Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року

У статті розглянуто політичний терор в Одесі, який у квітні-серпні 1919 р. здійснювали надзвичайні комісії й революційні трибунали, які діяли від імені радянської влади. На підставі газетних публікацій, у яких друкувалися списки розстріляних та вказувалися причини їхніх страт, встановлено хроноло...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Шишко, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2015
Schriftenreihe:	Краєзнавство
Schlagworte:	Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168531
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року / О. Шишко // Краєзнавство. — 2015. — № 1-2. — С. 78-87. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-168531
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1685312020-05-05T01:26:58Z Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року Шишко, О. Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста У статті розглянуто політичний терор в Одесі, який у квітні-серпні 1919 р. здійснювали надзвичайні комісії й революційні трибунали, які діяли від імені радянської влади. На підставі газетних публікацій, у яких друкувалися списки розстріляних та вказувалися причини їхніх страт, встановлено хронологію масових розстрілів. В статье рассмотрено политический террор в Одессе, который у апреле-августе 1919 г. осуществляли чрезвычайные комиссии и революционные трибуналы, которые действовали от имени советской власти. На основе газетных публикаций, в которых печатались списки расстрелянных с указанием причин их казней, установлено хронологию массовых расстрелов. The article is concerned with political terror in Odessa, which was executed in April-August 1919 by the emergency committees and revolutionary tribunals, which acted on the behalf of the Soviet authority. The chronology of mass killings is discovered basing on newspaper publications of lists of the executed and their sentences. 2015 Article Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року / О. Шишко // Краєзнавство. — 2015. — № 1-2. — С. 78-87. — Бібліогр.: 49 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168531 94(477.74)«1919» uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста
spellingShingle	Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста Шишко, О. Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року Краєзнавство
description	У статті розглянуто політичний терор в Одесі, який у квітні-серпні 1919 р. здійснювали надзвичайні комісії й революційні трибунали, які діяли від імені радянської влади. На підставі газетних публікацій, у яких друкувалися списки розстріляних та вказувалися причини їхніх страт, встановлено хронологію масових розстрілів.
format	Article
author	Шишко, О.
author_facet	Шишко, О.
author_sort	Шишко, О.
title	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року
title_short	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року
title_full	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року
title_fullStr	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року
title_full_unstemmed	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року
title_sort	політичний терор в одесі у квітні-серпні 1919 року
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Одеса: правовий та соціокультурний простір портового міста
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168531
citation_txt	Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року / О. Шишко // Краєзнавство. — 2015. — № 1-2. — С. 78-87. — Бібліогр.: 49 назв. — укр.
series	Краєзнавство
work_keys_str_mv	AT šiškoo polítičnijterorvodesíukvítníserpní1919roku
first_indexed	2025-07-15T03:17:36Z
last_indexed	2025-07-15T03:17:36Z
_version_	1837681299974782976
fulltext	78 УДК 94(477.74)«1919» Олександр Шишко (м. Одеса) Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року У статті розглянуто політичний терор в Одесі, який у квітні-серпні 1919 р. здійснювали надзвичайні комісії й революційні трибунали, які діяли від імені радянської влади. На підставі газетних публікацій, у яких друкувалися списки розстріляних та вказувалися причини їхніх страт, встановлено хронологію масових розстрілів. Ключові слова: надзвичайна комісія, червоний терор, революційний трибунал. Усі політичні сили, які брали участь в бо- ротьбі за владу в Україні в буремному 1919 році, тою чи тою мірою вдавались до терору. Проте терор більшовицької влади, який дістав назву «червоного», став цілком відмінним явищем. Більшовики вдалися до насильства не лише як засобу покарання ворожих їм діячів, чи політич- них організацій, а й проти цілих верств суспіль- ства, існування яких визнавалося недоцільним (дворянство, духовенство, буржуазія, урядовці старого режиму, офіцерство, заможне селянство тощо) [1]. У квітні-серпні 1919 р., коли в Одесі вдруге було встановлено радянську владу, у місті «запанував планомірний, бюрократизований державний терор, процес арештів і знищення ба- гатьох тисяч людей «ворожих класів», який здійснювали місцеві ЧК, міліція, радянські та більшовицькі партійні органи» [2]. Застосування радянською владою політики «червоного терору» в Одесі стало предметом дослідження І. Шкляєва [3]. Окремі фрагменти політики терору цього періоду знайшли своє відображення у книзі В. Файтельберг – Бланка і В. Сав ченка «Одесса в эпоху войн и револю- ций. 1914-1920» [4]. Найбільш цілісну картину політичного терору більшовицької влади по- дано у статті В. Савченка «Червоний террор на Одещині в період становлення радянської влади (1918-1920)», розміщеній у виданні «Реабіліто- вані історією. Одеська область», де, зокрема, наголошується, що «...протягом чотирьох міся- ців панування комуністичного режиму були розстріляні або замучені органами ЧК й ревтри- буналами не менше двох тисяч мешканців Одеси» [5]. Мета цього дослідження полягає в тому, щоб на основі матеріалів радянських періодичних видань відтворити різні аспекти політичного те- рору більшовицької влади в Одесі у 1919 р., особливо такі крайні та брутальні його прояви як масові розстріли. 5 квітня 1919 р., вже в перший день встанов- лення радянської влади в Одесі, було утворено Одеську надзвичайну комісію (ОНК). Відразу в Одеській Раді робітничих депутатів розгорілися бурхливі дискусії між більшовиками та лівими есерами й анархістами з питання про створення надзвичайної комісії чи надзвичайної слідчої ко- місії [6]. Спочатку перемогла друга точка зору й було створено Тимчасову Надзвичайну слідчу комісію для боротьби з контрреволюцією й спе- куляцією (далі – Комісія), яку очолили Карп, Матяш та Фарбер [7]. Відразу Комісія провела арешти колишніх міністрів різних «контррево- люційних» урядів, провокаторів та запідозрених у вбивствах комуністів. Протягом трьох днів було заарештовано 107 осіб (згодом 35 осіб було звільнено), серед яких, згідно з газетними пові- домленнями, переважали агенти контррозвідки Добровольчої армії та військових частин гене- рала О. Гришина-Алмазова. Після перших арештів до Комісії почала на- дходити інформація, що до сімей арештованих почали з’являтися невідомі особи та обіцяти за винагороду сприяти звільненню арештантів. Тому Комісія за підписом члена президії Карпа та секретаря Ю. Юр’єва оприлюднила заяву про те, що всі ці особи будуть розстрілюватися на місці [8]. Надзвичайна Комісія розмістилася в самому центрі Одеси, на Катерининській площі, в бу- динку професора медицини С. Лєвашова, де перед цим була розташована добровольча контррозвідка. Під час огляду будинку членами Надзвичайної слідчої комісії на горищі було знайдено тіло повішеної людини. На Стрілець- кому полі було знайдено залишки трупа голови Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року 79 обласного й загальноміського комітету партії комуністів І. Смирнова-Ласточкіна, й тому першою справою комісії стало розслідування цього вбивства. У цій справі було заарештовано денікінського контррозвідника полковника Проніна та доктора Туміма (Тувіма), який утримувався разом з І. Смирновим-Ласточкіним на баржі (плавучій тюрмі в одеському порту) та, імовірно, був «підсадною качкою» [9]. Ф. Зінько, який у своїй книзі намагався відно- вити сторінки перших років роботи Одеської надзвичайної комісії, вказував, що Проніна було розстріляно [10]. Загалом, було знайдено тіла 14-ти жертв «добровольчої влади», похо- рони яких відбулися 17 квітня 1919 р. Тіло І. Смирнова-Ласточкіна було відправлено до Києва, де жили його родичі. Незабаром комуністична більшість Одеської Ради робітничих депутатів домоглася перейме- нування Комісії на Одеську Надзвичайну комі- сію для боротьби з контрреволюцією, спекуля- цією та саботажем (далі – ОНК). 9 квітня 1919 р. Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів головою комісії обрав колишнього керівника об- ласної підпільної контррозвідки П. Онищенка [11], його першим заступником став Б. Сєвєрний (Б. Юзефович) та заступником А. Пузирьов [12]. Після доповіді комісара юстиції Виконком ухва- лив рішення про те, що смертний вирок може бути винесено лише одностайним голосуванням колегії комісії. На початковому етапі діяльності ОНК відбу- валось її організаційне оформлення згідно зі структурою місцевих губернських НК зразка 1919 р. В УСРР у губернських НК було органі- зовано відділи, як-от: секретно-оперативний, юридичний, інструкторський, комендатура й до- поміжні підрозділи. Голова, його заступник й секретар комісії становили президію НК [13]. Серед перших нормативних актів ОНК був дек- рет про впорядкування справ щодо осіб, які утримувалися під вартою, та наказ, який вста- новлював дні (неділя й середа) отримання ареш- тантами передач від родичів. За порушення цього наказу і родичі, і червоноармійці мали бути віддані до Ревтрибуналу [14]. 8 квітня 1919 р. одеська газета «Известия» надрукувала постанову президії Виконавчого ко- мітету Одеської Ради робітничих депутатів про накладання на буржуазію Одеси контрибуції у сумі 500 млн. рублів. Контрибуцію слід було внести не пізніше 12 години 12 квітня, причому до 12 години 10 квітня 1919 р. мали бути внесені 300 млн. рублів. До речі, станом на 24 квітня 1919 р. було зібрано лише 7 млн рублів. 17 квітня 1919 р. в тій же газеті виходить зна- кова публікація під назвою «Про тверду владу», у якій обґрунтовано необхідність проведення владними структурами масових розстрілів. Автор статті застерігав читачів не сприймати за слабкість влади той факт, що до цього часу ще не розстріляно жодного «негідника», не пові- шено жодного бандита, які ухилялися від сплати контрибуції. Ця публікація містила цитату, яка свого часу була оприлюднена С. Мельгуновим і в якій йшлося про те, що розстріл кількох десят- ків «цих негідників та дурнів», дасть змогу зро- зуміти всім, що «влада у нас тверда» [15]. Поява цієї публікації саме тоді радше, не була випадковою. Адже саме в ці дні почалися масові розстріли заарештованих. 4 травня 1919 р. ті самі «Известия» під рубрикою «Деятельность Чрезвычайной комиссии» опублікували список розстріляних осіб у другій половині квітня 1919 р. згідно з постановою Одеської Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, спеку- ляцією й злочинами за посадою. Постанову під- писали голова ОНК Онищенко, члени Веніамін, Меламед, Юж ний, секретар «Михаил» (М. Грін- берг). І. Бунін у своїх спогадах вказує дату пуб- лікації списку – 21 квітня. Це пояснюється тим, що противники більшовиків не визнавали перехід на новий стиль, який відбувся 1 лютого 1918 р., і продовжували жити за старим. Це стосується і переведення годинникової стрілки вперед, коли ще був світлий день, а на годиннику була вже ніч [16]. Список жертв містить прізвища, імена, по-батькові 26-ти осіб (серед яких було три жінки), з вказівкою підстав їхнього розстрілу. З цього газетного числа, яке зберігається в Оде- ській науковій бібліотеці ім. М. Горького, хтось колись вирізав інформацію про 4-х осіб, імена яких можна дізнатись з видання «Красный тер- рор в годы гражданской войны», але без вка- зівки підстав їхнього розстрілу або з вердик- том: колишній офіцер, колишній поліцмейстер тощо [17]. Більшість звинувачень були стандартного ха- рактеру: за членство у «Союзе русского народа», за належність до Добровольчої армії та за шпи- гунство на її користь, за належність до контрре- 1/2 ’2015Олександр Шишко К Р А Є З Н А В С Т В О 80 волюційних й монархічних організацій. Окремі звинувачення висувалися стосовно хижацької та лихварської діяльності, яка призвела до злиднів та загибелі від здиднів й голоду багатьох сотень робітників та їхніх сімей. Також були звинува- чення щодо видачі комуністів добровольчій та французькій владі, внаслідок чого багато з них було розстріляно. Показово, що цей список починався з «колишнього політичного комісара» одного з радянських полків, якого звинуватили у контр- революційній антирадянській та погромній агітації у приміщенні радянської установи. І в подальшому списки розстріляних містили пріз- вища діячів радянською влади, були навіть окремі камери для радянських працівників, у тому числі й чекістів. Вже в липні 1919 р., після офіційного оголошення політики червоного те- рору й прийняття відповідної резолюції на І-му Одеському губерніальному з’їзд рад робітни- чих і селянських депутатів, автор публікації у газеті «Боротьба» заявляв, що «нищити треба не тільки явних відвертих ворогів, а й, може, найбільш рішуче, оту всю сволоту, тих шкур- ників і провокаторів, що присмокталися до нас і лазять, перефарбувавшись у наші кольори, бо цей потайний ворог підточує нас при самому корені і набагато шкідливіший, ніж відвертий ворог. Всі вони мусять покуштувати червоного терору» [18]. Список, зокрема, містить ім’я Н. Родзевич, яка була вдовою колишнього голови «Союза русского народа» М. Родзевича, та П. і М. Гон- чарових, які були батьками Н. Родзевич. Підста- вою їхнього арешту стало те, що студентська ра- дянська дружина на подвір’ї штабу цього союзу розкопала арсенал зброї та склад погромної літератури [19]. До речі, ще М. Матяш за дору- ченням ОНК звільнив 51 робітника з Михайлів- ського й Херсонського комісаріатів, які були затримані добровольчим командуванням за збе- рігання зброї. Історія з цим списком, а саме щодо М. Ле- витського, знайшла своє продовження. Так, в архіві Гуверовського інституту у колекції С. Мельгунова зберігається лист генерала Ф. Ростовцева з проханням опублікувати мате- ріали про М. Левитського, які доводять його невинуватість. Згідно з відомостями Ф. Ростов- цева, М. Левитський був селянського поход- ження, військовим топографом, та писав опові- дання про сибірських золотошукачів до одесь - кого журналу, який і видавав. Його переплутали з іншим Левитським, який був дописувачем «Киевлянина», звинуватили у чорносотенстві й за це розстріляли [20]. Широковідомою є реакція на цей розстріль- ний список І. Буніна: «Давеча прочитал про этот расстрел двадцати шести как-то тупо. Сейчас в каком-то столбняке. Да, двадцать шесть, и ведь не когда-нибудь, а вчера, у нас, возле меня. Как забыть, как это простить русскому народу?». Також Бунін процитував статтю з цього номера «Известий» про те, «что «работа» в одесской чрезвычайке «налаживается», что «работы во- обще много» [21]. Далі в цій газетній публікації йшлося про те, що співробітник цієї газети разом з головою НК відвідав камери з арештан- тами, де зустрів генерала О. Рогозу, колишнього військового міністра уряду гетьмана П. Скоро- падського, не менш відомого генерала Безра- децького та інших відомих осіб. У цьому газетному матеріалі містилося по- передження: «у сьогоднішньому номері нашої газети вміщено список розстріляних НК, але багато їх ще гуляє на свободі та незабаром черга дійде і до них». Це стосувалося, зокрема й осіб, які своєчасно не внесли контрибуцію. Справи таких осіб передавалися з комендатури до ОНК. Ті ж особи, які не тільки не сплатили контрибуцію, а ще й переховувалися, мали бути розстріляні за постановою Комісії з обкладання буржуазії. Справи осіб, які їх переховували, передавались до ревтрибуналу [22]. Вже в часи червоного терору було розстріляно купця, члена правління Одеського міського караїмського бла- годійного товариства С. Кальфу, хоч він і вніс контрибуцію у сумі 300 тис. рублів [23]. 7 травня 1919 р. у Єлисаветграді отаман та «червоний» комбриг Н. Григор’єв підняв анти- більшовицьке повстання. 11 травня в Одесі на Великому Фонтані проти радянської влади по- встала Перша Білоруська радянська бригада, якою командував колишній офіцер царської армії Бем. Але вже наступного дня повстання було придушено, Бема та ще одного офіцера, за вироком Воєнно-революційного трибуналу, було розстріляно, ще трьох офіцерів було засуджено до десяти років каторги. Лише повстанцям Пер- шого селянського полку, яким командував Коза- ков, вдалося залишити межі міста й дійти до Ананьєва. Під час цих подій повстанці влашту- 81 Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року вали єврейський погром, внаслідок чого понад 20 осіб було вбито [24]. Репресивна діяльність каральних органів радянської влади не могла не викликати зворот- ньої реакції, де жертвами вже ставали представ- ники цих органів. Так, під час подій на В. Фон- тані було вбито секретаря Ревтрибуналу Гор ського, справжнє ім’я С. Роніс, та 12 мілі- ціонерів Велико-Фонтанського району [25]. Згодом загинув Полатовський (помічник комен- данта ОНК), який до переводу до Одеси працю- вав у Надзвичайних комісіях різних міст РСФСР та УСРР. Вбивства «надзвичайників» та інших представників радянської влади були таким самим звичним явищем, як і масові роз- стріли. Це був час, коли людське життя нічого не вартувало [26]. 22 травня 1919 р. під рубрикою «Місцеве життя» одеські «Известия» опублікували «Спи- сок контрреволюціонерів, розстріляних ОНК за першу половину травня», який нараховував п’ять осіб та був підписаний секретарем «Михаилом». Першу позицію у цьому списку посідав О. Александров-Скавинський, якого об- винувачували у зраді радянської влади, «яка від- билася в тому, що він підписав ультиматум про здачу виконкому м. Одеси». Також він обвину- вачувався у причетності до вбивств на Великому Фонтані та у хабарництві під час виконання обов’язків завідувача агентурно-інспекторського відділу ОНК. Наступним у списку був С. Комірний, який у березні-травні 1918 р. був крайовим комісаром Центральної Ради та Гетьманської держави на Херсонщині. Публікації в «Известиях» мали ще одну особливість, там було вміщено матеріали щодо окремих осіб, які стали жертвами ОНК. Напередодні в цій газеті було опубліковано об- винувальний акт у справі С. Комірного, якого було звинувачено у переслідуванні більшовиків та контрреволюційності. В цьому акті йшлося про те, що у березні 1918 р. у місті почались арешти, які проводила австрійська фельджан- дармерія, яка водила арештованих вулицями міста зі зв’язаними дротом руками. «Згідно з власним зізнанням» провина С. Комірного була в тому, що він «прибув до Одеси передусім для налагодження взаємовідносин з австро-німець- ким командуванням та для залагодження непо- розумінь, які могли виникати», та «не припинив ці арешти» [27]. 22 травня 1919 р. газета «Известия», крім розстрільного списку, опублікували статтю, у якій обґрунтовано необхідність подальшої діяльності Надзвичайної Комісії. Автор цієї публікації закликав до знищення вождів контр- революції та їхніх агентів, до ліквідації всіх їхніх організацій. Одну з таких організацій викрив особливий відділ штабу ІІІ-ї Української радянської армії. Існує два джерела щодо справи «Русского народно-государственного союза»: газетний матеріал та спогади Ф. Фоміна, який на той час обіймав посаду начальника особливого відділу штабу цієї армії. Газета «Известия» повідом- ляла, що слідством було встановлено, що під час перебування в Одесі добровольців й Антанти цей монархічний союз жорстоко роз- правлявся з робітничим населенням, слугуючи розшуковим апаратом для добровольців. Відпо- відно, за вказівкою чле нів цього союзу, було розстріляно й піддано жорстоким тортурам де- сятки робітників й революціонерів Одеси й ро- бітничих околиць. Твердилося, ніби, вже після встановлення радянської влади в Одесі союз продовжував свою діяльність, підтримував зв’язки з Добровольчою армією, випускав про- кламації погромного характеру й навербував нових 300 членів. Під час обшуку у товариша голови союзу В. Качановського було знайдено печатки, відозви погромного характеру, агіта- ційні листки тощо, які були випущені уже під час існування в Одесі радянської влади. «У зв’язку з явно активною діяльністю членів союзу, яка загрожувала спокою мирного насе- лення й закріпленню завоювань революції, по- становою Військово-революційного трибуналу вказаним особам було винесено вирок про роз- стріл», – таким був вердикт слідства. Тут же містився розстрільний список, який нарахову- вав 16 осіб [28]. Ф. Фомін подав трохи іншу версію тих подій. Після арешту Крупенського, у будинку якого розмістився особливий відділ, було опрацьовано документи цього Крупенського й прийнято рі- шення провести обшук у професора І. Яворсько - го та вчителя гімназії І. Дусинського. Обшук у І. Яворського нічого не дав, а от у І. Дусинського було знайдено статут «Русского народно-госу- дарственного союза», чисті бланки членських квитків тощо. Далі Ф. Фомін розповідає, що під час слідства І. Яворський і І. Дусинський зізна- 1/2 ’2015Олександр Шишко К Р А Є З Н А В С Т В О 82 лися в тому, що цей союз мав зв’язки з іншими монархічними організаціями міста, пересліду- вав мету об’єднання зусиль цих організацій для захоплення влади у місті на випадок висадки денікінського десанту з моря, мав уже заготов- лені списки всіх комуністів та їхніх сімей, всіх, хто активно співпрацював з радянською владою і, нарешті, було навіть сформовано делегацію, яка мала з хлібом і сіллю зустрічати команду- вання Добровольчої армії. Завершує цю частину спогадів Ф. Фомін словами про те, що «після ліквідації цієї монархічної організації нам вда- лося виявити в Одесі ще дві – «Союз двуглавого орла» та «Союз Михаила-архангела»». Що означала «ліквідація», «старий чекіст» не уточ- нив [29]. 6 червня 1919 р. газета вже з новою назвою «Известия Одесского Совета Рабочих, Крес- тьянских и Красноармейских Депутатов» опуб- лікувала список розстріляних Одеською гу- бернською Надзвичайною комісією (ОГНК) за другу половину травня 1919 р. Список нарахо- вував загалом 12 осіб та містив традиційні зви- нувачення у діяльності контрреволюційних та монархічних організацій. Життя динамічно змі- нювалося, тому виникли нові підстави для страт. Зокрема, за свідомий заклик до пова- лення радянської влади, за звеличення «бан- дита Григор’єва» та його контрреволюційних виступів проти радянської влади, за заклик до надання допомоги Н. Григор’єву, за агітацію проти радянської влади й таємний продаж са- могонки «якою споювали народ для темної мети» тощо. До речі, радянська влада в особі Одеської Ради робітничих депутатів ще на по- чатку квітня 1919 р. сама звеличувала «визво- лителя Одеси» Н. Григор’єва Цей список підписали голова ОНК П. Они- щенко та секретар «Михаил». Але вже 4 червня 1919 р. Одеський губернський виконавчий комі- тет Ради робітничих депутатів видав мандат на виконання обов’язків голови ОГНК К. Калени- ченку (Саджая), який приступив до виконання цих обов’язків 6 червня, про що він видав від- повідний наказ [30]. І. Шкляєв з цього приводу наголошував, що «за два перші місяці своєї ро- боти одеські чекісти не змогли перейти до за- гальнодержавної практики «червоного терору». За що, власне, і було зміщено перше керівництво ОНК». Якщо враховувати діяльність Тимчасової надзвичайної слідчої комісії, то це було друге керівництво. Заступником К. Калениченка став С. Реденс, головою одеської залізничної НК – В. Безсонов [31]. Після свого призначення К. Калениченко видав наказ з попередженням про те, що «білог- вардійці й чорносотенці будуть негайно арешто- вуватися й нещадно розстрілюватися як контр- революціонери» за ведення агітації проти радянської влади. А один з номерів газети «Из- вестия» вийшов під гаслом: «За поширення про- вокативних чуток буде найсуворіше покарання, аж до розстрілу». 22 червня 1919 р. одеські «Известия» опублі- кували новий список розстріляних згідно з постановою Одеської губернської надзвичайної комісії вже за підписом голови ОГНК К. Кале- ниченка та секретаря «Михаила». Цей список нараховував 11 осіб та містив такі новації, як умовний розстріл для вагітної жінки та непов- нолітнього. Серед звинувачень цього списку звертає на себе увагу звинувачення у знущанні над політичними ув’язненими, яке виражалось у образі лайкою, за побиття ув’язнених комуніс- тів з метою здобуття недостовірних показів. З’являється у списку й коротка характеристика -вирок – колишній пристав. Ці списки також міс- тили імена осіб, яких обвинувачували у зброй- них нападах, грабунках, вбивствах, підроблянні грошових знаків тощо. Під час революційних подій 1917-1921 рр. криміногенна ситуація в Одесі була напруже- ною, ще складнішою вона стала 1919 р. Тому керівництво ОГНК ухвалило рішення розпо- чати енергійну боротьбу з бандитизмом та роз- глядати його як контрреволюційну діяльність, яка підриває престиж радянської влади. Щодо затриманих грабіжників почалося проводитися прискорене слідство, екстрені засідання колегії ОГНК відразу виносили та виконували вироки, які, переважно, передбачали розстріл [32]. Наприкінці червня 1919 р. відбувся пленум Одеської Ради робітничих, селянських та черво- ноармійських депутатів, у роботі якого взяв участь народний комісар з військових справ УСРР М. Подвойський, який офіційно повідо- мив про захоплення Харкова, Полтави, лівобе- режної частини Катеринослава військами До- бровольчої армії. Реакцією на ці події став пункт резолюції пленуму, у якому містився заклик «по- силити червоний терор проти контрреволюції, яка піднімає голову» [33]. Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року 83 4 липня 1919 р. відбулось засідання губвикон- кому, якому передувало засідання президії ви- конкому, парткому й окрвоєнкому. Підсумком цих засідань стало утворення Ради Оборони як найвищого воєнно-політичного органу. Але ще напередодні всіх цих засідань було ухвалено рі- шення Раднаркому УСРР про створення цього органу зі вказівкою його персонального складу, до якого мали увійти І. Клименко, Б. Краєв- ський, Я. Гамарник. Самостійним рішенням губвиконкому стало прийняття постанови про створення Верховного військово-революційного трибуналу з правами, ширшими від будь-яких надзвичайних комісій. Згодом його було пере- йменовано на Надзвичайний Революційний Три- бунал. Всі ці заходи були реакцією на наступ армії Денікіна. Наступного дня «Известия» надрукували список страчених 12 осіб, де навпроти прізвищ професора С. Левашова та колишнього військо- вого міністра гетьманського уряду О. Рогози вперше містився припис – «на основі червоного терору». До речі, це був перший випадок, коли не було вказано ім’я та по батькові цих осіб. До цього часу імена і часто по батькові навіть обви- нувачених у кримінальних злочинах наводили повністю. Серед інших жертв цього списку п’ять осіб обвинувачувались у бандитизмі й вбивстві, інші особи – за участь у румунській охоронці й видачу румунських революціонерів, за видачу австро-німецькій владі робітників, які були за- підозрювані у більшовизмі та розстріляні цією владою. Про арешт професора С. Левашова, який від- бувся 23 червня, газета «Известия» повідомила 25 червня, присвятивши цій події окрему публі- кацію, у якій, зокрема, повідомлялось, що С. Ле- вашов був відомий всій Російській імперії своєю чорносотенною діяльністю, яка проявлялася в тому, що він, після придушення революції 1905 р., «оточив себе зграєю монархістів», розпочав переслідувати ліберальну професуру. С. Лева- шов також обвинувачувався у переслідуванні ко- лишнього ректора Новоросійського (Одеського) університету І. Занчевського та проректора Ва- ськовського за їх сприяння залученню студентів до політичної боротьби [34]. Цей список містив також прізвище колиш- нього співробітника ОГНК М. Грайцера, якого було роз стріляно «за провокацію й дискредита- цію радянської влади». Ще 18 червня 1919 р. газета «Известия» повідомила про розкриття контрреволюційної організації, яка базувалось на одній з дач на Французькому бульварі. Але після слідства було встановлено, що цю справу сфабрикував сам М. Грайцер, щоб довести свою спроможність працювати в ОГНК. У підсумку йому було винесено смертний вирок, а понад 30 заарештованих осіб було відпущено та ще й ви- словлено було їм вибачення, як про це повідом- ляла газета [35]. Цій спра ві Одеська Надзви- чайна комісія надала великого розголосу для того, щоб продемонструвати видимість справед- ливості у діяльності цієї комісії. Наступною жертвою червоного терору став Б. Штейнгель, син барона та «багатія» Ф. Штейн - геля. Про його страту газета повідомила 10 липня, він був десятим та останнім у черговому списку. Неповні відомості з цього списку були оприлюднені виданням «Красный террор в годы гражданской войны». «Известия» також помістили окрему публіка- цію, у якій детально було описано хід розсліду- вання «справи барона Штейнгеля». Публікація повідомляла, що барона було заарештовано від- разу після відновлення в Одесі радянської влади, що слідством було встановлено активну участь Б. Штейнгеля у перемовинах між Директорією УНР та французьким командуванням в Одесі. «У своєму заключному слові слідчий ОНК вка- зав, що Штейнгель являє собою досить значиму фігуру у самостійницькому русі, який вилився у петлюрівщину, що в основі його переговорів були найрішучіші наміри стосовно більшовиць- кого руху», – таким був вердикт слідства [36]. Збірник «Красный террор глазами очевид- цев» передрукував спогади К. Алініна (вірогідно псевдонім) за назвою ««ЧЕКА». Личные воспо- минания об Одесской чрезвычайке. С портре- тами жертв ЧК», які було надруковано в Одесі 1919 р. Сторінки цього збірника доносять до чи- тача сцени з останніх днів життя чи скоріше іс- нування в’язнів камер одеської НК. Один епізод цього збірника передає момент, коли барон Штейнгель усвідомив, що наближається остання мить у його житті. Свідок страти барона згаду- вав: «Я підійшов до вікна. Барона Штейнгеля вивели на подвір’я. На одну мить барон зупи- нився й здійняв очі догори. Наші погляди зустрі- лися. В його очах я побачив тривожне перед- чуття. Коли матрос, який його супроводжував, зупинився біля підвалу, барон відразу напру- 1/2 ’2015Олександр Шишко К Р А Є З Н А В С Т В О 84 жився. І раптом жахливе усвідомлення істини охопило його. Голова якось похилилася, він схо- пився однією рукою за волосся, іншою за груди й зник у дверях рокового підвалу. Оглушливо за- торохтіла вантажівка, яка все ж таки не змогла приглушити сухий звук револьверного по- стрілу…» [37]. 11-13 липня 1919 р. в Одесі проходив Пер- ший губернський з’їзд рад робітничих і селян- ських депутатів. Ще напередодні з’їзду було повідомлено, що на ньому буде прийнято резо- люцію про червоний терор. Обіцянка була ви- конана, і на третій день роботи з’їзду один з де- легатів після розповіді про жахи білого терору почав наполягати «на оголошенні червоного терору у найширшому масштабі». Оратор вніс на розгляд з’їзду резолюцію, яка, не зустрівши заперечення, стала вважатися прийнятою. Зміст цієї резолюції був таким: «1-й Губерні- альний з’їзд рад робітничих і селянських депу- татів не може не висловити свого обурення тими жахами, які виявляють банди білих у за- хоплених областях. З’їзд вимагає від Ради Обо- рони і Надзвичайної Комісії відповісти на ви- клик білих червоним терором. За кожну голову робітника й селянина мусять бути знищені сто голів ворогів робітничо-селянської влади. Немає місця в Радянській державі ворогам со- ціалістичної революції. Хто проти влади робіт- ників і селян, той за бандита Денікіна й мусить бути зметеним з лиця землі. Нема жалю банди- там і всесвітнім хижакам! Хай живе Червоний терор!» [38]. Без остаточної й офіційної ухвали цієї резо- люції вночі проти 13 липня 1919 р. відбувся чер- говий масовий розстріл. На жаль, у сховищах Одеської наукової бібліотеки ім. Горького від- сутні номери 85 та 86 газети «Известия» за 13 і 14 липня, тому у цьому випадку можна послуго- вуватися лише списком розстріляних з видання «Красный террор в годы гражданской войны», відомості якого були неповними й неточними (скажімо, прізвище генерала М. Ебелова мало написання Ебедов). Цей список нараховував 30 осіб, де переважно містилось формулювання «як контрреволюціонер і монархіст», а також «ко- лишній пристав», «полковник», «поручик», «по- міщик» тощо [39]. До розстрілів долучився й Надзвичайний Ре- волюційний Трибунал, який почав карати за всі випадки непокори радянській владі, за невико- нання її наказів. Ревтрибунал звітував, що за перший тиждень своєї діяльності було розстрі- ляно декілька командирів, які не виконали бойо- вих наказів. Зокрема, повідомлялось, що 7 липня 1919 р. було розстріляно командира 8-го кавале- рійського дивізіону Василевського [40]. Вночі проти 16 липня 1919 р. згідно з поста- новою Одеської губернської Надзвичайної комі- сії було розстріляно чотирьох представників міс- цевої крупної буржуазії у відповідь на «білий терор», який, ніби, був оголошений «білогвар- дійськими бандами» у містах Харкові та Кате- ринославі. До речі, щодо «білого терору». Ще за 24 чер- вня 1919 р. одеська газета «Известия» одну біля одної помістила дві замітки під назвами «Черво- ний терор. Харків» та «Розправа денікінців над робітниками. Харків». Перша замітка повідом- ляла про те, що червоний терор втілюється в життя та відповідно до наказу «надзвичайки» розстріляно багато контрреволюціонерів: ко- лишніх генералів, поручиків, жандармів, розшу- кових агентів й чиновників з особливих дору- чень. Друга – наводила свідчення робітників, які втекли зі Слов’янська, про те, що денікінці після захоплення міста вчинили там криваву розправу над сім’ями робітників й радянських службов- ців, які звідти втекли. Про результати цієї розправи повідомлялось те, що було повішено 73-річного артиста. Безумовно, питання білого терору потребує свого окремого дослідження. Адже «без ґрунтовного порівняльного аналізу, без хронологічних і статистичних зіставлень» [41] неможливо встановити істину. На виконання положення «Про червоний те - рор щодо всіх ворогів радянської робітничо-се- лянської влади УСРР» вночі проти 17 липня 1919 р. було розстріляно 16 осіб, серед яких був Х. Матвєєв, колишній міський голова м. Мико- лаєва, «як контрреволюціонер, монархіст та ворог влади трудящих та їх революції, який у чорні дні реакції Миколи-кривавого у 1905-1908 роках належав до тієї реакційної частини сус- пільства, на яку опиралась зграя царських реак- ційних міністрів-душителів руської революції 1905 року». Також у цю ніч було розстріляно осіб з формулюваннями «як бандит», «як афе- рист», «колишній капітан». Після цих розстрілів у газеті «Боротьба», яка була органом Окружного комітету Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів) Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року 85 Херсонщини й Таврії, було надруковано редак- ційну статтю, у якій було названо червоний терор єдиним радикальним засобом, який здат- ний «винищити, або принаймні загнати назад у нори знахабнілу без міри контрреволюцію». «Лютий червоний терор! Гільйотина! Пролета- ріат повинен показати, що він не жартує, що зараз влада в руках не кволої слинявої демокра- тії, а в мозолистих руках, що звикли до впертої боротьби, до важкої праці», – таким був висно- вок редакції цієї статті. Така невтомна праця «на смерть всім ворогам», на думку редакції, мала утворити «міцний ґрунт, на якому буйно розрос- теться посаджена нашими руками квітка – поря- тунок людськості – соціалізм» [42]. Наступний масовий розстріл відбувся вночі проти 27 липня 1919 р. Серед розстріляних було дев’ять матросів з Чорноморського матроського революційного полку матроса Стародуба, який відмовився виконувати накази радянської влади. Після придушення повстання полк було термі- ново відправлено на «петлюрівський фронт» [43]. Список розстріляних, у якому були імена 31 особи, опубліковано у виданні «Красный тер- рор в годы гражданской войны», газета «Бо- ротьба» оприлюднила імена розстріляних з де- тальнішою інформацією про підстави страти, але без імен дев’яти матросів [44]. Політика радянської влади, в тому числі ма- сові розстріли, призвели до заворушень робіт- ників одеського суднобудівного заводу РТПіТ (Російське товариство пароплавства та торгівлі), яких згодом підтримали робітники залізничних майстерень. На мітинг, який відбувся всупереч наказу виконкому й окрвоєнкому щодо заборони зборів та мітингів, зібралося понад три тисяч ро- бітників РТПіТ. З вимогою розійтися на мітинг прибули представники виконкому Одеської Ради робітничих депутатів, але їх було заарештовано, а одному з них навіть було завдано побоїв. Коли стало зрозуміло, що ситуація виходить з-під кон- тролю, для розгону мітингу було направлено війська. Як писав в «Известиях» член губпар- ткому А. Верхотурський, хоч «мітинг розігнали, декого заарештували», але «контрреволюція тор- жествувала, авторитет влади значною мірою було підірвано» [45]. Після заворушень на заводі РТПіТ губвикон- ком за підписом його голови І. Клименка звер- нувся до всіх робітників міста з відозвою, у якій було звинувачено правих есерів, меншовиків й анархістів та «агентів Денікіна» у тому, що вони підбурювали робітників до виступів проти ра- дянської влади. Губвиконком в особі І. Кли- менка попереджав як «всіх ворогів Робітничо- Селянської влади», що «меч червоного терору каратиме всіх, хто прямо, або посередньо ро- бить заколоти поміж робітників і селян, які йдуть на останню бійку з всесвітнім хижац- твом», так і робітників, щоб вони не піддава- лись на провокації ворогів. Президія губвикон- кому створила комісію на чолі з Г. Ачкановим, яка мала провести розслідування цих подій, виявити та передати до суду трибуналу тих, хто закликав робітників висунути владі ультиматум. Комісія мала з’ясувати, хто винен у «фізичному замаху» на членів губвиконкому Доненка й Са- вельєва [46]. Виступ робітників заводу РТПіТ не зупинив страти в Одесі, розстріли продовжували відбу- ватися як мінімум два рази на тиждень майже до останнього дня радянської влади у місті. Але після цих виступів робітників газета «Известия» списки розстріляних вже не публікувала. Нато- мість в газеті «Одесский коммунист» було на- друковано список зі 131 особи, яких 10 та 11 серпня було звільнено з-під арешту. Звільнення відбулося згідно з постановою колегії ОГНК, у якій вказувалося, що заарештовані звільнялися за відсутності складу злочину, недоведення їх- ньої провини та «у зв’язку зі зверненням проф- спілок, робітників та селян» [47]. Після того як радянська влада залишила Одесу, у місті відновився випуск багатьох газет, які почали регулярно друкувати інформацію про жертви червоного терору. Зокрема, газета «Одесский листок» від 15 серпня 1919 р. (вка- зуючи дату свого виходу за старим стилем), по- відомляла, що на ІІІ-у християнському цвинтарі Одеси було піднято з могил сім трупів євреїв, після впізнання яких було з’ясовано, що це М. Єлик, І. Моносзон, Я. Зусович, Камінер, Бур- штейн, Мацер та Бочаров з Петрограду. На по- чатку вересня 1919 р. було оприлюднено список жертв «НК», який нараховував 9 осіб. Серед них був П. Федоренко, віком 18 років, син генерала В. Федоренка, якого було розстріляно вночі проти 13 липня 1919 р. Газети й надалі продов- жували публікувати імена жертв більшовиць- кого терору. Прокурор окружного суду Б. Кондратьєв до- ручив судовому слідчому з особливо важливих 86 справ негайно приступити до слідчих дій щодо вбивств та розстрілів ОГНК, щоб зібрані мате- ріали передати до спеціальної судово-слідчої ко- місії, яку передбачалось створити найближчим часом. Першими кроками слідства став пошук поховань жертв червоного терору, одне з яких було знайдене у каменярні с. Крива Балка [48]. Також було розкопано поховання жертв черво- ного терору в Олександрійському парку, на Стрі- лецькому полі тощо [49]. Таким чином, каральні органи радянської влади в Одесі у 1919 р. здійснюючи масові роз- стріли та публікуючи списки жертв, не тільки фізично знищували своїх противників, а й цим самим чинили психологічний терор та демон- стрували одеситам недопустимість самої думки про організацію спротиву цій владі. 1. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ- ХХ ст. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2002. – С. 124. 2. Савченко В. А. Червоний террор на Одещині в период становлення радянської влади (1918-1920) // Реабілітовані історією. Одеська область: Книга перша. – Одеса: АТ «ПЛАСКЕ», 2010. – С. 22. 3. Шкляев И. Н. История Одесской ГУБЧК. 1917- 1922 гг. Монография / И. Н. Шкляев. – Одеса: Студия «Негоциант», 2002. – 104 с. 4. Файтельберг-Бланк В. Р., Савченко В. А. Одесса в эпоху войн и революций. 1914-1920 / В. Р. Файтель- берг-Бланк, В. А. Савченко. – Одеса: Изд-во «Opti- mum», 2008. – 336 с. 5. Савченко В. А. Вказ. праця. – С. 24. 6. Шкляев И. Н. Вказ. праця. – С. 43. 7. Известия Одесского Совета рабочих депутатов. – 1919. – 8 апреля. 8. Там само. – 10 апреля. 9. Шкляев И. Н. Вказ. праця. – С. 43. 10. Зинько Ф. З. Кое-что из Одесской ЧК / Ф. З. Зинь ко. – Одеса: 1998. – С. 10. 11. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 11 апреля. 12. Шкляев И. Н. Вказ. праця. – С. 43. 13. Там само. 14. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 17 апреля. 15. Мельгунов С. П. Красный террор в России: 1918-1923 / С. П. Мельгунов. – М., 1990. – С. 49. 16. Бунин И. А. Окаянные дни: Из дневника пи- сателя / И. А. Бунин. – Одесса: «Маяк», 1991. – С. 19. 17. Красный террор в годы гражданской войны: по материалам Особой следственной комиссии по расследованию злодеяний большевиков / Редактор- составитель Ю. Г. Фельштинский. – Лондон, 1992. – С. 245. 18. Боротьба. – 1919. – 18 липня. 19. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 23 апреля. 20. Красный террор глазами очевидцев / составл., предисл., комментарии С. В. Волкова. – М.: «Айрис- пресс», 2013. – С. 104-105. 21. Бунин И. А. Вказ. праця. – С. 18. 22. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 8 мая. 23. Боротьба. – 1919. – 27 липня. 24. Файтельберг-Бланк В., Савченко В. Вказ. праця. – С. 171. 25. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 15 мая. 26. Зинько Ф. З. Вказ. праця. – С. 8-9. 27. Известия Одесского Совета рабочих депута- тов. – 1919. – 8 мая. 28. Там само. – 16 мая. 29. Фомин Ф. Записки старого чекиста / Ф. Фо - мин. – М.: Политиздат, 1964. – С. 65-66. 30. Известия Одесского Совета Рабочих, Крес- тьянских и Красноармейских Депутатов. – 1919. – 6 июня. 31. Шкляев И. Н. Вказ. праця. – С. 48, 49. 32. Известия Одесского Совета Рабочих, Крес- тьянских и Красноармейских Депутатов. – 1919. – 20 июня. 33. Там само. – 28 июня. 34. Там само. – 25 июня. 35. Там само. – 5 июля. 36. Там само. – 3 июля. 37. Красный террор глазами очевидцев. – С. 142. 38. Боротьба. – 1919. – 16 липня. 39. Красный террор в годы гражданской войны. – С. 284-285. Джерела та література Олександр Шишко К Р А Є З Н А В С Т В О 1/2 ’2015 Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року 87 40. Известия Одесского Совета Рабочих, Крес- тьянских и Красноармейских Депутатов. – 1919. – 10 июля. 41. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ- ХХ ст. – С. 168. 42. Боротьба. – 1919. – 18 липня. 43. Файтельберг-Бланк В. Р., Савченко В. А. Вказ. праця. – С. 191. 44. Боротьба. – 1919. – 27 липня. 45. Известия Одесского Губернского Исполнитель- ного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Крас- ноармейских Депутатов и Одесского Совета Рабочих и Красноармейских Депутатов. – 1919. – 29 июля. 46. Боротьба. – 1919. – 30 липня. 47. Одесский коммунист. – 1919. – 12 августа. 48. Одесский листок. – 1919. – 22 августа (4 сен- тября). 49. Файтельберг-Бланк В. Р., Савченко В. А. Вказ. праця. – С. 179. Александр Шишко Политический террор в Одессе в апреле-августе 1919 года В статье рассмотрено политический террор в Одессе, который у апреле-августе 1919 г. осуществляли чрезвычайные комиссии и революционные трибуналы, которые действовали от имени советской власти. На основе газетных публикаций, в которых печатались списки расстрелянных с указанием причин их казней, установлено хронологию массовых расстрелов. Ключевые слова: чрезвычайная комиссия, красный террор, революционный трибунал. Oleksandr Shyshko Political terror in Odessa april-august 1919 The article is concerned with political terror in Odessa, which was executed in April-August 1919 by the emer- gency committees and revolutionary tribunals, which acted on the behalf of the Soviet authority. The chronology of mass killings is discovered basing on newspaper publications of lists of the executed and their sentences. Key words: emergency committee, red terror, revolutionary tribunal.

Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року

Institution

Ähnliche Einträge