Блуд у полі християнських понять
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2018
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/166496 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Блуд у полі християнських понять / Л. Тарнашинська // Слово і Час. — 2018. — № 8. — С. 114-123. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-166496 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1664962020-02-24T01:25:38Z Блуд у полі християнських понять Тарнашинська, Л. Лист до редакції 2018 Article Блуд у полі християнських понять / Л. Тарнашинська // Слово і Час. — 2018. — № 8. — С. 114-123. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/166496 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Лист до редакції Лист до редакції |
| spellingShingle |
Лист до редакції Лист до редакції Тарнашинська, Л. Блуд у полі християнських понять Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Тарнашинська, Л. |
| author_facet |
Тарнашинська, Л. |
| author_sort |
Тарнашинська, Л. |
| title |
Блуд у полі християнських понять |
| title_short |
Блуд у полі християнських понять |
| title_full |
Блуд у полі християнських понять |
| title_fullStr |
Блуд у полі християнських понять |
| title_full_unstemmed |
Блуд у полі християнських понять |
| title_sort |
блуд у полі християнських понять |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Лист до редакції |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/166496 |
| citation_txt |
Блуд у полі християнських понять / Л. Тарнашинська // Слово і Час. — 2018. — № 8. — С. 114-123. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT tarnašinsʹkal bludupolíhristiânsʹkihponâtʹ |
| first_indexed |
2025-07-14T21:57:28Z |
| last_indexed |
2025-07-14T21:57:28Z |
| _version_ |
1837661158532710400 |
| fulltext |
Слово і Час. 2018 • №8114
Людмила Тарнашинська
БЛУД У ПОЛІ ХРИСТИЯНСЬКИХ ПОНЯТЬ
Такі матеріали ніколи не пишеш із задоволенням: вони не належать до
запланованих, виношених, вимріяних, тут водить пером хіба почуття власної
гідності.
Історія цього чергового випадку1 в моїй науковій біографії така: 1 грудня 2015 р.
на запрошення колег Східноєвропейського національного університету ім. Лесі
Українки (м. Луцьк) я взяла участь у досить цікавій міжнародній науковій конференції
“Творчість Є. О. Сверстюка в контексті української та світової літератур”. Щойно в
червні 2018 р. мені надіслали збірник наукових праць (датований 2016 р.) “Волинь
філологічна: текст і контекст. Євген Сверстюк – митець і громадянин”2, де вміщено
й текст моєї доповіді “Між ідеалізмом і критичним пафосом: Євген Сверстюк про
феномен національної інтелігенції” (С. 169–181).
Треба віддати належне, що електронний варіант збірника мені надсилали значно
раніше, але я тоді лише зафіксувала факт своєї публікації, та й по тому. Отримавши
ж паперовий варіант збірника, почала з інтересом його гортати, зауваживши цікаві
для мене публікації. Аж поки не натрапила на статтю російською мовою, де очі
відразу ж наткнулися на дуже знайомі фрази. Коли ж побачила на сторінках 86–87
чітко по пунктах сформульовані власні, давно оприлюднені думки, подивилася, який
же це автор наважився переписати мій текст слово в слово, лише переклавши його
на російську та подекуди (не скрізь) перевівши текст у минулий час, оскільки моя
праця друкувалася ще за життя Є. Сверстюка.
Здивуванню не було меж: автором статті “Евгений Сверстюк – певец и пророк
свободы, веры и чести” (С. 80–100), як подано наприкінці збірника в довідці про
авторів, є Євген Володимирович Нікольський, доктор філологічних наук, магістр
богослов’я, професор Інституту русистики Варшавського університету, Республіка
Польща. У цій “візитівці” автора мене, мабуть, не так вразили високий науковий
ступінь і вчене звання (посада) цього пана, як його магістерська причетність до
богослов’я, що apriori передбачає високу моральність і доброчесність, – досі мої
тексти дослівно переписували лише саморощені провінційні “науковці”.
Отже, джерелом плагіату могли слугувати два видання: біобібліографічний
нарис “Євген Сверстюк: “Це – вибір”3 (текст літературознавчого нарису: с. 5–39)
або ж моя монографія “Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління
1 На жаль, я вже змушена була писати подібні матеріали, зокрема, див.: Л. Тарнашинська. Магія від лукавого
//Літературна Україна, 29 вересня 2005 р. – С. 6.; Л. Тарнашинська. Обережно, плагіат! Методи пошуку
“креатину” (читай: креативу) // Слово і Час. – 2009. –№9. С. 103–109, де йшлося про цинічний плагіат
“науковців” із Полтави та Сум (Ганна Радько та Юрій П’ятаченко).
2 Волинь філологічна: текст і контекст. Євген Сверстюк – митець і громадянин: зб. наук. пр. – Вип. 21. –
Головний редактор М. Моклиця. – Луцьк, 2016. – 283 с.
3 “Євген Сверстюк: “Це – вибір”: Бібліографічний нарис // Міністерство культури і мистецтв
України; Національна Парламентська бібліотека України; Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН
України; автор нарису Л. Тарнашинська, бібліограф-укладач В. Патока / Серія “Українське шістдесятництво:
профілі на тлі покоління”, 2002. – 125 с.
до редакції
истЛ
115Слово і Час. 2018 • №8
(історико-літературний та поетикальний аспекти)”1, хоча цих видань, звісно, немає
в переліку джерел і літератури, якими послуговувався “автор”. Останню значною
мірою становлять мої публікації в названій вище серії, яка послужила апробацією
багатьох текстів про шістдесятників й згодом витворила основу монографії. Тож у
ній текст про Є. Сверстюка (із незначними змінами) вміщено під назвою “Категорія
ідеального як художня та життєва практика: Євген Сверстюк” (С. 216–247).
Не знаю, яке з цих видань потрапило до рук “автора” чи його “помічника-
перекладача” (дуже сумніваюся, що переклад здійснено самим Є. Нікольським),
але цитуватиму за останнім джерелом, текстом своєї монографії 2010 р.
Щоб не витрачати часу на емоції, подаю суху порівняльну табличку, де ліворуч
цитую власний текст, праворуч – п. Нікольського з Варшави, умовно поділивши його
цифрами на окремі фрагменти (щоб було зручніше читати й звіряти), хоча насправді
списано підряд 4 сторінки без пропусків (повністю сторінки 84, 86, 87, 88, 89) плюс
інші фрагменти на інших сторінках.
1 Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та
поетикальний аспекти): монографія. – Київ: Смолоскип, 2010. – 632 с.
Л. Тарнашинська:
1)
…У передмовi до першої виданої в
Українi по роках заборон книжки “Блуднi
сини України” Євген Сверстюк написав:
“Я народився пiд щасливою зiркою: вона
висвiтлювала моє обличчя i нiколи не
ховала його в тiнь того мiсця, на якому
сиджу. Навiть у найтемнiшi днi без
просвiткiв я вiдчув, що моя зiрка висока –
i любив її” (с. 246).
Достоту парадоксальне зiзнання для
людини, котра вiдбула дванадцять
рокiв ув’язнення й заслання, й, маючи
європейську освiту, аж до виходу на
пенсiю
пропрацювала столяром. Достоту
чесне – перед лицем Бога – й мужнє
усв iдомлення того , що попри вс i
випробування зiрка його була щасливою
й високою – i вiн любив її, несучи свiй
хрест хоробро й несхитно, без нарiкань
i жалю. Аж донинi, коли та зiрка засяяла
й нам,
явивши всю мiру синiвської любовi i
всю недаремнiсть високої жертовностi
(с. 246).
Прийшло до Євгена Сверстюк а
i визнання. Вiн – доктор фiлософiї
(захист докторату на тему “Українська
лiтература i християнська традицiя”
вiдбувся у стiнах Українського Вiльного
Унiверситету в Мюнхенi 1992 р.),
дiйсний член УВАН (США, 1996),
лауреат Державної премiї України
iм. Т. Г. Шевченка (1995), Президент
Українського ПЕН-центру (з 1993),
головний редактор
В. Нікольський:
1)
В предисловии к первой изданной
в Украине после многих лет запретов
книги “Блудные сыновья Украины”
Евгений Сверстюк написал: “Я родился
под счастливой звездой: она освещала
мое лицо и никогда не прятала его
в тень того места, на котором сижу.
Даже самые темные дни без просветов
межевых я чувствовал, что моя звезда
высокая – и любил ее” [6, с. 5] (с. 83–84)
[ні, це посилання не на мене, а на книжку
самого Є. Сверстюка – Л. Т.].
Воистину парадоксальное признание
для человека, который отбыл двенадцать
лет заключения и ссылки и, имея,
европейское образование, вплоть до
выхода на пенсию проработал столяром.
Точно честное – перед лицом Бога – и
мужественное осознание того, что
несмотря на все испытания, звезда
его была счастливой и высокой. И он
любил ее, неся свой крест храбро и
непоколебимо, без ропота и сожаления.
Вплоть по сей день, когда и звезда
засияла и нам, явив всю меру сыновней
любви и всю ненапрасность высокой
жертвенности (с. 84).
Пришло к Евгению Сверстюку и
признание. Он – доктор философии
(ph. D. in literature); защита диссертации
на тему “Украинская литература и
христианская традиция” состоялась
в стенах Украинского свободного
университета в Мюнхене в 1992 г.
Писатель стал действительным членом
Украинской свободной академии наук
Слово і Час. 2018 • №8116
газети “Наша вiра” (з 1989), президент
Асоцiацiї незалежно
ї української iнтелiгенцiї (з 1988), яка
вiдзначає премiєю iм. В. Стуса кращих
українських митцiв […].
В Українському Вiльному Унiверситетi
Євген Сверстюк
читав курси лекц iй “Укра їнськ а
лiтература i християнська традицiя”
та “Лiтературна творчiсть як свобода
вибору”, у Гарвардi й Мерилендi, Нью-
Йорку, Урбанi
звучали його виступи на фiлософськi
та релiгiйнi теми.
А ще до його слова дослiдника й
проповiдника дослухаються
в аудиторiях Рима, Люблiна, Варшави,
Парижа, Вашингтона, Фiладельфiї,
Едмонтона, Торонто, Єрусалима, Праги,
Любляни, Мiнська… (с. 246–247).
2)
I то вже питання бiльш риторичне:
пiзно чи нi, й, можливо, не таке уже
й посутнє для того, чия свiдомiсть
занурена у внутрiшнiй плин життя, у той
духовний всесвiт,
що витворювався ним упродовж
усiх цих нелегких рокiв. Головне, що
прийшло. Бо не могло не прийти. Бо
завжди вiрив: нiщо посiяне не пропадає,
воно даватиме свої паростки. Бо всiєю
душею вiдкрився євангельськiй iстинi:
“Той, хто дбає про своє життя, той його
втратить,
той же, хто не про життя дбає, здобуде”
(с. 246–247).
3)
Здається, мало хто з-помiж наших
сучасникiв – за великим рахунком – має
таке моральне право на виокремлення
цiєї теми, як Євген Сверстюк. I то не
тiльки тому, що родом iз дисидентства, –
хiба вiн один? I не тiльки тому, що вийшов
з усiх випробувань непереможеним –
невже лише в iн? А через свою
послiдовнiсть. Несхибну вiдданiсть
п р и н ц и п а м i п е р е к о н а н н я м .
Пiдкреслюю: вистражданим принципам
i переконанням. Умiння
в i д с т о ю в ат и ї х н е г у ч н о – а л е
(США, 1996), лауреатом Государственной
премии Украины имени Т. Шевченко
(1995), президентом Украинского ПЕН-
центра (с 1993 г.), главным редактором
газеты “Наш а вера ” ( с 1989 г. ) ,
президентом “Ассоциации независимой
украинской интеллигенции” (с 1988),
которая отмечает лучших украинских
художников премией имени Василия
Стуса.
В Украинском свободном университете
Евгений Сверстюк читал курсы лекций
“Украинская литература и христианская
традиция”, “Литературное творчество
как свобода выбора”, в Гарварде и
Мэриленде, Нью-Йорке, Урбани звучали
его выступления на философские
и религиозные темы. А еще к слову
и с с л ед о в ат ел я и п р о п о в ед н и к а
п р и с л у ш и в а ю т с я в а у д и т о р и я х
Рима, Люблина, Варшавы, Парижа,
Вашингтона, Филадельфии, Эдмонтона,
Торонто, Иерусалима, Праги, Любляны,
Минска (с. 84).
2)
И это уже вопрос больше риторический,
поздно или нет и где именно (на каких
широтах) пришло к нему признание,
и, возможно, не так уж и существенно
для того, чье сознание погружено
во внутреннее течение жизни, в ту
духовную вселенную, что созидалась
на протяжении всех этих нелегких лет.
Главное, что это пришло, потому что не
могло не прийти. Ведь писатель всегда
верил: ничто посеянное не пропадет, оно
будет давать свои ростки, поскольку всей
душой открылся евангельской истине:
“Тот, кто заботится о своей жизни, тот
ее потеряет, тот же, кто не заботится о
жизни, получит” (с. 84–85).
3)
К а ж ет с я , м а л о к т о и з н а ш и х
современников – по большому счету –
обладает моральным правом на
выделение этой темы так, как Евгений
Сверстюк. И не только потому, что он
родом из диссидентства [1; 2; 4; 5]
[тут, зв існо, посилання теж не на
мої тексти – Л .Т. ] . Разве он один?
И не только потому, что вышел из
всех испытаний непобежденным.
Неужели он один? А через свою
последовательность, неослабную
преданность принципам и убеждениям,
117Слово і Час. 2018 • №8
переконливо. I знову ж таки – послiдовно.
Може, навiть затято – у кращому
розумiннi цього слова. Не втомлюючись
повторювати те, що ми, очевидно,
мусили б i самi бачити – але не бачимо.
Отже, через своє умiння, обсервуючи
український соцiум, поставити вчасний
“дiагноз” тому “ферментному” шаровi
суспiльства, яким є iнтелектуальна елiта.
Завважуючи тенденцiї й узагальнюючи їх,
прогнозувати хвороби нацiї, передбачати
дальший розвиток суспiльства (с. 238–
239).
4)
Вiдправною точкою можна назвати таку
улюблену Сверстюкову трiаду: гiднiсть –
сумлiння – вiра. Це тi константи, тi
максими, до яких вiн постiйно апелює,
що становлять основу його морального
iмперативу.
Перше. Сверстюк постiйно наголошує
н а о с о бл и в i й р ол i i н т ел i ге н ц i ї ,
необхiднiсть якої, на переконання
французького соцiолога й фiлософа Е.
Морена, зростає водночас iз загрозою її
знищення. Якщо вiрити цим словам (а не
вiрити – не можна, бо їхню справедливiсть
уже не раз потверджувала наша трагiчна
iсторiя), то в нинiшнiх складних умовах
можемо говорити саме про
зростання цiєї ролi.
Друге. Офiрнiсть, яка ґрунтується на
безкорисливостi служiння. Служiння iдеї,
принципам, людям…
Третє . Поняття iнтел i гентност i
базується на традицiях роду, на тому
родинному корiннi, на якому виплекалися
цiлi сiм’ї свiточiв української культури.
Четверте. Поняття “iнтелiгентностi”
у Сверстюка невiдривне вiд поняття
офiрностi, що йде вiд християнської
традицiї. Отже, неодмiнною умовою є
етичний iдеалiзм – другим полюсом якого
неодмiнно виступає обов’язок.
П ’яте . Гiднiсть, яка зобов’язує й
тримає на висотi. Умiння шануватися й
шанувати.
Шосте . Постiйне апелювання до
сумлiння: якщо не ти, то хто?
Сьоме. Ядро духовної аристократiї,
за Сверстюком, завжди в опозицiї.
Iнтелiгент вiдстоює принципи, чинячи
опiр бюрократiї й охлократiї. Стоїть на
сторожi моральних засад, якi завжди
вищi за клановi iнтереси.
умением отстаивать их негромко, но
убедительно, последовательно. Может,
даже отчаянно – в лучшем смысле
этого слова. Он не устает повторять
то, что мы, очевидно, должны были бы
и сами видеть, но не видим. Значит,
умеет, изучив украинский социум,
поставить своевременный “диагноз”,
п р о г н оз и р о ват ь б ол ез н и н а ц и и ,
предвидеть дальнейшее развитие
общества (с. 96–97).
4)
Но все же отправной точкой можно
назвать такую любимую Сверстюкову
триаду: достоинство – совесть – вера.
Это те константы, максимы, к которым
он постоянно апеллирует, что составляет
основу его нравственного императива.
П е р в о е . С в е р с т ю к п о с т о я н н о
а к ц е н т и р у ет в н и м а н и е н а р ол и
интеллигенции, необходимость которой,
по убеждению французского социолога
и философа Эдгара Морена, растет
одновременно с угрозой ее уничтожения.
Если верить этим словам (не верить
нельзя, ибо их справедливость уже не
раз потверждавала наша трагическая
история), то в нынешних сложных
условиях можем говорить именно о
росте этой роли.
Второе . Жертвенность, которая
основывается на бескорыстности
служения, служения идее, принципам,
людям.
Третье. Понятие интеллигентности
базируется на традициях рода, на
том семейном корне, на котором
формировались целые семьи светочей
украинской культуры.
Четвертое. Понятие “интеллигенция”
в Сверстюка не отрывается от понятия
жертвенности, а это идет от христианской
традиции. Следовательно, непременным
условием является этический идеализм,
вторым полюсом которого непременно
выступает обязанность.
П я т о е . Д о с т о и н с т в о , к о т о р о е
обязывает и держит на высоте, умение
уважать и чтить.
Шестое. Постоянное аппелирование к
совести: если не ты, то кто?
С е д ь м о е . Я д р о д у х о в н о й
аристократии, по Сверстюку, всегда
Слово і Час. 2018 • №8118
Восьме . Лише цiнностi абсолютнi
породжують духовну непохитнiсть, а
брак вистражданих цiнностей породжу є
безвiдповiдальнiсть, другим боком якої
є цинiзм.
Дев’яте. Розпалювати ватру любовi,
яка убожiє.
Десяте. Людину великої витривалостi
має змiнити людина великої вiри.
О д и н а д ц я т е . В и р о б л е н н я
н а ц i о н а л ь н о г о м и с л е н н я м а є
ґрунтуватися на глибоких знаннях та
iнтелектуальних зусиллях.
Дванадцяте. Фундаментом культури
iнтелiгенцiї має бути нацiонально-
релiгiйна самосвiдомiсть.
Тут я не вiдкриваю нiчого нового – все
це є у статтях, виступах, iнтерв’ю Євгена
Сверстюка. Я лише синтезую,
“одягаючи у форму” стислих тезисних
фраз (с. 239–240).
5)
Вдумливо обсервуючи український
с о ц i у м к i н ц я Х Х – п оч ат к у Х Х I
столiття, Є. Сверстюк не поспiшає з
остаточними висновками – вiн їх постiйно
трансформує, модифiкує, модернiзує –
вiдповiдно до змiни часу й найменших
тенденц iй еволюц i ї у кра їнськ о го
суспiльства. “Виходить на люди” лише з
виваженими, невипадковими думками,
сконденсованими мало не до тез. Тим
бiльше не поспiшає вiн з присудами. “Не
судiть – i не судимi
будете” – його християнське кредо.
Придивляється, розмiрковує, порiвнює,
намагаючися при цьому зазирати вперед.
Бодай на крок. Власне, заради цього – й
озирання
назад, вивiряння пережитого. Шукання
сенсу й сенс шукання… (с. 240–241).
6)
У цьому можна переконатися, взявши
до рук таку довгоочiкувану
в Українi книгу вибраного Євгена
Сверстюка “На святi надiй” (1999). Книгу
в оппозиции. Интеллигент отстаивает
принципы, оказывая сопротивление
бюрократии и охлократии, стоит на
страже моральных принципов, которые
всегда выше клановых интересов.
Восьмое. Только абсолютные ценности
порождают духовную непоколебимость,
а нехватка выстраданных ценностей
порождает безответственность, второй
стороной которой является цинизм.
Девятое. Нужно разжигать костер
любви, которая нищает.
Д е с я т о е . Ч е л о в е к а б о л ь ш о й
выносливости должен заменить человек
большой веры.
О д и н н а д ц а т о е . В ы р а б о т к а
национального мышления должно
основываться на глубоких знаниях и
интеллектуальных усилиях.
Д в е н а д ц а т о е . Ф у н д а м е н т о м
к ульт уры интеллигенции должно
б ы т ь н а ц и о н а л ь н о - р ел и г и о з н о е
самосознание.
Все это есть в испол[н]еных надеждой
статьях, выступлениях, интервью
Ев гения Сверстюк а и нами лиш
синтезировано, “одето” в форму сжатых
тезисных формулировок. (с. 86–87).
5)
Вдумчиво наблюдая украинский
социум конца ХХ в. и начала третьего
тысячелетия, списатель не спешил
с окончательными выводами – он
и х п о с т о я н н о т р а н ф о р м и р о в а л ,
модифицировал, модернизировал,
адаптировал соответственно к изменению
в р е м е н и и д и н а м и к е м а л е й ш и х
тенденций эволюции украинского
общества. “Выходил на люди” только с
взвешенными, неслучайными мыслями,
сконденсованими [так! – Л. Т.] чуть ли
не до тезисов. Тем болем не спешил
Евгений Сверстюк с решениями. “Не
судите – и не судимы будете” – его
христианское кредо. Присматривался,
размышлял, сравнивал, пытаясь при
этом заглянуть вперед. Хотя бы на шаг.
Собственно, ради этого – и оглядывание
назад, выверка пережитого, искания
смысла и его смисл (с. 87).
6)
В этом можна убедиться, взяв в
руки такую долгожданную в Украине
книгу избранных призведений Евгения
Сверстюка “На празднике надежд”. Книгу
119Слово і Час. 2018 • №8
унiкальну з багатьох причин. По-перше,
бiльшiсть iз того, що ввiйшло до неї, було
вiдоме досi лише iз закордонних видань
чи з самвидаву. По-друге, унiкальну
тим, що так довго – аж вiсiм рокiв
незалежностi! – йшла до читача – i це
при тому, що iм’я її автора широко вiдоме
i в Українi, i за її
межами i , здавалося б, саме це
iм’я зробило би честь будь-якому
видавництву. А по-третє – i це головне –
унiкальну своїм потужним духовним i
моральним зарядом
– може, саме через те так довго й
“пробивалася” крiзь суспiльну апатiю
та деформовану, як i все в нашому
пострадянському соцiумi , систему
меценатства, де панує своя, часом
незбагненна iєрархiя вартостей, вельми
далека вiд вартостей iстинних(с. 241).
7)
Але й на те надiї, аби справджуватися.
Справдилися й
Сверстюковi надiї – прийшло свято i
на його вулицю: пiсля скромно виданої
в Києвi 1993 р. книжки “Блуднi сини
України”, яка, хоч i дрiбна шрифтом,
та велика змiстом своїм, i принесла
авторовi Шевченкiвську премiю, з’явився
друком цей чудово виданий ваговитий
(на вiсiмсот сторiнок) том, який гiдно
репрезентує доробок
70-х – 90-х рокiв цього блискучого
есеїста, лiтературознавця й поета
(с. 241–242).
8)
Нарешт i на свято над iй Євгена
Сверстюка зiйшлися усi гуртом тi ,
хто найдорожчий його душi, кому вiн
залишається вiрним упродовж цiлого
свого життя. Т. Шевченко
та I. Котляревський, П. Грабовський
та М. Зеров, П. Тичина i О. Довженко,
Б. Антоненко-Давидович i В. Симоненко,
О. Гончар i Б. Мозолевський, В. Стус
i З. Красiвський, I . Свiтличний та
М. Коцюбинська, I. Дзюба й М. Руденко,
а ще – М. Сервантес, Й.-В. Ґете,
А. Шамiссо, Стендаль, А. де Сент-
Екзюперi, I. Тургенєв, М. Гоголь…
Як бачимо, тут немає випадкових iмен.
Але не тiльки.
Немає тут i випадкових думок –
як i випадкових фраз чи навiть слiв.
Кожне з-помiж них просiяне, обдумане,
уникальную по многим причинам.
Во-первых, большинство из того, что
вошло в нее, было известно до сих пор
лиш из иностранных изданий или из
“самиздата”. Во-вторых, книга уникальна
тем, что так долго – целых восемь лет
после провозглашения независимости –
шла к читателю, и это при том, что имя
ее автораизвестно и в Украине и за ее
пределами и, казалось, именно это имя
сделало бы честь любому издательству.
А в третьих (и это главное), уникальная
своим мощным духовным и моральным
зарядом – может, именно поэтому так долго
и “пробивалась” через общественную
апатию и деформированную, как и все в
нашем постсоветском социуме, систему
меценатства, где царит своя, порой
непостижимая иерархия ценностей,
весьма далека от истинных (с. 88).
7)
Но та то и надежды, чтобы сбываться.
Сбылись и они у Сверстюка – пришел
праздник и на его улицу. После скромно
изданной в Киеве в 1993 г. книги
“Блудные сыновья Украины”, которая,
хоть и мелкая шрифтом и большая по
содержанию своему, но и принесла
а вто ру Ш е вч е н к о вс к у ю п р е м и ю ,
вышел прекрасно изданный весомый
(на восемьсот страниц) том, который
достойно представляет творчество этого
блестящего эссеиста, литературоведа
и поэта второй половины ХХ в. (с. 87).
8)
Закономерно, что на праздник надежд
Евгения Сверстюка “сошлись” вместе
те, кто самый дорогой его душе, кому он
верен на протяжении всей своей жизни.
Тарас Шевченко и Иван Котляревский,
Павел Грабовский и Николай Зеров,
Павел Тычина и Александр Довженко,
Борис Антоненко-Давидович и Василий
Симоненко, Олесь Гончар и Борис
Мозолевский, Василий Стус и Зиновий
Красивский , Иван Светличный и
Михайлина Коцюбинская, Иван Дзюба
и Николай Руденко, а еще – Мигель
Сервантес, Иоганн-Вольфганг Гете,
Стендаль, Антуан де Сент-Экзюпери,
Иван Тургенев, Николай Гоголь…
Как видим, здесь нет случайных
имен. Но не только. Нет здесь и
случайных мислей – как и случайных
Слово і Час. 2018 • №8120
виважене на терезах мудростi й сумлiння,
а вiдтак – фрази пружнi й енергомiсткi, а
думки – тезисно насиченi, сконденсованi
часом до афористичностi.
А все це разом i творить ту потужну
енергетику зi знаком “плюс”, пiдживлення
якою так потребує наше кволе на дух i
волю, ошукане й ошукуване суспiльство
з й о го вт р ач е н и м и м о р а л ь н и м и
орiєнтирами та пiдупалими цiннiсними
критерiями (с. 242).
9)
З авторової волi пiд цiєю обкладинкою
“зiбралися” й тi, кого вже поглинули
невблаганнi води Лети, й тi, хто (маймо
те за велике щастя) ще є з-помiж нас,
сущих. Кожен зi своїм неповторним
обличчям , сво їм гол ос ом , сво їм
самобутнiм мiкрокосмом, що й
витворюють макрокосм цiєї мiсткої
к н и г и з п р о м о в и с т о ю н а з в о ю -
метафорою. Баченi пильними й мудрими
Сверстюковими очима, повертаються
вони до тебе щораз новим, часом
несподiваним боком. Хоча б той же
хрестоматiйний П. Грабовський, який
постає зi сторiнок книжки передусiм
як жива людина, чи запрограмований
нам хрестоматіями й подальшими
переоцінками образ П. Тичини з його
вiчною тугою за Мадонною (с. 241–242).
10)
Але хоч би хто з-помiж великих
потрапляв у поле зору дослiдника, усi
вони несуть у собi велику трагедiю
християнського вибору. Бо вибiр їхнiй –
мiж честю й безчестям, мiж служiнням
собi й служiнням людям – бере початок
вiд вибору Христа – i це автор нагадує
повсякчас, шукаючи християнських
джерел та опертя у християнськiй
традицiї (с. 243).
11)
Усi цi есеї про товаришiв, з якими
дiлили “зону мовчання”, – гранично
ч е с н i , м а к с и м а л ь н о о б ’ є к т и в н i .
Показуючи людину зусiбiч – а найперше
в екстремальних умовах, – автор робить
спробу зрозумiти не тiльки мотиви її
поведiнки i вчинкiв, а й ту мiру духовної
фраз или даже слов. Каждое из них
просеянное, обдуманное, взвешенное
н а в е с а х м уд р о с т и и с о в е с т и ,
а следовательно – фразы упругие
и энергоемкие, а мысли – тезисно
насыщенные, сконденсированные порой
до афористичности.
А все это вместе и создает ту мощную
энергетику со знаком “плюс”, подпитку
в которой [так – Л. Т.] так нуждается
наше хилое на дух и волю, обманутое
общество с его потерянными моральними
ориентирами и неясними ценностными
критериями (с. 88).
9)
По авторской воле, под обложкой книги
“собрались” и те, кого уже поглотили
неумолимые воды неусыпной Леты, и те,
кто (почтем за большое счастье) еще есть
среди нас, живущих. Каждый со своим
неповторным лицом, своим голосом,
своим самобытным микрокосмом
создает микрокосм этого вместительного
издания с говорящим названием-
метафорой. Виденные бдительными
и мудрими Сверстюковими глазами,
возвращаются они к тебе каждый раз
новым, порой неожиданною гранью.
Хоть тот же хрестоматийный Павел
Грабовский, который встает со страниц
книги, прежде всего, как живой человек,
а гляндево-хрестоматийный [саме так,
хоча, очевидно, передбачалося слово
глянцево – Л. Т.] для нас образ Павла
Тычины переосмысляется в связи с его
вечной тоской по Мадонне (с. 88–89).
10)
И хотя бы кто из больших не попадал
в поле зрения исследователя, все
они несут в себе большую трагедию
христианского выбора. Потому что их
выбор – между честью и бесчестьем,
между служением себе и служением
людям – берет начало от выбора Христа.
Об этом автор постоянно напоминает,
ища христианские источники и опору в
христианской традиции (с. 89).
11)
В с е э с с е Е в г е н и я С в е р с т ю к а
о спутниках его бытия, с которыми
делил “зону молчания”, – предельно
честные, максимально объективные.
Показывая человека, прежде всего в
экстремальных условиях, писатель
делает попытку отразить не только
121Слово і Час. 2018 • №8
та фiзичної моцi, яка й визначає мiру
в iдпiрност i , розумiючи, що кожнiй
людинi призначено нести свiй власний
хрест i зiйти на свою власну Голгофу.
Це дуже вдумливий,розважливий
документ розмiрковування, аналiз
психологiї людини у межовiй ситуацiї,
на рисцi вибору мiж волею i неволею,
нонконформiзмом i поступливiстю…
Це дослiдження психологiї пiдслiдчої
людини, ув’язненої, такої, якiй випало
звiдати всi “зони мовчання” (с. 243–244).
12)
Є тут ще одна, цiлком окремiшня
“галерея героїв” – з якогось начебто
iншого, паралельного свiту, який, проте,
так т iсно сусiдив iз свiтом самого
Сверстюка й багатьох його сучасникiв-
дисидентiв, що не мiг залишитися без
авторової уваги. Це численнi слiдчi,
наглядачi, присутнi
на сторiнках книжки “во плотi й кровi”.
Автор згадує про них незлобливо, iз
властивою йому iронi
єю, за якою вiдчувається переконливiсть
у своїй правотi й безперечна моральна
вищiсть. Та ще, сказати б, згадує з отiєю
поблажливiстю, яка дає змогу не
о п ус т и т и с я д о н е п р и м и р е н н и х
контрзвинувачень, а вести полемiку,
усвiдомлюючи, проте, її безнадiйнiсть… –
але ж на святi надiй i така надiя має
право на iснування, як, очевидно, мають
право на оприлюднення й “рецензiї для
слiдчих”: на есеї “Iван Котляревський
смiється”, “Собор у риштованнi”, “На
свято жiнки”, “Остання сльоза” – з
конкретними титулованими пiдписами –
як
зразки i до сьогоднi живучого “замовного
жанру”, а якщо точнiше – стосовно
книжки та її автора – полiтичного доносу
(с. 244).
13)
Саме для того, аби не служили
вони такими зразками нашим дiтям
та онукам, i прийшла до нас книжка
Євгена Сверстюка. Як попередження.
Як застереження […]
Саме тому проводить вiн нас через
мотивы его поведения и поступков, но и
ту духовную и физическую мощь, которая
определяет степень сопротивляемости,
понимая , ч то к аждом у чел овек у
предназначено нести свой крест и
пройти собственную Голгофу. Это очень
вдумчивые, рассудительные документы-
размышления, в которых анализируется
психология человека в пограничной
ситуации, на грани выбора между
волей и неволей, нонконформизмом
и уступчивостью… Это исследования
психологии заключенного в тюрьме
человека, которому выпало изведать и
постичь все “зоны молчания” (с. 89).
12)
Есть здесь еще одна, совершенно
отдельная “галерея героев” – из какого-
то вроде другого, параллельного мира,
который, однако, так тесно соседствовал
с миром самого Сверстюка и многих
его современников-диссидентов, не
мог остаться без авторового внимания.
Это многочисленные следователи,
надзиратели, присутствуют на страницах
книги “во плоти и крови”.
Автор упоминает о них, так сказать,
беззлобно, с присущей ему иронией,
за которой чувствуется убежденность
в своей правоте и нес омненное
моральное превосходство, пишет со
снисходительностью, которая позволяет
не опуститься до непримиримых
контробвинений, а вести полемику,
осознавая, однако, ее безнадежность.
Н о н а “ п р а з д н и к е н а д е ж д ”
в с я к а я н а д е ж д а и м е е т п р а в о
на существование, как, очевидно,
имеют право на обнародование и
“рецензии для следователей” – эссе
“Иван Котляревский смеется”, “Собор
в лесах”, “На праздник женщины”,
“Последняя слеза” – с конкретними
титулованными подписями как образец
и сегодня живущего “заказного жанра”, а
если точнее – в отношении призведений
и их автора – политического доноса
(с. 89–90).
13)
Книга Сверстюка – как предупреждение
для нас, наших детей и внуков. Кажется,
нигде и никогда не приходилось
встречать таких интересных примечаний
к статьям, как в этой книге. Каждое из
них является вполне законченным мини-
Слово і Час. 2018 • №8122
драматичнi колiзiї “примiток” до своїх
статей, кожна з яких є цiлком завершеним
мiнi-сюжетом iз життя одного дисидента.
Здається, нiде й нiколи не доводилося
досi зустрiчати таких цiкавих примiток,
як у цiй книзi. Що примiтка – то й
драматична колiзiя, промовистий факт
iз бiографiї неординарної людини, якi
в сукупностi й витворюють канву цiлого
життя (с. 244–245).
14)
Та , мабуть , найперше, про що
з а п о вз я вс я н а га д ат и н а м у це й
зневiрений час Євген Сверстюк, – це
ту банальну iстину, без якої, проте,
не iснувало б самого життя: надiя
вмирає останньою. I це оптимiстичне
запрошення на “свято надiй” – як ковток
свiжої води, як нагадування про те, що
вiд нас самих залежить: перетворимо ми
свої сподiвання на цвинтар укотре
розбитих iлюзiй чи ще раз зiйдемося
на свято надiй, щоб довести собi – i
свiтовi! – що ми є, ми iснуємо, ми – попри
все – вiримо у своє майбуття (с. 245).
15)
“На полi честі головною зброєю було
Слово. I залишається Слово”, – з гiднiстю
прозвучало з уст Євгена Сверстюка на
урочистому зiбраннi з нагоди вручення
йому Державної премії iм. Т. Г. Шевченка
[…]. Ми ж мусимо знати, як нелегко
виборюється свобода думки, духу й
чину, пам’ятаючи слова I. Дзюби про те,
що зроблене Євгеном Сверстюком ще
далеко не всi оцiнили (с.247).
сюжетом из жизни одного диссидента,
описывает драматические коллизии,
красноречивые факты из биографий этих
неординарних людей, что в совокупности
и создают канву их жизни (с.90).
14)
Н о , п о ж а л у й , с а м о е п е р в о е ,
о чем взялся напомнить нам в это
время отчаявшийся Сверстюк, – это
банальная истина, без которой, однако,
не существовало бы самой жизни:
надежда умирает последней. И это
оптимистическое приглашение на
“праздник надежд” – как глоток свежей
воды, как напоминание о том, что от нас
самих зависит, превратим ли мы свои
надежды в кладбище в очередной раз
разбитых нами же иллюзий, или докажем
себе и миру, что мы существуем, мы,
вопреки всему, верим в свое будущее
(с. 90).
15)
Все это мы находим в жизни, служении
и творчестве Евгена Сверстюка. “На поле
чести главным оружием было Слово.
И остается Слово”, – с достоинством
прозвучало из уст Евгения Сверстюка
на торжественном собрании по случаю
вручения ему Государственной премии
имени Т. Шевченко. Мы прекрасно
понимаем, как нелегко завоевываются
свобода духа, мысли и чина, помня
о том, [что] все сделанное Евгением
Сверстюком еще далеко не все оценили
(с. 85-86).
Зізнаюся, інші абзаци я не пересіювала ретельно на якісь вкраплення запозичень
(особливо ті, де автор заприсягається в безкорисливій любові до України), так само
не брала до уваги абзаци, що містять загальну довідково- біографічну інформацію,
а акцентувала увагу лише на тих, що позначені індивідуальним авторським стилем.
Думаю, читачеві досить і цих красномовних прикладів.
Хоча, якщо міркувати логічно, спокусою для плагіату могло стати саме
біобібліографічне видання 2002 р., адже я (автор літературознавчого нарису)
подана там як кандидат філологічних наук, доктор філософії Українського Вільного
Університету (Мюнхен), а не потрапити на очі науковцеві нібито з Мюнхена, звісно,
важче (до речі, підкреслення жирним 12-ти пунктів мало місце саме в цьому
скромному бібліографічному виданні, а плагіатор – абсолютист у переписуванні
чужого тексту – відхилень не припускається). Те відомо хіба самому п. Нікольському.
Проте оскільки тексти фактично ідентичні, то особливої різниці у звірці не бачу.
Водночас виникла геть абсурдна ситуація: у своїй статті в луцькому збірнику
я, розвиваючи власну давню тему “Сверстюк та інтелігенція”, дозволила собі
123Слово і Час. 2018 • №8
скористатися окремими власними формулюваннями, структурованими за допомогою
раніше розробленої нумерації 1–12 (с. 174–175). Тому в уважного читача цього
збірника цілком може виникнути відчуття сюрреальності: як це у двох авторів так чітко
структуровано одні й ті самі думки, та ще й сформульовано тими самими фразами.
У мене немає претензій до редколегії: давно відомо, що вони найчастіше
виконують символічну роль. Та й за умови, якщо текст збірника читає одночасно
кілька рецензентів (окремими частинами), виловити повтор (принаймні, той про
який щойно згадала) фактично неможливо.
З огляду на такі щедрі безпардонні “запозичення” виникає сумнів і щодо автентичності
решти тексту цієї “статті” п. Нікольського із християнсько-богословськими мотивами:
цілком можливо, що й решту її сторінок цинічно переписано в інших дослідників
творчості Є. Сверстюка. Тож, можливо, ще хтось, окрім мене, впізнає “до болю
знайомий текст”.
Для мене ж це викриття має не тільки принциповий характер, а й уточнюючий: у
видавництві “Смолоскип” готується до друку друге, доповнене видання монографії
“Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та
поетикальний аспекти”, і було би смішно, якби якийсь неофіт шукав у моєму тексті
“запозичення” з опусу п. Нікольського.
І ще один надзвичайно важливий моральний момент – уже поза плагіатом.
Вважаю, що я як громадянка України з народження, щиро вболіваючи за її
долю, маючи тривалий досвід продуктивного особистого спілкування з Євгеном
Олександровичем (виражений через низку моїх публікацій та інтерв’ю), а також
як дослідниця українського шістдесятництва, маю право озвучувати ті закиди на
адресу сучасного українського суспільства, зокрема й інтелігенції, які вистраждав
своїм життям Є. Сверстюк і якими чесно ділився і зі сторінок книжок, і в різних
аудиторіях, і при особистому спілкуванні. Однак із уст закордонного “дослідника”
п. Нікольського, попри всю його нібито “любов до України”, пафосно афішовану в
цитованій “статті”, це звучить, хай і в моєму написанні, політично некоректно, якщо
не сказати – провокативно.
І насамкінець ще один красномовний факт: серед членів редколегії названого
збірника “Волинь філологічна: текст і контекст” позначено того ж таки
Є. В. Нікольського – тільки зі статусом доктора філологічних наук, професора
(м. Москва, Російська Федерація).
Як виявилось, цей пошукувач плагіату зробив за цей час “європейську кар’єру”,
перенісши методи своєї “пошукової” роботи, недоброчесної наукової культури
(точніше – її відсутності) на ґрунт польської русистики, маючи при цьому, на жаль,
прихильність серед українських колег.
P. S. Дивним виявилося пояснення п. Нікольського організаторам конференції:
нібито текст він узяв із безіменного сайту, де не було вказано прізвище автора.
І запропонував (як варіант і як вихід!) подати вже опубліковану статтю за двома
прізвищами – його і моїм… Цікаво було би навести його лист повністю, але написаний
він настільки безграмотно й зневажливо, що годі…
Л. Т.
Отримано 18 червня 2018 р. м. Київ
|