Згадуючи минуле

Згадуючи минуле

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2018
1. Verfasser: Корпусова, В.М.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут археології НАН України 2018
Schriftenreihe:Археологія і давня історія України
Schlagworte:
Наш ювілей
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162235
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Згадуючи минуле / В.М. Корпусова // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 2 (27). — С. 15-22. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-162235
record_format dspace
spelling irk-123456789-1622352020-01-06T01:25:32Z Згадуючи минуле Корпусова, В.М. Наш ювілей 2018 Article Згадуючи минуле / В.М. Корпусова // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 2 (27). — С. 15-22. — укр. 2227-4952 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162235 uk Археологія і давня історія України Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Наш ювілей
Наш ювілей
spellingShingle Наш ювілей
Наш ювілей
Корпусова, В.М.
Згадуючи минуле
Археологія і давня історія України
format Article
author Корпусова, В.М.
author_facet Корпусова, В.М.
author_sort Корпусова, В.М.
title Згадуючи минуле
title_short Згадуючи минуле
title_full Згадуючи минуле
title_fullStr Згадуючи минуле
title_full_unstemmed Згадуючи минуле
title_sort згадуючи минуле
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2018
topic_facet Наш ювілей
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162235
citation_txt Згадуючи минуле / В.М. Корпусова // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 2 (27). — С. 15-22. — укр.
series Археологія і давня історія України
work_keys_str_mv AT korpusovavm zgaduûčiminule
first_indexed 2025-07-14T14:45:31Z
last_indexed 2025-07-14T14:45:31Z
_version_ 1837633982271848448
fulltext 15ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) В. М. Корпусова ЗГАДУЮчи МиНУЛЕ з останньої третини ХХ ст. у соціогуманіта- ристиці однією з ключових проблем є проблема простору пам’яті. з виникненням нового на- прямку досліджень в «новій історичній науці» здійснюється передбачення в. П. Петрова сто- совно того, що наука має повернутися облич- чям до людини. в контексті проблеми простору пам’яті зростає зацікавленість до мікроісторії минулого, реальних подій, повсякденності тощо. в контекст цієї проблематики впису- ються образи археологічних експедицій, які є соціальними структурами закритих співтова- риств. вони відображають життя співтоварист- ва протягом певного короткострокового часу. Нещодавно інформація про археологічні ек- спедиції відображала тільки наукову роботу та складалися з наукового звіту, публікацій та фі- нансового звіту. Але існує інший бік експедиції, завдяки якому велика частка успіху її дослід- жень залежить від людей, умов їх праці, побуту, дозвілля, загальної атмосфери у співтоваристві. Дуже цікавими могли би бути, але не стали спо- гади про цей бік експедицій, які працювали за часів репресій 1930-х рр., або в голодні роки по закінченню Другої світової війни. Цікавим може бути порівняння згаданого аспекту буття різних експедицій за різних часів в межах Україні та ук- раїнських із закордонними. Проте і нині життя експедицій не згадується ані в польових звітах, ані в публікаціях. відсутність такої інформації залишається здебільше повз уваги тих, хто нею володіє, тому що про неї за часи СРСР годі було думати. Стереотип мислення продовжується до нині. Цим пояснюється, чому на дану тему в Ук- раїні існують тільки одиничні спогади (І. Ф. Ко- вальова, в. ю. Мурзин, можливо ще хтось). з плином часу багато чого зникає з пам’яті людини, але дещо яскраве , важливе для неї залишається. Я згадую деякі моменти з життя двох експедицій, пов’язаних зі Світланою Сер- гіївною бессоновою, якій присвячений цей на- уковий збірник. Перший — де і за яких обста- винах я з нею познайомилася. Другий — наша участь у роботі Північно-Кримської експедиції. зі Світланою Сергіївною моє знайомство три- ває вже майже пів сторіччя. Ми познайомилися спекотним літом 1971 р. у Криму в Керчі — дав- ньогрецькому місті Пантікапей, що на старо- давній землі боспору. На той час я керувала експедицією, яка досліджувала античний і се- редньовічний некрополі в с. золоте (кол. чигіні) на узбережжі Казантипської затоки Азовського моря. Тоді на півдні України прокинулися хо- лерні вібріони, які дуже тривалий час чекали на пробудження за сприятливих для себе умов. здебільше вібріони ховалися у забрудненому морі, чи в могилах померлих від холери, котрі були засипані хлоркою, але розкопувалися на- шими сучасниками — скарбошукачами. У Кер- чі на горі Мітридат одного разу ми бачили таке власними очима, коли на вихідний приїхали в місто. Мої хлопці прогнали геть скарбошукачів, міліції ми не бачили. Холеру виявили лише у місті Керч, але увесь Керченський півострів було оголошено карантинною зоною й перекри- то кордонами на суші на Акмонайському пере- шийку та на воді — переправі Крим—Кавказ. вздовж берега по Казантипській затоці снува- ли катера. Кордон охоронявся ретельно. Така досить велика карантинна зона була необхідна для забезпечення міста продуктами харчуван- ня, і Керченський півострів перетворився на острів. в золотому холери не було, а в Керчі на наш погляд життя йшло як завжди, все пра-© в. М. КОРПУСОвА, 2018 16 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) наш ювілей цювало, новим для нас було лише вживання засобів дезінфекції. У морі купатися було забо- ронено. На кожному кроці на вулиці, на базарі, в магазині, в аптеках було розміщено звичайні рукомийники з хлорованою водою, проте одно- разових паперових рушників не було. засобом дезінфекції люди користувалися й водночас своєрідно дотримувалися гігієни. Наприклад, хлопці з моєї експедиції, коли ми приїжджали на вихідні у Керч, мили руки хлорованою во- дою з рукомийнику, потім витирали їх об шта- ни на тому місці, на якому сидять. На щастя, холерний вібріон нікого з нас не впіймав. виїхати з карантинної зони було можливо лише при наявності довідки про стан здоров’я, яка засвідчувала відсутність в організмі вібріонів холери. Довідка надавалася санітар- но-епідеміологічним закладом після прове- дення спеціального медичного аналізу кожної окремої людини в обсерваторі, розміщеному в Керчі. заяви на виїзд з карантинної зони спеціальні міські служби формували у спи- сок, за яким записували в обсерватор. заяву треба було надавати заздалегідь, чекати три- валий час через довжелезну чергу у списку. в обсерваторі все було безкоштовним: медичні аналізи, досить непогана їжа в їдальні, ліжка з білизною. Для кожної групи людей зі списку, незалежно від статі, надавали окрему досить велику кімнату. Результати аналізу були го- тові тільки через декілька днів. Якщо в групі не було хворої на холеру людини, то всю групу вивозили на автобусах з обсерватора за межі карантинної зони, звідки кожен їхав кому куди треба. Слід зазначити, що санітарно-епідеміо- логічна служба, принаймні в Керчі, спрацюва- ла професійно та якісно. Ось за таких умов опинилася в обсерваторі Світлана Сергіївна перед вступом до аспіран- тури Інституту археології АН України. На той час вона працювала в Керченському історико- археологічному музеї після закінчення Мос- ковського держуніверситету. У той самий обсер- ватор потрапили археологи з інших експедицій і моя експедиція крім одного москвича. варто детальніше розповісти про цей випадок, бо в складі експедиції, крім нього, працювали лише кияни. Москвич працював добре, був з усіма в добрих стосунках, але життєву перевірку на по- рядність не пройшов. Ніхто з нас не знав, що він був сином армійського посадовця високого ран- гу, а коли стало відомо про холеру, ми здалека бачили його зустріч з військовими, очевидно на ній він домовився про власну втечу з карантин- ної зони. Раптово москвич, нічого не повідом- ляючи нікому, зник. Скоріш за все, військові таємно вивезли його в безпечну зону на катері, або провели сушею через карантинний кордон. Коли ми згортували табір, збираючись їхати в обсерватор, то в його наметі знайшли багато порожніх обгорток ліків від холери, про існу- вання ліків ми і не підозрювали. враження від цього було сильним. було порушено моральні норми закритого співтовариства — піклування тільки про власну безпеку за потенційно не- безпечних умов та ігнорування товаришів. всі сприйняли це як зраду. 1991 р. серед учасників експедиції в розкопках некрополя золоте бра- ли участь майбутні знані археологи: Р. С. Ор- лов, Р. в. Терпиловський, Я. П. Гершкович, Л. І. виногродська. Працював в експедиції та- кож в. О. Андрушко, майбутній філософ, який вперше переклав з латини на українську мову і надрукував у 2000 р. широковідомий твір неоп- латоніка Амвросія Теодосія Макробія. Обсерватор, де ми проходили обстеження, був влаштований в стаціонарному піонерсько- му таборі в Керчі. його будинки та подвір’я були оточені досить високим муром і перебу- вали під вартою. Таким чином обсерватор був ізольований від міського оточення. він запов- нювався відразу певною кількістю людей, яким було заборонено входити і виходити з нього за винятком тільки медичного та господарського персоналу. На подвір’ї стояли лавочки, де ми відпочивали на вже лагідному серпневому со- нечку. Там я і зустріла Світлану Сергіївну і ще деяких колег з Москви й Ленінграду, які брали участь в розкопках пам’яток боспору. Для роз- мов у нас було багато цікавих тем та часу. Усі ми були молоді, сповнені романтики та споді- вань на відкриття нового в археології, любили й досліджували античну грецьку культуру, мали однаковий рівень освіти та професійного фаху. з цієї зустрічі у керченському обсерваторі, за- вдяки епідемії холери, почалася моя з Світла- ною дружба. Нас пов’язувало ще багато чого — однакова площина мислення, почуття чорного гумору, пісні, які співали в експедиціях саме на боспорі, та багато іншого. Ми працювали у різних відділах — Світлана у відділі раннього Експедиційні моменти життя 17ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) Корпусова, В. М. згадуючи минуле залізного віку, в якому я раніше працювала та досліджувала скіфо-сарматську тематику, а на той час вже перейшла на боспорську тематику в античному відділі. Крім того, ми обидві мали досвід в розкопках курганів. Обидві мешкали в Академмістечку, Світлана — в аспірантському гуртожитку на в. Доброхотова, я — в гуртожит- ку готельного типу на проспекті вернадського. Разом зі Світланою в кімнаті мешкала аспіран- тка віра Семененко, геолог за фахом. віра мала дуже добре серце, вона не могла пройти байдуже повз тварин, які потребували допомо- ги. в маленьку кімнату вона то привезла з ек- спедиції із Сибіру змію, то принесла поранену ворону, знайдену у Києві. У зв’язку з цим не можу не сказати декілька слів ще про одну людину — співробітника Інс- титуту археології, котрий також гаряче любив тварин. Це — Ярослав Андрійович шаповал, талановитий художник за покликанням. На- жаль, хоча у нього було декілька персональ- них виставок, а його картини на тему первіс- ної, трипільської, києво — руської археології прикрашали стіни Інституту й потрапили в документальні фільми про трипілля, але без позначення авторства художника, його талант досі не визнаний сучасниками, у тому числі археологами. в Академмістечку, в невеликій квартирі Ярослава, де зростало троє дітей, весь час в одній кімнаті жили різні тварини — то ворона, то змія, то оленя, то черепаха, не кажу- чи вже про рибок. Дружба Світлани та віри триває донині. Не випадково, коли виникла потреба, віра Семе- ненко допомогла археологічним дослідженням. вона безкоштовно, як було прийнято за ті часи, визначила породу кам’яних виробів з розкопок Північно-Кримської археологічної експедиції 1977 р. Ця новобудовна експедиція вже працю- вала багато років. Спочатку нею керував П. М. шульц, а з 1967 — А. О. Щепинський, обидва вчені мешкали в Криму, працюючи у Кримському філіалі Інституту археології НАНУ. Тому я не знала, що Аскольда Олек- сандровича Щепинського звільнили з посади керівника експедиції і чому. У червні 1977 р. дирекція Інституту несподівано для мене зап- ропонувала мені керівництво цією експедицією. відмовитися від цієї пропозиції було неможли- во, бо за це карали позбавленням посади. На той час я вже захистила дисертацію на анти- чну тематику, але продовжити дослідження античних пам’яток боспору дирекція мені не давала змоги, а розкопки курганів для мене були звичайною справою. До того ж, всі знали, що моєю малою батьківщиною був Крим. Мені дали стислий термін для організації експедиції. Дуже важливо було перш за все ви- рішити людський фактор, знайти тих, хто увій- де до наукового складу експедиції. Для цього необхідно було домовитися з археологами, що вміють розкопувати кургани і не планують влітку 1977 р. працювати в будь-яких інших експедиціях. Я їх знайшла, це були три жінки, мої добрі подруги і колежанки: Світлана Сер- гіївна бессонова, Анета Леонідівна Нечитайло, Катерина Петрівна бунятян з маленькою донь- кою Олею. Олі, як і іншим багатьом маленьким дітям, яких матері брали в експедицію, бо не на кого було влітку залишити їх вдома чи відвести до родичів, довелося на собі пізнати переваги й недоліки експедиційного побуту. Дотепний О. в. Сухобоков іронічно назвав нашу коман- ду «жіночим батальйоном», натякаючи на іс- торичний факт існування жіночого батальйо- ну в Російській Імперії, що загинув у боротьбі проти більшовиків у 1917 р. Проте, археологіч- ний бій ми виграли та залишилися живими. Наша команда успішно провела розкопки всіх запланованих 16 курганів, в яких досліджено 183 поховання від доби ранньої бронзи до се- редньовіччя. Світлана Сергіївна розкопала чо- тири кургани. Наша дружня команда встигла своєчасно і якісно опублікувати матеріали роз- копок у 1977 р., які вийшли з друку у 1984 р. Спочатку ми планували колективну моногра- фію, підготували її, але з’ясувалося, що за змі- неними правилами можна публікувати тільки збірку статей. Довелося так і зробити, поділив- ши текст монографії на три частини — статті, незалежно від того, хто який курган розко- пав. від цього якість інформації не стала гір- шою. збірник наукових праць було оцінено за кордоном. На моє здивування, відповідно до worldcat.оrg, ще за радянських часів збірник опинився у 12 бібліотеках світу за межами ко- лишнього Радянського Союзу. звісно, такій успіх результатів роботи експедиції заслуга не тільки старшого наукового персоналу, а і мо- лодих співробітників Інституту, які на той час були лаборантами, а згодом стали відомими вченими. Старшими лаборантами в експедиції 1977 р. працювали: Я. в. баран, в. П. белозор, С. А. Купрій, С. ж. Пустовалов, Л. А. черних. Лаборантами працювали Т. Г. Рудницька, П. М. Покас, С. С. Россінскій, О. П. боня, фото- графом був О. К. Сиромятников. Польовий сезон 1978 р. також був вдалим. У Джанкойському і Красноперекопському райо- нах, близько до Перекопського перешийку, у 1978 р. за чотири місяця роботи було розкопа- но 15 курганів зі 191 похованням, датованими від доби ранньої бронзи до середньовіччя. Про- те в цих курганах були і поховання сучасних військових, що загинули у 1944 р. У польовому сезоні 1978 р. я залишилася начальником ек- спедиції, але науковий склад дещо змінився. з кадрів 1977 р. залишилися Світлана Сер- гіївна бессонова, Л. А. черних, С. А. Купрій, А. К. Сиромятніков. У роботі експедиції також брали участь нові кадри з Інституту археології: І. А. Молодчикова, А. Е. Ельчиц, в. в. Генінг, Г. Н. Лисенко. Фотографом і моїм помічником 18 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) наш ювілей при вирішенні проблем, що стосувалися без- пеки самих розкопок, обчислення об’єму вико- паного ґрунту для місячного звіту до Дирекції Кримканалбуду, був в. в. Доценко — молодий викладач Інституту цивільного повітряно- го флоту, який був небожем Г. Т. Ковпаненко та брав участь у різних експедиціях з самого дитинства. знов наша команда підготувала матеріали експедиції 1978 р до друку, проте грошей на їх публікацію вже не було, бо фі- нансування експедицій призначалося тільки на один календарний рік, гроші, які не вико- ристала експедиція до кінця поточного року, до експедиції вже не мали відношення. Щоб хоч якось видати матеріали, довелося знайти ком- проміс. Матеріали експедиції було надрукова- но згодом у 1989р. препринтом в чотирьох ок- ремих частинах, але не Інститутом археології, а Інститутом зоології АН УРСР. Цей парадокс пояснюється тим, що Інститут археології пере- дав свій структурний підрозділ — Музей архе- ології у наукову структуру Інституту зоології. Саме в Археологічному музеї Інституту зооло- гії працював в. в. Генінг. він на свій розсуд і відповідно вимогам до препринту зробив нову редакцію матеріалів, які я йому передала що вже були готові до друку. Якість препринтів ба- гато у чому поступалась публікації матеріалів 1977 р. йдеться не тільки про поліграфію — було порушено авторські права інших учас- ників експедиції, деякі необхідні відомості не було надано, було використано недопустимі в наукових виданнях терміни, погіршився ілюс- тративний матеріал, тощо. Та все ж матеріали були надруковані, а це головне. У той час, коли я займалася вирішенням проблеми публікації результатів розкопок ек- спедиції 1978 р., і звісно не мала часу дослід- жувати античну археологію, адміністрація ін- ституту вирішила з відповідними наслідками, що я не відповідаю посаді старшого наукового співробітника. Моя публікація 12 друкова- них аркушів матеріалів доби бронзи не зара- ховувалася, бо була не по античній тематиці. в. в. Генінг за цю публікацію отримав підви- щення посади, тоді як мене понизили в посаді. Археологічних успіхів в роботі експедиції у 1977 і 1978 рр. було досягнуто завдяки друж- ній команді, ядро якої складали археологи з інституту, її чесній ретельній праці, та повній взаємодовірі. Я розраховувала на совість кож- ного, усі це розуміли та жодного разу не підве- ли мене як керівника експедиції протягом двох польових сезонів. звісно, студенти мали поміж себе невідомі мені стосунки, але якщо в них траплялися непорозуміння, то зверталися до мене як до третейського судді в будь-який час. Я працювала на розкопках курганів поруч з ін- шими, але були обставини, коли не була при- сутня на розкопі. Кожного місяця мені треба було підготувати і здати звіт про обсяг викона- них робіт і їх вартість в Дирекцію Кримканал- буду, яка знаходилася у Сімферополі, а в Київ везти фінансовий звіт, бо у ті часи керівник ек- спедиції був ще її бухгалтером. Сподівання, що мій від’їзд не вплине на результати розкопок, завжди справджувалися. Ретельна перевірка нашої роботи (польова документація, методика розкопок курганів, побут експедиції), яку про- водила спеціальна комісія Президії АН УРСР, в складі якої були вчені біологи, геологи, що самі проводили експедиції і знали їх із сере- дини, визначила Північно-Кримську археоло- гічну експедицію 1977 р. однією з найкращих експедицій АН України. була і комісія Поль- ового комітету і дирекції ІА АН УРСР на чолі з в. Ф. Генінгом — зам директором з науки, в ній брали участь вчений секретар Інститу- ту С. в. Смирнов, антрополог С. І. Круц, були інші перевірки, навіть таємні, результати яких не виявили недоліків. в експедиції проходили практику, працюю- чи за традицією здебільше копачами, студенти різних вузів, а саме, Київського університету ім. Т. Г. шевченка, Київського педінституту ім. Драгоманова, Київського політехнічного інституту, а також відпускники. До речі, серед студентів педінституту проходив практику й після неї залишився працювати в експедиції Олександр Пошивайло, нині відомий керамо- лог з Опішне, який створив там Державний му- зей-заповідник українського гончарства. в екс- педицію приїхав працювати, щоб філософськи осмислити буття і долю людини у часі, в. О. Ан- друшко, який про це думав, мабуть, ще на роз- копках некрополя у с. золоте на боспорі. Археологічне повсякдення було різноманіт- ним. була нелегка праця на курганах вдень, а на дозвіллі ввечері та у вихідні були різно- го штибу розваги. Наприклад, в експедиції існувала традиція посвяти студентів-практи- кантів в молоді археологи — своєрідне архео- логічне хрещення. воно існувало вже у 1937 р. у Південно-Туркменській археологічній ком- плексній експедиції. Світланою Сергіївною був розроблений певний ритуал цієї посвяти студентів, в якому намагалися вжити грецькі античні традиції наскільки це було можли- во за наших умов. було обсипанням зернами тих, кого посвячували, за браком зерен зла- кових рослин використовували плоди дикої маслини (лоха), яка росла в лісосмузі поруч з нашими наметами. звісно, не обійшли увагою і воду — нею обливали, а потім кидали кожно- го посвяченого в канал поруч із табором. були і інші дії. Традиція посвяти була справжнім молодіжним святом, всім було весело і воно запам’ятовувалось надовго. вечорами на галя- винці між наметами розпалювали невеличке багаття, бо вогонь завжди магічно притягує до себе людей. Тихенько під гітару, або без неї лу- нали пісні, серед них ніколи не було офіційних. Археологічні, туристичні, пісні політв’язнів та інші були російською мовою: «У Геркулесових 19ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) Корпусова, В. М. згадуючи минуле столбов лежит моя дорога…», «Пусть я умру под Ахероном…», «Там за Танаис рекой…», «Я потомок хана Мамая…», «бери лопату, кидай подальше и отдыхай пока летит…», «, «Я иду по взлетной полосе…», «будь проклята ты Колы- ма…» та інші. Традиційним було святкування днів народ- ження співробітників експедиції з Інституту археології. Накривали святковий стіл. Крім того Сергія Пустовалова вітали віршем, скла- деним гекзаметром. за подарунком — кера- мічним виробом — для Люди черних їздили в магазин у Джанкой. Одного разу восени, коли наш табір розміщувався далеко від села в по- рожньому колгоспному будинку, де колись роз- водили тутовий шовкопряд і залишки коконів ще збереглися, ми за столом святкували день народження когось з команди. Несподівано в дім ввалилася гурба сільських молодиків на підпитку з явною метою бійки з нами. Ми завж- ди уникали спілкування з місцевою молоддю, пам’ятаючи трагічну долю Саші Румянцева, якого вбили місцеві молодики підчас бійки в експедиції О. М. Лєскова на Херсонщині. Наша ввічлива розмова з місцевими була результа- тивна, ми запросили їх сісти за стіл і святкува- ти з нами. все обійшлося миром. У вихідні дні ми їздили відпочивати у різ- ні куточки Криму щоб побачити історичні та ландшафтні пам’ятки. були дальні мандрівки: у гори на Мангуп — Кале, столицю князівства Феодоро, у Судак — генуезьку фортецю, на боспор, та ін. Подорожі почалися з близького Сиваша. він дуже відрізняється як від моря, так і від озера. в ньому замість води — рапа, до неї треба йти по грузькому чорно-синьому мулу. Окрім нас на Сиваш приїжджали і інші шанувальники екзотики, вони використовува- ли мул як лікувальну багнюку, обмазувалися нею з голови до ніг без будь-якого медичного контролю. Нам було цікаво, які відчуття у лю- дини викликає рапа, чи можна в ній плавати, а потім її змивали з себе у канаві з прісною во- дою, що текла вздовж берега Сиваша. У мулу Сиваша ми побачили дещо несподіване — сна- ряди, бомби та іншу вибухівку різних часів. Коли вітер відганяв від берега воду, то вони оголювалися у мулі. Їх сюди викидали сапери, адже занадто багато всього, що вибухає, збері- гав кримський степ. Яскраві спогади залишилися від поїздки на схід від нас, у мальовничу вузьку гірську доли- ну, де розташована палеолітична стоянка Ак- Кая, яку досліджував ю. Г. Колосов. Там висо- ко над рівнем річки на самому верху крутого схилу долини немов височенні мури вертикаль- но здимаються білі скелі, звідси походить і то- понім — Ак-Кая, тобто біла Скеля. Ці бескиди геологи звуть куестами. Такий самий мальов- ничий ландшафт існує і в південно-західному Криму, де гірські річки Альма, Кача, бельбек з плином часу також прорізали товщу вапняко- вих відкладень і утворили куести. Проте тіль- ки на Ак-Кая окрім вапняку зі скам’янілими равликами збереглися інші наочні яскраві сві- доцтва існування тут дна прадавнього океану. йдеться про зуби акули, які ми збирали ніби гриби. багато зубів прадавньої акули, які не були втоплені у вапняк, а просто скам’яніли та виглядали як сучасні, ми знаходили просто на землі. Ці знахідки на бескиді, високо над річ- кою викликали неймовірні почуття перебуван- ня на дні прадавнього океану. Досліджувати кургани ми почали зі сходу — в Нижньогірському районі, де на ланах вже було зібрано врожай, але не всюди. відразу за парканом подвір’я, де ми влаштували свій на- метовий табір, на великому полі ще цвіла нова для Криму рослина — гречиха. звідти доноси- лись до нас солодкі запашні хвилі повітря. Гре- чиха потрапила у Крим разом з водою Північ- но-Кримського каналу. Та не тільки рослини, але і тварини відчули воду й поширили свій ареал. Проте ми нічого не могли зробити, якщо разом з насипом кургану розкопками руйну- вали житла таких тварин. Так, одного разу опівдні, коли сонце було особливо спекотне, на обідній перерві ми сиділи на краю лісосмуги, котра, як зазвичай на півдні, давала мало тіні. бачимо, з кургану, який розкопувала Анета Леонідівна Нечитайло, в насипу котрого була розгалужена система великих широких нір (як ми гадали лисиці), швидко йде повз лісосмуги досить велика кошлата сірого кольору твари- на. У неї були коротенькі лапи, масивна широ- ка спина, чорна смуга йшла від носа через очі до потилиці. Судячи з будови нори та зовніш- нього вигляду тварини, це був лісний мешка- нець — борсук. Ніхто з нас до цього не бачив наживо борсука. взагалі борсуки живуть у го- рах Криму, але зрідка і у степу. Нам стало його шкода. Але що ми могли зробити? Ми тільки пожартували, мов Анета зробила борсука без- хатченком, та тварині від цього легше не стало. Де він знайде нову домівку? Рівний степ, лісу нема, кургани знищуються. Наступного разу ми намагалися допомогти тваринці, чию домів- ку також зруйнували розкопки. в насипу кур- гану, що я розкопувала, ми знайшли не тільки нору, але і запаси пшениці на зиму та хазяїна нори. Це був крапчастий ховрашок. Нещасна тваринка мабуть заціпеніла від переляку, не намагалася утекти і не виявила спротиву на- віть тоді, коли я взяла її на руки щоб її сфотог- рафувати. Потім ховрашка разом з запасами пшениці, яке заповнило велике відро з верхом, віднесли подалі від кургану в поле і залишили самого. Якщо йому вистачить часу і він зуміє вирити нову нору та запаси їди на зиму ніхто не забере — він перезимує. Ми дали ховрашку шанс на життя. бувають роки, коли той чи інший вид тварин надмірно розмножується. 1978 рік був роком великої плодючості мишей. У селі, де ми зупи- 20 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) наш ювілей нились, щоб докопати останні кургани й зроби- ти розвідку курганів для розкопок наступного року, я мала змогу спостерігати комічні сцени полювання тварин. Серед дня молодий півник щодуху втікав з мишею в роті, з якого сторча- ла вже тільки задня половина тулуба миші з лапками й хвостиком, а інші кури наздоганяли його, намагаючись відібрати здобич. Інша сце- на: також у полудень кіт сторожив мишу, яка забігла під край купи хмизу біля тротуару і далі не тікала, її було видно усім. була пізня осінь, і у наметах було холодно. Під базу радгосп нам виділив у селі три маленькі кімнати у старо- му занедбаному будинку. Навіть у приміщенні уночі вода у відрі замерзала. Миші не давали нам спокою — їли харчі, що зберігалися в дик- товому ящику, забиралися кожного дня до всіх у спальні мішки. Та хлопці принесли малень- ке руде кошеня, котрого назвали Куняшою, на честь інститутського лаборанта Куницького. Проблему мишей кошеня вирішило. Розкопки курганів просувалися вслід за сон- цем зі сходу на захід по рівнинному степу до са- мого Перекопського перешийку. Північно-Крим- ський канал вже існував, будувалася його друга черга. Ми розкопували кургани на полях, які го- тували під рисові чеки. Дніпровська вода каналу принесла у сухий степ життя, проте водою треба було вміти користуватися. Корінні кримчани знали, що родючі темно-каштанові ґрунти при зайвому зрошенні швидко засолюються й ста- ють непридатними для землеробства. Саме таке явище ми побачили, коли одного разу, розшуку- ючи курган запланований для розкопок, експе- диційна вантажівка проїжджала повз велике за площею поле, де густо росли буро-червоні будя- ки заввишки до двох метрів. більше нічого там не росло. Це було дуже незвично, я не знала, звідки такі рослини взялися. Голова сільради, у якого я підписувала «відкритий лист» і спитала про те чудернацьке поле, пояснив що сталося. Коли збудували канал, він керував відділенням радгоспу, в підпорядкуванні якого знаходилося те поле. вода була безкоштовна, її було багато, от і поливали самопливом вдень і вночі на свій розсуд. врожаї отримували великі, але невдов- зі вони зникли. Трапилося лихо, солі з глибини землі піднялися на поверхню, з’явилися солон- ці. Рослини, що на них росли, ні для чого не були придатні, не годились навіть як підстилка для скота. Таке явище з’явилося тому, що населення Криму після ІІ Світової війни дуже змінилося, переселенці не володіли знаннями агротехніки південної культури поливного землеробства, а гідрологів у сільському господарстві спочатку не було. вірогідно, такі ж процеси засолонення ґрунту з відповідними наслідками відбувалися і в перших ранньоземлеробських спільнотах з по- ливним землеробством у добу енеоліту—бронзи на різних теренах. Північно-Кримський канал оживив степ, до нього він був зовсім іншим. На власні очі я ба- чила, яким він був суворим, посушливим. Тут були і пилові бурі і міражі навіть ще у 1950-і рр. Їх бачили всі, зокрема і я, учасники археологіч- ної розвідки, яку у 1960 р. проводив ю. Г. Коло- сов по трасі майбутнього Північно-Кримського каналу. Ми бачили наслідки пилової бурі, що знімала чорну землю з поверхні степу і перено- сила її дуже далеко. внаслідок цього кучугури чорної землі, мов снігові намети, були заввиш- ки аж до самого підвіконня хатин. Ми також бачили справжній низовий міраж. він зазви- чай з’являється в пустелі, яким і був тоді крим- ський степ. Міраж був у вигляді незвичного для Криму пейзажу: на передньому плані була широка водяна полоса річки, а берега, ближчо- го до нас, не було видно. Над дальнім берегом вгору здимався зелений крутий схил. На бере- говій терасі стояла дерев’яна хата, трохи далі вздовж річки височіли копни сіна та верби, за ними ріс зелений ліс. Однак, степовий Крим був сухим не завжди. чотири тисячоліття тому тут був вологій клі- мат, про що розповіли нам знахідки рослинних артефактів з наших розкопок курганів. Особ- ливості мікроклімату та близькість Сиваша обумовили збереженість органічних матеріалів з поховань катакомбної культури, що є уні- кальним явищем в археології. в одній ката- комбі біля двох небіжчиків високого соціально- го статусу лежали колосся пшениці, загорнуті у грубу тканину, поруч знаходилися чотири дерев’яні колеса від возу. в експедиційних умо- вах глибоко під землею у катакомбі, не виходя- чи на сучасну денну поверхню, по якій на той час вже гуркотіли трактори готуючи поле для посіву озимини, вдалося зробити консервацію і зберегти ці унікальні матеріали. Катакомбу ми дослідили через отвір у вхідній ямі, порушую- чи правила безпеки. Долівка катакомби була лише трохи притрушена глиною, що впала зі стелі. Ми всі ніби попали машиною часу у добу бронзи, були вражені тим, що в європі ніколи ніхто до нас не знаходив, не бачив наживо, бо органічні речі швидко зникають, розклада- ються. Для роботи зі щоденником, креслення, консервації та фотографування в камері було темно. Щоб її освітити, володя — водій експе- диційної вантажівки, не побоявся можливості розрядити акумулятор авто. він підключив до нього переноску з електричною лампою. вона горіла доти, поки всі необхідні роботи з фікса- ції та консервації матеріалів були виконані. Це зайняло тривалий час, коли я спустилася в ка- такомбу, високо в небі сяяло сонце, коли виліз- ла з неї, була ніч, на небі блищали зірки. весь цей час ніхто не покинув курган, всі чекали на поверхні кінця роботи в ній і раділи археоло- гічному щастю. Акумулятор також витримав, не розрядився. в іншій катакомбі кістки скелета небіжчика високого соціального статусу під час перепохо- вання були обмотані очеретом. Ще в деяких ка- 21ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) Корпусова, В. М. згадуючи минуле такомбних похованнях збереглися підстілки і настил з очерету. Отже, артефакти з рослинної сировини, котрі належали катакомбній культу- ри і датуються ще початком ІІ тис. до Р. Х. до- водять, що кримський степ був придатним для землеробства. На ланах люди сіяли плівчасту пшеницю двох видів: одно — та двозернянку. Її колосся вони зображували на глиняному по- суді. До речі, в Криму до початку 1930-х рр. ще культивували плівчасту пшеницю — полбу. в кримських степових долинах текли річки, в їх плавнях зеленіли болотяні рослини — очерет, ситник, болотниця. По берегам річок здимали- ся віковічні дуби, з яких виготовляли колеса возів. Під вітром в степу покачувалися шов- ково-білі хвилі ковили. Стеблі ковили та бо- лотяних рослин слугували сировиною для ви- готовлення ниток, які використовувались для ткання грубої тканини. Степ дарував нам і побутові сюрпризи, вони іноді ставали проблемами. в Джанкойському районі експедиція отаборилася неподалік села в лісосмузі біля каналу. Готували їжу самотуж- ки, питну воду привозили у великих молочних флягах, які стояли на галявині біля наметів, поруч з обіднім столом. Посуд мили в каналі й полоскали питною водою, для сміття викопа- ли глибоку яму. Такий побут був звичайним для експедицій у степу. Проте якось у всіх по- чали боліти животи. Ми були в цьому не оди- нокі, до нас дійшли чутки, ніби вся експедиція І. М. шарафутдінової захворіла на дизентерію і потрапила у лікарню. Її експедиція працюва- ла у Нижньому Придніпров’ї, далеко від нас, але чого на світі не буває… Такій стан нас не влаштовував. Почали шукати причину цієї хвороби, посилили гігієну, посуд мили тільки питною водою, фляги з нею щільно закривали, викопали нову сміттєву яму, стару закопали, сміття прикопували землею. Нічого не допома- гало. відповідь знайшлася випадково. Коли всі від’їжджали на кургани, в таборі залишалися тільки чергові, роботи їм вистачало. Я також залишилася в таборі, бо був кінець місяця, тре- ба було готувати два звіти. Працювала за обід- нім столом. Раптово на мене зверху посипалося щось біле, незрозумілий порошок і я побачила над головою літак сільгоспавіації, який здоб- рював поля та, не закривши люка з добривом, робив розворот саме над нашим табором. Ось і знайшлась розгадка нашої хвороби — добри- ва. Далі було просто. Я швидко знайшла авіа- торів в колгоспній їдальні. Ми поспілкувалися і проблема була вирішена. згадуючи експеди- ційне харчування, хочу зазначити, що копачі, художники — студенти-практиканти і відпуск- ники — завжди їли те саме, що і археологи і за одним столом. У спекотні дні після їди для чаю всі потребували велику дозу солодкого. Цукор з літрових банок на столі зникав вмить, наси- пали його знов і повторювалось теж саме. Це був інстинкт самозбереження, підтримка сер- ця, яке страждає при тепловому перегріві. за- звичай готували їжу 2—3 чергові, як правило це були студенти, спеціальних кухарів не було. Якщо були труднощі з покупкою продуктів хар- чування, або бракувало часу на приготування їжі — ми харчувалися в їдальнях, купуючи од- наковий для всіх набір страв. Такою була по- бутова рівність усіх в експедиції. На їжу треба було витрачати лише 1,44 руб. польових кош- тів на добу. Крім маленьких проблем, скоріше непоро- зумінь, експедицію чекала справжня дуже не- безпечна проблема. Ми працювали близько від Сиваша, від Литовського півострова, острова Руський, саме там, де двічі армії переходили Сиваш бродом у Громадянську і Другу світову війну. Розкопували кургани біля с. Целінне на землях радгоспу, господарство якого спеціалі- зувалося на вівчарстві. Незадовго до нашо- го приїзду тут сталася трагічна подія. влітку 1978 р. молодий щойно демобілізований з армії солдат-сапер став працювати вівчарем. У степу, де паслися вівці, він знайшов міну і, вважаючи себе справжнім сапером, самотужки почав її розміновувати. від нього знайшли тільки один чобіт. Довелося і нашій експедиції зустрітися з луною війни, що минула. У великому насипу одного з курганів ми знайшли багато вибухоне- безпечних речей: нерозірвану авіаційну бомбу, декілька залізних ящиків з набором снарядів. Останні здавалися готовими до пострілів. На відміну від залізних заіржавлених ящиків гільзи снарядів іржа не торкнулася, латунні голівки блищали мов золоті. знайшли і набої з трасувальними кулями та ін. Я дуже боя- лася дротів, що проходили вглибину насипу. чомусь гадала, що вони ведуть до вибухівки і може через них статися лихо. А виявилося, що вони були телефонними кабелями. Тут сказа- лася психологічна напруга і вплив кінематог- рафічних сюжетів. за моїм проханням володя Доценко поїхав у Джанкой й привіз на курган офіцерів із військового саперного підрозділу та із воєнкомату. У міношукачі військові нам відмовили, кажучи, що археологи працюють краще за саперів, і запропонували подальші знахідки боєприпасів залишати на відвалі, а вони час від часу приїжджатимуть та забира- тимуть те, що ми знайдемо. Сапери забрали знайдені нами вибухонебезпечні предмети і поїхали. На кургані емоційна напруга зроста- ла. Якщо я на короткий час у справі експедиції відлучалася з кургану, бульдозерист припиняв роботу і чекав на моє повернення. Ми ж працю- вали не тільки ножами та щітками. великий бульдозер С-100 з силою вганяв ніж у тверду мов камінь глину десь на 7—10 см. Та нам щас- тило. Потім в центрі насипу кургану ми розко- пали останки радянського офіцера. На скелеті, що лежав на спині, на поясі була граната-ли- монка з чекою, стопки тонкого паперу для ци- гарок-самокруток, шкіряні ремінці від польової 22 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 2 (27) наш ювілей сумки. Скоріш за все це було поховання офіце- ра, який помер від ран. У насипу ми знайшли також уривки телефонних кабелів, окремі кіст- ки людських скелетів, обгорілі шматки партій- ного та комсомольського квитків, на одному з яких зберігся уривок вірменського прізвища та медаль «за відвагу» з номером. Людина, якій належала ця медаль, загинула тут навесні 1944 р., вона воювала з самого початку війни, бо тільки тоді на медалі «за відвагу» ставили номери, пізніше медалі були без них. Рештки документів і медаль я віддала в шкільний му- зей у Джанкої, яким опікувався місцевий вете- ран війни. за домовленістю з головою сільради рештки скелетів військових в спеціально виго- товленій труні селяни поховали у вже існую- чий братський могилі. Коли голова сільради та інші селяни приїхали із труною за останками військових, одночасно на курган під’їхав са- москид, водій якого працював на будівництві Північно-Кримського каналу. виявилося, що він воював в складі армії, що визволяла Крим від окупації нацистів. Саме тут його батальйон форсував Сиваш навесні 1944 р. він розповів нам про ті вже давні, але незабутні події. Ось ця розповідь. його батальйон перейшов Сиваш надвечір, стояла тиша, німці відступили. На пласкій рів- нині була лише одна висота, курган, в якому раніше німці влаштували бліндаж. Ним ско- ристалися наші військові, до бліндажу підтяг- нули телефонний зв’язок, ось і готовий штаб батальйону. в бліндажі відпочивали втомлені після важкого переходу через Сиваш штаб- ні офіцери, серед яких був молодий вірмен, зв’язкові, ординарці. А на світанку налетів ні- мецькій бомбардувальник і розбомбив курган з бліндажем. загинули всі, хто там спав. Дізнав- шись про наші розкопки кургану, водій са- москиду не міг не приїхати сюди, щоб віддати шану своїм загиблих товаришам та розказати нам як все було. На бровці кургану зібралася вся наша екс- педиція, селяни, всі слухали розповідь учас- ника тих трагічних військових подій. Несподі- вано до нас під’їхав легковик з Сімферополя з Кримканалбуду з куратором нашої експедиції. Хтось зателефонував йому про наші затримки з розкопками кургану. чиновник, не звертаючи уваги ні на кого, закричав: «Горни эти мослы в отвал! Тебя ждут в другом хозяйстве!» боля- че було чути, що гасло: «Ніхто не забутий, ні що не забуто» для чиновницьких прошарків суспільства було порожнім звуком. Наші гості роз’їхалися, а ми продовжили проводити до- слідження кургану. Порушення насипу спос- терігалося за стратиграфією. видно було, що частина насипу була досипана у пізній час, це була сучасна досипка насипу. воронку від розбомбленого кургану засипали після війни, останків загиблих, документів, різного штибу вибухівку ніхто не шукав. Не зважаючи на небезпеку, цей курган ми розкопували за всіма правилами археологіч- них польових досліджень. винагородою за це була поїздка на вихідні у куточок справжнього Середземномор’я, яким вважається Крим. Ми поїхали у Новий Світ, що знаходиться за Суда- ком. від Судака до селища гірська дорога проля- гала високо над рівнем моря. Її перетинав шлаг- баум, в’їзд в селище був за перепусткою, якої у нас не було. Довелося довго розмовляти зі черго- вим, пояснювати йому хто ми такі, що робимо, що знайшли, чому саме сюди приїхали, спрацював і «відкритий лист», в якому було прохання всім органам допомагати в роботі археологічній екс- педиції. врешті-решт нас пропустили. була вже ніч. Під’їхали до селища Новий Світ, яке було видно далеченько унизу біля берега моря. Маши- ну залишили біля дороги. Поскидали спальники біля машини, залишили чергового і пішли вниз до моря через парк якогось пансіонату, в якому вже всі спали. Не побачили і охоронців. Після на- півпустельного степу з курявою та лісосмугами, що не дають прохолоди, парк пансіонату з квіту- чими субтропічними деревами, запашними кві- тами повсюди, тихим шурхотом прозорих хвиль, що набігають на кам’янистий берег моря — все це здавалося нам справжнім раєм, справжнім новим світом. Наступного дня у мене в голові лу- нала думка: у кого вистачить духу на мить ков- тнути принади цього раю й за своєю волею по- вернутися у степ, до небезпечного кургану? Але мої побоювання виявилися безпідставними. На другий день у неділю відразу після обіду молодь стала підходити до мене по одному і питати, коли ми повернемося до дому. Своєю домівкою коман- да вважала наметовий табір у степу. Моральна атмосфера в експедиції була така, що ніхто не хотів від’їжджати з експедиції та повертатися до Києва, хоча там його або її чекали невідкладні справи, навіть мала дитина, як от у Іри Молод- чикової. Участь у Північно-Кримський археологічній експедиції дала всім нам, сподіваюся і Світлані Сергіївні, дуже багато. Ми отримали численні якісно нові археологічні матеріали. Незабутні- ми стали подорожі вихідного дня по історичним теренам та ландшафтним пам’яткам Криму. Ми відчули дух співробітництва у закритому колективі. Експедиція зробила друзями мало- знайомих чи зовсім незнайомих людей. Якийсь час ми жили без ідеологічного тиску, отримали справжній моральний відпочинок, хоча фізич- но працювали багато. Такими я пам’ятаю деякі епізоди з нашого ми- нулого, з експедиційного життя. зараз Світлана Сергіївна поважна людина, відома шанована археологиня в Україні та за її кордонами. ба- жаю їй щастя та нових творчих успіхів.

Ähnliche Einträge