Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10)
Збережено в:
| Дата: | 2008 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16745 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) / М. Моздир // Мистецтвознавство: Зб. наук. пр. — Львів, 2008. — С. 21-24. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-16745 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-167452011-02-17T12:03:22Z Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) Моздир, М. Подіум 2008 Article Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) / М. Моздир // Мистецтвознавство: Зб. наук. пр. — Львів, 2008. — С. 21-24. — укр. XXXX-0040 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16745 uk Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Подіум Подіум |
| spellingShingle |
Подіум Подіум Моздир, М. Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| format |
Article |
| author |
Моздир, М. |
| author_facet |
Моздир, М. |
| author_sort |
Моздир, М. |
| title |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| title_short |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| title_full |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| title_fullStr |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| title_full_unstemmed |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) |
| title_sort |
подзвін про дзвін: рецензія на статтю окуневич в. і голос дзвону сповіщає // ковальська майстерня.— київ, 2007.— № 4(10) |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Подіум |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16745 |
| citation_txt |
Подзвін про дзвін: рецензія на статтю Окуневич В. І Голос дзвону сповіщає // Ковальська майстерня.— Київ, 2007.— № 4(10) / М. Моздир // Мистецтвознавство: Зб. наук. пр. — Львів, 2008. — С. 21-24. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT mozdirm podzvínprodzvínrecenzíânastattûokunevičvígolosdzvonuspovíŝaêkovalʹsʹkamajsternâkiív2007410 |
| first_indexed |
2025-07-02T18:03:24Z |
| last_indexed |
2025-07-02T18:03:24Z |
| _version_ |
1836559269773705216 |
| fulltext |
Микола МоЗДИР
кандидат мистецтвознавства,
Інститут народознавства НАН України
ПОДЗВІН ПРО ДЗВІН: РЕЦЕНЗІЯ НА СТАТТЮ
ОКУНЕВИЧ В. І ГОЛОС ДЗВОНУ СПОВІЩАЄ //
КОВАЛЬСЬКА МАЙСТЕРНЯ.— КИЇВ, 2007.— № 4(10)
Знаючи ціну писемній, особливо вербально несеній інформа-
ції про культуру українського народу (а така є чи не основною
формою у спілкуванні з відвідувачами культурно-освітніх за-
кладів), дозволю собі звернути увагу на окремі огріхи у названій
статті, визнаючи, при цьому, право автора на вибір теми, як і
форму її викладу, а видавництва — на її публікування (слава
Богу, настав такий час). Вважаю, що вимоги наукової корект-
ності особливо у статті такого жанру повинні бути обов’язково
дотримані. У конкретному випадку це важливо ще й тому, що
матеріал статті є джерелом (носієм) інформації надзвичайно
актуальної у сучасних умовах нашого духовного життя.
Спочатку декілька слів про викладену в статті загальну
історію дзвонів. Наведені відомості дають підстави стверд-
жувати, що автор не вповні володіє необхідним матеріалом.
Наприклад, про первісну форму дзвонів, технологію їх виготов-
лення, типологію, розповсюдження, врешті, про введення їх у
світську та культову практику тощо. Стаття не містить навіть
приблизно об’єктивної відповіді на питання про ґенезу дзвону
на українських землях. Бо ж де поділося «било», «клепало» та
інші предмети з цього ряду, що передували нашому дзвонові.
Перетривавши віки, вони як релікти донині збереглися в окре-
мих місцевостях карпат (і не тільки). Згадуючи про найдавніші
дзвони у цитуванні літописів (зокрема гальцько-Волинського),
доцільно було б вдаватися до українських перекладів. адже
такі є (т.коструба.— львів, 1936; л.Махновець.— київ, 1989).
інформація — по всіх параметрах: хронологічному, локаліза-
ційному, іменному та інших про дзвони в Україні, зокрема на
МИкола МоЗДИР22
Волині, невиправдано збіднена. Чому не названі навіть ті, що
відомі у багатьох містах, монастирях, храмах, громадських спо-
рудах України, наприклад, знаменитий дзвін «кирило», що з
1571 р. знаходиться на відомій пам’ятці українського мистецтва
«корняктовій вежі» у львові. або дзвін з 1583 р. в Зимному на
Волині, чи дзвін 1690 р. з відлитим на ньому написом «Зроб-
лений за гетьманства Мазепи» з Видубецького монастиря та
ін. Врешті, переконаний, що у колекції дзвонів луцького іс-
торико-культурного заповідника є артефакти, які достойно
можуть бути вписані в цей контекст. або ті відомі, що були
творені конкретними майстрами-людвісарами (не зрозуміло
чому автор не користується цим загальноприйнятим термі-
ном?). Наприклад, з родини Франке у львові XVI–XVIII ст.,
опанасом Петровичем з XVII ст. на Подніпров’ї. а ще дзвони
даровані відомими українськими меценатами — козацькою
старшиною, гетьманами… як багато таких було знищено.
Не маємо права викреслювати зі своєї пам’яті діянь гно-
бителів різних мастей, що віками те й робили, що грабували
і плюндрували нашу історичну спадщину (наприклад, пере-
ливання у гармати, за наказом Петра I, дзвонів у городниці),
викорінювали з народної пам’яті навіть щонайменші згадки
про неї. особливо активно робила це радянська влада. Правда,
автор статті побіжно згадує про це. але в якому ж позитивному
образі постає один з відомих діячів цього режиму, який з 1917
до початку 1930-х рр. прямо чи опосередковано приклався до
нищення пам’яток історії і культури в Україні (і не тільки).
Врешті, право автора на вибір необхідної аргументації своїх
тверджень. та щодо змісту і спрямування їх, то тут потрібно
враховувати не просто віртуального адресата, а сучасного,
передусім українського читача (слухача), особливо молодого,
що прагне об’єктивних знань щодо історії рідної культури.
Бо кожен, навіть найдрібніший її момент — фрагмент — це
цеглина в загальному, спорудженому народом мурі духовного
життя України.
та повернемося до дзвонів, а точніше — їх місця в духовно-
му, побутовому, звичаєвому укладі нашого народу. як багато
ВіДкРИтИй лИСт 23
збереглося факторів з його минулого? Ще в наш час у багатьох
селах старші люди згадують, як зі звуку церковного дзвону —
чергуванні ударів, їх звукового наповнення тощо безпомилково
могли знати про подію, яка сповіщалася дзвоном, зокрема про
смерть на рівні статі, віку, навіть соціального стану (бідний,
багатий, вдівець, незаміжня тощо). Шкода, що автор, говорячи
про інформаційну функцію дзвона, основні приклади наводить
з російської дійсності. Доречнішим було б донести до читача,
як в минулому для цього використовували дзвони на міських
ратушах, наприклад, львівської, в разі наближення до міста
ворожих військ, при пожежах та інших стихійних лихах. Ще
наприкінці XVIII ст. в окремих регіонах України, наприклад,
на Прикарпатті, зокрема в сс. Райтаровичі, кропивниця ляд-
ська та ін., сповіщати дзвоном на «хмари градові» повинні були
окремі, матеріально утримувані громадою особи, або дяк. а
інформацію про маловідомі в Україні «шаркуни» та їм подібні
дзвіночки з успіхом можна було замінити нагадуванням про
популярні на наших землях різні «калатала», що їх і понині
прив’язують коровам на шиї, особливо тим, що пасуться в лі-
сових хащах. Перелік аналогічних прикладів можна було б
продовжити. Врешті, тут все залежить від концепції викладу,
володіння матеріалом. а його якщо не «море», то добре «водо-
ймище» точно є.
Звертає на себе увагу значний, — як за обсягом, так і де-
талізацією матеріал, що відноситься до суто російської історії
(навіть не дзвонарства — вбивства царевича Дмитрія). та й
чим виправдане таке ґрунтовне ознайомлення читача з хрес-
томатійно (ще не так давно) відомою історією про «цар-коло-
кол»? До речі, вживані автором слова «розкачувати» (українсь-
ке — «розгойдувати»), як і «набат» (українське — «сполох»,
«на сполох») вказують на російськомовне джерело. очевидно, з
нього автор почерпнув і ті факти, які легко можна було заміни-
ти відомими в історії українського чи світового дзвонарства. а
чим пояснити відсутність будь-яких відомостей про дзвіниці?
Часто — це пам’ятки, інколи шедеври народної архітекту-
ри, в окремих випадках (за конструкційно-функціональними
МИкола МоЗДИР24
вимірами) — наслідування давніх оборонних споруд в Україні.
Віддавна вони стали предметом уваги не тільки істориків ук-
раїнської народної архітектури, але культурологів, етногра-
фів, українських митців.
Шкода, що в статті не знайшлося місця на, бодай, корот-
ку характеристику дзвонів як мистецького явища, на спро-
бу «прив’язати» їх до певного художньо-історичного стилю
епохи.
Вказаних огріхів можна було б уникнути, якщо б авторка
уважніше підійшла до вибору відповідної літератури, уважні-
ше поставилася б до монографії П.Жолтовського про художнє
життя в Україні XIV–XVIII ст.; праці В.Модзалевського про
українських людвісарів та багатьох інших, наприклад, сучас-
ного автора Б.кіндратюка з івано-Франківська («Нариси му-
зичного мистецтва галицько-Волинського князівства», 2001)
та ін. Вважаю суттєвим упущенням автора невикористання
серії статей на зразок: «Дзвони на Україні-Русі» й.Пеленського
(газета «Діло» за 1910 рік), інших публікацій, а передусім тих,
що містять різні енциклопедії, в тому числі і друковані латин-
кою як і «Sprawozdania Komisyi do badania historyi sztuki w
Polsce» тощо.
P.S.: Дзвонарством ніколи не займався. але був поряд з ві-
домим вченим П.Жолтовським, коли той працював над мо-
нографією про українське ливарництво. Під час численних
експедицій по Україні (окремі — спільно з П.Жолтовським)
мав нагоду бачити сотні дзвонів. також побіжно обізнаний, зі
збірками луцького історико-культурного заповідника.
М. М.
|