Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги

Рецензія на книгу: Салига Т. Вогонь, що не згаса… – Київ: Либідь, 2017. – 640 с.: іл.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2018
1. Verfasser:	Вертій, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2018
Schriftenreihe:	Слово і Час
Schlagworte:	Рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/163940
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги / О. Вертій // Слово і Час. — 2018. — № 3. — С. 99-106. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-163940
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1639402020-02-08T01:25:48Z Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги Вертій, О. Рецензії Рецензія на книгу: Салига Т. Вогонь, що не згаса… – Київ: Либідь, 2017. – 640 с.: іл. 2018 Article Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги / О. Вертій // Слово і Час. — 2018. — № 3. — С. 99-106. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/163940 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії Рецензії
spellingShingle	Рецензії Рецензії Вертій, О. Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Салига Т. Вогонь, що не згаса… – Київ: Либідь, 2017. – 640 с.: іл.
format	Article
author	Вертій, О.
author_facet	Вертій, О.
author_sort	Вертій, О.
title	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги
title_short	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги
title_full	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги
title_fullStr	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги
title_full_unstemmed	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги
title_sort	вогненний декалог української літератури від тараса салиги
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/163940
citation_txt	Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги / О. Вертій // Слово і Час. — 2018. — № 3. — С. 99-106. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT vertíjo vognennijdekalogukraínsʹkoílíteraturivídtarasasaligi
first_indexed	2025-07-14T16:27:05Z
last_indexed	2025-07-14T16:27:05Z
_version_	1837640372478541824
fulltext	99Слово і Час. 2018 • №3 ВОГНЕННИЙ ДЕКАЛОГ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВІД ТАРАСА САЛИГИ Салига Т. Вогонь, що не згаса… – Київ: Либідь, 2017. – 640 с.: іл. До цієї книжки відомий український літературознавець професор Тарас Салига йшов усе життя. І тоді, коли в рідному Вікторові на Івано- Франківщині ще в дитинстві потайки слухав стрілецькі пісні та розповіді про вояків УПА, і тоді, коли в студентські роки в болісних переживаннях та роздумах прагнув написати про них бодай щось, і тоді, коли працював над докторською дисертацією, із трепетом у душі й на серці шукав у закордонних архівах матеріали про М. Боєслава, В. Лесича, В. Хмелюка, О. Турянського та інших майже невідомих і заборонених у підсовєтській Україні поетів, готував видання їх творів. І тоді, коли впорядковував антологію “Стрілецька Голгофа”, яка прийшла до українського читача 1992 р., чи то працював над студіями про поезію, присвячену Героям Крут, публіцистику С. Петлюри, творчість Р. Купчинського, Ю. Дарагана, Н. Лівицької-Холодної, Є . Маланюка , М . Вінграновського , П. Скунця, В. Голобородька, окремі з яких склали його книжки “Петро Скунць. Всесвіт, гори і він” (2007), “Екслібриси Евтерпи” (2010), “…Світ. Поет і його слово… Голобородькознавчі студії” (2013), “…І той вогонь, що не згаса…”. Маланюкознавчі студії” (2013), “Голос мій не відлюбиться… Вінграновськознавчі студії” (2014). Тобто завше звертався до тем і проблем злободенних, мало чи то й зовсім не вивчених, знаходив свій кут зору для їх прочитання, вигранював свою сукупність поглядів на дослідження тих чи тих явищ українського письменства нашої драматично -героїчної доби . Так сформував своєрідний декалог самого письменства, а отже, і питомо національних основоположних підстав його дослідження. У чому ж сутність, які складові цього декалогу? Перший із них – чітке визначення п р ед м е т а д о с л і д ж е н н я , т о б т о особливостей художньо-естетичного пізнання поетами українського світу, його переживання , осмислення та зображення . Тут Т. Салига ставить насамперед питання про з ’ясування національної самобутності ідейно- тематичного та художнього-естетичного становлення творчості того чи того письменника, українського літературного поступування загалом . Він твердо переконаний у тому, що вітчизняні вчені не повинні плентатися у хвості ідей і теорій чужоземного літературознавства й завжди залишатися в ічними ї х інтерпретаторами, що вони зобов’язані формувати національні основоположні п ідстави сво їх досл іджень , свою сукупність поглядів на становлення й розвиток рідного письменства, у всьому виходячи з його національної природи, визначаючи його місце і значення в загальносвітовому контексті . Отож цілком закономірно, що у видрукуваних у книжці розвідках автор зосереджує свою увагу на розумінні Є. Маланюком “потреби національного вдосконалення, ідейного гарту”, на розумінні ним “своєї державницької й людської гідности” (с. 23) як основи основ його світоглядної позиції, на тому, як наближення до реального світу, до природного стану речей витісняє з поетичного мислення О . Стефановича надумані образи та штучну асоціативність . Глибоко проникаючи в поетичний світ Н. Лівицької- Холодної, Т. Салига доходить висновку, ецензіїР Слово і Час. 2018 • №3100 що в основі сукупності ї ї поглядів на життя – протистояння долі злим обставинам, боротьба за життя в них, від чого дослідник і відштовхується в пізнанні та з ’ясуванні особливостей національної самобутності цього світу. До того ж художньо-естетичне його пізнання, переживання, осмислення та зображення українськими поетами він досліджує в діалектичній єдності п р о т и л еж н о с т е й , що і є о т и м наближенням до українського реального світу та природного стану речей у ньому. “Полемізм Марка Боєслава, – читаємо в есеї “Моїм огнем, моїм благословенним гнівом…” (Марко Боєслав)”, – будується на “супрязі” двох часопросторових понять, означених протиставленнями “колись” і “тепер”. Тепер , в умовах “щасливої” радянської дійсності, “кров святу і непокірну” допиває Сталін, як колись пили її ненаситні московські царі. Сліпі та недолугі перевертні Боєславової доби у принизливому прислужництві та холуйстві нічим не різняться від своїх попередників, яким дорікав Шевченко, молячи їх прозріти” (с. 209). Погодьмося, що такий “стан речей” у підсовєтському літературознавстві аж ніяк не міг бути предметом літературознавчих досліджень, хоча про нього йшлося не лише в літературі української еміграції, а й у творчості поетів- інакодумців материкової України, на чому Т. Салига не раз наголошує в есеях про поезію В . Стуса , П . Скунця , М . Петренка , В. Герасим’юка. Ось таке наближення до реального світу, його олюдненість і становить сутність його другого декалогу нашого письменства. Таким порядком взаємозв ’язк у подій і явищ у “Вогні, що не згаса…” зумовлюється й наступний , третій , декалог української поезії, зокрема літературного поступування загалом та науки про вітчизняне письменство зокрема, а саме: спадкоємність ідей, принципів, переконань, світогляду, з в и ч а ї в , е стети ч н и х п ошу к і в , їх розвитку через рух поетичного мислення. Комусь, певне, здасться, що тут немає нічого нового, адже все те нібито мали й раніше. Та в тім-то й справа, що пильне око дослідника добачає багато такого, що свідомо чи то з незалежних причин залишалося поза увагою його попередників. Ідеться насамперед про те, що певні літературні явища, літературні канони авторами не заперечуються, не руйнуються, а стають відправним пунктом їх збагачення й розвитку. Тоді Т. Салига не раз подивляє свого читача несподіваними з іставленнями , протиставленнями та ґрунтовними , умотивованими висновками. Ось слово поетів про Крути “На Аскольдовій могилі – український цвіт…”. Прикметною особливістю есею є: 1) підхід до пізнання, переживання, осмислення й потрактування цієї героїчної сторінки нашої історії в українській поезії як вияву єдності не лише Сходу й Заходу, а й української еміграції, вісь якої – в ідеї спадкоємности культурної та духовної єдности нашого народу; 2) подолання штучно встановлених чужинцями кордонів двох Україн , так само штучно насаджуваної за комуносовєтського режиму відчуженості українського зарубіжжя від свого народу і навпаки; 3) відкриття в подвигу крутян народження типу “новітнього українця”, розуміння того, що “Крути – це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбувалася – в час революції! – на землях України, перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо”, що “Крути – це воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної Війни , війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч” (Є. Маланюк). Спадкоємність тут, як бачимо, спостерігається не лише як спадкоємність ідейна та світоглядна, як національна громадянська позиція, а і я к о с но во пол ожн і п і д с та в и літературознавчих досліджень, що їх Т. Салига одним із перших формує й розвиває на ґрунті спадкоємності цих ідей, світогляду, цієї громадянської позиції, у всьому виходить із них. Новаторськими є й зіставлення творчості Є. Маланюка й Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Сосюри, М. Зерова та В. Стефаника, В . Шевчука й М . Вінграновського . Вони виводять на цілу низку нових для вітчизняного літературознавства проблем , формують нов і , питомо нац іональн і йо го основоположн і підстави. Пізнання, переживання та осмислення досліджуваного матеріалу тут знову ж таки ґрунтуються на ідейній і духовній спадкоємності поколінь , 101Слово і Час. 2018 • №3 на питомо національних ідейних та духовних цінностях. Від Т. Шевченка, П . Куліша , І . Франка Є . Маланюк переймає й розвиває історіософське спрямування змісту їх роздумів, ліричних сповідей, сутність яких убачає в потребі спілкування “з великими попередниками і своїми сучасниками “буремних літ”, як і разом з ним шукають Україн і державницької дороги” (с. 223), у тому, що “лютий гнів” Т. Шевченка завше був “проявом великої любови” (с. 225), у чому також криються джерела олюдненості його творчості, про які йшлося вище. Прикметно, що спадкоємність такого пізнання, переживання та осмислення українського світу Т. Салига потрактовує як наш нац іональний звичай , що в ід криває для сучасних автор і в нетрадиційне у традиційному, формує їх громадянську позицію , критичну безпощадність до інших, коли йдеться про нехтування нашими національними звичаями, легковажне ставлення до них , про відсутність у їх творчості “мазепинського духу”, Шевченкової, Кулішевої та Франкової самопожертви і Стефаниківського творчого “самотерору” в ім ’я сьогочасного й майбутнього української наці ї , що Є . Маланюк досить влучно назвав малоросійством, з у м о в л е н и м з а т ь м а р е н н я м , ослабленням, а часом і заником пам’яті, глупотою й нерозсудливістю значної частини співвітчизників, чим успішно послуговувалися й послуговуються наші вороги. Гірко це визнавати, але це справді так. Тому одне із завдань нашого національного письменства та нашого справді національного л і т е р а т у р о з н а в с т в а п ол я г а є у протистоянні цим потворним явищам, у формуванні високого рівня національної свідомост і та дієвої національної громадянської позиції широких верств і прошарків українського суспільства, прикладом чого і є оцінювана тут праця Т. Салиги. До того ж сама постановка проблеми та її розв ’язання – то продовження й розвиток ідей, життєвих принципів та ідеалів тих , хто творив вільний світ у комуносовєтській неволі, що маємо за четвертий декалог. Докладно, глибоко і всебічно його зміст автор книжки розкриває на прикладі творчості та громадянської позиції того ж таки М. Вінграновського, його сучасників І . Дзюби , В . Шевчука , В . Стуса , І. Калинця, В. Голобородька, П. Скунця, М. Петренка, Р. Кудлика, В. Герасим’юка. Кожен із них по-своєму протистояв задушливій атмосфері тогочасної дійсності. У своєму виступі на 54-му конгресі пен-клубу в Монреалі 28 вересня 1989 р., коли Україна ще тільки почала вириватися з лабет свого “старшого брата”, М. Вінграновський, наприклад, чітко й однозначно заявив, що українська література є однією з найстаріших, коли не найстарішою, серед слов’янських народів , що український народ дав людству одну з перших конституцій, м’яку й милозвучну мову, якою створено понад триста тисяч пісень, що українці своєю працею сприяли розвитку й добробуту Канади (це мало на той час революційне спрямування і значення, адже відкривало світові очі на правду про нас). Про “мазепинський дух”, його спадкоємність у культурно-освітній , громадській і творчій діяльності родини Алчевських, М. Шаповала, М. Скрипника, В. Сосюри, А. Куїнджі, І. Карабиця, А. Солов’яненка, М. Руденка, Е. Андієвської, В. Стуса, І. Світличного, В. Голобородька, О. Тихого та інших представників Донбасу в опорі нещадному його зросійщенню як про природний процес самовідновлення, повернення до себе , відродження кореневої плоті свого “я”, як вияв переваги україноцентричної етнонаціональної сили над силами московсько-шовіністичного диктату говорить І. Дзюба. Позиція національного самозахисту, доводить Т. Салига, наскрізна і в поезії П. Скунця, М. Петренка, Р. Кудлика, В. Герасим’юка. У присвячених їм есеях автор знімає завісу над тим, що П. Скунць уже тоді, коли компартійці-запроданці всіх мастей та “криваві, як клопи” “змосковщені попи” (с. 570) хоронили Україну, гостро ставив питання про природну потребу “належати родові, краєві, землі – бути їх органічною частиною, а також вміння нести на собі обов’язок служити ближньому, громаді, народові” (с. 565), що, за його, автора есею про П. Скунця, влучним висловом, в ідпов ідало неписаним “законам конституції” національної тожсамості, сутність яких поет убачав у прозрінні натовпу, який мав “ставати багатьма “я” – народом” (с. 567), виводить на світло те, що було властиве цим поетам, але Слово і Час. 2018 • №3102 переслідувалось, нещадно каралось і замовчувалось. На доказ того дослідник аналізує поему М. Петренка “Я – Дух одвічної стихі ї” , у якій “оживають ” заборонені в підсовєтській Україні тема С. Петлюри, ОУН і УПА, мотиви Січових стрільців, а образ С. Бандери “постає на тлі історичної дійсності, як її уособлення, як вічний Дух нації, як її реальна мисль і як її дія” (с. 592); розповідає про те, як В. Герасим’юк у 1988 р. гостро ставив цю проблему тоді, коли ще не була пора “вести такі розмови”, “принаймні в присутності трьох” (с. 611); наводить міркування І. Калинця про “прив’язаність людини до землі, до народу, до Батьківщини, до традицій” як про те, що саме “людину робить людиною, а поета – поетом” (с. 521), що саме тому “крізь кожну його елегійну драму, крізь тимчасову атмосферу печальності пробивається світлий промінець бадьорого піднесення, надії, віри, що вселяють ліричному героєві силу, оздоровлюють його дух” (с. 519). Одність України – п’ятий декалог, який мислиться Т. Салигою як ідейна, духовна та суспільно-політична єдність українців і знаходить своє художньо- естетичне вираження в цілісності й повноті нашого національного л ітературного поступування в діахронному та синхронному зрізах. Цілісність і повнота – це спадкоємність ідей, мотивів, стильових пошуків, їх взаємозв ’язок , взаємозбагачення у процесі становлення й розвитку української л ітератури в ід народнопоетичної творчост і найдавн іших час і в до найвидатніших явищ сьогочасного вітчизняного письменства; це єдність Сходу і Заходу, всіх українців світу, яких комуносовєтська ідеологія та політика розділяла на “мазепинців”, “петлюрівців”, “бандерівців” і відданих “дєлу партії і правітєльства”, тобто “совєтський народ”. Знову ж таки тут хтось може сказати, що в тому немає нічого нового, що все те само собою було зрозумілим і раніше. Але то лише на перший погляд . Справді -бо , чи знайдемо в підсовєтських, пройнятих комуністичними ідеями літературі та літературознавстві , у підручниках і посібниках для середньої й вищої школи, ба навіть в академічних “історіях” нашого письменства бодай якийсь натяк на те, що в шельмуванні Мазепи, мазепинців, мазепинщини, Петлюри, петлюрівців, петлюрівщини, Бандери, бандерівців, бандерівщини “пульсує найздоровіша кров нації, “сконденсована есенція української вдачі” (с. 36). Що ті ж самі Мазепа, мазепинці й мазепинщина, Бандера, бандерівці та бандерівщина як Петлюра, петлюрівці й петлюрівщина стали “всенаціональним символом державницької ідеї визволення України” (с. 37). Ні! Такого там немає й не могло бути. А в есеях, що склали книгу “Вогонь, що не згаса…”, вони не лише натяки, а наскрізна, оновлююча, оживлююча наше літературознавство ідея . Так само історія української літератури, зокрема українського символізму та його національної самобутності, історія українсько-грузинських взаємозв’язків не були б достатньо повними без усеб ічного вивчення і з ’ясування місця в них творчого доробку сина українського та грузинського народів, дитини херсонських степів і мужнього січового стрільця Ю. Дарагана, чиє життя метеором спалахнуло над українським літературним овидом та буремними подіями першої чверті ХХ ст., але так сильно запалило прагненням свободи й волі душі в серці не лише його сучасників, а й прийдешніх поколінь. Розвідка ж “Йому не спорядили вояцької тризни… (Юрій Дараган)” свіжістю та злободенністю ідей дає сильний поштовх до розв’язання не лише цих проблем, а , коли хочете , то й спадкоємності сучасних грузинсько-українських та українсько-грузинських взаємозв’язків (на полі політичному також), у чому й виявляється її цінність. На відкриття такої цілісності та повноти українського літературного поступування, України в цілому спрямовані й дослідження “Між хаосом і життям, між пеклом і небом…” (“Поза межами болю” Осипа Турянського)”, “І рими точені, і гармонійні строфи…” (Вадим Лесич)”, “Празький експериментатор з Березівки (Василь Хмелюк)”, “Найверлібріші” верлібри, або Слова у вишиваних сорочках (Василь Голобородько)” тощо. Скажімо, у повісті-поемі “Поза межами болю” О. Турянського одність України дослідник бачить у подоланні нашими сучасниками к омплек су меншовартос т і , я кий 103Слово і Час. 2018 • №3 насаджувався українцям окупаційними режимами впродовж століть і призвів до покірливого сприйняття принижень чужинцями та самопринижень самими ж українцями в усвідомленні того, що ми не раз подивляли світ своїми відкриттями, своїми національними цінностями, багато в чому були першими не лише в Європі, а й у цілому світі. Герой же В. Лесича імпонує нам пошуками шляху “до себе”, дороги “до вищих ідеалів” (с. 182), що об’єднує в цих пошуках і його з нами, і нас із ним, нас загалом в один сильний, могутній і життєздатний організм, в один Український Рід. В. Хмелюк та В. Голобородько хоч і віддалені один від одного в часі та дуже різні у своїх стильових самовираженнях , проте саме й близькі нам цією відмінністю, адже їх творчість – відображення всієї багатогранності нашого художньо - естетичного поступування як єдиного цілого, як самобутнього духу нації, самобутності її культури та літератури. Шостий декалог можна визначити як творений поетами на різних етапах становлення й розвитку українського п и с ь м е н с т в а в з і р е ц ь д у х о в н о ї досконалості української людини та українського суспільства загалом, який також став предметом дослідження в есеях Т. Салиги . Досконал ість ця – насамперед в усв ідомленн і ліричним героєм української поезії, самими авторами як поетичних, так і публіцистичних творів та наукових праць охопленого в книжці періоду, а отже, і нашими сучасниками свого морально- етичного вибору, свого розуміння мети, смислу та цінності життя як способу самовизначення у складних обставинах тієї чи тієї доби нашої історії, нашого самовизначення у світовій спільноті, у їх питомо національних джерелах. Скажімо, для С. Петлюри одним із таких джерел є життя і творчість І. Франка, від якого “багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш” (с. 40). Натхненна поезією полоненого підсовєтською дійсністю, але вільного в ній М. Рильського, Н. Лівицька-Холодна відчуває, як в душі “весна встає” (с. 110), змістом же її найблагословеннішого ідеалу є Україна . Марко Боєслав , наголошує дослідник , завжди був упевненим у тому, що “духовну кризу рабів-перекинчиків можна оздоровити гнівом до ворога, гартом національного духу, самоповагою” (с. 210–211), тому Михайло Дяченко і прибрав собі такий славний, глибоко змістовний і значною мірою символічний псевдонім, адже він конденсує в собі звитягу воїнів князів Гатилли , Святослава , українського к о з а ц т ва , г е р о ї в Нац і о н а л ь н о - визвольних змагань 20 – 30-х, 40 – 50-х років ХХ ст., спрямовує її у прийдешнє, у повсякденне життя нових поколінь українців. Спадкоємність ідей, духовного світу Т. Шевченка, які стали цілком природною суттю духовного єства Василя Стуса, в есеї про нього також потрактовується як взірець духовної досконалості української людини, як одність України. Співв ідносячи духовний прост ір української поез і ї , публіцистики і критики зі змістом питомо національних цінностей , Т. Салига переконливо доводить, що вони, тобто духовний простір і його зміст, у них не декларативні, а зумовлені часом, громадянською та суспільно-політичною позицією того чи того автора, виражають зміст цього часу й цієї позиції. Завдяки тому в І. Дзюбі він відкриває речника української національної ідеї, совість нації, вільну людину в тоталітарній неволі, оберігача України. В. Голобородько для нього є взірцем досконалості української людини шляхетністю своєї поведінки, чіткістю й послідовністю світоглядної позиції, високою духовною культурою, турботою про прапраотче тепло як джерело краси і благородства сучасного українського світу. А П. Скунця мучила й роздирала його внутрішнє єство безпомічність у прагненні перебудувати світ, у якому жив і творив, на тих само підставах краси та благородства, привести його у відповідність із високими духовними ідеями українських св іточ ів і тим самим поставити його в одному ряду загальнолюдських гуманістичних ідей. Природу цих життєвих принципів та ідеалів , розуміння мети , смислу та цінності життя, громадянської позиції кращих представник ів української літератури ХХ ст. Т. Салига виводить із суперечностей тогочасного суспільства, у якому всіма способами й засобами у свідомості мільйонів вкорінювалося переконання в споконвічній “дружбі” двох сусідніх народів-“братів” тоді, коли Слово і Час. 2018 • №3104 повсюдно в тому ж суспільстві панувала скажена лють “старшого брата”, який бенкетував “пролитою кров’ю “брата молодшого”, тамуючи свою ненаситницьку спрагу ординського завойовника ” (с. 453). Само собою зрозуміло, що так і дослідницьк і спостереження , міркування, узагальнення й висновки дають сильні поштовхи для формування питомо національних основоположних п і д с тав с у ча сно го у к ра ї н с ь к о го літературознавства, потребують своєї подальшої розробки. Але цей взірець не є статичним , адже поезія як духовне становлення й розвиток особистості та суспільства досліджується літературознавцем у всій багатогранності , діалектичній єдності її складників та призначення в розвої нації, що й становить сутність сьомого декалогу від Т. Салиги. Наукові пошуки в такому разі відбуваються насамперед в історико-літературній, ідейній, психологічній та морально- етичній площинах. Від поезії про подвиг під Крутами, творчості С. Петлюри, Р. Купчинського, Н. Лівицької-Холодної, Ю . Дара гана , О . Стефановича , О. Турянського, М. Боєслава, Є. Маланюка, розуміння вогненного призначення художнього слова у формуванн і національного світогляду, національної громадянської позиції , нового типу української духовно досконалої людини, становлення українського суспільства загалом на підставах ідей Національно- визвольних змагань українського народу, національних цінностей переходить до творчост і М . Вінграновського , І . Дзюби , В . Шевчука , В . Стуса , І. Калинця, В. Голобородька, П. Скунця, М. Петренка, В. Герасим’юка та інших представників сучасного покоління українських літераторів, знаходить у них своє подальше становлення й розвиток. Воно, це становлення й розвиток, в есеях Т. Салиги про них ґрунтується на ідейному змісті таких ознак і понять, як “розуміння своєї державницької й людської гідности”, “кров незгасного д у х у ” , “ во я ц ь к а лиц а р с ь к і с т ь ” , “саможертовна смерть, яка пробуджує до дієвого життя нові покоління українців”, “національна гідність і честь”, “вічний Дух нації як її реальна мисль і дія” і т. п. Досі наше літературознавство уникало послуговуватися ними, хоча саме вони були вогненним духом української літератури, визначальною суттю її національної самобутності, основним джерелом розблокування заблокованої різного роду окупантами національної свідомості українців, відтак духовного становлення нової української особистості та нового українського суспільства. Аби глибше переконатися в цьому, наведемо кілька прикладів, до яких із цією метою вдається автор оцінюваної тут книжки. Певно, що зовсім не випадковим є перегук виступу М. Вінграновського в Монреалі, про який ішлося вище, із прагненням Є. Маланюка “вселяти в українців віру в самобутність української нації , ї ї непереможність” , вимогою “позбуватися комплексу “старомодної етикети” та “безборонности”, з його твердим переконанням у тому, що ми “один з найвартісніших народів світа” (с . 305). Значення ж життя і творчості М. Боєслава для нас Т. Салига визначає тим, що його вірші дихають буремним часом, у якому він жив, тим “живим диханням борців за волю, що не готувались, не мріяли і не хотіли ставати героями”, адже такими “робили їх національна гідність і честь” (с. 212). А саме ці морально-етичні поняття і принципи завдяки поетичному слову передавалися з покоління в покоління, складали і склали впродовж століть фундамент духовного становлення й розвитку української особистості та українського суспільства. І не лише їх, а й національної самобутності української літератури загалом. Тут ми підійшли до восьмого декалогу, зміст якого визначає “мазепинський дух”, національний емоційний темпоритм, душа того чи того вірша, уміння поета відійти від канонів, не заперечуючи й не руйнуючи їх, а шукаючи “своїх художніх “нормативів” (с. 621). Їх становлення й розвиток в українській поезії ХХ ст. Т. Салига простежує на підставі такого національного звичаю, який примножує й розвиває ідейно-тематичні та художньо- ес тетичн і надбання у кра ї н сь к о ї літератури. В есеях “З євшаном крізь долю…” (Богдан Кравців ) ” , “Хрест Олекси Стефановича”, “Його терновий вінок (штрихи до літературної сильветки І горя Калинця ) ” , “Найверл ібр іш і ” верлібри , або Слова у вишиваних 105Слово і Час. 2018 • №3 сорочках (Василь Голобородько)” автор простежує діалектику відтворення і перетворення, узагальнення і вираження ідеалів, відображення і зображення (А. Костенко) як глибоко особистісне пізнання, переживання та осмислення дійсності , в основі якого – уміння , скажімо, І. Калинця, поєднати реальне з ірреальним, дуже віддалене в часі з модерном ХХ ст. так, що “прадавнє, глибинне, столітнє стає нам близьким і сучасним, внутрішньо рефлексійним” (с. 525). А в Б. Кравціва княжі, татаро- ординські , козацькі сюжети цілком природно синтезуються із праукраїнською міфологією й демонологією, віруваннями, звичаями та обрядами наших предків, формуючи отой “мазепинський дух”, душу, емоційний і психологічний світ його поезії загалом. Це ж маємо і в поезії О . Стефановича , І . Калинця та В. Голобородька. Але в кожного з них досить місткий дух і душа вірша, емоційний темпоритм також знаходять своє , суто особист існе художньо - естетичне вираження. О. Стефанович, зазначає Т. Салига , досягає цього шляхетністю версифікації, мелодикою рядк ів , вишукан істю і зм істовою виразністю образів, простотою мислення й водночас неординарністю змісту цієї простоти (с. 103). У В. Голобородька дослідник виокремлює якесь незвичайне й водночас цілком природне, інтимне порозуміння ліричного героя й самого поета і з природою , шляхетн і с ть поведінки , адже він “одягнув своє слово у вишиванку” для того, “щоб його зігрівало пра-праотче тепло”, щоб воно “цвіло душею і красило світ” (с. 545) і в нас пробуджувало таке само тепло, такі само почуття й переживання, формувало наш питомо національний духовний світ, наш питомо національний світогляд, наш питомо національний уклад життя. Зі “стилету” і “стилосу” Є. Маланюка, з відповідності форми, складу, ритму, рими, стилю й характеру, мови поезій О. Стефановича, Н. Лівицької-Холодної, Р. Кудлика та інших авторів, їх природної змінності згідно з історичним тлом, добою, нагодою чи то настроєм, який потрібно було передати у творі (М. Антонович- Рудницька), Т. Салига виводить зміст дев ’ятого декалогу, сутність якого полягає у з ’ясуванні національної природи самобутності поетичної мови і стилю поезії досліджуваного періоду загалом. Джерела ж цієї відповідності, природи самобутності він віднаходить в отому “мазепинському духові” нашої поезії, в її емоційному темпоритмові, у діалозі поета зі своїм народом, у гостроті публіцистичного спрямування того чи того твору, у незужитих образах, у мелодиці, що “відлунює передзвоном металу і воднораз озивається ліризмом”, у силі “інтонаційних нот, що блискуче уособлюють добу” (с . 219), у тому шевченківському “вогні в одежі слова” та великих емоціях, із яких родиться велика творчість (Б.-І. Антонич) і в них же знаходять свій вияв. Скажімо, порівнюючи антитезні образи поезій І. Франка (“багно грузьке”, “патентовані патріоти”, “намірів ігрисько”, “нездарний рід”, “клопотів муравлисько”) та Є. Маланюка (“повія ханів і царів”, “розпуста на розпутті”, “байстрюча мати яничар”, “народ, що розчиняв в горілці зло”, “крам білотілий”), дослідник доходить висновку, що такі протиставлення були в них із любові, були “останніми художніми ін’єкціями для національного оздоровлення, для пробудження національної свідомости” (с. 244). Самобутність поетичної мови і стилю загалом Т. Салига досліджує також у найтісніших взаємозв’язках із вогнем тієї доби, у якій жив і творив поет, який не згасає і в наступних поколіннях, з “культом духовного спадку, голосу крові батьків” (с. 215). Цей вогонь, цей культ – в образах батьківської хати, козацького степу, рідного саду, лісу, гір як “духу одвічної стихії” і т. д, і т. п., “сутність яких спрямована в загальне русло генетичного коду національної борні за право бути вільним народом” (с. 586). Звідси таке природне поєднання філософічності поетичного мислення з тонким ліризмом та гострим публіцистичним началом, що надає їм глибинно українського змісту. У всій своїй сукупності названі вище дев’ять складників декалогу української літератури від Т. Салиги – своєрідний ґрунт для декалогу десятого, а саме: вивчення на цих підставах української літератури, її національної самобутності в контексті літератури світової, а відтак і її внеску у світове письменство, її місця і значення в ньому, що ще потребує ґрунтовних досліджень із цієї проблеми. Необхідно також зазначити : есеї про В. Лесича, В. Шевчука, Р. Кудлика Слово і Час. 2018 • №3106 іноді позначені деякою описовістю, а розвідки про В. Стуса та В. Голобородька не мають масштабності узагальнень, властивих іншим. Пояснюється це чи то самим предметом дослідження , чи то вузькістю проблематики, хоча й на цьому тл і авторов і вдалося відкрити малодосліджені, суттєві грані їх творчості. Не можна погодитися і з перебільшеним, дещо ідеалізованим однозначним потрактуванням значення “Біблії” для Т. Шевченка. Та все ж таки новаторський характер дослідницьких пошуків Т. Салиги, їх наслідків загалом знаходить свій вияв у поверненні українського л ітературознавства , формування його основоположних п і д с тав у р і ч ище нац і о нальних і дейних , духовних та художньо - естетичних цінностей , витворених нашим народом упродовж століть, у їх протиставленні на цьому ґрунті різного роду псевдомодерним теоріям, бездумно запозиченим із сумнівної вартості праць деяких зарубіжних і вітчизняних учених, таких далеких від природи нашого письменства як письменства питомо національного у всіх його виявах. Разом з тим вони спонукають до підготовки на національних основоположних підставах нової когорти українських літературознавців, нової академічної “ І с тор і ї укра їнсько ї л і терат ури ” , підручників та посібників для вищої й загальноосвітньої української школи, для формування нового духовного світу, світогляду, громадянської позиції нашого сучасника та прийдешніх поколінь українців, що дає всі підстави для висунення кандидатури Т. Салиги і п р и с удж е н н я й ом у н а й в ищо ї літературної нагороди нашої країни – Національної премії України імені Тараса Шевченка. Олексій Вертій Отримано 8 лютого 2018 р. м. Суми ПАМ’ЯТКА ДЛЯ АВТОРІВ Журнал “Слово і Час” висвітлює питання історії, теорії та сучасної практики літературного руху, культурного життя. Виходячи із принципів об’єктивності і плюралізму, редакція не вважає за обов’язкове поділяти всі погляди й положення авторів, завдяки чому зберігає і природний ґрунт для конструктивної полеміки. Неодмінні вимоги до матеріалів, що подаються на розгляд редколегії, – достеменність наведених фактів, посилань на всі використані джерела, точність у цитуванні. Статті та інші матеріали (крім листів) подаються до редакції українською мовою, обсягом не більше друкованого аркуша; примітки розміщуються внизу сторінки. Статті подавати на електронному носії як текстовий файл без переносів у словах у редакторі Microsoft Word (шрифт Times New Roman, 14-й кегль, міжрядковий інтервал 1,5); можна надсилати електронною поштою: slovoichas@ukr.net. Список використаної літератури в алфавітному порядку подається в кінці статті із зазначенням видавництва, року видання й загальної кількості сторінок; посилання розміщуються в тексті у квадратних дужках: [номер видання у списку, стор.]. До статті обов’язково додається ім’я і прізвище автора, анотація із ключовими словами українською, російською (600–800 знаків) та англійською (1800 знаків) мовами, а також шифр УДК. Докладніше про оформлення матеріалів – на сайті: sich.inlan.gov.ua/vymohy.html

Вогненний декалог української літератури від Тараса Салиги

Institution

Ähnliche Einträge