Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання

У статті висвітлено процес становлення туристичного краєзнавства як окремого напряму загального краєзнавства, визначено його методологічні засади, проаналізовано ресурсний потенціал вітчизняного туризму та проблеми туристичного районування території України. Публікується у формі апробації розділу...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Попович, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2015
Schriftenreihe:	Краєзнавство
Schlagworte:	Краєзнавство і туризм
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168721
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання / С. Попович // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 110-123. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-168721
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1687212020-05-09T01:26:04Z Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання Попович, С. Краєзнавство і туризм У статті висвітлено процес становлення туристичного краєзнавства як окремого напряму загального краєзнавства, визначено його методологічні засади, проаналізовано ресурсний потенціал вітчизняного туризму та проблеми туристичного районування території України. Публікується у формі апробації розділу «Туристичне краєзнавство» навчального підручника «Основи краєзнавства». В статье освещен процесс становления туристского краеведения как отдельного направления общего краеведения, определены его методологические основы, проанализирован ресурсный потенциал отечественного туризма и проблемы туристского районирования территории Украины. Публикуется в виде апробации раздела «Туристское краеведение» учебного пособия «Основы краеведения». The article highlights the process of maturing tourist local lore studies as a separate direction in the general local lore science. There has been defined its methodological basis and there have been analyzed the resource potential of domestic tourism and the problems of dividing Ukraine’s territory into tourist regions. It is published as a probing version of the chapter “Tourist Local Lore Studies» in the course-book “Fundamentals of Tourist Local Lore Studies». 2015 Article Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання / С. Попович // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 110-123. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168721 [908:379.85]005 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Краєзнавство і туризм Краєзнавство і туризм
spellingShingle	Краєзнавство і туризм Краєзнавство і туризм Попович, С. Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання Краєзнавство
description	У статті висвітлено процес становлення туристичного краєзнавства як окремого напряму загального краєзнавства, визначено його методологічні засади, проаналізовано ресурсний потенціал вітчизняного туризму та проблеми туристичного районування території України. Публікується у формі апробації розділу «Туристичне краєзнавство» навчального підручника «Основи краєзнавства».
format	Article
author	Попович, С.
author_facet	Попович, С.
author_sort	Попович, С.
title	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
title_short	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
title_full	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
title_fullStr	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
title_full_unstemmed	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
title_sort	туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Краєзнавство і туризм
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168721
citation_txt	Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання / С. Попович // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 110-123. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
series	Краєзнавство
work_keys_str_mv	AT popovičs turističnekraêznavstvogenezametodologíâzavdannâ
first_indexed	2025-07-15T03:29:53Z
last_indexed	2025-07-15T03:29:53Z
_version_	1837682071793827840
fulltext	Краєзнавство і туризм 111 УДК: [908:379.85]005 Сергій Попович (м. Київ) Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання У статті висвітлено процес становлення туристичного краєзнавства як окремого напряму загального краєзнавства, визначено його методологічні засади, проаналізовано ресурсний по- тенціал вітчизняного туризму та проблеми туристичного районування території України. Публікується у формі апробації розділу «Туристичне краєзнавство» навчального підручника «Основи краєзнавства». Ключові слова: краєзнавство, туризм, екскурсія, туристичне краєзнавство, туризмознав- ство, туристичне районування. Здавна краєзнавство, подорожування, ман- дрівництво, а згодом екскурсії та туризм, взаємо- діяли між собою, були тісно пов’язані спільним прагненням пізнати навколишній світ, свою Віт- чизну та рідний край. Уже в період Середньовіччя прослідкову- ються конкретні зв’язки краєзнавства з подоро- жуванням і мандрівництвом. Значну частину описів українських земель – Причорномор’я, Волині, Поділля, Запоріжжя, окремих міст і сіл було здійснено людьми, які мандрували Украї- ною – дипломатами, купцями, священнослужи- телями та ін. Здебільшого це були іноземці. Їх твори за своїм характером належали пере- важно до мемуарного жанру – щоденники, спо- гади, хроніки подорожей, написані очевидцями та безпосередніми учасниками подій. Авторів цих праць, попри їх основні заняття та мандрів- ництво, можна вважати справжніми краєзнав- цями, оскільки їх цікавило все – відомості з історії, географії, економіки, топоніміки краю, люди, які його населяли, міста, їх планування, забудова, оборонні споруди, храми та ін. Саме ця обставина дає підстави зараховувати праці мандрівницько-мемуарного жанру до краєзнав- чих джерел про Україну. Прикладом таких праць є подорожні записки мандрівників ХІ-ХVII ст., які відвідували Україну – німецького єпископа-проповідника Бруно Кверфуртського, який на початку ХІ ст. дорогою до печенігів побував у Києві, був гос- тем великого князя Володимира Святославо- вича; папського посла до монгольського хана Плано Карпіні, який їдучи через Чехію, Польщу, Русь, у 1246 р. відвідав Київ. Описи Криму за- лишив Вільгельм Рубрук, посол французького короля Людовика ІХ до Орди, який у 1252 р. по- дорожував Кримом і Північним Приазов’ям [1]. Західноєвропейський дипломат Жильбер де Лянуа описав свою подорож західноукраїн- ськими теренами 1421 р., зокрема він відвідав Судову Вишню, Львів, Луцьк, Кам’янець-Поділь- ський. Його колега венеціанський амбасадор Амвросій Контаріні подорожував Україною у 1473-1474 рр. У своїх спогадах, що вийшли дру- ком 1481 р. у Венеції, він подає цікаві краєзнавчі відомості про українські міста Луцьк, Житомир, Київ. Краєзнавчу характеристику Києва XVI ст. істотно доповнюють відомості, наведені у щоден- нику подорожі (1550 р.) Михайла Литвина [2]. Краєзнавче вивчення Запоріжжя започатку- вав Еріх Лясота, який наприкінці XVI ст. вико- нував дипломатичне доручення австрійського імператора Рудольфа ІІ до запорозьких козаків. Унікальні краєзнавчі відомості про Волинь і По- ділля залишив у своєму щоденнику німецький подорожник Ульріх фон Вердум, який неодно- разово відвідував Україну в 1670-х рр. [3]. Кінець XVIIІ-ХІХ ст. – якісно новий етап у розвитку краєзнавства. Він характеризується за- родженням нової наукової форми краєзнавчих досліджень, що спиралися на статистичні, ар хів - ні джерела, історичні твори, спогади учасників. На цьому етапі подорожі та мандрівки переста- ють бути обов’язковою передумовою розвитку, передусім, наукового краєзнавства, але не втра- чають свого значення для подальшого вивчення окремих територій. Тим більше, що саме в пер- шій половині ХІХ ст. в Україні відбуваються по- мітні зрушення в освіті, культурі, збільшується кількість навчальних закладів, розширюється коло освічених людей, яких приваблюють подорожі з метою пізнання невідомих регіонів країни. Так, на початку ХІХ ст. розгорнулося краєзнавче вивчення Криму, інтерес до якого зріс після його приєднання до Російської імперії у 1783 р. Воно здійснювалось російськими чи- новниками, літераторами, вченими та краєзнав- цями, а також іноземцями за допомогою численних подорожей, мандрівок, поїздок, похо- дів територією Криму. Внаслідок цих мандрів- них заходів з’явилася ціла низка публікацій, що заклали основу кримського краєзнавства. Найгрунтовніші напрацювання щодо краєз- навства Криму залишили державний чиновник і літератор П. І. Сумароков, батько відомих декаб- ристів І. М. Муравйов-Апостол, сходознавець А. С. Норов, видавець «Отечественных записок» П. П. Свіньїн, етнограф П. І. Кеплен, професор Кембриджського університету Е. Кларк та ін. [4]. Всі вони були одночасно допитливими краєзнав - цями та завзятими мандрівниками. Причому, кра- єзнавчі інтереси були у них пріоритетними, а подорож була засобом пізнання певної території. З середини ХІХ ст. серед прошарку різночин- ної інтелігенції, яка отримала освіту в університе- тах України – Харківському (1805 р.), Київському (1834 р.), Одеському (1865 р.) – зростає інтерес до життя народу, його культури, звичаїв в окре- мих місцевостях України, їх природних особли- востей тощо. На цій основі зароджується аматорський краєзнавчий рух, що являв собою одну з форм суспільних інтересів того часу, був виявом патріотизму. У своїх краєзнавчих пошу- ках краєзнавці-аматори – священики, вчителі, лікарі, офіцери – широко використовували ман- дрівки, збирали документальні матеріали, запи- сували розповіді старожилів, народні пісні та ін. Для прикладу можна згадати діяльність свяще- ника Л. І. Похилевича, який працював у Київ- ській духовній консисторії. Він об’їздив усі населені пункти Київщини, цікавлячись, насам- перед, справами церковних парафій, побутом священиків і селян, разом з тим, описав всі ста- рожитності, що вдалося побачити [5]. Краєзнавчі подорожі та мандрівки були важ- ливим інструментом у творчій та науковій діяль- ності багатьох українських літераторів, митців, учених середини ХІХ – початку ХХ ст. Показо- вою в цьому контексті є краєзнавча діяльність Т. Г. Шевченка, який багато подорожував Київщи- ною, Полтавщиною, Чернігівщиною та іншими теренами, брав участь в археографічних експе- диціях. Отримані під час подорожувань вра- ження надихнули на створення серії малюнків «Мальовнича Україна», для якої він змалював багато історичних пам’яток – Аскольдову могилу в Києві, Мотронинський монастир у Холодному Яру, Іллінську церкву в с. Суботів та ін. Видатний український історик, археолог, етнограф Д. І. Яворницький, який присвятив життя вивченню історії запорозьких козаків, пішки обійшов увесь Південь України. Під час своїх наукових мандрів і експедицій він дослід- жував пам’ятки козацької доби, збирав козацькі старожитності, записував розповіді старожилів, козацькі пісні. Загальновідомими є краєзнавчі подорожі рід- ним краєм Івана Франка, до яких він залучав і студентську молодь. Поїздки до карпатського краю, знайомства з життям гуцулів, їх побутом і звичаями допомогли письменнику М. М. Коцю- бинському створити повість «Тіні забутих пред- ків» і, цим самим, здійснити відчутний внесок не тільки у вітчизняну літературу, а й у розвиток літературного краєзнавства. Отже, навіть побіжний огляд історії крає - знавства в Україні дає підстави твердити, що краєзнавство та прототуризм (у формі подоро- жувань і мандрівництва) на етапі свого зарод- ження розвивались у нерозривній єдності, тобто мали спільний першопочатковий період. У першій половині ХІХ ст. під впливом крає - знавчого руху народжується ще одна форма подо- рожування – екскурсія (подорож з науково-дослід- ною, освітньою або розважальною метою). При- чому, в той час не вбачалося різниці між багато- денною подорожжю та одноденною екскурсією. Всі вони називалися екскурсіями. Екскурсія, крім інших функцій і завдань, передбачала можливість розважитися у процесі мандрівки і саме це набли- жувало її до туризму. Згодом екскурсія стала не- від’ємною складовою туристичної подорожі. З середини ХІХ ст. екскурсії знайшли ши- роке застосування в краєзнавчих дослідженнях, що проводили наукові товариства – Одеське то- вариство історії та старожитностей (1839-1922), Південно-Західний відділ Російського геогра- фічного товариства (1873-1917), Історичне това- риство Нестора Літописця (1873-1917) та ін. Видатні вчені, діячі науки та культури, які гуртувалися навколо товариств, не тільки досліджували краєзнавчу проблематику, а й вва- жали своїм обов’язком популяризувати наукові 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 112 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 113 знання серед населення, намагалися пробудити серед громадськості інтерес до свого краю, куль- турних традицій народу, піднести освітній і культурний рівень людей. Тому екскурсії стали важливим інструментом їх культурно-просвіт- ницької діяльності. Про необхідність організації екскурсій наголошувалось на наукових зібран- нях, з’їздах, засіданнях товариств. До участі в них запрошувались, крім учених, слухачі різних курсів, студенти й усі охочі. Екскурсійна діяльність наукових товариств на початку XX ст. набула такого розмаху, що деякі з них навіть включали у свої статути завдання про- ведення екскурсій, для чого створювались бюро або розпорядчі комітети. У цьому плані особливо активно діяло Товариство охорони пам'яток ста- ровини та мистецтва. При ньому у 1912 p. було створено розпорядчий комітет, що підготував пе- релік міст, багатих на історичні та архітектурні пам’ятки, до яких пропонувалося організувати екскурсії. Це були Остер, Чернігів, Чорнобиль, Коростень, Васильків, Черкаси, Полтава, Луцьк, Кременець та ін. Немає сумніву, що такі екскурсії розрахувались на кілька днів і все більше нагаду- вали туристичні подорожі. Активними організаторами природничих, історико-археологічних та інших освітніх ек- скурсій виступали відомі вчені: геологи та міне- ралоги К. М. Феофілактов, П. Я. Армашевський, П. А. Тутковський, ботанік І. Ф. Шмальгаузен, зоолог В. М. Артоболевський, історик В. Б. Ан- тонович, археологи В. В. Хвойка, М. Ф. Біляшів- ський та багато інших [6]. З екскурсіями було тісно пов’язано шкільне краєзнавство, що почало активно розвиватися з другої половини ХІХ ст. після реформування шкільної освіти. У статутах початкових шкіл, гім- назій, реальних училищ наголошувалося на необ- хідності проведення шкільних екскурсій для ознайомлення учнів з природою, старожитнос- тями краю, життям людей. Це відкривало простір для краєзнавчої роботи в школах, найважливішим методом якої стало проведення екскурсій, подо- рожей, під час яких діти вчилися самі спостері- гати навколишнє життя, знайомилися з історією рідного міста, краю, пам’ятками архітектури, мис- тецтва. Першими почали організовувати екскурсії гімназії Києва, Одеси, Харкова, Житомира, По- лтави та інших міст. Унаслідок цих екскурсій учні створювали шкільні гербарії, колекції, журнали, друкували повідомлення у наукових виданнях. Шкільні краєзнавчі екскурсії у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. започаткували зародження шкільного туризму. Нетривалі походи й ман- дрівки на околиці міст, одноденні подорожі та поїздки на пароплавах (Дніпром у Києві та морем в Одесі) почали переростати у тривалі ту- ристичні подорожі, що мали пізнавально-розва- жальний характер. В організації цих подорожей особливо відзначився директор 5-ї чоловічої Києво-Печерської гімназії В. І. Петр, який у 1885-1904 рр. влаштував для своїх вихованців 15 подорожей до Кременчука, Умані, Білої Церкви, Житомира, Чернігова. Тричі юні туристи їздили до Криму, тричі – на Кавказ, двічі на Урал, а з 1900 р. почали виїжджати навіть за кордон. Власне, це був уже справжній шкільний туризм, хоч він ще не мав належного обслуговування [7]. Своєрідним центром шкільного туризму стала Одеса. Так, у 1912-1914 рр. тут перебувало близько 50-ти шкільних туристичних груп як з України – Києва, Харкова, Катеринослава, Єли- заветграда, Миколаєва, Херсона, Ізмаїла, Бірзули, Бердичева, так і з російських міст – Санкт-Пе- тербурга, Москви, Костроми, Нижнього-Новго- рода та ін. У той же час, з Одеси виїхало близько 30-ти груп, що прямували до українських і ро- сійських міст [8]. Так у надрах краєзнавства, за допомогою екскурсій зароджувався вітчизняний туризм. В його основі лежала подорож як сума нових вражень і уявлень про навколишній світ, дієвий засіб оздоровлення та відпочинку. На відміну від краєзнавців, для яких подорож була лише одним із засобів вивчення й описання краю, у туристів саме подорож, мандрівка, похід, екскурсія посідали пріоритетне місце. На зламі ХІХ-ХХ ст. на арену суспільного життя в Україні виходить туризм. У цей період відбувається зародження його організованих форм, виникають перші туристичні підприєм- ства й організації, що на бізнесових засадах (як і нині) займаються організацією подорожей та екскурсій, розробкою маршрутів, налагоджен- ням обслуговування туристів і екскурсантів. У процесі становлення та розвитку туризму складалися його напрями та види залежно від різних критеріїв, наприклад: – від місця постійного проживання туриста та місця подорожі – туризм внутрішній (у межах країни), іноземний (в’їзний), зарубіжний (виїз- ний); – від форми організації – туризм організова- ний (плановий) та самодіяльний; – від мети подорожі – пізнавальний, спор- тивно-оздоровчий, конгресовий (діловий) та ін. – від виду транспорту – залізничний, водний, авіаційний, автомобільний та ін. Притому варто зазначити, що пізнавальні функції тією чи іншою мірою властиві кожному з видів туризму, оскільки туристична подорож – це завжди отримання нових знань про рідний край, свою Батьківщину, країни та народи світу. Тому з самого початку свого самостійного існу- вання туризм ніколи не втрачав зв’язків з краєз- навством, оскільки їх єднали спільні пізнавальні функції. Істотно змінюється лише їх роль сто- совно одне одного. Якщо в попередні історичні періоди подорожі, мандрівки та походи були під- порядковані основним завданням краєзнавства, служили тільки засобом здобуття краєзнавчих знань, то в новий і новітній часи, коли туризм увійшов у повсякдення життя більшості людей і набув статусу самостійної сфери суспільного виробництва, краєзнавство почало обслугову- вати туризм, наповнювати подорожі та екскурсії пізнавальним змістом. Отже, зі своїх першовитоків і до нині туризм завжди був і залишається дієвим засобом набуття краєзнавчих знань, а також активною формою популяризації наукових здобутків вітчизняних краєзнавців, донесення їх до широкого турис- тично-екскурсійного загалу. У контексті розвитку аматорських і прагма- тичних (торговельних, дипломатичних, місіо- нерських та ін.) подорожей і мандрівок, а згодом і туризму, як самостійної сфери людської діяль- ності та суспільного виробництва, відбувається процес формування туристичного краєзнавства – невід’ємної складової краєзнавчого руху. Першовитоки туристичного краєзнавства прослідковуються у найдавніших вітчизняних подорожніх краєзнавчих описах – путівниках. На думку вчених, першим своєрідним вітчизня- ним путівником був опис подорожі ігумена Да- нила до Святих місць, складений ним на початку ХІІ ст., яким користувалися наступні покоління мандрівників-прочан [9]. Подальше видання пу- тівників налагоджується з розвитком прочанства до вітчизняних святинь. Особливо значну роль у виданні релігійно-краєзнавчої літератури для прочан відіграла Києво-Печерська лавра, що була головним центром прочанства в Україні. В її типографії у кінці XVIII- ХІХ ст. було видано 16 путівників по Лаврі та святих місцях Києва. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. з’являється низка путівників, довідників, альбо- мів, описів окремих населених пунктів, розрахо- ваних на різні види туристичних подорожей. Передусім, це були туристичні путівники по Криму, Києву, Одесі, Чернігову, Харкову, Жито- миру та ін. Особливою популярністю користува- лися «Путеводитель по Крыму для путешест- венников» М. Сосногорової, «Спутник по Киеву» С. Богуславського, «Иллюстрированный прак- тический путеводитель по Одессе» Г. Москвича та ін. Здебільшого вони мали як туристичну, так і краєзнавчу цінність. Рамки туристичного краєзнавства помітно розширились з початком діяльності туристичних об’єднань і організацій. До кола їх інтересів вхо- дили не тільки організація туристичних подоро- жей, а й наукові краєзнавчі дослідження для потреб туризму, розробки маршрутів і методич- них матеріалів. Так, Кримський гірський клуб, що був самостійним науково-громадським ту- ристичним об’єднанням, поставив перед собою завдання вивчення Кримських гір, степів і морів. На зборах його членів заслуховувались наукові реферати, доповіді, що стосувалися природи Криму, його географії, історії, етнографії, вивчення прибережної чорноморської смуги Криму, кримських печер. Ці краєзнавчі мате- ріали значною мірою лягли в основу створення мережі туристичних маршрутів. Плідною в цьому відношенні була діяльність Ялтинського відділення Клубу, до якого входило понад 100 осіб. Саме тут було розроблено 50 маршрутів Ялтинським і Алуштинським райо- нами для подорожей туристів без провідника. Докладний опис маршрутів було надруковано в «Сборнике Ялтинского отделения Крымского горного клуба». У додатку до нього туристи могли знайти екскурсійні карти та інші інформа- ційні відомості. На західноукраїнських землях туристичне краєзнавство наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стимулювалося, передусім, діяльністю турис- тичних товариств «Сокіл», «Чорногора» та ін. Для аматорів походів і мандрівок почали вихо- дити друком статті, нариси, монографії з турис- тично-краєзнавчої проблематики. Серед них особливу популярність здобули праці А. Будзи - нов ського «Туристика», П. Франка «Лещетар- 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 114 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 115 ські шляхи коло Львова», Т. Франка «Прогу- лянки в наші гори», М. Орловича «Провідник по Галичині» та ін. [10]. Наступний етап в розвитку туризму та турис- тичного краєзнавства пов’язаний з радянським періодом. Націоналізуючи переважну більшість галузей суспільного виробництва, більшовиць- кий уряд по-новому поставився і до туризму та краєзнавства, що відтепер перейшли під опіку держави. Радянське керівництво, розуміючи, яку роль відграє туристично-екскурсійна справа як засіб політичної пропаганди серед широких верств на- селення, всіляко підтримувало туристичний рух, але поставило його під жорсткий партійний кон- троль. Та й краєзнавство на кінець 1920-х рр., його демократична спрямованість видалися небезпеч- ними для міцніючої радянської держави, що бо- ляче вдарило по туристичному краєзнавству. Та все ж, попри ідеологічний тиск компартій- них органів, туристично-краєзнавча діяльність в Україні в 1920-1930-х рр. не припинялась. Через державні туристично-екскурсійні структури про- ходили щороку сотні тисяч туристів і екскурсан- тів – робітників, селян, військовослужбовців, студентів, учнів. Питання взаємодії туристичних і краєзнавчих організацій розглядались на Все- союзних з’їздах і конференціях, республікан- ських нарадах з краєзнавства. У висвітлення туристично-краєзнавчої тематики активно вклю- чилися тогочасні журнали «Краєзнавство», «Культробітник», «Довідник туриста» та ін. Тут друкувалися описи окремих екскурсій, висвітлю- вались питання їх ідеологічної спрямованості, подавалися методичні поради щодо викорис- тання краєзнавчих матеріалів у ході туристично- екскурсійних заходів [11]. На західноукраїнських теренах розгортанням туристично-краєзнавчого руху у міжвоєнний період опікувались товариства «Чорногора», «Пласт», «Плай» та ін. Так, у друкованому органі «Плаю» журналі-щомісячнику «Наша Батьків- щина» регулярно виходили описи, карти, схеми пішохідних, лижних, велосипедних, водних турис- тичних маршрутів. Друкувалися туристичні путів- ники Є. Пеленського «Долиною Опору й Стрия», Ю. Тарновича «Верхами лемківського Бескиду», М. Заклинського «Пізнай свій край» та ін. [12]. У 60-80-х рр. ХХ ст. владними структурами СРСР та Української РСР було взято курс на роз- виток масового туризму. Ці роки, що увійшли в історію як «зоряний час» вітчизняного туризму, стали також якісно новим етапом і в розвитку туристичного краєзнавства. У процесі закла- дання підвалин індустрії туризму великого зна- чення набуло забезпечення зростаючих потоків туристів і екскурсантів виданнями туристично- краєзнавчого спрямування. Щороку кількість таких видань зростала. Так, якщо у 1960 р. було надруковано 100 праць з туристично-краєзнав- чої тематики, то в 1980 р. – уже понад 520 [13]. Однак, реалізація пізнавальної функції туриз - му надзвичайно гальмувалася засиллям комуніс- тичної ідеології, втручанням партійних органів у зміст роботи туристично-екскурсійних організа- цій. Дуже часто вони цілком свідомо підміняли пізнавальну функцію туризму пропагандист- сько-виховною. Тому інформаційні матеріали туристичних подорожей і тексти екскурсій в цей період були переобтяжені мертвими догмами, гаслами, страждали від декларативності, на- бридливої повчальності, фальшивої статистики, безпроблемності, однозначності підходів до ви- світлення подій та явищ. Та все ж, незважаючи на офіційні ідеологічні пріоритети, працівники туристично-екскурсій- них організацій, які планували й організовували нові туристичні маршрути та екскурсії, готували для них тематичне інформаційно-довідкове за- безпечення, чітко усвідомлювали, що без конк- ретних краєзнавчих знань туризм існувати не може. Він повністю залежить від результатів краєзнавчих досліджень, матеріалів і фактів міс- цевої історії, історико-культурної спадщини, що стають базою для створення нових маршрутів, турів і екскурсій. Тому в туристично-екскурсійній діяльності все більшої ваги набувала краєзнавча тематика, у процесі формування нових маршрутів подоро- жей та екскурсій використовувались нові відо- мості про історію краю, висвітлювались виявлені пам’ятки археології, архітектури, мистецтва. За допомогою туризму результати багаторічних досліджень краєзнавців ставали відомими для широких верств населення. Загалом, можна кон- статувати, що в 1960-1980-х рр. туристично- екскурсійний рух тісно переплітався з краєзнав- чим рухом, чутливо реагував на ті проблеми, що піднімалися в краєзнавстві і навіть являв собою частину краєзнавчого руху. Можна стверджувати, що в 1960-1980-х рр. спостерігалося певне відродження краєзнавчого руху, який майже припинив своє існування після жорстоких репресій сталінщини в кінці 1920- 1930-х рр. Інтерес до історико-краєзнавчої тема- тики пояснюється тим, що люди втомилися від офіційної політичної пропаганди, а в умовах тоталітарної комуністичної системи, що продов- жувала панувати до кінця 1980-х рр., краєзнав- ство залишалось чи не єдиною легальною віддушиною для задоволення духовних та інте- лектуальних потреб людини. Об’єктивним процесом у цей період стала диференціація різних напрямів дослідження краю, в рамках краєзнавства сформувалися його основні форми – наукова, громадська, шкільна. У кожну з цих форм органічно вплітався і ту- ризм, який за принципами організації поділявся на державний (плановий), громадський (самоді- яльний) і шкільний. А в тематичному плані най- масовішим і найпопулярнішим став в Україні у цей період краєзнавчий туризм, що знаходив свій прояв у всіх без винятку організаційних формах туристично-краєзнавчого руху. Зви- чайно, розгортання краєзнавчого туризму було неможливе без глибоких історико-краєзнавчих досліджень, без впровадження в практику ро- боти туристично-екскурсійних організацій їх результатів, наукових здобутків учених і краєз- навців-аматорів, без тісного контакту працівни- ків туризму з науковими установами, вищими навчальними закладами, краєзнавчими музеями, бібліотеками, архівами, творчими спілками й об’єднаннями. Відчутний вплив на розвиток туристично- краєзнавчого руху справила підготовка до ви- дання багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Справа в тому, що місцеві краєзнавці часто працювали в сфері туристичного обслуговуван - ня штатними та позаштатними екскурсоводами, керівниками туристичних груп, інструкторами туризму. Всього ж понад 800 працівників і пред- ставників туристичного громадського активу брали участь у підготовці багатотомної серії. Саме вони, збираючи й опрацьовуючи доку- менти, літературу з історії міст і сіл України, на- повнювали тексти туристичних маршрутів та екскурсій конкретним місцевим матеріалом, ро- били їх змістовними та цікавими для сприйняття. У цілому, туристичне краєзнавство впродовж 1960-1980-х рр. значно розширило коло своїх наукових напрацювань. У ті роки було піднято величезний пласт туристично-краєзнавчих мате- ріалів по Карпатському, Придніпровському, Азовсько-Чорноморському регіонах та великих туристичних центрах – Києву, Одесі, Львову та ін. Остаточно сформувалися наукові форми кра- єзнавчих досліджень для потреб туристичної сфери. Новий творчий імпульс отримало турис- тичне краєзнавство у період незалежності. При- чому, на перше місце виступає його науковий напрям, що викликано потребою вирішення найактуальніших фундаментальних і приклад- них проблем розвитку вітчизняного туризму. Серед праць туристично-краєзнавчого спря- мування чільне місце посідають двотомне видання «Національна система туристично- екскурсійних маршрутів «Намисто Славутича» (1997-1998 рр.) та «Основні тематичні напрями туристично-екскурсійних маршрутів України» (2006 р.), що мають не тільки науково-аналітич- ний, а й інформативний характер. У період незалежності вчені, туризмознавці та краєзнавці активно взялися за вирішення вкрай назрілої проблеми наукової ідентифікації та вивчення туристичного краєзнавства як одного з напрямів загального краєзнавства України. Ініці - атором опрацювання цієї проблематики виступив Інститут історії України НАНУ, безпосередньо очолив дослідження академік П. Т. Тронько. Базовим вищим навчальним закладом, що організовував і координував наукові туристично- краєзнавчі дослідження, став Інститут туризму Федерації професійних спілок України. Робота щодо реалізації конкретних завдань туристично- краєзнавчих досліджень розпочалась з організа- ції трьох Всеукраїнських науково-практичних конференцій (Черкаси, 1992 р.; Косів, 1994 р.; Світязь, 1998 р.). Вдалося виявити та згуртувати коло дослідників у регіонах України, яких ціка- вить туристично-краєзнавча проблематика, та визначити завдання її вивчення. Це дозволило за- снувати при Інституті туризму ФПУ періодичне видання «Туристично-краєзнавчі дослідження», незмінним головою редколегії якого упродовж багатьох років був академік П. Т.Тронь ко. Про- тягом двох десятиліть (1992-2012 рр.) наукове редагування цього періодичного видання, а також безпосередню координацію туристично- краєнавчими дослідженнями у регіонах України здійснювала відомий вчений-історик, краєзна- вець, туризмознавець О. І. Лугова. Внаслідок цієї вагомої науково-видавничої роботи в науковий 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 116 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 117 обіг введено величезний масив нової інформації з краєзнавчого вивчення регіонів для потреб туризму. Свідченням наукового визнання туристич- ного краєзнавства широким загалом вчених, кра- єзнавців і фахівців туризму, його місця та ролі в процесі підготовки кадрів для вітчизняної турис- тичної сфери стало введення дисципліни «Ту- ристичне краєзнавство» до навчальних планів і програм вищих навчальних закладів України, що здійснюють підготовку майбутніх фахівців туризму за напрямами підготовки «Туризм» і «Менеджмент» (варіативна компонента «Мене - джмент туристичної індустрії»). З метою на- вчально-методичного забезпечення цієї дисцип- ліни у 2003 р. та 2006 р. вийшли друком два на- вчальні посібники «Туристичне краєзнавство», авторами яких були відповідно Є. В. Панкова та В. Л. Петранівський, М. Й. Рутинський. У цих виданнях обґрунтовано теоретико-методологічні засади туристичного краєзнавства, висвітлено процес його становлення як наукового напряму та навчальної дисципліни, визначено методи до- слідження та форми організації туристично-кра- єзнавчої діяльності. Таким чином, упродовж останніх десятиліть відбулося всебічне наукове осмислення туристич- ного краєзнавства, його визнання як окремого напряму та невід’ємної складової загального краєзнавства України, формування інноваційної навчально-наукової дисципліни «Туристичне краєзнавство» та введення її до навчальних пла- нів і програм підготовки фахівців для вітчизня- ної сфери туризму. Аналіз значного масиву науково-навчально- методичних праць з туристично-краєзнавчої проблематики дозволяє конкретизувати сутність поняття, предмет, об’єкт, методи дослідження, завдання туристичного краєзнавства та форми організації туристично-краєзнавчої діяльності. Отже, туристичне краєзнавство – це напрям загального краєзнавства, спрямований на компл- ексне вивчення конкретної території для потреб туризму. Воно являє собою, з одного боку – не- від’ємну й органічну складову загального кра- єзнавства, а з іншого – туризмознавства, є зв’язуючою ланкою між цими двома галузями наукових знань. Туристичне краєзнавство, як і загальне, існує в трьох формах: державній (науковій), громад- ській і шкільній. Предметом дослідження туристичного кра- єзнавства є природні, історико-культурні, соці- ально-економічної умови та ресурси, об’єкти туристичної інфраструктури, а також різнома- нітні аспекти туристично-екскурсійної діяль- ності. Об’єктом дослідження туристичного крає - знавства є територіальна система туристично- екскурсійного обслуговування (наприклад, туристичного регіону, туристичного району, туристичного центру та ін.). До туристично-краєзнавчих досліджень залу- чаються вчені різних наукових галузей – геогра- фи, економісти, історики, археологи, етнографи, архітектори, мистецтвознавці, туризмологи та ін. Вони привносять у туристичне краєзнавство ме- тоди досліджень своїх галузей знань. Тобто ту- ристичне краєзнавство послуговується цілою низкою міждисциплінарних дослідницьких мето- дик, що забезпечує високий рівень комплексного вивчення території для потреб туризму. Зважаючи на потужний арсенал дослідниць- ких методів і підходів, перед туристичним кра- єзнавством стоїть низка важливих завдань: – розгортання масового туристично-краєз- навчого руху; – вивчення, збереження та введення до турис- тично-екскурсійного обігу природних та історико- культурних ресурсів, проведення їх паспортизації; – продукування інноваційних програм турис- тично-екскурсійного обслуговування для різних категорій споживачів; – створення туристично-краєзнавчих кадас- трів території; – інфраструктурне облаштування та мар - куван ня туристично-краєзнавчих маршрутів і стежок; – здійснення системних наукових дослід- жень з туристично-краєзнавчої проблематики, організація та проведення науково-практичних і методичних конференцій і семінарів; – підготовка високоякісних туристично-кра- єзнавчих видань для туристів і екскурсантів (пу- тівників, краєзнавчих нарисів, туристичних карт і схем та ін.); – підготовка туристично-краєзнавчих кадрів (передусім, екскурсоводів, гідів, провідників, ін- структорів з видів туризму та інших категорій туристичного супроводу); – формування позитивного туристичного іміджу України та її окремих регіонів. Найпоширенішими формами туристично- краєзнавчої діяльності є: туристично-краєзнавчі гуртки, товариства та клуби, екскурсії, подорожі та походи вихідного дня, багатоденні подорожі та походи, туристично-краєзнавчі експедиції, туристичні зльоти та змагання та ін. Туристичні ресурси. Україна має значні ту- ристичні ресурси для задоволення потреб віт- чизняних та іноземних туристів в оздоровленні, відпочинку й пізнанні історії та культури краю. Під туристичними ресурсами науковці та фахівці сфери туризму розуміють закономірні поєднання компонентів природи, історико-куль- турних цінностей та соціально-економічних чинників, що є умовою задоволення оздоровчо- спортивних і пізнавальних потреб людини. Специфічними характерними властивостями ту- ристичних ресурсів є такі категорії як цілісність, динамізм, місткість, усталеність, надійність, привабливість. Загалом увесь комплекс туристичних ресур- сів можна поділити на три групи: 1. Природні ресурси. 2. Історико-культурні ресурси. 3. Соціально-економічні умови та ресурси. Природні ресурси – це, передусім, природно- кліматичні умови тієї чи іншої місцевості. Голов- ними природними ресурсами туризму є клімат, ландшафти, акваторії, а також деякі об’єкти та явища природи, що мають пізнавально-есте- тичні, оздоровчі та спортивні властивості. Клімат України є достатньо сприятливим для розвитку багатьох видів туризму. Наукові до- слідження дозволяють дійти висновку, що до кліматичних ресурсів туризму відносяться дні з переважанням погод, сприятливих для здійс- нення тих чи інших туристичних заходів. До сприятливих для літнього туризму віднесено дні без опадів, з середньодобовими температурами понад 10 °С. Дні з середньодобовими темпера- турами понад 15°С з безхмарною впродовж доби або хмарною вночі, але без опадів погодою від- несено до особливо сприятливих або комфор- тних. До сприятливих для зимового туризму віднесено дні з помірно морозною погодою (до –12 °С), морозною погодою (до –22 °С), але без вітру. Обов’язкова наявність стійкого снігового покриву необхідної висоти та щільності [14]. До природних ресурсів туризму належать ландшафти, що мають оздоровчі та пізнавальні властивості (ліси, лісово-лукові та водно-лісово- лукові ландшафти, незалежно від заліснення, більшість гірських ландшафтів та ін.). На лан- дшафтній карті України виділено 132 види ландшафтів. Країна займає південно-західні частини зон змішаних лісів, лісостепу та степу. Хоча в назви вкладено геоботанічний аспект, але за змістом (властивостями) вони являють собою територіальний природний комплекс. Особливу групу ландшафтів утворюють біо- сферні заповідники, природні заповідники, на- ціонально-природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендропарки, парки- пам’ятки садово-паркового мистецтва, регіо- нальні ландшафтні парки, що поєднують у собі дві функції – природоохоронну та рекреаційно- туристичну. Зазначені природні об’єкти є надзвичайно цінними й у туристичному відношенні ресур- сами. Особливо варто відзначити цінність для ту- ристично-екскурсійної діяльності таких об’єктів природи як національні природні парки (НПП). Перший в Україні НПП – Карпатський створено в 1980 р., його площа складає 50,3 тис. га. Він формується як один з найбільших в Україні та Європі туристично-оздоровчих регіонів. На його території створено мережу пішохідних, лижних, водних, автобусних, велосипедних туристичних маршрутів, діє мережа стаціонарних рекреаційно- туристичних пунктів, облаштовано екологічні стежки, розвинено інфраструктуру сільського зеленого туризму. Все це дає можливість турис- там і екскурсантам ознайомитись з його унікаль- ними геологічними, ботанічними, археологічними, архітектурними пам’ятками, етнографічними особ- ливостями, центрами ремесел, культурою та тра- диціями населення. У 1983 р. на базі озерно-лісового комплексу створено Шацький НПП (Волинська обл.). Те- риторію парку чітко розділено на три основні зони – заповідну, охоронних ландшафтів і рек- реаційно-туристичну. В зоні рекреаційних лан- дшафтів прокладено туристичні стежки, а також організовано кілька кінних, водних, велосипед- них і пішохідних маршрутів, організуються та проводяться екскурсії. Водні ресурси та береги акваторій викорис- товуються для масового відпочинку, головним чином, оздоровчого, а також аматорських про- мислів (риболовні та полювання), водних видів спорту та туризму. За можливостями викорис- тання для туризму поверхневі води поділяються 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 118 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 119 на морські; великі річки (Дніпро, Дунай, Дніс- тер, Десна, Прип’ять та ін.); середні та малі річки; озера; водоймища та ін. Загальна оцінка природних ресурсів туризму включає два аспекти – функціональну оцінку ви- явлених ресурсів та оцінку сукупності ресурсів для організації туризму. У результаті в Україні виявлено п’ять категорій районів з питомою вагою природних ресурсів: менше 5%, 5-20%, 20-40%, 40-60%, понад 60%. Найвищі оцінки (понад 60%) отримали райони Закарпаття та Прикарпаття, Південного берегу Криму, а також деякі райони Волинської, Рівненської, Терно- пільської, Чернігівської областей [15]. Надзвичайно важливу роль для задоволення пізнавально-естетичних потреб туристів і екскур- сантів відіграють історико-культурні ресурси. Це, передусім, історичні, археологічні, архітектурні пам’ятки, етнографічні особливості території, центри прикладного мистецтва та ремесел, про- мислові та сільськогосподарські підприємства, ос- вітні заклади та наукові установи, музеї, театри, виставки, фольклорні фестивалі та дійства тощо. В Україні накопичено значний досвід і скла- лася відповідна система охорони, вивчення та популяризації історико-культурної спадщини засобами туризму та екскурсій. Варта уваги практика роботи історико-культурних та історико- архітектурних заповідників у Києві, Кам’янці- Подільському, Чернігові, Батурині, Чигирині, Глухові, Луцьку, Слов’яногірську, Острозі з музеє - фікації пам’яток, задіяння їх у системі туристич- ного обслуговування, включення пам’яток мину- лого до мережі туристично-екскурсійних мар- шрутів, використання їх під туристичні об’єкти. Зростання інтересу до вивчення історії, архі- тектурної спадщини старовинних міст і сіл при- звело до проектування в них туристичних зон з метою оптимальної організації туристичних по- токів, їх розміщення та обслуговування. Кожний проект передбачає продуману систему показу всіх цікавих об’єктів з урахуванням часу на огляд, а також харчування, придбання сувенірів, відпочинок. Запроектована система маршрутів забезпечує найраціональніше ознайомлення туристів і екскурсантів з містом. Позитивним прикладом у цьому контексті є відновлення іс- торичної частини забудови Кам’янця-Поділь- ського, обмеженої «петлею» річки Смотрич. Це старовинне місто належить до найпопулярніших туристичних центрів України. На охорону, збереження, вивчення та попу- ляризацію історико-культурної спадщини засо- бами туризму й екскурсій спрямовано методику регенерації старовинних міст Луцька, Чернігова, Острога, Дубно, Новгород-Сіверського та ін. Системно включаються до мережі турис- тично-екскурсійних маршрутів сакральні центри та пам’ятки – Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра, Мотронинський монастир (Холодний Яр, Черкащина), Густинський монастир (Прилуки), Крехівський монастир (Львівщина), Манявський Скит (Прикарпаття), мечеть Джума-Джамі (Євпа- торія), могила засновника хасидизму Баал Шем Това (Меджибіж, Хмельниччина) та ін. Зважаючи на важливу роль археологічних пам’яток у вивченні історії, туристичні організа- ції України розробили низку екскурсійних мар- шрутів, що знайомлять бажаючих з античними містами-державами Північного Причорномор’я – Херсонесом, Ольвією, Тірою, Пантикапеєм, най більшим в Європі скіфським Більським городищем (Полтавська обл.), трипільськими протомістами на Черкащині та Київщині, палео- літичними стоянками у Мізині (Чернігівська обл.) і Добраничівці (Київська обл.) та ін. Значний досвід вивчення та популяризації іс- торико-культурного надбання засобами туризму та екскурсій накопичено в Переяславі-Хмель- ницькому (до мережі туристично-екскурсійних маршрутів включено понад 220 пам’яток), Львові (270 пам’яток), Полтаві (170 пам’яток) та ін. [16]. Місцем притягання туристів і екскурсантів є музеї України, де зібрано десятки мільйонів оди- ниць зберігання, унікальних пам’яток духовної та матеріальної культури, історії народу. До цін- них об’єктів, що привертають увагу численних туристів належать й культурно-мистецькі уста- нови – театри, філармонії, концертні зали та ін. Об’єктами відвідування туристами є також про- мислові та сільськогосподарські підприємства, річкові та морські порти, навчальні заклади, тор- говельні центри, готельні комплекси, спортивні арени та ін. Важливим чинником успішного розвитку ту- ризму є відповідні соціально-економічні умови та ресурси, зокрема: економіко-географічне по- ложення, транспортна доступність території, рі- вень її економічного розвитку, сучасна та перспективна територіальна організація госпо- дарства, розвинена туристична інфраструктура, демографічна ситуація, структура населення, трудові ресурси та ін. Для масового розвитку туризму та відпо- чинку потрібні значні території з сприятливими кліматичними умовами, привабливими природ- ними ландшафтами, унікальними пам’ятками історії та культури, сучасними інфраструктур- ними об’єктами, що дозволили б прийняти одночасно значне число туристів і відпочиваю- чих. Україна має для цього необхідні територі- альні ресурси. Одночасна місткість ландшафтів країни, з урахуванням допустимих навантажень та виконання вимог охорони довкілля, складає 48,5 млн. осіб. Насправді ж, фактична одночасна місткість (навіть з урахуванням усіх неорганізо- ваних туристів, а також відпочиваючих у сана- торно-курортній системі) є значно меншою допустимої. Мірилом цінності туристичних ресурсів вис- тупають такі їх властивості як унікальність і спе- цифічність. Вони можуть викликати інтерес людини, яка проживає у будь-якому куточку країни чи світу. Ефективність туристичних ресурсів визнача- ється, передусім, характером їх використання для організації туризму та відпочинку насе- лення. Власне, туризм поєднує оздоровчі та піз- навальні функції, тому території подорожей, походів і екскурсій повинні мати сприятливі для перебування туристів природні умови. Ідеаль- ний варіант – коли б останні поєднувались з іс- торико-культурними пам’ятками та розвиненою туристичною інфраструктурою. Комплексна оцінка туристичних ресурсів ві- дображає такі основні позиції: – місце розташування ландшафтних ком- плексів та історико-культурних об’єктів на конкретній території (з назвою місцевості, ви- значенням юридичного статусу об’єкта, пара- метрів території, ролі у системі організації туризму та ін.); – стан існуючої соціальної інфраструктури в межах цієї території (наявність матеріально-тех- нічної бази туризму – готелів, закладів відпо- чинку, об’єктів обслуговування; наявність трудових ресурсів і потенційних споживачів ту- ристичного продукту); – характеристику транспортних та енерге- тичних систем, а також інвестиційного клімату, спроможних забезпечити перспективний розви- ток туризму. Комплексна оцінка туристичних ресурсів та їх концентрації дозволяє поділити всі області України на чотири категорії: І категорія – Автономна Республіка Крим, Київська, Львівська, Закарпатська, Чернігівська області (понад 200 туристичних об’єктів); ІІ категорія – Волинська, Хмельницька, Полтавська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька, Вінницька, Одеська, Дніпропет- ровська та Черкаська області (від 100 до 200 об’єктів); ІІІ категорія – Харківська, Херсонська, Рів- ненська, Житомирська, Миколаївська, Сумська, Запорізька області (від 50 до 100 об’єктів); IV категорія – Луганська, Донецька, Кірово - градська області (до 50 об’єктів). Усі туристичні ресурси створюють своєрідні ареали (скупчення) ресурсів різної щільності та значимості. Ці ареали є основою для форму- вання туристично-екскурсійної інфраструктури України. Туристичне районування території України. Туристичне районування дозволяє скласти чітке уявлення про «туристичний вигляд» країни в ці- лому та окремих її регіонів, визначити шляхи оп- тимального розвитку туризму та раціонального використання туристичних ресурсів, розробити комплекс заходів щодо оптимізації територіаль- ної організації туристичного господарства. Головними критеріями туристичного райо- нування є: – географічне положення та соціально-еко- номічний розвиток території; – наявність атрактивних (привабливих) ту- ристичних ресурсів; – територіальна структура організації туриз - му; – питома вага зайнятих у туристичному гос- подарстві із загальної чисельності працюючого населення; – характер зв’язків системи туристичного обслуговування з іншими галузями суспільного виробництва; – рівень розвитку туристичної інфраструк- тури; – існуюча та перспективна потреба насе- лення в туристичних послугах та ін. В єдиній ієрархічній послідовності («згори- донизу») визначено такі основні таксономічні одиниці (таксони) туристичного районування території України: 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 120 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 121 – країна в цілому – найбільша таксономічна одиниця туристичного районування. Визнача- ються напрями та інтенсивність основних турис- тичних потоків, виділяються головні ареали туризму та відпочинку (туристичні регіони, райони), конкретизується розміщення найпо- тужніших центрів туризму – національного та міжнародного значення, здійснюється розраху- нок економічної ефективності сфери туризму; – туристичний регіон – територія, що має яс- краво виражену спільність клімату, ландшафтів, гідрографічної мережі, історично сформовану систему розселення, соціально-економічні умови, історико-культурну спадщину. До туристичних регіонів відносяться Українські Карпати, Азов- сько-Чорноморське узбережжя, басейн р. Дніпро, у складі яких можуть бути виділені менші таксономічні одиниці – субрегіони. Межі турис- тичних регіонів (субрегіонів), як правило, спів- падають з межами адміністративних областей або груп областей; – туристична область – найчастіше відпо- відає адміністративно-територіальному поділу України. Має своє організаційне управління (у структурі обласної державної адміністрації), ресурсний потенціал, традиції в організації ту- ризму; – туристичний район – територія, що охоп- лює ареали з угрупуванням природних об’єктів та історико-культурних пам’яток, агломерації курортів і зон відпочинку та ін. Туристичний район може бути як складовою туристичного ре- гіону (наприклад, Сумський туристичний район Слобожанського туристичного регіону), так і ок- ремою територіальною одиницею (наприклад, Щацький туристичний район). Може охоплю- вати територію до декількох тисяч квадратних кілометрів у залежності від рівня його господар- ського освоєння та розвитку туризму; – туристично-екскурсійна зона – територія, де зосереджено екскурсійні об’єкти, розташовано окремі історичні поселення, курорти, регіональні ландшафтні парки, функціонують туристичні комплекси та підприємства, формуються центри туристичного обслуговування. Типовим прикла- дом туристично-екскурсійної зони є агломерація Великої Ялти, у межах якої функціонують ту- ристичні центри Ялта, Алупка, Гурзуф; – туристичний вузол – територіальне зосе- редження туристично-екскурсійних підприємств в одному або суміжних таксонах, що функціо- нально зв’язані між собою, мають єдину систему розселення, спільну мережу інженерно-транс- портних комунікацій. Прикладом туристичного вузла є Рахівсько-Ясинська агломерація (Закар- паття); – туристичний центр – єдине територіальне утворення туристичного господарства, де турис- тичні об’єкти та підприємства обслуговування ту- ристів знаходяться в межах одного міського або сільського населеного пункту. Прикладом такого таксону може бути смт Верховина у Карпатах; – туристичний комплекс – група туристич- них підприємств (або одне велике підприємство) з єдиною системою обслуговування туристів (проживання, харчування, розваги та ін.) та спільним вирішенням архітектурно-плануваль- ної організації території. Наприклад, туристичні комплекси «Турист» і «Пролісок» у Києві; – туристичне підприємство – готель, мо- тель, кемпінг, турбаза та ін.; – фрагмент (елемент) маршруту – охоплює територію, де розташовано місце привалу (ночівлі), оглядовий майданчик, прокладено «туристичну стежку»; – туристичний об'єкт – місце, споруда, пам'ятка, інші цілісні утворення, привабливі для туристів своєю унікальністю або оригіналь- ністю, естетичною або історичною цінністю. Наприклад, печера Мармурова у Криму, Кам'яна могила (смт Мирне Запорізької обл.). Вітчизняними вченими не розроблено єдиної (остаточно узгодженої та загальноприйнятої) схеми туристичного районування території Ук- раїни. Натомість, існує безліч проектів, підготов- лених авторськими колективами спеціалізованих науково-дослідних установ (НДПІ містобуду- вання, Інституту туризму ФПУ, Діпромісто та ін.) й окремими вченими (М. П. Крачило, О. О. Бей- дик, Д. М. Стеченко та ін.). Однією з найобгрун- тованіших і раціональних є схема туристичного районування території України (у розрізі турис- тичних регіонів) розроблена доктором архітек- тури, професором Т. Ф. Панченко [17]. Туристичні регіони визначено на основі еко- номічного, рекреаційного та етнографічного районування України з урахуванням фізико- географічних особливостей та адміністративно- територіального поділу. 1. Карпатський туристичний регіон – у складі Закарпатської, Івано-Франківської, Львів- ської та Чернівецької областей. Має надзви- чайно потужний ресурсний потенціал для роз- витку туризму в усі пори року, створено переду- мови для формування міжнародних систем туризму на прикордонних територіях. Є місцем притягання значних внутрішніх та іноземних ту- ристичних потоків. Спрямованість туризму – універсальна, тобто комплексного характеру, з цілорічним функціонуванням туристичних під- приємств і закладів. Діапазон туристичних про- позицій є найдиверсифікованішим серед усіх туристичних регіонів України. Визначено пріо- ритетним у контексті перспективного розвитку туризму в Україні. 2. Поліський туристичний регіон – у складі Волинської, Житомирської та Рівненької облас- тей. Спеціалізується на обслуговуванні вітчизня- них туристів з інших регіонів країни та місцевого туристичного контингенту. Достатньо активними є прикордонні туристичні обміни (особливо з су- сідніми Польщею та Білоруссю). Перспективним є розвиток сільського зеленого туризму (пере- важно на озерних комплексах Волині та Рівнен- щини) та формування пізнавальних екскурсійних програм на базі історико-культурної спадщини Луцька, Володимира-Волинського, Берестечка, Дубно, Житомира, Бердичева та ін.). 3. Подільський туристичний регіон – у складі Вінницької, Тернопільської та Хмель- ницької областей. Перспективний для розвитку пізнавального, оздоровчо-спортивного та сіль- ського зеленого туризму. Активно відвідується вітчизняними та іноземними туристами (пере- важно у весняно-літньо-осінній період). Уні- кальні печерні комплекси Поділля є важливою передумовою розвитку спелеотуризму (загаль- ноєвропейського масштабу). Найпопулярні- шими серед туристів та екскурсантів є природні та історико-культурні пам'ятки Почаєва, Кре- менця, Вишнівця, Збаража, Зарваниці, Сатанова, Кам'янця-Подільського, Бакоти, Меджибожа, Вінниці, Немирова, Хмільника, Тульчина та ін. 4. Придніпровський туристичний регіон – у складі Дніпропетровської, Київської, Кіровог- радської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської областей. Значний ресурсний потенціал, вигідне географічне розташування, безпосередній зв’язок з іншими туристичними регіонами визначають його провідне місце у розвитку цілісної системи туризму в Україні. Ядром регіону є столиця України – Київ, визнаний туристичний центр європейського значення, де створено умови для розвитку пізнавального, ділового та інших видів туризму. Значне місце у формуванні круїзних маршрутів посідає головна водна артерія Ук- раїни – р. Дніпро. Загальновизнаними туристич- ними центрами регіону є Київ, Полтава, Чернігів, Переяслав-Хмельницький, Чигирин, Умань, Канів, Новгород-Сіверський, Батурин та ін. 5. Слобожанський туристичний регіон – у складі Луганської, Харківської, Сумської облас- тей. Незважаючи на наявність атрактивних при- родних об'єктів та історико-культурних пам'яток, спеціалізується, головним чином, на організації місцевого відпочинку та туризму, є місцем фор- мування виїзного туристичного потоку до інших регіонів України та за кордон. Головне завдання – створення позитивного туристичного іміджу, ви- робництво конкурентноспроможного туристич- ного продукту та просування його на вітчизняний та міжнародний ринки туристичних послуг. Головним туристичним центром є Харків (пізнавальний, діловий туризм). Актуальною є популяризація серед широкого туристичного за- галу таких центрів туризму як Харків, Суми, Глу- хів, Путивль, Тростянець, Охтирка, Чугуїв та ін. 6. Азовсько-Чорноморський туристичний регіон – у складі Автономної Республіки Крим, Донецької, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей. Посідає чільне місце в Україні та Європі за своїм туристичним потен- ціалом, має реальні перспективи входження до міждержавних систем туризму, зокрема, країн Чорноморського басейну та півдня Європи. Спе- ціалізується на пізнавальному та оздоровчо- спортивному туризмі, організації екскурсійного обслуговування. Головне завдання – пом'як- шення чинника сезонності (особливо в зимово- весняний період), залучення інвестицій та реалізація інфраструктурних проектів. Таким чином, туристичне районування тери- торії України відкриває можливість раціональ- ного використання ресурсного потенціалу, визначення типології туристичних підприємств і організацій, формування територіальних сис- тем туризму, комплексного планування розвитку вітчизняної туристичної сфери. У підсумку важливо зазначити, що туристич - не краєзнавство є продуктом тривалого історич- ного розвитку, результатом взаємодії та співпраці краєзнавчого руху та туристично-екскурсійної ді- яльності, стало нині невід'ємною й органічною складовою вітчизняного краєзнавства. 3/4 ’2015Сергій Попович К Р А Є З Н А В С Т В О 122 Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання 123 1. Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січин- ський. – К.: Довіра, 1992. – С. 28, 30-32. 2. Там само. – С. 48-50. 3. Єсюнін С. Історія двох мандрівок / С. Єсюнін // З історії вітчизняного туризму: Збірник наукових статей. – К., 1997. – С. 9-12. 4. Лугова О. І., Попович С. І. Туристичне краєз- навство як напрям загального краєзнавства України: питання теорії та генези / О. І. Лугова, С. І. Попович // Туристично-краєзнавчі дослідження. Вип. 5. – К., 2004. – С. 14. 5. Там само. – С. 14-15. 6. Там само. – С. 16-17. 7. Кислова Н. Б. І. Петр – організатор шкільного туризму в кінці ХІХ- на початку ХХ ст. / Н. Б. Кис- лова // Туристично-краєзнавчі дослідження. Вип. 1: Матеріали ІІІ Всеукраїнської конференції «Туризм в Україні: економіка та культура» (Світязь, 9-10 ве- ресня 1998 р.) – У двох частинах. – К.: «КМ-Трей- динг», 1998. – Частина друга. – С. 158. 8. Лугова О. І., Попович С. І. Туристичне краєзнав- ство як напрям загального краєзнавства України: пи- тання теорії та генези / О. І. Лугова, С. І. Попович // Туристично-краєзнавчі дослідження. Вип. 5. – К., 2004. – С. 18. 9. Пынин А. А. Паломничество и путешествия в старой письменности / А. А. Пынин // Вестник Европы. – 1986. – Кн. 8. – С. 718. 10. Луцький Я. В. Історія туризму в Галичині до 1939 р. / Я. В. Луцький // З історії вітчизняного ту- ризму: Збірник наукових статей. – К., 1997. – С. 69, 71. 11. Копелев Л. Масова екскурсія Харківських ро- бітників до Києва / Л. Копелев // Культробітник. – 1928. – № 20. – С. 41-42; Златопольський З. Масова екскурсія до Києва / З. Златопольський // Культробіт- ник. – 1929. – № 10. – С. 24-25; Підготовка організа- торів туризму та екскурсій // Культробітник. – 1929. – № 7. – С. 14-15. 12. Северинов В. Ф. Картографія туризму в Ук- раїні (історико-біографічний огляд: 1918-1990 рр.) / В. Ф. Северинов // Туристично-краєзнавчі дослід- ження. Вип. 3. – К.: ЧП Ільченко, 2000. – С. 269. 13. Попович С. І. Висвітлення історико-краєзнав- чих матеріалів у туристично-інформаційних видан- нях (1960-1980-ті рр.) / С. І. Попович // З історії вітчизняного туризму: Збірник наукових статей. – К., 1997. – С. 266. 14. Поточний архів ПрАТ «Укрпрофтур»: Отчет о научно- исследовательской работе по теме: «Обоб- щить опыт современной организации туризма в УССР и определить перспективы его развития». – К., 1998. – С. 19. 15. Там само. – С. 21. 16. Підраховано автором. 17. Панченко Т. Ф. Туристичне середовище: архі - тектура, природа, інфраструктура / Т. Ф. Панченко. – К.: Логос, 2009. – С. 77-136. Джерела та література Сергей Попович Туристическое краеведение: генезис, методология, задачи В статье освещен процесс становления туристского краеведения как отдельного направления об- щего краеведения, определены его методологические основы, проанализирован ресурсный потенциал отечественного туризма и проблемы туристского районирования территории Украины. Публикуется в виде апробации раздела «Туристское краеведение» учебного пособия «Основы краеведения». Ключевые слова: краеведение, туризм, экскурсия, туристское краеведение, туризмоведение, туристское районирование. Sergyi Popovych Tourist local lore studies: genesis, methodology, tasks The article highlights the process of maturing tourist local lore studies as a separate direction in the general local lore science. There has been defined its methodological basis and there have been analyzed the resource potential of domestic tourism and the problems of dividing Ukraine’s territory into tourist regions. It is published as a probing version of the chapter “Tourist Local Lore Studies» in the course-book “Fundamentals of Tourist Local Lore Studies». Key words: local lore studies, tourism, excursion, tourist local lore studies, tourism science, tourist regions.

Туристичне краєзнавство: генеза, методологія, завдання

Institution

Ähnliche Einträge