Наталя Лівицька-Холодна
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2018
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/165472 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Наталя Лівицька-Холодна / Ю. Ковалів // Слово і Час. — 2018. — № 6. — С. 100-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-165472 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1654722020-02-14T01:26:52Z Наталя Лівицька-Холодна Ковалів, Ю. Літературні силуети 2018 Article Наталя Лівицька-Холодна / Ю. Ковалів // Слово і Час. — 2018. — № 6. — С. 100-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/165472 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературні силуети Літературні силуети |
| spellingShingle |
Літературні силуети Літературні силуети Ковалів, Ю. Наталя Лівицька-Холодна Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Ковалів, Ю. |
| author_facet |
Ковалів, Ю. |
| author_sort |
Ковалів, Ю. |
| title |
Наталя Лівицька-Холодна |
| title_short |
Наталя Лівицька-Холодна |
| title_full |
Наталя Лівицька-Холодна |
| title_fullStr |
Наталя Лівицька-Холодна |
| title_full_unstemmed |
Наталя Лівицька-Холодна |
| title_sort |
наталя лівицька-холодна |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Літературні силуети |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/165472 |
| citation_txt |
Наталя Лівицька-Холодна / Ю. Ковалів // Слово і Час. — 2018. — № 6. — С. 100-108. — Бібліогр.: 9 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT kovalívû natalâlívicʹkaholodna |
| first_indexed |
2025-07-14T18:38:50Z |
| last_indexed |
2025-07-14T18:38:50Z |
| _version_ |
1837648664919539712 |
| fulltext |
Слово і Час. 2018 • №6100
був приречений пережити момент “ошалілої істерики”, аби спала платонічна
полуда з його очей, розкрити весь трагікомізм, коли “повнозвучна арфа” –
виплід його фантазії – “вже луснула”, “розпалася так, як розпадається на
череп’я звичайна собі… розгепана макітра”. Деідеалізація жінки відбувається
в чоловічій свідомості, у розумінні, що вона (жінка) не мадонна, а радше
“трагічне втілення всього нашого лихоліття, бездоріжжя, одчаю, разом же –
болючих, кусливих, безпомічних борсань”. Несподівана розв’язка любовного
роману насправді закономірна, але й водночас пародійна, що спонукає Оксану
Сирадоєву трактувати твір як любовний кітч (треш, кемп), адже в глузливому
тоні стилізовано високо-патетичний стиль клішованих любовних фабул,
і це викликає враження “стьобу” бодай на прикладі тандему Мандибула-
Кірка, коли чоловік постає фемінізованим типом, а жінка – мускулінізованою
(гендерний кітч) [4]. Аналогічний прийом спостерігається і з партійною,
запільною діяльністю персонажів, що викликає думку про революційний кітч,
а весь роман набуває сенсу літературного кітчу.
Сюжетні лінії твору розгортаються не лише на зовнішньому рівні, а й на
семантичному, заглиблюючись у колізії прихованих конотацій, пов’язаних
передусім із його назвою, що має сенс багатозначної інтриги. Автор одного разу
вбачав у золотих лисенятах сонячні промені, що “побіжать, блимкаючи листям
і травою”, іншого – “цілу жменю дрібної сліпучої тирси”, але щоразу трактує їх
у солярному значенні. Вони, схильні змінювати свої форми, сконцентрувалися
у “велике замкнене коло”, що “заховало в собі свої кінці”, особливу мить, що
зникала в безмежжі вічності, поступаючись перед іншою, приреченою до такого
ж зникнення.
М. Яловий запропонував синтетичний твір, у якому поєднано пародійовані
ознаки політичного, авантюрного, кримінального та любовного романів.
У ньому домінує філософічна настанова екзистенційного й онтологічного
сенсу. Невипадково письменник порушив проблему ідентичності романного
мислення, часто схильного загравати з читачем, тягти “у розпалі кохання під
кручі у вир”, а не до сутності життя, тому мусить стати “прологом” до цього
життя і смерті, виражати народну душу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція. – Київ: Академвидав,
2004. – 368 с.
2. Бровко О. Новела в структурі української прози: модифікації та функції. – Луганськ: Вид. ДЗ “ЛНУ
імені Тараса Шевченка”, 2011. – 400 с.
3. Жигун С. Гра як художній прийом в епічному тексті (на матеріалі прози 10 – 20-х років ХХ ст.) : автореф.
… канд. філог. наук. – Київ, 2009. – 20 с.
4. Сирадоєва О. Екстраполяція поезії Є. Плужника, І. Дніпровського, Юліана Шпола в українській
експериментальній прозі 20-х років ХХ століття : дис. … канд. філолог. наук. – Київ, 2001. – 19 с.
5. Філатова О. Український роман 20 – 30-х років: типологія авторської свідомості. – Миколаїв:
Іліон, 2010. – 485 с.
НАТАЛЯ ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА
Наталя Лівицька-Холодна (псевдонім Волошка; 15 червня 1902 р. – 28 квітня
2005 р.) була досить колоритною, незалежною постаттю в колі “Празької школи”.
Її лірика, маючи спільні риси з творчим доробком “варшав’ян” і “пражан”, несла
в собі неповторні ідіографічні характеристики, що неминуче позначилися
на трактуванні історіософських концептів, надаючи їм виразно жіночого
тлумачення. Поетка зважилася привнести в коло “Празької школи”, охоплене
101Слово і Час. 2018 • №6
націотвірними ідеологемами, діонісійську стихію
еротизму, “свіжий вибух художньо оформлених
вражень і новий відрух поетичного бачення ,
не скутого рамками недоцільно встановлених
обмежень” [5, 3]. Любовна лірика Наталі Лівицької-
Холодної зумовлена не так лірикою французьких
символістів чи Анни Ахматової, що припускають
Б. Бойчук і Б. Рубчак [3, 113], як реаліями життя поетки,
передусім непростими стосунками з Є. Маланюком,
який болісно пережив своє невдале освідчення.
Зачеплена за живе “отруйними” метафорами
поета на кшталт “відьми”, “сотниківни з червоним
намистом”, “гетери” та ін., Наталя Лівицька-Холодна
зважилася на творчу полеміку з ним. То був радше
підсвідомий крок, адже, за зізнанням поетки, свої вірші вона писала “спонтанно”
[7, 815], відстоювала право жінки на іманентну сутність, почасти неадекватно
інтерпретовану чоловічою рецепцією, спростувала поліморфний образ Земної
Мадонни, трактований Є. Маланюком. Їхні драматичні стосунки, що з часом
стали приятельськими, виявили душевні травми, витиснуті в підсвідоме. Коли
б не ця подія, то, можливо, Наталя Лівицька-Холодна лишилася б поеткою під
псевдонімом Волошка, надрукувавши свої проби пера у віденському журналі
“Воля” (1921), і не позбулася б впливу символістської лірики О. Олеся й
С. Черкасенка.
Неординарний талант, темперамент Наталі Лівицької-Холодної заіскрився
в дебютній, виповненій еротичним пафосом збірці “Вогонь і попіл” (1933)
із неприхованою полемічною спрямованістю, що зафіксована навіть у
назві, яка структурно нагадує “Стилет і стилос” Є. Маланюка. Попри те,
заголовок віршової книжки Наталі Лівицької-Холодної має “супровідний, а
не опозиційний характер”, концентрує увагу на любовній боротьбі, у якій
можна знайти “цілу шкалу почуттів: від закоханості – до ненависті” [8, 78].
На переконання поетки, “З проваль журби зрина на п’єдестал / Пречиста
Ніжність із лицем Мадонни, / З гірким заломом на устах”. Вона, звертаючись
до цього образу, використовувала семантику оксюморона й уточнювала: “Тут
очі пристрасних мадонн / Ввижаються у млі прозорій”. Неординарне видання
здавалося “парадоксом” (Орися Легка), навіть шоком для “цнотливої” публіки,
що сприймала любов на рівні декларативно-соромливого вірша “Ерос”
П. Карманського, а сердечні переживання трактувала як неадекватні міжвоєнному
двадцятиліттю. Тенденційна рецепція не минула й інтелігентного кола “Празької
школи”, очевидно, шокованого “наркотичними ефектами”, “гіпнотичною силою
“фам фаталь” (Б. Бойчук, Б. Рубчак) відвертої еротичної лірики. Л. Мосендз,
котрий симпатизував Наталі Лівицькій-Холодній, повторив із чужих слів:
“Хіба слід в тридцяті роки двадцятого віку видавати цю збірку?” (Вісник. –
1935. – Ч. 3). Він сприйняв появу цієї книжки, переповненої спалахом
жіночої чуттєвості , як невчасну, невідповідну історичній ситуаці ї ,
коли народ знемагав від колоніального рабства, від національного та
соціального гноблення, тому від поета вимагали офірування власним
талантом і боротьби. “Яка знайома інтонація! – гіркотно прокоментував
М. Ільницький типовий для української літератури інцидент. – Хто тільки не
кликав поезію на поміч і відбирав у неї право залишатися собою?” [2, 78].
Наталя Лівицька -Холодна пояснювала прикру ситуацію , у котрій
Л. Мосендз, очевидно, несподівано для себе виступив у невластивій йому ролі
народницького Зоїла, впливом доктрини Д. Донцова, дарма що той вимагав
від неї еротичні вірші (“Де Ваші еротики, – дайте мені Ваші еротики” [6, 13])
Слово і Час. 2018 • №6102
для “Літературно-наукового вісника”. Поява збірки Наталі Лівицької-Холодної
викликала не тільки осуд, а й щире захоплення, зокрема на сторінках журналу
“Світ молоді” (1935). Неабияке зацікавлення виданням виявив Ю. Липа,
назвавши його “боротьбою з інстинктом”. С. Гординський (“Чотири реторти
лірики”) привітав “наскрізь жіночу, без ніякого позування книжку у нашій
літературі”, визнав “сміливість” авторкині, яка “не соромиться своїх почувань,
не прикрашає їх ніяким плащиком невинності”. М. Рудницький боронив право
поетки обстоювати в художній формі “те, що відповідає природі молодої жінки”
(Діло. – 1935. – 22 січня). Наталя Лівицька-Холодна відкрила “українській
літературі таку поезію, якої у ній майже не було”, – зазначає Т. Салига, маючи
на увазі еротичну лірику. Здається, літературознавець дещо перебільшив роль
першості поетки в такому жанровому різновиді, хоча й посилався на доробок
“молодомузівців” (В. Пачовський). Еротична лірика, властива фольклору
(сороміцькі пісні), іноді з’являлася у віршових творах Т. Шевченка, І. Франка, а
в 1920-ті роки – у доробку П. Тичини, Раїси Троянкер, В. Поліщука, Ґ. Шкурупія,
В. Бобинського, І. Крушельницького та ін., подеколи – у В. Сосюри, найповніше
розкрившись в анакреонтиці М. Рильського. Заслуга Наталі Лівицької-Холодної
полягає в тому, що вона, на відміну від своїх попередників і сучасників,
одна з перших відмежувала еротичну лірику від любовної та інтимної, що
на теоретичному рівні було осмислено вже на початку ХХІ ст. (виявлено їхні
жанрові відмінності, зокрема, в дисертації О. Мудрак). Любовна лірика, на
погляд дослідниці, стосується передусім “драми сердечних переживань”,
сягаючи “платонічних ідеалізацій, коли сублімоване бачення ідеалізованих
почуттів, розпросторене до космічних вимірів, висвітлює обожнення закоханих,
немовби позбавлених тіла”, як у поезії В. Сосюри, схильного до петраркізму.
Інтимна лірика, маючи ширшу семантику, охоплює стосунки в родині (батько,
мати, діти та ін.), товаристві (друзі, побратими), світ флори й фауни, рецепцію
домашнього комфорту, улюблених речей тощо. Натомість еротична лірика,
несумісна із сексизмом, увиразнюючи гармонію душі й тіла, сфокусована на
статевій пристрасті, у ній спостерігається піднесення лібідозної енергії при
спаді сублімації, “перетікання фабули тіла у фабулу плоті” [6, 6–7, 14]. Такі
міркуванні підтверджують аналітикопсихологічні студії К.-Ґ. Юнґа (“Психологія
несвідомого”), який доводив, що еротика, будучи “голосом тіла”, “розцвітає
лише тоді, коли дух і інстинкт перебувають у гармонійній взаємовідповідності”.
Наталя Лівицька-Холодна, згадуючи свою молодість і стосунки між
ровесниками в еміграції, зазначила їх делікатність, етичну культуру, адже серед
її приятелів, якщо не зважати на фліртові ігри, “не було навіть натяку на те, що
тепер прийнято називати “сексом” [7, 792]. У такому сенсі треба сприймати її
еротичну лірику, високу культуру цього жанрового різновиду, тонку гру душевно-
тілесних переживань: “Тільки раз затремтіли крила, / І весна тільки раз цвіла.
/ А тепер ваших уст так хочу, / Так шукаю даремно вас! / На мені ваші любі очі
/ Цілу ніч – криниця екстаз!”.
Полемічна збірка Наталі Лівицької-Холодної, що стала зразком “чистої
поезії”, “породжена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси,
а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною, обстоюванням
права не тільки на високий злет, а й на сумнів, на увесь спектр настроїв і
переживань, надто у такий складний і тривожний для батьківщини час” [2, 34].
Її еротична лірика, що, безперечно, збагатила українську поезію, вразила
сучасників “міццю почувань”, майже незнаних “в нашому письменстві”
(Є.-Ю. Пеленський). Рецензент С. Гординський, захоплюючись стилістично
й ритмічно витонченими еротичними віршами поетки, посилався на інтригу
їх публікацій у “Літературно-науковому віснику”: “<…> вони часом обіцяли:
“Далі буде” (Назустріч. – 1935. – Ч. 2). Зі сторінок артистичної збірки “Вогонь
103Слово і Час. 2018 • №6
і попіл”, у якій не спостерігалося “ні традиційних персонажів слов’янської
міфології, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою
символікою” [7, 21], виринав повнокровний образ волелюбної степовички,
жагучої “сотниківни в червонім намисті”, здатної боротися за своє щастя,
спраглої щедрості по-жіночому трактованих людських переживань. Повнота
життя розкрита передусім у коханні, де перетинається узмістовнена мить із
вічністю, вбачається усвідомлення жіночої сили, магія одуховненості: “Хай
буде так, щоб ця хвилина / Була як сяйво перемог, / Бо ніжність наша є єдина,
/ А понад нею тільки Бог”. С. Гординський зауважив, що авторка не соромиться
природних почуттів, мав рацію, підкреслюючи на підставі ліричних одкровень
“вічної жіночості”: “скільки для жінки важить кохання”, яке могутнє “право крові”,
і той, хто “заперечить це у жінці, то заперечить її взагалі”:
Але я, як дитина і жінка,
І так близько від мене гріх!
Пролунав мені голос ваш дзвінко
Обіцянкою щастя й утіх.
І тепер не кохати не можна,
І забути не можна, ні!
Кожна ніч і палка, і тривожна,
Кожна ніч, як тортура мені!
З еротичної лірики Наталі Лівицької-Холодної постає “в певному сенсі Єва,
але ні в якому разі не Діва Марія” [5, 8]. “Сексуальність” творів поетки була “не
відхиленням від основної лінії поезії пражан, а творенням нового дискурсу на
новому рівні, коли пошук ідентичності особистісної корелював із творенням
ідентичності національної” [4, 14], що в збірці засвідчене українською образною
системою, притаманною міфам і фольклору (наприклад, магічна сила очей,
поцілунок, асоційований з отрутою). Принаймні барвінок у символіці української
знакової системи уособлював вірність закоханих, водночас апелював до
відьомського заняття, виповненого таємничих чарів, яких неможливо уникнути.
У поетичному словнику Наталі Лівицької-Холодної частотним був також образ
місяця як лунарний символ жіночої сутності, репрезентованої амбівалентною
Великою Матір’ю. Поетка, не взалежнена від персоніфікованої ірраціональної
стихії, знаходила сили її приборкати: “І на місяці десь заґнуздаю / Відьму й
чорта…”. Для неї істотними лишаються любовні чари (“І в кожнім русі – зваба,
/ І в кожнім русі – вогонь!”), а кохання стає предметом сакрального осяяння (“Я знов
закохана і знов молюсь”), поверненням втраченого раю (“І, вільний від усіх земних
щедрот, / Ось одчиняється нам рай незнаний”), осмисленням любові як фізично-
метафізичної категорії, присутньої тут-і-завжди: “<…> було, і є, і вічно буде”.
У трьох сповнених еротичним шалом розділах (циклах), що складають
композиційну та змістову єдність збірки (“Барвін-зілля”, “Червоне і чорне”,
“Попіл”), спостерігається еволюція кохання від світлого романтизованого
захоплення, цнотливих переживань до навальної пристрасті, коли нуртує
“криниця екстаз”, та до розчарування, офарбленого гіркотою темних
барв (“Чорний колір – колір зради, / А червоний – то любов”). Наділена
гостродраматичним сенсом символіка червоного і чорного кольорів не лише
відображає контрасти сильних пристрастей, а й глибоке страждання у великій
любові, що розгортається в сюжетних зламах драматичних взаємин двох
персонажів – Її і Його, фіксованих ущільненими зв’язками експресивних
метафор: “Чорний погляд твій гордий і злісний, / Ти не хочеш прийняти любов.
/ Та дарма, я гадюкою стисну, / Я візьму твого серця всю кров”. Переживши
еволюцію тілесних і сердечних метаморфоз, лірична героїня як alter ego
поетки осмислює у фіналі збірки власну онтологічну й екзистенційну сутність.
Здається, нового тут не сказано. Недарма книжка “Вогонь і попіл”, особливо цикл
“Барвін-зілля”, викликає асоціації з біблійною пам’яткою “Пісні над піснями”.
Світова й українська лірика здавен напрацювала аналогічні ліричні фабули,
проте вони щоразу у творчості кожного поета відграновують відкривавчим
Слово і Час. 2018 • №6104
значенням. Почуття, що в ньому облагороджено людське єство, переживається
як неповторне, по-жіночому інтерпретоване в багатьох віршах збірки.
Еротична лірика Наталі Лівицької-Холодної, що справила на Б. Рубчака
враження “уривків суцільного монолога” [9, 12], насправді засвідчувала
діалог між нею та Є. Маланюком, в основу якого покладено інтертекстуальну
практику. Обидва автори перемовлялися центонами-метафорами, їхня розмова
оберталася довкола і з приводу спільної знакової системи, зрозумілої передусім
для них. Поет, переповнений шалом звинувачень, сповнений підозр у невірності
гордої і водночас недосяжної жінки, вдався до стилістичної фігури арá (зичення
зла): “Тебе б конем татарським гнати, / Поки аркан не заспіва! / Бо ти коханка,
а не мати. / Зрадлива бранко степова!”. Епічний ракурс історичної пам’яті,
закодований у свідомості поетки, подано в сюрреалістично-сновидійному
метафоризуванні еротичного змагання (цикл “Степова казка”):
Сниться степ, український степ,
Чвал коня і наїзник дикий.
За плечима вогонь росте,
За плечима зойки і крики.
І криваві маски облич,
І палючого диму хмари…
…І я знаю, що в темну ніч
Поцілує мене татарин.
Наталя Лівицька-Холодна знала не тільки мить любовного осяяння, а
й “тортури кохання”, коли одночасно зацвіли “квіти щастя і квіти зла”, що
коригували бодлерівську семантику. Недарма поетка взяла до другого розділу
епіграф із лірики Анни Ахматової: “Должен на этой земле испытать / каждый
любовную пытку”. На погляд Б. Рубчака, “розколення світу на два світи і
запекла еротична боротьба, яка з цього розщеплення виникає, помножує
негативні почуття недовір’я, зради, закривання, приховування”, де вже не
було місця “світлому коханню” [9, 20]. Погідна семантика моря змінена
жагучою пристрастю вогню, і тоді “світла справжня жінка власним рішенням
переміняється в темного “вампа” так, як у Маланюка світле алегоричне
уособлення “степової Еллади” переміняється у зрадливу бранку” [9, 33],
“фатальну жінку” з “палкою татарською кров’ю”, приховану за кількома масками,
за невловною семантикою перевтілень, де часто під оманливо множинною
видимістю криється не завжди адекватно розпізнана сутність. Лірична героїня,
заперечуючи “вторинність жіночої особистості”, стає “гріховною богинею
кохання”, сильнішою в сердечних переживаннях і тілесних утвердженнях від
чоловіка, іманентного на полі бою, але не в обіймах еротичних знад [5, 11, 8].
Вона знає секрети приборкання впольованого обранця, який “віднині завжди
шукатиме таких дивних пестощів кохання-конання” [9, 21].
О не кажи, що підеш геть,
Ти ж сам у це не віриш, любий:
Між нами пристрасть або смерть,
Червоний шал чи чорна згуба.
Почуття ліричної героїні до коханого стали для неї “абсолютом” (Орися
Легка), поза яким, бодай на мить, зникли всі цінності світу, тому її зізнання
звучить значно сильніше, ніж антитетичний образ І. Франка: “В твоїх обіймах
згинуть і ожить”. Обидва автори еротизують танатос, але по-різному. Полемічне
обстоювання жіночого демонізму, поглибленого наркотичними ефектами, у
поетичному виданні Наталі Лівицької-Холодної спонукало Є. Маланюка на
відповідь віршем “Смертний танець”, у якому протеїчна фемінність постає
водночас знадливою й життєво небезпечною: “І хоч знаєш – це смерть, це –
вампір, – / Заворожено робиш кроки”. Поет власними тропами підтверджував
спостереження Симони де Бовуар над чоловічим патріархальним розумінням
жінки: “Вона – чоловіча здобич, вона ж – його загибель <…>, вона – його
заперечення, і сенс його життя” (“Друга стать”). Приголомшений розмаїтою
семантикою жіночого тексту, він апелював до поширеного в 1920-ті роки
105Слово і Час. 2018 • №6
поняття “вамп”, у якому кров сексуального партнера набувала сенсу фетиша.
Прийнявши семантичну гру, Наталя Лівицька-Холодна вміло грала, навіть
пишалася маскою “вампа” [9, 18], що стала традиційною від часів панування міфу
(наприклад, гуцульська мавка, козацька культура із сотниківною, відображена
в повісті “Вій” М. Гоголя) до ґотики, бароко й модернізму. Б. Рубчак на підставі
ключового слова “вамп” простежив динаміку пристрасного поетичного діалогу
між Є. Маланюком та Наталею Лівицькою-Холодною, задокументалізованого
образною системою віршів “Псалми степу” й “На розквітлій акації грона…”, в
основу якої покладено центони. Б. Рубчак аргументував, що “без присутності
поезії Маланюка функція вампа не була б такою виразною” в еротичній ліриці
Наталі Лівицької-Холодної. Оперуючи ними, кожен опонент у гендерному агоні
не лише обстоював маскулінну (володіти іншим) або фемінну (бути з іншим)
екзистенцію, а й вичитував іншого, декодував його сутність, досягав збіжності
горизонтів розуміння в потоках напруженої історіософської фабули. Поетка
вносила особистісні корективи в маску “вампа”, яку змушена застосовувати
наче засоб самозахисту:
Нахилився і глянув в очі,
Блискавицею зуби білі,
А у мене сором дівочий,
І уста мовчать скам’янілі.
На столі чоколядка і лямпа,
І твій сміх пролунав так дзвінко:
Ти хотів в мені бачити “вампа”,
Але я лиш маленька жінка.
За кожним витонченим прийомом амурних знаджень, вона, захоплена грою
ненастанних жіночих перевтілень, що витворюють “враження стереофонії”
[8, 79], не вагаючись, попереджає потребу розрізняти любовну гру від жіночої
самотожності, знімає протистояння між “вампом” і “справжньою жінкою”, відтак
застерігає закоханого від можливого розчарування. Фабульна амбівалентність
еротичної поезії Наталі Лівицької-Холодної, написаної переважно анапестом,
позначена на двочленному альтернуючому ритмі. Він присутній навіть у тих
віршах, коли маска знята, але не усунуто душевної роздвоєності, тому містична
спорідненість сердець недосяжна, але завжди магнетично притягальна у світі,
розполовиненому на чоловічі і жіночі начала: “І світять нам два різні неба, / дві
неоднакові мети”. Лишаючись при патріархальному розумінні жіночої сутності,
Є. Маланюк не брав до уваги тілесно-душевну єдність, важливу для жінки,
що обстоювала поетка, виправдовуючи лібідозні пориви ліричної героїні як
вияв природної енергії, прагнучи діалогу з коханим чоловіком: “Я пам’ятаю,
земля п’яніла, / Зігріта сонцем за цілий день. / Сміялось пружно і звало тіло,
/ І в серці стигли слова пісень. / І був щасливий твій погляд карий, / І руки в
мене були були слабі”. Таким фіналом розв’язана “запрограмована перевага
в інтимному контакті жіночого начала над чоловічим” [5, 15]. Цей настрій,
поглиблений в останньому розділі “Попіл”, викликав асоціації з ілюзорним
видінням, розгортався на тлі холодного синього кольору. Лірична героїня,
поглинута самотою, не нарікає на свою долю, не відрікається своєї любові:
“Я прийняла її, я знаю, / І кара ця, як ласка Божа”. Перспектива гіркотного
переживання призводить до врізноманітнення теми сердечних переживань,
простір яких виповнюють мотиви гармонії (“Золоті, як весна, наші дні, / І палка
самота очей”), недовіри, зради, “крик розпуки”; “комунікаційним почуттям
кохання тепер стає не щедра і віддана ніжність, а захланна і самолюбна
пристрасть – отже, не блакить, а шарлат, що веде прямо до чорного кольору
смерти” [9, 20]. Поетка далека від фатального безвихіддя, від паралітичного
песимізму, адже її збірка – “це цикл жінки, яка починає з подружжя, потім
переходить у велике закохання, розчарування, відтак апатія, сум, і, врешті,
поворот назад до себе” [1, 39]. Наталя Лівицька-Холодна на хвилі пафосної
екстатичності вдається до “літературної фігури”, перетворюючи кохання в
Слово і Час. 2018 • №6106
“антагонізм, сексуальну боротьбу” і водночас викликаючи жаль за неповністю
зреалізованим сердечним почуттям, що закарбувалося гіркотним спогадом.
М. Ільницький вважає цей діалог епізодичним – насправді він перетікав
упродовж їхнього життя, змушуючи поетку постійно звертатися до Є. Маланюка:
“Знов закохане, знов сумне / Моє серце за Вами тужить. / Ви кохали колись
мене, / Я любила Вас… Трошки? Дуже? / Може, й зовсім ні…”. Поетка своєю
еротичною лірикою обґрунтувала “центральність жіночого “я” [5, 20], що
відповідало як сутності “Празької школи”, так і фемінному розумінню людського
буття. Вітальне трактування індивідуального досвіду поетки має варіативний
характер, засвідчений творчістю, починаючи від Сапфо й розвиваючись у
творах Емілії Дікінсон, Анни Ахматової або Десанки Максимович.
Інтровертивна збірка з циклічно замкненим інтимним світом скидалася на
своєрідний еротичний роман у віршах, в основу якого покладено сповідь ліричної
героїні, що втілювала в собі Вічну Жіночість, амазонську сутність українки.
Книжка, акцентуючи не зображення, а переживання суб’єктивно сприйнятої
й художньо відтвореної дійсності, була одним із з’ясувань невспокоєного
питання, що бентежило Наталю Лівицьку-Холодну. Лірична героїня – “мати,
коханка, сестра” – не поділяла феміністичної відрази до чоловіка (“Твоє ім’я
– закон, / Найвища влада – усміх твій, коханий”), убачала в ньому не лише
властивості захисника, а й спільну долю, тому апелювала до природної
мудрості, що єднає статеве розмаїття в цілісний родовий світ: “Ти будеш воїн
і муж, / Батько моїх дітей”. Значна частина віршів поетки – адресні. Деякі з
них, на погляд Орисі Легкої (на підставі портретної характеристики), мали, крім
Є. Маланюка, ще іншого конкретного адресата, зокрема художника П. Холодного
(молодшого) – чоловіка Наталі Лівицької-Холодної: “Маляр, артист ви чи поет, /
І хто вам вирізав так брови, / І на стрункий ваш сілует / Поклав ці лінії чудові”.
Бездоганно володіючи фемінним письмом, Наталя Лівицька-Холодна
продемонструвала через неординарну ліричну героїню вміння чути іншого,
не лише чоловіка, а й жінку, присвятила вірш “За вогнем шкурлату” Олені
Телізі. Кольорові образи “блакить” і “пурпур” сприймаються як головні слова,
властиві лексиці О. Теліги, відображені в різних центонних нюансах: “темний
трунок”, “вогонь отрути чи вина” – з одного боку, а з іншого – “не гнів, а
ніжність – наша вічна сила”. Олена Теліга, адресуючи вірш “Відвічне” Наталі
Лівицькій-Холодній, наголошувала: “Ніщо не зможе замінить чи стерти / Твій
світлий образ у старій святині”. Криптонім І. К-ий на підставі творчого діалогу
двох поеток навіть припускав думку про існування окремої підгрупи в межах
“Празької школи” (“Сучасність”. – 1980. – Ч. 5).
Збірка “Вогонь і попіл” стала неординарною в літературному процесі
міжвоєнного двадцятиліття, “продемонструвала загострене суб’єктивне
світобачення через гіпертрофоване авторське “я” (виразно еротичного
скерування!), і це, – на переконання О. Легкої, – утверджувало абсолютно
нові можливості поетичного слова і спромоги автора-психолога” [5, 41]. Поетка
зналася не лише на глибоко ніжному і водночас твердому у своїх переконаннях
любовному почутті, а й на випробуваних уже в книжці “Вогонь і попіл”
декламаційних вольових імперативах, покладених в основу наступної її збірки
“Сім літер”, що складалася із взаємопов’язаних циклів “Mal Du Paus” (франц.:
туга за батьківшиною), “Захід”, “Мир-зілля”, “Гнів”. Вона засвідчила новий етап
творчої еволюції поетки, яку, за самозізнанням, охопила “туга за Україною”
[7, 816]. “Осмислення жіночого, індивідуального й національного ліричного «я»”
загострене через занурення в спогади в “українську ойкумену” (Г. Ільєва) та в
драматичну сучасність травмованого історичними подіями українства, зокрема
еміграційного. Тут розгортається “своєрідний роман з двома вітками суцільного
сюжету – життя жінки й життя емігранта, які постійно доповнюють одна одну”
107Слово і Час. 2018 • №6
[9, 16]. Збірка, за яку поетка отримала премію Товариства письменників та
журналістів ім. І. Франка, у семи буквах кодувала назву України: “В цвинтарній
тиші сірих кам’яниць / Ім’я, єдине в світі, громом блисне: / Сім літер, сім палких
вощених лиць”. Це ім’я, з погляду поетки, набувало сакрального сенсу, бо
вкладалося в число макрокосму, що означає повноту буття, містить у собі трійку
як символ Неба і душі та четвірку як символ Землі і тіла, вважається першим
числом, котре охоплює духовні й часові параметри, вказує на відновлення
цілісності, на синтез, а також на постать Великої Матері. “Сім палких вогнених
лиць” може асоціюватися з відповідним числом головних пророків, чи янголів
присутності, чи захисників християнства тощо, покликаних охороняти священне
ім’я. Наталя Лівицька-Холодна, далека від наміру ототожнювати Україну зі світом,
зверталася до продуктивної барокової традиції гри з числами, що розгортають
свою семантичну поліфункціональність у багатозначному полі мови. Сім здатне
означати й інші імена. Насамперед число пов’язувалося із прізвищем підступно
вбитого 25 травня 1926 р. С. Петлюри, котрого поетка “безмежно обожнювала”
як національного героя [1, 13–14]. Його прізвище складається також із семи
літер, а життя Головного Отамана обірвало “сім хижих куль, / Сім стрілів зла”, як
писав Є. Маланюк, відгукнувшись на загальнонаціональне лихо творами “Чорна
Еллада” й “Убійникам (25.V.1926)”. І в Є. Маланюка, і в Наталі Лівицької-Холодної
цілком очевидна не тільки давня магія числа, а закладений у ній трагічний зміст:
постріл більшовицького агента С. Шварцбарда на паризькій вулиці Расіна був
пострілом в Україну, одним із багатьох замахів червоної Москви на її існування,
адже політичні вбивства санкціоновав Комінтерн, залежний від інтересів “вірних
ленінців”, немовби за єврейські погроми під час національно-визвольних змагань,
що їх С. Петлюра не чинив, навіть карав вояків Армії УНР, якщо вони брали участь
у таких акціях, часто здійснюваних за наказом Л. Троцького переодягненими
в петлюрівські однострої червоноармійцями: “Горять палким трикутником
криваві сімки / Над простором, над часом, в хаосі й тьмі, / І серце вгору йде,
все вище, стрімко, стрімко / Шляхом твоїх Голгот і слав, Народе мій!”. Ідеї
С. Петлюри були багато в чому близькими “варшав’янам” і “пражанам”, зокрема
те, що він розглядав вигнанців як “органічну частку українського народу” у справі
“будівництва Української Держави”: “Не марнотратним, не яловим повинно
бути життя і перебування нашої еміграції поза межами батьківщини, а повним
глибокого змісту та пожиточних наслідків для нашого краю” (О. Лотоцький). Не
дивно спостерігати пасіонарний стиль у пристрасній публіцистиці С. Петлюри
та в ліриці представників “Празької школи” при чіткому розмежуванні їхньої
жанрової специфіки. Металевий тембр збірки “Сім літер” Наталі Лівицької-
Холодної суголосний із поетичною “бронзою” “вісниківської квадриги”, з якою
поетка підтримувала творчі зв’язки, незважаючи на “прохолодне” ставлення
до Д. Донцова. Вона довела, що для неї громадянські мотиви рівнорядні із
“сердечними”; не схильна до розпачу, гостро переживала розлуку з рідним краєм:
“Одгриміла епоха єдина. / Одшуміли в прапорах вітри. / Як знайти тебе, Україно,
/ Серед злоби й нікчемної гри?”.
Друга збірка Наталі Лівицької-Холодної, попри притаманні їй риси
“апокаліптичної ґотики і демонічно-темного бароко” [7, 114], виявилася
слабшою від попередньої, її авторка не стала “співцем рідного рисорджименто”,
як сподівався критик І. Коровицький. На справедливу думку Б. Рубчака,
“патріотизм “публічних” віршів, не зважаючи на голосну патетику їх словесного
втілення, виходить дивно холодним, безособовим, конвенсійним” [9, 34].
Публіцистичний дискурс дався взнаки, однак своєю одноплощинністю не
притьмарив цілісної натури волелюбної степовички, що в ліриці знайшла свою
історіософську стихію, спромоглася поєднати діонісійський шал з елегантним
жестом інтелігентки, перейнятої невтоленною волею до життя.
Слово і Час. 2018 • №6108
ЛІТЕРАТУРА
1. Бойчук Б. Розмова з Наталею Лівицькою-Холодною // Сучасність. – 1985. – Ч. 3. – С. 8–17.
2. Ільницький М. Західноукраїнська і еміграційна поезія 20–30-х років. – Київ: Товариство “Знання”
України, 1992. – 48 с.
3. Координати : Антологія сучасної української поезії на заході: У 2 т. [упоряд. Б. Рубчак, Б. Бойчук; автор
передм. – І. Фізер]. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – Т. 1. – ХХХІІ+365 с.
4. Кривчикова О. “Національний міф” та його трансформація в українскій еміграційній поезії: автореф.
… канд. філол. наук. – Київ, 2002. – 20 с.
5. Легка О. Червоне і чорне (новаторство поетики еротичного Н. Лівицької-Холодної). – Ред.-вид. відділ
Видавничого центру Львів. ун-ту ім. І. Франка; “Фенікс Лдт”, 1999. – 41 с.
6. Мудрак О. Українська еротична лірика: жанрова специфіка та ідіостилі: автореф. … канд. філол. наук.
– Київ, 2010. – 18 с.
7. Поети Празької школи. Срібні сурми: Антологія [упоряд., передмова та літературні сильветки
М. Ільницького]. – Київ: Смолоскип, 2009. – 916 с.
8. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. – Донецьк: Східний видавничий дім,
2005. – 344 с.
9. Рубчак Б. Серце, надвоє роздерте // Наталя Лівицька-Холодна. Поезії, старі і нові. – Нью-Йорк,
1986. – С. 7–57.
ОЛЕНА ЖУРЛИВА
Олена Журлива (псевдонім Олени Котової, у дівоцтві
– Пашківська; 24 червня 1898 р. – 10 червня 1971 р.),
активно друкуючись на сторінках журналу “Українська
хата”, схильна до неоромантичних візій, привертала увагу
читачів екзотичними жіночими пасажами, які сприймалися
викликом патріархальному суспільству. “Хатяни” вбачали
в ній “пантеру мужських сердець”, утілення Еросу й Венери
(Галина Журба). Лірична героїня її поезії відображала
експансивний характер свого прототипа – жінки, наділеної
власницькими правами на любов:
Не віддам тебе нікому!
Навіть сонцю золотому
буду ставить межі й ґрати,
щоб не сміло цілувати.
Кохання набуває на лише гіперболічного сенсу, а й розгортає драматичну
семантику сердечних почувань, які не лише пориваються до душевних
злетів, а й обриваються в смугах страждань, коли “іде кохання неминуче /
й розчарування йде за ним”. Лірична героїня перебуває на потужній хвилі
вітальної екзистенції, що змушує по-фаустівськи цінувати кожну мить, тому
наголошує в пізніше написаному вірші “Життя не жде…” з ремінісценцією “Чарів
ночі” О. Олеся: “Життя кипить / і ширить скрізь свої джерела – / бери ж від
нього кожну мить, / яка принадна і весела”. Першорядне значення набувають
справжні почуття, а не гра в них, до якої авторкиня ставиться з неприхованою
іронією, як у вірші-присвяті з натяком “N. N.”:
Зустрілись знов… Поговорили
І як знайомі розійшлись.
Чи вперше так вони робили,
Чи так було давно колись?
Із символістами Олену Журливу зближувала апологетизація музичного
принципу в літературі, хоча в її доробку не спостерігалося чистого звукового
образу, натомість була прикметною мелічна основа поетичного мовлення. Адже
поетка брала уроки в артиста М. Микиші, виступала в багатьох концертах,
|