Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування
У статті зроблена спроба класифікувати напрями селянського повстанського руху на Миколаївщині в добу Української національно-демократичної революції. Встановлено, що основною причиною наростання селянського руху була невирішеність аграрного питання як національними (Центральна Рада, Гетьманат, Дир...
Gespeichert in:
| Datum: | 2018 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168993 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування / Ю. Котляр // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 46-55. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-168993 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1689932020-06-01T01:25:55Z Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування Котляр, Ю. До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років У статті зроблена спроба класифікувати напрями селянського повстанського руху на Миколаївщині в добу Української національно-демократичної революції. Встановлено, що основною причиною наростання селянського руху була невирішеність аграрного питання як національними (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР), так і проросійськими (більшовики, денікінці) владами. На Миколаївщині у 1917–1921 рр. можна виділити чотири головних напрями селянського повстанського руху: антигетьманський, антибільшовицький, антиденікінський та антикомуністичний. В цілому повстанський-партизанський рух селян був єдиним. Тільки на різних етапах розвитку політичної ситуації селянство бачило своїм ворогом австро-німців з гетьманцями, більшовиків та білогвардійців. The article attempts to classify directions of the peasant rebel movement in Mykolaiv region during the Ukrainian National-Democratic Revolution. It was established that the core reason for raising the peasant movement was the agrarian question unresolved by the national (the Central Rada, the Hetmanate, the Central Council, Hetmanate, Directorate of the UPR Directorate) and pro-Russian (the Bolsheviks and the Denikins) authorities. In 1917–1921, four key directions of the peasant rebel movement could be distinguished in Mykolaiv region. They included the anti-Hetman, anti-Bolshevik, anti-Denikin, and anti-Communist streams. In general, the insurgent- partisan movement of peasants was entire. The peasantry recognized the Austro-Germans and the Hetmans, the Bolsheviks and the White Guards as its enemies at different stages of the political situation development. В статье сделана попытка классифицировать направления крестьянского повстанческого движения на Николаевщине в период Украинской национально-демократической революции. Установлено, что основной причиной поднятия крестьянского движения была нерешенность аграрного вопроса как национальными (Центральная Рада, Гетьманат, Директория УНР), так и пророссийскими (большевики, деникинцы) властями. На Николаевщине в 1917–1921 гг. следует выделить четыре главных направления крестьянского повстанческого движения: антигетьманский, антибольшевистский, антиденикинский и антикоммунистический. В целом повстанческое-партизанское движение крестьян был единым. Только на разных этапах развития политической ситуации крестьянство видело своим врагом австро-немцев с гетьманцами, большевиков и белогвардейцев. 2018 Article Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування / Ю. Котляр // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 46-55. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168993 94:323.22(477.73)"1918–1921" uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років |
| spellingShingle |
До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років Котляр, Ю. Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування Краєзнавство |
| description |
У статті зроблена спроба класифікувати напрями селянського повстанського руху на Миколаївщині
в добу Української національно-демократичної революції. Встановлено, що основною причиною наростання селянського руху була невирішеність аграрного питання як національними (Центральна Рада,
Гетьманат, Директорія УНР), так і проросійськими (більшовики, денікінці) владами.
На Миколаївщині у 1917–1921 рр. можна виділити чотири головних напрями селянського повстанського руху: антигетьманський, антибільшовицький, антиденікінський та антикомуністичний. В цілому
повстанський-партизанський рух селян був єдиним. Тільки на різних етапах розвитку політичної ситуації селянство бачило своїм ворогом австро-німців з гетьманцями, більшовиків та білогвардійців. |
| format |
Article |
| author |
Котляр, Ю. |
| author_facet |
Котляр, Ю. |
| author_sort |
Котляр, Ю. |
| title |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| title_short |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| title_full |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| title_fullStr |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| title_full_unstemmed |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| title_sort |
селянські повстання на миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
До 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/168993 |
| citation_txt |
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918-1921 рр.: передумови, характер, спрямування / Ю. Котляр // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 46-55. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT kotlârû selânsʹkípovstannânamikolaívŝiníu19181921rrperedumoviharaktersprâmuvannâ |
| first_indexed |
2025-07-15T03:45:08Z |
| last_indexed |
2025-07-15T03:45:08Z |
| _version_ |
1837683031858479104 |
| fulltext |
46
В процесі формування концепції Українсь-кої революції (1917–1921 рр.) як самостійного історичного явища, стало зрозуміло, що се-лянський повстанський рух був однією з най-
важливіших її особливостей, наскрізним мо-тивом, який пронизував її від початку до кін-ця1. За твердженням А. Граціозі: «...тут [в Україні] розгорнувся перший селянський
1 Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років / під заг. ред. В. Лободаєва. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017. – С. 7–8.
УДК 94:323.22(477.73)"1918–1921"
Юрій Котляр (м. Миколаїв)
СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ НА МИКОЛАЇВЩИНІ
У 1918—1921 рр.: передумови, характер, спрямування
У статті зроблена спроба класифікувати напрями селянського повстанського руху на Миколаївщині
в добу Української національно-демократичної революції. Встановлено, що основною причиною нарос-
тання селянського руху була невирішеність аграрного питання як національними (Центральна Рада,
Гетьманат, Директорія УНР), так і проросійськими (більшовики, денікінці) владами.
На Миколаївщині у 1917–1921 рр. можна виділити чотири головних напрями селянського повстансь-
кого руху: антигетьманський, антибільшовицький, антиденікінський та антикомуністичний. В цілому
повстанський-партизанський рух селян був єдиним. Тільки на різних етапах розвитку політичної ситуа-
ції селянство бачило своїм ворогом австро-німців з гетьманцями, більшовиків та білогвардійців.
Ключові слова: селянство, повстанський рух, Миколаївщина, більшовики, денікінці, революція.
Yurii Kotlyar
Village Rebellion in Mykolaiv Region in 1918—1921:
Preconditions, Character, Direction
The article attempts to classify directions of the peasant rebel movement in Mykolaiv region during the
Ukrainian National-Democratic Revolution. It was established that the core reason for raising the peasant move-
ment was the agrarian question unresolved by the national (the Central Rada, the Hetmanate, the Central Council,
Hetmanate, Directorate of the UPR Directorate) and pro-Russian (the Bolsheviks and the Denikins) authorities.
In 1917–1921, four key directions of the peasant rebel movement could be distinguished in Mykolaiv region.
They included the anti-Hetman, anti-Bolshevik, anti-Denikin, and anti-Communist streams. In general, the insur-
gent-partisan movement of peasants was entire. The peasantry recognized the Austro-Germans and the Hetmans,
the Bolsheviks and the White Guards as its enemies at different stages of the political situation development.
Key words: peasantry, rebel movement, Mykolaiv region, Bolsheviks, Denikins, revolution.
Юрий Котляр
Крестьянские восстания на Николаевщине
в 1918—1921 гг.: предпосылки, характер, направленность
В статье сделана попытка классифицировать направления крестьянского повстанческого движе-
ния на Николаевщине в период Украинской национально-демократической революции. Установлено, что
основной причиной поднятия крестьянского движения была нерешенность аграрного вопроса как нацио-
нальными (Центральная Рада, Гетьманат, Директория УНР), так и пророссийскими (большевики, дени-
кинцы) властями.
На Николаевщине в 1917–1921 гг. следует выделить четыре главных направления крестьянского
повстанческого движения: антигетьманский, антибольшевистский, антиденикинский и антикоммуни-
стический. В целом повстанческое-партизанское движение крестьян был единым. Только на разных эта-
пах развития политической ситуации крестьянство видело своим врагом австро-немцев с гетьманца-
ми, большевиков и белогвардейцев.
Ключевые слова: крестьянство, повстанческое движение, Николаевщина, большевики, деникинцы,
революция.
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918—1921 рр.:
передумови, характер, спрямування
47
національно – та соціально-визвольний рух у столітті»2. На жаль, цей рух не дійшов до логі-чного завершення – повноцінного створення національної держави. Дослідження історії селянського повстан-ського руху є одним із важливих завдань укра-їнської історіографії. В. Верстюк3, В. Волко-винський4, В. Савченко5 розглядають анар-хістський рух і махновщину. П. Захарченко6 досліджує селянські повстання доби Гетьма-нату. Унікальне явище в історії селянського повстанства – діяльність формувань держав-ного типу на Миколаївщині вивчають М. Ко-вальчук7, Ю. Котляр8, Г. Корольов9, Ю. Митро-фаненко10. Однак, проблема класифікації пов-стань досліджена недостатньо11, особливо на регіональному рівні. Тому мета статті – висвітлити напрями селянського повстанського руху на Миколаїв-щині в добу Української національно-демократичної революції. Становище селян України у 1917–1921 рр. було складним. Національні (Центральна Ра-да, Гетьманат, Директорія УНР) та проросійсь-кі (більшовики, денікінці) органи влади не змогли вирішити головне селянське питання – аграрне. Жодна з цих влад, крім більшовиць-кої на першому етапі, не дала селянам землю, що, звичайно, викликало їх невдоволення, яке згодом переросло в повстанський рух. 1918–1921 рр. характеризувалися чисель-ним і організованим спалахом повстансько-партизанського руху селян на Миколаївщини.
Він проявив себе у таких напрямах: ‒ весна – зима 1918 р. – антигетьманський; ‒ весна – літо 1919 р. – антибільшовицький; ‒ осінь 1919 – зима 1920 рр. – антиденікін-ський; ‒ 1920–1921 рр. – антикомуністичний. Крім цих напрямів, діяли повстанські заго-ни, побудовані за принципами «селянської вольниці». Такі загони найчастіше носили міс-цевий характер, і спрямовувалися проти будь-якої з існуючих влад. Селянська ідеологія нега-тивно сприймала сильну владу: «німецько-австрійську», «більшовицьку» чи «білогвар-дійську», бо кожна з них, з точки зору селянст-ва, мала вагомі недоліки12. Складною і водночас негативною сторін-кою повстанства були бандитські формуван-ня, які займалися погромами, вбивствами, грабунками і не ставили перед собою ніякої політичної мети. Діяли вони по всій території Миколаївщини. Були повстанські загони, які поступово скочувалися до грабежів, а також такі, які з самого початку формувалися як кримінальні.
Антигетьманський повстанський рух. Відразу після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського великі землевласники поча-ли відновлювати свої володіння. Поряд з цим гетьманський уряд пішов на розробку аграрно-го законодавства «Проект загальних основ зе-мельної реформи» (липень 1918 р.), що перед-бачав розширити чисельність землевласників за рахунок державних, удільних та викупле-
2 Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917–1933 / А. Грациози. – М.: РОССПЭН, 2001. – С.21. 3 Верстюк В. Ф. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921) / В. Ф. Верстюк. – К.: Наукова дум-ка, 1992. – 368 с. 4 Волковинський В. М. Батько Махно / В. М. Волковинський. – К.: Перліт продакшн, ЛТД, 1992. – 256 с. 5 Савченко В. А. Махно / В. А. Савченко. – Харків: Фоліо, 2005. – 416 с. 6 Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918 / П. Захарченко. – К.: ЗАТ «Ніглава», 1997. – 188 с. 7 Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р.) / М. Ковальчук. – К.: Стилос, 2012. – 352 с. 8 Котляр Ю. В. Висунська і Баштанська республіки (до 90-ї річниці проголошення) / Ю. В. Котляр. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2010. – 92 с.; Котляр Ю. В. Врадіївська Хліборобська республіка / Ю. В. Котляр // Чорноморський літопис. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2012. – Випуск 5. – С. 50–53. 9 Корольов Г. О. Баштанська республіка: селянська модель влади / Г. О. Корольов // Проблеми вивчення історії Украї-нської революції 1917–1921 р. – 2008. – Випуск 3. – C. 172–176. 10 Митрофаненко Ю. С. Феномен «множинної суверенності» революційної доби 1917–1920 рр. у контексті процесів національного державотворення / Ю. С. Митрофаненко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – 2014. – Випуск 12. – С. 113–123. 11 Котляр Ю. В. Нове про напрями і типологію селянських повстань на Півдні України (1919–1920 рр.) / Ю. В. Котляр // Записки історичного факультету. – Випуск 4. – Одеса, 1997. – С.85–89; Котляр Ю. В. Селянські республіки Наддніпрянської України // Історичний архів. – Миколаїв: Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. – Випуск 18. – С. 64–69. 12 Котляр Ю. В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917–1925) / Ю. В. Котляр. – Миколаїв–Одеса: ТОВ ВіД, 2003. – С. 73–74.
Юрій Котляр К Р А Є З Н А В С Т В О 1’2018
48
них земель. Ця консервативна аграрна про-грама не була прийнята більшістю населення. Причинами повстань проти гетьманської влади послужили наступні події. Великі земле-власники при допомозі німецько-австрійських окупаційних військ почали спішно відновлюва-ти власність на землю та майно, примушуючи селян не лише повертати землю, а й відшкодо-вувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Їх повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовими насильствами. Німецькі й австрійські воєнні власті охоче на-давали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи. Зрозуміло, що влітку-восени 1918 р. на Ми-колаївщині розгорнулася селянська антигеть-манська та антиокупаційна боротьба. Повстан-ський рух, очолюваний Т. Гуляницьким, М. Урсуловим поширився по територіях сучас-них Первомайського, Доманівського, Вознесен-ського, Очаківського районів, в зоні Тилігульсь-кого і Березанського лиманів13. Визначною по-дією цього часу було збройне повстання 15–16 листопада 1918 р. у Вознесенську. Під керівни-цтвом підпільного ревкому повсталі розгро-мили міську управу, німецький гарнізон. Вла-да на кілька днів перейшла до рук ревкому14. У березні 1918 р. німецько-австрійськими військами були захоплені Анатоліївка і Бере-занка. Німці-колоністи підтримали окупацію. Вони створювали загони самооборони, допо-магали новій владі проводити реквізиції, не гребуючи вбивствами українських селян. Восени 1918 р. розрізнені повстанські групи селян Березанщини консолідувалися в єди-ний Тилігуло-Березанський загін, який взяв участь у боях проти гетьманців. Не залишили повстанці й німців-колоністів. У середині бе-резня 1919 р. партизани в складі Тилігуло-Березанського загону (командир М. Пан-
ченко) робили рейди по багатих німецьких колоніях, де проводили реквізиції коней та зброї. Ці непродумані рейди, в яких повстанці керувалися жадобою помсти, а не здоровим глуздом, зіграли не останню роль у розгор-танні певної кількості повстань представни-ків етнічних меншин15. Висунська бойова дружина перед окупацією села німецько-австрійськими військами вли-лася в комуністичний повстанський загін іме-ні Т. Г. Шевченка, який вів військові дії в райо-ні Апостолове-Катеринослав. Німецько-авст-рійське командування тримало в селі посиле-ний гарнізон. Незважаючи на це, опір окупан-там серед жителів Висунська з кожним днем наростав. Аналогічні події відбувалися і в Полтавці-Баштанці. Керівники баштанського ревкому мусили піти в підпілля, але не припинили під-готовки до відкритого повстання. Були нала-годжені зв’язки з с. Привільне для спільного виступу16. 9 листопада 1918 р. полтавці-баштанці під керівництвом М. Прядка та В. Гайдука розгромили гетьманську варту17. В бою взяло участь сорок бійців. Повстання вда-лось, тільки ватажок варти Попов з кількома прибічниками втік до Херсону18. Незабаром для придушення повстання прибув караль-ний загін із Херсону, на чолі все з тим же По-повим, але повстанці дали їм рішучу відсіч. У грудні баштанці розбили батальйон німецько-австрійських військ, який виступив із Новопо-лтавки на Миколаїв. Крім цього, німецький загін у кількості 36-ти осіб був роззброєний19. Лише викликана підмога з Явкиного та об-стріл із гармат бронепоїзда, що курсував між станціями Новополтавка – Горожино допомо-гли окупантам знову захопити Полтавку-Баштанку. Відбулася жорстока розправа над мешканцями села. Населення змушене було заплатити контрибуцію в сумі 200 тис. крб.20
13 Боротьба за владу Рад на Миколаївщині. – Миколаїв: Політвидав, 1959. – С. 163–170. 14 Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область / відп. ред. В. С. Васильєв. – К.: УРЕ АН УРСР, 1971. – С. 34. 15 Котляр Ю. В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1931) / Ю. В. Котляр. – К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ імені Петра Могили, 2008. – С. 85. 16 Боротьба за владу Рад на Миколаївщині. – С. 74. 17 Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. – С. 158–159. 18 Боротьба за владу Рад на Миколаївщині. – С. 175. 19 ДАМО, ф. Р-940, оп. 2, спр. 4, арк. 3. 20 ДАМО, ф. Р-940, оп. 2, спр. 210, арк. 3.
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918—1921 рр.:
передумови, характер, спрямування
49
З антигетьманськими повстаннями пов’я-зана і діяльність отамана Н.Григор’єва. У трав-ні 1918 р. Н.Григор’єв пішов на службу до ге-тьмана П.Скоропадського, очевидно, розчару-вавшись у здатності представників Централь-ної Ради навести порядок в Україні. Майбут-ній отаман став гетьманським полковником і командував однією з частин 6-го Полтавсько-го корпусу, який входив до складу Запорізької дивізії. Проте минуло небагато часу, і Н.Гри-гор’єв не тільки сам розірвав відносини з ге-тьманським режимом, а й опинився серед найактивніших борців з гетьманщиною. Це сталося влітку 1918 р. і мотиви носили полі-тичний характер. Судячи з усього, як націона-льно свідомий українець, Н.Григор’єв не зміг прийняти політику гетьманського уряду, який виявився іграшкою в руках австро-німецьких окупантів21. Спільна антигетьман-ська позиція знову зблизила Н.Григор’єва з силами «лівого» напрямку, від яких він у свій час відійшов. Саме в цей час Н.Григор’єв зро-зумів своє справжнє покликання – він почав організовувати масове повстання селян Херсонщини проти гетьманського режиму і співробітничати з Директорією УНР. На початку грудня 1918 р. Н. Григор’єв без особливих ускладнень відбив у гетьманських військ Олександрію і повідомив Головного отамана військ УНР С.Петлюру про визнання Директорії УНР і підпорядкування їй своїх за-гонів. Незабаром загони отамана отримали назву Херсонської дивізії та увійшли до скла-ду Південно-Східної групи військ армії УНР. Вказана група була головною частиною Пів-денного фронту, що почав формуватися як протидія військам Антанти та білогвардійців, які закріпились на Чорноморському узбереж-жі України. 12 грудня 1918 р. «Республіканські війська східної Херсонщини» увійшли до Миколаєва. Проте втримати владу в Миколаєві Григор’єву не вдалося. У другій половині грудня німецькі загони на вимогу Антанти завдали несподіва-ного удару і витіснили повстанців з Миколає-
ва. Натомість, отаман Григор’єв направив уль-тиматум Німецькій раді солдатських депута-тів, генералу Гільгаузену та генералу Заку, а також Об’єднаній раді миколаївських робітни-ків, міському самоуправлінню, комісару С. Юрицину, сутність якого зводилася до на-ступних слів: «Якщо німці впродовж чотирьох днів, починаючи з 12.00 31 грудня 1918 р. за новим стилем, не покинуть Миколаїв і Долин-ську, то ніхто з них не побачить свою батьків-щину»22. Німці змушені були погодитися з ультимативними вимогами отамана. «Григо-р’ївські загони знову увійшли до Миколаєва, Знам’янки і Долинської. Влада Директорії УНР у цих містах та містечках була відновлена»23. Проте через неузгодженість дій між вищим республіканським командуванням та Григо-р’євим, УНР на початку січня 1919 р. знову втратила Миколаїв. Отже, антигетьманська повстанська боро-тьба на Миколаївщині носила різний харак-тер. Це і власне стихійний селянський рух, ви-кликаний реквізиціями та тим економічним пресом, який впроваджувала місцева адмініст-рація, спираючись, здебільшого, на силу окупа-ційних військ. А також, очолюваний більшови-ками диверсійно-терористичний рух, спрямо-ваний на дестабілізацію ситуації, який викори-стовував прорахунки у внутрішній політиці гетьманського уряду та німецько-австрійської адміністрації. Як окреме явище слід виділити діяльність отамана Н.Григор’єва, який в пері-од літа – зими 1918 р. представляв Директо-рію УНР.
Антибільшовицькі повстання. Причина-ми антибільшовицького повстанського руху послужили прорахунки політики радянської влади в економічних та політичних питаннях. Аграрна проблема, на думку селянства, не бу-ла вирішена – продзагони забирали вироще-ний селянами хліб, а торгівля ним вважалась державним злочином. Не вирішувалися націо-нальні та релігійні питання, проводилася при-мусова мобілізація в Червону армію. Позитив-ним моментом стала передача частини землі
21 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва (серпень 1918 – серпень 1919 рр.) / В. Горак. – Фастів: Поліфаст, 1998. – С. 9–13. 22 Фест В. Николаев: последний форпост немецких войск на Черном море / В. Фест. – Николаев: ПГО «Центр виробни-чої практики інвалідів АТО «ЛІТОПИС», 2016. – С. 91–92. 23 Горак В. Повстанці отамана Григор’єва. – С. 25.
Юрій Котляр К Р А Є З Н А В С Т В О 1’2018
50
селянам, але користуватися нею було практи-чно неможливо через політику «воєнного ко-мунізму» (продрозверстка, насадження ко-мун) Не покращило ситуації і розшарування селянства – класова політика, яка включала натравлення одних верств села на інші. Сти-хійний рух проти комун та продрозверстки радянська історіографія вважала «куркуль-ським бандитизмом». Селянські виступи при-йнято було називати «антирадянськими», хо-ча більшість повстань носили антибільшови-цький характер. Про це свідчать і їх гасла: «Геть комуністів і надзвичайку!», «Вся влада селянству!», «Ради без комуністів і ЧК»24. Антибільшовицький повстанський рух на Миколаївщини був переважно стихійним. Висо-ким рівнем організації виділялися лише армій-ські повстання. Крім них, слід виокремити повс-тання представників етнічних меншин та селян-ські загони, які діяли на невеликій території, ча-сто в межах власної волості. Серед великих се-лянських повстань слід виділити лише діяль-ність Врадіївської Хліборобської республіки. Найбільш відомі армійські повстання – це виступ отамана Н. Григор’єва та заколот у Вознесенську під керівництвом полковників Левашевського і Макарова та поручика Зелен-ського. Боротьбу з повстаннями армійського типу вів К. Ворошилов, який після 3-го Всеук-раїнського з’їзду Рад очолив народний коміса-ріат внутрішніх справ УСРР. Для придушення повстань і боротьби з бандитизмом були створені спеціальні військові частини, посиле-но органи ВЧК. Популярні серед селян гасла, великий ан-тибільшовицький рух – 98 повстань на Украї-ні в квітні місяці, – дали Н.Григор’єву змогу захопити значну територію: від Черкас і Кре-менчука до Херсона і Миколаєва. Тилові час-тини Червоної армії ледь чинили опір, а деякі з них переходили на бік повсталих. Так, 12–14 травня 1919 р. в Миколаєві сталося антибіль-шовицьке повстання моряків флотського пі-векіпажу, які виявили солідарність з ідеями
григор’ївщини25. Наступ григор’ївських військ порушив більшовицьку систему «викачу-вання» продовольства з України. На захопле-ній території «були розігнані продовольчі ор-гани в повітах, розграбовані заготівельні пун-кти зерна»26, відзначалося в доповіді Одесько-го губпродкому. В результаті заколоту були відрізані від заготівлі найбільш забезпечені хлібом повіти Херсонської та Таврійської гу-берній. Проте успіхи Н.Григор’єва не об’єднали навколо нього антибільшовицькі сили. Н.Махно, вбачаючи в Н.Григор’єві небезпечного конку-рента, відмовився приєднатися й навіть публі-чно осудив заколот. Отаман Зелений, що ви-ступав раніше, також не надав йому допомоги. Відмежувалися від Н.Григор’єва майже всі українські партії правої орієнтації. Селянство перестало підтримувати григор’ївщину, зро-зумівши, що отаман виступає не тільки проти більшовиків, а й проти системи рад взагалі. Не підняли престиж григор’ївців і терори-стичні дії. Без селянської підтримки григор’їв-ське військо розбилося на ряд загонів, що пос-тупово перетворилися в банди погромників, тероризуючи місцеве населення. Розстріли проводилися незалежно від партійної прина-лежності. Розстрілювали більшовиків, бороть-бистів, робітників радянського апарату, ком-незамівців. Зокрема, в Казанці було знищено 32 особи27. Отаман Н.Григор’єв зробив останню спро-бу приєднатися до махновців. В особистій роз-мові Н.Махно зрозумів, що Н. Григор’єв вбачає ворогів лише в більшовиках, творячи насильс-тва над селянами. Звинувативши його у зв’яз-ках з денікінцями, Н.Махно спровокував пере-стрілку, в результаті якої Н.Григор’єв був уби-тий 27 липня 1919 р. в селі Сентове Олександ-рійського повіту28. Виступ Н.Григор’єва три-вав менше місяця – з 7-го по кінець травня 1919 р., хоча рештки загонів діяли до липня, і були знищені біля сіл Грейгове, Явкине, Пол-тавка-Баштанка та станції Березнегувата.
24 Деникинское подполье в Николаеве (Введение) // Летопись революции. – 1926. – № 3–4. – С. 9. 25 Деникинское подполье в Николаеве (Введение)… – С. 9. 26 ЦДАВО України, ф. 2, оп. 1, спр. 382, арк. 16, 112. 27 ЦДАГО України, ф. 5, оп. 5-1, спр. 240, арк. 2. 28 Аршинов П. История махновского движения (1918–1921) / П. Аршинов. – Запорожье: Дикое поле, 1995. – С. 130.
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918—1921 рр.:
передумови, характер, спрямування
51
Крім армійських повстань, певне значен-ня для Миколаївщини мали повстання пред-ставників етнічних меншин. 8 серпня 1919 р. повстанський рух перекинувся на німецькі колонії Миколаївщини і охопив ряд селищ на лівому березі Південного Бугу, до них приєд-налися і болгари-колоністи. При цьому украї-нські селяни, німці-колоністи і болгари-колоністи часто діяли спільно проти більшови-цьких військ. Так, повстання болгарського на-селення села Тернівка підтримали жителі села Червоне поблизу Миколаєва. Тернівці намага-лися захопити Миколаїв. Партійна дружина з міста була перебита повстанцями, а для їх при-душення використали артилерію. Незабаром почався новий наступ на Миколаїв. Болгари-колоністи та українські селяни підійшли майже до Інгульського мосту, але польові гармати знову примусили їх відступити. Без перепочин-ку миколаївці-більшовики відбивалися від пов-сталих селян протягом усього серпня 1919 р.29 У серпні 1919 р. відбулися антибільшови-цькі повстання в селах Мостове, Козлово-Нечаяне, Ландау, Велика Корениха. Повстанці намагалися перешкодити просуванню загону під командуванням Ф. Анулова, знищували партійних працівників. Так, у Козлово-Неча-яному українськими повстанцями було знище-но загін уповноваженого уряду УСРР Й.Скляра в кількості 20 осіб, який відступав від німців-колоністів30. В Явкиному повсталі селяни під керівництвом П. Гудимова і С. Коломотського розгромили партійний осередок31. Повстання антибільшовицького напряму весни – літа 1919 р. не переросли в згуртова-ний селянський рух з певними цілями та за-вданнями, хоча частина з них досягла високо-го рівня організації і була ліквідована перед приходом денікінських військ. Типологія ан-тибільшовицьких повстань свідчить про хиб-ність політики більшовицької влади в аграр-ному, національному та військовому питан-нях, що призвело до спалаху повстансько-партизанського руху.
Антиденікінські повстання. Наприкінці літа 1919 р. Миколаївщина була захоплена білогвардійськими військами, однак швидко проти них розпочався новий етап повстансь-кої боротьби. Привертає увагу те, що багато загонів очолили отамани, які партизанили в тилу Червоної армії32. Денікінський режим з точки зору селянст-ва мав великі вади. Головний недолік – це не-вирішеність аграрного питання. Спроби білог-вардійців реставрувати поміщицьке землево-лодіння, «третій сніп» та реквізиції, наштовх-нулися на опір селянства. Вирішальною при-чиною, що послужила початком збройної бо-ротьби, стала примусова мобілізація до Доб-ровольчої армії. Не покращили ситуації, а на-впаки, загострили, – погроми та приниження національних меншостей. Позитивними яви-щами можна вважати лише свободу віроспові-дання і торгівлі, але в даній ситуації вони не мали вирішального значення. Повстанський рух селян Миколаївщини осені 1919 – зими 1920 рр. мав переважно ан-тиденікінську спрямованість, хоча діяли і ан-тибільшовицькі (проденікінські) загони. Се-ред антиденікінських виступів слід виділити такі типи: власне селянські загони, більшови-цькі, боротьбистсько-борбистські, виступи представників етнічних меншин, формування державною типу (Висунська і Баштанська рес-публіки). Серед проденікінських виступів ви-різнялися загони «куркульської самооборо-ни» при білогвардійському керівництві. Певну кількість серед повстань займали бандитські формування. Така строкатість серед повстан-сько-партизанських загонів обумовлювалася тодішньою соціальною структурою населення. На Миколаївщині суто селянським був за-гін Г.Трояна, до якого приєдналася група три-кратівських жителів. Повсталі нападали на денікінські роз’їзди та розвідки33. В с. Пару-тиному перед відступом денікінців організу-вали повстанський загін з 80-ти бійців, який без зброї зробив напад на очаківські казарми.
29 Котляр Ю. В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917–1925). – С. 59. 30 Котляр Ю. В. Повстанський рух етнічних меншин Півдня України (1917–1931). – С. 88. 31 ДАМО, ф. Р-940, оп. 2, спр. 4, арк. 35. 32 Верстюк В. Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы / В. Ф. Верстюк // Украина в 1917–1921 гг. – К.: Нау-кова думка, 1991. – С. 120–121. 33 Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. – С. 338.
Юрій Котляр К Р А Є З Н А В С Т В О 1’2018
52
Повстанці озброїлися, деморалізували білог-вардійців, чим сприяли захопленню Очакова більшовицькими військами34. В Анатоліївці селяни на чолі з Г.Тимофєєвим розгромили білогвардійський гарнізон35. Виступи селян Братського і Сергіївки спочатку були також селянськими, але пізніше потрапили під вплив більшовиків. Командував загоном брат-чан В.Афанасьєв. Боротьбою проти денікінщини на терито-рії Миколаївщини керував підпільний комітет, який очолював С. Інгулов, а з середини листо-пада 1919 р. – А. Колтун. Більшовики проводи-ли агітаційну роботу, розповсюджували листів-ки із закликами до боротьби36. Під їх керівни-цтвом були створені партизанські загони в се-лах Єланець та Анатоліївка. В Єланці його кері-вником був більшовик А.Новиков. До загону приєдналися солдати Єланецької та Щербанів-ської волостей, що були мобілізовані до дені-кінської армії. В селі Анатоліївка на початку вересня 1919 р. партосередок створив більшо-вицьке підпілля, яке очолив Т.Єфремов, під його керівництвом була створена партизанська гру-па Ф.Воскова та К.Сичова. 21 січня 1920 р. пар-тизани розгромили білогвардійський загін до 100 бійців, що прибув до Анатоліївки37. Великий вплив мали більшовики і на партизан Антонів-ської волості, якими керував Н.Губа. Повстанський рух селян більшовицького типу відрізнявся високою організованістю. У губернських, повітових та деяких волосних центрах були створені більшовицькі підпільні комітети, що координували дії партизанських вагонів. Повстанці мали тісні зв’язки з польо-вими штабами Червоної армії, проводили спі-льні бойові операції. Крім більшовиків, великий вплив на пар-тизанський рух селян мали партії боротьбис-тів та борбистів. Часто їх представники діяли спільно з більшовиками, проте в деяких випа-
дках створювали власні підпільні комітети та повстанські загони. На Миколаївщині бороть-бисти та борбисти входили до урядів Висунсь-кої та Баштанської республік, а також мали власні партизанські загони. Один з таких заго-нів створено неподалік від Миколаєва – в Бо-гоявленську. У ньому партизанили селяни і робітники38, кількістю понад 200 бійців, з дво-ма кулеметами39. Боротьбистсько-борбистський тип селян-ських повстань не мав чіткої організації. Есе-ри очолювали невелику кількість повстансь-ких загонів, що діяли самостійно. Не випадко-во широку популярність мали об’єднані рев-коми і повстанкоми, які контролювали діяль-ність партизанських загонів. Певним сегментом антиденікінського по-встанського руху були виступи представників етнічних меншин. На Миколаївщині складна ситуація була з болгарською колонією Тернів-ка. У серпні 1919 р. тернівці боролися проти більшовиків, а вже в грудні цього ж року роз-почали повстання проти денікінців. Його жор-стоко придушили каральні загони, але на цьо-му боротьба не закінчилася40. Під час відступу білогвардійських військ з Миколаєва 1 січня 1920 р. озброєний загін тернівців напав на підрозділ денікінців41. Виступали проти білог-вардійської політики реквізицій і німецькі колоністи, зокрема, жителі Ландау, Блюмен-фельд, Мюнхен. Єврейська колонія Ефінгар стала головною базою полтавців-баштанців після розгрому Баштанської республіки42. Виступи представників етнічних меншин можна вважати антииденікінською силою, про-те суто національні виступи відбувалися не часто. Найчастіше болгари, євреї, німці були учасниками селянських повстань різних типів. Крім антиденікінських повстань, на Мико-лаївщині були й такі, що підтримували дені-кінську владу. Соціальною опорою таких ви-
34 ДАОО. ф. П-2, оп. 1, спр. 613, арк. 3. 35 ДАОО, ф. П-2, оп. 1, спр. 208, арк. 18. 36 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 62, арк. 71–72. 37 ДАОО, ф. П-2, оп. 1, спр. 571, арк. 21–24. 38 Гриценко М. З історії боротьби з інтервентами озброєних сил революції на Херсонщині (1919–1920 рр.) / М. Гриценко. – Херсон: Істпарт, 1933. – С. 5. 39 Биншток М. Николаевское подполье / М. Биншток // Летопись революции. – 1926. – № 3–4. – С. 13. 40 Ряппо Я. Революционная борьба в Николаеве / Я. Ряппо // Летопись революции. – 1924. – № 4. – С. 40–41. 41 Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. – С. 467. 42 ДАОО, ф. П-2, оп. 1, спр. 1198, арк. 44.
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918—1921 рр.:
передумови, характер, спрямування
53
ступів були поміщики та заможні селяни. За-гони «куркульської самооборони» діяли на Миколаївщині під керівництвом полковників Салікова43 та Лобурєва44. Проденікінський по-встанський рух мав ті ж причини, що і антибі-льшовицькі повстання весни – літа 1919 р., і був його логічним продовженням. Проте він не був таким масовим, так як більшість селян вба-чали головного ворога в денікінському режимі. Складною і водночас негативною сторін-кою повстансько-партизанської боротьби був бандитський напрямок. Бандитські форму-вання займалися погромами, вбивствами, гра-бунками і не ставили перед собою ніякої полі-тичної мети.
Антикомуністичний повстанський рух. Антикомуністичний повстанський рух у 1920–1921 р. був потужним фактором суспільно-політичного життя. Представники української інтелігенції, національно свідомого селянства та робітники активно протидіяли всім спро-бам більшовиків стабілізувати своє станови-ще в Україні. Вони створювали та брали участь в партизанських загонах і повстансь-ких організаціях, що проявляли особливу ак-тивність в 1921 р.45 В умовах червоного терору українське се-ло перейшло від локальних повстань до пар-тизанської та підпільної боротьби. Партизан-ські загони були найпростішою формою орга-нізації, імпульс до якої йшов «знизу», від са-мих селян, але активну роль в цьому процесі зіграла та ланка української інтелігенції, що була найближчою до селян. Саме її представ-ники стали отаманами загонів. Більшовики на практиці не могли часто порозумітися саме з усім селянством, а не з якоюсь окремою його частиною, що спростовувало їх класові теорії ще за життя декого з «класиків». Втім, навіть на рівні теорії селянство ніколи не розгляда-
лося комуністичними ідеологами рівноцін-ним союзником пролетаріату (партії РКП (б)), а трактувалося скоріше як потенційний ворог. Отже, більшовикам, щоб зміцнити свою владу в українському селі, необхідно було впливати на весь селянський загал. Що вони й робили пере-важно в дусі політики «воєнного комунізму», тобто карально-репресивними методами46. Серед заходів, які проводилися більшови-цьким керівництвом, особливо негативно сприймалася політика «воєнного комунізму». Слід вважати, що «воєнний комунізм» був не тільки головною причиною ворожого став-лення селянства до радянської влади, але і головною причиною, яка не дозволяла лікві-дувати повстанство, більше того, вона сприя-ла його консолідації47. Значний вплив на розмах повстанського руху мала також поведінка деяких частин Чер-воної армії, особливо тих, що були перекинуті з Центральної Росії. Особливо під час самозабез-печення червоноармійських частин, «… яке до-ходило до збирання продуктів відрами, і розг-ляданні населення, як переможеного ворога»48. Частини Червоної армії в широких масш-табах застосовували каральні акції. В квітні 1920 р. тільки за підозрою в розборі залізнич-ного полотна на роз’їзді Казанка – Новий Буг радянським панцерником було обстріляне село Н.Дмитрівка, що знаходилось поблизу. Внаслідок артобстрілу було вбито і поранено 30 чоловік, згоріло 12 хат49. В свою чергу повстанці також діяли не в «білих рукавичках». В захоплених місцевостях вони перш за все розправлялися з радянськи-ми працівниками, активістами, членами сіль-рад та КНС, червоноармійцями. Так, згідно з підрахунками А.Залєвського, повстанцями було знищено маже всіх сільських комуністів Вознесенського повіту50.
43 ДАХО, ф. Р-1925, оп. 1, спр. 471, арк. 13. 44 ДАХО, ф. Р-1925, оп. 1, спр. 262, арк. 6. 45 Файзулін Я. Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет 1921 року: з історії агентурно-оперативної розробки органів ВУЧК / Я. Файзулін // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. – 2012. – Випуск 8. – С.176. 46 Мєшков Д. Сини ображених батьків / Д. Мєшков, Д. Архірейський // Константи. – 1999. – № 2. – С. 52. 47 Верстюк В. Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы. – С. 156. 48 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 448, арк. 5. 49 Ганжа О. І. Опір становленню тоталітарного режиму в УСРР / О. І. Ганжа. – К.: Інститут історії України НАН України, 1996. – С.7. 50 Залєвський А. Д. Розгром куркульсько-націоналістичного бандитизму на Україні (1921–1922 рр.) / А. Д. Залєвський // Український історичний журнал. – 1959. – № 4. – С. 93.
Юрій Котляр К Р А Є З Н А В С Т В О 1’2018
54
Антикомуністичний селянський рух на Миколаївщині представлений загонами Заліз-няка, Підкови, Головатого, Марченка, Гризла і Чумака (Кравченка) у Первомайському повіті. У Вознесенському повіті найбільш небезпеч-ним для більшовиків був загін полковника Іванова на прізвисько «Чорна борода». Повс-танці нападали на продзагони, військові і ци-вільні об’єкти, відбивали конфісковане в се-лах майно, знищували продподаткову докуме-нтацію, ліквідовували радянський і партійний апарат, здійснювали терор щодо більшовиків, чекістів, членів їх сімей. В інших повітах акти-вними були повстанські загони «Чорного во-рона», Задорожнього, Гупала, Свища. Голов-ною базою повстанців у Миколаївському пові-ті був Новий Буг51. Одним із найбільш відомих отаманів Херсонщини і Миколаївщини був Ф.Іванов, селянин з Криворіжжя. У 1920 – першій поло-вині 1921 рр. його окреме формування, як те-риторіальний відділ махновських військ, дія-ло на стику Катеринославської, Миколаївської та Кременчуцької губерній, руйнуючи радян-ський тил. З повстанцями Іванова діяли групи отаманів Гладченка, Федоренка, Павловсько-го52. Літо 1921 р. стало часом справжньої ката-строфи для махновщини. Приблизно наприкі-нці липня – на початку серпня загинув і Федір Іванов, але загін очолив його брат Григорій. Піком активності іванівців стала, як не дивно, друга половина 1921 р., час загального спаду повстанського опору в Україні. Власті на рівні Постійної наради по боротьбі з бандити-змом при Раднаркомі неодноразово приймали постанови про негайну ліквідацію «банди» Іванова53. Проте всі ці плани зазнавали фіаско. Спираючись на підтримку місцевого селянст-ва, іванівці й не думали складати зброю. Повс-танські диверсії чергувалися із чекістськими провокаціями, бої – з переслідуваннями, пере-моги – з поразками. Чисельність особового складу загону в цей час коливалася від 45 до 120 бійців. Район бойових операцій визначав-ся трикутником Олександрія – Вознесенськ –
Кривий Ріг. Повстанцям допомагало антибіль-шовицьке підпілля. Військовий прапор фор-мування прикрашав напис «Сини ображених батьків»54. Брали участь в антикомуністичному повс-танстві і представники етнічних меншин. На території Вознесенського повіту в районі ні-мецьких колоній Шпаєрово та Роштадт діяло чисельне повстанське формування німців-колоністів. Ним керували офіцери: Роштадт, Генер, Бісмарк та Меєр. Антикомуністичний селянський рух у 1920–1921 рр. мав чітко виражені два політич-ні напрями: національний (петлюрівщина) та анархо-махновський. Для Півдня України було характерним певне переважання анархо-махновського напряму, над національним. Таким чином, на Миколаївщині у 1917–1921 рр. розгорівся великий селянський повс-танський рух. У ньому можна виділити чотири головних напрями: антигетьманський, анти-більшовицький, антиденікінський та антико-муністичний. В цілому повстанський-партизанський рух селян був єдиним. Тільки на різних етапах розвитку політичної ситуації селянство бачило своїм ворогом австро-німців з гетьманцями, більшовиків та білогва-рдійців. Селянська ідеологія негативно сприй-мала сильну владу, «німецько-австрійську», «червону» чи «білу», бо кожна з них, з точки зору селянства, мала вагомі недоліки. Антигетьманський селянський повстансь-кий рух був головним чином стихійним, хоча деякі повстання мали високий рівень органі-зації. Вплив партій, крім більшовиків, був мі-німальним. Серед типів антибільшовицького руху слід виділити армійські, селянські та по-встання етнічних меншин. Антиденікінський рух починався стихійно або організовувався агентами. Пізніше вирішальну роль в ньому відігравали більшовики, боротьбисти та борби-сти. Серед повстань антиденікінського напря-му можна виділити такі типи: селянський, біль-шовицький, боротьбистсько-борбистський, рух представників етнічних меншин, формування
51 ДАМО, ф. Р-156, оп. 1, спр. 703, арк. 8. 52 ДАХО, ф. Р-1650, оп. 1, спр. 15, арк. 127. 53 ДАОО, ф. П-2, оп. 1, спр. 1198, арк. 21. 54 Соловей Д. Голгота України. Ч.1. Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світо-вою війною / Д. Соловей. – Дрогобич: Відродження, 1993. – С. 134.
Селянські повстання на Миколаївщині у 1918—1921 рр.:
передумови, характер, спрямування
55
державного типу. Період осені 1919 – зими 1920 рр. – це також продовження антибільшо-вицьких повстань, які прийняли форму проде-нікінського повстанського руху. Серед них слід виділити діяльність так званої «кур-кульської самооборони». Антикомуністичний
повстанський рух 1920–1921 рр. носив загаль-носелянський характер і був типовою реакцією на більшовицьку політику «воєнного комуніз-му». Він мав чітко виражені два політичні на-прями: національний (петлюрівщина) та анархо-махновський.
References 1. Arshinov, P. (1995). Istoriya maxnovskogo
dvizheniya (1918–1921). Zaporozh`e: Dikoe pole. [In Russian]. 2. Binshtok, M. (1926). Nikolaevskoe podpol`e.
Letopis` revolyucii, 3–4, 10–20. [In Russian]. 3. Denikin Underground in Nikolaev (Introduction) (1926) Letopis revolyutsii, 3–4, 52–69. [In Russian]. 4. Faizulіn, Y. (2012). Vseukrainskyi Tsentralnyi Povstanskyi Komіtet 1921 roku: z іstorіi ahenturno-operatyvnoi rozrobky orhanіv VUShchK. Problemy
vyvchennia іstorіi Ukrainskoi revoliutsіi 1917–1921 rr.,
8, 176–199. [In Ukrainian]. 5. Fest, V. (2016). Nikolaev: poslednij forpost
nemeczkix vojsk na Chernom more. Nikolaev: PGO «Centr virobnichoї praktiki іnvalіdіv ATO «LІTOPIS». [In Russian]. 6. Graciozi, A. (2001). Velikaya krest`yanskaya
vojna v SSSR. Bol`sheviki i krest`yane. 1917–1933. Moskva: ROSSPEN. [In Russian]. 7. Hanzha, O. І. (1996). Opіr stanovlenniu
totalіtarnoho rezhymu v USRR. Kyiv: Іnstytut іstorіi Ukrainy NAN Ukrainy. [In Ukrainian]. 8. Horak, V. (1998). Povstantsі otamana
Hryhor'ieva (serpen 1918 – serpen 1919 rr.). Fastіv: Polіfast. [In Ukrainian]. 9. Hrytsenko, M. (1933). Z іstorіi borotby z
іnterventamy ozbroienykh syl revoliutsіi na
Khersonshchynі (1919–1920 rr.). Kherson: Іstpart. [In Ukrainian]. 10. Korolov, H. O. (2008). Bashtanska respublіka: selianska model vlady. Problemy vyvchennia іstorіi
Ukrainskoi revoliutsіi 1917–1921 r., 3, 172–176. [In Ukrainian]. 11. Kotlyar, Y. V. (1997). Nove pro napriamy і typolohіiu selianskykh povstan na Pіvdnі Ukrainy (1919–1920 rr.). Zapysky іstorychnoho fakultetu, 4, 85–89. [In Ukrainian]. 12. Kotlyar, Y. V. (2003). Povstanstvo. Selianskyi
rukh na Pіvdnі Ukrainy (1917–1925). Mykolaiv–Odesa: TOV VіD. [In Ukrainian]. 13. Kotlyar, Y. V. (2008). Povstanskyi rukh
etnіchnykh menshyn Pіvdnia Ukrainy (1917–1931). Kyiv–Mykolaiv: Vyd-vo MDHU іmenі Petra Mohyly. [In Ukrainian]. 14. Kotlyar, Y. V. (2010). Vysunska і Bashtanska
respublіky (do 90-i rіchnytsі proholoshennia). Mykolaiv: Vyd-vo ChDU іmenі Petra Mohyly. [In Ukrainian].
15. Kotlyar, Y. V. (2012). Vradіivska Khlіborobska
respublіka. Shchornomorskyi lіtopys, 5, 50-53. [In Ukrainian]. 16. Kotlyar, Y. V. (2017). Selianskі respublіky Naddnіprianskoi Ukrainy. Іstorychnyi arkhіv, 18, 64–69. [In Ukrainian]. 17. Kovalchuk, M. (2012). Bez peremozhtsіv:
Povstanskyi rukh v Ukrainі proty bіlohvardіiskykh vіisk
henerala A. Denіkіna (cherven 1919 r. – liutyi 1920 r.). Kyiv: Stylos. [In Ukrainian]. 18. Lobodaiev, V. (Ed.). (2017). Vіina z derzhavoiu
chy za derzhavu? Selianskyi povstanskyi rukh v Ukrainі
1917–1921 rokіv. Kharkіv: Klub sіmeinoho dozvіllia. [In Ukrainian]. 19. Mieshkov, D., & Arkhіreiskyi, D. (1999). Syny obrazhenykh batkіv. Konstanty, 2, 52–62. [In Ukrainian]. 20. Mytrofanenko, Y. S. (2014). Fenomen «mnozhynnoi suverennostі» revoliutsіinoi doby 1917–1920 rr. u kontekstі protsesіv natsіonalnoho derzhavotvorennia. Naddnіprianska Ukraina: іstorychnі
protsesy, podіi, postatі, 12, 113–123. [In Ukrainian]. 21. Ryappo, Y. (1924). Revolyucionnaya bor`ba v Nikolaeve. Letopis` revolyucii, 4, 5–43. [In Russian]. 22. Savchenko, V. A. (2005). Makhno. Kharkіv: Folіo. [In Ukrainian]. 23. Solovei, D. (1993). Holhota Ukrainy. Shch.1.
Moskovsko-bolshevytskyi okupatsіinyi teror v URSR
mіzh pershoiu і druhoiu svіtovoiu vіinoiu. Drohobych: Vіdrodzhennia. [In Ukrainian]. 24. Struggle for Soviet Power in Mykolaiv Region:
Collected Memoirs (1959) Mykolaiv: Politvydav. [In Ukrainian]. 25. Vasyliev, V. (Ed.). (1971). History of the Towns
and Villages of the Ukrainian SSR. Mykolaiv Region. Kyiv: URE AN URSR. [In Ukrainian]. 26. Verstyuk, V. F. (1991). Vnutrennij front:
strategiya i taktika bor`by`. Ukraina v 1917–1921 gg., Kiev: Naukova dumka, 102–173. [In Russian]. 27. Verstyuk, V. F. (1992). Maxnovshhina.
Selyans`kij povstans`kij rux na Ukraїnі (1918–1921). Kyiv: Naukova dumka. [In Ukrainian]. 28. Volkovynskyi , V. M. (1992). Batko Makhno. Kyiv: Perlіt prodakshn, LTD. [In Ukrainian]. 29. Zakharchenko, P. (1997). Selianska vіina v
Ukrainі: rіk 1918. Kyiv: ZAT «Nіhlava». [In Ukrainian]. 30. Zalievskyi, A. D. (1959). Rozhrom kurkulsko-natsіonalіstychnoho bandytyzmu na Ukrainі (1921–1922 rr.). Ukrainskyi іstorychnyi zhurnal, 4, 90–98. [In Ukrainian].
|