 41). до них він зараховує
і торгівельні, і міжетнічні шлюбні відносини
(моця 2006, с. 133). своєчасним та надзвичай-
но актуальним підсумком досліджень тематики
взаємовідносин землеробів та кочовиків за часів
київської русі постало монографічне досліджен-
ня о. П. моці (моця 2015). слід також заува-
жити, що тюркський фактор не був обмежений
лише взаємодією осілого і кочового населення,
оскільки на етапі пізнього середньовіччя —
раннього модерну маємо справу із потужними
тюркськими утвореннями змішаної економіки,
якими, приміром, були кримсько-татарський
ханат, османська імперія.
у 1990-хх рр. — перших десятиліттях ххі ст.
на Півдні україни були розгорнуті цілеспря-
мовані дослідження сельджуцьких, золотоор-
динських, османських пам’яток (Біляєва 2012,
с. 34—60). чисельні експедиційні роботи у
криму також здобули великий масив джерел,
зокрема кримсько-татарської культури, що
дозволило визначити її взаємодії із культура-
ми багатоетнічного середовища півострова.
формування нової основи досліджень співпа-
ло у часі із реформацією у справі археологічно-
87ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
го джерелознавства, методології та переформа-
тування підходів до визначення хронологічної
межі археології та її спроможностей. археоло-
гічні матеріали поступово ставали неуперед-
женим, самостійним джерелом історичного
пізнання, основою концептуальних побудов із
необмеженим хронологічним порогом. еврис-
тичне передбачення такої ролі археології на-
лежить м. Ю. Брайчевському. Ще на початку
1970-х рр. він писав: «археологічні матеріали
стали повноцінним джерелом, що дає мож-
ливість усвідомити й відтворити соціальну
картину минувшини і навіть перебіг конк-
ретних подій… Власне кажучи, важко визна-
чити хронологічний рубіж, за яким археологія
повністю втрачає своє значення» (Брайчевсь-
кий 1971, с. 20). як відомо, теоретичні підґрун-
тя нової методології та методичних підходів до
археологічного знання і його застосування у
історичному дослідженні були розроблені у єв-
ропейській археології у 1980 рр. і увійшли до
науки як «borrowed from archaeology» (запозиче-
ного з археології) (Lukas 2013; Біляєва, фіалко
2014, с. 34—37). у такому напрямку пізнанню
передувала не концепція, під яку підбиралися
матеріали, а навпаки, археологічні матеріа-
ли були фундаментом наукового пізнання,
історичних концепцій. Це було надзвичайно
важливим у дослідженні проблематики тюрк-
сько-слов’янських відносин, засміченій політи-
зованими висновками. На жаль, в історіографії
і досі бракує праць із дослідження сутності дії
тюркського фактору у його історичному та ет-
нокультурному розвитку, від початків до сього-
дення, його періодизації, змісту та особливос-
тей кожного періоду. з іншого боку, протягом
такого тривалого часу відбувалися контакти на
різних історико-культурних рівнях, у різному
просторовому охопленні, глибині проникнення
у господарську систему, мали місце зв’язки та
впливи стійкого і нестійкого характеру, та інші
особливості. отже потрібна конкретизація кож-
ного етапу взаємозв’язків із залученням архео-
логічних матеріалів.
МЕТА ДОсЛІДЖЕННЯ
ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ
у запропонованій статті ми ставимо на меті
відстежити деякі специфічні риси тюрксь-
ко-слов’янської історії в часі та просторі. для
цього необхідно згадати загальний спектр
тюркських спільнот від середини і тис. до кін-
ця XVIII ст., основні етапи та відмінності їх
розташування у географічному просторі ук-
раїнських земель, синхронізацію із етапами
історичного розвитку автохтонного населення
україни, відзначити деякі відмінні риси взає-
мин та матеріальної культури суспільств.
Початок дії тюркського фактору в іс-
торії східної європи корелюється із кінцем
праслов’янсько-венедського етапу слов’янського
періоду в історії україни (горєлов та ін. 2006,
с. 126). як відзначив о. в. сухобоков (2004,
с. 266) за писемними джерелами (аміан мар-
целін, Йордан, Прокопій) та даними археоло-
гічних досліджень (в. в. седов, в. д. Баран,
д. Н. козак, р. в. терпиловський), першій
хвилі тюрків передували серйозні зміни на
теренах Південно-східної європи (іі — друга
половина IV ст. н. е.), коли під тиском готів ос-
новна маса праслов’янського населення була
змушена залишити землі волині, Поділля, а
наприкінці ііі ст. і всього дніпровського Пра-
вобережжя, зосередившись по окраїнах ареалу
черняхівської культури у зоні безпосередньої
близькості до майбутніх воєнно-політичних
подій наступного періоду (рис. 1). з прихо-
Рис. 1. ареал археологіч-
них культур другої чвер-
ті і тис. н. е. напередодні
гунської навали, культури:
1 — черняхівська; 2 — ки-
ївська; 3 — вельбарська;
4 — карпатських курганів
(Баран 1985, с. 46)
88 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
дом першої хвилі тюрків — гунської навали
у 370 рр. н. е. починається низка подій вели-
чезного значення для подальшого історично-
го розвитку Центральної та східної європи.
вірогідно, гуни рушили двома потоками, один
з яких потрапив у Північне Причорномор’я, а
другій у крим, що простежується за типами по-
ховального обряду та інвентарем. археологіч-
но їх перебування підтверджується десятками
поховань на теренах запорізької, херсонської,
одеської областей та криму, що свідчить про
строкатість етнічного складу. Поховання часом
супроводжувалися рештками та спорядженням
коня, багатим інвентарем, до якого відносяться
прикраси з коштовних металів поліхромного
стилю, зброя, металеві казани тощо, але його
склад та пріоритети залишаються різними у
окремих типах поховань (івченко 2003, с. 41—
47). зауважу, що такі складові елементи інвен-
тарю залишаться і у наступні етапи тюркської
експансії, але із певними типологічними змі-
нами.
Перша тюркська хвиля — гунська навала
мала декілька позитивних наслідків для по-
дальшого розселення слов’ян. вона поклала
кінець готському пануванню у Причорномор’ї;
уможливила успішну війну за визволення
слов’ян від готів за підтримці гунів. вона до-
корінно змінила карту європи, створивши ім-
перію аттіли (рис. 2). особливо важливими
наслідками першої хвилі тюркських племен
було не лише повернення слов’янського на-
селення на території волині, Поділля та се-
реднього Подніпров’я (рыбаков 1982, с. 46;
сухобоков 2004, с. 267), а і поява сприятли-
вих умови подальшого великого розселення
слов’ян у V—VII ст. (рис. 3), створення пер-
шого в історії слов’янства воєнно-політичного
об’єднання дулібів, які зібрали навколо себе
основні слов’янські племена між віслою та
дніпром. в археологічному співставленні це,
швидше за все, були носії празької культури,
яка пізніше переоформлюється в райковецьку
культуру (Cухобоков 2004, с. 267).
у середині другого етапу слов’янського періо-
ду в історії україни (V—VII ст.) (горєлов та ін.
2006, с. 126) мають місце складні події у стосун-
ках слов’ян і нової хвилі тюрків, якими постали
авари, які у VI ст. перейшли дон і посунулися
у бік візантії. у 568 р. перший аварський каган
Боян підкорив землеробські слов’янські племе-
на середнього Подунав’я та західної словакії
(Поп 1988, с. 12). у центрі європи народжуєть-
ся нова держава — аварський каганат, який
був «прямим нащадком гунської імперії атті-
ли» (Плетнева 1982, с. 48). за територіальни-
ми межами поховальні пам’ятки авар відомі в
запорізькій, херсонській областях та у криму.
обряд поховання — трупопокладення із конем,
порівняно багатим складом інвентарю, у якому
репрезентовані розкішні поясні набори з вико-
ристанням золота, срібла, гранатів, колчани,
кістяні накладки луків та ін. спорадично, за
деякими поховальними пам’ятками, фіксуєть-
ся проникнення аварів у східнослов’янські зем-
лі Правобережжя та лівобережжя дніпра.
Рис. 2. імперія аттіли (Shepherd 1911)
89ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
оцінка ролі авар в історії слов’янських пле-
мен східної європи має певні розбіжності.
відносно долі дулібського союзу, загибель їх
держави під ударами аварів не викликає дис-
кусій. але, стосовно середнього Подніпров’я і
лівобережної україни існують різні точки зору.
за даними візантійських авторів, аварський ка-
ган надіслав велике військо щоб знищити ан-
тів. вірогідно, як вважає П. П. толочко, після
цього удару відновити свою могутність анти не
змогли (толочко 1999, с. 13). На думку о. в. су-
хобокова, перебування авар у вищеназвано-
му регіоні було короткочасним і не залишило
помітних наслідків (сухобоков 2004, с. 267). у
археологічному співвідношенні мова іде про
пеньківську культуру, яку дослідники ототож-
нюють з антами. є всі підстави пов’язувати її
загибель із вторгненням аварів у південно-
руський степ (толочко 1999, с. 12). Проте, де-
які автори вважають, що навіть загибель під
ударами аварів держави дулібів не призвела
до катастрофічних для слов’ян наслідків: «Як
і гуни, авари були носіями державних ідей, які
втілювали у життя… аварська держава зро-
била багато для розвитку слов’янських пле-
мен на території України. Саме авари ста-
ли організаторами перших крупних походів
східних слов’ян проти Візантії» (манько 2003,
с. 49). видатний тюрколог о. Прицак вважав,
що «тюрки появилися в історії як творці однієї
з так званих «степових» (євразійських ) імпе-
рій із центром у нинішній монголії (552—744).
такі степові імперії включали в себе й україну,
аж до угорщини» (кримський 1996, с. 5). в той
же час, не викликає сумніву значний вплив
авар на розвиток військової справи слов’ян та
деякі сторони матеріальної культури: організа-
цію кінного війська, спорядження вершника і
коня, металеві прикраси, поясні набори тощо.
Що стосується подальшої долі слов’ян, ані
поразка дулібів, ані поразка антів не були
катастрофою у подальшому поступальному
розвитку, що засвідчується на третьому етапі
слов’янського періоду — VIII—X ст., коли ут-
верджується їх самоназва, а велика кількість
поселень і городищ конкретних племен «густо
вкривають значну частину європи від верхів’їв
дніпра, дону, волги на сході, до Подунав’я і
Балканського півострова на заході (горєлов та
ін. 2006, с. 127).
але, і відносно слов’ян-землеробів, і відносно
перших хвиль тюрків-кочовиків мова іде про
добу ранніх форм державних відносин — союзів
племен у слов’ян чи імперій гунів та аварів —
це були не стійкі і нетривалі об’єднання, які не
мали міцної державотворчої основи, сталих ор-
ганізмів феодальних відносин і цивілізацій, й
зазнавали руйнації під впливом як зовнішніх,
так і внутрішніх факторів. Ні поразка дуліб-
ського союзу, ані антського не призвели до
знищення слов’янського анклаву, він не лише
витримав, а й продовжив шлях до нового союзу
племен «руська земля» саме в той час, коли ім-
перія аттіли та аварський каганат назавжди
зійшли з історичної арени. окремі гунські пле-
мена залишилися у Центральній європі, інші
увійшли до аварського, а згодом хозарського
каганату. аварський каганат був розгромле-
ний об’єднаними силами південних та захід-
них слов’ян у 622—623 рр. (Поп 1988, с. 13). але
обидві хвилі тюркських племен та формування
ранніх імперій відіграли роль певних каталі-
заторів державотворчого процесу у східній та
Центральній європі, що втілилось в утворенні
угорщини, Болгарії та інших держав.
серед тюркських народів, які мали безпо-
середнє або часткове відношення до території
українських земель, були й болгарські пле-
Рис. 3. карта-схема сло-
в’янських поселень V—
VIII ст. і напрямки розсе-
лення слов’ян (Баран 1998,
с. 35, рис. 1)
90 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
мена, які до переселення у Балкано-дунай-
ському напрямку займали великий простір
на Нижньому дону, Приазов’ї, Північному
Причорномор’ї. вірогідно, за час проходження
болгар на дунай відбувається певний слов’яно-
болгарський культурний синтез, прикладами
якого є археологічні пам’ятки (приміром Пас-
тирське городище). у 635 р. було створене воєн-
но-політичне об’єднання племен під назвою
велика Болгарія, яке існувало до 642 р. Болгар
не цікавило середнє Подніпров’я, їх головний
інтерес був спрямований на центральну євро-
пу, переважно на візантійські провінції. Після
розпаду великої Болгарії під тиском хозар при-
чорноморські болгари переселяються у Нижнє
Подунав’я і далі у 70—80 рр. на Балкани, де
і створюють Перше Болгарське царство. інші
переселилися на волгу, де заснували волзь-
ку Булгарію. Болгари частково розселилися і
в середовищі слов’янського етносу на лівобе-
режній україні, який згодом сформував сіве-
рянський племінний союз, археологічним екві-
валентом якого, на думку багатьох дослідників
(д. т. Березовець, в. в. сєдов, о. в. сухобоков
а. м. москаленко, а. з. вінников та ін.), була
волинсько-роменська культура (сухобоков
2004, с. 269).
деякі болгарські роди увійшли до складу
хозарії, нової тюркської держави, що утвори-
лася на рубежі VII—VIII ст., у складі якої ін-
тегрувалися різні, переважно тюркські, племе-
на. її державною культурою, за визначенням
с. о. Плетньової, була салтівська, одна з най-
більш яскравих культур раннього середньовіч-
чя східної європи (Плетнева 1987, с. 189).
Проте, на думку о. в. комара, залишаються
недослідженими питання виникнення, фор-
мування салтівської культури та її зникнення
(комар 1999, с. 111). Під владу хозарії підпали
східно-слов’янські племена дону та середньо-
го Подніпров’я, головним чином дніпровського
лівобережжя. за даними Повісті минулих літ
це в’ятичі, сіверяни, радимичи та поляни, які
зберегли власні етнокультурні особливості і
не розчинилися у середовищі тюрків (сухобо-
ков 2003, c. 64). існування хозарської держави,
населення якої представляло конгломерат ба-
гатьох (переважно тюркських або тюркізова-
них) етносів припадає на час останнього етапу
слов’янського періоду історії україни, існуван-
ня руської землі, а кінець — на першій період
київської русі (965 р.).
дослідники по-різному оцінюють історичну
роль хозарського каганату в історії київсь-
кої русі. Найбільш крайню позицію щодо
політичного становища українських земель
у другій половині першого тисячоліття, тобто
на слов’янському етапі історії україни, посі-
дав о. Прицак, який вважав ранню русь ха-
зарським каганатом, а київ — хазарським міс-
том (кримський 1996, с. 5; Golb, Pritsak 1982,
р. 20, 44—49). у своїх твердженнях історик
спирався на писемні джерела й протягом три-
валого часу із сумнівом відносився до археоло-
гічних матеріалів, які складають доказову базу
багатьох сучасних досліджень. Проте, в останні
роки життя в україні він почав значно більше
цікавитися археологічними джерелами, про
що свідчить його інтерес до археологічних ма-
теріалів османського очакова та його золотоор-
динського минулого, відкритих у 1990-х рр.
у контексті сучасного цивілізаційного під-
ходу можна погодитись з деякими висновка-
ми щодо певних позитивних чинників періоду
існування хозарського каганату. На відміну
від нестійких ранніх тюркських імперських
формувань гунів та авар, хозарський каганат
є прикладом стабільної і могутньої імперії,
яка проіснувала три століття та поєднала дві
господарські системи: кочову та осілу, кочове
скотарство і землеробство із поступовим збіль-
шення долі останнього у господарстві та висо-
ко розвинутої міжнародної торгівлі. існування
різних господарських систем було можливим
завдяки зональному сполученню степу та лі-
состепу на теренах держави. Це була і висо-
ка цивілізація із писемністю, монотеїстичною
релігією. Народи євразії, в тому числі і середнь-
одніпровські слов’яни, що були в орбіті хозарії,
були «втягнуті у систему транснаціональної
торгівлі, завдяки гілці Шовкового шляху, що
проходила з держави саманідів та Централь-
ної азії скрізь хорезм та ітіль, а потім скрізь
донецький кряж та київ, далі у візантію та за-
хідну європу»(Cухобоков 2004, с. 273). завдяки
цьому територія україни постала частиною
системи світової торгівлі тодішнього світу, що
безумовно сприяло становленню економічної
могутності, прискоренню темпів розвитку. По-
друге хозарська цивілізація у державотворчо-
му процесі безумовно вплинула на організацію
та специфіку владної структури, можливо, це
і форма дуумвірату (аскольд-дір), можливо,
і титул великого князя «каган»-«хакан». При-
кладом досконалого зразка доби середньовіччя
VII—X ст. було озброєння та військова справа
хозарії. крім того, хозарська держава за своїм
розташуванням та могутністю була певним
стримуючим фактором руху кочових племен
азії у бік європи, Причорноморського степу і,
відповідно, на русь, яка ще була на стадії офор-
млення та становлення державних інститутів.
Прикладом цього є протидія хозарів печенігам
у союзі з гузами (огузами). але із послаблен-
ням хозарії і її подальшим занепадом шлях но-
вих хвиль кочовиків у простір русі та Північне
Причорномор’я був відкритим (рис. 4).
синхронно першому ранньофеодальному
етапу історії київської русі (х — початок хіі ст.)
з’являються нові чинники і у взаємовідноси-
нах із тюркськими світами. По-перше, якісно
змінюються сторони контактів. лісову та лісо-
степову зони українського простору репрезен-
тує нова імперія — київська русь, основу якої
91ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
складали слов’янські етноси, а також населен-
ня не слов’янського походження. Переважає
землеробсько-скотарська основа господарства,
а також заняття мисливством, рибальством та
іншими промислами, ступінь розповсюджен-
ня яких залежить від природного оточення та
кліматичних умов. з іншого боку, степовий ре-
гіон межиріччя дніпра і дону, вірогідно, вже у
іх ст. займають печеніги, які поступово поши-
рюють область розселення до середини х ст. від
дона до карпат (толочко 1999, с. 54). у другій
половині х ст. печеніги проникають у верхнє
Потисся, яке постало основним районом їх роз-
селення у карпатському регіоні (Прохненко
2011, с. 70—87).
Поблизу кордонів русі вони вперше згаду-
ються у Повісті минулих років під 915 р., коли
вони створюють мир із князем ігорем, але на
думку г. а. федорова-давидова та с.о. Плет-
ньової перші сутички русичів з печенігами ста-
лися у 898 р. (толочко 1999, с. 55). з того часу
у писемних джерелах є згадки про дванадцять
військових конфліктів. На наш погляд, цілком
слушна думка П.П. толочко: «навіть якщо якась
частина конфліктів не потрапила в поле зору
літописців, то і тоді неможливо уявити майже
півторастолітню історію русько-печенізьких
відносин як суцільне військове протистояння».
структура печенізького суспільства, яка вклю-
чала окремі орди, цілком дозволяла мати вій-
ськові дії з однієї ордою і мир з іншою (толочко
1999, с. 71). але єдність та стабільність похо-
вального обряду печенігів, однотиповість похо-
вального інвентарю демонструє етнокультурну
спільність печенігів на великому степовому
просторі від дону до дунаю, де кочували їх
орди. Поховання впускні у більш ранніх курга-
нах, інколи у скіфських катакомбах, із обрядом
трупопокладення з конем або чучелом коня,
орієнтовані на захід. інвентар поховань —
Рис. 4. східні слов’яни,
тюрки та їх сусіди у VIII—
XI ст. (толочко 1999,
с. 11)
92 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
зброя, спорядження вершника та коня, реп-
резентовані деталями узди з срібла, срібла із
золоченням високохудожнього рівня. як і інші
тюркські племена, вони мають чудову поясну
гарнітуру місцевого виробництва. матеріальну
культуру печенігів репрезентують поховальні
пам’ятки одеської, миколаївської, херсонсь-
кої, Полтавської областей та карпатського
регіону. за матеріалами писемних джерел та
археологічних досліджень відомо про активну
участь печенігів у торгівлі із руссю, херсонесом
та візантією, та у посередницькій торгівлі. у
другій половині х—хі ст. деякі печенізькі роди
з дозволу руських князів оселяються у Пороссі,
несуть вартову службу, поступово асимілюють-
ся у середовищі торків. роди, які залишилися у
степах Причорномор’я, увійшли до половецько-
го племінного союзу. Печеніги залишилися на
рівні воєнної демократії, не створили держави
і, відповідно, посідали нижчу ступінь суспіль-
ного розвитку, ніж суспільство русі ранньофео-
дального часу.
другою половиною х ст. датується прихід
нової хвилі тюркських племен — північного по-
току огузів, які отримали іншу назву у писем-
них джерелах — торки. На початковому етапі
вони також були доволі неспокійними сусідами
руських земель, але дуже швидко перейшли із
сусідів до співмешканців великого простору пів-
денноруських земель, про що свідчать назви:
«торки київські», «торки чернігівські» та «торки
переяславські». за писемними джерелами та
археологічними матеріалами підтверджується
їх розселення на великому просторі лівобереж-
ного та Правобережного Подніпров’я. Проте,
карта огузьких старожитностей на території
Південної русі вимагає подальшого уточнен-
ня. фрагментарною є і загальна картина ма-
теріальної культури торків. опинившись під
тиском половців, вони звертаються до руських
князів і отримують землі південного та півден-
но-східного прикордоння, стають активними
учасниками подій історії русі, створюють у По-
россі союз чорних клобуків із столицею у тор-
ческу. такий прецендент у тюрксько-словянсь-
кій історії відбувається вперше. заслуговує на
подальші археологічні дослідження територія
союзу, й зокрема торческа, площа якого пере-
вищує 93 га, і також інших торчеських пам’яток
київщини (рис. 5), черніговщини, Переяслав-
щині.
у хіі — першій половині хііі ст. в куль-
турі русі спостерігається проникнення впливу
носіїв південного потоку огузів — сельджуків,
що опанували більшу частину території ана-
толії і зменшили терен візантії до невеличко-
го приморського князівства. Цей вплив широ-
ко розповсюджується в ареалі візантійського
культурного кола, зокрема на півдні східної
європи: дунайсько-дністровському міжріччі,
Нижньому Подніпров’ї, криму. у декорі дав-
ньоруської архітектури, різьбленні, тератоло-
гічному стилі рукописів, ювелірних виробах
мають місце східні елементи (рыбаков 1987,
с. 698—699), які дозволяють провести певні па-
ралелі із зразками сельджуцького стилю, особ-
ливо у деяких типах прикрас (браслети, колти)
(Біляева 2012, с. 115; Беляева, рябцева 2014,
с. 140—150).
інші є відносини русі і половецької прото-
цивілізації. Починаючи з першої появи на
південноруському кордоні у 1055 р., на кінець
хі ст. вони впевнено зайняли місця кращих па-
совиськ донецьких, нижньодонських та приа-
зовських степів, а згодом просунулися і на захід
(рис. 6). агресивність половецьких орд та праг-
нення якомога більших багатств, постійні пе-
ресування призводили до значних втрат. лише
на середину хіі ст. відбувається певна стабілі-
зація половецького життя та визначаються її
кордони між волгою та дніпром (горєлов та
ін. 2006, с. 191—192). Наприкінці 1990-х рр.
наступає новий період відносин половців і ру-
Рис. 5. торки «київські». Плани городищ у Пороссі
(моця 2015, рис. 71)
Рис. 6. руські князівства та кордони половецької
землі в XI—XIII ст. (моця, 2015, рис. 6)
93ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
сичів, які відзначаються мирним характером.
Проте, половці беруть активну участь у міжу-
собних конфліктах руських князів. вони ми-
ролюбно ставились до купців, що проходили
степову ділянку, яка входила до їх території,
позаяк отримували мито від перетинання те-
ренів (Плетнева 1990, с. 153; толочко 1999,
с. 137; горєлов та ін. 2006, с. 195). з іншого
боку, русь і половці залишалися конкурентами
на чорноморських ринках корсуня (херсонеса),
сурожу (судака), тмутаракані. Половці мали
активні торговельні відносини в криму. як і
руські купці, привозили хутро, зокрема бобрів
і білок, з північно-східних районів кочування
у Поволжі. Ще до приходу генуезців половці
привозили на ринок невільників, серед яких
були не лише військовополонені, але й жінки,
яких забирали в полон, переважно із земель
русі (тизенгаузен 1884, с. 25—25). у матеріаль-
ній культурі і половців, і русичів відмічаються
взаємовпливи, що простежуються за інвента-
рем поховальних пам’яток. кургани кочовиків,
як наприклад у Пороссі, інколи розміщувалися
поряд або на тих самих некрополях, що і похо-
вання слов’янського населення. у деяких ком-
плексах навіть важко відрізнити належність
поховання до певної етнічної спільноти. серед
предметів, які належать до обладунку воїна,
повністю аналогічними давньоруським хіі—
хііі ст. є шолом, панцирний обладунок, бойові
ножі. русичі сприйняли вплив половців в ор-
ганізації кінноти та перейняли від них шаблі,
деякі типи списів, тугі луки, сідла тощо (толоч-
ко 1999, с. 155). Прикраси представлено ший-
ними гривнами, браслетами. спостерігається
проникнення в середовище давньоруського на-
селення специфічних половецьких прикрас —
«рогатих» трьохнамистинних скроневих кілець
та різноманітних амулетів, знахідки яких відо-
мі на багатьох поселеннях, городищах, присутні
у складі скарбів. Багато тотожніх давньорусь-
ким артефактів є у складі побутових речей.
На території Половецької землі зафіксова-
но два масиви населення — осілий і кочовий.
у складі осілого населення нащадки салтівсь-
кої культури, що мали власні традиції. вздовж
обох берегів дніпра від кордонів русі до самого
Пониззя у середовищі осілого населення був
значний компонент слов’ян із давньоруським
характером матеріальної культури (козловсь-
кий 1992).
однією зі звичайних рис взаємовідносин
слов’янської та тюркської спільнот були мі-
жетнічні династичні шлюби, які укладалися
з кінця хі ст. до першої половині хііі ст. між
князівськими синами та дочками половець-
ких ханів. Шлюбами закріплювався черговий
мир між руськими та половцями, укладалися
дипломатичні шлюби, мало місце поступове
розростання змішаних тюрксько-слов’янських
родин (горєлов та ін. 2006, с. 133). як відмічає
П. П. толочко, у реальному житті етнічне змі-
шення було набагато більшим, через те, що з
половчанкою приходили на русь і її подруги,
які тут виходили заміж, і кількість дітей, на-
роджених у шлюбах, була численною. крім
того, руські полонянки, яких забирали половці
під час військових походів, залишалися у по-
ловецькому суспільстві, продавалися на пів-
деннокримських невільничих ринках. війсь-
ковополонені під час взаємних походів також
натуралізувались у руському та половецькому
суспільствах. у цьому разі вже йдеться про ти-
сячі людей (толочко 1999, с. 154).
особливості взаємодії Південної русі та По-
ловецької землі були обумовлені об’єктивними
відмінностями їх існування, різними рівнями
цивілізаційного процесу, системою розселення
та засвоєння екотонів, необхідних для госпо-
дарства кожного суспільства, етнічним скла-
дом і культурою. Половці не встигли дійти до
створення самостійної державності і залиши-
лися протоцивілізаційним осередком на етапі
формування ранньофеодальної кочівницької
держави. у зв’язку з монголо-татарською на-
валою русько-половецькі відносини втратили
свою гостроту, обидва суспільства опинилися
під владою монголів.
монгольська навала збіглась із часом внут-
рішніх історичних зсувів у розвитку русі та при-
скорила перебіг та руйнацію старих канонів,
але не була єдиною причиною трансформацій
(макаров 2003, с. 10). тривалий процес втру-
чання принципово іншої цивілізаційної сис-
теми зашкодив формуванню нової економічної
моделі русі, затримав та уповільнив перехід
до іншої стадії цивілізаційного розвитку. Цей
період мав значні відмінності від попередніх
часів існування тюркських племен у просторі
українських земель. крім того, «не зважаю-
чи на віросповідальну різницю, християнська
й мусульманська цивілізації не мали чітких
постійних кордонів. існували й великі зони, в
межах яких побутували синкретичні культур-
ні феномени, де простежуються взаємовпли-
ви (горєлов та ін. 2006, с. 110—111). воєнні
акції монголів 1237—1270 рр. за масштабами
загарбання, охоплення території та ступенем
нищення були не сумірними з попередніми на-
бігами кочівників, зокрема половців (ивакин
2003, с. 61). таких величезних втрат людсько-
го й економічного потенціалу русь не знала
за всі століття історичного розвитку держави.
Південноруські землі, зокрема київщина, Пе-
реяславщина, інші території русі та Половець-
кий степ потрапили до володінь старшого сина
чингізхана улусу джучі, частини монгольсь-
кої світової імперії євразії. вони отримали в
руських літописах XVI ст. назву «золота орда»,
яка представляла специфічний тип локальних
цивілізацій євразії, із включенням осілих та
кочових спільнот, різних систем господарства;
конгломерат народів ніколи не складав окре-
мий етнос, який включав значний відсоток
94 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
тюркомовних масивів; із синкретичною культу-
рою; різними релігійними конфесіями та ідео-
логічними уявленнями (моця 2009, с. 36—37).
Це порівняно нетривале державне формування
проіснувало не більше 200—250 років. Напри-
кінці XIіі — у першій половині хіV ст. золота
орда сягає найвищого підйому. вона увібрала
величезні досягнення китаю, середньої азії,
здобутки волзької Булгарії та русі, культур-
ний і етичний досвід ісламу, який поєднала із
досвідом кочової цивілізації. із включенням по-
ловецького степу під владу монголів та освоєн-
ням венецією та генуєю чорного моря склалася
«нова концептуальна схема історичного роз-
витку», що обумовила «взаємодію тюрко-мон-
гольського сходу та греко-латинського заходу»
(крамаровский 1990, с. 66—67). Ніколи «торгів-
ля азії з південно-східною європою, а через неї
і з західною не досягала таких розмірів, як у
добу золотої орди» (греков, якубовский 1950,
с. 8). включення східноєвропейського ареалу
до кола безпосередньої залежності та контролю
золотої орди призвело до суттєвих змін у на-
прямках і масштабах контактного середовища,
«…принципово змінило економічну та культур-
ну ситуацію в євразії і створило умови для пря-
мих зв’язків між країнами, які ніколи раніше
між собою не контактували (наприклад, між
китаєм та руссю)» (коваль 2003, с. 361). голо-
вні зусилля монголи спрямували на функціо-
нування Північного Шовкового шляху по лінії
хорезм — Поволжя — Причорномор’я та безпе-
ку просування караванів. уперше в історії для
торгівлі було створено мережу караван-сараїв і
поштових станцій. ямська повинність була од-
нієї з найважливіших державних повинностей
(усманов, хакимов 2009, с. 193).
золотоординська цивілізація, як кочова
цивілізація з іншою системою цінностей і дже-
рел зростання, ніж у цивілізаційних систем
осілих спільнот, побудувала свої степові міста
як складові частини єдиної структури торгівлі
євразії. вони розташовувалися на ділянках
поблизу гирла річок і переправ. існування
та розвиток золотої орди вимагали велико-
го простору (рис. 7). збільшення стада могло
бути лише за умов резерву ресурсної зони. але
навіть з урахуванням просторового розташу-
вання осілого та кочового населення регіону,
дослідження останніх десятиліть свідчать про
відсутність так званого дикого поля. якщо
раніше здавалося, що північний кордон між ва-
сальними руськими князівствами та землями,
що входили до складу золотої орди, проходив
за природним поділом лісостепу та степу, то
дослідження останніх десятиліть свідчать «що
передстепові та північні степові райони кон-
тактної зони з давньоруським населенням були
включені в орбіту формування територіально-
адміністративної структури західного улусу
золотої орди (супруненко, Приймак, миро-
ненко 2004, с. 76). межа лісостепу та степу не
була визначальною для розташування посе-
лень давньоруського часу та золотоординських
пам’яток. Під час міграцій кочівники заходили
далеко вглиб лісостепової смуги, пасовиська
могли підніматися на Наддніпрянщині аж до
межі києва. На Правобережжі широкі лісосте-
пові смуги створювали можливості проходів
до волинських лісів, позаяк поняття «кордон»
Рис. 7. володіння золотої орди у Північному Причорномор’ї (моця 2009, рис. 9)
95ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
зазначало неможливість ведення кочового
господарства на відповідних землях. (егоров
1985, с. 31). окремі знахідки ординських речей
фіксуються навіть у глибинних районах Цент-
ральної україни, що пояснюється різними об-
ставинами.
дослідження пам’яток другої половини
хііі — першої половини XIV ст. засвідчили
продовження процесів формування нової еко-
номічної моделі розвитку русі, оформлення
специфіки південноруських земель, подаль-
ше опанування вододілів, формування нового
культурного ландшафту з залученням смуги
чорноземів. Це було синхронним технологіч-
ному розвитку країн європи, що не постражда-
ли від монгольської навали. Цілком слушною
є думка м. а. макарова, що між культурою
другої половини XII і першої половини XIV ст.
«…очевидні глибокі якісні відмінності…», які
відбуваються не лише за негативного впливу
монголо-татарського панування, а й внаслідок
подальшого поступального розвитку русі (ма-
каров 2003, с. 5). Продовжили існувати багато
великих і малих міст русі, засновані нові міста.
Політичний та економічний тиск ординців не
призвів до знищення «князівської інфраструк-
тури» попри принизливе отримання ярликів
на правління. Після монгольської навали у ма-
теріальній культурі Північного Причорномор’я
простежується збереження торчесько-сельджу-
цького стилю у монументальному та приклад-
ному мистецтві на величезному просторі від
Подунав’я до Приазов’я та у криму (торговиця,
кінські води, аккерман, солхат).
Що стосується завойовників після завер-
шення походів до європи, переважна частина
монгольських військ повернулася до Цент-
ральної азії. ті, що залишилися в Північному
Причорномор’ї, складали незначну частину
населення регіону (рис. 8). вони опинилися
в тюркомовному середовищі половців і поча-
ли швидко асимілюватися (усманов, хакимов
2009, с. 330). як свідчать антропологічні до-
слідження могильників Нижнього Подніпров’я
напередодні монгольської експансії у морфо-
логічному типі осілого населення були бол-
гарський, слов’янський та кочовий компонент
за присутності невеличкої монголоїдної доміш-
ки, у золотоординський період остання навпа-
ки зменшується (литвинова 2012, с. 102.).
Після поразки у битві при синіх водах у
1362 р. володіння золотої орди «були відсунуті
в північно-західному регіоні Причорномор’я до
прибережної зони у пониззі дністра та Півден-
ного Бугу, а на дніпрі — до його порогів» (Ша-
бульдо 2003, с. 20). за результатами археологіч-
них розкопок городища тягин у 2016—2017 рр.
на херсонщині нами був уточнений південний
кордон великого князівства литовського та
руського з золотою ордою у хV ст.
з послабленням золотої орди в 20-ті рр.
хV ст. відбувається формування нової держа-
ви — кримського ханату (горєлов та ін. 2006,
с. 264). до його складу увійшов крим і степова
частина Північного Причорномор’я, де кочува-
ли ногайські орди, матеріальна культура яких
ще надзвичайно мало вивчена археологічно
(рис. 8).
у 1475 р. кримське ханство постало васа-
лом османської імперії. розпочалося просу-
вання османів уздовж північного узбережжя
чорного моря, що мало важливе значення для
подальшої долі українських земель. за визна-
ченням я. р. дашкевича, «турецький фактор
виникає одночасно з оформленням запорізької
січі як нового елементу військово-політичних
Рис. 8. складові кримського ханату (моця 2009, рис. 14)
96 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
реалій, що встановилися на степовому кор-
доні між європою та азією в середині хVI ст.»
(дашкевич 2004, с. 61). до складу османської
імперії та її васалів у різні періоди «протягом
другої половини XV ст. — першої половини
хіх ст. входила значна частина україни» в
сучасних політичних кордонах — крим, Пів-
нічне Причорномор’я та Приазов’я, Північна
Буковина, східне закарпаття, західне Поділ-
ля, Правобережна Наддніпрянщина, Нижнє
Подніпров’я (рис. 9) (кресін 2004, с. 195). При
цьому вони мали особливий статус, багатоук-
ладну систему державного та правового устрою:
кримсько-молдавську, ногайсько-українську
(кресін 2004, с. 197).
На відміну від золотоординської, османсь-
ка цивілізація, що включала і кочову, і осілу
частини, була побудована на пріоритеті осіло-
го землеробського ареалу, підсиленого осілими
землеробськими суспільствами Південної євро-
пи. Проте і османи віддають належне розвитку
торгово-економічної діяльності, яка була вкрай
необхідною бурхливому зростанню стамбула,
інших міст анатолії. відбувається становлення
та розвиток торгівельно-економічних стосунків
через найбільші порти чорноморського узбере-
жжя. усі завойовані землі були проголошені
власністю держави (орешкова 2010, 262—264).
у її просторі існували різні конфесії та етно-
си, склався своєрідний режим, який відріз-
нявся від інших країн — і мусульманських, і
християнських. відбулися спроби знайти ра-
ціональні форму міжконфесійних відносин.
у конкретно-історичному плані територія ос-
манської імперії у Північному Причорномор’ї
являла собою кочовий світ номадів васального
кримського ханства та форпости османів з вій-
ськовою мусульманською владою. Цей регіон
розглядався як важливе джерело поповнення
бюджету.
взаємини цивілізаційних систем терену ук-
раїни та османської імперії визначили форми
захисту та створення умов їхнього функціо-
нування. Простір україни мав тенденцію до
розширення за рахунок просування українсь-
ких колоністів усе далі на південь, і засвоєн-
ня ними родючих земель степу. але там вони
піддавалися нападам з боку номадів і повинні
були зводити оборонні споруди. водночас те-
риторіальне зближення масивів української
та тюркських культур сприяло процесу куль-
турних запозичень і інтеграції. османська ма-
теріальна культура різними шляхами входила
у буття українського суспільства і її сприйнят-
тя було підготовлене попередніми синкретич-
ними культурами тюрків. завдяки цьому вона
Рис. 9. володіння османської імперії в XVI—XVII ст.( моця 2009, рис. 15)
97ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
не була чужинським елементом для Північно-
го Причорномор’я, мала чимало рис, спільних
для чорноморсько-малоазійсько-Балкансько-
го та кавказького ареалів, за участі компонен-
тів української, молдавської і інших культур
цього багатоетнічного середовища. динаміка
взаємодії української та османської спільнот
простежується на значному археологічному
матеріалі, що дає ключ до розуміння особливос-
тей трьохсотрічного процесу контактів. завдя-
ки археологічним дослідженням останніх де-
сятиліть були засвідчені такі прояви взаємодії
культур як: формування та розвиток деяких га-
лузей господарської діяльності, тютюнництво;
наявність артефактів турецького походження в
різних частинах українських земель; вплив ос-
манської культури у таких сферах української
матеріальної культури як: військова справа,
декоративно-ужиткове мистецтво та побут, зок-
рема гончарство (посуд, кахлі, люльки). роз-
повсюдження османської культури на території
україни відбувалося через торговельні стосун-
ки, отримання трофеїв внаслідок воєнних дій,
які потрапляли до різних щаблів суспільства,
подарунки престижних речей представникам
української еліті, колекціонування.
Перехідна доба від середньовіччя до раннього
модерну в розвитку української цивілізації за-
свідчує три основних компоненти. Це існування
самобутньої української культури; орієнтація
на західноєвропейські культурні досягнення;
наявність орієнтальних рис, які склалися про-
тягом багатьох століть слов’яно-тюркських кон-
тактів. антропологічний матеріал дає підстави
відзначити, що на окремих, а особливо ранніх
періодах свого існування, степовики та їх на-
щадки стали однією з складових майбутнього
українського козацтва, населення середнього
Подніпров’я (рудич 2014, с. 204—205). водно-
час українські землі залишалися частиною за-
гальноєвропейського історичного процесу. Не
дивлячись на модні тенденції орієнтального
стилю, це був час, коли втрачало сенс існуван-
ня імперій світових масштабів.
ВисНОВКи
ретроспективний аналіз входження тюрксь-
кого фактору до українського геополітичного
простору дозволяє відмітити деякі риси цього
процесу:
тривалий термін співіснування в межах
сучасної території україни (середина і тис.
н. е. — кінець XVIII ст.);
існування тюркських спільнот в умовах різ-
них природних зон, з перевагою лісостепового
та степового розташування, відповідно до спо-
собу господарювання;
наявність переддержавних та державних
форм організації суспільства: союзи племен
етапу воєнної демократії, ранні імперії; імперії
розвинутого феодалізму та раннього модерного
часу; існування кочових спільнот протоцивілі-
заційного та цивілізаційного рівня;
співіснування кочових і осілих типів госпо-
дарської діяльності тюркських спільнот у різ-
ні періоди існування; поступове опанування
степового простору Північного Причорномор’я
землеробським осілим населенням, зокрема, й
внаслідок технологічного прогресу; поступове
просування, особливо козацької частини насе-
лення, в бік узбережжя азовського та чорного
морів, як природно-історичного кордону ук-
раїнських земель;
наявність різних форм та ступенів етніч-
ної та культурної інтеграції тюркського та
слов’янського населення на окремих історич-
них етапах; асиміляційні процеси та генетична
складова тюркського компоненту у консоліда-
ції української нації; переважання інтеграцій-
них факторів над насильницькими метода-
ми співіснування. збереження головної ролі
слов’янського етнокультурного компоненту у
державотворенні та формуванні української
нації.
територія україни у сучасному вимірі за-
лишається країною різних національних мен-
шин, серед яких, як і в попередні часи, провід-
не місце посідають слов’янський та тюркський
анклави, які мають різний характер розселен-
ня, зокрема райони компактного помешкання,
зокрема криму, історичної батьківщини крим-
ських татар. Подальший розвиток та інтегра-
ція різних національних осередків сприятиме
зміцненню держави, яка постала єдиною спіль-
ною країною предків і сучасних творців сучас-
ної україни.
ЛІТЕРАТУРА
Баран, в. д. 1998. велике розселення слов’ян. ар-
хеологія, 2, с. 30-37.
Баран, в. д. (ред.). 1985. Этнокультурная карта
территории Украинской ССР в і тыс. н. э. киев:
Наукова думка.
Біляєва, с. о. 2012. Слов’янські та тюркські сві-
ти в Україні. київ: університет україна.
Беляева, с. а., рябцева, с. с. 2014. образ сирин в
древнерусском и малоазийском искусстве. в: толоч-
ко, П. П. (ред.). Міста Давньої Русі. київ: стародав-
ній світ, с. 140-150.
Біляєва, с. о., фіалко, о. є. 2014. внесок архео-
логії у дослідження історичного минулого Південної
україни. в: гріффен, л. о.(ред.). Матеріали 13-ї
Всеукраїнської наукової конференції «актуальні
питання історії науки і техніки», 16—18 жовтня,
2014 р. київ: Центр пам’яткознавства і утоПік,
с. 34-37.
Брайчевський, м. Ю. 1971. Перспективи дослід-
ження українських старожитностей XIV—XVIII ст.
в: Шевченко, ф. П. (ред.). Середні віки на Україні, і.
київ: Наукова думка, с. 20-31.
горєлов, м. є., моця, о. П., рафальський, о. о.
цивілізаційна історія України. нариси. 2006. київ:
ексоб.
греков, Б. д., якубовский, а. Ю. 1950. Золотая
Орда и ее падение. москва, ленинград: аН ссср.
98 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
дашкевич, я. р. 2004. Протурецька орієнтація
XVI—XVII ст. в україні та міжнародні відносини. в:
туранли, ф. г. (упоряд.). Україна—Туреччина: ми-
нуле, сучасне та майбутнє. київ: денеб, с. 60-66.
егоров, в. л. 1985. Историческая география Зо-
лотой Орды. москва: Наука.
ивакин, г. Ю. 2003. историческое развитие Юж-
ной руси и Батыево нашествие. русь в хііі веке. в:
макаров, Н. а., чернецов, а. в. (ред.). Древности
темного времени. москва: Наука, с. 59-65.
івченко, а. в. 2003. Поява гунів у Північному
Причорномор’ї. археологія, 3, с. 41-47.
коваль, в. Ю. 2003. керамика востока на руси в
хііі веке. в: макаров, Н. а., чернецов, а. в. (ред.).
Русь в хііі веке. Древности темного времени. моск-
ва: Наука, с. 361-371.
козловський, а. о. 1992. історико-культурний
розвиток Південного Подніпров’я в IX—XIV ст.
київ: Наукова думка.
комар, а. в. 1999. Предсалтовские и раннесал-
товский горизонты восточной европы (вопросы хро-
нологии). Vita Antiqua, 2, с. 111-136.
крамаровський, м. г. 1990. Парадигма «вос-
ток—запад» в культуре северного Причерноморья
хііі—хV вв. в: Бачинский, а.д. (ред.). Проблемы
истории и археологии нижнего Поднестровья. Бел-
город-днестровский, і: история, с. 66-68.
кресін, о. 2004. османська імперія: роль в історії
україни. в: туранли, ф. г. (упоряд.). Україна—Ту-
реччина : минуле, сучасне та майбутнє. київ: де-
неб, с. 192-198.
кримський, а. 1996. історія Туреччини. київ,
львів: олір.
литвинова, л. в. 2012. населення нижнього
Подніпров’я 12 — початку 15 ст. київ: іа НаНу.
макаров, Н. а. 2003. русь в хііі веке: характер
культурных изменений. в: макаров, Н. а., черне-
цов, а. в. (ред.). Русь в хііі веке. .Древности темно-
го времени. москва: Наука, с. 5-11.
манько, в. о. 2003. авари у історії східних слов’ян.
в: Україна і Туреччина. тези доповідей міжнародної
наукової конференції з нагоди 80-річчя заснуван-
ня турецької республіки 10—12 листопада 2003 р.
київ: Шлях, с. 45-50.
моця, о. П. 1992. етнічний склад населення пів-
денноруських земель (за матеріалами поховальних
пам’яток х—хііі ст.), археологія, 1, с. 38-45.
моця, о. П. 2006. місце київської русі в серед-
ньовічному європейському світі. в: толочко, П. П.,
коваленко, в. П. (ред.). Русь на перехресті світів
(міжнародні впливи на формування Давньоруської
держави) іх—хі ст. чернігів: сіверянська старови-
на, с. 126-134.
моця, о. П. 2009. «Русь», «Мала Русь», «Україна»
в післямонгольські та козацькі часи. київ: Наукова
думка.
моця, о. П. 2015. Землероби та кочiвники на
Великому кордоні Східної європи за часів Київської
Русі. київ: інститут історії НаНу.
орешкова, с. ф. 2010. становление османской
империи: ислам и византийское наследство. в: зай-
цев, и. в., орешкова, с. ф. (ред.). Османский мир и
османистика: сборник статей к 100-летию со дня
рождения а. С. Твиретиновой (1919—1973). моск-
ва: ив раН, с. 248-268.
Плетнева, с. а. 1982. Кочевники средневековья: по-
иски исторических закономерностей. москва: Наука.
Плетнева, с. а. 1987. От кочевий к городам. Сал-
тово-маяцкая культура. москва: Наука. материа-
лы и исследования по археологии ссср, 142.
Плетнева, с. а. 1990. Половцы. москва: Наука.
Поп, и. и. 1988. от первобытной общины к госу-
дарству. в: клеванский, а. х., марьина, в. в. (ред.).
Краткая история Чехословакии (с древнейших вре-
мен до наших дней). москва: Наука.
Прохненко, і. 2011. взаємини Печенігів та київсь-
кої русі за даними поховальних пам’яток верхнього
Потисся. Військово-історичний альманах, 2 (23),
с. 70-87.
рудич, т. о. 2014. населення Середнього
Подніпров’я і—іі тисячоліття за матеріалами
антропології. київ: іа НаНу.
рыбаков, Б. а. 1982. Киевская Русь и русские кня-
жества хіі—хііі вв. москва: Наука.
рыбаков, Б. а. 1987. Язычество Древней Руси.
москва: Наука.
супруненко, о. Б., Приймак, в. в., мироненко,
к. м. 2004. Старожитності золотоординського
часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя.
київ, Полтава: археологія.
сухобоков, о. в. 2003. славяне и этнические тюр-
ки на днепровском левобережье в I тыс. н. э. (по
археологическим данным). в: Україна і Туреччина.
тези доповідей міжнародної наукової конференції з
нагоди 80-річчя заснування турецької республіки
10—12 листопада 2003 р. київ: Шлях, с. 63-66.
сухобоков, о. в. 2004. слов’яни та тюрки на ліво-
бережній україні: до історії ранніх взаємовідношень
(середина — перша половина і тис. н. е.). в: туран-
ли, ф. г. (упорядн.). Україна—Туреччина: минуле,
сучасне та майбутнє. київ: денеб, с. 266-275.
тизенгаузен, в. г.1884. Сборник материалов,
относящихся к истории Золотой Орды. санкт-Пе-
тербург: императорская академия наук, 1.
толочко, П. П. 1999. Кочевые народы степи и Ки-
евская Русь. київ: абрис.
усманов, м., хакимов, р. (ред.). 2009. История
татар с древнейших времен: в 7 т. казань: инсти-
тут истории им. Ш. марджани аН рт, III.
чернецов, а. в. 2003. к проблеме оценки исто-
рического значения монголо-татарского нашествия
как хронологического рубежа. в: макаров, Н.а.,
чернецов, а. в. (ред.). Русь в хііі веке. Древности
темного времени. москва: Наука, с. 12-17.
Шабульдо, ф. 2003. синьоводська битва 1362 р.
у сучасній науковій інтерпретації. в: Шабульдо, ф.
(ред.). центральна Україна за доби класичного се-
редньовіччя: студії з історії XIV ст. київ: інститут
історії україни, с. 8-26.
Golb, H., Pritsak, O. 1982. The Khasarean Hebrew
Documents of the Tenth Century. London: Itaaka.
Lucas, G. 2014. Theory of Building, Theory of
Borrowing. Keynote lecture abstract. Nordic TAG, 22—
26 April 2014. Stockholm: Universitetsservice, p. 9.
Shepherd, W. R. 1911. Historical Atlas. New York:
Henry Holt and Company.
REfEREnCEs
Baran, V. D. 1998. Velyke rozselennia slov’ian. Arkheolo-
hiia, 2, s. 30-37.
Baran, V. D. (ed.). 1985. Etnokulturnaia karta terrytoryy
Ukraynskoi SSR v I tys. n. e. Kyiv: Naukova dumka.
Biliaieva, S. O. 2012. Slov’ianski ta tiurkski svity v Ukraini.
Kiev: Universytet Ukraina.
Beliaeva, S. A., Riabtseva, S. S. 2014. Obraz syryn v
drevnerusskom y maloazyiskom yskusstve. In: Tolochko, P. P.
(ed.). Mista Davnoi Rusi. Kyiv: Starodavnii svit, s. 140-150.
Biliaieva, S. O., Fialko, O. Ie. 2014. Vnesok arkheolohii
u doslidzhennia istorychnoho mynuloho Pivdennoi Ukrainy.
In: Hriffen, L. O. (ed.). Materialy 13-i Vseukrainskoi nauko-
99ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Біляєва, С. О. тюркський фактор у геопросторі україни
voi konferentsii «Aktualni pytannia istorii nauky i tekhniky»,
16—18 zhovtnia, 2014 r. Kyiv: Tsentr pam’iatkoznavstva i
UTOPIK, s. 34-37.
Braichevskyi, M. Iu. 1971. Perspektyvy doslidzhennia
ukrainskykh starozhytnostei XIV—XVIII st. In: Shevchenko,
F. P. (ed.). Seredni viky na Ukraini, I. Kyiv: Naukova dumka,
s. 20-31.
Horielov, M. Ie., Motsia, O. P., Rafalskyi, O. O. 2006. Tsy-
vilizatsiina istoriia Ukrainy. Narysy. Kyiv: EksOb.
Hrekov, B. D., Yakubovskyi, A. Iu. 1950. Zolotaia Orda y
ee padenye. Moskva, Lenynhrad: AN SSSR.
Dashkevych, Ia. R. 2004. Proturetska oriientatsiia XVI—
XVII st. v Ukraini ta mizhnarodni vidnosyny. In: Turanly,
F. H. (uporiad.). Ukraina—Turechchyna: mynule, suchasne ta
maibutnie. Kyiv: Deneb, s. 60-66.
Ehorov, V. L. 1985. Ystorycheskaia heohrafyia Zolotoi
Ordy. Moskva: Nauka.
Ivakyn, H. Iu. 2003. Ystorycheskoe razvytye Yuzhnoi Rusy
y Batyevo nashestvye. Rus v XIII veke. In: Makarov, N. A.,
Chernetsov, A. V. (ed.). Drevnosty temnoho vremeny. Moskva:
Nauka, s. 59-65.
Ivchenko, A. V. 2003. Poiava huniv u Pivnichnomu
Prychornomor’i. Arkheolohiia, 3, s. 41-47.
Koval, V. Iu. 2003. Keramyka Vostoka na Rusy XIII veka.
In: Makarov, N. A., Chernetsov, A. V. (ed.). Drevnosty temno-
ho vremeny. Moskva: Nauka, s. 361-371.
Kozlovskyi, A. O. 1992. Istoriko-kulturniy rozvitok Pivden-
nogo Podniprovia v IX—XIV st. Kyiv: Naukova dumka.
Komar, A. V. 1999. Predsaltovskye y rannesaltovskyi ho-
ryzonty Vostochnoi Evropy (voprosy khronolohyy). Vita Anti-
qua, 2, s. 111-136.
Kramarovskyi, M. H. 1990. Paradyhma «Vostok Zapad»
v kulture Severnoho Prychernomoria XIII—XV vv. In: Bach-
ynskyi, A. D. (ed.). Problemy ystoryy i arkheolohyy Nyzhneho
Podnestrovia. Belhorod-Dnestrovskyi, I: Ystoryia, s. 66-68.
Kresin, O. 2004. Osmanska imperiia: rol v istorii Ukrainy.
In: Turanly, F. H. (uporiad.). Ukraina—Turechchyna : mynule,
suchasne ta maibutnie. Kyiv: Deneb, s. 192-198.
Krymskyi, A. 1996. Istoriia Turechchyny. Kyiv, Lviv: Olir.
Lytvynova, L. V. 2012. Naselennia Nyzhnoho Podniprov’ia
12 — pochatku 15 st. Kyiv: IA NANU.
Makarov, N. A. 2003. Rus v XIII veke: kharakter kul-
turnykh yzmenenyi. In: Makarov, N. A., Chernetsov, A. V.
(ed.). Rus v XIII veke. Drevnosty temnoho vremeny. Moskva:
Nauka, s. 5-11.
Manko, V. O. 2003. Avary u istorii skhidnykh slov’ian. In:
Ukraina i Turechchyna. Tezy dopovidei mizhnarodnoi nau-
kovoi konferentsii z nahody 80-richchia zasnuvannia Turet-
skoi Respubliky 10—12 lystopada 2003 r. Kyiv: Shliakh,
s. 45-50.
Motsia, O. P. 1992. Etnichnyi sklad naselennia pivden-
noruskykh zemel (za materialamy pokhovalnykh pam’iatok
X—XIII st.), Arkheolohiia, 1, s. 38-45.
Motsia, O. P. 2006. Mistse Kyivskoi Rusi v serednovich-
nomu yevropeiskomu sviti. In: Tolochko, P. P., Kovalenko,
V. P. (ed.). Rus na perekhresti svitiv (mizhnarodni vplyvy na
formuvannia Davnoruskoi derzhavy) IX-XI st. Chernihiv: Siv-
erianska starovyna, s. 126-134.
Motsia, O. P. 2009. «Rus», «Mala Rus», «Ukraina» v pislia-
monholski ta kozatski chasy. Kyiv: Naukova dumka.
Motsia, O. P. 2015. Zemleroby ta kochivnyky na Velykomu
kordoni Skhidnoi Yevropy za chasiv Kyivskoi Rusi. Kyiv: In-
stytut istorii NANU.
Oreshkova, S. F. 2010. Stanovlenye Osmanskoi ymperyy:
yslam y vyzantyiskoe nasledstvo. In: Zaitsev, Y. V., Oreshk-
ova, S. F. (ed.). Osmanskyi myr y osmanystyka: sbornik statei
k 100-letyiu so dnia rozhdenyia A. S. Tvyretynovoi (1919—
1973). Moskva: YV RAN, s. 248-268.
Pletneva, S. A. 1982. Kochevnyky srednevekovia: poysky ys-
torycheskykh zakonomernostei. Moskva: Nauka.
Pletneva, S. A. 1987. Ot kochevyi k horodam. Saltovo-
maiatskaia kultura. Moskva: Nauka. Materyaly y yssle-
dovanyia po arkheolohyy SSSR, 142.
Pletneva, S. A. 1990. Polovtsy. Moskva: Nauka.
Pop, Y. Y. 1988. Ot pervobytnoi obshchyny k hosudarstvu.
In: Klevanskyi, A. Kh., Maryna, V. V. (ed.). Kratkaia ystoryia
Chekhoslovakyy (s drevneishykh vremen do nashykh dnei).
Moskva: Nauka.
Prokhnenko, I. 2011. Vzaiemyny Pechenihiv ta Kyivskoi
Rusi za danymy pokhovalnykh pam’iatok Verkhnoho Potys-
sia. Viiskovo-istorychnyi Almanakh, 2 (23), s. 70-87.
Rudych, T. O. 2014. Naselennia Serednoho Podniprov’ia
I-II tysiacholittia za materialamy antropolohii. Kyiv: IA
NANU.
Rybakov, B. A. 1982. Kyevskaia Rus y russkye kniazhestva
XII—XIII vv. Moskva: Nauka.
Rybakov, B. A. 1987. Yazychestvo Drevnei Rusi. Moskva:
Nauka.
Suprunenko, O. B., Pryimak, V. V., Myronenko, K. M.
2004. Starozhytnosti zolotoordynskoho chasu Dniprovskoho
lisostepovoho Livoberezhzhia. Kyiv, Poltava: Arkheolohiia.
Sukhobokov, O. V. 2003. Slaviane y эtnycheskye tiurky
na Dneprovskom Levoberezhe v I tys. n. e. (po arkheolohy-
cheskym dannym). In: Ukraina i Turechchyna. Tezy dopovi-
dei mizhnarodnoi naukovoi konferentsii z nahody 80-richchia
zasnuvannia Turetskoi Respubliky 10—12 lystopada 2003 r.
Kyiv: Shliakh, s. 63-66.
Sukhobokov, O. V. 2004. Slov’iany ta tiurky na Livobe-
rezhnii Ukraini: do istorii rannikh vzaiemovidnoshen (sere-
dyna — persha polovyna I tys. n. e.). In: Turanly, F. H. (upo-
riad.). Ukraina-Turechchyna: mynule, suchasne ta maibutnie.
Kyiv: Deneb, s. 266-275.
Tyzenhauzen, V. H. 1884. Sbornik materyalov, otnosiash-
chykhsia k istoryy Zolotoi Ordy. Sankt-Peterburg: Typohra-
fyia Ymperatorskoi Akademyy Nauk, 1.
Tolochko, P. P. 1999. Kochevye narody stepy i Kyevskaia
Rus. Kyiv: Abrys.
Usmanov, M., Khakymov, R. (ed.). 2009. Ystoryia tatar s
drevneishykh vremen: v 7 tomakh. Kazan: Ynstytut ystoryy
ym. Sh. Mardzhany AN RT, III.
Chernetsov, A. V. 2003. K probleme otsenky ystorychesko-
ho znachenyia monholo-tatarskoho nashestvyia kak khronolo-
hycheskoho rubezha. In: Makarov, N. A., Chernetsov, A. V.
(ed.). Rus v XIII veke. Drevnosty temnoho vremeny. Moskva:
Nauka, s. 12-17.
Shabuldo, F. 2003. Synovodska bytva 1362 r. u suchasnii
naukovii interpretatsii. In: Shabuldo, F. (ed.). Tsentralna
Ukraina za doby klasychnoho serednovichchia: studii z istorii
XI st. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy, s. 8-26.
Golb, H., Pritsak, O. 1982. The Khasarean Hebrew Docu-
ments of the Tenth Century. London: Itaaka.
Lucas, G. 2014. Theory of Building, Theory of Borrowing.
Keynote lecture abstract. Nordic TAG, 22—26 April 2014.
Stockholm: Universitetsservice, p. 9.
Shepherd, W. R. 1911. Historical Atlas. New York: Henry
Holt and Company.
S. O. Biliaieva
tuRKiSh FaCtoR in the
geogRaPhiCal SPaCe oF uKRaine
(by aRChaeologiCal MateRialS)
The article is devoted to the peculiarities of the par-
ticipation of Turk’s factor in the civilization process on
the territory of Ukraine from the middle of the first —
in the second millennium AD.
The study of the relations between Turks and Slavs
for the long time was under press of negative views on
the role of nomads, especially events of Mongol and
Tatar’s invasion on the Old Russ in the middle of the
XIII cent. The records were limited by written sources,
and first archaeological materials come under obser-
vation only from the second part of XIX century. The
results of mass archaeological excavation become the
base of the investigation till the end of XX — at the be-
ginning of the XXI century. It was the time of transfor-
mation of methodological position also. Due to achieve-
ments in the study of Turks monuments in Ukraine,
the new aspects of the problem can be investigated.
First of all, it is needed to stress the specific of natu-
ral environment of the Ukrainian lands, which provid-
100 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 1 (26)
Статті
ed the possibility of the development of the settled and
nomadic mode of life. For the second one, the position
on the crossroads of Asian and European worlds was
one of the main reasons of the coming of Turk’s tribes
into Ukraine, which became of the place of the obliged
contacts and interrelations of Slav’s and Turk’s socie-
ties.
The great attention was done to the problem of so-
cial organization of different Turk’s societies on the
way to civilization, its contacts with Slavs on the dif-
ferent stages of the historical development, ethno and
cultural integration. In the results of the archaeologi-
cal and anthropological investigations the assimilation
of the great part of Turks population on the territory
of the Ukrainian lands was established. Besides of it,
genetic features of Turks not only registries, but in-
creased in the population of the Middle Dnieper area
of Late Medieval and Modern periods. But in spite
of that, in the formation of the Ukrainian nation the
Slav’s component dominated. The movement of popu-
lation, especially Cossacks to the direction of the Azov
and Black sea was fixed, as of the natural and histori-
cal frontiers of Ukrainian lands.
Keywords: Turks factor, the space of Ukraine,
Slav’s societies, archaeological investigations, integra-
tion of cultures.
Одержано 19.02.2018
БІЛЯЄВА світлана Олександрівна, доктор іс-
торичних наук, професор, кафедра уманського де-
ржавного педагогічного університету ім. П. тичини,
вул. садова, 2, умань, 20300, україна, svitbil@ukr.
net.
biliaieVa Svitlana o., doctor of historical sciences,
professor, Departament of Uman’s State pedagogical
university named after P. Tichina, Sadova str., 2,
Uman, 20300, Ukraine, svitbil@ukr.net.
|