Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття

У статті проаналізовано діяльність підприємців Донбасу щодо формування житлового фонду індустріальних підприємств. Зазначено урбанізаційні зміни краю внаслідок розвитку промисловості. На підставі архівних документів доведено, що розвиток індустріального виробництва краю без створення робітничих ко...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2017
Автор:	Закірова, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2017
Назва видання:	Краєзнавство
Теми:	Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168898
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття / С. Закірова // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 115-123. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-168898
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1688982020-05-26T01:25:54Z Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття Закірова, С. Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення У статті проаналізовано діяльність підприємців Донбасу щодо формування житлового фонду індустріальних підприємств. Зазначено урбанізаційні зміни краю внаслідок розвитку промисловості. На підставі архівних документів доведено, що розвиток індустріального виробництва краю без створення робітничих колоній був не можливим. Наявність житлового фонду на підприємстві виступала позитивною характеристикою на користь справи підприємця. Досліджено різні стратегії вирішення підприємцями проблеми житлового забезпечення працівників рудників та заводів регіону. Розглянуто рівень фінансування житлового фонду промисловцями та вартість користування житловими приміщеннями робітниками. In the article the features of activity of businessmen of Donbass are considered to the sphere of housing building as a result of capitalist development of industry, the terms of housing workers of mines and factories are analyzed by the businessmen of region. On the basis of archival documents proved that the development of industrial production of the region without the establishment of work colonies was impossible. Availability of housing stock in the enterprise advocated positive characteristics in favor of the entrepreneur. It is investigated various strategies to address employers the problem of housing for of workers of mines and plants in the region. It is defined the level financing industrialists available housing and the cost to use the living quarters the workers. At the enterprises of Donbass there were various the practice of providing housing workers: free, with partial or full payment. In some large enterprises factory towns were divided into administrative and operational colony. All the houses belong to the company, however, have a different accomplishment. The quality and size of the housing stock was varied, varied and the conditions for its granting. Entrepreneurs and the state recognized that hygienic living conditions of that period were not always satisfactory. Difficult social situation of the settlements in the region has forced the state to establish special institutions for the control of medical and sanitary-hygienic conditions of living of workers. В статье проанализирована деятельность предпринимателей Донбасса по формированию жилого фонда индустриальных предприятий. Указаны урбанизационные изменения края в результате развития промышленности. На основании архивных документов доказано, что развитие индустриального производства края без создания рабочих колоний был невозможным. Наличие жилого фонда на предприятии рассматривалось положительной характеристикой в пользу предпринимателя. Исследованы различные стратегии решения предпринимателями проблемы жилищного обеспечения работников рудников и заводов региона. Рассмотрены уровень финансирования жилищного фонда промышленниками и стоимость пользования жилыми помещениями рабочими. 2017 Article Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття / С. Закірова // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 115-123. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168898 94(477.6)”19/20” uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення
spellingShingle	Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Закірова, С. Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття Краєзнавство
description	У статті проаналізовано діяльність підприємців Донбасу щодо формування житлового фонду індустріальних підприємств. Зазначено урбанізаційні зміни краю внаслідок розвитку промисловості. На підставі архівних документів доведено, що розвиток індустріального виробництва краю без створення робітничих колоній був не можливим. Наявність житлового фонду на підприємстві виступала позитивною характеристикою на користь справи підприємця. Досліджено різні стратегії вирішення підприємцями проблеми житлового забезпечення працівників рудників та заводів регіону. Розглянуто рівень фінансування житлового фонду промисловцями та вартість користування житловими приміщеннями робітниками.
format	Article
author	Закірова, С.
author_facet	Закірова, С.
author_sort	Закірова, С.
title	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття
title_short	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття
title_full	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття
title_fullStr	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття
title_full_unstemmed	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття
title_sort	підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду донбасу у хіх – на початку хх століття
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2017
topic_facet	Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168898
citation_txt	Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття / С. Закірова // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 115-123. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series	Краєзнавство
work_keys_str_mv	AT zakírovas pídpriêmnicʹkístrategííŝodoformuvannâžitlovogofondudonbasuuhíhnapočatkuhhstolíttâ
first_indexed	2025-07-15T03:41:20Z
last_indexed	2025-07-15T03:41:20Z
_version_	1837682792521007104
fulltext	115 УДК 94(477.6)”19/20” Світлана Закірова (м. Київ) Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття У статті проаналізовано діяльність підприємців Донбасу щодо формування житлового фонду ін- дустріальних підприємств. Зазначено урбанізаційні зміни краю внаслідок розвитку промисловості. На підставі архівних документів доведено, що розвиток індустріального виробництва краю без створення робітничих колоній був не можливим. Наявність житлового фонду на підприємстві виступала пози- тивною характеристикою на користь справи підприємця. Досліджено різні стратегії вирішення під- приємцями проблеми житлового забезпечення працівників рудників та заводів регіону. Розглянуто рі- вень фінансування житлового фонду промисловцями та вартість користування житловими приміщеннями робітниками. Ключові слова: житловий фонд, промислове селище, робоча колонія, урбанізація, підприємець, Донбас. Svіtlana Zakirowa Entrepreneurial strategies for building the housing of Donbass in the XIX – the beginning XX century In the article the features of activity of businessmen of Donbass are considered to the sphere of housing building as a result of capitalist development of industry, the terms of housing workers of mines and factories are analyzed by the businessmen of region. On the basis of archival documents proved that the development of indus- trial production of the region without the establishment of work colonies was impossible. Availability of housing stock in the enterprise advocated positive characteristics in favor of the entrepreneur. It is investigated various strategies to address employers the problem of housing for of workers of mines and plants in the region. It is de- fined the level financing industrialists available housing and the cost to use the living quarters the workers. At the enterprises of Donbass there were various the practice of providing housing workers: free, with par- tial or full payment. In some large enterprises factory towns were divided into administrative and operational colony. All the houses belong to the company, however, have a different accomplishment. The quality and size of the housing stock was varied, varied and the conditions for its granting. Entrepreneurs and the state recognized that hygienic living conditions of that period were not always sat- isfactory. Difficult social situation of the settlements in the region has forced the state to establish special in- stitutions for the control of medical and sanitary-hygienic conditions of living of workers. Key words: housing, industrial settlement, working colony, urbanization, entrepreneur, Donbass. Светлана Закирова Предпринимательские стратегии по формированию жилого фонда Донбасса в XIX – начале ХХ века В статье проанализирована деятельность предпринимателей Донбасса по формированию жилого фонда индустриальных предприятий. Указаны урбанизационные изменения края в результате развития промышленности. На основании архивных документов доказано, что развитие индустриального про- изводства края без создания рабочих колоний был невозможным. Наличие жилого фонда на предприя- тии рассматривалось положительной характеристикой в пользу предпринимателя. Исследованы раз- личные стратегии решения предпринимателями проблемы жилищного обеспечения работников рудников и заводов региона. Рассмотрены уровень финансирования жилищного фонда промышленни- ками и стоимость пользования жилыми помещениями рабочими. Ключевые слова: жилой фонд, промышленный поселок, рабочая колония, урбанизация, предприни- матель, Донбасс. Соціально-економічний розвиток України на будь-якому історичному етапі вимагає вирішення цілої низки невідкладних завдань у сфері задо- волення соціальних потреб населення як усієї країни, так і окремих її регіонів. Особливо гостро постають ці проблеми за часи суттєвих транс- формаційних процесів в економіці, що відбува- лися наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Одну з важливіших проблем соціального роз- витку складає житлове будівництво. Проблема формування житлового фонду Південно-Схід- ного регіону України та житлового забезпечення робітників підприємств індустрії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. до сьогодні так і не стала темою спеціального історичного дослідження, хоча окремі її аспекти розглядаються в роботах Е. Е. Крузе1, Т. І. Лазанської2, А. М. Михненка3, В. І. Подова4, В. Г. Ляшенка5, В.В. Крутікова6. Тому метою даної статті є в певній мірі надолу- ження цієї прогалини, спроба з позицій сучасної історичної науки проаналізувати стратегії підпри- ємців щодо формування житлового фонду про- мислових закладів і населених пунктів у регіоні. За умов бурхливого капіталістичного роз- витку Донбасу наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, зростання чисельності робітничого класу у районі формування підприємств вугіль- ної, металургійної, машинобудівної промисло- вості проблема забезпечення працівників жит- лом складала чи не найголовнішу. Держава, всіляко підтримуючи приватну ініціативу у про- мисловості, ніяким чином не турбувалася про забезпечення нових підприємств робочою силою. Нестача місцевих працівників у районі створення великих підприємств приваблювала заробітчан з інших регіонів і змушувала підпри- ємців брати їх на роботу. Саме на рудники, за- води, фабрики Донбасу їхали влаштовуватися на роботу колишні селяни. Провідний фахівець з історії України О. Реєнт вважає, що відрив від землі й підсобного господарства був однією з важливих тенденцій формування українського пролетаріату у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Серед інших визначальних рис ґе- нези робочого класу в Україні він виділяє зрос- тання його інтернаціонального компоненту за рахунок прийшлих білоруських і російських селян та робітників. Важливим регіоном їх осі- дання ставав Південно-Східний регіон України. 52–56% робітників Донбасу були вихідцями саме з російських губерній7. Промисловий бум на південному сході України суттєво підвищив загальний промисловий потенціал України, однак, не був позбавлений внутрішніх диспро- порцій та суперечностей: промисловість регіону виконувала функції поставника сировини та енергоносіїв, робоча сила сектору рекрутувалася переважно в промислових центрах Росії8. У довідковій книзі Катеринославської губернії на 1913 рік відмічалося, що прийшле населення губернії складало 757 283 особи (23,1% усього населення губернії) і було зайнято у більшості на підприємствах фабрично-заводської та гірничої промисловості9. Це реально підтверджується відо- мостями архівних справ про робітників, наприк- лад, кам’яновугільних копалень Алмазного руд- ника, Боківських рудників Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії, заводу Гарт - 3/4 ’2017Світлана Закірова К Р А Є З Н А В С Т В О 116 1 Крузе Э. Э. Условия труда и быта рабочего клас са в России в 1900–1914 гг. / Э. Э. Крузе. – Ленинград: Наука, 1981. – 143 с. 2 Лазанська Т. І. Витрати підприємців України по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу на- прикінці ХІХ ст. / Т. І. Лазанська // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – С. 114–136. 3 Михненко А. М. Історія Донбасу. 1861–1945 рр. / А. М. Михненко. – Донецьк: Юго-Восток, 1999. – 464 с. 4 Подов В. И. Донсода. Очерк из истории Донецкого ордена Ленина содового завода им. В.И. Ленина / В. И. Подов. – Донецк: Донбасс, 1969. – 134 с. 5 История предпринимательства в Украине (1861–1917) / Сост. В. Г. Ляшенко. – Донецк: ДиЭХП, 1998. – 146 с. 6 Крутіков В. В. Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період. / В. В. Кру- тіков. – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1992. – 172 с. 7 Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / О. П. Реєнт ; Інститут історії України НАН України . – К. : [б.в.], 2003. – С. 141. 8 Кульчицький С. Донеччина і Луганщина у XVII–XXI ст.ст.: історичні фактори й політичні технології фор- мування особливого та загального у регіональному просторі : [дослідження] / Кульчицький С., Якубова Л.; НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. ‒ С. 95. 9 Справочная книга «Весь Екатеринослав». – Екатеринослав : [б.в.], 1913. – С. 85. мана у Луганську, де працевлаштовувалися селяни Тамбовської, Орловської, Воронезької, Курської, Казанської, Харківської, Чернігівської губерній. В умовах недостатньої кількості житлового фонду для працівників, а інколи і його повної відсутності, розвиток виробництва без ство- рення робітничих колоній був не можливим. Підприємці, піклуючись про організацію вироб- ничого процесу, повинні були водночас вирішу- вати і це соціальне завдання. Так, гірничий інженер П. Горлов під час влаштування кам’яно- вугільних копалень Південно-Російського Това- риства головною проблемою вважав «відсут- ність робітників у малонаселеній місцевості у той час, коли інтенсивна розробка потребувала вмілих рук»10. Саме ці причини виділяє і Бах- мутський повітовий справник у рапорті Катери- нославському губернатору у 1900 році про найм промислових робітників у Центральних та Пів- нічно-Східних губерніях імперії11. У зв’язку з такими обставинами, поширеною практикою заснування промислових підприємств складного виробничого циклу Донбасу було те, що на нове місце підприємці привозили разом з обладнанням і устаткуванням певну частину ква- ліфікованих робітників та інженерно-технічних кадрів. Зокрема, після заснування у 1869 р. Ново- російського Товариства Дж. Юз почав водночас будівництво заводу і колонії, оскільки разом з ма- шинами і обладнанням з Англії до нового підпри- ємства приїхало 70 працівників, серед яких до- менний майстер та кваліфіковані робітники12. Завод акціонерної компанії Південно-Російського Дніпропетровського металургійного товариства був заснований у Царстві Польському на Віслі бельгійським Товариством «Кокериль» разом з Товариством Варшавського сталеливарного за- воду, а пізніше проданий Південно-Російському Товариству. А у 1889 році завод разом з маши- нами, майстрами та робітниками був перевезений у с. Кам’ян ське Катеринославської губернії13. Навіть у тих випадках, коли підприємство організовували на місці колишніх промислових закладів, унаслідок зростання потужностей ви- робництва чисельність робітників збільшува- лася у десятки разів. Нові працівники були як місцевими мешканцями, так і заробітчанами, що приїжджали на підприємство з сусідніх районів, а відтак потребували житла. Зростання обсягів виробництва і чисельності працівників яскраво демонструють дані розвитку Голубовського руд- ника, розташованого біля с. Голубовка Слов’яно - сербського повіту Катеринославської губернії. У 1863 році підприємець І. Уманський оренду- вав у поміщика Голуба землі з покладами ву- гілля і заснував тут дві вертикальні шахти, на яких працювало 25–30 осіб. Річний видобуток вугілля складав 6 тис. пудів. На кінець 60-х років на руднику було вже вісім шахт, а видобуток у 1866 році склав понад 501 тис. пудів вугілля14. На початку 80-х років ХІХ століття рудник вва- жався найбільшим в Алмазнянському гірничому окрузі та видобував вже до 3 млн пудів вугілля на рік. У 1892 році шахти Голубовського руд- ника видобували вже 9 млн. пудів вугілля. А на- передодні Першої світової війни рудник скла- дався з п’яти шахт, кожна з яких у середньому видобувала 24 тис. пудів вугілля лише за добу, тобто 8,8 млн. пудів щороку. Загалом на руднику на цей час працювало 3 375 осіб15. Чисельність шахтарів з 1863 по 1913 рік збільшилась з 25–30 до 3 375 осіб, тобто більш ніж у 120 разів, або щорічно у середньому зростала у 2,4 рази! За таких умов піднесення промисловості у Донбасі у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття вирішення житлової проблеми було вкрай необхідне як робітникам, так і підприєм- цям. Тільки за даними 1900 року промисловцями Катеринославської губернії на утримання житла було витрачено 68,16 тис. руб16. Оскільки дер- жава повністю відмежувалася від житлового бу- дівництва, забезпеченням житлом робітників Підприємницькі стратегії щодо фор му вання житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття 117 11 Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО), ф.11, оп. 1, спр. 351, арк. 8. 12 Михненко А. М. Історія Донбасу. 1861–1945 рр. / А. М. Михненко. – Донецьк: Юго-Восток, 1999. – С. 14. 13 Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии за 1913 г. – Екатеринослав: Типо - графия губернского правления, 1914. – С. 37. 14 Фомин П. И. Горная и горнозаводская промышленность Юга России. – Харьков: Тип. Б.Бенгис, 1915. – С. 132. 15 История городов и сел Украинской ССР. Ворошиловградская область. В 26 томах. / Зав. ред. В.М. Кула - ковский. – К.: Институт истории АН УССР. Главная редакция Укр. сов. Энциклопедии, 1976. – С. 233, 235. 16 Лазанська Т. І. Витрати підприємців України по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. / Т. І. Лазанська // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – С. 129. власних заводів, рудників, фабрик стало турбо- тою підприємців. Навіть державні підприємства, що працювали у регіоні, практично не створю- вали житлового фонду. Наприклад, на початку ХХ ст. патронний завод у м. Луганськ, що нале- жав казні, мав лише 13 квартир для вищих служ- бовців, хоча підприємство надавало роботу 1 150 робітникам та 35 службовцям17. У забезпеченні житлом робітників для про- мисловців існувало дві можливості: або нада- вати житло, або виплачувати досить високу за- робітну плату для найму працівниками будинків та квартир. Другий шлях розв’язання житлової проблеми був серйозно обмежений браком віль- них приміщень, а відтак ціни на житло були до- сить високими. Крім того, підприємці певним чином «економили» на робітниках, сплачуючи їм невелику зарплату. Таким чином, забезпе- чення робітників житловими приміщеннями було проблемою самих підприємців, оскільки в умовах механізації виробництва, організації ви- сокотехнологічних підприємств з кільказмінною працею вкрай необхідним ставало утримання працівників при підприємствах. Кількість та якість житла на промислових закладах Донбасу дуже розрізнялася. Це зале- жало, насамперед, від фінансових можливостей власників, особистих якостей підприємців. Вони не розглядали створення робітничих колоній як благодійницьку акцію, а підходили до вирі- шення житлових проблем з суто прагматичної точки зору. Підприємці були вимушені будувати житло на власний кошт, без будь-яких компенса- цій з боку держави, і тому значна частина про- мисловців якісне житло пропонувала лише ін- женерно-технічним та висококваліфікованим робітникам. Решта ж працівників мешкала у приміщеннях казарменого та барачного типів, далеких від сучасного уявлення про комфорт. Проте навіть такого житла вистачало не всім працівникам. Так, на содовому заводі акціонер- ного товариства «Любимов, Сольве і Кº» у 1902 р. працівники мешкали у казармах та зем- лянках, але і таким житлом було забезпечено 750 з 1 250 працюючих робітників, тобто 60%18. Хоча якість пропонованого промисловцями житла викликала серйозні нарікання, все ж таки робітники (особливо неодружені), яким не вис- тачило квартир та кімнат, і вони були вимушені знімати житло за власний кошт у міщан та селян, прагнули отримати заводське житлове примі- щення. Життя у приватних будинках поза ме- жами заводських колоній було також досить складним, далеко не комфортабельним, і до того, ще й недешевим. Колишній шахтар О. Денисов згадував, що він знімав «квартиру» за 3 руб. на місяць на таких умовах: в однокімнатному ма- ленькому будинку мешкали 9 осіб (три посто- яльці, власник з дружиною та їх четверо дітей)19. Певна частина робітників забезпечувалися безкоштовним заводським житлом, а у деяких ви- падках вони мали можливість його продажу після того, як відпрацюють певний час на підприємстві. Існували різні види пропонованого житла: окремі будинки; квартири для тих, хто мав родини; кім- нати для одружених і просто казарми, де мешкали частіше за все неодружені працівники. Житло роз- поділялося виходячи з кваліфікації та стажу ро- боти робітника на підприємстві. Інколи підпри- ємці надавали матеріали для будівництва будинків самими працівниками. Так, Південно-Російське товариство на кінець ХІХ століття мало 44 бу- динки для службовців рудника, 10 великих кам’яних казарм для одружених робітників та 177 дерев’яних та кам’яних будинків. Окрім того, пра- цівники за бажанням могли самостійно збудувати собі житло з пропонованих підприємством мате- ріалів. Після звільнення з руднику кожному пра- цівнику надавалося право продати будинок, що був збудований з рудничного матеріалу, і взяти гроші собі. Єдиною вимогою такого продажу було те, що покупець повинен обов’язково був бути працівником Товариства. Якщо робітнику не вда- валося продати дім, то він передавав його Това- риству, за що отримував 10 руб. Бажаючі робіт- ники мали змогу стати власниками звільненого житла, викупивши його у рудничної контори за ті ж 10 руб. Керівництво Товариства звертало увагу на якість нового житла, намагалося забороняти будувати недостатньо широкі та високі будинки20. 3/4 ’2017Світлана Закірова К Р А Є З Н А В С Т В О 118 17 Лазанська Т.І. Вказана праця. – С. 273. 18 Подов В. И. Донсода. Очерк из истории Донецкого ордена Ленина содового завода им. В.И. Ленина. – Донецк: Донбасс, 1969. – С. 12. 19 История городов и сел Украинской ССР. Ворошиловградская область. В 26 томах. / Зав. ред. В.М. Кула- ковский. – К.: Институт истории АН УССР. Главная редакция Укр. сов. Энциклопедии, 1976. – С. 460. 20 История предпринимательства в Украине (1861–1917) / Сост. В. Г. Ляшенко. – Донецк: ДИЭХП, 1998. – С. 68. На підприємствах Донбасу існувала різна практика надання робітникам житла: безкоштовна, з частковою та повною оплатою. Наприклад, ке- рівництво Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства надавало шахтарям Алмазного рудника безкоштовні житлові примі- щення21. Власники Боківських антрацитових руд- ників Д.Г. Красильщик та Є.Є. Шарапов за корис- тування квартирою, лазнями, постачання води та вугілля для опалення утримували з робітників плату розміром 0,7 руб. щомісяця, але реальне ут- римання квартири за документами обходилося у 6,5 руб22. Квартирну плату у розмірі 1–4 руб. з час- тини робітників та службовців відповідно до якості зайнятого житла отримувало керівництво Донецько-Юр’євського металургійного заводу23. Безкоштовне забезпечення житлом не було правилом, тому далеко не усі підприємці, навіть дуже забезпечені, пропонували робітникам за- водські квартири за рахунок підприємства. Так, на Харківському паротягобудівному заводі ак- тивно проводилося житлове будівництво, утім плата за користуванням заводським житлом була доволі високою. Квартири були розташовані у дерев’яних та кам’яних будинках. Відповідно до цього плата за житло була різною. За квартиру у кам’яному будинку робітник сплачував підпри- ємству 14 руб. щомісяця, у дерев’яному – 8 руб. Мешканцям квартир дозволялося брати додат- кових жильців – постояльців, але лише з числа робітників заводу. Усього лише за серпень 1897 року майстрам цехів пропонувалося розподі- лити 19 квартир у кам’яних будинках та 40 квар- тир у 10 дерев’яних будинках. У вересні того ж року було надано під заселення ще 65 квартир2. На окремих великих підприємствах заводські селища ділилися на адміністративні та робітничі колонії. Будинки в обох з них знаходилися у влас- ності підприємств, проте розрізнялися за ком- фортністю та благоустроєм. Як зазначають С. Кульчицький і Л. Якубова, питому вагу спеціалістів складали на промисло- вих підприємствах Донбасу іноземні фахівці і спеціалісти. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й роз- робки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування під- приємств. Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робіт- ництво, існували в неспівставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвіду- вали клуби та культурні заклади. Другі – переби- валися в переповнених, необладнаних бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації25. Наприклад, заводське житло заводу Гартмана у Луганську було розділено на дві колонії – міську та заводську. Міська колонія була віддалена від за- воду майже на 2 версти. Тут знаходився двоповер- ховий будинок керуючого заводом. Квартири стар- ших службовців та інженерно-технічних кадрів були розташовані у 3 особняках, 3 будинках на 2 квартири кожний та двоповерховому будинку з 4 квартирами. Освітлення міської колонії, як і квар- тир, було електричним. Заводська колонія, на те- риторії якої були збудовані одно- та двоповерхові будинки для майстрів, дрібних службовців та ро- бітників, була розташована біля підприємства. Тут знаходилося 9 будинків з 18 квартирами та 7 будин - ків з 49 квартирами. Обидві колонії мали влас не водо-, паро- та електропостачання, що фінансува- лося керівництвом заводу26. Витрати на утриман - ня житла складали суттєву частку невиробничих витрат Товариства. Так, у 1905 р., за нашими під- рахунками, на ці потреби було витрачено 80 660 руб., що становило 11,4% затрат підприємства27. Заводська колонія Новоросійського товарис- тва в Юзівці так само розподілялася на 2 частини – англійську та російську. Вони також суттєво роз- різнялися і за якістю житла, і за благоустроєм території. Однак навіть за тих умов Комісія з до- слідження становища гірничих робітників Півдня Росії, що працювала на заводі та рудниках Това- риства у 1905 році, дійшла висновку, що «усі типи житла були у тому чи іншому ступені благоус- троєні, хоча казарми й відмічалися тіснявою». Під- Підприємницькі стратегії щодо фор му вання житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття 119 21 Державний архів Луганської області (далі – ДАЛО), ф. 4, оп.1, спр. 2, арк. 78. 22 ДАЛО, ф. 22, оп. 1, спр. 6, арк. 1. 23 Там само, ф. 7, оп.1, спр. 1, арк. 15-15зв. 24 Державний архів Харківської області (далі –ДАХО), ф. 749, оп.1, спр. 184, арк. 2–19. 25 Кульчицький С. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст.: історичні фактори й політичні технології фор- мування особливого та загального у регіональному просторі / С. Кульчицький, Л. Якубова / Відп. ред.: В. Смо- лій; НАН України. Інститут історії України. ‒ К.: Інститут історії України, 2015. ‒ С. 110. 26 ДАЛО, ф. 2, оп.1, спр. 17, 1-24 арк. 27 Там само, ф. 2, оп. 1, спр. 31, арк. 1-24. приємство Юза забезпечувало значну частину ро- бітників безкоштовними квартирами з опаленням та водою. Окрім приватних будинків малися ок- ремі 2-х та 4-х квартирні будинки, квартири у 1,5– 2 кімнати з кухнею (з цементною або земляною підлогою), казарми. Бажаючі мали змогу знімати квартири з платою від 1 до 4 руб. за місяць з без- коштовним опаленням. Влітку вулиці колонії об- роблялися водою із знезаражувальною рідиною28. Враховуючи спогади колишніх робітників заводу Юза про умови життя, можна з певною долею сумніву відноситися до слів комісії. Однак вона робила свої висновки у порівнянні з житловими умовами інших підприємств галузі, які, напевне, були значно гіршими, а на деяких підприємствах заводське житло взагалі було від- сутнім. Тому, на наш погляд, не ідеалізуючи стан вирішення житлової проблеми в Юзівці, не слід применшувати внесок керівництва Товариства у створенні житлового фонду селища. Змушені були вирішувати житлову проблему й інші промисловці Донбасу. Наявність руднич- ного житлового фонду певним чином виступала як позитивна характеристика на користь справи підприємця. Так, колонія вугільних копалень Ка- теринославського гірничопромислового товарис- тва налічувала 250 будинків (1 058 квартир) для робітників з родинами, 35 будинків (145 квартир) для неодружених і 29 будинків (60 квартир) для службовців шахт. Житловий фонд при копальнях підприємців Рутченків та Штединга становив 19 будинків з 30 квартирами для службовців, 15 сі- мейних будинків на 173 квартири та 9 будинків казарменого типу, розрахованих на 355 осіб. Біля рудників Російсько-Донецького товариства, де працювало 6 420 осіб, була влаштована колонія з 76 будинків на 112 квартир для службовців, 168 сімейних будинків на 789 квартир та 50 казарм на 4 000 робітників29. Добре влаштованою під- приємцем О. Алчевським була колонія Каль- міусо-Богодухівських копалень. Тут існувало 40 будинків на 70 квартир для службовців, 692 бу- динок з 2 700 квартирами для родинних шахтарів та 71 казарма для 280 робітників30. Взагалі, за даними Е. Е. Крузе, у 1913 р. тільки 13,8% робітників Півдня Росії мешкало на вільних квартирах, понад 39% – у сімейних будинках та 46% – у житлових приміщеннях ка- зарменого типу, тобто понад 82% працівників за- безпечувалося житлом підприємцями31. Серед загалу гірничопромисловців виділя- лися ті власники, що найбільше уваги приділяли становищу робітників. До них сміливо можна віднести поміщика О. Д. Іванова, який облашту- вав шахтарське селище водопроводом, побудував 9 будинків на 16 квартир для службовців, 15 ка- зарм для робітників на 360 осіб та 8 родинних бу- динків на 42 квартири. Якщо взяти до уваги, що на Олександро-Дмитрівському руднику працю- вало 350 шахтарів та 10 службовців, то зрозумі - ло, що усі без винятку працівники копалень були забезпечені житлом за рахунок підприємця32. Проблема житлового забезпечення турбувала підприємців навіть у тих випадках, коли промис- ловий заклад був розташований у сільській міс- цевості і використовував селян як робітників за- воду. Однак, за таких умов існувала певна специфіка робітничого середовища, оскільки час- тіше за все селяни працювали на підприємствах лише у зимовий період, коли закінчувалися по- льові роботи, а влітку підприємці були вимушені наймати прийшлих заробітчан. До того ж, значна частина селянства не бажала постійно працювати у промисловості, а розглядала цю сферу працев- лаштування як тимчасову, на період подолання матеріальних негараздів. Так, на цукрово-рафі- надному заводі Борисовських у Бахмутському районі окрім місцевих селян працювали сезонні робітники, які приходили з Орловської, Курської і навіть Тамбовської губерній33. Саме для них 3/4 ’2017Світлана Закірова К Р А Є З Н А В С Т В О 120 28 Предпринимательство и предприниматели России: от истоков до начала ХХ в. – М.: РОССПЭН, 1997. – С. 310. 29 По Екатерининской железной дороге. Издание Управления Екатерининской железной дороги. – Вы- пуск 2. (Часть вторая). – Екатеринослав : Типолитография Екат. жел. дор., 1912. – С. 67, 237. 301 Там само. – С. 91. 31 Крузе Э. Э. Условия труда и быта рабочего класса в России в 1900–1914 гг. / Э. Э. Крузе. – Ленинград: Наука, 1981. – С. 113. 32 Кострица Ю. П. У истоков горнозаводского дела. Очерки истории развития Лисичанского каменноуголь- ного района. ХVІІІ–ХІХ вв. / Ю. П. Кострица. – Ростов-на-Дону: Ростовское книжное издательство, 1994. – С. 36. 33 Абуков С. Н. Имение Борисовских как пример крупного помещичьего хозяйства Юго-Восточной Украины второй половины ХІХ века /С. Н. Абуков // Нові сторінки історії Донбассу: Збірник статей. Кн. 9. / Голов. ред. З. Г. Лихолобова. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – С. 99. власники заводу побудували будинки для родин- них та казармені приміщення для неодружених працівників34. Наслідком промислового підйому другої по- ловини ХІХ – початку ХХ століття стала активна урбанізація Донбасу, що відбувалася у тому числі й завдяки зусиллям підприємців. Так, засновник Селезньовського товариства кам’яновугільної та заводської промисловості К. Л. Мсциховський відмічав у документах до Міністерства торгівлі та промисловості у 1906 році, що рудничне на- селення селища Селезньовка складає 5 000 осіб, з яких тільки 1 500 працюють на руднику35. Збу- довані ними будівлі та споруди навколо промис- лових об’єктів зросталися зі старими населе- ними пунктами, утворюючі нові поселення, що за своїми розмірами значно перевищували колишні. Зокрема, на початку ХХ століття з не- величким селом Петромар’ївка Слов’яносерб- ського повіту Катеринославської губернії зли- лися шахтарські селища навколишніх копалень та ливарно-механічного заводу: Петромар’ївсько - го рудника – 16 будинків на 26 квартир для служ- бовців, 5 казарм, 112 будинків на 225 квартир для робітників з родинами; Варваропольського руд- ника – 12 будинків на 14 квартир для службовців, 10 казарм на 250 робітників, 152 сімейних будин- ків на 304 квартири; Єлізаветинського рудника Соколова – 3 будинки та 5 казарм; рудника Золо- тарьова – 4 будинки і 3 казарми; заводу –1 будинок та 2 казарми36. Нове робітниче містечко Петро- мар’ївка було у десятки разів більше колишнього села, оскільки тут з’явилося 25 казарм для робіт- ників та 300 будинків для службовців та тих пра- цівників, що мали родини. Благоустрій та комфорт у новостворених по- селеннях був низьким. Однак у досліджуваний період не дуже упорядкований вигляд мали не тільки шахтарські селища, цим же відмічалися навіть повітові центри Донбасу. Так, у Слов’яно- сербську жодна з 18 вулиць не була замощена, а в нічний час селище на мало освітлення. Старо- більськ – повітовий центр Харківської губернії – на початку ХХ ст. був забудований переважно од- ноповерховими будинками, критими очеретом та соломою. Вулиці також не упорядковувалися та не освітлювалися. Луганськ – значний промис- ловий центр Донбасу, де напередодні Першої сві- тової війни мешкала 61 тис. осіб, мав 7 993 до- моволодіння. З 198 вулиць міста лише 17 вулиць центру мали тверде покриття. Під час весняних та осінніх дощів вулицями міста пройти було практично неможливо. У Луганську не було ка- налізації та водопроводу. Взагалі санітарно-гігієнічні умови життя того періоду були незадовільними. Це визнавали і самі підприємці, приймаючи рішення на одному зі з’їздів гірничопромисловців про заборону селити робітників у землянках та необхідність будувати приміщення у сухих місцях37. Вкрай складне за- гальне становище у Донбасі змусило державу до створення «присутствій» з гірничозаводських справ, що мали контролювати медичні та сані- тарно-гігієнічні умови життя робітників. Так, Катеринославське губернське з фабрич- них справ присутствіє 28 квітня 1898 року видало обов’язкову постанову «Про санітарний благоус- трій промислових закладів», згідно з яким перед підприємцями висувалися певні вимоги щодо об- лаштування як промислових, так і житлових при- міщень, відповідно до температурного режиму, рівня освітлення, забезпечення санітарних умов38. Однак значна частина підприємців всіляко нама- галася уникнути соціальних витрат, не вико- нуючи рішень та постанов як державних установ, так і колективних органів промисловців. Підпри- ємці шукали пояснення кризового становища на окремих підприємствах і в галузі загалом надмір- ними поборами з боку місцевих чиновників, що відволікали кошти промисловців від розвитку справи і непродуктивно збільшували обсяги не- виробничих витрат власників. Наприклад, вуг- лепромисловець І. Правда Бахмутського повіту у 1902 році звертався до губернатора та держав- ного керівництва (аж до С.Ю. Вітте) з проханням зменшити побори місцевих поліцейських. За його Підприємницькі стратегії щодо фор му вання житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття 121 34 Харьковский фабричный округ. (Отчет за 1885 г. фаб. инсп. В. В. Святловского) – СПб. : Типография В. Киршбаума, 1886. – С. 117. 35 ДАЛО, ф. 10, оп.1, спр. 1, арк. 11зв. 36 История городов и сел Украинской ССР. Ворошиловградская область. В 26 томах. / Зав. ред. В.М. Ку- лаковский. – К.: Институт истории АН УССР. Главная редакция Укр. сов. Энциклопедии, 1976. – С. 461–462. 37 Лазанська Т. І. Витрати підприємців України по забезпеченню соціальних потреб робітничого класу наприкінці ХІХ ст. / Т. І. Лазанська // Проблеми історії України ХІХ – початок ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К.: Ін- ститут історії України НАН України, 2000. – С. 129. 38 ДАЛО, ф. 2, оп.1, спр. 2, арк. 4зв.-5. словами, промисловці власним коштом утриму- вали фабричну поліцію, однак голова поліцей- ського управління вимагав додатково перерахо- вувати щорічно 30 000 руб. на посилення канцелярських витрат, а також від 5 000 до 6 000 руб. на рік на інші потреби. Перевірки стар- шого фабричного інспектора Катеринославської губернії підтвердили, що у Бахмутському повіті мають місце збори, що вказані підприємцем39. Під час контрольних перевірок за незадовіль - ні умови життя робітників на підприємців накла- далися штрафні санкції, аж до закриття підпри- ємств до тих пір, поки ситуація не була виправ- лена. Так, губернатор Катеринославської губернії за антисанітарне становище житлових приміщень гірничих робітників закрив у лютому 1908 року рудник Нового Товариства Криворізьких залізних руд до прийняття необхідних заходів щодо ви- правлення ситуації40. Підприємець П. Тіярт у 1913 році оскаржував протокол поліцейського пристава про антисанітарне утримання казарм робітників, унаслідок якого на нього було накладено штраф і зобов’язано протягом трьох діб виправити сані- тарний стан кухні та житлових приміщень41. Оскільки значна частина працівників Дон- басу були колишніми селянами, то їх не дуже «ля- кали» санітарно-гігієнічні умови заводського житла, яке при порівнянні з селянським вигля- дало досить задовільним. О. Кауфман так опису- вав на початку ХХ ст. житло пересічного селя- нина: «...8–9-аршинна хата, заввишки не більше сажені. Розповсюджені курні хати. Хати майже завжди вкриті соломою, часто протікають, а взим - ку для тепла у багатьох місцевостях обкладали майже до даху гноєм. На 7–9 куб. саж. мешкає ро- дина селян інколи дуже значних розмірів. Сплять у два поверхи – на лавках, нарах та печі. Підлога практично завжди земляна, тому що взимку до хати вносять ягнят, телят, поросят, а інколи навіть вводять корову. Лазень майже немає»42. Авторитетний український історик О. Реєнт підкреслював: «...на сільськогосподарських угід- дях ще менш, ніж на промислових підприєм- ствах, дотримувалися правил безпеки, гігієни й охорони праці, менш прискіпливим був контроль державної адміністрації, що створювало умови для зловживань. У 90-х роках наявні трудові ре- сурси сягали 10,7 млн. осіб. З них сільське госпо- дарство потребувало 2,3 млн., в інших галузях економіки працювали 1,1 млн. осіб. Решта – 7,3 млн., або 68% робочої сили становили надлишок, основну масу якого були безробітні, а ще якусь частину – не повністю зайняті. Всі вони були при- речені на жалюгідне, напівголодне існування»43. Не ідеалізуючи становище робітників Дон- басу, слід зазначити, що порівняно з величезною масою безземельного селянства, яке часто вза- галі не мало можливості прогодувати свої ро- дини у селі, промислові підприємства забезпе- чували працівникам певні умови життя та праці. На початку ХХ століття було зафіксовано багато випадків, коли навіть після закриття промисло- вих підприємств за часів економічної кризи, за- робітчани не покидали заводські містечка. Так, під час кризи 1910 року у Макіївці було закрито декілька копалень, внаслідок чого звільненими опинилися біля 10 тис. шахтарів. Проте ніхто з них не повернулися до рідних селищ, а чекали у промисловому містечку відкриття рудників та отримання нової роботи44. Отже, наслідком промислового розвитку Дон- басу на початку ХХ ст. стало суттєве чисель не збільшення населення регіону. Значна частина нових мешканців Донбасу були працівниками промислових підприємств і селилися навколо за- водів, фабрик та рудників у пропонованих власни- ками житлових приміщенням. Якість та розміри такого житла були неоднаковими, розрізнялися й умови його надання. Краще порівняно з іншими категоріями робітників забезпечувалися житлом інженерно-технічні кадри та висококваліфіковані працівники. Значно гіршими були житлові умови некваліфікованої робочої сили. Низьким поки ще залишався рівень благоустрою як робітничих селищ, так і загалом населених пунктів регіону. Урядові кола намагалися контролювати санітарно- 3/4 ’2017Світлана Закірова К Р А Є З Н А В С Т В О 122 39 ДАДО, ф. 23, оп. 1, спр. 3, арк. 4зв, 12зв. 40 Там само, ф. 11, оп. 1, спр. 984а, арк. 128. 41 Там само, ф. 20, оп. 1, спр. 97, арк. 17. 42 Кауфман А. А. Аграрный вопрос в России. / А. А. Кауфман. – М.: Типолитография Тов-ва И.Н. Куш- нарева и Кº, 1918. – С. 55. 43 Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / О П. Реєнт / Інститут історії України НАН України. – К. : Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 147. 44 История рабочих Донбасса: в 2 т. – К.: Ин-т истории АН УССР. – Т. 1. Рабочие Донбасса в эпоху ка- питализма и переход от капитализма к социализму / Гл. ред. Ю. Ю. Кондуфор. – К., 1981. – С. 76. гігієнічні умови життя та загальне становище на промислових підприємствах Донбасу, проте час- тина підприємців все ж таки уникали виконання їх вимог. Вітчизняні підприємці були представни- ками свого часу і свого середовища. Як прагма- тичні бізнесмени вони чітко усвідомлювали певну необхідність утримання власних робітників і, час- тіше за все, виходячи виключно з цієї необхід- ності, несли соціальні витрати у сфері житлового забезпечення. Уривчасті дані цього періоду не дають змоги з’ясувати повну картину вирішення житлової проблеми на підприємствах гірничої та гірничозаводської галузей, однак, за нашими під- рахунками, лише навколо Катерининської заліз- ниці власниками рудників та копалень до 1914 року було збудовано 123 будинки для службовців на 160 квартир, 1 159 сімейних будинків на 4 594 квартири та 141 житлове приміщення казарменого типу. Діяльність підприємців у цьому напрямку була недостатньою, проте, якщо промисловці все ж таки вкладали кошти у вирішення житлової про- блеми промислового населення Донбасу, то дер- жава взагалі усунулася від виконання цього зав- дання соціального розвитку регіону. Враховуючи важливість розглянутої пробле - ми для ґрунтовного аналізу суспільно-політичних і економічних процесів у регіоні, зазначена тема має подальші перспективи дослідження, переду- сім що стосується особливостей житлового забез- печення робітників різних галузей промисло- вості, питань співпраці підприємців та органів місцевого самоврядування, які можуть стати у на- годі у вирішенні відповідних завдань на сучас- ному етапі розвитку України. Підприємницькі стратегії щодо фор му вання житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття 123 Rеferences Abukov, S. N. (2002). Imenie Borisovskih kak primer krupnogo pomeshhich’ego hozjajstva Jugo-Vos- tochnoj Ukrainy vtoroj poloviny ХІХ veka (Z. H. Lykho - obova, Ed.). Novi storinky istorii Donbassu. – New pages of Donbas history, (9), 96–100. [in Russian]. Fomin, P. I. (1915). Gornaja i gornozavodskaja promyshlennost’ Juga Rossii. Har’kov: Tip. B. Bengis. [in Russian]. Har’kovskij fabrichnyj okrug. (Otchet za 1885 g. fab. insp. V.V. Svjatlovskogo). (1886). Sankt-Peterburg: Tipografija V. Kirshbauma, 1886. [in Russian]. Illjustrirovannyj sputnik po Kursko-Har’kovo-Seva- stopol’skoj zheleznoj doroge. (1902). Har’kov: Tov-vo «Pechatnja S.P. Jakovleva». [in Russian]. Kaufman, A. A. (1918). Agrarnyj vopros v Rossii. Moskva: Tipolitografija Tov-va I.N. Kushnareva i Kº. [in Russian]. Kondufor, Ju. Ju. (Ed.). (1981). Istorija rabochih Donbassa (Vol. 1). Kyіv: In-t istorii AN USSR. [in Rus- sian]. Kostrica, Ju. P. (1994). U istokov gornozavodskogo dela. Ocherki istorii razvitija Lisichanskogo kamen- nougol’nogo rajona. ХVІІІ–ХІХ vv. Rostov-na-Donu: Rostovskoe knizhnoe izdatel’stvo. [in Russian]. Krutikov, V. V. (1992). Burzhuaziia Ukrainy ta eko- nomichna polityka tsaryzmu v poreformenyi period. Dnipropetrovsk: Vyd-vo DDU. [in Ukrainian]. Kruze, Je. Je (1981). Uslovija truda i byta rabo - chego klassa v Rossii v 1900–1914 gg. Leningrad: Nauka. [in Russian]. Kulakovskij, V. M. (Ed.). (1976). Istorija gorodov i sel Ukrainskoj SSR. Voroshilovgradskaja oblast’. Kyіv: Institut istorii AN USSR. Glavnaja redakcija Ukr. sov. Jenciklopedii. [in Russian]. Kulchytskyi, S., & Yakubova, L. (2015). Done - chchyna i Luhanshchyna u ХVII– ХХІ st.: istorychni fak- tory i politychni tekhnolohii formuvannia osoblyvoho ta zahalnoho u rehionalnomu prostori. Kyіv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian]. Lazanska, T. I. (2000). Vytraty pidpryiemtsiv Ukrainy po zabezpechenniu sotsialnykh potreb robitnychoho klasu naprykintsi ХІХ st. [The cost of Entrepreneurs of Ukraine to ensure the social needs of the working class in the late XIX century]. Problemy istorii Ukrainy ХІХ – pochatok ХХ st. – Problems of the history of Ukraine of ХІХ – beginning ХХ cc., (1), 114–136. [in Ukrainian]. Ljashenko, V. G. (Ed.). (1998). Istorija predprini- matel’stva v Ukraine (1861–1917). Doneck: DiJeHP. [in Russian]. Mykhnenko, A. M. (1999). Istoriia Donbasu. 1861 – 1945 rr. Donetsk: Yuho-Vostok. [in Ukrainian]. Pamjatnaja knizhka i adres-kalendar’ Ekateri- noslavskoj gubernii na 1913 g. (1913). Ekaterinoslav: Tipografija gubernskogo pravlenija. [in Russian]. Po Ekaterininskoj zheleznoj doroge. Izdanie Up- ravlenija Ekaterininskoj zheleznoj dorogi. (1912). Eka- terinoslav: Tipolitografija Ekat. zhel. dor. [in Russian]. Podov, V. I. (1969). Donsoda. Ocherk iz istorii Do- neckogo ordena Lenina sodovogo zavoda im. V.I. Lenina. Doneck: Donbass. [in Russian]. Predprinimatel’stvo i predprinimateli Rossii: ot is- tokov do nachala ХХ v. (1997). Moskva: ROSSPJeN. [in Russian]. Reient, O. P. (2003). Ukraina v impersku dobu (ХІХ – pochatok ХХ st.). Kyіv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy .[in Ukrainian]. Satanovskyi, L. I. (Ed.). (1913). Spravochnaja kniga «Ves’ Ekaterinoslav». Ekaterinoslav. [in Russian].

Підприємницькі стратегії щодо формування житлового фонду Донбасу у ХІХ – на початку ХХ століття

Репозитарії

Схожі ресурси