Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.

Статтю присвячено дослідженню діяльності одного з найбільших осередків керамічного промислу Середньої Наддніпрянщини ХІХ — початку ХХ ст. с. Дибинці Богуславського району Київської області у контексті розвитку народних художніх промислів. Висвітлено локальні особливості художньої культури Богусл...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2018
1. Verfasser: Руденко, О.О.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут археології НАН України 2018
Schriftenreihe:Археологія і давня історія України
Schlagworte:
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162433
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ — ХХ ст. / О.О. Руденко // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 4 (29). — С. 361-385. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-162433
record_format dspace
spelling irk-123456789-1624332020-01-10T01:26:40Z Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст. Руденко, О.О. Архівні матеріали та історичні дослідження Статтю присвячено дослідженню діяльності одного з найбільших осередків керамічного промислу Середньої Наддніпрянщини ХІХ — початку ХХ ст. с. Дибинці Богуславського району Київської області у контексті розвитку народних художніх промислів. Висвітлено локальні особливості художньої культури Богуславщини; проведено аналіз художніх засобів декорування керамічних виробів; визначено типологію асортименту продукції за її функціональним призначенням; виокремлено й охарактеризовано п'ять етапів у існуванні дибинецького керамічного промислу; проведено мистецтвознавчий аналіз найбільш показових творів; введено до наукового обігу нові імена місцевих майстрів-керамістів та окреслено місце Дибинецької фаянсової фабрики графів Браницьких в українській художній культурі ХІХ ст. The article is devoted to the study of the activity of one of the largest ceramic craft center of the Central Naddnipryanschyna from the 19th and early 20th centuries which is Dybyntsi village located in Boguslav district of Kyiv region in the context of the development of folk arts crafts. The local features of the art culture of Boguslav region were illuminated; the artistic means of ceramic products decoration were analyzed; the typology of the products assortment was determined according to its functional purpose; the five stages in the existence of the Dybyntsi’s ceramic industry were distinguished and characterized; the art criticism analysis of the most revealing works was conducted; the new names of local ceramic masters were entered into scientific circulation and the place of the Dybyntsi’s Branicki’s County faience factory was outlined in the Ukrainian arts culture of the 19th century. 2018 Article Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ — ХХ ст. / О.О. Руденко // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 4 (29). — С. 361-385. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 2227-4952 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162433 008:738(477)”15-19” uk Археологія і давня історія України Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Архівні матеріали та історичні дослідження
Архівні матеріали та історичні дослідження
spellingShingle Архівні матеріали та історичні дослідження
Архівні матеріали та історичні дослідження
Руденко, О.О.
Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
Археологія і давня історія України
description Статтю присвячено дослідженню діяльності одного з найбільших осередків керамічного промислу Середньої Наддніпрянщини ХІХ — початку ХХ ст. с. Дибинці Богуславського району Київської області у контексті розвитку народних художніх промислів. Висвітлено локальні особливості художньої культури Богуславщини; проведено аналіз художніх засобів декорування керамічних виробів; визначено типологію асортименту продукції за її функціональним призначенням; виокремлено й охарактеризовано п'ять етапів у існуванні дибинецького керамічного промислу; проведено мистецтвознавчий аналіз найбільш показових творів; введено до наукового обігу нові імена місцевих майстрів-керамістів та окреслено місце Дибинецької фаянсової фабрики графів Браницьких в українській художній культурі ХІХ ст.
format Article
author Руденко, О.О.
author_facet Руденко, О.О.
author_sort Руденко, О.О.
title Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
title_short Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
title_full Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
title_fullStr Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
title_full_unstemmed Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ— ХХ ст.
title_sort діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх— хх ст.
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2018
topic_facet Архівні матеріали та історичні дослідження
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/162433
citation_txt Діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі ХІХ — ХХ ст. / О.О. Руденко // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2018. — Вип. 4 (29). — С. 361-385. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
series Археологія і давня історія України
work_keys_str_mv AT rudenkooo díâlʹnístʹdibinecʹkogooseredkukeramíkivukraínsʹkíjhudožníjkulʹturíhíhhhst
first_indexed 2025-07-14T14:59:08Z
last_indexed 2025-07-14T14:59:08Z
_version_ 1837634839740678144
fulltext 361ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) удк: 008:738(477)”15-19” О. О. Руденко ДІЯЛьНІсТь ДиБиНЕЦьКОГО ОсЕРЕДКУ КЕРАМІКи В УКРАїНсьКІЙ хУДОЖНІЙ КУЛьТУРІ хІх—хх ст. архівні Матеріали та іСторичні доСлідження Статтю присвячено дослідженню діяльності одного з найбільших осередків керамічного про- мислу Середньої наддніпрянщини хіх — початку хх ст. с. Дибинці Богуславського району Київської області у контексті розвитку народних художніх промислів. Висвітлено локальні особливості ху- дожньої культури Богуславщини; проведено аналіз художніх засобів декорування керамічних виробів; визначено типологію асортименту продукції за її функціональним призначенням; виокремлено й оха- рактеризовано п’ять етапів у існуванні дибинець- кого керамічного промислу; проведено мистецтвоз- навчий аналіз найбільш показових творів; введено до наукового обігу нові імена місцевих майстрів-ке- рамістів та окреслено місце Дибинецької фаянсо- вої фабрики графів Браницьких в українській ху- дожній культурі хіх ст. ключові слова: наддніпрянщина, Київщина, Дибинці, художні промисли, кераміка, декоруван- ня, хіх—хх ст. Вступ. українська художня культура з дав- ніх часів являлась квінтесенцією світобачення та духовних цінностей народу, містила в собі коди вираження і передачі глибоких народних традицій у художньо-образній формі. Поряд з академічними видами мистецтва в станов- ленні національної культури важливе місце займає народне мистецтво, яке є полікультур- ним явищем, що відбиває художньо-естетичні та світоглядні погляди його носіїв. усі види українського народного мистецтва мають за- гальнонаціональні риси, а також самобутню локальну специфіку образної мови та влас- ні характерні риси. вони є одним з ключових факторів етнокультурного районування украї- ни, адже кожен регіон має свою особливу тра- диційну культуру та побут, що вирізняє його з- поміж інших. згідно визначених етнокультурних районів у центрі країни розташована середня над- дніпрянщина (середнє Подніпров’я), яка охоп- лює більшість київської, черкаської, частини чернігівської, Полтавської, житомирської, сум- ської, вінницької, кіровоградської та дніпровсь- кої обл. це одна з найдавніше заселених тери- торій україни. Протягом багатьох століть тут відбувалося становлення спочатку давньорусь- кої, а потім і української народності. край був прогресивним у розвитку як економічної, так і соціально-культурної складової, адже через дану територію здавна пролягали внутрішні та між- народні торговельні шляхи, а відносно близьке розташування до столиці дозволяло жителям орієнтуватися у провідних ідеях суспільства. богуславщина як певний торговельний та культурний центр протягом хіх — початку хх ст. була сприятливою місцевістю для роз- витку народних художніх промислів — тут процвітало ткацтво, гончарство, кушнірство, обробка деревини тощо (ніколенко 1994, с. 5). окремої уваги потребує дослідження кераміч- ного промислу села дибинці, адже місцеве гон- чарство проіснувало кілька століть, воно має глибоке коріння, власні традиції та локальні особливості, а вироби тутешніх майстрів відомі по всій україні та за кордоном. постановка проблеми. дослідження твор- чого спадку дибинецьких гончарів у контексті української художньої культури виявляє низ- ку невисвітлених питань стосовно розвитку, становлення і загасання промислу в осередку. крім того, поглибленого аналізу потребують художні особливості оздоблення та формотво- рення керамічних виробів, є необхідним роз- ширення відомостей стосовно провідних народ- них майстрів осередку.© о. о. руденко, 2018 362 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження Актуальність дослідження. відомо, що провідним осередком керамічного промислу середньої наддніпрянщини в хіх — на по- чатку хх ст. були дибинці — село неподалік м. богуслава, що на київщині. вже у хVіі ст. тут було засновано цехове братство, яке об’єднувало майстрів місцевих та з навколиш- ніх сіл, існувала гончарна школа (ионов 1912, с. 4). століттями традиції і секрети ремесла пе- редавались від батька до сина — так утворили- ся цілі династії дибинецьких гончарів, доробок яких є вагомим внеском у скарбницю культури українського народу. на сьогоднішній день лише у фондах націо- нального музею українського народного деко- ративного мистецтва (далі нМундМ) зібрано більше 600 творів дибинецької кераміки, а за- гальна їх кількість у приватних збірках і музе- ях україни сягає 1000 виробів. Проте досі ніхто комплексно не вивчав мистецьку і культурну своєрідність цього центру, щоб виявити почерк майстрів, пояснити художню стилістику і само- бутність формотворення, їх специфічне плас- тичне моделювання, сюжетне оздоблення. діяльність дибинецьких керамістів періо- дично привертала увагу дослідників завдяки участі найвидатніших місцевих гончарів у все- російських виставках та ярмарках, співпраці з музеями україни. це стало причиною того, що невідомими залишилися імена низки кустарів, які також були талановитими керамістами, але не мали змоги брати участь у подібних заходах з матеріальних чи інших причин. у даній публі- кації подано реєстр дибинецьких гончарів дру- гої половини хіх—хх ст., складений автором статті згідно імен майстрів, що зустрічаються у науково-облікових картотеках провідних му- зеїв україни, літературі та на основі інформа- ції, отриманої від жителів села дибинці під час краєзнавчих експедицій (додаток). Метою даної статті є комплексний аналіз локальних особливостей декорування та спе- цифіки формотворення дибинецьких кераміч- них виробів; дослідження становлення, роз- витку і згасання гончарства на тлі художньої культури богуславщини. Огляд літературних джерел. зацікав- леність дослідників у вивченні особливостей керамічного мистецтва дибинець відображена здебільшого у окремих розвідках або публіка- ціях, присвячених різним аспектам діяльності даного осередку. зокрема н. ф. іонов у праці «гончарний про- мисел в київській губернії» (ионов 1912) поміж висвітлення даних про гончарні центри губер- нії особливу увагу приділяє дибинцям, тоді ще канівського повіту. він наводить інформацію стосовно історії зародження промислу в цьому селі, а саме устрою релігійно-цехового братс- тва, та висловлює припущення, що останнє могло бути засновано не у XVIII ст., а значно раніше (ионов 1012, с. 4). крім того, дослідник представляє класифікацію асортименту глиня- ного посуду (простий, глазурований і мальова- ний), розміри та місцеві назви виробів. також автором висвітлено особливості організації праці в дибинецькому гончарному осередку в кінці хіх — на початку хх ст., форми та об’єми виробництва, процес збуту продукції, місцеві назви гончарних інструментів, будову горна і гончарного круга, назви й основні властивості глин, місцезнаходження глинищ і шахт, про- цеси видобування сировини і її обробки. Пізніше досить глибоке дослідження діяль- ності дибинецьких гончарів провела мистецт- вознавець леся данченко у книгах «народна кераміка наддніпрянщини» (1969) і «народна кераміка середнього Придніпров’я» (1974). ав- тор описує окремі аспекти виготовлення, фор- мотворення і декорування глиняного посуду, технологію приготування ангобів, основні техні- ки розпису (контурного ріжкового малювання, фляндрування), прослідковує походження ос- новних мотивів і елементів оздоблення («гребін- ці», птахи, риби, рослинні та геометричні еле- менти тощо). у своїх працях мистецтвознавиця визначає дві групи кераміки наддніпрянщини й окреслює їхні характерні риси — північна (київська) і південна (черкаська), до якої влас- не і належить спадок дибинецьких майстрів. л. данченко встановлює династійні зв’язки найвідоміших гончарних родин цього осередку і коротко характеризує їх діяльність. у національному науковому щорічнику «українська керамологія» було опубліковано частину фотоархіву мистецтвознавця Юрія ла- щука, де оприлюднено велику кількість ілюст- рацій дибинецького майолікового посуду (По- шивайло 2002). використання таких елементів розпису на посуді як «кривульки», зигзаги, виноград, зоб- раження кіз, риб і птахів, а також характерні риси їх виконання дибинчанами, дослідила галина івашків у книзі «декор української народної кераміки хіV — першої половини хх століть» (2007). у ііі томі «історії декоративного мистецтва україни» у розділі «гончарство» мистецтвоз- навці о. клименко, л. сержант та г. істомі- на (2009) привертають увагу до особливостей форми і розпису дибинецького посуду хіх ст., а саме великої макітри з нахилом усередину, мальованого глечика з яйцеподібним тулубом і розгорнутими вінцями зі зламом біля осно- ви, «миски до лавки» (з колінчастим зламом вінець). дослідниці вказують, що промисел даного осередку набув найбільшого розвитку у іі половині хіх — першій третині хх ст., про- слідковують «еволюцію стилістики дибинець- ких підполивних розписів» (с. 127) і вказують на «своєрідне барокове мислення творців диби- нецької кераміки» (с. 128). у IV томі «історії декоративного мистецтва україни» у розділі «гончарство», який присвя- 363ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. чено гончарству україни хх ст. (ред. г. скрип- ник 2011), ці ж дослідники наводять імена низки талановитих майстрів-керамістів з ди- бинець першої третини хх ст., а також дослід- жують традиційність та інновації у оздобленні місцевої майоліки початку хх ст. висвітлю- ють основні риси творчості каленика Масюка (1876—1933), василя Масюка (1900—1988), оріона старцевого (1891—1976), герасима гарнаги (1905—1965), Михайла тарасенка (1921—1995). заснування і функціонування дибинець- кої фаянсової фабрики графів браницьких за першоджерелами дослідила мистецтвознавець ольга Школьна у науковій публікації «фаянсо- ва перлина в короні роду графів браницьких- воронцових» (2012, с. 49—56). серед іншого у даній праці висвітлено обсяги виробництва, територію збуту і цінову «політику» фабрики у різні роки, асортимент продукції й основні еле- менти її декору (гравірування і колорування). крім того, автор робить припущення стосовно місця розташування приміщень підприємства, вказує кількість і фаховий розподіл працівни- ків. Походження досить рідкісного посуду «бин- чики», який побутував у дибинцях, було до- сліджено ольгою Школьною у статті «бинчики в культурній традиції україни хіх — середини хх століття» (2014, с. 285—293) (рис. 1). автор визначила характерні риси оздоблення, типо- логію форм, призначення і особливості вико- ристання цього посуду. М. казаковим було проаналізовано органі- зацію роботи дибинецького цехового братства, його особливості і основні функції у публікації «дибинецьке цехове братство (1742—1909)» (2014, с. 85—91). автор робить припущення щодо дати заснування і припинення діяльності даного об’єднання, проте воно в певній мірі су- перечить інформації з інших досліджуваних нами джерел, а саме вищевказаних праць н. ф. іонова та л. данченко. історія краю. одним із самобутніх яскра- вих осередків народних промислів наддніпрян- щини протягом багатьох століть була богуслав- щина — район, розташований на південному сході київської області. Місто богуслав було засноване князем ярославом володимирови- чем (Мудрим) на початку хі ст. як оборонне укріплення південних кордонів київської русі і заселене полоненими поляками. через своє розміщення ця територія постійно зазнавала нападів татар (1240 р. місто було майже зруй- новане), а в другій половині хIV ст. згідно умов унії, поряд з іншими землями київщини, її було передано великому князівству литовсь- кому, яке з часом стало частиною речі Поспо- литої (історія…, арк. 2). згідно адміністративного поділу того часу 1589 р. було утворене богуславське староство, яке януш острозький наділив низкою при- вілеїв та прав. 1620 р. сигізмундом ііі вазою містові їх було підтверджено і надано маг- дебурзьке право, звільнення майже від усіх повинностей, окрім військової, і дозвіл на ви- користання власного герба і магістратської хо- ругви. у богуславі функціонували органи міс- цевого самоврядування, а нові вольності дали поштовх до стрімкого розвитку ремісництва і торгівлі, збільшення кількість дворів, також тут було збудовано польський замок (ніколен- ко 1994, с. 5). з часом богуславське староство об’єднувало все більше довколишніх сіл, що зміцнювало адміністративну, економічну та культурно- комунікативну сфери життя. на цій території здавна існували перипетії між православним і католицьким духовенством (історія… арк. 5), проте, не зважаючи на це, релігійна складова була дуже вагомою у формуванні культурної самосвідомості та духовних потреб населення. до сьогодні у місті зберігся чоловічий монастир, який був заснований ще у хVI ст. польським королем стефаном баторієм у якості привілея православному духовенству і протягом століть кілька разів змінював підпорядкування (ніко- ленко 1994, с. 90). у пам’яті народу лишила слід ще одна сакральна споруда міста — дерев’яна Покровська церква, яка була збудована не піз- ніше XVII ст., оскільки у середині століття бог- Рис. 1. бинчик, лаврентій тридід, початок хх ст., діаметр вінець (далі — д) — 15, діаметр денця (далі — д) — 11,5, висота (далі — в) — 29,5 см, фон- ди нМундМ, к-245 364 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження дан хмельницький вже проводив тут міжна- родні прийоми, про що свідчить ряд документів (ніколенко 1994, с. 92). окрім того, за переказами та припущення- ми дослідників-краєзнавців, дочкою священ- ника саме цього храму є славнозвісна Маруся богуславка, яка на початку століття потрапи- ла в турецький полон, стала дружиною паші та зуміла визволити 300 полонених українських козаків (історія… арк. 7). так подвиг українки- патріотки з богуславщини став основою для однойменної народної думи «Маруся богуслав- ка», яка поповнила скарбницю пісень українсь- кого народу. жителі означеного міста і довколишніх сіл брали активну участь у повстанні наливайка та 1648—1654 рр. у визвольній війні під проводом б. хмельницького. в кінці хVII ст. богуслав став спочатку сотенним, а потім полковим міс- том богуславського полку (історія… арк. 3). тож переважна більшість мешканців цього регіону мали козацьке походження. вони стали носія- ми славнозвісної традиційної козацької культу- ри краю. на богуславщині бували і провадили свою діяльність славетні Петро сагайдачний, богдан хмельницький, самійло самусь, семен Палій. 1620 р. населення богуслава налічувало 400 козацьких, 100 міщанських і 15 єврейських дворів (історія… арк. 5—6). важливе значення для формування суспіль- ної свідомості мала церква. величні сакральні споруди з настінними розписами та образами збирали прихожан у богуславі (Параскевська та Покровська церкви, Миколаївський монас- тир), чайках (свято-Миколаївська церква), бороданях (церква в ім’я воскресіння) та ди- бинцях (церква в ім’я успіння Пресвятої бого- родиці). 1799 р. богуславське староство перейшло у власність графа ксаверія браницького, що придбав його у станіслава Понятовського за 4 млн. злотих (за іншою версією виграв у кар- ти). Після цього магдебурзьке право тут було ліквідоване і відбувся ряд змін у господарчій та культурній життєдіяльності регіону (ніко- ленко 1994, с. 6). найбільше поповнення казни відбувалось за рахунок аграрного сектору, адже основною безоплатною робочою силою у той час були селяни, які мали зобов’язання відробляти панщину. крім того, на території ключа були збудо- вані та активно експлуатувалися водяні мли- ни, винокурні, хохітвянський цукровий завод і дибинецька фаянсова фабрика (Перерва 2010, с. 121). у богуславі та в турчиному лісі були зведені графські маєтки. саме ж повітове міс- течко, як і раніше, лишалося ремісничим і тор- гівельним центром, у якому стрімко покращу- валась демографічна та економічна ситуація, відбувалися соціально-культурні зрушення. значно збільшилася та укріпилась єврейська община, яка потерпала постійні утиски з боку містян та козаків, здебільшого на основі еконо- мічних інтересів (особливо вона постраждала під час гайдамаччини 1768 р.). Проте євреї на- лагодили міжнародні торговельні зв’язки — за- куповували товар в ляйпцігу та франкфурті, чим налагоджували взаємодію між богуславсь- кими та європейськими ремісниками і народни- ми майстрами (єврейська… арк. 1). Протягом хіх ст. у місті та його околицях функціонували гамарня (металообробна фаб- рика), меблева, воскобійна, фаянсова, цукер- кова, суконні фабрики, миловарний, свічко- вий, чинбарний (для обробки шкіри), мідний, машинобудівний, винокуренний, пивоварний і кілька цегельних заводів. Поряд із цим збіль- шувалась кількість ремісників таких профілів як кравці, шевці, ковалі, гончарі, столяри, теслі, бондарі, ткачі та кушніри (виготовляли широковідомі на той час богуславські кожухи) (історія… арк. 4). тричі на тиждень у богуславі проводились базарні дні і вісім разів на рік проходили ве- ликі святкові ярмарки, на які приїздили куп- ці та торговці з віддалених куточків україни (дело… 1885, арк. 5). таким чином відбувався культурний обмін між населенням, а завдяки конкуренції проводилась оцінка майстрами по- питу товарів та орієнтація на кращі взірці на- родних промислів. з релігійної точки зору за об’єктивними причинами на богуславщині довгий час пара- лельно існувало православне, католицьке та єврейське віросповідання. у період панування польської шляхти на цих землях проводились заходи по окатоличенню місцевого населення, чинились утиски православ’я. Проте не можна не відмітити будівництва як православних, так і католицьких храмів у цей період. зокрема, 1825 р. у богуславі син ксаверія браницького владислав збудував кам’яний латинський кос- тел (Похилевич 1864, с. 331—362), а за фінан- сової підтримки його матері олександри — з 1848 по 1861 рр. у центральній частині міста збудовано кам’яну троїцьку церкву (Перерва 2010, с. 122), яка була взірцем архітектури за- хідно-європейського класицизму. з 1818 р. при богуславському монастирі працювало духовне училище. це відкривало можливість прихожа- нам бачити кращі зразки стінопису, іконопису й архітектури у храмах, брати участь у бого- служіннях і співу в хорах. у 1897 р. єврейська община богуславщини вже налічувала сім з половиною тисяч жи- телів, що вдвічі перевищувало кількість право- славного населення. у місті працювали велика синагога та 15 молитовних будинків за профі- лями людей (кравців, шевців, ткачів, кушнірів, столярів, братства погребельників тощо). на початку століття при общині у богуславі існу- вали типографія та «лікарняне братство», що пізніше стало лікарнею, товариством допомоги бідним і опіки сиріт (єврейська… арк. 5). 365ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. освіта краю розвивалась також відокремле- но по кожній парафії — працювали церковно- приходські школи, трикласне духовне училище (бурса). Після відміни кріпацтва значно зросла кількість шкіл, почали відкриватися державні (удільні) заклади, в яких з часом відбувся пос- туповий перехід до спільного навчання євреїв, православних і католиків, без поділу учнів за гендерною ознакою. тож можна стверджувати, що соціально-культурне життя богуславського краю розвивалось на основі перетину козаць- кого, польського та єврейського світобачення і звичаєвості, формуючи власне обличчя й ло- кальні особливості. культурно-мистецьке життя богус- лавщини здавна було насиченим, адже тут розвивалось як народне, так і професійне мистецтво. формування художньо-естетично- го сприйняття світу та опанування основ ма- лярства пройшло у богуславі для видатного українського живописця алімпія галика, який вчився іконопису у дяка богуславської Пок- ровської церкви. з часом він уже малював іко- ни на ярмарковий продаж, де і познайомився з київським іконописцем, який запросив алім- пія на роботу. завдяки службі у києво-Печерській лаврі, галик став майстром станкового і монумен- тального живопису, у творчості якого спостері- гався поступовий відхід від канонічних правил на користь ширшого використання народних традицій. збереглися його портретні роботи, алегоричні сцени, образи мучеників і святих, монументальні роботи на історичні теми, стін- ні розписи успенського собору та троїцької надбрамної церкви. дослідники підкреслюють, що алімпій галик стояв біля витоків українсь- кої національної художньої школи, втілюючи у своїх роботах велике захоплення красою при- роди (ніколенко 1994, с. 17). серед мальовничих краєвидів богуславщи- ни 1807 р. народився ще один видатний худож- ник, ім’я якого звучить поряд з кобзаревим — іван Максимович сошенко. у Покровській церкві занесено запис до церковної книги про його народження та хрещення. дитячі роки майбутнього маляра і педагога пройшли се- ред гористої місцевості богуслава та на крутих берегах річки рось, про красу яких він писав: «Як в панорамі бачу я красу української приро- ди, ті незабутні краї, де кращі провів я роки» (рос. мовою) (ніколенко 1994, с. 26). цю місцевість називають «малою батьківщи- ною» видатного українського діяча, художни- ка і поета — тараса григоровича Шевченка. у дитячі роки він двічі приїздив до богуслава на ярмарки, де мав змогу бачити кращі взірці виробів народних майстрів-керамістів, ткачів і художників, величні архітектурні споруди, що справило незабутнє враження на малого тараса. будучи вже дорослим, поет згадував: «то була моя перша зустріч з великим містом з церквами і різним-різним людом, що зібрався на величезну торговицю» (салій 2010, с. 307). як і для його майбутнього друга, сошенка, ди- тячі враження, пов’язані з цим краєм, зіграли значну роль у формуванні самоідентичності, ментальності та художньої уяви цих митців. життя різних верств місцевого населення, життєвий устрій і краса скелястих берегів річки рось, крутих пагорбів з лісами і широких полів знайшли відображення у низці літературних творів письменників, які жили на богуслав- щині — Шолом-алейхема, Марії олександрів- ни вілінської (Марко вовчок), івана семенови- ча нечуя-левицького, олександра Матійка. важливою частиною культурного життя бо- гуславщини було музикування. здавна при кожному храмі функціонували церковні хори, які виконували на богослужіннях кращі взір- ці молитов, псалмів і релігійних гімнів. крім того, розвивалось народне музичне мистец- тво, зокрема бандурне. це являло собою певну народну школу, адже кожен виконавець мав кілька учнів, яких навчав грі на інструменті, а також давніх кобзарських пісень і дум. ві- домим богуславським кобзарем і придворним музикантом хVIIі ст. був Матвій волошин, у якого 1748 р. вчився гайдамацький бандурист данило бандурка (рихлеєвський) (Музичне… арк. 11). Пізніше, на межі хіх—хх ст. стане відомим ім’я бандуриста з с. Медвин антіна Митяя, який свого часу вчився у гната хоткевича та грав разом з дмитром гонтою. як учасник на- ціонально-визвольного руху цей бандурист був висланий до сибіру за антидержавницьку про- паганду, він виконував безліч народних побу- тових пісень та дум (Музичне… арк. 12). важ- ко переоцінити внесок кобзарів у формування національної ідентичності, самосвідомості, пе- редачу народної пам’яті та генетичного коду українців. художні ремесла богуславщини. з роз- витком капіталістичних відносин народні ре- месла піднялися на новий рівень, задовольня- ючи не лише ужиткові, а й естетичні потреби населення. так, вироби народних майстрів, які увібрали у себе багатовікові традиції, вийшли за рамки господарчої необхідності і з часом до- сягли значного мистецького рівня. змінилась організація роботи, майстри об’єднувалися у мануфактури і цехи, поширилося використан- ня вільнонайманої праці, удосконалювалася техніка виробництва, відбувалася інтеграція з традиціями інших регіонів і країн, не втрачаю- чи при цьому особливих локальних рис. великою віхою народного мистецтва богус- лавщини здавна були ремесла, пов’язані з тек- стилем — вишивка, ткацтво, килимарство, а також виготовлення кожухів. з кінця хVііі ст. у містечку діяла шовкоткацька мануфактура, а пізніше відкрилась фабрика художніх виробів. довгий час на території україни богуславська 366 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження школа ткацтва славилася поряд з київською, кролевецькою, ніжинською та ін. (ткацтво… арк. 1). особливістю місцевих тканих виробів є двос- тороннє поперечно-смугасте розташування узору, давніші зразки були декоровані народ- ними геометричними мотивами з видозмінени- ми рослинними зображеннями, запозиченими у західноєвропейській традиції. дослідники відзначають вплив місцевої школи ткацтва на стилістику кролевецьких рушників (селівачов 2009, с. 31). у хіх ст. на ярмарках особливо славилися хут- ряні та шкіряні вироби богуславських кушнірів. характерною особливістю декорування місцевих підрізних кожухів було орнаментування області талії та вшитих бокових клинців (семенова 2013, с. 142). дослідники відмічають, що аплікаційне оздобленнях жіночих кожухів канівського пові- ту має яскраві спільні риси зі східною орнамен- тикою (селівачов 2009, с. 55), що свідчить про розширення локальних традицій та стилізацію кращих взірців декору інших країн. в цілому слід зазначити, що цей вид верх- нього одягу був досить коштовним, тож носи- ти його могли найчастіше багатші прошарки населення. Ймовірно таке щедре оздоблення богуславські майстри робили, орієнтуючись на одяг польських шляхтичів, вбрання яких від- повідало еталонам тогочасної моди. у богуславських вишитих сорочках спостері- гається візуальне геометричне розмежування між основним рослинним візерунком. слід від- мітити, що з часом у вишивці стали переважа- ти зображення реалістичних квітів (троянди, гвоздики, калина тощо), витіснивши традицій- ні геометричні елементи. отже, можна зробити висновок, що харак- терною локальною рисою оздоблення виробів народних майстрів богуславщини є гармонійне поєднання реалістичних фітоморфних зобра- жень з багатим асортиментом спільних геомет- ричних елементів, зумовлене формою виробу та його функціональним призначенням. такий же підхід можна побачити і в розписах місцевої кераміки. основні етапи існування дибинецько- го осередку керамічного мистецтва. для детального осмислення місця дибинецького гончарства в українській художній культурі необхідно поетапно прослідкувати розви- ток промислу даної місцевості у поєднанні з мистецтвознавчим аналізом збережених на- турних виробів. дане дослідження базується на працях відомих мистецтвознавців, оригі- нальних артефактах, що зберігаються у музе- ях україни, звітах про археологічні розвідки в богуславському районі, матеріалах, наданих дибинецькою сільською радою, та інформації, отриманої автором статті від місцевих жителів під час експедицій до досліджуваного осередку (архів о. руденко). у контексті історії українського керамічного мистецтва, враховуючи регіональні особливості промислу в дибинцях, можна умовно виокре- мити п’ять періодів існування гончарства дано- го осередку, кожен з яких має свої характерні ознаки: 1) період дибинецького цехового братс- тва (≈хVI—хVII ст. — кінець хіх / початок хх ст.); 2) розквіт мальованої кераміки («золо- та доба») — кінець хіх — початок хх ст.; 3) ар- тільний період довоєнних років — 1920—1930- ті рр. 4) гончарство середини хх ст.; 5) період згасання промислу — 1960—1990-ті рр. Про точний час виникнення гончарства у до- сліджуваному осередку немає жодної інформа- ції, проте недостатньо родючі ґрунти у цій міс- цевості та наявність великої кількості глинищ і піску свідчать про те, що промисел тут був одним з основних видів заробітку селян із дав- ніх часів. крім того, високий рівень гончарства підтверджується рештками глиняних виробів, виявлених під час археологічних розвідок ос- танніх років на території села. дані фрагменти вкриті поливою і розписані характерним диби- нецьким мотивом «гребінці» і «квіти» червоним, зеленим та коричневим ангобом на світлому тлі (сорокун 2012, с. 16). найпершим документальним свідченням того, що місцеві жителі були гончарями, є при- бутково-видаткова книга дибинецького братс- тва, яке мало релігійно-цехові ознаки (ионов 1912, с. 4). дане джерело не вказує на час появи промислу в селі, тому що найперший запис у ній зроблено 1745 р., а початкові сімдесят сторінок втрачено (лебединцев 1862, с. 13). крім того, н. іонов пише, що «…попередні книги повніс- тю втрачено» (рос. мовою) (ионов 1912, с. 4), тобто така книга могла бути не одна. наявність подібного цехового братства у за- значений період являлась показником досить високого рівня розвитку промислу в тій чи ін- шій місцевості, адже для виконання своїх пря- мих функцій воно мало включати значну кіль- кість гончарів (данченко 1974, с. 50). на сьогодні існує дві думки щодо дати засну- вання дибинецького цехового братства. одна з них з’явилась зовсім нещодавно у публікації дослідника М. казакова. спираючись на зве- дення у дибинцях храму успіння Пресвятої богородиці 1742 р., він припускає, що «братство заснували незабаром після відкриття місцевої церкви», адже до того тутешні жителі не мали свого храму і належали до свято-Миколаївсь- кої парафії, що була розташована у сусідньому селі чайки (казаков 2014, с. 86). давнішу дату утворення даного релігійно- цехового братства припускає мистецтвознавець л. данченко, яка у своїй роботі «народна ке- раміка середнього Придніпров’я», керуючись збереженими у прибутково-видатковій книзі відомостями, пише: «…за аналогією з такими самими книгами київського гончарного цеху ті 69 сторінок, яких бракувало, могли міс- 367ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. тити записи щонайменше за 50 років. Тобто, братство в Дибинцях, очевидно, було засно- ване ще в кінці хVіі ст…» (данченко 1974, с. 50), і висловлює припущення, що аналогічно до інших великих гончарних осередків вже у хVіі ст. тут виготовляли посуд, вкритий кольо- ровими ангобами та поливою зі свинцю. Подібну позицію мав також н. іонов (1912, с. 4), який вказував на схожість всіх рис внут- рішнього устрою даного цехового братства з подібними об’єднаннями XV—XVII ст., тому висловив впевненість, що «безсумнівно, однак, що братство в Дибинцях існувало значно раніше…» (рос. мовою). крім того, пояснюючи, що назва посади головного керівника братства «цехмістер» походить від слова «цех», дослідник пише про існування з незапам’ятних часів в селі ремісничо-гончарного цеху для покращен- ня організації керамічної справи, який з часом перетворився у братство (ионов 1912, с. 5). з вищевикладеного можна зробити висно- вок, що цілком ймовірно це відбулося за часів будівництва місцевої церкви, що додало до суто цехових завдань певні релігійні та соціаль- ні функції, розширило асортимент виробів з виключно ужиткових предметів та посуду до виробів сакрального призначення. навіть на початку хх ст. тут виготовляли курильниці, миски з чарункою для свічки та тарілки із на- мальованим хрестом на денці. це об’єднання успішно діяло щонайменше протягом двох століть і, поступово втрачаючи свої функції, припинило своє існування на по- чатку хх ст. згідно дослідження л. данченко воно повністю розпалося 1917 р. (1974, с. 49). М. казаков (2014, с. 89) свідчить, що вже в кін- ці хіх ст. братство занепадає у релігійному значенні, багато братчиків переходять у про- тестантські церкви, а після законодавчої лікві- дації цехів у російській імперії 1900 р. майс- три-керамісти почали об’єднуватися в артіль, а також працювати самостійно. фрагменти дибинецької майоліки доби пізнього середньовіччя, віднайдені археологом а. сорокуном (2012, с. 24), дають можливість отримати загальне уявлення про типологію ви- робів даного періоду та їх оздоблення. Підйом- ний матеріал являє собою частини полив’яного мальованого посуду та іграшку. дослідивши дані фрагменти, серед знахідок 2012 р. мож- на ідентифікувати елементи вінець мисок і тарілок різних за формою, двох горщиків та, ймовірніше за все, глечика. частини виробів розписані відповідно до давньої дибинецької традиції у типовій коль- оровій гамі — по блідо-жовтому, майже білому тлі, вінця вкриті коричневим, червоним, зеле- ним та блакитним ангобом мотивом «гребінці» або концентричними лініями, на фрагментах глечика зображено шестипелюсткову квітку, утворену чорним контуром і розмальовану зе- леним та червоно-коричневим ангобом у ото- ченні геометричних елементів, що також ут- ворюють квіти. два із семи знайдених вінець мають хвилясту форму, тобто виготовлені мето- дом ручного формування по сирій глині. Пізніше цей спосіб використовувався не до- сить часто, здебільшого у виготовленні ваз, вазонів і бабників (форм для випікання вели- кодніх пасок). у 2013 р. археолог віднайшов округлу пустотілу полив’яну іграшку з отвором у центрі, по коричневому тлі оздоблену хвиляс- тими зеленими та світло-жовтими мазками, яка також атрибутована як виріб доби пізнього середньовіччя (XVI ст.) (сорокун 2013, с. 24). Ймовірно, через отвір іграшку наповнювали сипучими речовинами і вона використовува- лась як брязкальце. більш пізніми виробами, що дають мож- ливість глибше проаналізувати художні особ- ливості майоліки першого періоду, є збережені завдяки музеєфікації глечик з Полтавсько- го (данченко 1974, с. 67) та богуславського краєзнавчих музеїв, а також велика мальо- вана макітра з двома вухами з білоцерківсь- кого краєзнавчого музею (рис. 2). ці вироби є анонімними й атрибутовані хіх ст., і, як свід- чить о. клименко (2009, с. 122), за формами й оздобленням вони тісно перегукуються з анало- гічними глиняними виробами хVііі ст. власне у декорі цього посуду використано рослинні мотиви на світлому тлі, а саме вигнуту гілку з довгастими листочками і гронами винограду або ж віяло- чи тюльпаноподібними квітами, що гармонійно обплітає вичеревок посудини майже по центру, вдало підкреслюючи її форму і надаючи декору композиційної довершеності. усі розписи містять характерний архаїчний прийом — перекреслення стеблинок рядом по- перечних рисок. у період становлення промислу дибинецькі гончарі виготовляли типовий для наддніпрян- Рис. 2. Макітра, хіх ст., д — 31, д — 17, в — 35 см, фонди бкМ, кн 6994-ік 5182 368 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження щини асортимент народної кераміки. здебіль- шого це столовий і ужитковий посуд, вироби сакрального призначення (рис. 3), іграшки та, як свідчать старожили села, димарі, кахлі, вогнетривку цеглу для фабрик, заводів і цук- роварень (Похилевич 1864, с. 362). художнє оздоблення виробів являло собою поєднання у підполивному розписі рослинних і геометрич- них мотивів, а на найбільш ранніх виробах — з використанням зображень людей (клименко, сержант, істоміна 2011, с. 126). Ми не може- мо достеменно визначити обсяги виробництва даного періоду, але цілком ймовірно, що вони були досить великими, аби задовольняти потре- би людей на ярмарках і базарах, де відбувався збут продукції. тим не менше, гончарі не мали надто високого рівня доходу, адже орендуючи глинища у поміщика, вони могли лишити собі лише 10 % виготовленого товару, а все інше віддавати власникові земель у якості податку (Перерва 2010, с. 120). у першій третині хіх ст. паралельно до кус- тарного промислу в селі існувало фабричне виробництво фаянсового посуду, що певний час займало провідне місце у своєму сегменті (Школьна 2012, с. 49). закономірно припусти- ти, що продукція даного промислового підпри- ємства вплинула на особливості формотворен- ня й декорування народної кераміки, адже для місцевих селян вона відкривала новий кут зору на споживацькі запити елітарних верств насе- лення. у період процвітання виробництва фаянсу тут працювало 105 покріпачених селян і один вільний майстер, який попередньо працював на києво-Межигірській фаянсовій фабриці — мо- дельник григорій новицький (Школьна 2012, с. 50). Ймовірно, що працівники підприємства були і народними керамістами, які завдяки роботі з фаянсом мали змогу бачити вишукані форми посуду та широкий асортимент продук- ції, сюжетне розмаїття скульптур, вдосконалю- вати знання з технології виробництва і декору- вання виробів. асортимент продукції фабрики був дуже роз- маїтим (понад 50 найменувань виробів) і скла- дався з виробів із фаянсу та кам’яної маси, був декорований чорною і білою поливою, «колоро- ваний», із «гравірованими картинами», іноді підведений зеленим, червоним і палевим ко- льором. Після пожежі на києво-Межигірській фабриці об’єми виробництва досягли високо- го рівня, що дало змогу за високу ціну збува- ти продукцію іноді досить посередньої якості. Продаж дибинецького фаянсу відбувався по всій території україни — у київській, во- линській, чернігівській, катеринославській, Полтавській, херсонській і Подільській губер- ніях (Школьна 2012, с. 51). Після отримання 1822 р. Межигірською фабрикою статусу ім- ператорської дибинецьке виробництво стало збитковим і втратило перспективи подальшого функціонування. за різними даними воно було або перепрофільоване, або, проіснувавши до 1840-х рр., припинило існування. за даними дослідження мистецтвознавиці о. Школьної (2012, с. 50) дибинецька фаянсо- ва фабрика була збудована графом ксаверієм Петровичем браницьким з 1807 по 1809 р. на території села, яке перебувало у його володін- нях. ряд приміщень різних за призначенням (фарфурня, поливувальня, робоча хата, брен- гауз, капсульня і два флігелі) розташовува- лись у центрі на березі тоді ще повноводної річ- ки рось. Прямий власник бував у помісті вкрай рідко, та його дружина олександра браницька все ж навідувалась до палацу і наглядала за діяльністю фабрики. Пізніше, 1896 р. між дибинцями і Медвином в урочищі турчино нащадком гетьмана велико- го коронного ксаверія браницького ксаверієм костянтиновичем браницьким за проектом італійського архітектора леонардо Марконі був збудований графський маєток. господар наро- дився у Парижі і рівнозначно любив францію і україну, навіть свій медовий місяць із графи- нею анною з Потоцьких він провів у Медвині. Його називали найкультурнішою людиною свого часу — граф захоплювався літературою і природничими науками. ксаверій костянтино- вич заклав парки у завадах (Польща), Монтре- зорі (франція) і турчиному (україна). у маєтку в турчиному власники скуповува- ли книги і старі документи для архіву й зібра- ли велику бібліотеку, допомагали лікарням і церквам, дуже дбали про своїх працівників і прислугу, намагалися, щоб меблі й інші ужит- кові речі для їх резиденції були виготовлені місцевими людьми (чернецький 2011, с. 433). таким чином медвинчани і дибинчани, які служили у маєтку графів, мали змогу бачити Рис. 3. курильниця, початок хх ст., д — 11,3, в — 12,5, д — 6,7 см, фонди нМундМ, к-277 369ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. елементи елітарних культурних вподобань по- міщиків — багату бібліотеку, більярдну, пиш- ні інтер’єри приміщень (наприклад, у їдальні стояв величний камін у голландському стилі, а стіни були оздоблені матерією із зображен- ням гербів браницьких і воронцових), колек- ції польського скла кінця хVііі ст., портрети членів родини браницьких, вишуканий севр- ський фарфор, східні канапи, старовинні меб- лі. окрім того, у маєтку був облаштований зи- мовий сад, а навкруг нього були насаджені клумби і парк з різноманітними видами дерев, до палацу вели три алеї (липова, дубова і яли- цева). По всій території угіддя були викопані кілька озер, через одне з яких було прокладено місток з керамічних кахлів, перед переходжен- ням якого потрібно було вимити ноги коням і колеса транспорту. безумовно, довготривале нашарування польської елітарної і української козацької культури, не дивлячись на різкий перепад соціальних становищ шляхти і селян, накла- ло свій відбиток на смаки та художні потреби місцевого населення. тож можна говорити про часткову асиміляцію культурних традицій та естетичних вподобань дибинчан з елементами польсько-шляхетської культури. наступний етап дибинецького гончарства хронологічно накладається на попередній, проте характеризується зміною в організації виробництва та значним збагаченням культу- ри виконання й оздоблення виробів. на зламі хіх—хх ст. організація промислу в дибинцях зазнала перетворень — цехи як форма органі- зації процесу почали відходити в минуле, особ- ливо після законодавчої ліквідації їх російсь- кою імперією в 1900 р. Проте село, як і раніше, було провідним осередком лівобережжя. кера- місти працювали як осібно, так і утворювали об’єднання, які стали основою для артілі. на початок хх ст. гончарством займалось 276 сімей, що становило більше половини дворів (данченко 1969, с. 6), а більшість жителів так чи інакше були пов’язані з ремеслом. за такої кількості потомственних народних майстрів ди- бинецькі керамісти не могли дозволити собі не розвиватися, адже наявність великої конкурен- ції стимулювала до постійного переосмислення давніх традицій, привнесення нових елементів у декор, розширення асортименту. оскільки релігійно-цехове братство поступово втратило свої функції, навчання гончарній справі у цей період було виключно спадковим, специфіку формотворення та культуру оздоблення діти переймали у батьків і дідів. у той час прославленими гончарними динас- тіями були волошенки, тридіди, Масюки, гар- наги, Моргуни, Шнуренки, старцеві, родаки, Проценки. вироби цих кустарів користувалися попитом і збувались у київській та південних губерніях, бесарабії, Москві, кабардино-бал- карії, їх твори закуповували найбільші музеї києва та Петербурга. 1909 р. про тутешніх майстрів писали: «гончарі ці одні з найвправ- ніших не тільки в київській губернії, але й по всій росії: їх вироби відрізняються витонченіс- тю форм, красивим орнаментом і фарбуванням» (данченко 1969, с. 5). окремі керамісти брали участь і отримували відзнаки на всеросійських кустарних виставках у києві та санкт-Петер- бурзі. та серед багатьох місцевих майстрів важли- вою постаттю у зазначений період був каленик Масюк, який, навчившись секретам ремесла у свого батька вакули, не зупинився на цьому і 1905 р. поїхав на навчання в глинську гончар- ну школу (рис. 4). там він вдосконалив знання з технології виробництва, вивчаючи старовин- ні візерунки на килимах, розширив викорис- товуваний набір орнаментики стилізованими архаїчними узорами та ознайомився з робо- тами інших гончарів, зокрема, опішнянських. Після збагачення свого досвіду каленик Ма- сюк 1908 р. організував гончарську артіль для народних майстрів, а за кілька років був запро- шений на роботу до імператорського двору, де виготовляв посуд, келихи і кахлі до святкуван- ня 300-річчя сім’ї романових. Провівши аналіз не надто численних збе- режених творів цього періоду, відмічаємо, що асортимент уже розширився виробами домаш- нього вжитку (свічники, чорнильні набори) (рис. 5) та фігурним посудом. великі макіт- ри з двома вухами, глечики (рис. 6) та тикви різних розмірів і форм, великі та малі чайни- ки, чашки, слої, опуклі горщики з високими, ледь розхиленими вінцями, накривки, вази, сільнички, двійнята-соленчата, баклаги, кух- лі, бинчики (глеки з ручкою, схожі на бідон), Рис. 4. горщик, каленик Масюк, 1905 р., д — 12,5, д — 8,7, в — 15 см, фонди національного музею у львові ім. а. Шептицького, нМк-565 кв-36954 370 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження тарілки, полумиски, прості миски і миски «до лави» (з колінчастим зламом вінець) — всі оз- доблені контурним підполивним розписом. По- суд округлих форм (глечики, горщики, вази, слої тощо) переважно оздоблено горизонтально спрямованими рослинними мотивами разом з геометричними елементами для підкреслення форми виробу (рис. 7), у творах л. тридіда зус- трічається поєднання зображень риб з листоч- ками та віялоподібними квітами, досі спостері- гається давній прийом «перекреслення». Що стосується мисок, тарілок і полумисків, здебільшого вони розписані хрещатою або вер- тикальною рослинною композицією на денці з різноманітними варіантами трактування таких поширених елементів як виноград, квіти, гіл- ки, листочки, ягідки, дуги, «овесики», «курячі лапки» різних розмірів, спіральки, кружечки з крапкою всередині, кривульки, різноманітні лінії (рис. 8). часто вінця посудини всередині і ззовні густо вкриті рядом «гребінців» — діаго- нальних рисок різної довжини, що утворюють вертикально «висячі» трикутники. цей елемент має давнє європейське походження і гармоній- но вкорінився в дибинецькій традиції декору- вання (данченко 1969, с. 27). у розписах цього періоду зустрічаються стилізовані геометричні трактування елементів «квіти» і «виноград», широко використовується «фляндрівка» для декору мисок. Поряд з традиційним оздобленням виробів у цей період на полумисках і мисках з’являються сюжетні зображення у профіль тварин, птахів, Рис. 5. чорнильний набір, іван книжник, початок хх ст., висота орієнтовно 25—30 см, фонди нМун- дМ, к-402 Рис. 6. глечик з двома ручками, каленик Масюк, кінець хіх ст., д — 19,5, д — 12,5, в — 19,5 см, фон- ди нМундМ, к-208 Рис. 7. горщик 1905 р., д — 9,7, д — 8, в — 12 см, фонди національного музею у львові ім. а. Шепти- цького, нМк-567 кв-36957 Рис. 8. Миска, каленик Масюк, початок хх ст., д — 39 см, фонди бкМ, кн 498-ік 644 371ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. предметів із підписами — двоголового орла, півня, курки, риб, кози, кібця (хижий птах), коня, індика, сорок, солов’я, рушниці із зайцем, чобота із сокирою, пари чобіт, скрипки зі смич- ком, зображення квітки з підписом на вінцях «це ти, це я» (рис. 9). усі ці малюнки виключ- но площинні, іноді не дуже вдало лягають по формі виробу, проте свідчать про експеримен- таторство місцевих майстрів і пошуки нового сюжетного наповнення робіт. слід відзначити, що низка зображень була переосмислена і про- довжила існування у культурі дибинецьких розписів — це сорока, півень, курка, риби та зображення птаха. на фоні революційних подій хх ст. роз- горнувся артільний період довоєнних років. створена 1908 р. артіль функціонувала з пе- ремінною активністю аж до 1930 р., коли вона приєдналась до промколгоспу «надія», де за два роки стала гончарною бригадою, яка виго- товляла простий теракотовий посуд, черепицю і цеглу. за ініціативи к. Масюка було органі- зовано керамічну профтехшколу для жителів дибинець і навколишніх сіл, яка за різними даними проіснувала з 1929 по 1933 р. каленик Масюк викладав тут формування виробів на гончарному крузі, майстер андрій родак — ви- готовлення скульптури і фігурного посуду, нав- чав гончарству тут також єлисей Проценко. Школа тісно контактувала з подібним закла- дом в опішні (клименко, сержант, істоміна 2011, с. 126), що забезпечувало спілкування і передачу досвіду провідних керамістів, інте- груючи та збагачуючи власні традиції. у цей час окрім вищеназваних гончарних сімей виготовляли мальований посуд на висо- кому рівні семен і софрон сиволапи (рис. 10), оверко Моцний, андрій тимошенко, герасим та саливан гарнаги, і. Можчіль, тимофій цю- рупа, яків та савва слокви, Микита гаври- ленко, Мусій геращенко, брати дженджері, явтух басараб. асортимент виробів лишався приблизно таким самим: гончарі задовольня- ли потребу населення у буденному та святко- вому посуді, ужиткових виробах, архітектурній кераміці (виводи для димарів та самі димарі), скульптурі, фігурному посуді, іграшці (свис- тунці, ляльковий посуд «монетки») тощо. виго- товлявся посуд великих розмірів (макітри, слої, банки, миски «яндоли»), який не розмальову- вали, а просто вкривали свинцевою поливою всередині, а інколи і ззовні. в оздобленні мальованого посуду цього пе- ріоду помітне поступове спрощення компо- зиційної наповненості — зокрема у деяких майстрів тло мисок стає менш завантаженим, акцент робиться на візуальне розподілення всієї площі на три або чотири симетричних частини без заповнення денця малюнком. для розпису чайників використовуються складні поєднання геометричних елементів, на мисках зустрічаються зображення сороки та повнотіло- го масивного птаха з риб’ячою головою, більше трапляється фляндрованих мисок та оздобле- них прийомом «мармурування». сюжетних розписів стає значно менше, а орнаментика за- знає певного переосмислення в бік збільшення використовуваних елементів. серед виробів цього періоду в музейних ко- лекціях своєю гармонійністю, вишуканістю, багатоманіттям форм та майстерністю розпису достойно виділяється посуд г. гарнаги, я. слок- ви, а. старцевого, с. сиволапа та к. Масюка (рис. 11). більшість розписів цих гончарів ви- конувалися на білому тлі з тонким авторським переосмисленням і своєрідним трактуванням традиційних мотивів, що усталились в диби- нецькій художній культурі декору. Рис. 9. тарілка мальована «це ти це я», д — 20 см, фонди Міб, к-24 Рис. 10. Миска, семен сиволап, перша половина хх ст., д — 22,4, д — 10,8, в — 7 см, нцнк «Музей івана гончара», кн-184 6777 372 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження Після колективізації у 1929 р. у дибинцях почалося масове розкуркулення селян, які не вступали до колгоспу. кустарям стало важко долати постійні перепони у видобутку сиро- вини, збуті продукції. у зв’язку з цим багато майстрів були змушені лишати ремесло і при- мусово йти працювати до колгоспу. Проте були й такі, які поєднували домашнє гончарювання з офіційною роботою. це наклало свій відби- ток на художню вартість та якість виробів — у першу чергу постраждало оздоблення підпо- ливним розписом, ним користувались значно рідше, і більшість гончарів намагалися зроби- ти якомога більше простого посуду, щоб мати змогу забезпечити сім’ю. у 1932—1933 рр. за неповними даними у селі померло 244 особи. гончарство середини хх ст. (40—50 рр.) та- кож не відрізнялось великими обсягами ви- робництва та кількістю майстрів, адже у цей період протягом 1941—1945 рр. по військових призовах пішли на війну 728 чоловіків грома- ди дибинці-бородані. з 1941 по 1944 р. ці села були окуповані, а 259 жителів відправлено на примусові роботи до німеччини, переважна більшість із них не повернулася. у післявоєн- ні роки частина селян повернулася до гон- чарювання, адже це був чи не єдиний спосіб заробітку. виготовляли головним чином про- стий посуд різних форм, здебільшого середніх та малих розмірів, характерним було те, що більшість майстрів працювали за певним про- філем, як, наприклад, горщечники або «мисо- шники». складні форми зустрічалися вкрай рідко — чайники чи незвичних форм глечики робили одиниці. розписані полив’яні миски цього періоду належать дмитру родаку, семе- ну сиволапу, леонтієві та Павлу волошенкам, гончарю гавриленку, Михайлу тарасенку. характерними рисами декору даних мисок яв- ляється відсутність на вінцях посуду «гребін- ців», відсутність дрібних деталей у композиції, тенденція до спрощення орнаментики, наміче- на в попередній період, продовжується. серед збереженого мальованого посуду цього періоду чільне місце займають твори герасима гарнаги, який продовжував використовувати для оздоблення посуду контурний підполи- вний розпис. Його вироби відрізняються деко- ративністю та вишуканими формами (рис. 12). він повертається до традиційних старовинних дибинецьких форм глечика зі зламом біля горлечка, виготовляє бинчики, цукорниці, ти- кви, кухлі, великі накривки з ухватом у формі гребінця півня, малі накривки, які гарно при- лягають до посудини. весь посуд він розмальо- вує по білому тлі, кольорова гама складається із соковито зеленого, коричневого та жовтого ангобів (рис. 13). Широко використовує для декорування виробів зображення масивного птаха, крупні віялоподібні елементи та листоч- ки, на вінцях посуду — кривульку, лінію, або стилізоване листя. цей майстер працював май- же до кінця життя і був одним з останніх диби- нецьких гончарів, хто розписував посуд. таким чином, вже у середині хх ст. виго- товлення глиняного посуду втратило свою ма- совість, почався період згасання промислу в дибинцях, на що вплинула і тимчасова забо- рона свинцевої поливи. але гончарство не при- пинило свого існування на даному етапі завдя- ки окремим талановитим майстрам, серед них герасим гарнага, аріон старцевий та василь Масюк (син каленика). власне, у 1960-х рр. за сприяння відомої мистецтвознавиці лесі дан- Рис. 11. тиква, каленик Масюк, початок хх ст., д — 8,3, д — 6,2, в — 9,4 см, фонди нМундМ, к-78 Рис. 12. Миска (тарілка), герасим гарнага, д — 22,5 см, фонди МехП, еП 66709 373ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. ченко ці досвідчені гончарі налагодили спів- працю з музеями україни та почали активно виготовляти вироби на замовлення для їхніх колецій, періодично беручи участь у ярмарках народної творчості, де вони мали попит серед покупців завдяки тонкостінному мальованому посуду. за два роки ці три гончарі стали чле- нами спілки художників срср, були учасни- ками численних всесоюзних, республіканських виставок та фестивалів, де отримували грамо- ти і нагороди. кожен з цих майстрів використовував давні традиційні елементи дибинецьких розписів і особливості формотворення, однак, безперечно, відчувається авторський підхід до декорування виробів. зокрема, розпис мисок а. старцевого виконаний на пастельно-вохристому чи корич- невому тлі найчастіше із безконтурним зоб- раженням сороки з довгим хвостом і гілочкою в дзьобі, іноді він використовує вертикально розміщену квітку. як і у г. гарнаги, у оздоб- ленні посуду цього майстра на вінцях відсутні «гребінці». василь Масюк, який навчився ремеслу та мистецтву розпису у батька, в своїх роботах поєднував виключно рослинні елементи, ви- користовуючи традиційний контурний розпис у звичній кольоровій гамі. здебільшого він малював квіти і віялоподібні елементи з двох сторін опуклої посудини, або на денці миски, використовуючи лінії з крапок, прямі та хви- лясті. знаковим у його творчості було форму- вання глечиків на «східний манер» (рис. 14) та макітер з фігурними вушками і накривками у формі ваз для вареників. за спогадами дочки майстра малювальниці надії луценко, батько кілька років працював на керамічному заводі у столиці кабардино-балкарської республіки — нальчику, звідти і перейняв ідеї використання видовжених завужених фігурних вінець у гле- чиків тощо. Проте, промисел у селі стрімко згасав, най- довше розписував посуд згідно місцевої тра- диції в. Масюк. та в 1970-х рр. дибинці як славетний у минулому гончарний осередок привернув увагу режисера г. Мєстєчкіна, який виявив бажання зняти документальний фільм про особливості місцевого ремесла під назвою «гончар». головним героєм його став Михайло тарасенко, тутешній майстер, який поряд з ма- льованим ужитковим та простим неполив’яним посудом створював фігурний посуд у формі лю- Рис. 13. глечик з вухом, середина хх ст., д — 15,5, в — 14,3 см, фонди МехП, еП 66714 Рис. 14. глечик, василь Масюк, середина хх ст., в — 38 см, фонди ПхМз, к-165 кн-3013 374 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження дей і тварин, скульптури-свищики, декоратив- ні вази, скульптури і скульптурні композиції та сюїти, дрібну пластику. Певний час у такому ж напрямку працювали його сини — Михайло та василь, проте це було швидше хобі, аніж спосіб заробітку. за роки творчої діяльності М. тара- сенко взяв участь у багатьох ярмарках, активно співпрацював з музеями центральної україни і 1982 р. був відзначений званням заслужений майстер народної творчості. скульптурні роботи цього періоду характе- ризуються великою кількістю дрібних ліпних деталей — переважно листочків, квіток, ґуд- зиків і рис обличчя. в орнаментуванні гончар використовував рослинні та геометричні еле- менти, кольорова гама виробів була такою ж, як і раніше у дибинцях, проте всі кольори були більш насиченими. у 1990-х рр. припинив ви- готовляти полив’яні вироби і цей майстер. тобто, у період 1960—1990-х рр. асортимент дибинецьких гончарних виробів складав мальо- ваний та ужитковий посуд середніх та малих розмірів, фігурний посуд, ліпну та скульптурну кераміку, димарі з тисненням чи ліпними де- талями (так звані «корони» з птахом). худож- ня культура розписів помітно спрощувалася з тенденцією до зменшення набору орнаментів і збільшення розмірів елементів декору без особ- ливої деталізації. Майстри виготовляли вироби переважно для музейних колекцій, що свідчить про порівняно невеликі об’єми виробництва. слід відзначити, що станом на сьогодні ди- бинецькі гончарні традиції мають перспективу відродження завдяки певному осучасненню і переосмисленню двома спадковими не місце- вими майстрами, які викладають гончарство у богуславській школі мистецтв на базі ток «гончарі» в дибинцях. ярослава спасьонова та сергій тодорчук вивчають особливості формот- ворення та декору дибинецької майоліки, пере- осмислюють і відтворюють традиційні місцеві мотиви у своїх роботах, чому навчають і своїх учнів основні мотиви декорування дибинець- кої кераміки. гончарі з села дибинці для декорування своїх виробів найчастіше вико- ристовували рослинні та геометричні мотиви, зображення птахів, риб, тварин (кіз, коней), лю- дей (на найбільш ранніх виробах) (клименко, сержант, істоміна 2009, с. 126). серед інших, у асортименті дибинецьких виробів зустрічають- ся сюжетні композиції у вигляді чобота з соки- рою, скрипки зі смичком, рушниці та зайця, чорта. всі розписи є виключно площинними, з чітким контуром, без натяку на перспективу чи просторовість. дослідниці о. клименко, л. сержант, г. іс- томіна (2009, с. 128) та л. данченко (1974, с. 89) наголошують на своєрідному бароковому мисленні місцевих майстрів, про яке свідчать використання багатих рослинних мотивів із поєднанням «гребінців», смуг та «кривульок» у розписах творів, датованих кінцем хіх — по- чатком хх століть. у цей же час у творчості дибинчан просте- жується епізодичний вплив стилю українського модерну, наприклад, у виробах каленика Ма- сюка (1878—1933). наприкінці хіх — у першій третині хх ст. дибинецький посуд ряснів під- поливними розписами, вироби були прикра- шені з високою майстерністю й тонким смаком. у повоєнні роки гончарний промисел тут став занепадати і мальований посуд почав заміню- вати звичайний ужитковий — неполив’яний із використанням незначних розписів. новий подих у місцеву керамічну традицію зробив Михайло тарасенко (1921—?), який гончарював найдовше у селі та прикрашав свої вироби ліпними деталями, у тому числі у виг- ляді гілочок, птахів і рибок. тутешні гончарі увесь час робили свищики у вигляді тваринок, півників, сорок і зозуль, а до середини хх ст. прикрашали виводи для димарів рослинними композиціями та фігурками птахів. опрацювавши найбільші колекції дибинець- кої кераміки в україні, ми виявили, що орніто- морфні мотиви займають значне місце у деко- руванні гончарних творів місцевих майстрів. цей асортимент досить широкий, тому виді- лимо певні групи виробів, у декорі яких зуст- річається зображення птаха. до першої групи віднесемо мальований посуд (тарілки, миски, макітри, накривки та іграшкові мисочки), до другої — ліпні та скульптурні твори (свищики, скульптури-свищики). третю групу складають виводи для димарів і четверту — «аксесуари» та маргінальні вироби (свічники, сільнички, скарбнички тощо). найширше використовували образ птаха у декоруванні посуду. зазвичай на мисках, тарілках, сільничках та іграшкових мисочках (монетках) він зображений у центрі, навколо нього розміщено часто несиметричний рослин- ний орнамент у вигляді гілочок, листочків, квітів, грон винограду. деякі вироби мають напис із назвою «сорока», «соловей», «петухъ», «кобецъ». слід зауважити, що всі дибинецькі птахи виконані у профіль (рис. 15), переважно справа наліво. на основі опрацьованих предметів із му- зейних колекцій і віднайдених мисок під час проведених нами експедицій у с. дибинці, проведемо класифікацію видів птахів, яких зображували на своїх виробах місцеві умільці. це півень, курка, двоголовий «орел», індик, кі- бець, соловей, сорока, пава, лебеді, гуси, кач- ки, фантастичні та невизначені птахи. всі ці мотиви зустрічаються у декорі творів майстрів цього гончарного центру з кінця хіх ст. до кін- ця хх ст. образ півня у народному мистецтві здав- на був символом жертовності, відродження та зв’язку із сонцем. на дибинецькому посуді час- то малювали цього птаха, однак всі зображення 375ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. були різними і мали свої риси. Початком хх ст. датована мисочка невідомого автора, на якій по білому тлі дещо лівіше від центру безкон- турним розписом зображено випростаного пів- ня, виконаного у світло-коричневому кольорі із зеленим гребінцем і довгими темно-коричневи- ми ногами (рис. 16). на хвості та тулубі нанесе- но невеликі білі цятки, що утворюють квіточ- ки і риски, які слугують за пір’я. складається враження, що пташка крокує справа наліво, про що говорять рівна спинка і витягнута впе- ред голова, одна лапка рівна, а друга високо піднята. згори чіткий напис чорним кольором «Петухъ» і два невеличкі кола, які утворюють щось схоже на квітку. на стінках по обох боках від центру — два різних за розміром деревця, які мають коричневі стовбури, зелені листочки і прикрашені крапочками гілки (інв. № к-155, нМундМ). до цього ж періоду відноситься полив’яна тарілка невідомого автора із колекції націо- нального музею українського народного де- коративного мистецтва, чорно-біле фото якої було опубліковане у національному науковому щорічнику «українська керамологія» (Поши- вайло 2002, с. 431). на ній ми бачимо зовсім ін- шого півня: масивний животик, пишний хвіст і високий довгастий гребінець, детально вима- лювані крила та підігнуті ніжки підкреслюють поважність птаха. він спокійно сидить і тримає у лапках гілочку з тюльпаноподібною квіткою. вінця епізодично прикрашені мотивом «гребін- ці». Малюнок підкреслено білим контуром, що додає декору витонченості. у богуславському краєзнавчому музеї збері- гається полив’яний полумисок Михайла тара- сенка 1983 р. (інв. № к-10). Його декоровано півником, нанесеним на центр денця чорним контуром на жовтому тлі. Птах має дещо неп- ропорційно малий тулуб, велику голову і пух- настий хвіст. круг нього виконаний «віночок» із фляндрованих квіточок, на бортах темно-ко- ричневі концентричні кола і рисочки. цікавими також є пара мисок Михайла та- расенка, які зберігаються у національному музеї народної архітектури та побуту україни (інв. № кс-3327 та кс-3328). обидві вкриті темно-коричневою поливою і декоровані зеле- но-коричневим зображенням курки та півня. курка має масивний тулуб, маленьку голівку та пишний віялоподібний хвіст, дрібне пір’я, виконане білим і зеленим ангобами. біля бі- лих лапок розміщено пишний листочок, а над голівкою щось схоже на квітку. на іншій мисці зображений півень, що має яскраво виражену довгу шию, менший тулуб, зелений гребінець з рядом крапочок на ньому. Пір’я та крила рівномірно промальовані зеле- ним, білим і коричневим кольором. опущений хвіст і напівзігнуті лапки явно передають рух півня: складається враження, що він напру- жено кудись біжить. стінки обох мисок при- крашені мотивом «гребінці», а вінця — білою хвилястою лінією. Можна говорити про добре почуття гумору майстра, який так тонко пере- дав характери цих птахів. на межі хіх—хх ст. у дибинецькій кера- міці був досить популярний мотив двоголового Рис. 15. тиквочка, 1905 р., 14 × 7,5 × 3,5 см, фонди національного музею у львові ім. а. Шептицького, нМк-566 кв-36956 Рис. 16. Мисочка, початок хх ст., д — 15,5, д — 7,4, в — 5 см, фонди нМундМ, к-155 376 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження «орла». Його зображали в основному на мис- ках і тарілках. крім того, у колекції нМундМ зберігається темно-коричневий полив’яний свічник 1905 р. майстра івана книжника, який декоровано гравіруванням і ліпленими дета- лями (інв. № к-602). завершено виріб великим двоголовим птахом із розлогими крилами, роз- горнутими догори. з одного боку в лапках він тримає щось схоже на скіпетр (рис. 17). Можна припустити, що цей мотив потрапив до народ- ного мистецтва як символ російської імперії, у складі якої тоді були українські землі. у колекції нМундМ також зберігаються миска кінця хіх — початку хх ст. (клименко, сержант, істоміна 2011, с. 161) та полумисок початку хх ст. (інв. № к-159), у декорі яких відображена зазначена тема. згадана миска декорована двоголовим птахом, який вико- нано швидше графічно, у палітрі салатового, білого та жовтогарячого кольорів на світло-ко- ричневому фоні; стінки щедро вкриті мотивом «гребінці». голови птаха об’єднані ромбом, над яким зображений хрест; хвостик завершено у вигляді грона винограду, а в лапках він тримає скіпетр і державу. розпис вищеназваного полумиска (рис. 18) відрізняється від миски, хоч, безумовно, і має багато спільних рис. тут «орел» має більший тулуб, крила тонкі, але розлогі, все тіло вкрите коричневим, зеленим, білим і червоним дуже дрібним пір’ячком. голови пов’язує композиція з квадрата та трьох хрестів, яка може символі- зувати корону. вся поверхня миски всередині та зовні вкрита білою поливою, яка щедро роз- писана коричневими, червоними та зеленими «гребінцями», кривульками і колами. не менш цікавими є зображення дибинчана- ми й інших птахів. до початку хх ст. належить миска (інв. № к-163, нМундМ), яка на світло- коричневому тлі оздоблена маленькою білою пташкою і написом «кобецъ», в оточенні трьох великих грон винограду. достойне місце в експозиції музею займають роботи дибинецького майстра каленика Масю- ка. особливу увагу привертає його іграшкова мисочка (інв. № к-236, нМундМ), яка оздоб- лена підполивним розписом ангобами. на біло- му тлі у центрі зображений птах із червоним животиком і коричневими голівкою та витон- ченим хвостом. Шийка прикрашена білими крапочками, які утворюють «намисто», що несе в собі ознаки давньої візантійської традиції. Привертає до себе увагу миска невідомого автора початку хх ст. (нМундМ), фото якої опубліковано у вищезгаданому фотоархіві Юрія лащука (Пошивайло 2002, с. 431). тут на темному фоні світлим ангобом зображений птах із хвостом, схожим на віник, під яким на- несено напис «соловей». у дзьобі він тримає гі- лочку з ягодами, тулуб прикрашено темними та світлими лініями, які утворюють решітку. тло миски заповнене квіточками та гілочками з великої кількості білих крапок. Під час проведення чергової експедиції до дибинець, нам вдалось відшукати полив’яну мальовану миску місцевого майстра Михайла Моргуна (1896—1978) із зображенням інди- Рис. 17. свічник, іван книжник, 1905 р., д — 16,8, в — 35 см, фонди нМундМ, к-602 Рис. 18. Полумисок, початок хх ст., д — 25,5, д — 11,5, в — 6 см, фонди нМундМ, к-159 377ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. ка (рис. 19). за станом поливи та характером розпису її можна віднести до першої половини хх ст. Миска виготовлена у традиційній коль- оровій гамі — по світло-коричневій обмазці на денці виведено зображення зелено-біло-корич- невого птаха із характерним індичим носом і пишним зелено-коричневим хвостом. над ним зображено дві квітки, утворені з крапочок, а на бортах — темно-коричневі та зелені фляндро- вані «спускавки». цей мотив поки що є унікаль- ним для мальованого дибинецького посуду та досі не мав аналогів серед відомих нам виробів. зображення масивного птаха простежується також у творчості якова слокви. Миска пер- шої третини хх ст., що зберігається у нцнк «Музей івана гончара» (інв. № кс-534), деко- рована поважним птахом із круглим животом і дещо горбатою спинкою. він має зелено-корич- невий хвіст, потовщений по краях, і розкритий заокруглений дзьоб, що нагадує риб’ячу голо- ву. це може свідчити про поєднання орніто- морфного та зооморфного мотиву в свідомості майстра, адже риба також є поширеним еле- ментом оздоблення дибинецьких творів. слід відзначити відсутність пір’я на тулубі — він прикрашений трьома умовними трикутника- ми, розділеними між собою лініями з крапок. на животику присутній кружечок, що нагадує ґудзик. складається враження, що перед нами зображення птаха в одязі. це є досить незвич- ним прийомом для дибинецьких майстрів, що говорить про особливий творчий «почерк» та самобутню творчу уяву якова слокви. у середині хх ст. все менше майстрів виго- товляли посуд, розписи стали простішими та менш різноманітними. одним із талановитих майстрів цього періоду був герасим гарнага (1901—1964). Його вироби відзначаються умі- лим поєднанням форми та розпису. на своєму посуді він здебільшого зображав невизначених птахів, які мали темно-коричневий контур і виконані світло-коричневим та зеленим анго- бами по білій обмазці. Його птахи повнокровні та масивні, з округ- лими животиками й на зігнутих ніжках. голову зображено прямо або дещо нахиленою донизу, в гострому дзьобі — квітка або гілочка. Приміт- ним є досить детальне і рівномірне виконання пір’ячка зеленим, коричневим або жовтогаря- чим ангобом та оздоблення шиї птаха одним кольором. також в експозиції нМундМ де- монструються миска (інв. № к-4015) та накрив- ка (інв. № к-4014) цього автора 1950-х рр. Мотив сороки, яка найчастіше виконуєть- ся в одному кольорі та без використання кон- турного підготовчого малюнка, з’являється на дибинецьких мисках першої третини хх ст. у роботах тимофія цюрупи (рис. 20). зокрема на мисці, що зберігається у нМундМ (інв. № к- 375), по білій обмазці темно-коричневим анго- бом виведено граційного птаха з довгими хвос- том і дзьобом, який тримає три гілочки. вся поверхня миски прикрашена коричневими та зеленими хвильками, стрілочками та кружеч- ками. хоч на посудині немає жодного напису, все ж можна стверджувати, що зображений птах — саме сорока. це підтверджується низ- кою робіт місцевих майстрів, які прикрашено ідентичним птахом із написом «сорока». одним із таких гончарів є аріон старцевий (1891—1976). він виконував на своїх мисках темно-коричневих, білих і вохристих сорок на білому, світло- чи темно-коричневому тлі серед стрілочок, рисочок, завитків і гілочок. довгі хвіст і дзьоб з гілочкою, розміщення лапок має спільні риси із пташками т. цюрупи. велика кількість таких мисок а. старцевого експону- ються в ніез «Переяслав» та нМундМ. Рис. 19. Миска мальована «індик», Михайло Мор- гун, перша половина хх ст., д — 20 см, приватна збірка Рис. 20. Миска, т. цюрупа, перша третина хх ст., д — 23,5 см, фонди нМундМ, к-375 378 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження дибинецькі майстри зазвичай зображували на посуді одного птаха певного виду. Проте у фондах нМунМд зберігається миска неві- домого автора початку хх ст., яка розписана композицією з двох птахів, що сидять на проти- лежних гілках дерева. вони мають віялоподіб- ні хвостики з крапками на кінчиках, підняті голівки майже без шийок і розімкнуті дзьоби. Михайло тарасенко оздобив полив’яну ко- ричневу макітру 1980 р. двома рядами дрібних білих лебедів з довгими шиями, між якими розміщено крапки у вигляді квітів (інв. № к- 4086, нМундМ). цей мотив також є досить незвичним і говорить про експериментаторство та впровадження нових тем в оздоблення ке- раміки дибинців майстрами другої половини хх ст. говорячи про другу групу виробів, які були оздоблені орнітоморфними мотивами — ліпні та скульптурні твори — потрібно відмітити, що вона значно менша та не така розмаїта, як попередня. у дибинцях чи не кожен, хто мав справу з глиною, ліпив неполив’яні свистунці (продовжують і до цього часу). здебільшого це півники, зозулі, гуси, качки та сороки різних розмірів, яких просто називали «пташечка». у нМнаПу та нМундМ зберігається ве- лика кількість таких виробів. Що стосуєть- ся скульптур-свищиків, найяскравіше вони представлені у творчості М. тарасенка другої половини хх ст. він виготовляв неполив’яні скульптурки, які мали отвори для повітря. фантастичні птахи на трьох ногах були часто присутні у цих роботах. також нам відомі твори «козак на птаху», «котигорошко» (нМнаПу), «Птах» (нцнк «Музей івана гончара»), «Пелікан» (методич- ний кабінет богуславського районного бу- динку культури) «індик» (нМундМ) та серія скульптур 1978 р. за мотивами байок г. ско- вороди «чиж і щиглик», «орел і сорока», «сова і дрозд», «зозуля і дрозд», які експонуються у Меморіальному музеї г. сковороди (ніез «Пе- реяслав»). третя група виробів — це виводи для кера- мічних димарів, які виготовляли в дибинцях постійно, а у середині хх ст. значно активніше. найчастіше вивід оздоблювався тисненим рос- линним орнаментом: квіткою, листочками чи жолудями і покривався поливою вохристого чи зеленкуватого кольору. та особливу увагу при- вертають димарі, завершені «короною» із ліп- ними фігурками птахів, іноді значних розмірів. цей незвичний прийом дає змогу на фоні неба милуватися красивими силуетами птахів, що сидять на димарі (запаско 1960, с. 98). останню групу виробів складають так звані «аксесуари» та маргінальні вироби. яскравим прикладом використання орнітоморфіних мо- тивів є виготовлення скарбничок у формі пта- ха. один з таких виробів ми знайшли під час експедиції до дибинець 2014 р. в родині та- расенків. вони зберігають світло-коричневу полив’яну скарбничку «Пава». у даній компо- зиції птах має досить пишний хвіст, під яким є отвір для грошей, на голові та шиї присутні характерні пір’їни. Прикрашена скарбничка гравійованими квітами, рисочками та крапка- ми. до цієї ж групи відносимо свічник із фондів нМундМ, описаний вище, який декоровано ліпним двоголовим «орлом», а також сільничку з експозиції, де на білому денці присутній ко- ричневий мальований птах (інв. № к-242). отже, орнітоморфні мотиви є одними з ос- новних у творчості майстрів дибинецького гончарного центру хіх—хх ст. найчастіше для декорування використовувалась тематика півня, сороки, двоголового «орла», рідше кур- ки, індика, кобця, пави, лебедя, гуся, качки, фантастичних птахів, у тому числі, з риб’ячою головою. виконання авторами невизначених птахів (найчастіше масивних та повнокровних з розмаїтим декоруванням) говорить про особ- ливий почерк та своєрідний підхід до оздоблен- ня творів кожного з гончарів. крім розписів по- суду, пташині мотиви потрапили й до місцевих традицій ліпної та архітектурної кераміки, що підтверджує важливість цих образів для диби- нецьких умільців. використання мотивів із навколишнього сві- ту для народного мистецтва є фундаментальною рисою, яка бере свій початок від найдавніших часів. наші предки знали природу досконало, численні древні вірування були тісно пов’язані з нею, зокрема, з тваринним світом. у міфоло- гії та фольклорі образи тварин несли глибоке смислове навантаження та символізм. Поряд з рослинними та геометричними ор- наментами, фляндрівкою у творчості диби- нецьких керамістів кінця хіх — початку хх ст. зооморфні мотиви займали порівняно невели- ке місце. тож слід відмітити, що серед збере- жених зразків кераміки цього періоду наявна досить невелика кількість тваринних мотивів. вони стають характерними для розписів саме цього часу, а тому потребують детальнішого вивчення. аналізуючи твори майстрів початку хх ст., можна зробити висновок, що найдавнішим зоо- морфним зображенням у оздобленні місцевого посуду була риба. це один із символів, які час- то використовували на глиняному посуді ук- раїнці. риба вважалася втіленням зв’язку неба і землі, плодючості та жертовності. цей образ тісно переплітався з християнською традицією, поступово спрощуючись і трансформуючись у зодіакальний символ і знак води (івашків 2007, с. 315). крім того, дибинецьких керамістів на- дихала мальовнича річка рось, на берегах якої розташоване село. Малюнок риби був своєрід- ним «символом краю» та свідчив про глибокий духовний зв’язок народних майстрів із рідною землею. 379ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. найкращу можливість вивчити особливості використання даного зображення на початку хх ст. дає збірка дибинецької кераміки націо- нального музею українського народного деко- ративного мистецтва, найстаріші експонати якої датовані кінцем хіх ст. у ній представлені миски, тарілки, тикви, баклаги (плесканки) та накривки, розписані з використанням мотиву риб. аналізуючи дані зображення, не можна не відмітити впевнені лінії і витончений худож- ній смак майстрів при оздобленні посуду, що підтверджує гіпотезу про давні витоки цього мотиву та глибокі місцеві традиції малювання риби. на дибинецькому посуді зображали одну, дві або три риби, в оточенні рослинних орнамен- тів, хвилястих та косих ліній тощо. сама риба часто розподілена на дві, три або чотири умов- ні геометричні площини різних кольорів, які оздоблені рисочками, крапочками, хвильками, решітками чи кружечками. усі малюнки ма- ють темний на білому або білий на вохристому чи темному тлі контур. Проте у різних майстрів дещо відрізнялась манера виконання риб, хоч при цьому і не втрачалась традиція дибинець- кого розпису. так, на мальованій мисці невідомого авто- ра 1905 р., що експонується у нМундМ (інв. № к-286), бачимо рибу на світлому тлі, що розташована дещо збоку від центру денця, виконану контурним розписом. виведено тем- но-зелену голову з плавниками, хвіст, а тулуб розподілено поперечними лініями на чотири «квадрати», заповнені зеленим та вохристим ангобами. голова та хвіст зігнуті в один бік, на якому зроблено напис «рЫба». з іншого боку виведено асиметричну гілочку з гроном виног- раду та листочками, що перекликається з цен- тральним «квадратом» риби, на якому також присутній мотив винограду. у цій же виставці наявні накривка почат- ку хх ст. невідомого автора (інв. № к-194) та тиква початку хх ст. лаврентія тридіда (інв. № к-325). ці два твори дещо відрізняються від попередньої миски. їх високохудожні розписи досить симетричні та ідеально поєднуються із формою виробу. накривка оздоблена двома ри- бами, які ніби пливуть одна за одною. По краю проходить бірюзова хвиляста лінія, яка ймовір- но символізує воду, а навкруг «ухвата» виведе- ний віночок із коричневих та зелених листоч- ків однакової форми. власне риби мають різне оздоблення: тулуб однієї заповнений дрібною решіткою з білих, зелених і чорних ліній, а ту- луб іншої розподілений поздовжньою лінією на зелену та коричневу частину і хвіст. таке ж оздоблення мають і риби, зображені на вищезгаданій тикві. вони мають білий кон- тур, розташовані голівками до шийки посуди- ни. тло навкруг риб рясно заповнене гілочками з квітами і крапочками. цей розпис заворожує, адже таке вдале поєднання малюнка і форми дає ефект «живого» зображення, яке випромі- нює енергію життя. не менш вишуканим є зображення трьох тем- них риб на баклазі (плесканці) початку хх ст., що зберігається у фондах нМундМ (данчен- ко 1969, с. 15). кожна з них також оздоблена по-своєму, без розподілення на частини, але з імітацією луски. на мисці 1905 р. (автор не- відомий) з Полтавського краєзнавчого музею присутні дві масивні риби, що ніби пливуть по колу одна за одною, а між ними виведено на- пис «россєва яр короПцЫ» (Пошивайло 2002, с. 425). відомий також полумисок цього періоду з фондосховищ нМундМ (інв. № к-350). на темно-вохристому тлі зображені дві непропор- ційні чорно-зелені риби (велика і маленька), які розміщені несиметрично, ближче до вінець. також тут міститься напис «дви рЫбЫ». згодом цей символ на полив’яному посуді ста- ли малювати значно рідше. найпізніші зобра- ження риби зустрічаються на мисках і тарілках василя Масюка 1962 р., фотографії яких опуб- ліковані в матеріалах архіву мистецтвознавця Юрія лащука (Пошивайло 2002, с. 425). дані розписи значно відрізняються від тих, які робили на посуді початку століття: тут зображена одна чи дві прості риби з виведеною лускою, здебіль- шого на світлому тлі. вінця оздоблені просто, з використанням мотиву «гребінці», рідше вели- ких листочків чи фляндрованих квіточок. на початку хх ст. дибинчани до вже існу- ючої традиції розпису почали додавати нові елементи, а саме сюжетні зображення різних предметів (рушниці, скрипки, чобота тощо) і тварин (кіз, коней, зайців, чортів) на мальова- них мисках і тарілках (рис. 21). Прикметним є те, що всі ці сюжети були вертикально зорієн- товані та переважно мали підписи. Рис. 21. Полумисок, початок хх ст., д — 23,5 см (орієнтовно), фонди нМундМ, к-351 380 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження як пише мистецтвознавець л. данченко (1974, с. 126—127), художній рівень виконан- ня деяких з цих розписів є не надто високим, помітні недоліки у поєднанні форми та малюн- ку, у виборі кольорової гами. а написи роби- лися для того, щоб можна було зрозуміти, що насправді зображено на посудині. нині важко визначити напевне появу таких розписів. до- слідники припускають, що гончарі так хотіли привернути покупців і робили ці малюнки на- швидкуруч. Ми допускаємо і такий варіант, але, крім того, дані зображення могли мати гу- мористичне підґрунтя, що бере основу в повся- кденному житті. ця сторінка існування диби- нецького гончарного осередку залишила після себе незвичні та нетрадиційні розписи, які не можна оминути увагою. нам вдалося знайти досить цікаві зразки вищезгаданих сюжетів. на мисці 1905 р. невідомого автора, що збері- гається у нМундМ (Пошивайло 2002, с. 424) міститься зображення темно-коричневої кози на світлому тлі. її масивний тулуб є дещо не- пропорційним до високих, тоненьких ніжок і невеликої голови з довгими зігнутими рогами. весь простір круг неї заповнений «курячими лапками», біля мордочки та хвоста ряд гороши- нок, а зверху міститься напис «коза». на полумиску невідомого автора початку хх ст. (інв. № к-157, нМундМ) зображено сюжетну композицію на мисливську тематику. вона складається із зайця, що біжить по галя- вині, а над ним висить рушниця, зроблені на- писи «оружїє» та «заєцЪ» (рис. 22). твари- ну обведено коричневим контуром, овальний масивний тулуб зеленого кольору тримається на непропорційно тоненьких зігнутих ніжках. зображення рушниці є досить реалістичним, навіть дрібні деталі виконано точно і акуратно. вінця полумиска оздоблені традиційним диби- нецьким мотивом «гребінці». цікаве зображення коня можна знайти на мисці «до лавки» початку хх ст., рук майстра лаврентія тридіда (інв. № к-12720, нМун- дМ). воно виконане білим кольором на світ- ло-вохристому тлі, вінця миски оздоблені «кри- вульками» і «спіральками». частини тіла коня досить пропорційні, коротка грива утворена чорними рисками з білими крапочками на кін- чиках. тулуб прикрашено зеленими, світло- і темно-коричневими крапочками, що утворю- ють упряжку (рис. 23). у середині століття розписи мисок значно спрощуються у зв’язку з історичними фактора- ми, але образи риб, кіз, коней, чортів знайшли втілення у дибинецькій скульптурній пласти- ці. зокрема у творчості гончарів родини та- расенків: батька Михайла тодосовича та двох його синів — Михайла і василя. декорування їх фігурного посуду, свищиків та скульптурних виробів було тісно пов’язане з навколишнім сві- том, природою, легендами, народними думами та казками. саме тому зооморфні мотиви так яскраво проявилися у роботах цих майстрів. у музейних збірках київщини широко пред- ставлені роботи М. т. тарасенка 1980—1990- х рр. серед них численна кількість як реаліс- тичних, так і фантастичних образів тварин (рис. 24). найчастіше це баранці, леви, коні, корови, бики, козли, собаки, свинки у різних варіаціях. часто не можна ідентифікувати вид тварини через поєднання різних рис, тому їх називають фантастичними звірами. Прикмет- ною є збірка скульптурних творів майстра за мотивами байок г. сковороди, яка експонуєть- ся у національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав». у ній представлені Рис. 22. Полумисок, початок хх ст., д — 23,5, д — 11,5, в — 4,5 см, фонди нМундМ, к-157 Рис. 23. Миска «до лавки», лаврентій тридід, поча- ток хх ст., д — 24,3, д — 12,5, в — 10,5 см, фонди нМундМ, к-12720 381ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. такі роботи як «лев і мавпи», «олениця і ка- бан», «орел і черепаха», «собака і вовк», «Му- рашка і свиня», «жаби». у нМнаПу зберігаються роботи синів Ми- хайла тодосовича — «вакула на чорті», «Мавпа грає на баяні» (рис. 25), «їхав козак на війнонь- ку», фігурний посуд «фантастичний звір». нині у дибинцях за напрямком глиняної пластики працює тетяна тарасенко, яка виго- товляє скульптурні вироби. у її творах можна зустріти образи риб, баранців та козлів у різних варіаціях. як жартує сама майстриня: «здавна гончарі в селі казали: як тільки подумаєш під час роботи про чоловіків, відразу ж козел вий- де!». це ще раз наводить на думку про тонке почуття гумору дибинчан, яке втілюється у їх- ньому мистецтві. крім скульптурних виробів та фігурного по- суду, майже усі майстри протягом хх ст. ви- готовляли мальовані чи просто полив’яні сви- щики у формі тварин: коників, собачок, рибок, білочок, биків, рідше оленів, веприків, їжачків, ягняток, морських коників. відомо, що зооморфні мотиви використову- валися у дибинцях ще у першій третині хіх ст. серед асортименту виробів фаянсової фабрики графів браницьких були присутні скульпту- ри «левенятко, баранець та Песик», «коза» і «куріпка» (Школьна 2012, с. 51). на жаль, жод- ного зображення цих виробів не збереглося, проте можна припустити, що дані мотиви мог- ли використовуватись і народними майстрами хіх ст. тобто, виходячи з вищенаведеного, слід за- значити, що зооморфні мотиви були характер- ними для дибинецької кераміки хіх—ххі ст. найперша згадка про зображення тварин у фабричній скульптурі датується першою трети- ною хіх ст. Пізніше у розписах посуду кустар- них майстрів почали з’являтися зображення риб, а на початку хх ст. — коней, кіз, зайців, чортів. використовувалися дані зображення для декорування мисок, тарілок, тикв, баклаг (плесканок) і накривок. у середині століття оз- доблення виробів значно спростилося і зоомор- фна тематика повністю перемістилась у скуль- птурну пластику. у ній використовувались образи баранів, левів, коней, свинок, собак, оленів, биків, корівок, фантастичних тварин тощо. тож можна зробити висновок, що образи тваринного світу мали для дибинчан важливе Рис. 25. скульптура «Мавпа грає на баяні», Михай- ло Михайлович тарасенко, 1970-ті рр., в — 18 см, нМнаПу, кс 3345 кв 400Рис. 24. скульптура «чудо-лев», Михайло тодосійо- вич тарасенко, 1981 р., в — 40 см, фонди Міб, к-119 382 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження значення і знайшли своє яскраве відображен- ня у їх керамічній традиції. типологія форм виробів дибинецьких на- родних майстрів-керамістів. не так давно дослідники здійснили спроби виділити та класи- фікувати види і типологічні форми керамічних виробів дибинецьких майстрів. та при більш детальному вивченні знайдених нами решток виробів у дибинцях, світлин та артефактів, що зберігаються у філії № 7 с. дибинці богуславсь- кої центральної бібліотечної системи, помітно, що є предмети, які залишились поза запропоно- ваною класифікацією (чашки, сільнички, слої- ки, ринки та ін.). також не можна залишити без уваги ужиткові речі, які виготовлялись для різних сфер життя. тож спробуємо класифікува- ти типологічні форми дибинецької кераміки за функціональним призначенням. умовно всі вироби дибинецьких майстрів можна розділити на сім груп. до першої відне- семо посуд для приготування їжі в печі. це гор- щики (кілаш (28 см), підкілаш (24,5 см), горща (19,5 см), росла макітра, махітка (маленький горщик), тикви (підкілашникові, горщані, під- горщані), макітри (подвійні, потрійні, четвірні, п’ятірні, шестірні), ринки. другу групу складає посуд для вживання їжі та подавання її на стіл: миски, тарілки, салат- ники, вази для вареників. до третьої групи виділимо посуд, що вико- ристовувався для подавання і вживання на- поїв. це глечики (горщані, підгорщані, рослі махітки), молочники, баклаги, плесканці, ка- рафки, куманці, чайники (великі, заварні, до- ливні), кухлі, горнятка. четверта група виробів — це посуд, в якому готували їжу чи зберігали продукти: кілька різновидів слоїків, яндоли (миски до 50 см в діаметрі), різні за розміром макітри, бабники, бинчики (бідончики-дійнички з верхньою руч- кою, як у цебері), слоїки, сметанники. П’ятою групою виділимо господарчі «аксесу- ари» та маргінальні предмети: вази, каганці, скарбнички, підвазонники, решета, хлібниці, сільнички, сільнички у вигляді двійнят-солен- чат, цукорниці, чорнильниці, свічники, все- нощник (матеріали науково-облікової картоте- ки нМундМ). в окрему групу необхідно винести архітек- турну кераміку. тут у хіх — хх ст. виготовля- ли виводи для димарів (круглі, циліндричної форми й гранчасті, квадратні) та кахлі. сьома група гончарних виробів — це ліпна кераміка. виготовляли в селищі різні іграш- ки, свистунці, фігурки людей та фантастичних тварин, зокрема, баранців. слід також відзна- чити, що ці форми окремі майстри в дибинцях виготовляють і до тепер. яскраві локальні риси формотворення най- більше проявилися у традиційних формах гор- щиків із завищеними вінцями, глечиках з він- цями зі «зламом» біля основи, бинчиках (глеках з верхньою ручкою), миски «до лавки» (зі зла- мом вінець), вишуканих чайниках різних роз- мірів і форм, великих мальованих макітер, на- кривок з фігурними ліпними завершеннями. Висновки. отже, дибинецький кераміч- ний промисел займав вагоме місце у художній культурі україни хіх — початку хх ст., як один із носіїв давніх гончарних традицій над- дніпрянщини. формуючись за умов діалогу українсько-козацької, польсько-шляхетської, російсько-дворянської та єврейської культу- ри й орієнтуючись, як і інші народні художні ремесла богуславщини, на досвід провідних українських майстрів, гончарство викристалі- зувало власні локальні особливості і художню специфіку декорування виробів. ДОДАТОК реєстр дибинецьких гончарів другої Половини хіх—хх століть 1. артеменко роман григорович (1866—12.03.1966) 2. артеменко олександр Микито- вич (перша половина хх ст.) 3. артеменко василь Микитович (1903—1973) 4. артеменко григорій васильо- вич (1933—2009) 5. артеменко дем’ян (кінець хіх) 6. артеменко іван дем’янович (1904—1973) 7. артеменко Марія (Марина) Мики- тівна (малювальниця) (1925—2009) 8. артеменко Микола васильович (1939—2006) 9. артеменко Микола олексійо- вич (1928— 986) 10. басараб володимир костянти- нович (23.02.1932—17.05.1978) 11. басараб тетяна іванівна (малю- вальниця) (11.04.1928—23.02.2008) 12. басараб явтух демидович (1903—1980) 13. басараб омелян Павлович (190.. — 1974 /5) 14. баліцький герасим фомович (1905—1982) 15. березовський яків Прокопо- вич (1912—1975) 16. бревус яким (початок хх ст.) 17. букій арсентій васильович (06.01.1930—18.12.2003) 18. веретільник василь 19. вишкварка дем’ян 20. вишкварка Митрофан (…— 1960-ті) 21. вишкварка тимофій 22. вишкварка федір ісакович (…—1958) 23. вишкварка іван оксентійович 24. власенко григорій кузьмович (початок хх ст.) 25. вовченко володимир федоро- вич (…—1940-ві) 26. вовченко Пилип федорович (1912—1983) 27. вовченко Петро володимиро- вич (1929—1982) 28. вовченко Микола кирилович (…—1946) 29. волошенко лариса (1930-ті — 2007) 30. волошенко андрій андрійо- вич (1872—23.01.1955) 31. волошенко Микита явтухович (1896—1970) 32. волошенко явтух іванович (хіх) 33. волошенко євдокія іванівна (малювальниця) (1919—2005) 34. волошенко Михайло (кінець хіх — початок хх ст.) 35. волошенко андрій Михайлович 383ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. 36. волошенко Петро Михайлович 37. волошенко Юхим Михайлович 38. волошенко леонтій Михайло- вич (1902—27.10.1967) 39. волошенко Марія левонтіївна (24.02.1928—27.10.2010) 40. волошенко н. 41. волошенко федір афанасійо- вич (01.06.1929—02.10.2007) 42. волошенко дем’ян 43. волошенко катерина володи- мирівна (малювальниця) 44. гавриленко Микита (…— 1958 р.) 45. гавриленко демид (…—1940- ві) 46. гавриленко Микола демидо- вич (1938—1983) 47. гаращенко дмитро 48. гаращенко Мусій (…—1960-ті) 49. гаращенко Павло 50. гарнага архип дмитрович (в 1911—цехмістер дибинецького цехового братства) 51. гарнага василь 52. гарнага герасим дмитрович (1901—1964) 53. гарнага клим овсійович 54. гарнага Марія дем’янівна (1932—2012) 55. гарнага саливан 56. гарнага феодосій назарович (1914—1994) 57. головаченко созон іванович (перша половина хх) 58. горовенко Михайло кононо- вич (1933—1991) 59. горовенко яків Михайлович (1895—1976) 60. гурець семен харлампійович (1900—1977) 61. дженджеря денис 62. дженджеря оникій 63. дженджеря Петро Миронович (…—1989) 64. дмитренко Павло 65. дмитренко венедько 66. дмитренко іван венедькович (венедиктович) (1921—1999) 67. дорошенко іван 68. дрозденко іван Потапович (1910/1911—1984) 69. дрозденко григорій іванович (1937 р. н.) 70. дяченко Макар 71. загородній іван ількович (22.07.1931—26.05.2016) 72. загородній Микола ількович (1939 р. н.) 73. загородній ілько 74. запара григорій іванович (1906—21.11.1988) 75. запара іван 76. запара свиридін іванович (1889—09.07.0955) 77. запара олексій свиридович (1923—2004) 78. запара тимофій фадійович (…—1970-ті) 79. книжник іван 80. коваленко василь Павлович (1919—07.04.1994) 81. коваленко іван 82. коваленко Павло іванович (1887—27.08.1959) 83. коваленко Пилип іванович (1906—21.02.1986) 84. колесніченко іван 85. королевич Мусій Пимонович (23.02.1891—1933) 86. королевич Марія Мусіївна 87. королевич Пимін (хіх) 88. королевич свиридін 89. королевич олексій свиридо- нович (30.03.1910 р. н.) 90. коршак клим федосович (1880—19.04.1952) 91. коршак никін климович (24.10.1906—01.01.1952) 92. коршак симон 93. красюк іван іванович (11.03.1921—13.07.1983) 94. красюк федір іванович (1907—1979) 95. лебедівський Петро якович (1936—2008) 96. луценко надія василівна (нар. 10.05.1935) 97. Мамот к. 98. Мартиненко леонід іванович (1929—1988) 99. Мартика Микола іванович (1939—2006) 100. Мартика стах (…—1940) 101. Мартика оксентій стахович (1898—1941) 102. Марченко олександр степа- нович 103. Масюк вакула (хіх ст.) 104. Масюк василь каленикович (26.02.1900—19.04.1988) 105. Масюк зосим 106. Масюк іван васильович (01.08.1922—03.07.2003) 107. Масюк каленик вакулович (1878—1933) 108. Масюк надія дмитрівна (ма- лювальниця) (14.08.1926 р. н.) 109. Масюк наталка (малюваль- ниця, дружина василя каленико- вича) 110. Масюк ялисей каленикович (1902—1962) 111. Микитенко і. н. 112. Можчіль і. 113. Моргун лавро (хіх ст.) 114. Моргун Маркіян (хіх ст.) 115. Моргун Михайло лаврентій- ович (1896—1978) 116. Моцний оверко (1887—1954) 117. нетребенко Микола Мико- лайович (нар. у 1940-і) 118. нетребенко Михайло Мико- лайович (1922—1998) 119. олексієнко андрій філатович (1915—1965) 120. олексієнко Мусій Павлович (1900—1942) 121. осадчий степан хомович (14.08.1905—27.03.1997) 122. островерхий Михайло самій- лович 123. федора Пащенко (мисошни- ця) (хіх ст.) 124. Пащенко килина андріївна (10.01.1900—12.01.0982) 125. Пащенко Марія (Марина) (1910—16.03.1993) 126. Попович гордій сидорович (…—1995) 127. Проценко дмитро назарович (1875—11.12.1959) 128. Проценко єлисей 129. Проценко іван лаврович (…—1953) 130. Проценко о. 131. Проценко Панас 132. Проценко Потап 133. Проценко сава андрійович (…—1941) 134. Проценко дементій андрійо- вич (…—1933) 135. родак андрій 136. родак артем 137. родак дмитро 138. родак сава андрійович 139. родак Михайло оникійович (20.10.1935 р. н.) 140. рябченко василь Миколайо- вич (1907—1945) 141. рябченко григорій Миколай- ович (1914—1945) 142. рябченко дмитро васильо- вич (1930 р.н.) 143. рябченко Прокоп Миколайо- вич (1896 або 1898—1963) 144. сиволап сафрон дем’янович (…—1954) 145. сиволап семен дем’янович 146. сиволап василь іванович 147. сиволап володимир Петро- вич (1940—2000) 148. сиволап іван сергійович (1930—2000) 149. сироїд Микола іванович (1931—1978) 150. сироїд іван климович (19.06.1936—03.08.1990) 151. сироїд клим Матвійович (10.01.1887—17.01.1974) 152. сироїд семен (1900—1935) 153. сироїд семен кирилович (1914—1999) 154. слоква дмитро Петрович (…—1993) 155. слоква сава Махтейович 156. слоква яків Махтейович (1878—1949) 157. солодка Марія афанасіївна (1917/1918 р. н.) 158. сорокун дмитро олексович (1929 р. н.) 159. сорокун олекса степанович (1897—1964) 160. сорокун степан гнатович (хіх) 161. сорокун архип созонович (1901—1992) 162. старинець артем іович (?) (23.03.1910—23.07.1991) 384 ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) архівні матеріали та історичні дослідження ЛІТЕРАТУРА данченко, л. 1969. народна кераміка над- дніпрянщини. київ: Мистецтво. данченко, л. 1974. народна кераміка Середнього Придніпров’я. київ: Мистецтво. Дело об учреждении в м. Богуславь кроме восьми годовыхь, ныне существующихь, двух недельных яр- марокь по средамь. 1885. державний архів київсь- кої області, ф. 1, оп. 330, спр. 381. єврейська община Богуслава. Музей історії бо- гуславщини, науково-допоміжний фонд, спр. 32. запаско, я. 1960. гончарне мистецтво с. дибинці. народна творчість та етнографія, 3, с. 98-99. ионов, н. ф. 1912. гончарный промысел в киев- ской губернии. в: Кустарная промышленность в Киевской губернии. Итоги анкетного и местного обследования, произведенного Киевской губернской земской управой по поручению губернского земского собрания. киев: наследники к. круглянского, с. 1- 77. івашків, г. 2007. Декор української народної ке- раміки XVI — першої половини хх століть. львів: інститут народознавства нану. історія Богуславщини. Музей історії богуслав- щини, науково-допоміжний фонд, спр. 8. казаков, М. 2014. дибинецьке цехове братство (1742—1909 рр.). Етнічна історія народів європи, 43, с. 85-91. клименко, о., сержант, л., істоміна, г. 2009. гон- чарство. в: скрипник, г. (ред.). історія декоративно- го мистецтва України. київ: іМфе ім. М. т. риль- ського нану, 3: Мистецтво хіх століття, с. 111-164. клименко, о., сержант, л., істоміна, г. 2011. гончарство. в: скрипник, г. (ред.). історія де- коративного мистецтва України. київ: іМфе ім. М. т. рильського нану, 4: народне мистецтво та художні промисли хх століття, с. 121-160. лебединцев, ф. г. 1862. Братства, их прежняя и нынешняя судьба и значение. киев: и. и а. давы- денко. Музичне життя Богуслава. Музей історії богус- лавщини, науково-допоміжний фонд, спр. 4. ніколенко, і. 1994. Богуславщина. нариси з іс- торії краю. богуслав. Перерва, в. с. 2010. Графи Браницькі: підприєм- ці та меценати. біла церква: о. в. Пшонківський. Похилевич, л. и. 1864. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. киев: киево-Пе- черская лавра. Пошивайло, о. 2002. фотоархів Юрія лащука: дибинці. Українська керамологія: національний науковий щорічник, 2, с. 412-461. салій, о. 2010. Богуслав. історія і сучасність. київ: ярославів вал. селівачов, М. 2009. Лексикон української орна- ментики (іконографія, номінація, стилістика, ти- пологія). 2-е вид., випр. і доп. київ: ант. семенова, о. 2013. вироби кустарів-шкіряників середньої наддніпрнщини наприкінці хіх — у пер- шій половині хх століття. народна творчість та етнологія, 6, с. 140-147. 163. старинець артем іванович (1915 р. н. — …) 164. старцевий аріон (1891— 1974) 165. старцевий василь аріонович (07.11.1925—18.04.2002) 166. старцева надія Миколаїв- на (малювальниця) (29.05.1927 р. н.) 167. степенко василь іванович 168. стовбун Петро васильович (1930 р. н.) 169. тарасенко антін євменович (…—1940-і) 170. тарасенко василь Михайло- вич (нар. 09.01.1951) 171. тарасенко іван євменович (1900—1947) 172. тарасенко степан євменович (…—1947) 173. тарасенко степан антонович (1877—1947) 174. тарасенко Юмен (…—1933) 175. тарасенко іван іванович (1931—1996) 176. тарасенко іван кононович (1897—1973) 177. тарасенко Максим Юмено- вич (1911/1916—…) 178. тарасенко Михайло Михай- лович (нар. 28.11.1958) 179. тарасенко Михайло тодосій- ович (1921—1995) 180. тарасенко Мусій семенович (…—1980) 181. тарасенко Мусій Юменович (1900—1979) 182. тарасенко Петро Михайло- вич (нар. 18.07.1954) 183. тарасенко феодосій (тодось) антонович 184. тарасенко тетяна іванівна (1968 р. н.) 185. тимошенко андрій 186. тимошенко василь (1859— 1944) 187. тимошенко кирило олексан- дрович (…—1973) 188. тимошенко Микита кирило- вич (1904—1976) 189. тимошенко іван кирилович (1925—2003) 190. тимошенко гапій (хіх ст.) 191. тимошенко Петро Микито- вич (1928—1988) 192. тридід килина 193. тридід лаврентій (леонтій) 194. тридід Марія 195. тридід Микита 196. тридід оріон (…—1915) 197. тридід федора 198. тридід яків 199. цюрупа тодось 200. цюрупа тимофій 201. Шишко іван іванович 202. Шишко роман 203. Шишка Микола романович (1922/1925—…) 204. Шишка іван іванович (1888— 1979) 205. Шишка іван іванович (…— 1933) 206. Шкорина Павло іванович (1900—1978) 207. Шкурупа ? 208. Шнуренко андрій (кінець хіх—початок хх ст.) 209. Шнуренко антон 210. Шнуренко василь тимофійо- вич (14.01.1925—08.03.2007) 211. Шнуренко григорій тарасо- вич (1921—1996) 212. Шнуренко дмитро Михайло- вич (1900—1978) 213. Шнуренко дмитро семено- вич (1931 р. н.) 214. Шнуренко дмитро Юхимович (1908—1980) 215. Шнуренко семен федорович 216. Шнуренко ївга Йосипівна (…—1967) 217. Шнуренко левко 218. Шнуренко Мефодій (Махтодь) григорович (1881—07.02.1959) 219. Шнуренко Мусій федорович (1900—01.10.1968) 220. Шнуренко тимофій 221. Шнуренко феодосій 222. Шнуренко ісаак (…—1938) 223. Шнуренко іван іванович (1930—2007) 224. Шнуренко іван Махтодович (05.05.1907—28.09.1978) 225. Шнуренко олександр Махто- дович 226. Шнуренко іван Юхимович (1908—1978) 227. Шнуренко якій Мусійович (1929—1986) 228. Шнуренко Петро Мусійович (1931—2013) 385ISSN 2227-4952. археологія і давня історія України, 2018, вип. 4 (29) Руденко, О. О. діяльність дибинецького осередку кераміки в українській художній культурі хіх—хх ст. сорокун, а. а. 2012. Звіт про археологічні розвід- ки в Богуславському районі в 2012 р. на іа нану, в обробці. сорокун, а. а. 2013. Звіт про археологічні розвід- ки в Богуславському районі в 2013 р. на іа нану, в обробці. Ткацтво. Музей історії богуславщини, науково- допоміжний фонд, спр. 18. чернецький, є. 2011. Браницькі. біла церква: о. Пшонківський. Школьна, о. в. 2012. фаянсова перлина в короні роду графів браницьких-воронцових. Юр’ївський літопис, 11, с. 49-56. Школьна, о. в. 2014. бинчики в сучасній куль- турній традиції україни кінця хіх — середини хх століття. Сучасні проблеми дослідження, рес- таврації та збереження культурної спадщини, 10, с. 285-293. REfEREnCEs Danchenko, L. 1969. Narodna keramika Naddnipriansh- chyny. Kyiv: Mystetstvo. Danchenko, L. 1974. Narodna keramika Serednoho Prydniprov’ia. Kyiv: Mystetstvo. Delo ob uchrezhdenii v m. Boguslav krome vosmi godovykh, nyne sushchestvuyushchikh, dvukh nedelnykh yarmarok po sredam. 1885. Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti, f. 1, op. 330, spr. 381. Yevreiska obshchyna Bohuslavа. Muzei istorii Bohuslavsh- chyny, naukovo-dopomizhnyi fond, spr. 32. Zapasko, Ya. 1960. Honcharne mystetstvo s. Dybyntsi. Narodna tvorchist ta etnohrafiia, 3, s. 98-99. Ionov, N. F. 1912. Goncharnyy promysel v Kievskoy guber- nii. In: Kustarnaya promyshlennost v Kievskoy gubernii. Itogi anketnogo i mestnogo obsledovaniya. proizvedennogo Kievskoy gubernskoy zemskoy upravoy po porucheniyu gubernskogo zemskogo sobraniya. Kiev: Nasledniki K. Kruglyanskogo, s. 1- 77. Ivashkiv, H. 2007. Dekor ukrainskoi narodnoi keramiky XVI — pershoi polovyny хх stolit. Lviv: Instytut naro- doznavstva NANU. Istoriia Bohuslavshchyny. Muzei istorii Bohuslavshchyny, naukovo-dopomizhnyi fond, spr. 8. Klymenko, O., Serzhant, L., Istomina, H. 2009. Hon- charstvo. In: Skrypnyk, H. (ed.). Istoriia dekoratyvnoho mys- tetstva Ukrainy. Kyiv: IMFE im. M. T. Rylskoho NANU, 3: Mystetstvo хіх stolittia, s. 111-164. Klymenko, O., Serzhant, L., Istomina, H. 2011. Hon- charstvo. In: Skrypnyk, H. (ed.). Istoriia dekoratyvnoho mystetstva Ukrainy. Kyiv: IMFE im. M. T. Rylskoho NANU, 4: Narodne mystetstvo ta khudozhni promysly хх stolittia, s. 121-160. Kazakov, M. 2014. Dybynetske tsekhove bratstvo (1742— 1909 rr.). Etnichna istoriia narodiv Yevropy, 43, s. 85-91. Lebedyntsev, F. H. 1862. Bratstva, ykh prezhniaia y nыneshniaia sudba y znachenye. Kyev: Y. i A. Davydenko. Muzychne zhyttia Bohuslava. Muzei istorii Bohuslavsh- chyny, naukovo-dopomizhnyi fond, spr. 4. Nikolenko, I. 1994. Bohuslavshchyna. Narysy z istorii kraiu. Bohuslav. Pererva, V. S. 2010. Hrafy Branytski: pidpryiemtsi ta met- senaty. Bila Tserkva: O. V. Pshonkivskyi. Pokhylevych, L. Y. 1864. Skazanyia o naselennыkh mest- nostiakh Kyevskoi hubernyy. Kyev: Kyevo-Pecherskaja La- vra. Poshyvailo, O. 2002. Fotoarkhiv Yuriia Lashchuka: Dy- byntsi. Ukrainska keramolohiia: Natsionalnyi naukovyi sh- chorichnyk, 2, s. 412-461. Salii, O. 2010. Bohuslav. Istoriia i suchasnist. Kyiv: Yaro- slaviv Val. Selivachov, M. 2009. Leksykon ukrainskoi ornamentyky (ikonohrafiia, nominatsiia, stylistyka, typolohiia). 2-e vyd., vypr. i dop. Kyiv: Ant. Semenova, O. 2013. Vyroby kustariv-shkirianykiv Sered- noi Naddniprnshchyny naprykintsi хіх — u pershii polovyni хх stolittia. Narodna tvorchist ta etnolohiia, 6, s. 140-147. Sorokun, A. A. 2012. Zvit pro arkheolohichni rozvidky v Bohuslavskomu raioni v 2012 r. NA IA NANU, v obrobtsi. Sorokun, A. A. 2013. Zvit pro arkheolohichni rozvidky v Bohuslavskomu raioni v 2013 r. NA IA NANU, v obrobtsi. Tkatstvo. Muzei istorii Bohuslavshchyny, naukovo-dop- omizhnyi fond, spr. 18. Chernetskyi, Ye. 2011. Branytski. Bila Tserkva: O. Pshonkivskyi. Shkolna, O. V. 2012. Faiansova perlyna v koroni rodu hrafiv Branytskykh-Vorontsovykh. Yur’ivskyi litopys, 11, s. 49-56. Shkolna, O. V. 2014. Bynchyky v suchasnii kulturnii tradytsii Ukrainy kintsia хіх — seredyny хх stolittia. Su- chasni problemy doslidzhennia, restavratsii ta zberezhennia kulturnoi spadshchyny, 10, s. 285-293. A. A. Rudenko dybyntsI’s ceraMIc center actIvIty In ukraInIan art culture of the 19th—20th century The article is devoted to the study of the activity of one of the largest ceramic craft center of the Central Naddnipryanschyna from the 19th and early 20th centu- ries which is Dybyntsi village located in Boguslav dis- trict of Kyiv region in the context of the development of folk arts crafts. The local features of the art culture of Boguslav region were illuminated; the artistic means of ceramic products decoration were analyzed; the typology of the products assortment was determined according to its functional purpose; the five stages in the existence of the Dybyntsi’s ceramic industry were distinguished and characterized; the art criticism anal- ysis of the most revealing works was conducted; the new names of local ceramic masters were entered into scientific circulation and the place of the Dybyntsi’s Branicki’s County faience factory was outlined in the Ukrainian arts culture of the 19th century. Keywords: Naddnipryanschyna, Kyiv Region, Dybyntsi, artistic crafts, ceramics, decoration, 19th— 20th centuries. Одержано 16.02.2018 РУДЕНКО Олександра Олександрівна, ас- пірант, національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, вул. лаврська,9, київ, 02000, україна, sashust@meta.ua. rudenko Оleksandra Оleksandrіvna, postgrad- uate, National Academy of Managerial Staff of Cul- ture and Arts, Lavrska str. 9, Kyiv, 02000, Ukraine, sashust@meta.ua.