"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва)
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169004 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 170-172. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169004 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1690042020-06-01T01:26:10Z "Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні 2018 Article "Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 170-172. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169004 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні |
| spellingShingle |
До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні "Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) Краєзнавство |
| format |
Article |
| title |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) |
| title_short |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) |
| title_full |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) |
| title_fullStr |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) |
| title_full_unstemmed |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) |
| title_sort |
"люди мерли як мухи". свідчення очевидця про голодомор 1933 року на миколаївщині (публікація станіслава нечаєва) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
До 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169004 |
| citation_txt |
"Люди мерли як мухи". Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині (публікація Станіслава Нечаєва) // Краєзнавство. — 2018. — № 1. — С. 170-172. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| first_indexed |
2025-07-15T03:45:36Z |
| last_indexed |
2025-07-15T03:45:36Z |
| _version_ |
1837683061326610432 |
| fulltext |
170
Моя мама, Клавдія Олексіївна Щукина, народилася 25 травня 1926 року на хуторі Люботорхівка (біля се-ла Новокрасного) Ар-бузинського району Миколаївської області у сім’ї сільського вчи-теля історії. У 6-річно-му віці пішла в 1-й клас Люботорхівської початкової (чотири-класної) школи. У той самий час восени 1932 року було заарештова-но її маму і засуджено до 25 років ув’язнення. За трагічних обставин, які склалися у сім’ї та в умовах голоду батько розвіз дітей по родичах і, щоб здобути якусь їжу, поїхав у Дагестан на станцію Карлан-Юрт до братів своєї жінки – Григорія та Миколая Димінських, які втекли на Кавказ щоб уникнути розкуркулення. По-вертаючись в Україну привіз з собою мішок кукурудзяної крупи. Доньку Клавдію у с. Пер-чунове застав ледь живу. Вона вже не хотіла навіть їсти бо не могла втримати ложку в ру-ках від безсилля. Її перевезли в с. Новокрасне до тітки Насті, у якої була корова. У 1938 р. сім’я переїздить с. Маліївку Володимирського району Миколаївської області. У 1940 р. Клав-дія Щукина вступає на навчання до Одеського борошномельного технікуму. Після здобуття освіти у 1947 році деякий час працювала за фахом у Львові. З 1951 р. працювала лаборан-том Уманського борошномельного підприємс-тва. 18 листопада 2007 року померла в Києві на 81 році життя. Перед смертю мама залишила невеличкі спогади про Голодомор 1932–1933 років у се-лах Перчунове (тепер у складі Добровелич-ківського району Кіровоградської обл.) та Но-вокрасне (тепер у складі Арбузинського райо-ну Миколаївської обл.) Одеської області. У ме-
муарах максимально збережено особливості мови автора та його правопису. Коли військовий комунізм захлинувся і в 20-х роках минулого, ХХ-го, століття в СССР почався НЕП (Новая Економічєская Політіка), мій батько орендував землю. Вже одруженим, він переїхав із села на хутір. Там поруч поля, а з с. Новокрасного до них треба було їхати кі-лометрів 5 чи 10. Сам він працював не покла-даючи рук і не давав спокою моїй мамі і двом її молодшим братам. Будував велику хату на 6–8 кімнат. Коли прикрутили НЕП і почалась колекти-візація, дорослі чоловіки нашої родини, як діз-нались, що за невступ до колгоспу (чи, як тоді їх називали, «созу» – суспільний обробіток землі) їх усіх збираються вивезти до Сибіру, тікають. Мамині брати, маючи на руках лише один документ на двох, вночі їдуть подалі на Кавказ, а батько їде на заробітки в Одесу. Там він працює на кисневому заводі і, водночас, вступає на робітфак (робітничий факультет) Одеського сільськогосподарського інституту. В селі залишається лише мама з нами, двома маленькими дітьми, і все хазяйство лягає на її плечі. Пізньої осені 1932 року маму арештували. Забрали її напівроздягнену, навіть без панчіх. Повезли в район у Арбузинку, а комнезами (комітет незаможників) давай усе забирать. Як ми прийшли зі школи, у дворі було дуже багато підвід. Вивозили картоплю, буряк, ква-солю. А я, 6-літня дівчинка, не розуміючи, що діється, взяла мамину корзинку з нитками і свою маленьку вишивану подушечку й прити-снула її до грудей. Якийсь комсомолець підій-шов і вирвав подушечку, а мене штовхнув у сніг. Комнезами позабирали у нас геть усе і навіть вигнали із власної хати прямо посеред зими. Ми з моїм 8-річним братиком без бать-ків перебивались тоді у сусідів на хуторі. По-тім приїхав із Одеси батько і відвіз нас до ро-дичів: мене забрала до себе в с. Перчунове ма-
Станіслав Нечаїв (м. Київ)
«ЛЮДИ МЕРЛИ ЯК МУХИ».
Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року
на Миколаївщині
Клавдія Олексіївна
Щукина (м. Умань)
171
«Люди мерли як мухи».
Свідчення очевидця про Голодомор 1933 року на Миколаївщині мина сестра тітка Феня, а брата Толю взяла батькова сестра тітка Настя (Анастасія), яка жила в с. Новокрасному. Отак для нас почався голодний 1933 рік: батько в Одесі – працює на кисневому заводі, де йому дали кімнату в ко-муналці зі спільною кухнею по вул. Піроговсь-кій, 3/99, і навчається в учительському інсти-туті, а маму без суду відправили в Одеську тю-рму і там засудили до 25 років ув’язнення за «контрреволюцию». В 1932–1933 роках московська комуністи-чна влада в Україні влаштувала штучний го-лодомор. Люди мерли як мухи. На вулицях Одеси щодня прибирали трупи, а в Росії все було. Батько залишив нас із моїм братиком по родичах і, щоб здобути якісь харчі, поїхав на Кавказ у Дагестан на станцію Карлан-Юрт до братів своєї жінки, Григорія та Миколая, які втекли туди від колективізації. Коли він при-віз звідти додому на Україну мішок кукуру-дзяної крупи, то застав мене ледь живу. Я жи-ла у тітки Фені в с. Перчуновому, а у неї не бу-ло корови, і від голоду я вже опухла й не мог-ла їсти. Я вже навіть не хотіла їсти, і коли мене заставляли, то, від безсилля, не могла втрима-ти ложку в руках. Мене перевезли в с. Ново-красне до тітки Насті, у якої була корова, а брата Толю відправили замість мене в с. Пер-чунове, оскільки він старший і щодня зможе приходити по молоко з іншого села за 25 км. Тітка Настя, хоча своїх дітей у неї не було, не змогла б прогодувати двійко малих у голодівку. На побаченні в Одеській тюрмі мама пере-дала батькові записку про те, що вона захова-ла на горищі хати золотий кишеньковий го-динник, із поясненням де вона його замурува-ла (скільки чвертей від комина і в який бік). Але в нашій хаті оселився комнезам (від «комітету незаможників»). Як же туди добра-тися? Отож батько, приїхавши з Одеси, вночі крадькома пробрався на свою власну хату і, слава Богові, знайшов того годинника. В Одесі батько пішов у «торґсин» (рос. торговля с иностранцами), здав годинник, і там, при ньо-му, якийся торгаш, брутально виламавши ме-ханізм, викинув його, а золотий корпус зва-жив і виписав цукру аж 22 кг. Той рафінад ми тишком били і, можливо, саме він врятував нас од голодної смерті.
Багатьох хоронили напівживих. Їздили підводами попід хати. Хто більше захоронить, отримає більшу пайку. У селі розповідали, що якийсь їздовий везе мерців на кладовище, ко-ли дивиться: тінь іззаду піднімається. Це один чоловік очуняв і зібрався злазити, а їздовий, з переляку, лопатою його по голові, та й прибив і вкинув до ями. Усі виконували наказ Лєніна-Сталіна: «Кто не с нами, тот против нас!» У Перчуновому був голод, але людей мен-ше вивезли на Сибір і менше було хат із розіб-раною покрівлею без вікон і дверей із написа-ми, як і в Новокрасному: «ворог народу – зрив-щик хлібозаготівлі». Чим це пояснити? Мож-ливо, менше було активістів-комсомольців, бо в Новокрасному все забрали і вивезли на стан-цію Людмилівка на елеватор. Збіжжя було всякої вологості й зігрілося. Зерно гнило, його вночі вивозили в поле, виривали ями і закопу-вали, а воно так смерділо, гірше як гниле м’я-со. Люди крадькома туди пробирались, відко-пували, їли цю гниль. Одні труїлись, інші ви-живали. У селі стояли порожні хати тих, хто помер із голоду, і ми, діти, ходили розбирати стріхи і шукали в тих сніпках соломи колосків, які не встигли перетрубити миші. Повні зернини ми відразу хрумтіли, а щупленьке несли додому і змагались в кого в жменці було більше збіж-жя. Дуже раділи, як нам за день щастило нате-ребити жменьку зерна. Дома у ступці товкли і тітка Настя варила кандьор. Ми ходили також до солом’яної скирди і віяли. За день можна було навіяти склянку зерна, і, якщо «об’їжджчик» не забере, бо в нього теж голодні діти, то ввечері, щоб ніхто не бачив, тітка молола на камені те зерно і щось з нього варила. Бригади комсомольців шукали і забирали таке каміння, вилазили на дерева і підглядали через вікна, що в хаті ро-биться. Підслуховували, хто про що балакає. Одного нашого односельця Олексія Голованя, який дуже гарно співав і так сильно, що лампа гасла, за те, що заспівав «Ще не вмерла Украї-на» засудили до розстрілу. Люди ставали людоїдами. Одна жінка збо-жеволіла й у відчаї порубала своїх дітей, пова-рила, а маленька донька втекла і розповіла це сусідам.
Станіслав Нечаїв К Р А Є З Н А В С Т В О 1’2018
172
Хто взимку не помер із голоду, тільки по-тепліло, багато хто подався до «чугунки» (ча-вунки – залізниці). Котрі лише змогли дійти до станції Людмилівка, сідали на «товарняки» і їхали куди очі бачать... Більшість із нашого села кинулась на Донбас, у Горлівку. Приїздив у село Косіор і Чубар питати: «Чого селяни не ходять на роботу?» «Сімулі-руют!!!» А вони, пухлі, не можуть ногу підняти, човгають... Усіх їх гнали на поле працювати. Як завесніло, ми їли все, що зеленіло. Коли зацвіла біла акація, від її солодкого цвіту си-льно блювали, а од жовтої – ні. Весною ’33 р. приїхав із Дагестану дядя Коля, мамин брат. Вони врятувалися там, на Кавказі, від Сибіру. Узяв він мене, й ішли ми з Перчунового в Новокрасне 25 км. Багнюка бу-ла страшенна, ледве ноги з землі витягаєм. Йому було років 22–23, а мені – 7. Побачили церкву новокрасненську, зраділи, що вже бли-зько. Питаю: «Скільки ще?» Дядя каже: «7 вер-стов». А яка ж то верства (верста) – од стовпа до стовпа – метрів 100? Ударить по стовпу, а я прислухаюсь як гудуть дроти... Він каже, що
по дротах передав у село, щоб нас зустрічали, наварили борщу і пшонової каші на молоці (в Перчуновому не було корови!). Але, коли ми прийшли, то нам не зраділи, бо – зайві їдаки. Напевно, все їстівне, що привіз дядя Коля з Кавказу, він залишив у своєї рідної сестри в Перчуновому. Навесні стало трохи краще. Пішла трава-лобода. Почали з неї варити кандьор. Діти на-їдались такого гарячого кулешу і хворіли-гинули. Живіт великий, полягають дітки на сонечку і віддають Богу душу з «благою» пос-мішкою, що живіт повний. Сонечко лагідно світить, хочеться спати, спати... І бачаться чу-дові сни: колоски житні колише вітер... Мати увечері приходить з поля за дитиною, а вона вже холодна і сині-сині губки всміхаються... Стільки було материнських сліз, що один ко-муніст Берман Лейба Наумович, присланий, як 30-тисячник на село, – «поднімать», не ви-тримав і повісився на своєму ремені коло ліж-ка, написавши записку: «Мы не за такую ком-мунистическую жизнь воевали». Хоронили його тайком, без почесті.
|