Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови)
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16827 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) / Г. Скрипник // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 3-11. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-16827 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-168272011-02-17T12:04:19Z Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) Скрипник, Г. 2007 Article Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) / Г. Скрипник // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 3-11. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. XXXX-0042 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16827 uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| format |
Article |
| author |
Скрипник, Г. |
| spellingShingle |
Скрипник, Г. Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| author_facet |
Скрипник, Г. |
| author_sort |
Скрипник, Г. |
| title |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| title_short |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| title_full |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| title_fullStr |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| title_full_unstemmed |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| title_sort |
наукова та мистецька спадщина другої половини хіх століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) |
| publisher |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16827 |
| citation_txt |
Наукова та мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження (замість передмови) / Г. Скрипник // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 3-11. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT skripnikg naukovatamistecʹkaspadŝinadrugoípolovinihíhstolíttâukontekstíkulʹturnonacíonalʹnogovídrodžennâzamístʹperedmovi |
| first_indexed |
2025-07-02T18:07:37Z |
| last_indexed |
2025-07-02T18:07:37Z |
| _version_ |
1836559533825064960 |
| fulltext |
3
Г. Скрипник
(м. Київ)
НАУКОВА ТА МИСТЕЦЬКА СпАДщИНА ДРУГОЇ пОлОВИНИ ХІХ СТОлІТТя
У КОНТЕКСТІ КУлЬТУРНО-НАЦІОНАлЬНОГО ВІДРОДжЕННя
(замість передмови)
У 2006 році Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН
України відзначив своє 85-річчя. Це була поважна нагода не лише представити громадськості здобутки
сучасних дослідників, але й скласти шану численній плеяді видатних мистців і вчених ХІХ століття,
діяльність яких заклала міцні підвалини сучасного народознавства та мистецтво знавства.
Українське ХІХ століття, за визначенням П. Куліша, було періодом, коли мілітарна енергія на-
ції, не давши очікуваної волі і визволення, трансформувалася й перелилася в інтелектуальну. Саме
інтелектуальна та творча потуга національно-культурних і наукових діячів ХІХ ст. зуміла скласти
адекватну відповідь на виклики часу і звести нанівець асиміляційні зусилля поневолювачів. Без-
державний український народ був легітимізований перед Європою повновартісними, світової міри
творами високої професійної культури, талановитими і переконливими науковими концепціями
українського історичного процесу, репрезентацією цілісної картини історичної минувшини народу,
тяглість якого на українських землях потверджувалася силою наукових аргументів, джерел і фактів.
Ціле гроно непересічних талантів у царині не лише літератури (від І. Котляревського до І. Франка),
малярства, музики, а й гуманітарної науки — історії, мовознавства, фольклористики та етнографії
стали адептами українства, виразниками його творчого генія, його дум і віри у кращу долю.
Серед учених-подвижників українського культурно-національного руху ХІХ століття по-
важна роль належала Миколі Костомарову, видатному українському історику, етнографу, громад-
ському та політичному діячеві. Він одним з перших в українській історичній традиції диференціює
історичний процес за його суб’єктами, поділяючи відповідно історію на внутрішню та зовнішню.
Костомаров розглядав народ як творця внутрішньої історії та носія духовної сили, яка «спромож-
на рухати поступ». Явища національної історії вчений оцінював «з висоти народного духу»; він
поєднував ідею особливої української місії з орієнтацією на світовий історичний процес.
У своїй розвідці «Дві руські народності» дослідник фактично започатковує етнопсихологіч-
ний напрямок в українській науці, подає оригінальну порівняльну характеристику українців та
росіян, ментально вирізняючи українство із російської етнічної стихії. Костомаров постулює за-
лежність основних етнопсихологічних рис українців від історичних природно-географічних умов.
Виокремлені вченим риси характерології українців (демократизм, громадоправство, релігійна і
етнічна терпимість, залюбленість у природу, свободолюбство тощо) знайшли своє підтвердження
у працях наступних поколінь вчених.
В українському культурно-національному житті другої половини ХІХ століття брала участь
ціла плеяда видатних особистостей: істориків, народознавців, літераторів та художників. Проте
розбудити цілу націю, дати їй в руки знамено волі і вселити віру у власне державно-національне
майбутнє судилося Т. Шевченкові — пророкові, творчий геній і національний дух якого проме-
нював на всіх українських землях — «від Сяну до Дону». Доба Шевченкової творчості припала
на період покріпачення народу, згасання національного життя. Сучасна поетові українська еліта
жила спогадами про славну минувшину, не переймаючись надто як безпросвітним тогочасним
життям народу, так і його невиразним майбутнім. Ідеї романтичного народництва, що домінували
в колах гуманітарної інтелігенції першої половини ХІХ ст. і утверджували етнографічну концепцію
літератури (пріоритет у ній народності, усної народної творчості) та стимулювали пожвавлення за-
цікавлень до етнокультури й долі її творців, не просто знайшли живий відгук у душі Т. Шевченка та
відбилися в його творчості, а пробудили в ньому синівську відповідальність за долю отчого краю.
Інтереси поета до української етнокультури, до багатої народнопоетичної творчості були зу-
мовлені його органічним зв’язком з рідним народом, його, сказати б, «зболеною» любов’ю до рід-
ного краю і його знедоленого люду: «…Я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого
Бога, / За неї душу погублю!» Здобута поетом висока петербурзька освіта сприяла трансформації
його дитячих спогадів та почуттів в усвідомлене розуміння великої історичної несправедливості і
кривди щодо свого народу.
4
Стан безпросвітності та безправності української людності («малих рабів німих»), а водночас
безпорадної бездіяльності еліти — провідників нації, Т. Шевченко ідентифікував як летаргійний сон,
що загрожував приректи націю на зникнення з історичного кону. Геніальне художньо-інтуїтивне
передчуття та усвідомлення характеру суспільно-політичних процесів, їхніх катастрофічних на-
слідків для національної долі, спонукають поета стати будителем нації, месією-рятівником.
Він силою свого поетичного хисту і пророчого слова зумів прорвати замкнуте коло тогочас-
них, проектованих винятково в минуле, уявлень про Україну і перекинути місток до майбутнього
через відновлення неперервної етноісторичної тяглості спільноти — «привнесення спогадів ми-
нулого в теперішнє заради прийдешнього». Україна мислиться ним як регіонально і культурно
розмаїта, проте соборна і самодостатня спільнота: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов
быстротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже
и песни одни и те же, как одной матери дети…»1 Ця цитата не тільки окреслює органічну єдність
українства в конкретно означених поетом етнокультурних, мовних та територіальних межах («від
Дону — до Дністра»), але й передає Шевченкове уявлення про конститутивні ознаки нації. До-
слідники слушно відзначають цю виняткову, бездоганно виконану поетом місію національного
історика-пророка: «Саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь від-
криття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, роз-
горнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум…»2
Поет болісно сприймав масову русифікацію освічених верств, яку інтерпретував як загроз-
ливу форму руйнації української етнокультурної цілісності, розмивання етносу, оскільки дена-
ціоналізація охопила не лише українське чиновництво, а торкнулася й провідної верстви укра-
їнської інтелігенції, для творчості якої своєрідним культурним каноном стала модель культури
російського зразка. Як національний поет-месія, який виразно усвідомлював ці небезпечні для
нації реалії, Т. Шевченко декларує різке розходження з російським культурним каноном і моделює
власну національну перспективу українства. Він передусім виокремлює українство духовно із ро-
сійськоімперської дійсності, стверджуючи сакральність українського світу та нарочито профану-
ючи російський. Деканонізація російської культури це, як слушно відзначають дослідники, ціл-
ком послідовна і конструктивна світоглядна настанова поета на міжнаціональне розмежування:
«із зачатковою програмою розбудови національної культури як духовного кореляту спільноти»3.
Десакралізуючи не лише російську народнокультурну стихію, але й канонізований росій-
ською культурою Петербург, поет намагається вивищити позитивно зображуваний ним україн-
ський світ і переконати українську інтелігенцію працювати задля історично-національної пер-
спективи власного народу. Прагнучи сконсолідувати українство, Т. Шевченко закликає земляків
«на москалів не вважати: — нехай вони собі пишуть по своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово,
і у нас народ і слово»4.
Поет показує самобутність і культурну самодостатність української етнічності, підносить
її до високого цивілізаційного рівня, розкриває для сучасників її непересічні здобутки і моделює
обнадійливу і повновартісну національну перспективу Україні — «…оновленій землі». Мовою на-
родного прислів’я «В своїй хаті своя правда / І сила, і воля», піднесеного до рівня національно-
консолідаційного гасла з відвертим державницьким підтекстом, поет закликає земляків — «і мерт-
вих, і живих, і ненароджених» бути свідомими свого національного призначення.
Твори Т. Шевченка є не лише цінним джерелом з етнокультури українців — вони пролива-
ють світло на характер міжетнічних взаємин в Україні Шевченкових часів, розкривають особли-
вості процесів національної самоідентифікації, окреслюють риси української характерології. В
них подибуємо ідеї та твердження, які на століття випередили появу модерних наукових напрямів
(з етнополітики та соціології, з етнопсихології та міжетнічних проблем).
Зокрема, у творчості Т. Шевченка відбито розуміння ним справжньої сутності українсько-
російських міжетнічних взаємин. Гасла слов’янської спорідненості, на його думку, використову-
ються росіянами спекулятивно і корисливо — з метою нівеляції й притлумлення етнічних почут-
тів та культури українців на користь російської культури. А з приводу експлуатації росіянами ідеї
спорідненості поет різкувато зауважує: «Ми вже бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то
їх батько руки грів»5.
Історія етнополітичних українсько-російських взаємин постає в нього одним суцільним
ошуканством українства («Стоїть в селі Суботові…»), а Богданові сподівання, «щоб москаль до-
5
бром і лихом з козаком ділився» — інтерпретуються поетом як наївна обманута довіра: «Москали-
ки, що заздріли / То все очухрали…»).
В історії українського культурного і національно-визвольного руху годі шукати іншу по-
стать, рівновелику Т. Шевченкові, хистом та поетичним генієм якого було змодельовано націю
як цілісність та піднято її із цивілізаційного небуття. Т. Шевченко представляє (хоча й не у ви-
гляді етноісторичного трактату, а в поетично-афористичній формулі («І мертвим, і живим, і не-
народженим») концепцію наскрізної крізьпоколінної тяглості українства як єдиної у часовому та
територіально-просторовому вимірі етнічної спільноти.
У другій половині ХІХ століття український рух виливається у нові організаційні форми —
об’єднання української інтелігенції, відомі під назвами «громади», з’ява яких пов’язана із тимчасовим
послабленням цензурних утисків з кінця 50-х років. У висліді активізації суспільного життя, у Петер-
бурзі, а згодом у провідних містах України (Харкові, Полтаві, Одесі, Чернігові), виникають досить чи-
сельні українські організації, що провадять культурно-національну і громадсько-політичну роботу.
Завдяки географічно-територіальній розгалуженості та зв’язку між ними ці громади мали
переконливий суспільний авторитет і силу, особливо інтелектуальну, оскільки об’єднували весь
цвіт інтелігенції українських земель. Зокрема, стара київська «Громада», що зародилася на почат-
ку 60-х років у вигляді студентського гуртка, вже на початку 70-х років трансформувалася у потуж-
ний інтелектуальний культурно-національний центр, до якого входили В. Антонович, Ф. Вовк, П.
Житецький, М. Зібер, А. Кістяківський, Н. Ковалевський, А. Кониський, О. Косач, В. Науменко,
С. Подолинський, І. Рудченко, Ф. Рильський, М. Старицький, П. Чубинський, О. Русов, Ф. Мі-
щенко, М. Драгоманов та ін. Київська громада мала високий престижний статус завдяки «доміну-
ючому в ній політичному радикалізму» і видатним розумовим та громадським якостям її членів.
У цей період діяльність всіх громад помітно радикалізується, вони переходять від суто
культурно-освітньої роботи (творення недільних шкіл і видання популярних україномовних бро-
шур) до публічного обговорення суспільно значущих проблем українського життя, розгортання
ґрунтовної наукової українознавчої праці. Зокрема, зусиллями членів Київської громади засно-
вується Південно-західний відділ Російського географічного товариства.
Своєю резонансною діяльністю Київська громада великою мірою завдячує незмінному її
керівнику, засновнику київської історичної школи, видатному громадському діячеві, — професо-
ру Київського університету Володимиру Антоновичу6.
Як фундатор української історичної науки, В. Антонович зібрав і видав 8 тт. «Архива Юго-
Западной России», опублікував низку визначних праць з історії Великого князівства Литовського,
козаччини, селянських рухів; досліджень про походження шляхетства і міщанства, про церковне
життя в Україні та ін., що склали документально-джерельну базу як для сучасних йому, так і май-
бутніх історичних студій. Це був видатний інтелектуальний здобуток, який фактично легалізував
українську історію поважними науковими засобами, вводив її у європейський контекст.
Проте, вчений не обмежувався суто історичними студіями, а переймався і успішно дослі-
джував археологічні, етнографічні, етнопсихологічні та мовні проблеми. Опротестовуючи урядові
переслідування української мови та літератури, В.Антонович трактував їх як «результат некуль-
турного і брутального інстинкту, в силу якого мало розвинуті люди здатні ганити всі форми по-
буту, не схожі на ті, до яких вони звикли, і вимагати речі неможливої — ототожнення природних
етнографічних і культурних особливостей за своєю подобою»7.
У своїй «Сповіді» вчений чітко виклав високу мету своєї діяльності — ціною цілого свого
життя служити українському народові, відданість якому засвідчив, очолюючи впродовж майже
півстоліття український національно-політичний рух.
Учасникам «Громади» належала поважна роль у творенні джерельної бази інших україноз-
навчих дисциплін. Зокрема, якщо до заслуги В. Антоновича відносимо творення фундаменталь-
ної архівно-документальної бази історичної науки, то незаперечною заслугою П. Чубинського є
формування «золотого» джерельного фонду етнографії. Павло Платонович Чубинський був най-
видатнішою індивідуальністю серед генерації етнографів 60–70-х років. Талановитий, відданий
українській справі вчений, вмілий організатор наукового процесу, П. Чубинський ініціював то-
тальну, в межах всіх етнічних земель фіксацію пам’яток культури, розгорнув активну діяльність
з організації експедиції в Західно-Руський край. Він розробив докладну карту етнографічних по-
дорожей, приєднавши до запланованих раніше областей Південно-Західного краю ще й південні
6
райони Гродненської й Мінської губерній, західні землі Люблінської й Сідлецької та північно-
східну частину Бессарабії. Вченому вдалося залучити до праці не лише визнаних учених — О. Кіс-
тяківського, М. Лисенка, В. Антоновича, О. Потебню, М. Костомарова, В. Симеренка, І. Новиць-
кого та ін., але й найширші верстви інформаторів та кореспондентів-аматорів — освітян, лікарів
та священиків на місцях. Результати експедиції були вражаючими: було зафіксовано майже 4 тис.
обрядових пісень, понад 300 казок, легенд і переказів, 20 весільних обрядів, десятки описів госпо-
дарських та ремісничих занять тощо.
З ініціативи П. Чубинського 1873 року створюється народознавча наукова структура —
Південно-Західний відділ «Російського географічного товариства» — досить потужний науковий
центр, що опікувався питаннями дослідження і наукової репрезентації культурно-національної
самобутності українства і реально виконував (хоч і протягом короткого часу) роль академічної
установи загальнонаціонального масштабу. Серед структурних підрозділів відділу найпродуктив-
нішою була «Етнографічно-статистична комісія». До здобутків відділу слід віднести реалізацію
масштабного проекту — проведення одноденного перепису населення Києва навесні 1873 року,
який дав реальну картину етнічного складу людності міста. Важливо відзначити, що, незважаючи
на потужний русифікаційний тиск, більше ніж половина киян, згідно із даними перепису, визна-
ла українську мову рідною.
Актуальними й досі залишаються матеріали періодичного відділу «Записок Юго-Западного
Отдела императорского РГО», де були вміщені праці П. Чубинського, Ф. Вовка, М. Драгоманова,
В. Антоновича та інших провідних учених. Проте найбільшим досягненням відділу під орудою
П. Чубинського була підготовка та опублікування 7 томів «Трудов етнографическо-статистической
экспедиции в Западно-Русский край», в яких були вміщені різножанрові зразки усної народної
творчості (календарна та родинно-обрядова пісенність, легенди, прислів’я та приказки), описи
народного календаря, звичаєвого права, матеріали волосних судів тощо. Ґрунтовні дані були за-
фіксовані також з етнокультури національних меншин України (поляків, німців, євреїв, росіян,
греків та ін.). Хоча, налякана розмахом діяльності відділу, царська влада закриває його, вдаючись
до переслідувань учених та розпорошивши бібліотеку і музей. Та здійснена П. Чубинським масш-
табна за обсягом і фундаментальна за змістом праця, за слушним визнанням М. Сумцова, «жива
і проявляє всі ознаки славного життя»8. Подвижницька народознавча діяльність П. Чубинського
була високо поцінована його соратниками, які зазначали, що «заслуги його такі значимі, що їх ви-
стачило б на кілька професійних вчених»9. П. Чубинський був не просто високообдарованим уче-
ним, але й відомим діячем українського національного визвольного руху, автором національного
Гімну «Ще не вмерла Україна». За вкрай несприятливих умов цензури і політичних переслідувань
він своєю громадською позицією невідступно і жертовно служив справі національного визволення
та самоствердження народу, будив національну свідомість та совість освіченого українства. Його
і досі неперевершена праця по творенню джерельної бази української культури і етнічності стала
засобом легалізації української самобутності і неспростовним аргументом на користь етнокуль-
турної та національної перспективи.
До чільних представників Київської громади належав і Ф. Вовк — одна з наймаркантніших
постатей українського народознавства. Саме йому належить честь своєрідного прориву в україн-
ській етнології та україністиці кінця ХІХ ст., завдяки започаткуванню перших синтетичних ен-
циклопедичного характеру праць з етнології та антропології українців, створенню наукової кон-
цепції про етнонаціональну самобутність та органічну єдність всього українського етносу. Його
розвідка «Етнографічні особливості українського народу» — це властиво перше наукове узагаль-
нююче видання, в якому систематизовано величезний масив фактографічних даних з матеріаль-
ної та духовної культури, подано цілісний самобутній етнографічний портрет українського народу
в усьому його регіонально-локальному розмаїтті, а відтак — узаконено науковим способом його
право на історично рівноправне буття серед інших народів.
Такого ж енциклопедичного значення набула і праця Ф. Вовка «Антропологічні особливості
українського народу», в якій на ґрунтовній джерельній базі (понад 5 тис. вимірів і антропологічних
дослідів) вчений моделює антропологічну характеристику українців10. Він першим виявляє і слушно
акцентує відмінність фізичного типу українців від східнослов’янського і вказує на його подібність
до південнослов’янського типу, названого дослідником «динарським» або ж слов’янським.
7
Хведір Вовк заслужено посів одне з найчільніших місць в українському народознавстві зав-
дяки своєму колосальному творчому доробку, який нараховує 628 праць, виданих різними мовами.
Вчений стояв біля витоків етнографічної науки в Україні як автор узагальнюючих та тематичних
етнографічних досліджень, укладач збірників народних пісень та дум, теоретик української етно-
логії та антропології. Переслідуваний за участь в українському культурно-національному русі, Ф.
Вовк вимушений був понад чверть століття перебувати в еміграції, проте і там не полишав україн-
ських етнографічних студій намагаючись популяризувати здобутки вітчизняної етнографії у єв-
ропейських наукових колах. Йому належить велика заслуга у продовженні започаткованої П. Чу-
бинським дослідницької експедиційно-збирацької роботи з царини антропології та етно графії
укра їнців Півдня, Наддніпрянщини, Слобожанщини та Галичини, Закарпаття і Буковини.
Вболіваючи за недостатній рівень розвитку етнологічних студій в Україні, Ф. Вовк із сумом
констатує, що «ми і досі не маємо ніяких матеріалів ні до вияснення початків етнічного складу нашої
людності, ні до визначення відносин її до давніх насельників нашої землі і теперішніх сусід… ні хоч
трохи докладного історично побутового опису нашого народу… Не маючи досі ні одного навіть неве-
личкого українського народописного музею, ми не маємо і скільки-небудь докладної етнографічної
літератури»11. З метою хоч часткового заповнення зазначених наукових прогалин в українознавстві,
він прилучається до реалізації програми суцільного етнографічного та антропологічного досліджен-
ня України, а також пограничних територій та інших українських етнічних земель (Курщини, Куба-
ні, Марамурешу), задля формування джерельної бази для майбутньої етнологічної науки. Створюю-
чи антропологічну та етнографічну колекції пам’яток, вчений був переконаний, що вони «матимуть
для нас дуже важливе значення»12, оскільки творитимуть цілісний образ української культури і вже
самою своєю сутністю стануть перед усім науковим світом переконливим аргументом на користь ідеї
про національну та етнокультурну самобутність та самодостатність українства.
З науковими колами київської Громади також пов’язане започаткування української ста-
тистичної науки. Виникнення цього напрямку україністики завдячує визначному вченому, ет-
нографу, громадському діячу Олександру Русову, чиє ім’я увійшло в історію вітчизняної науки,
передусім як основоположника статистики. Росіянин за походженням, О. Русов, однак, як своїм
народженням, так і цілим життям і творчістю був пов’язаний з Україною13, і, як слушно зазначали
його сучасники, «симпатії до України на ґрунті близькості до її природи і народу, підсилені почут-
тям протесту проти історичних і сучасних йому несправедливостей внутрішньої політики, пере-
творили його національну самосвідомість і запалили в ній вогонь українського патріотизму. Цей
благородний великорос за своїми поглядами і устремліннями був більш глибоким і переконаним
українцем, чим багато хто з осіб корінного українського походження»14.
Захоплення О. Русова музикою та українською народнопісенною творчістю «злилися в кінці-
кінців в глибокий інтерес до українського народу, його мови, творчості, історії і побуту…»15, що не могло
не привести його до етнографії, до участі у роботі старої Київської громади та одного з перших етногра-
фічних осередків в Україні — Південно-західного відділу Російського географічного товариства16.
До його наукових заслуг належить «розробка і проведення в життя нових методів статистичного
дослідження, національна постановка оціночних робіт, ряд статистичних описів окремих губерній,
повітів міст України, керівництво місцевими переписами населення і опрацювання їх результатів»17.
Серед наукової спадщини Олександра Русова однією з найвагоміших праць є розвідка «Статис-
тика украинского населения Европейской России». Це властиво перша узагальнююча етносоціоло-
гічного характеру робота, в якій за матеріалами перепису 1897 року зроблено аналіз етнічної та етно-
демографічної структури населення підросійських земель України кінця ХІХ століття. В ній О. Русов
обґрунтував свої концепційні підходи та критерії визначення компактності українського етнічного
масиву, а відтак — етнічних меж народу, зазначаючи, що українська етнічна межа «скрізь дотримуєть-
ся кордонів поширення цього народу у північній півкулі» сягаючи 55° північної широти, і що ці терени
«і тисячі років тому назад зайняті були українським народом». Щодо показників етнічної належності,
то основним з них Русов слушно вважав рідну мову, що не втратило актуальності і досі.
Вчений помічає і вказує у своїй праці на факт існування в царській Росії дискримінації укра-
їнців, зауважуючи, що національним меншинам дозволено мати школи на рідній мові, «тоді коли
відкриття школи з викладанням на рідній мові українців вважається чомусь державним злочином,
внаслідок чого вони займають останнє місце по грамотності в ряду всіх народів європейської Росії»18.
Вчений-гуманіст був переконаний, що «оновлення півдня Росії, заселеного українським народом,
8
нерозривно має поєднуватися з націоналізацією в українському дусі просвіти, управління, суду,
церкви і всього побуту. Без цього — на його думку — немислимий прогрес українського народу»19.
Сучасники високо поціновували глибоколюдяне і щире прагнення О. Русова служити народу, серед
якого дослідник жив: «… всецело и органически А. Русов примыкал ко всякой общественной работе в сфе-
ре украинских интересов, где бы и в каких бы формах эта работа не предъявляла свои требования…20
Олександр Олександрович був безоглядно «відданий українським інтересам ще з молодих
років і незмінно таким залишився аж до кінця життя. Ніякі перетрубації в його житті, зміни і ві-
яння в урядових і суспільних сферах не змогли зрушити його з цієї точки зору»21.
Діяльність Русова (етнічного росіянина), Антоновича (етнічного поляка) та багатьох інших ви-
датних діячів неукраїнського походження — учасників національного руху підтверджує справедли-
вість спостереження Б.Кістяківського щодо нових тенденцій українського націотворення періоду 70-х
років, який зауважував, що, на відміну від початку ХІХ ст., вже в 70-і роки «кожен щирий демократ і
радикал, який працював на Україні і серед українського народу повинен був стати українцем»22.
У 70–80-х роках ХІХ століття дійшло до творення і кристалізації чіткої національної док трини.
Розробка стрункої системи української політичної ідеології українства належить Михайлу
Драгоманову — найвпливовішому «представнику» демократичного та конституціоналістського
напрямку української суспільної думки цієї доби. Вчений широких наукових інтересів, історик,
етнограф, літератор, публіцист — М. Драгоманов, однак, основну заслугу має перед українським
політичним рухом. Він чи не найбільше прилучився до реалізації ідеї інтеграції України у євро-
пейські політичні та культурні рухи. Отримавши від Київської громади доручення організувати
український національний центр у Женеві, Михайло Петрович розгорнув там потужну науково-
публікаційну діяльність, зорганізувавши науково-літературний центр, органом якого стали збір-
ники «Громада» та «Інформаційний листок громади». М. Драгоманов, опанувавши передову на
той час європейську ліберальну ідеологію, намагається використати її в українських національних
інтересах, залучаючи до українських суспільних реалій політичні доктрини про сутність демокра-
тії та широкий конституціоналізм. Наріжною в його ідеології була віра «у визвольну могутність
культури…», «у величезну ціну освіти для народу». В центрі світогляду вченого «було не політичне
життя спільноти, а щастя народних мас, можливе, як він твердо в цьому був переконаний, тільки
при високому рівні культури. Вищим благом культури він вважав повний розвиток індивідуаль-
ності, як всякої окремої особи, так і цілих народів»23.
У першому томі збірника «Громада», Драгоманов викладає свою програму ідеального сус-
пільного устрою, заснованого на федеративних відносинах між спільнотами, що передбачала рів-
ність в широких політичних асоціаціях, свобод як для народів, які мають свої держави, так і для
бездержавних. Щодо способу організації державного життя в Україні, то М. Драгоманов стояв на
позиціях федералізму, з огляду на реальні обставини та рівень солідарності тодішнього україн-
ського суспільства. Йому належать ґрунтовні ідеї про сутність та роль нації: зокрема, в опубліко-
ваних статтях «Чудацькі думки про українську національну справу» та в «Листах на Наддніпрян-
ську Україну» він розвинув концепцію національного, висловивши глибоке переконання, що воно
не є пережитком давнього минулого чи антикультурною реалією, а навпаки, має велику соціаль-
ну і культурно-політичну цінність для людства. Однак, на його думку, цінність нації полягає не
«в народних святощах», а в тому, що «вона є свідомою формою солідарності між людьми». Ці ідеї
М. Драгоманова були воістину гуманними і актуальними щодо тогочасних підневільних народів,
особливо на тлі поширення вульгарно-соціологічних доктрин марксизму, згідно з якими єдино-
вартісною формою людської солідарності визнавалася класова. Слушною видається також його
спроба окреслити на тлі загальної картини та аналізу ідеології європейської цивілізації українську
культурно-національну перспективу і виправдати пристрасне прагнення її найкращих представ-
ників до культурно національного самовизначення24. Сучасники М. Драгоманова різних політич-
них орієнтацій закидали йому всілякі докори щодо його ліберальної ідеології, нібито відчуженої
від українських національних проблем. Проте його науково-політична спадщина переконує у
слушності висновків Б. Кістяківського, який писав, «що якщо тільки виникала яка-небудь прак-
тична справа педагогічно-культурна чи соціально-політична на користь народу він зближувався з
українцями, навіть чистими націоналістами»25. На політичний світогляд та напрямок подальших
наукових дослідів М. Драгоманова вирішальний вплив справили репресії та переслідування його
9
за українофільство. Саме це рішуче прикувало його до українського напрямку, стимулювало за-
йнятися «пильніше дослідом українських справ і зразу педагогічної, потім національної взагалі».
Для вченого було ясно, що «для українського народу можна працювати тільки в якості укра-
їнця», бо якщо «у часи М. Гоголя (тобто в 20–30-х роках ХІХ ст.) можна було влаштовувати таємні
товариства у південній Росії, навіть демократично-федералістського напрямку…, не відчуваючи
ніяких українських симпатій і не відчуваючи ніякої солідарності з українським народом», то вже
в 40-і роки, в епоху Кирило-Мефодіївського братства це було неможливо26. Вершиною україн-
ської політичної думки цієї доби можна вважати висновок М. Драгоманова, «що вищі соціальні
політичні і культурні ідеали європейської цивілізації можуть бути зреалізовані на українському
ґрунті і серед українського народу тільки в українській національній формі»27. Ця позиція була не
лише вислідом його розумових зусиль, а й глибокої духовної прихильності до України, в історії та
географічному розташуванні якої він вбачав вказівки на її особливу культурну і політичну роль
у слов’янському світі. Головною справою свого життя він вважав пропаганду і прагнення зреа-
лізувати ідеї Кирило-Мефодіївського братства, які склали основу українського демократизму в
гуртках 60–70-х років. Відтак, не будучи націоналістом, Драгоманов «за вимогою розуму і потягом
почуття був пристрасним і відданим українським патріотом»28.
М. Драгоманов був одним із небагатьох вчених, кого глибоко зацікавила доля закарпатських
українців. Вивчивши та проаналізувавши історію та культуру русинів в Австрії, він перейнявся
глибоким до них співчуттям: «Із усіх слов’янських народів Австрії немає іншого більш скрив-
дженого нинішнім порядком, в тому числі і виборчим законом, чим русини»29. Він далекоглядно
окреслював політичну перспективу підавстрійських русинів, зазначаючи, що «для слов’ян, і зо-
крема для русинів австрійських, виборча реформа в демократичному дусі буде мати вирішальне
значення, так як вона поставить кожну слов’янську національність на власні ноги…»30 Праці М.
Драгоманова стали не лише новим словом з проблем етнічної історії та етногенетичної єдності
українства, русинського руху та політичного русинства, але й містили аналітично вивірені погля-
ди на міжнаціональні взаємини на українських землях (російсько-німецькі, російсько-польські,
польсько-українські, польсько-єврейські тощо)31.
З останньої декади ХІХ століття розпочинається, за періодизацією І. Лисяка-Рудницького,
модерний період українського культурно-національного відродження, який, на думку дослідника,
був добою «безпереривного і всестороннього українського підйому». Цей період характеризується
творенням організаційно-політичних форм суспільного життя, національно-державних політич-
них програм, поширенням ідеалів культурно-національного визволення у широкі суспільні вер-
стви і формуванням нової української людини. Саме у цю добу спостерігається плідний розвиток
науки, літератури, драматургії, публіцистики, поява національно-демократичних та національно-
радикальних партій, зміцнення культурних зв’язків між східними та західними землями.
В цей період у зв’язку із репресіями самодержавної влади проти учасників українофіль-
ського руху в Києві та на інших центральноукраїнських землях, відбувається переміщення цен-
тру національно-культурного життя зі Сходу на Захід. Із започаткуванням Наукового товариства
ім. Т. Шевченка Галичина набуває статусу українського П’ємонту, сюди перетікають основні ін-
телектуальні сили, тут створюється потужна національно-видавнича база. При НТШ функціонує
три наукові секції, засновується друкарня, бібліотека і музей. Із діяльністю НТШ пов’язана доля
та творчість цілої плеяди культурних і політичних діячів, з-поміж яких найвеличнішими були по-
статі М. Грушевського та І. Франка.
Важко переоцінити у справі загальнонаціональної консолідації значення наукової спадщи-
ни та організаційного хисту М. Грушевського — вченого і державного діяча широкого формату, не-
перевершеного організатора наукового життя. Велична постать цього довголітнього голови НТШ,
що репрезентував національну науку в цілій Україні, воістину позначена Божою благодаттю.
Щоб пробудити національну самосвідомість і залучити до української політичної справи
українську інтелігенцію в Росії, М. Грушевський видає російською мовою «Нарис історії україн-
ського народу», всіляко підтримує публікаційно російськомовні видання «Украинский вестник»
та «Украинская жизнь».
Та найбільша заслуга вченого в тому, що ним була створена нова схема східноєвропейської
історії. Завдяки його працям та представленій в них синтетичній концепції українського історич-
10
ного процесу «наявність окремої української національної історії не можна було заперечувати так
само, як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури».
Для формування національної самосвідомості українства не було іншої важливішої сфери,
як осмислення власної історичної минувшини. Заслуга вченого полягала не лише в тому, що він
подав синтетичний виклад історії України від найдавніших часів, а й в тому, що зібрав, система-
тизував, осмислив і ввів у науковий обіг колосальний архівний документальний матеріал, чимало
з якого було згодом знищено чужими адміністраціями та режимами.
Людина справді державного мислення (класичний націонал-демократ лівого народниць-
кого напрямку за ідеологічними переконаннями), М. Грушевський не обмежується суто науко-
вою та науково-організаційною діяльністю, а опікується також питаннями загальнонаціональної
консолідації українського суспільства, створивши уперше загальноукраїнське книжкове видан-
ня «Українсько-руську видавничу Спілку». Велика заслуга належить вченому у справі розвитку
української літератури і культури, завдяки заснованому ним виданню європейського масштабу —
літературно-науковому щомісячнику. Проте найбільше вчений прислужився нації своїми мо-
нументальними працями — 5-томною «Історією української літератури» та 11-томною «Історією
України-Руси», яка «дала цінні наукові підстави модерному українству».
В історії українського культурно-національного відродження модерністського періоду,
що охоплює кінець ХІХ — початок ХХ століття особливу роль відіграв мистець та суспільно-
політичний діяч, чия постать «могутньо височіє» в українській культурній та політичній історії
70–90-х років ХІХ — початку ХХ століть — Іван Франко. Його різностороння діяльність і твор-
чість становлять цілу епоху. І. Франко, поруч із Т. Шевченком, чи не найбільше прилучився до
формування та утвердження української національної ідеї, до трансформації поділеної між різни-
ми державами української етнографічної спільноти у модерну етнонацію. «Від смерти Т.Шевченка
ніхто з українців не здобув собі більшої слави і ширшого розголосу на всіх просторах України, як
І. Франко»32. Справді, важко знайти в історії України іншого мистця, чия творчість представи-
ла українство світу цивілізаційно і долучила українську культуру до європейського культурного
кола. Якщо заслуга Т. Шевченка полягала у явленні світу українського народу як самодостатньої
національної спільноти, наділеної самобутньою культурою і мовою, то І. Франко став потужним
репрезентантом професійної, елітної творчості, що набула визнаного світового виміру. «Він дав
неперевершені зразки громадської і філософської лірики, підніс до вищого рівня у світовій літе-
ратурі соціально-психологічну повість.., розширив рамки критичного реалізму і збагатив україн-
ську і світову літературу новими художніми образами»33.
Не менше важила і суспільно-політична діяльність І. Франка, яка виразно позначилась на долі
цілого народу. Своєю громадсько-політичною поставою та публіцистичними виступами І. Фран-
ко обстоював ідеї єдності русинів Галичини із Наддніпрянськими українцями, право українського
народу на власне історичне буття та політичне самовизначення. Він розвінчував з усією силою свого
творчого генія облудність фальшивих ідеологій, спрямованих на притлумлення історичної пам’яті на-
роду, розмивання його національної самосвідомості, нівелювання національних пріоритетів та заміну
їх квазіінтернаціональними гаслами. За ідеал йому править «повне, нічим не зв’язане і не обмежува-
не (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвій нації». «Все,
що йде за рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити
свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що
раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації». Заслуга
І. Франка, одного з найбільших мислителів європейського засягу, «скульптора модерної української
нації» полягає не лише в тому, що його творчість сприяла з’яві цілої когорти визначних письменни-
ків (Н. Кобринської, Л. Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.) і резонувала в межах цілої
України, а й в тому, що його титанічна культурно-громадська діяльність справляла потужний вплив
на ціле українство, на національну консолідацію східних та західних земель.
На тлі нових соціально-економічних і внутрішньополітичних умов та під впливом ді-
яльності Драгоманова, Франка і Грушевського постають в останні десятиріччя ХІХ століття як
на Сході, так і Заході українських земель політичні організації (Українська радикальна партія,
Національно-демократична партія, Революційно-українська партія). Ці політичні утворення вже
представляли нову генерацію українського суспільства, яка формулює та висуває радикальні гас-
ла самостійності України. Прояви національної зрілості, що стали наслідком діяльності інтелек-
11
туалів ХІХ ст., підкреслював І. Франко, зазначаючи, що у цю добу «разом з літературною творчістю
розвивалась у нас і мова, і поетична форма, і обсяг інтересів — і ще щось далеко більше; розвивався
рівень нашої цивілізації, сила нашого національного почуття»34. Це був період ренесансу не лише
в науці, літературі, публіцистиці, але і у політиці та суспільному житті, який підводив риску під
мистецькими здобутками, досягненнями інтелектуальної думки та розвитку політичних доктрин
всього ХІХ століття.
1. Шевченко Т. Твори. — К., 1971. — С. 286.
2. Забужко О. Шевченків міф України. — К., 1997. — С. 101.
Там само. — С. 44.3.
4. Шевченко Т. Повне зібрання творів у 6-ти т. — Т. 6. — С. 314.
Лист до М.О.Максимовича від 22.11.1858 р. — Шевченко Т. // Повне зібрання творів. — Т. 6. — С. 223.5.
6. В.Доманицький. Володимир Антонович // Нова громада. — 1906. — № 9.
Див.: Історія української культури. — К., 2000. — С. 207.7.
8. Сумцов Н. Памяти П. П. Чубинского. — М., 1914. — С.3.
9. Волков Ф. П. П. Чубинский. Отрывки из личных воспоминаний // Украинская жизнь. — 1914. — № 2. – С. 17.
Див.: 10. Ф.Вовк. Сторінка наукової спадщини та бібліографія праць. — К., 2002. — С. 5–15.
11. Ф. Вовк. Дещо про теперішній стан і завдання української етнології // Матеріали до українсько-руської
етнології. — Львів. — 1899 — Т. 1. — С. ХІV.
Украинцы. Каталог-указатель этнографической коллекции. — С. Пб., 1983 — С. 6.12.
13. Дорошенко Д. Мої спогади про Ол. Ол. Русова (Окремий відбиток). — С. 3–23.
14. Смуток П. Памяти А. Русова // Украинская жизнь. — 1915. — № 10. — С. 11.
Там само.15.
16. Грицковян Ярослав, Олександр Русов // Український календар. — Варшава, 1985. – С. 109–111.
Там само. — С. 10.17.
Там само18. . — С. 406.
19. Жебуньов Л. Памяти А. А. Русова // Украинская жизнь. — 1915. — № 10. — С. 21.
20. Смуток П. Памяти А. Русова. — С. 12.
21. Жебуньов Л. Памяти А. А. Русова. — С. 21.
22. Кистяковский Б. М. Драгомановь. Его политическіе взгляды, литературная дъятельность и жизнь //
М. Драгоманов. Политическія сочиненія. / Под ред. И.М.Гревса, Б.А.Кистяковскаго. — Т. І. — С. LХV.
Там само. — С. ІХ.23.
Там само. — С. ХХХІХ.24.
25. Павлик М. М. Драгоманов: Автобіографічна замітка Драгоманова. — Львів, 1896. — С. 347.
26. Костяковский Б. М.Драгомановь. Его политическіе взгляды, литературная дъятельность и жизнь //
М. Драгоманов. Политическія сочиненія. / Под ред. И.М.Гревса, Б.А.Кистяковскаго. — Т. І. — С. LХV.
Там само. — С. LХVІ.27.
Там само. — LХVІІ–LХVІІІ.28.
29. Драгоманов М. Всеобщее голосование и русины Австрии // М. Драгоманов. Политическія сочиненія. /
Под ред. И.М.Гревса, Б.А.Кистяковскаго. — Т. І. — С. 481.
Там само.30.
Див.: 31. Драгоманов М. Политическія сочиненія. / Под ред. И. М. Гревса, Б. А. Кистяковскаго. — Т. І. — 486 с.
32. Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993. — С. 335.
Там само.33.
34. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку // Зібрання творів: у 50 т. — К., 1984. — Т. 1. — С. 471.
|