Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького
У статті проаналізовано багатоаспектні краєзнавчі студії галицького історика І. Кревецького (1883–1940 рр.) із суспільно-політичної та соціально-економічної історії Галичини австрійського періоду. Звернуто увагу на розкриття істориком політико-адміністративного статусу Галичини, формування кордонів...
Gespeichert in:
| Datum: | 2017 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2017
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168925 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького / Л. Федунишин // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 357-366. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-168925 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1689252020-05-26T01:26:02Z Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького Федунишин, Л. Огляди У статті проаналізовано багатоаспектні краєзнавчі студії галицького історика І. Кревецького (1883–1940 рр.) із суспільно-політичної та соціально-економічної історії Галичини австрійського періоду. Звернуто увагу на розкриття істориком політико-адміністративного статусу Галичини, формування кордонів. Висвітлено політичну програму українців щодо утворення у Східній Галичині окремої провінції з українською адміністрацією. In the article the multidimensional regional studios of the Halych historian I. Krevetskyi (1883–1940) are analysed from social and political and socio-economic history of Halychyna of the austrian period. The attention is paid to the openind of the political and administrative status of Halychyna, borders formation. The political program of Ukrainians as to the formation of a separate province with the Ukrainian administration in the Eastern Halychyna is reflected. В статье проанализированы многоаспектные краеведческие студии галичского историка И. Кревецкого (1883–1940 гг.) из общественно-политической и социально-экономической истории Галичины австрийского периода. Обращено внимание на раскрытие историком политико-административного статуса Галичины, формирования границ. Отражена политическая программа украинцев относительно образования в Восточной Галичине отдельной провинции с украинской администрацией. 2017 Article Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького / Л. Федунишин // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 357-366. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168925 94 (477.8) uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди Огляди |
| spellingShingle |
Огляди Огляди Федунишин, Л. Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького Краєзнавство |
| description |
У статті проаналізовано багатоаспектні краєзнавчі студії галицького історика І. Кревецького
(1883–1940 рр.) із суспільно-політичної та соціально-економічної історії Галичини австрійського періоду. Звернуто увагу на розкриття істориком політико-адміністративного статусу Галичини, формування кордонів. Висвітлено політичну програму українців щодо утворення у Східній Галичині окремої провінції з українською адміністрацією. |
| format |
Article |
| author |
Федунишин, Л. |
| author_facet |
Федунишин, Л. |
| author_sort |
Федунишин, Л. |
| title |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького |
| title_short |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького |
| title_full |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького |
| title_fullStr |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького |
| title_full_unstemmed |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького |
| title_sort |
суспільно-політична та соціально-економічна історія галичини у краєзнавчих студіях івана кревецького |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2017 |
| topic_facet |
Огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168925 |
| citation_txt |
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини у краєзнавчих студіях Івана Кревецького / Л. Федунишин // Краєзнавство. — 2017. — № 3-4. — С. 357-366. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT fedunišinl suspílʹnopolítičnatasocíalʹnoekonomíčnaístoríâgaličiniukraêznavčihstudíâhívanakrevecʹkogo |
| first_indexed |
2025-07-15T03:42:35Z |
| last_indexed |
2025-07-15T03:42:35Z |
| _version_ |
1837682871071932416 |
| fulltext |
Державотворчі процеси на сучасному етапі
вимагають відтворення історичної пам’яті. Ба-
гатовікова традиція боротьби за власну незалеж-
ність і, водночас, тривале поневолення україн-
ського народу різними окупаційними режимами
призвели до забуття як певних історичних подій,
так і окремих визначних постатей.
Серед численних дослідницьких проблем іс-
торичної науки визначне місце посідає проблема
ролі особи в історії. Саме в історичних студіях
особа виступає не тільки як творець історії, а й
як дослідник своєї минувшини, письменник, ми-
тець, вчений – творець визначних духовних і
матеріальних цінностей, які ввійшли в аннали
357
УДК 94 (477.8)
Любомира Федунишин (м. Бурштин)
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА
ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ У КРАЄЗНАВЧИХ СТУДІЯХ
ІВАНА КРЕВЕЦЬКОГО
У статті проаналізовано багатоаспектні краєзнавчі студії галицького історика І. Кревецького
(1883–1940 рр.) із суспільно-політичної та соціально-економічної історії Галичини австрійського пе-
ріоду. Звернуто увагу на розкриття істориком політико-адміністративного статусу Галичини, фор-
мування кордонів. Висвітлено політичну програму українців щодо утворення у Східній Галичині окремої
провінції з українською адміністрацією.
Ключові слова: історико-краєзнавчий рух, Іван Кревецький, Галичина, суспільно-політична історія,
соціально-економічний розвиток, австрійський період.
Lubomira Fedunyshyn
Social and political and socio-economic history
of Halychyna in the regional studios of Ivan Krevetskyi
In the article the multidimensional regional studios of the Halych historian I. Krevetskyi (1883–1940) are
analysed from social and political and socio-economic history of Halychyna of the austrian period. The attention
is paid to the openind of the political and administrative status of Halychyna, borders formation. The political
program of Ukrainians as to the formation of a separate province with the Ukrainian administration in the
Eastern Halychyna is reflected.
Key words: historical and regional motion, Ivan Krevetskyi, Halychyna, social and political history, socio-
economic development, austrian period/
Любомира Федунишин
Общественно-политическая и социально-экономическая
история Галичины в краеведческих студиях
Ивана Кревецкого
В статье проанализированы многоаспектные краеведческие студии галичского историка И. Кре-
вецкого (1883–1940 гг.) из общественно-политической и социально-экономической истории Галичины
австрийского периода. Обращено внимание на раскрытие историком политико-административного
статуса Галичины, формирования границ. Отражена политическая программа украинцев относи-
тельно образования в Восточной Галичине отдельной провинции с украинской администрацией.
Ключевые слова: историко-краеведческое движение, Иван Кревецкий, Галичина, общественно-по-
литическая история, социально-экономическое развитие, австрийский период.
культурної та інтелектуальної історії певного на-
роду, історії людства загалом1.
Сьогодні зберігає свою цінність персо-
нальна історія, адже аналіз індивідуальної діяль-
ності окремих особистостей є важливою скла-
довою багатьох мікроісторичних досліджень.
Вивчення творчої спадщини галицького історика
Івана Кревецького (1883–1940) є методологіч-
ною основою для осмислення історичного роз-
витку України.
Наприкінці ХІХ ст. в Галичині відбувся пе-
рехід від поодиноких індивідуальних історич-
них пошуків до організованого колективного,
більш системного вивчення рідної історії. Ана-
ліз суспільно-історичних обставин засвідчив, що
українська наука у Львові не мала повноцінної
державної підтримки ні фінансової, ні науково-
організаційної, ні видавничої. Львівський уні-
верситет, номінально австрійський, а фактично
польський, не міг бути повновартісною науко-
вою базою для української історичної школи,
тому вона опиралася на Наукове Товариство
ім. Шевченка2.
Регіональний зріз вивчення місцевої історії
був започаткований М. Костомаровим (історико-
географічний підхід), який дістав дальший роз-
виток у працях В. Антоновича та його учнів.
Саме з цими працями М. Грушевський пов’язував
утвердження «земельного» напряму в історіогра-
фії. М. Грушевський стверджував, що В. Анто-
нович здебільшого звертав увагу на об’єктивні
умови життя в окремих «землях» – географічну
обстановку, комунікаційні зв’язки, торговельні і
культурні зносини3.
На аналізі колонізаційних процесів і соці-
ально-економічних умов життя регіонів, які він
називав «областями», фокусував свою увагу й
наддніпрянський історик Д. Багалій, який з са-
мого початку своєї наукової діяльності обстою-
вав «обласництво» як один з найперспективні-
ших методів вивчення вітчизняної історії. Він
безпосередню пов’язував пропаганду «обласної
концепції» із завданнями пробудження самосві-
домості українського народу, зміцнення істо-
рико-лінгвістичної традиції в українському на-
ціональному русі. Почавши з вивчення історії
Чернігово-Сіверщини, він вніс вагомий вклад у
висвітлення регіональних особливостей Лівобе-
режної, Слобідської, Південної України та коло-
нізаційних й міграційних процесів на цих тери-
торіях4. Цей підхід до вивчення регіональної
історії, обраний Д. Багалієм, багато в чому нага-
дує концепцію викладу матеріалу з місцевої
історії, яку проводив І. Кревецький.
У Західній Україні в останній чверті ХІХ ст.
місцеве вивчення історії здійснювалося під
впливом німецького краєзнавства, що покликало
до життя розгалужену систему формування на-
ціональної свідомості, у тому числі і шляхом ці-
леспрямованого виховання «локального патріо-
тизму». Саме на ці базові підвалини опирався
І. Франко, якому наприкінці ХІХ ст. належить
почесна роль «першопрохідця» у формуванні
предметного поля і наукових основ українського
краєзнавства. В останньому він убачав і засіб
наукового пізнання краю, і «перший ступінь,
першу прикмету раціональної освіти», засіб ви-
ховання причетності до «живого свідомого й
об’єднаного організму». І. Франко доводив, що
пізнати народ – значить пізнати людей, що меш-
кають на певній території, їх нинішнє і минуле
становище, інститути, економічний стан, торго-
вельні відносини, інтелектуальні зв’язки. Таким
чином, Франкове бачення краєзнавства набли-
жене до розширеного наповнення терміну «на-
родознавство»5.
На початку 1920-х рр. термін «краєзнавство»
остаточно витіснив поняття «батьківщинознав-
ство» і став застосовуватися як до наукових по-
шуків у сфері локальної історії, так і до громад-
ського руху, спрямованого на захист, вивчення
і пропаганду історико-культурної спадщини.
3/4 ’2017Любомира Федунишин К Р А Є З Н А В С Т В О
358
1 Ясь О. З історії народження і розвитку Грушевськознавства // Український історик. – 1996. – № 1–4. –
С. 441.
2 Педич В. Підготовка кадрів національних істориків історичною школою М. Грушевського у Львові
(1894 –1914) // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Історія. – Івано-Франківськ: Плай, 1998. –
С. 169.
3 Верменич Я. Роль М.С. Грушевського у становленні системи регіонально-історичних досліджень в
Україні // Український історичний журнал. – № 2. – С. 92–93.
4 Там само. – С. 93.
5 Франко І. Галицьке краєзнавство // Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 46. – К.: Наукова думка, 1986. –
С. 116–150.
У середині 1920-х рр., повернувшись на Велику
Україну з еміграції, М. Грушевський запропо-
нував «порайонне» дослідження місцевої істо-
рії. Вводячи в історіографію поняття «району»,
М. Грушевський та його учні вважали за необ-
хідне застерегти, що вживають його не в того-
часному «технічному адміністративному ро -
зумінні», а в більш загальному значенні, як
синонім «певної сконсолідованої території-
землі»6. Хоча саме в той час в Галичині І. Кре-
вецький запропонував поряд з краєзнавством ви-
користовувати поняття «регіон»7. Таким чином,
І. Кревецького можна з впевненістю називати
крає знавцем, який досліджував історію Гали-
чини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.
Львівська історична школа фактично була
єдиним осередком в українській історичній науці,
який займався дослідженням історії україн ської
державності і друкував свої праці українською
мовою. Актуальним є врахування відносин «учи-
тель» − «учень», оскільки І. Кревецький як по-
слідовник М. Грушевського брав активну участь
у засіданнях історичного семінару у Львів-
ському університеті та історично-філософської
секції НТШ. Прямий і безпосередній контакт
І. Кревецького з учителем та іншими представ-
никами Львівської історичної школи сприяв
оволодінню новітніми дослідницькими мето-
дами та їх практичному застосуванню в науко-
вих дослідженнях8. Він став продовжувачем
справи свого вчителя, дотримуючись концепції
безперервного історичного розвитку україн-
ського народу.
Краєзнавчий доробок І. Кревецького можна
зарахувати до інтелектуального фонду «золотого
десятиріччя» краєзнавства 1920-х рр., що зумов-
лювало збереження традицій, культури, системи
цінностей, високий професіоналізм у дослід-
женнях9. Історик, захоплюючись локальними
студіями, вивчав історію, населення, господар-
ство Галичини, що у ХІХ–ХХ ст. належала
до історико-географічного регіону Західна Ук-
раїна (історико-географічної території – Західно-
Українські землі)10. Вчений як фаховий історик
є автором краєзнавчих праць, статей, записок,
рецензій з місцевої історії Галичини, які публі-
кував у різних періодичних виданнях з метою
ознайомлення широкого кола галицьких читачів
з історією краю.
Я. Верменич зауважила, що І. Кревецький як
представник галицької історичної школи відда-
вав перевагу поняттям «регіоналізм» у своїх на-
укових працях. Вважаємо, що краєзнавча діяль-
ність історика відповідає такій логічній схемі
пізнання: «накопичення фактів, виявлення їхньої
специфіки, зумовленої регіональними особли-
востями, визначення місця і ролі локальних
подій у загальному перебігу історичного про-
цесу, простеження певних закономірностей,
що стосуються діалектики загального і особли-
вого»11.
Слід погодитися з думкою Ірини Колесник
про те, що в історіографічній практиці львів-
ського історика регіональна історія займає чи
не найважливіше місце. По-перше, вона була
фактором становлення української історичної
науки; по-друге, становила складову національ-
ної свідомості, суспільної психології; по-третє
виконувала методологічні функції, виступала як
засіб наукового пізнання на різних етапах роз-
витку історичної ідеології. Адже державницький
ірраціоналізм української історії, перервність
державницької традиції, брак державно-адмініс-
тративних інституцій та установ слугували пе-
редумовою формування у свідомості українців
почуття місцевого, локального патріотизму12.
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини
у краєзнавчих студіях Івана Кревецького
359
6 Верменич Я. Роль М. С. Грушевського… – С. 95.
7 Кревецький І. Реґіоналізм. Що досі зробили галицькі українці на сім полі // Нова Зоря. – 1928. – Ч. 8. –
С. 6.
8 Педич В. Підготовка кадрів національних істориків… – С. 171.
9 Куделко С., Кашаба О. Теоретико-методологічна дискусія з питань історичного краєзнавства в 20-ті –
на початку 30-х років ХХ ст. // Краєзнавство. Науковий журнал. – 2009. – № 3–4. – С. 22.
10 Турченко Г. Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (південноукраїн-
ський аспект) // Краєзнавство. – 2006. – № 1–4. – С. 53–54.
11 Верменич Я. Історична регіоналістика і краєзнавство : діалектика співвідношення // Історико-геогра-
фічні дослідження в Україні. – 2004. – № 7. – С. 33.
12 Колесник І. Регіональна історія в українській історіографії : практика та рефлексія // Регіональна історія
України. Збірник наук. статей. – Вип. 1. – К., 2007. – С. 207.
Виходячи з цього, І. Кревецький як свідок та
учасник національно-визвольного руху на захід-
ноукраїнських землях першої чверті ХХ ст. ста-
вив перед собою завдання висвітлити політичну,
культурну, економічну і загальнонаціональну
роль Галичини в українській історії. Він писав,
що «тільки Галичина, як показує українська іс-
торія, щось без порівняння, вартійше в україн-
ськім національнім організмі, ніж рука або нога
в організмі людськім»13.
Краєзнавчі зацікавлення І. Кревецького зосе-
реджувалися навколо проблем історії Галичини
кінця ХVІІІ – поч. ХХ ст. Історику належить
комплексна стаття «Королівство Галичина і Во-
лодимирія. 1772–1918», опублікована в журналі
«Стара Україна» (Львів, 1925). Дослідник вказав
на загальну анархію, економічний занепад міст,
відсутність внутрішніх реформ, війська, що
зумовило поділ Речі Посполитої правлячими
сусідніми дворами14. І. Кревецький зауважив, що
в результаті дипломатичних переговорів щодо
розподілу Польщі було укладено спільну ділову
декларацію, яку від імені Австрійської імперії
19 лютого 1772 р. підписали королева Марія
Терезія і цісар Йосиф ІІ, зі сторони Пруссії
28 лютого 1772 король Фрідріх ІІ і від Російської
імперії 5 березня 1772 р. цариця Катерина ІІ.
Одночасно держави опублікували документи –
історичні «Виводи прав», які з’явилися друком
латинською, французькою, німецькою і поль -
ською мовами15.
Вчений присвятив досліджуваній проблемі
одну з найбільших своїх праць – «Справа поділу
Галичини в рр. 1846–1850 рр.», яка була опублі-
кована серією статей. Дослідник проаналізував
маніфест Марії Терезії від 11 вересня 1772 р. та
«Виводи прав» держав щодо окремих польських
окупованих земель. Він зазначив, що Марія
Терезія титулувала себе королевою Галичини і
Володимирії від 1741 р., а в 1769 р. додала до
своєї королівської печатки герб вищезазначених
земель. В окупаційному маніфесті від 11 вересня
1772 р. йшлося про те, що частина Польщі ві-
дійшла під владу австро-угорського двору.
Також зазначено про заклик щодо послуху під-
даних та іменовано губернатором краю графа
І. Пергена16.
Автор стверджував, що за наказом Йосифа ІІ
велася активна пошукова робота істориків в ав-
стрійських та угорських архівах з метою пошуку
документів для підтвердження прав на захоплені
польські території. У 1772 р. угорський історик
І. Бенцзур видав «Вивід прав королівства Угор-
щини до Малої або Червоної Руси і Поділля та
Чехії до князівств Освенціма і Затора»17. Згідно
з виявленими документами, починаючи з XI–XII
ст. угорські королі були володарями Королівства
Малої, або Червоної Русі, а саме двох частин
цього Королівства: Галичини й Володимирії. На
підтвердження цього наводилися виписки з по-
льських, українських й угорських хронік і літо-
писів, а також печатки й документи давніх угор-
ських королів, на яких знаходилися герби та
титули Галича і Володимира18.
Іван Кревецький звернув увагу на конкретні
історичні факти. В договорі угорського короля
Людовика I з польським королем Казимиром ІІІ
Великим 1352 р. вказувалося, що коли в Кази-
мира не буде спадкоємця престолу, то польська
і руська (галицько-волинська) корони мають пе-
рейти до Людовіка І; підтверджувалося безпе-
рервне існування в угорському королівському
титулі додатка «rex Galitiae et Lodomeriae».
У 1673 р. Польща визнала право Угорщини на
Червону Русь (Галичину) (лист польського під-
канцлера А.Ольшанського від 4 серпня 1673 р.)19.
Історик проаналізував 17 оригінальних докумен-
тів, 12 з яких стосувалися права Угорщини на
Галичину.
Дослідник зауважив, що польський історик
та економіст Ф. Лойка виступив проти поділу зе-
мель Речі Посполитої сусідніми державами. Він
3/4 ’2017Любомира Федунишин К Р А Є З Н А В С Т В О
360
13 Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 368, оп. 1, спр. 173, арк. 45.
14 Кревецький І. Королівство Галичини і Володимирія. 1772–1918 // Стара Україна. – 1925. – № 1–2. –
С. 19.
15 ЦДІАЛ України, ф. 402, оп. 1, спр. 5, арк. 13–14.
16 Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850 // Записки наукового товариства ім. Шевченка. –
1910. – Т. 93. – С. 54–55.
17 Там само. – С. 57.
18 Кревецький І. Королівство Галичини і Володимирія… – С. 20.
19 Кревецький І. Справа поділу Галичини… – С. 58.
за дорученням польського короля Станіслава ІV
Августа підготував та опублікував у 1773 р.
«Відповідь на вивід прав угорської корони до
Червоної Руси та Поділля, а чеської – до кня-
зівств Освенціма і Затору». Польський історик,
за І. Кревецьким, наводив аргументи невідповід-
ності правничо-історичної дійсності щодо оку-
пації польських земель чужими державами. Але,
як зазначив автор, ця історично-дипломатична
полеміка з «виводами прав» і «відповідями»
польської сторони не могла вже зупинити ходу
історичних подій20.
Дослідник значну увагу звернув на висвіт-
лення питання формування кордонів Галичини
в 1772–1850 рр. На основі договору між Прус-
сією і Російською імперією від 19 лютого 1772 р.
та домовленостей між Пруссією, Російською і
Австрійською імперіями від 2 серпня 1772 р.
відбувся перший поділ Польщі, за яким Гали-
чина стала австрійською провінцією. Історик
висвітлив окупацію Галичини австрійськими
військами під командуванням генерала Гадіка.
Австрійський воєначальник 10 червня 1772 р.
видав прокламацію, де закликав галичан підко-
ритись новій імперській владі. 11 вересня 1772 р.
оголошено маніфест Марії Терезії про приєд-
нання до Австрійської імперії українських зе-
мель (входили до Галицько-Волинської держави
у ХІІ–ХІV ст.) та польських територій.15 ве-
ресня о 12 годині останні відділи російських
військ покинули Львів. Генерал Гадік видав
наказ австрійській армії увійти в місто21.
Територія, яка перейшла до Австрійської
імперії в результаті першого поділу Польщі,
складалася з двох груп земель: української і по-
льської. У габсбурзькі володіння були інкорпо-
ровані колишня територія Руського (без Хол-
мщини), Белзького, окраїн Подільського і
Волинського воєводств, а також південні час-
тини Краківського і Сандомирського та частина
Люблінського воєводств. Незважаючи на відмін-
ності, які існували між цими землями протягом
усього періоду їхнього існування, імператор-
ський двір об’єднав їх у єдину адміністративну
одиницю – Королівство Галичини і Володимирії
з великим князівством Краківським та князів-
ствами Освенцімським і Заторським, провінцію
Австрійської імперії 1772–1918 рр. Землі були
штучно об’єднані в один коронний край, який
поділявся на дві частини: Східну Галичину, за-
селену переважно українцями, та Західну Гали-
чину, де більшість становили поляки.
Іван Кревецький зауважив, що, з метою змі -
цнення та утвердження чітких кордонів, австрій-
ські війська за наказом цісарівни від 1 жовтня
1774 р. зайняли Буковину, а 7 травня 1775 р. між
Австрійською та Османською імперіями був ук-
ладений Константинопольський трактат, який
узаконив перехід Буковини до Австрії. Понад
десять років Буковина керувалась безпосередньо
австрійською військовою адміністрацією. 30 лис-
топада 1786 р. її приєднано як Чернівецький округ
до Королівства Галичини і Володимирії. Внаслі-
док третього поділу Речі Постолитої 1795 р.
австрійське військо увійшло на територію Люб-
лінщини та Волині, північно-східні межі Ав-
стрійської імперії були визначені ріками Пи-
лиця, Вісла і Західний Буг22.
У ході наполеонівських війн на підставі
Шенбурнського договору 14 жовтня 1809 р.
Австрійська імперія віддала майже всю Західну
Галичину Варшавському князівству Наполеона,
а невеликий Тернопільський округ – Російській
імперії. У 1815 р. частина Західної Галичини ві-
дійшла до Польського Конгресового Королів-
ства, натомість Австрійська імперія повернула
Тернопільський округ, який був багатий покла-
дами солі. На завершальному етапі визначення
кордонів імперії в 1850 р. після ліквідації Кра-
ківської республіки її територія була приєднана
до Королівства Галичини і Володимирії під
назвою Велике Краківське князівство. Тоді ж
1850 р. Буковина отримала окрему конституцію
і, відокремившись від Королівства Галичини і
Володимирії, існувала як окремий коронний
край імперії23.
І. Кревецький здійснив історико-правовий
аналіз відмінностей між Східною та Західною
Галичиною, вирізняючи історичні, етнографічні,
економічні та культурні фактори. Дослідник за-
уважив, що Східна Галичина за етнічною належ-
ністю є українською, а Західна – польською.
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини
у краєзнавчих студіях Івана Кревецького
361
20 Кревецький І. Справа поділу Галичини… – С. 62.
21 Кревецький І. Королівство Галичини і Володимирія… – С. 24.
22 Кревецький І. Справа поділу Галичини… – С. 65.
23 Там само. – С. 66.
Є відмінності в побутовій та релігійній площині:
українці належать до візантійської культури
(східний обряд), а польська група населення –
до романо-германської культури (західний обряд,
або латинський).
Географічна і суспільно-економічна різниця
регіонів полягала в тому, що в Західній Гали-
чині, зважаючи на безпечні умови життя, меш-
канці були більш заможними, що спричинило
зростання народжуваності населення, чого не
скажеш про жителів Східної Галичини, оскільки
набіги татарських орд ХVІІ–ХVІІІ ст. призвели
до спустошення прикордонних територій краю.
Але, незважаючи на ці відмінності, Австрійська
монархія об’єднала дві частини Галичини в
єдину територіально-адміністративну одиницю
– Королівство Галичини і Володимирії, до якого
пізніше було включено Велике князівство Кра-
ківське і князівства Освенцімське і Заторське24.
Вчений порушив питання про роль Гали-
чини на міжнародній арені. У публікації «Гали-
чина і Росія. Кілька історичних пригадок» автор
зауважив, що хоча Австрійська і Російська імпе-
рії постійно демонстрували зовнішню гармонію
відносин, насправді між ними існувало велике
напруження, джерелом якого була ситуація на
Балканах і змагання за Галичину. У цьому плані
особливе стратегічне значення мало розвинуте
м. Львів. Історик перечислив конфлікти між
двома імперіями та зазначив, що вперше відкрита
суперечка між державами почалася в 1772 р.
щодо Галичини і Малопольщі та соляних копа-
лень. «На Східну Галичину, – писав дослідник, –
дивиться Росія жадним оком уже від першої
хвилі прилучення сего краю до Австрії… Та від
того часу питання захоплення старого галицько-
володимирського князівства не перестає займати
умів найвизначніших і найвищих російських дер-
жавних керманичів ні на хвилю – через цілий
ХІХ вік аж по нині»25. Перехід Галичини до Ав-
стрійської імперії в 1772 р. був тяжким ударом
для російської політики. Але Росія ніколи не по-
кидала планів захопити всі українські землі, які
належали до Київської держави і за будь-якої
нагоди заявляла про свої права на Східну Галичи -
ну. Як наслідок, експансіоністські зазіхання Росій -
ської імперії на Галичину в Першій світовій війні.
Галичина з центром у м. Львові перетвори-
лася на геополітичний фактор, з одного боку,
стабілізації українського національного руху,
який став підривати могутність Російської імпе-
рії, а з іншого – вона стала як інтегрована час-
тина Австрійської імперії фактором-перешко-
дою для натиску Росії на Центральну Європу26.
І.Кревецький логічно виклав історичні факти
про важливу роль східногалицького питання та
геостратегічного розташування краю в міжна-
родній політиці.
Історик у своїх дослідженнях велику увагу
приділив характеристиці господарства краю в
1770–1780-х рр. Земельні відносини, на думку
вченого, відображали соціальну стратифікацію
населення. Була розроблена спеціальна система
управління землею та річним посівом. Значна
частка землі (1/3) належала австрійській дер-
жаві, існували також єпископські, церковні,
монастирські землі.
Як зауважив дослідник, земля, на якій про-
живали селяни, належала шляхті, а за користу-
вання нею селяни повинні платити дідичам
грошима чи господарськими продуктами або
відпрацьовувати. Панщизняна повинність зо-
бов’язувала не тільки селянина до праці на пан-
ських полях, але й долучення до роботи власної
домашньої худоби. Панщина для селян у рік ста-
новила 32 дні з двома парами тяглової сили,
64 дні з одною парою, а 95 днів – для піших
селян, які не мали худоби27.
Дослідник називав причини, що викликали
нестачу зерна для харчових потреб: по-перше,
значна частина урожаю залишалась на нові по-
сіви; по-друге, дещо з урожаю транспортувалось
до Гданська на продаж; по-третє, зерно з нового
урожаю поставлялось до гуралень для виготов-
лення горілки. Саме остання причина, на думку
вченого, викликала дефіцит зерна. Окрім того,
орендарі змушували селянам за виконану ними
роботу брати зарплату горілкою.
3/4 ’2017Любомира Федунишин К Р А Є З Н А В С Т В О
362
24 Кревецький І. Справа поділу Галичини… – С. 69.
25 Кревецький І. Галичина і Росія. Кілька історичних пригадок. – Львів, 1914. – С. 25–30.
26 Баган О. Чому почалася Перша світова війна? Геополітичне значення Галичини в оцінках українських
істориків початку ХХ ст. [Електронний ресурс] // Універсум. – 2014. – № 7–8. – Режим доступу :
htpp//www.universum.lviv.ua/journal/2014/4/bahan.htm
27 Кревецький І. Наукова хроніка. Нові праці по історії Галичини 2-ої пол. ХVІІІ в. (1772–1790) // Записки
НТШ. – Т. СVІІІ. – 1912. – С. 167.
Автор звернув увагу на розвиток бджоляр-
ства, рибальства, тваринництва у краї. Найпо-
ширенішим промислом вважалось добування
солі, значні поклади якої знаходились на терито-
рії західної і південно-східної частини Гали-
чини. Галицькі селяни експортували сіль на
Наддніпрянщину, Волинь та Поділля. Видобу-
вали нафту й озокерит на Дрогобиччині.
Іван Кревецький зауважив, що найбільш роз-
винутими галузями було гуральництво, ткацтво,
килимарство, обробка шкіри тощо. У порівнянні
з іншими провінціями Австрійської імперії, про-
мисловість Галичини перебувала у відсталому
стані, за винятком гуральництва. Розвиток реміс-
ництва краю мав кустарний характер. У деяких
галузях ремісництва майстрів було надмірно ба-
гато, наприклад у кравецтві. Особлива конкурен-
ція спостерігалась між ремісниками-християнами
та ремісниками-євреями. Перші зосереджували
у своїх руках шевство, а другі – кравецтво.
Інколи між ними виникали конфлікти28.
Невід’ємним елементом соціально-еконо-
мічного життя була торгівля, розвиток якої в
краї також вивчав історик. Торгівля наприкінці
ХVІІІ ст. зосереджувалась переважно в руках
євреїв. Продаж пшениці формував основний на-
прям галицького експорту, зокрема до польсько -
го міста Гданськ. Це пов’язано з географічним
становищем Галичини, оскільки через р. Вісла
можна було здійснювати експорт продукції.
Окрім пшениці, до Гданська експортували льон,
шкіру, віск, мед, горілку, тютюн, деревину тощо.
Натомість, до Галичини завозили продукцію
та товари з Англії, Голландії, Франції, генуезь-
ких міст. Також Галичина торгувала з Крим-
ським ханством, Молдавським господарством,
Османською імперією. Незначна торгівля відбу-
валась із сусідньою Угорщиною (наприклад,
вина, овочі), з Італією (ювелірні вироби), з Гол-
ландією (книги) та ін.29. Найбільшим торговим
містом у Східній Галичині був Львів. Сюди з’їж-
джались не тільки місцеві торговці, але й із су-
сідніх Поділля і Волині. Окрім Львова, торгові
ярмарки проходили в Бродах, Заліщиках, Терно-
полі, Сокалі, Любліні, Ярославі.
Економічні реформи австрійської влади ви-
кликали спротив польської шляхти, яка не ба-
жала втрачати панівного становища в Галичині.
Марія Терезія в таємних інструкціях до адмініс-
трації краю закликала до практичних дій у сфері
реформування мануфактурно-фабричного ви-
робництва, надання ремісникам і промисловцям
різного роду привілеїв.
Заслуговує на увагу праця І. Кревецького із
соціально-економічної історії Галичини «По-
мічні дні. Причинки до історії панщини в Гали-
чині в ХІХ в.». При написанні статті автор вико-
ристовував історичні дослідження В. Калінки,
М. Зубрицького, Б. Лозінського та аналізував ма-
теріали сільських громад. Історик зазначив, що
за ініціативою Марії Терезії були розпочаті со-
ціальні реформи, які продовжив цісар Йосиф II
та завершив Фердинанд I у 1848 р., коли лікві-
дував інститут кріпацтва як пережиток серед-
ньовічної доби. 20 листопада 1781 р. цісарською
канцелярією видано патент, згідно з яким пан-
щина становила до трьох днів на тиждень.
Новий патент від 15 січня 1784 р. забороняв
додаткові відробіткові повинності, так звані
«помічні служби». На постійні прохання дідичів,
за сприяння галицького губернатора графа фон
Бригіда, 8 серпня 1786 р. було видано цісарем
новий патент, який уперше вводив нову норму
повинностей – «помічні дні», обов’язкову платну
допомогу дідичам зі сторони залежних селян у
час жнив і сінокосів. Це стосувалося тих селян,
які працювали на панських ланах 1 або 2 дні на
тиждень. Сума обов’язкової панщини і «поміч-
них днів» разом не могла перевищувати 3 дні на
тиждень. Ціни за «помічні дні» мали встановлю-
вати старости округу кожного року30. Дана
норма повинностей була ліквідована цісарським
маніфестом 13 квітня 1846 р. після придушення
польського повстання.
Досліднику належить праця «Аграрні страй -
ки і бойкоти у Східній Галичині в 1848–1849 рр.».
Автор спростував хибні погляди істориків про
те, що нібито перші страйки на селі розпочалися
тільки в 1896–1897 рр.31 Він аргументовано і пе-
реконливо довів, що такого характеру невдово-
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини
у краєзнавчих студіях Івана Кревецького
363
28 Кревецький І. Наукова хроніка. Нові праці по історії Галичини 2-ої пол. ХVІІІ в. (1772–1790) // Записки
НТШ. – Т. СVІІІ. – 1912. – С. 168.
29 Там само. – С. 169.
30 Кревецький І. Помічні дні. Причинки до історії панщини в Галичині в ХІХ в. // Записки НТШ. –
Т. LХХVІ. – 1907. – С. 145.
31 Кревецький І. Аграрні страйки і бойкоти у Східній Галичині в 1848–1849 рр. До історії боротьби за
суспільно-економічне визволення українських селянських мас у Східній Галичині. – Львів, 1906. – 23 с.
лення селян мало місце одразу ж після скасу-
вання панщини. Дослідник охарактеризував
причини страйків і райони їх поширення, згадав
усі відомі йому аграрні рухи 1848–1849 рр. та
показав реакцію крайового і центрального уряду
на них.
Заслугою вченого є здійснення наукового
аналізу причин, хронології та території поши-
рення аграрних страйків галицьких селян як
форми боротьби за суспільно-економічне визво-
лення напередодні та під час революції 1848–
1849 рр.
У праці «Справа поділу Галичини в 1846–
1850 рр.» І. Кревецький велику увагу звернув на
діяльність першої української політичної орга-
нізації в Галичині – Головної Руської Ради (ГРР),
яка була утворена 2 травня 1848 р. у Львові для
оборони прав українського населення. Історик
відзначив законодавчі ініціативи ГРР щодо по-
ділу Галичини на дві окремі адміністративні
одиниці: західну – польську і східну – україн-
ську, до якої мали також входити Буковина і
Закарпаття. Вчений зауважив, що вперше ГРР
виступила з вимогою поділу Галичини на дві
провінції на Слов’янському конгресі в Празі
31 травня 1848 р., куди направила трьох делега-
тів: Г. Гінелевича, І. Борисикевича й О. Заклин-
ського. Згодом 9 червня 1848 р. ГРР надіслала
меморіал до цісаря з цією ж вимогою, 17 липня
1848 р. – до Міністерства внутрішніх справ,
18 липня 1848 р. звернулася з петицією до ав-
стрійської Державної Ради. Поляки виступили
проти поділу Галичини. У зв’язку з цим, було на-
правлено ГРР ще два меморіали до Міністерства
внутрішніх справ: 28 жовтня 1848 р. і 29 березня
1849 р.32
Автор зауважив, що 25 січня 1849 р. на засі-
данні конституційної комісії Державної Ради за
поділ Галичини голосувало тільки 3 членів із
28 присутніх, а саме голова ГРР Г. Яхимович,
адвокат із Праги А. Пінкас і суддя з провінції
Тіроль Рац. У результаті не вдалося як законо-
давчо, так і конституційно вирішити питання
про поділ Галичини на дві окремі політико-ад-
міністративні провінції.
Переглядаючи краєзнавчу працю І. Кревець-
кого, слід звернути увагу на додатки, які є особ-
ливо цінними, оскільки в них подана низка важ-
ливих законодавчих документів про діяльність
ГРР в 1848–1850 рр., що відображають держав-
ницькі настрої українського народу. При під-
бірці матеріалів автор використав архівні доку-
менти з Відня та з урядового часопису «Вісник
державних законів».
Варто проаналізувати деякі аспекти консти-
туційно-правових матеріалів під назвами: «Кра -
йова конституція для королівств Галичини й Во-
лодимирії з князівствами Освенцімом і Затором
і з Великим князівством Краківським» та «Кра -
йо ва виборча ординація для королівств Гали-
чини й Володимирії з князівствами Освенцімом
та Затором і з Великим князівством Краків-
ським». Обидва документи були прийняті ав-
стрійською владою 29 вересня 1850 р.33
«Крайова конституція для королівств Гали-
чини й Володимирії з князівствами Освенцімом
і Затором і з Великим князівством Краківським»
складалась із трьох розділів та 82-х параграфів.
Згідно з першим розділом «Край» (§§ 1–6), Ко-
ролівство Галичини й Володимирії становило
невід’ємну складову частину австрійської мо-
нархії і один коронний край цісарства. Параграф
4 визначав, що «народи польський та україн-
ський, а також інші, які живуть у краю, є рівноп-
равні, і кождий народ має ненарушиме право
плекати й розвивати свою національність і свою
мову».
Другий розділ «Крайова репрезентація вза-
галі» (§§ 7–9) називав адміністративними оди-
ницями в краї сеймові курії (категорії депутатів)
та виділи (комітети), до компетенції яких нале-
жало вирішення питань «крайової культури,
публічних будівель, удержуваних крайових фон-
дів, добродійних закладів у краю, складання
крайових рахунків, громадські, церковні і шкіль -
ні справи».
Найбільшим розділом Крайової конституції
був третій розділ «Склад крайової репрезента-
ції» (§§ 10–82), який визначав кількість, проце-
дуру обрання членів та повноваження сеймових
курій, Крайового та Центрального комітетів.
Варто зазначити, що трьом округам – Львів-
ському, Краківському та Станиславівському –
відповідали три окремі сеймові курії. Так, Львів-
ський округ представляли п’ятдесят депутатів,
Краківський – п’ятдесят вісім, а Станиславів-
ський – сорока два. Параграф 16 визначав, що
«вибирати до сеймової курії певного адміністра-
3/4 ’2017Любомира Федунишин К Р А Є З Н А В С Т В О
364
32 Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850 // Записки НТШ. – 1910. – Т. 94. – С. 74.
33 Там само. – С. 98.
ційного округа має право взагалі кожний повно-
літний горожанин австрійської держави, який
користується вповні горожанськими і політич-
ними правами, й або в дотичнім державнім ок-
рузі платить певну, означену в виборчій ордина-
ції, річну суму безпосередніх податків, або має
на підставі постанов виборчої ординації виборче
право до сеймової курії дотичного державного
округа на основі своїх особистих прикмет»34.
За документом, члени сеймової курії обира-
лись терміном на шість років, але через три роки
відбувалась їх заміна. Також важливо зазначити,
що депутати отримували грошові виплати від
держави як відшкодування за витрати і роботу на
пленарних засіданнях (§ 22), які проходили як
відкрито, так і таємно (§ 31), проте голосування
відбувалося виключно у відкритий спосіб (§ 34)35.
За І. Кревецьким, важливе значення в адмі-
ніструванні краєм належало Крайовому та Цен-
тральному комітетам, які, згідно з Конституцією,
були окремими адміністративно-правовими уп-
равами коронного краю. Відносно компетенції
Крайового комітету (складався з 15 членів, по
5 з курії), то, відповідно до § 76, Комітет зай-
мався організаційними справами підготовки
сесій сеймових курій та Центрального комітету;
представляв крайові справи в сеймовій курії;
якщо посли курії не зібрались на засідання, то
Комітет міг представляти справи намісникові
краю або й міністерствам; також Крайовий ко-
мітет опікувався рахунками крайового маєтку й
контролював крайові доходи; виконував нагляд
над урядниками, які перебували в безпосередній
компетенції Комітету36.
Центральний Комітет складався з 33 членів
(по 11 членів із сеймових курій Львівського,
Станиславівського і Краківського округів). Па-
раграф 73 визначав діяльність Центрального ко-
мітету як державного органу, який проводив на-
ради та зібрання, але не мав права пропонувати
закони щодо розвитку краю. Але якщо ухвали
Центрального комітету є важливими й отримали
цісарську санкцію, то вони набували сили крайо-
вого закону для цілого коронного краю (§ 74).
Важливість такого конституційного доку-
мента для українського народу, на нашу думку,
маніфестується в прагненні українців до власної
автономії зі збереженням територіальної ціліс-
ності Австрійської імперії. Дана Конституція
була документом щодо втілення прав і свобод
українського народу на практиці.
Важливе значення в реалізації конституцій-
них прав галичан мала також «Крайова виборча
ординація для королівства Галичини й Володи-
мирії з князівствами Освенціма й Затору і з Ве-
ликим князівством Краківським», яка визначала
виборчі права мешканців коронного краю, зок-
рема українців, щодо можливості обирати й бути
обраним до сеймових курій певного округу37.
Проте ні конституцію, ні ординацію не вдалося
втілити в життя, оскільки вони були ліквідовані
цісарським патентом 31 грудня 1851 р. Не зва-
жаючи на це, історичний досвід щодо національ-
ного самовизначення, який прослідкував у своїй
праці І. Кревецький, є вагомим джерелом для
сучасної законодавчої ініціативи в державі.
Таким чином, І.Кревецький зробив вагомий
внесок в розвиток історико-краєзнавчих науко-
вих знань: дослідив політико-адміністративний
статус Галичини після її входження до складу
Австрійської монархії, прослідкував процес
формування кордонів. Історик вивчав суспільно-
політичну та соціально-економічну ситуацію в
Галичині під час революції 1848–1849 рр., зок-
рема розглядав український національний рух у
Галичині під час «весни народів» як боротьбу за
національно-територіальну автономію україн-
ських земель з метою утворення власної націо-
нальної державності.
Дослідник на основі аналізу документів
Головної Руської Ради висвітлив політичну про-
граму українців щодо утворення у Східній
Галичині окремої провінції з українською адмі-
ністрацією та національним сеймом. І.Кревець-
кий, аналізуючи праці істориків, охарактеризував
соціально-економічний розвиток краю, звернув
увагу на селянські страйки у Східній Галичині,
які свідчили про недосконалість аграрних пере-
творень. Дослідник порушив проблему краю в
системі міжнародних відносин двох імперій –
Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) та
Російської наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.
Суспільно-політична та соціально-економічна історія Галичини
у краєзнавчих студіях Івана Кревецького
365
34 Кревецький І. Справа поділу Галичини ... // Записки НТШ. – 1910. – С. 114.
35 Там спмо. – Т. 97. – С. 134–135.
36 Там само. – С. 141.
37 Там само. – С. 143.
Bahan, O. (2014). Chomu pochalasia Persha svitova
vijna? Heopolitychne znachennia Halychyny v otsinkakh
ukrains’kykh istorykiv pochatku ХХ st. Universum,
7–8. Retrieved from
http://www.universum.lviv.ua/journal/2014/4/bahan
.htm [in Ukrainian].
Vermenych, Ya. (2004). Istorychna rehionalistyka i
kraieznavstvo: dialektyka spivvidnoshennia. Istoryko-
heohrafichni doslidzhennia v Ukraini, 7, 29–47. [in
Ukrainian].
Vermenych Ya. (1998). Rol’ M. S. Hrushevs’koho
u stanovlenni systemy rehional’no-istorychnykh doslid -
zhen’ v Ukraini. Ukrains’kyj istorychnyj zhurnal –
Ukrainian Historical Journal, 2, 92–101. [in Ukrai nian].
Kolesnyk I. (2007). Rehional’na istoriia v ukrain-
s’kij istoriohrafii : praktyka ta refleksiia. Rehional’na is-
toriia Ukrainy (1), 205–220. [in Ukrainian].
Krevets’kyj I. (1906). Ahrarni strajky i bojkoty u
Skhidnij Halychyni v 1848–1849 rr. Do istorii borot’by
za suspil’no-ekonomichne vyzvolennia ukrains’kykh seli -
ans’kykh mas u Skhidnij Halychyni. L’viv. [in Ukrai nian].
Krevets’kyj I. (1914). Halychyna i Rosiia. Kil’ka is-
torychnykh pryhadok. L’viv. [in Ukrainian].
Krevets’kyj I. (1925). Korolivstvo Halychyny i
Volodymyriia. 1772–1918. Stara Ukraina, 1–2, 19–24.
[in Ukrainian].
Krevets’kyj I. (1912). Naukova khronika. Novi
pratsi po istorii Halychyny 2-oi pol. XVIII v. (1772–
1790). Zapysky NTSh, (CVIII), 158–180. [in Ukrai nian].
Krevets’kyj I. (1907). Pomichni dni. Prychynky do
istorii panschyny v Halychyni v XIX v. Zapysky NTSh,
(LXXVI), 143–155. [in Ukrainian].
Krevets’kyj I. (1928). Regionalizm. Scho dosi
zrobyly halyts’ki ukraintsi na sim poli. Nova Zoria, 8, 6.
[in Ukrainian].
Krevets’kyj I. (1910). Sprava podilu Halychyny v
rr. 1846–1850. Zapysky NTSh. (93), 54–69. [in Ukrain-
ian].
Krevets’kyj I. (1910). Sprava podilu Halychyny v
rr. 1846–1850. Zapysky NTSh. (94), 58–83. [in Ukrain-
ian].
Krevets’kyj I. (1910). Sprava podilu Halychyny v
rr. 1846–1850. Zapysky NTSh. (96), 94–115. [in Ukrain-
ian].
Krevets’kyj I. (1910). Sprava podilu Halychyny v
rr. 1846–1850. Zapysky NTSh. (97), 105–154. [in Ukrain-
ian].
Kudelko S., Kashaba, O. (2009). Teoretyko-meto-
dolohichna dyskusiia z pytan’ istorychnoho kraieznav-
stva v 20-ti – na pochatku 30-kh rokiv ХХ st.
Kraieznavstvo. Naukovyj zhurnal, 3–4, 21–27. [in
Ukrai nian].
Pedych V. (1998). Pidhotovka kadriv natsion-
al’nykh istorykiv istorychnoiu shkoloiu M. Hru-
shevs’koho u L’vovi (1894–1914). Visnyk Prykarpat-
s’koho universytetu. Seriia : Istoriia, (1), 167–174. [in
Ukrainian].
Franko I. (1986). Halyts’ke kraieznavstvo, Zibran-
nia tvoriv u 50-ty tomakh (Vol. 46, pp. 116–150). Kyiv:
Naukova dumka. [in Ukrainian].
Yas’ O. (1996). Z istorii narodzhennia i rozvytku
Hrushevs’koznavstva. Ukrains’kyj istoryk, 1–4, 441–
444. [in Ukrainian].
3/4 ’2017Любомира Федунишин К Р А Є З Н А В С Т В О
366
References
|