Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)

У статті розглядаються питання реорганізації діяльності Полтавського губернського відділу ДПУ з березня 1922 р. Аналізуються організаційні і структурні зміни губернського органу державної безпеки більшовицької держави, стан матеріального забезпечення його підрозділів, взаємодія з партійними і вла...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2015
Автор:	Бабенко, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2015
Назва видання:	Краєзнавство
Теми:	Історія України у світлі регіональних досліджень
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168735
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 206-214. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-168735
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1687352020-05-09T01:26:16Z Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) Бабенко, Л. Історія України у світлі регіональних досліджень У статті розглядаються питання реорганізації діяльності Полтавського губернського відділу ДПУ з березня 1922 р. Аналізуються організаційні і структурні зміни губернського органу державної безпеки більшовицької держави, стан матеріального забезпечення його підрозділів, взаємодія з партійними і владними органами. Акцентована увага на якісних характеристиках кадрового складу. В статье рассматриваются вопросы реорганизации деятельности Полтавского губотдела ГПУ с марта 1922 г. Анализируются организационные и структурные изменения губернского органа государственной безопасности, состояние материального обеспечения его подразделений, взаимодействие с партийными и властными органами. Акцентировано внимание на качественных характеристиках кадрового состава. This article considers the questions of DPU Poltava regional section activity reorganization beginning from March 1922. Organizational and structural changes in the regional security service body, the situation with its divisions’ procurement, cooperation with party and state bodies are analysed. The main attention is devoted to the quality characteristics of personnel. 2015 Article Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 206-214. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168735 94(477.54) uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія України у світлі регіональних досліджень Історія України у світлі регіональних досліджень
spellingShingle	Історія України у світлі регіональних досліджень Історія України у світлі регіональних досліджень Бабенко, Л. Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) Краєзнавство
description	У статті розглядаються питання реорганізації діяльності Полтавського губернського відділу ДПУ з березня 1922 р. Аналізуються організаційні і структурні зміни губернського органу державної безпеки більшовицької держави, стан матеріального забезпечення його підрозділів, взаємодія з партійними і владними органами. Акцентована увага на якісних характеристиках кадрового складу.
format	Article
author	Бабенко, Л.
author_facet	Бабенко, Л.
author_sort	Бабенко, Л.
title	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
title_short	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
title_full	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
title_fullStr	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
title_full_unstemmed	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
title_sort	полтавський губернський відділ дпу: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Історія України у світлі регіональних досліджень
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168735
citation_txt	Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) / Л. Бабенко // Краєзнавство. — 2015. — № 3-4. — С. 206-214. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Краєзнавство
work_keys_str_mv	AT babenkol poltavsʹkijgubernsʹkijvíddíldpudíâlʹnístʹpíslâreformi1922roku1920tíroki
first_indexed	2025-07-15T03:30:36Z
last_indexed	2025-07-15T03:30:36Z
_version_	1837682116728455168
fulltext	Роль і місце радянських органів державної безпеки в управлінській структурі органів радянської влади останнім часом все більше привертають увагу сучасних істориків. У моно - графіях і статтях В. Кульчицького, Ю. Шаповала, Р. Подкура, Д. Ведєнєєва, С. Кокіна, О. Бажана, В. Золотарьова та інших порушувалися питання витоків політичного терору, інструментом якого стали органи державної безпеки. Опубліковано великий масив документальних матеріалів, пов’я - заних з реалізацією репресій, а також зроблено спробу систематизувати бібліографію політич- них репресій в Україні упродовж 1917–1980-х рр. в однойменному бібліографічному покажчику, впорядкованому О. Рубльовим, Р. Подкуром, Л. Шевченко, С. Калитко. Одним з перспектив- них завдань досліджень у цій галузі є, на наш по- гляд, вивчення регіональних аспектів створення, становлення, діяльності чекістських струк тур та їх підрозділів, а також компаративістський підхід у визначенні загальних закономірностей і регіо- нальної специфіки їх функціонування. Цій меті й підпорядкована дана стаття. Предметом до- слідження авторка обрала період 1920-х рр. у ді- яльності Полтавського губвідділу Державного політичного управління (ДПУ), утвореного в березні 1922 р. й налаштованого на перехід від «надзвичайщини» до інтегрування в правове поле радянської системи. Завершення періоду «червоного терору» не означало припинення боротьби більшовицької партії з наявною та уявною опозицією в УСРР та на Полтавщині. Репресивні органи продовжува - ли виконувати роль «караючого меча», керуючись винятково партійними директивами, рішеннями ЦК партії і його політбюро. Ще в лютому 1919 року ЦК РКП(б) наголошував, що надзвичайні комісії (рос. – ЧК) «…створені, існують і діють лише як прямі органи партії, за її директивами і під її контролем» [12, с. 95]. На цьому ж акцен- тував увагу й голова ДПУ УСРР В. Балицький після його обрання в 1927 р. кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б)У: «…апарат ДПУ повинен беззастережно виконувати волю Цен- трального комітету, яка передається через мою голову. Якщо є наказ стріляти у натовп, неза- лежно від того, хто б там не був, – відмовитесь – розстріляю усіх… Центральному комітету партії потрібен міцний, монолітний апарат, що виконує волю партії» [19, с. 95]. Організаційно-статутні документи також пе - ре конливо ідентифікують спецслужби як елемент реалізації ідеологічної доктрини більшовиків. Зокрема у звіті за перші чотири роки діяльності виділялися кілька принципових факторів, що лежали в основі їх створення: «правильне розу- міння ними класової боротьби класової дер- жави», усвідомлення того, що «всяка держава є апарат насилля», «загострення ситуації та необ- хідність придушення контрреволюції», «недос- татня свідомість народних мас…, ще просякнута старим духом» [14, с. 274]. Лідер більшовиків В.Ленін уточнював, що партії потрібен такий орган диктатури пролетаріату, котрий би «… знав кожний крок змовників» і міг би «репресією не- щадною, швидкою, негайною, що спирається на співчуття робітників і селян» призупинити всі заколоти контрреволюції [18, с. 6]. Більшовицька партія визначала також на- прями політичних репресій. Так, ворогами ого- лошувалися цілі суспільні верстви нового соціалістичного суспільства – заможне селян- ство, духовенство, дореволюційна інтелігенція, представники небільшовицьких партій, ідеологи та прихильники ідеї української державності тощо. В атмосфері роздмухування класової во- рожнечі навколо чекістів створювався ореол ге- роїзму, революційної романтики, їх особливої УДК 94(477.54) Людмила Бабенко (м. Полтава) Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки) У статті розглядаються питання реорганізації діяльності Полтавського губернського відділу ДПУ з березня 1922 р. Аналізуються організаційні і структурні зміни губернського органу державної безпеки більшовицької держави, стан матеріального забезпечення його підрозділів, взаємодія з партійними і владними органами. Акцентована увага на якісних характеристиках кадрового складу. Ключові слова: Державне політичне управління, Полтавський губернський відділ ДПУ, В. Балицький 206 місії в державі диктатури пролетаріату, імідж ор- ганів, що послідовно захищають державні інтер- еси та володіють особливими професійними якостями. Наприклад, секретар партійної ячейки Полтавського губвідділу ВУЧК І. Миронов уявляв це так: «Український чекіст повинен мати особ- ливий нюх і, вийшовши вранці на вулицю, пови- нен встановити, чим пахне місто» [16, арк. 8]. Вплив спецслужб на всі без винятку сторони суспільного життя невпинно зростав. Причому радянська історіографія зображувала це як істо- рично виправдану тенденцію, особливо у кон- тексті сталінської тези про загострення класової боротьби при соціалізмі. Як зазначає відомий іс- торик Ю.Шаповал, і сама більшовицька партія значною мірою контролювалася спецслужбами. Вчений покликається на слова лідера партії лівих есерів М. Спиридонову, яка спрогнозувала цю зміну акцентів, перебуваючи під арештом у 1918 році. У відкритому листі до ЦК РКП (б) вона попереджала, що більшовики теж «скоро опиняться в руках надзвичайки» [20, с. 7]. Отже природа і витоки жорстких форм сус- пільного антагонізму в період становлення біль- шовицької влади були зумовлені втіленням у життя класової ідеології більшовицької партії та необхідністю мати апарат насилля в суспільстві, де правляча партія не володіла абсолютною підтримкою. С.Кульчицький з цього приводу зауважує, що «органи насилля у вигляді ВЧК- ОДПУ-УДБ-НКВС були безпосереднім продов- женням партійних структур» [11, с. 256]. Уже в 1921 р. стало очевидним наростання невдоволення в республіці вакханалією терору органів ВУЧК і зловживанням їх необмеженими повноваженнями. Наприклад, голова Одеського губвиконкому Я.Н. Дробніс виступив із заявою на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 24 червня 1921 року, в якій звертав увагу, що на місцях партійно-державний апарат не має на них нія- кого впливу: коріння зла голова губвиконкому вбачав у тому, що: «ЧК – формально відділ губвиконкому, але є по суті фактичною владою, яка має у своєму розпорядженні необмежені ма- теріальні засоби, в її безпосередньому віданні значна військова сила, їй надане повне право перерозподілу всередині губернії працівників- комуністів по своїх організаціях, не ставлячи до відома губком, тобто те, чим не користується ні голова губвиконкому, ні президія в цілому» [11, с. 254]. Вихід, на його думку, полягав у підпорядкуванні губвідділів ЧК президії губви- конкому. Політбюро погодилося винести пору- шене питання на обговорення пленуму ЦК КП(б)У, разом з тим у протокол внесена помітка: «Вказати т. Дробнісу, що в теперішній час наша політика щодо ЧК залишається без змін». На думку С. Кульчицького це означало, що керів- ництво КП(б)У не збиралося вступати в конфлікт з партійним центром і органами держбезпеки. Однак, уже в грудні 1921 р. Москва сама іні- ціювала перегляд функцій і повноважень ВЧК. При цьому її місце в партійно-радянській ієрар- хії лишалося недоторканним. Головні напрями реорганізації були сформульовані В. Леніним, котрий пропонував «звузити компетенцію ВЧК, звузити право арешту, призначити місячний строк для загального проведення справ, поси- лити суди, обговорити питання про зміну назви, підготувати і провести через ВЦВК загальне по- ложення про зміни в розумінні серйозних пом’якшень». Ці питання розглянув ІХ Всеро- сійський з’їзд Рад. У радянській Україні, яка ішла у фарватері більшовицького центру, реорганізація ВУЧК розпочалася в березні 1922 р. 22 березня на під- ставі рішень ІХ Всеросійського з’їзду Рад була прийнята постанова ВУЦВК «Про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про орга- нізацію Державного політичного управління». ДПУ створювалося при Наркоматі внутрішніх справ (НКВС), а голова ДПУ одночасно призна- чався і наркомом НКВС. Ним став Василь Ман- цев, котрий до цього очолював ВУЧК, а з 1924 до 1937 р. – Всеволод Балицький. Зберігалася підпорядкованість російському центру – голова ДПУ УСРР вважався повноважним представни- ком ОДПУ в Україні. Важливе значення для з’ясування характеру наступних процесів має розгляд функцій і меж компетенції органів ДПУ. До них належали: попередження і придушення відкритих контрре- волюційних виступів як економічних, так і полі- тичних, боротьба з бандитизмом і збройними повстаннями, розкриття контрреволюційних ор- ганізацій та осіб, діяльність яких спрямована на підрив економіки господарчого життя Респуб- ліки, охорона державних таємниць і боротьба зі шпигунством…» тощо [13, с. 44-45]. Радянська історіографія переконувала чита- чів у тому, що після реформи органи ДПУ розв’язували переважно політичні завдання і не Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920- ті роки) 207 користувалися правом позасудових дій. Проте С. Кульчицький наводить витяг з цілком таєм- ного рішення політбюро ЦК КП(б)У від 14 квітня 1922 р. по доповіді В.М. Манцева про по- вноваження ДПУ в галузі позасудових розправ: «Надати Д.П.У. право безпосередньої розправи і винесення з відому президії ВУЦВК позасудових вироків, аж до вищої міри покарання, у справах: всякого роду злочинах співробітників Д.П.У. і його органів; про осіб, викритих у збройних гра- бунках, карних злочинах і рецидивістів, затри- муваних зі зброєю в руках на місці злочину; про учасників збройних виступів або контрреволю- ційних організацій, які мають на меті насиль- ницьке повалення радянського ладу» [11, с. 257]. Отже, чекістам дозволялося самим приймати рі- шення про розгляд справ арештованих громадян у судовому чи позасудовому порядку і на влас- ний розсуд визначати суть «антирадянської ді- яльності» і ступінь її небезпеки. У наступних документах Раднаркому УСРР уточнювався перелік функцій, покладених на ДПУ: – збирання інформації та інформування від- повідних державних установ щодо політично та економічної контрреволюції; – агентурний нагляд за злочинними або пі- дозрілими особами, групами та організаціями на території УСРР та за кордоном; – видача дозволів на виїзд за кордон і в’їзд в УСРР чужоземних та російських громадян; – перегляд поштово-телеграфної та іншої ко- респонденції, як внутрішньої, так і закордонної; – здійснення з метою розшуку арештів, об- шуків, виїмок і витребування довідок, відомос- тей, виписок з ділових патерів, звітів і доповідей; – придушення за допомогою військ ДПУ збройних контрреволюційних і бандитських ви - ступів; – здійснення дізнань і спрямування справ про розкриті злочинні дії для слухання в судових органах; – реєстрація викритих і запідозрених у зло- чинних діяннях осіб; облік неблагонадійного адміністративного і керівного персоналу в дер- жавних установах, промислових підприємствах, командного і адміністративно-господарчого складу Червоної армії; – реєстрація і підсумування ненормальних явищ життя УСРР з метою виявлення їх причин і наслідків. Неважко помітити, що в руках спецслужб сконцентрувалися могутні важелі, котрі дозво- ляли тримати під контролем не тільки політичну ситуацію в країні, але й особисте життя її громадян. Поряд з цим, як наголошував співро- бітник радянських спецслужб П. Судоплатов, помітно зростає роль «інформаційно-аналітич- ного обслуговування керівництва країни»: «Без відповідного висновку ОДПУ-НКВС-МДБ про «фактичний стан справ», за висловом Леніна, керівництво, як правило, не приймало ніяких рішень з кардинальних питань внутрішньої і зовнішньої політики» [15, с. 16-17]. Разом з тим, у звіті ДПУ УСРР за першу половину 1922 р. відзначалася небезпечна тенденція в рядах че- кістів у зв’язку з реорганізацією – «демобіліза- ційні настрої». У телеграмі ЦК КП(б)У від 10 березня висловлювалася стурбованість чутками про «скасування ЧК», «зменшення значення ЧК» і запевнення, що «Як бойовий орган проле- тарської влади, особливо на Україні, у зв’язку з очікуваним навесні посиленням бандитизму, ЧК повинна мати постійну підтримку партії. ЦК пропонує категорично боротися з демобілізацій- ними настроями і не переводити на іншу роботу основних співробітників ЧК. В центрі вжива- ються заходи по створенню секретного фонду для потреб ЧК» [9, арк. 6]. На Полтавщині процес реорганізації відбу- вався у відповідності з директивними докумен- тами. Серед співробітників губвідділу теж мали місце «ліквідаторські настрої», котрі довелося долати керівництву губвідділу. 15-17 травня 1922 р. в Полтаві пройшов з’їзд президії губвід- ділу ДПУ. У його роботі взяли участь начальник губвідділу Е. Лінде, його заступник О. Забо- ренко, начальники відділів Алдухов, Сунне, Бе- рестовський, начальник господарської частини і секретар губвідділу Копелевич, а також уповно- важені повітових відділів ДПУ. На порядку ден- ному стояло три питання: «1) Про скасування ВУЧК і створення органів ДПУ (доповідач Е. Лінде). 2) Становище у Полтавській губернії (доповідач О. Заборенко). 3) Доповіді уповнова- жених про стан справ на місцях». У доповіді Е. Лінде йшлося про істотні зміни у функціях співробітників ДПУ, а саме скасування «політ- трійок» і вироків у позасудовому порядку, до- тримання термінів розгляду справ і передачі їх у судові інстанції. «З цього моменту повітові від- діли губвідділу ДПУ ніяких операцій здійсню- 3/4 ’2015Людмила Бабенко К Р А Є З Н А В С Т В О 208 вати не повинні, останні своєчасно інформують про наявність справ Губвідділ і з санкції остан- нього вони проводяться або спеціальними упов- новаженими Губвідділу, або через міліцію у випадку екстренної потреби», – наголосив він. Намічалися також пріоритетні напрямки опера- тивної роботи – контроль за діяльністю різнома- нітних політичних партій, посилення боротьби з технічною контрреволюцією та посадовими злочинами. Аналізуючи ситуацію в губернії і завдання, що з неї випливають, О. Заборенко підкреслив, що до цього часу не вдалося ліквідувати по- встанський рух, продовжують існувати «банди кримінального характеру з політичним забар- вленням», але, як оптимістично констатував до- повідач, масової підтримки з боку селян вони вже не мають: «Активно політичний бандитизм в губернії відсутній. Кримінальний дрібний бан- дитизм розвивається» [7, арк. 1 зв.]. Вирішити питання безперервного надход- ження потрібної інформації через агентурну мережу, як і створення самої мережі, чекісти спробували методом директивного тиску. На- чальник губвідділу Е. Лінде 15 липня 1922 р. на- діслав секретареві Полтавського губкому партії лист з поміткою «Цілком таємно. Особисто.». Покликаючись на постанову ЦК КП(б)У, з якою ознайомлений губком, Е. Лінде нагадує, що «кож- ний член партії зобов’язаний бути секретним співробітником губвідділу ДПУ, що й прово- диться в життя губвідділом». Але в цій роботі, – скаржився він, – існують різні труднощі: «Багато хто з різних недостатніх мотивів намагається якимось чином позбутися цих обов’язків, а деякі, заповнивши анкету, вважають, що вже з губвід- ділом покінчено і існують лише на папері, не з’являючись у вказані конспіративні центри». «Якщо таке ставлення існує з боку комуністів, то здавалося б, що говорити про безпартійних», – зауважує головний губернський чекіст, але тут же наводить парадоксальний факт. Виявляється, навпаки, «…безпартійні себе виправдовують. Різниця лише в тому, що безпартійні, звичайно політично благонадійні, оплачуються за дачу тих або інших важливих для губвідділу даних, … а комуністи зобов’язані це робити внаслідок своїх переконань як члени партії, не вимагаючи за це винагороди». У листі пропонувалися і способи впливу на незговірливих комуністів. Начальник губвідділу ДПУ просить санкції губкому самим чекістам застосувати до них «ад- міністративні заходи покарання», або ж «свого роду підтягування перенести за розпоряджен- ням губкому на парторганізацію…, щоб персо- нально, шляхом переконання і в порядку партійної дисципліни все-таки змусити працю- вати» [8, арк. 41-41 зв.]. 16 вересня 1922 р. до цього ж питання повер- нулися учасники засідання Полтавської губерн- ської військової наради (протокол № 11) у складі її голови Лихоманова, заступника губернського продкомісара Корнєєва, заступника губвідділу ДПУ Заборенка, начальника міліції Соломка, секретаря губвиконкому Фарбера. В ухвалі з пи- тання про становище у губернії, яке загалом ви- знали задовільним, вказувалося на необхідність ДПУ посилити на місцях освідомлювальний апарат, а також «просити губвиконком виділити 1 мільярд карбованців для посилення освідом- лювальної роботи органів міліції і 1 млрд з тією ж метою для Держполітуправління» [8, арк. 64]. Тоді ж було оголошено двотижневик допомоги голодуючим та вилучення коштовностей із цер- ков та молитовних будинків. Предметом обговорення також стали пи- тання агентурно-оперативної роботи чекістів: «Необхідність відмови від попередніх способів боротьби з контрреволюцією шляхом здійснення масових операцій, викликала перехід до більш витончених методів роботи, шляхом більш ре- тельного освідомлення, перенесення центру ваги на постановку інформації, розробки (аген- турної – Л.Б.), вивчення і обліку, перетворення пасивної реєстрації осіб і партій у активну, пов’язану з розробкою, зміна в системі вербу- вання освідомлювачів, при залученні яких го- ловна увага звертається на якісне покращення їх складу. Удосконалення агентурної розробки дає можливість здійснювати ліквідацію лише після детального вивчення організації і причетних до неї осіб, не порушуючи правових норм, встанов- лених декретами Радянської Влади» [9, арк. 5]. Полтавський губвідділ ДПУ після реоргані- зації був віднесений до 3-ї категорії, а це озна- чало скорочення фінансування і штату на 117 осіб. Самі чекісти своє матеріальне забезпечення характеризували як «дуже погане». За новою структурою губвідділ поділявся на загально- адміністративну частину (ЗАЧ) та секретно-опе- ративну (СОЧ). До ЗАЧ належали господарське відділення, зв’язок, загальна канцелярія і стіл Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920- ті роки) 209 особового складу. СОЧ складалася з підрозділів, які іменувалися групами, – військової, контрроз- відувальної, економічної, інформаційно-агентур- ної, реєстраційної. Окремий підрозділ становила група військово-політичної цензури у складі 6 осіб. Станом на 1 липня 1922 р. на Полтав- щині діяв губернський відділ, Костянтиноград- ське повітове відділення, а в дев’яти повітах – уповноважені губвідділу ДПУ [9, арк. 14]. Ад- міністративна реформа 1923 р. спричинила реорганізацію останніх у окружні відділення. Упродовж кількох років відбулося істотне скоро- чення чисельності чекістів, що було зумовлене реорганізацією, подоланням масового повстан- ського руху і розформуванням значної кількості військових частин ДПУ. Скорочення торкнулося й оперативного скла - ду. Одним з найболючіших питань залишався його якісний складник. Останнє брала до уваги атестаційна комісія, яка займалася чисткою тери- торіальних органів ДПУ. В результаті по Україні було звільнено 2198 осіб, з них 29 – на Полтав- щині [9, арк. 16]. Офіційна радянська історіо - графія стверджувала, що серед співробітників територіальних органів спецслужб абсолютну більшість становили комуністи з пролетарським соціальним корінням. Однак статистичні дані 1922 р. свідчать, що у штаті Полтавського губвід- ділу ДПУ разом зі збройними формуваннями на- лічувалося 1435 чоловік, з них тільки 549 були комуністами. За соціальним походженням з 210 співробітників губвідділу 30 походили з робітни- ків, 36 – з селян, 100 – службовців, 42 – колишні учні та студенти, 1 – чиновник, 1 – колишній офі- цер царської армії. З родини латиського дрібного службовця походив і один з перших начальників губвідділу Едмунд Лінде [9, арк. 16]. Невисоким був і освітній рівень чекістів. Тривалий час серед них навіть побутувало хизу- вання власним неуцтвом, як рисою, що відрізняла їх від буржуазії. Так у 1922 р. серед очіль ників та співробітників підрозділів губвідділу лише 3 мали вищу освіту, 85 – середню, 87 – початкову, 27 – домашню, близько 10 – зовсім неписьменні [1, с. 7]. Оцінити загальний рівень мовної гра- мотності чекістів дає можливість ознайомлення з архівними документами – автографами, котрі належать до службової, нормативної, проце- суальної документації спецслужб. Прикметними її рисами є абсолютне домінування вживання російської мови, незнання орфографічних та сти- лістичних норм правопису, а українська мова на письмі виглядала розмовним суржиком, попри іс- нування спеціальних курсів у період українізації. Керівництво ДПУ якщо й звертало увагу на необхідність поглиблення знань у певних галу- зях, то, насамперед, підпорядкувало їх удоскона- ленню оперативно-слідчої майстерності кадрів. Наприклад, В. Балицький, роз’яснюючи підлег- лим у липні 1937 року чергові завдання бо- ротьби з контрреволюцією, акцентував увагу на політичному мімікруванні «ворога» в нових умовах. Тому, – повчав він, – «щоб вести слід- ство, треба бути підкованим. Для цього треба чи- тати не тільки партійну літературу, але треба й белетристику читати, щоб загальний кругозір був ширшим. Для цього взагалі треба бути значно культурнішими», щоб протиставити во- рогу «більш тонку і ажурну роботу». Разом з тим голова ДПУ, який сам незабаром опиниться серед жертв цієї «роботи», висловив стурбова- ність амбіційністю молодих співробітників, котрі вважають, що й без додаткових знань «ворог при одному погляді на нього розко- леться» [1]. Загалом дослідження проблеми дає підстави зробити висновок, що констатація ос- таннього є закономірним наслідком тривалого використання органів держбезпеки в якості ін- струменту розправи над політичними супротив- никами та їх вседозволеності. Припускаємо, що керівництво країни було здебільшого зацікав- лене у збереженні невисокого освітньо-культур- ного рівня чекіста середньої і нижньої ланок системи, оскільки це полегшувало політичне зомбування кадрів. Зокрема, В. Балицький на на- раді, всупереч висловленим вище закликам до удосконалення інтелектуального потенціалу, на- гадував її учасникам: «… ворог зізнається не тому, що ми такі розумні і здібні, а тому, що коли він дивиться на тебе, а ти носиш високе у нас в країні звання чекіста, – він відчуває за тобою силу радянської влади, диктатури пролетаріату, і він тобі зізнається». Головна увага приділялася належному рівню політичної грамотності чекістів, про що свідчать результати роботи перевіряючих трійок Полтав- ської губернської контрольної комісії за 1924– 1925 рр. Вони займалися вивченням стану партійних осередків окружних відділень ДПУ і міліції, переглядом персональних справ співро- бітників та особистими співбесідами з ними, в результаті чого робилися певні висновки, аж до 3/4 ’2015Людмила Бабенко К Р А Є З Н А В С Т В О 210 «вичищення» з рядів партії та органів ДПУ. Так, з доповіді комісії про стан політнавчання в пар- тячейці губміліції постає невисокий інтерес до проблем теорії комунізму – з 235 співробітників школу політграмоти добровільно відвідували тільки 20. У висновках наголошувалося, що «до найбільш негативних явищ у стані ячейки слід віднести політичну неграмотність половини її членів» [5, арк. 13, 13 зв., 14]. Ще більшу увагу питанню оволодіння тео- рією марксизму-ленінізму комісія приділяла при перевірці партійної організації губвідділу ДПУ. До протоколу заносилися результати персональ- ної співбесіди, характеристика комуніста, ви- дана бюро окружкому партії, та рекомендації перевірочної трійки. Наприклад, щодо начальника Красноградського окружного відділення ДПУ І.П. Альошина констатувалося: «Політграмота – в міжнародному і внутрішньому становищі респуб- ліки в курсі, історію партії, конституцію, політ - економію знає добре, по політграмоті можна віднести не нижче 3-ї групи. … Однозначно за- лишити в партії». Разом з тим окремим чекістам рекомендували «поглибити політзнання», «по- збавитися залишків старої ідеології» , «погли- бити зв’язок з працюючими масами» тощо [4, арк. 50, 51, 52]. Траплялися й окремі «недоречності» в знан- нях чекістів, котрі не співпадали з більшовиць- кими поглядами, і фіксувалися в протоколах. Так, члени комісії пропонували «категорично, в найкоротший термін ліквідувати політнеграмот- ність» оперативним співробітникам Я.Г. Гудзю і Й.М. Сегалю [3, арк. 3 зв., 4 зв.]. Отже, механічне засвоєння чекістами марксистсько-ленінських догм відкривало можливості маніпулювання кад- рами спецслужб у політичних цілях. Особовий склад останніх формувався зде- більшого з людей молодого віку. Середній вік чекістів у 1920-х роках становив 25-30 років. Характерним прикладом може бути Полтав- ський губвідділ, де в 1922 році налічувалося 10 співробітників віком від 18 до 25 років і 70 – від 25 до 30 років. Переважна більшість із них мала ранній досвід участі в революційній боротьбі й організації терористичних актів, що сприяло де- гуманізації їх світосприйняття. Стурбованість керівництва надзвичайки знайшла відображення вже в наказі ВУЧК № 73 від 22 липня 1921 р. Автори документа завуальовано намагаються пояснити, чому вкрай небажано брати на службу молодь до 18 років, а дещо старшу – тільки в індивідуальному порядку. Молодь, мовляв, «на- дзвичайно вразлива у своїй психології, незміц- ніла ні ідейно, ні психологічно, потрапляє в обстановку…, що діє розкладницьки й на дорос- лих працівників… Використання членів Кому- ністичної спілки молоді в розвідувальних апаратах, в якості секретних співробітників і ос- відомлювачів, в якості комісарів при обшуках і т.д. ще більше загострює погані сторони роботи в ЧК для молодих товаришів» [20, с. 226-227]. Які саме «погані сторони» малися на увазі стає зрозумілим з інших документів. У роки «червоного терору» і громадянської війни голов- ним критерієм оцінки роботи чекістів була кіль- кість викритих і знищених ворогів революції, тому звичним явищем, на жаль, стала нещадна жорстокість. Так, після ліквідації у Криму в грудні 1920 р. близько 12 тисяч чоловік за підоз- рою в контрреволюції начальник Центрального управління надзвичайних комісії (Цупнадком) УСРР В. Манцев писав Ф. Дзержинському: «Тепер після Криму, ймовірно, і я дістану пріз- висько «кривавий». Ну, що ж робити. Таке пріз- висько від буржуа приємне» [10, с. 68]. Не менш вражаюче зізнання зробив Е. Лінде, котрий у віці 23 років очолив Полтавський губ- відділ ДПУ: «… внаслідок масових у минулому розстрілів» у нього на руці «утворилися мозолі» [3, арк. 1]. Загалом висновки перевірочної трійки Полтавської губернської контрольної ко- місії 1925 р. у складі її голови Чувиріна, члена президії Амелюженка, члена партячейки ДПУ Калміна і секретаря трійки Васильєва вказують на тривожні тенденції та їх масовий характер. Зокрема у детальних протокольних записах йдеться про те, що майже кожний співробітник страждає нервовими розладами, спровокованими участю в масових розстрілах. В.Я. Левоцький на- віть скаржився на те, що «через хворобливий стан нервів значно ослабла пам’ять, важко чи- тати», і він «охоче пішов би на партійну роботу», позаяк «робота в ДПУ не задовольняє внаслідок важкої обстановки» [3, арк. 3]. На відміну від нього, начальник губвідділу ДПУ з жовтня 1924 р. Д. Патрушев запевняв ко- місію: «7-річна практика в органах ЧК виробила в мені хорошого практичного співробітника. Цю роботу я люблю… Розстріли в ЧК на мене не впливали». Причиною ж своєї нервової виснаженості Патрушев називає «семирічне Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920- ті роки) 211 сидіння в царських тюрмах», де його багато били, і тепер він змушений інтенсивно лікува- тися. Члени комісії пройнялися чуйністю і за- протоколювали: «Відмітити хворобливий стан і необхідність енергійного лікування для поперед- ження втрати працівника» [3, арк. 3]. Деактуалізація принципів гуманізму руйну- вала не тільки психічне здоров’я, але й мораль виконавців кривавих розправ. Серед полтавських чекістів значних масштабів набули явища пияц- тва, етичного нігілізму, побутових і криміналь- них злочинів на грунті пияцтва тощо. Особливо шкодило іміджу органів ДПУ масове пияцтво як серед рядових співробітників, так і керівного складу. У грудні 1924 р. з цього приводу давав пояснення колишній начальник губвідділу ДПУ Едмунд Лінде. Він не приховував, що в Полтаві «вів широке особисте спілкування з багатьма вельми відповідальними працівниками, з якими часто вдома і випивали… ці товариші запросто зі мною випивали, а на завтра доносили про ці пиятики в ГКК. Я з ними порвав приватні зв’язки і спілкувався виключно з співробітни- ками ДПУ, з якими також доводилося випивати. Особливо багато став пити в 1923 році». Чекіст пояснював, що це зумовлювалося причинами різного характеру: «1) відсутність з боку ряду ке- рівних товаришів нормальних комуністичних стосунків; 2) методи стеження з боку окремих членів партії; 3) надзвичайно нервовий загаль- ний стан, внаслідок масових у минулому розстрі- лів, коли на руці утворилися мозолі; 4) сімейні негаразди, сварки з дружиною, з якою вирішив розлучитися з переїздом на нове місце роботи, і, нарешті, 5) походження з сім’ї інтелігента, де також бували пиятики» [3, арк. 1]. Очевидно, що в поясненнях Е. Лінде, який «у комісії поводив себе вельми нервово», причини і наслідки міня- лися місцями . Крім того, він визнає, що профі- лактичні бесіди мали короткочасний ефект. Догани і пропозиції «категорично позбави- тися» згубної алкогольної пристрасті були за- писані у висновках комісії щодо Е. Лінде, Б. Розенберга, В. Шерстньова та ще 53-х співро- бітників. У нетверезому стані чекісти допускали неконтрольовані дії. Згаданий В. Шерстньов дуже своєрідно боровся з релігійними забобонами своєї дружини, розстрілявши ікони у власному по- мешканні і спаливши їх потім у печі. Дружина після цього «особливо не протестувала», що й зрозуміло, і з того часу «ікон у квартирі немає» [3, арк. 2 зв.]. Шерстньов визнає, що «пияцтво компрометує і партію, і органи влади», однак теж мотивує залежність від згубної звички тим, що «специфічні умови роботи в органах ЧК сильно підірвали нервову систему». Порушення етичних норм дехто з чекістів дозволяв собі навіть у ході співбесіди з членами комісії. Наприклад, начальник Прилуцького ок- рвідділу ДПУ І.Г. Кротов надто грубо реагував на будь-які запитання членів комісії, кидаючи у відповідь: «Які у вас є підстави задавати мені такі питання», «Мене не піймаєш, я чекіст», «Мене не проведеш» тощо. Недивлячись на не- одноразові попередження голови комісії Чуви- ріна, що тут знаходяться члени партії, а не чекісти, і заклики до Кротова поводити себе на- лежним чином, той не заспокоївся. А його колега і член комісії Калмін зауважив, що «зарозумі- лість і хворобливе самолюбство у товариша Кротова виявляється і в роботі» [3, арк. 28]. Утім, з 81 розглянутого епізоду лише в од- ному ухвалили: «виключити з партії як баласт» С.М. Зільберта. Щодо інших бралися до уваги «пом’якшуючі обставини»: робітниче поход- ження, революційні заслуги, вірність партії, думка членів ячейки тощо. Корпоративний при- нцип професійної етики чекістів виключав будь- яку гласність в оцінці внутрішньої ситуації в органах держбезпеки. 13 серпня 1924 р. ВУЦВК і РНК УСРР за- твердили Положення про ДПУ УСРР. Воно ви- йшло з формального підпорядкування НКВС. Було законодавчо закріплено, що ДПУ діє при Раднаркомі України, а його голова (він же упов- новажений ОДПУ СРСР) входить до складу уряду з дорадчим голосом. Передбачалося, що ДПУ має виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а в своїй оперативній діяльності керува- тися директивами і розпорядженнями ОДПУ СРСР. Нагляд за справами, які порушувалися ДПУ УСРР, мав здійснювати прокурор через спеціально призначеного для цього помічника. Повноваження останнього визначалися окре- мими законодавчими актами. Однак між прокуратурою і органами ДПУ, як зазначає Ю. Шаповал, часто виникали непорозу- міння. Причому, саме чекісти зазвичай не бажали узгоджувати свої дії, не дотримувалися вимог прокурорського нагляду за ходом дізнання і слід- ства, за порядком утримання під вартою. Чекісти часом навіть не виконували вимоги надати ті чи 3/4 ’2015Людмила Бабенко К Р А Є З Н А В С Т В О 212 інші відомості, посилаючись на надзвичайну сек- ретність. У зв’язку з цим працівники прокура- тури змушені були неодноразово розтлумачувати межі їх компетенції. Однак, 14 лютого 1925 р. за підписом В. Балицького і М. Скрипника всім гу- бернським прокурорам і відділам ДПУ надійшов циркуляр, у якому підкреслювалося, що органи ДПУ, визнавши ту чи іншу справу особливо сек- ретною, мають право «вимагати, щоб ознайом- лення з нею здійснювалося самим Прокурором». Документ поширював це право не лише на справи дізнання, а й на циркуляри та інструкції ДПУ УСРР і губернських відділів ДПУ. Ю. Шаповал та В. Золотарьов звертають також увагу та те, що чекісти вибороли собі право у разі здійснення будь-яких правопору- шень не підлягати відкритому суду. 2 лютого 1924 р. заступник наркома юстиції і прокурор УСРР Рейхель, прокурор при Наркоматі юстиції Янський підписали циркуляр, у якому підкреслю- вали, що передання таких справ до народних і гу- бернських судів «призводить до розшифровки секретної роботи ДПУ», а тому рекомендувалося повертати їх «для здійснення подальшого слід- ства у відповідні органи», тобто в руки самих же чекістів. Характерно, що в цій процедурі до співробітників ДПУ прирівняли і секретних ін- форматорів. Так, 14 вересня 1929 р. у директиві Прокуратури УСРР підкреслювалося, що справи останніх підлягають суду Надзвичайної Сесії по службових злочинах на загальних підставах з іншими співробітниками ДПУ на підставі та- ємної постанови ВУЦВК від 10 жовтня 1928 р. [21, с. 80, 81]. Але багатьом взагалі вдавалося уникати покарання, як, наприклад, співробіт- нику Полтавського губвідділу Альберту Сунне. За вбивство людини поза виконанням службових обов’язків він був умовно засуджений на 1 рік, причому формулювання «убийство в запальчи- вости и раздражении» подавалося як пом’як- шуюча обставина. Він не був виключений з партії, не втратив роботу, не зустрів осуду, на- впаки відзначалися позитивні відгуки бюро пар- тячейки і начальника губвідділу Д. Патрушева. Виведення органів ДПУ та їх співробітників з-під критики і контролю сприяло посиленню негативних явищ у їх діяльності, перенесенню в практику роботи методів періоду «червоного те- рору». В 1925 р. полтавка Катерина Левченко скаржилася в політбюро ЦК КП(б)У, наркому юстиції й прокурору УСРР. Справа стосувалася її чоловіка, арештованого за крадіжку, котрої, як стверджує авторка листів, він не здійснював, однак жорстоко закатованого в місцевому ок- рвідділі ДПУ. Вона вимагає покарати слідчих – «катів Сідака і Зільбека», виявити, «хто їх на- вчив бити, і чи не є це система роботи Полтав- ського ДПУ», за що останній в очах жителів міста, як стверджує авторка листів, «зажив слави застінка гірших царських часів» [17, арк. 18]. Питання К. Левченко виглядає риторичним. На жаль, справді практика садистського «виби- вання» свідчень обвинувачених стала системою роботи чекістських органів і набула своєї довер- шеності в роки «Великого терору». Як писав у 1938 р. в невідправленому листі до Сталіна арештований партійний працівник Кобеляцького райкому КП(б)У К. Ляшенко, його били ніжкою від стільця, дубовою лінійкою, чобітьми, змушу- вали сидіти на кутику стільця і стояти на одній нозі, позбавляли сну, а також «виконувати такі речі, про які соромно писати в заяві» [2, арк. 70]. Апогеєм репресій на Полтавщині став короткий, але кривавий період, коли управління НКВС очолював у 1938 р. О. Волков. Вражаючі факти, що його характеризують, були оприлюднені на закритих партійних зборах, які тривали з 2 по 6 січня 1939 р. з єдиним питанням порядку ден- ного «Про викривлення в роботі УНКВС». Отже, упродовж 1920-х рр. визначилися го- ловні напрями та об’єкти оперативної і репре- сивної діяльності органів ДПУ на Полтавщині. На ДПУ покладалася функція ідеологічного на- гляду за засобами масової інформації, виданням літератури, фільтрація офіційних повідомлень з метою нерозголошення інформації, яка, з по- гляду органів держбезпеки, становила державну таємницю. Чекісти здійснювали інформування губернського та республіканського керівництва про всі події, що відбувалися на території губер- нії та її округів, а також настрої різних верств на- селення, чутки, конфлікти та інше, що з їх точки зору могло дестабілізувати політичну ситуацію. Інформаційні зведення, доповіді, звіти губвід- ділу та окружних відділень дозволяють з’ясувати головні напрямки економічної політики держави, зловживання чиновників, ставлення до партій- них органів, форми репресій та методи їх здійс- нення тощо. Чекісти не лише фіксували певні явища, але й аналізували їх з позицій класової боротьби, визначали ступінь загрози для партії і держави і надавали рекомендації органам влади. Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920- ті роки) 213 Людмила Бабенко Полтавский губернский отдел ГПУ: деятельность после реформы (1920-е годы) В статье рассматриваются вопросы реорганизации деятельности Полтавского губотдела ГПУ с марта 1922 г. Анализируются организационные и структурные изменения губернского органа государ- ственной безопасности, состояние материального обеспечения его подразделений, взаимодействие с партийными и властными органами. Акцентировано внимание на качественных характеристиках кадрового состава. Ключевые слова: Государственное политическое управление, Полтавский губернский отдел ГПУ, В. Балицкий. Lyudmila Babenko DPU Poltava regional section: activity after the reform (1920-th years) This article considers the questions of DPU Poltava regional section activity reorganization beginning from March 1922. Organizational and structural changes in the regional security service body, the situation with its divisions’ procurement, cooperation with party and state bodies are analysed. The main attention is devoted to the quality characteristics of personnel. Key words: State Policy Department, DPU Poltava regional section, V. Balytskyi. 1. Бабенко Л.Л. Чекіст більшовицької доби: по- ртрет на тлі епохи / Л.Л. Бабенко // Історична пам'ять: наук. зб. / Полтав. держ. пед. ун-т імені В.Г. Коро- ленка. – Полтава, 2006. – № 2. – С. 4–19. 2. Державний архів Служби безпеки України, м. Полтава. – Спр. 3955-С. 3. Держархів Полтавської обл., ф. П-2, оп. 1, спр. 46. 4. Держархів Полтавської обл., ф. П-1, оп. 1, спр. 47. 5. Держархів Полтавської обл., ф. 1, оп. 1, спр. 65. 6. Держархів Полтавської обл., ф. Р-1503, оп. 1, спр. 107. 7. Держархів Полтавської обл., ф. П-9032, оп. 1, спр. 28. 8. Держархів Полтавської обл., ф. П-9032, оп. 1, спр. 48. 9. Держархів Полтавської обл., ф. П-9032, оп. 1, спр. 51. 10. Золотарьов В. ЧК – ДПУ – НКВС на Харків- щині: люди та долі (1919–1941) / Вступ. ст. Ю. Шапо- вала / В. Золотарьов. – Харків: Фоліо, 2003. – 477 с. 11. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928) / С.В. Кульчицький. – К.: Основи, 1996. – 396 с. 12. Маймескулов Л.Н. Всеукраинская Чрезвычай- ная комиссия. 1918–1922 гг. – 2-е изд. / Л.Н. Маймес- кулов, А.И. Рогожин, В.В. Сташис. – Харьков: Ос- нова, 1990. – 299 с. 13. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919–1991) / Парамонов Ю.М., Бабенко Л.Л. та ін. – Полтава: АСМІ, 2005. – 206 с. 14. Подкур Р. Створення ВЧК: новий погляд на ві- дому проблему / Р. Подкур // Історія України: мало- відомі імена, події, факти. Зб. статей. – Вип. 32. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – С. 272–285. 15. Судоплатов П. Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год / П. Судоплатов. – М.: Олма- Пресс, 2001. – 400 с. 16. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1, оп. 20, спр. 166. 17. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2099. 18. Чекисты. Сборник. – М.: Молодая гвардия, 1972. – 420 с. 19. Ченцов В.В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-ті роки / В.В. Ченцов. – К.: (Б.В.), 2000. – 402 с. 20. Шаповал Ю.І. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю.І. Шаповал, В.В. При- стайко, В.В. Золотарьов. – К.: Абрис, 1997. – 608 с. 21. Шаповал Ю, Золотарьов В. Всеволод Балиць- кий: особа, час, оточення / Ю. Шаповал, В. Золота- рьов. – К.: Стилос, 2002. – 468 с. 3/4 ’2015Людмила Бабенко К Р А Є З Н А В С Т В О 214 Джерела і література

Полтавський губернський відділ ДПУ: діяльність після реформи 1922 року (1920-ті роки)

Репозитарії

Схожі ресурси