До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
У статті йдеться про козацький період передісторії майбутньої Карлівщини, який пов'язаний з постатями старшинської еліти суддею Полтавського полку Іваном Красноперичем та полковим обозним Климентієм Нащинським. Розкривається визначна роль генерал-аншефа Іоганна-Бернгарда Вейсбаха та справжнє м...
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169045 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області / В. Пилипець // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 12-27. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169045 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1690452020-06-04T01:26:00Z До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області Пилипець, В. Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення У статті йдеться про козацький період передісторії майбутньої Карлівщини, який пов'язаний з постатями старшинської еліти суддею Полтавського полку Іваном Красноперичем та полковим обозним Климентієм Нащинським. Розкривається визначна роль генерал-аншефа Іоганна-Бернгарда Вейсбаха та справжнє місце в історії Карлівки його наступника фельдмаршала Бурхада-Христофа Мініха. Обґрунтовується реальна дата початку відліку історії сучасного міста – жовтень 1731 року. Висвітлюються обставини переходу Карлівщини у власність сімейства Розумовських та результати їхнього господарювання. Вперше піднімається питання щодо місця і ролі Карлівки на початковому етапі розбудови Української оборонної лінії. The basis of the article was the long-standing documentary studies carried out by the initiative group of the Karlivka residents on the real circumstances of the emergence and rapid development of the former huge Karlivkaestate and its organic center – themodern town of Karlivkain Poltava region. This material has never been published before and remains unknown to a wide range of the history of Ukraine researchers. The information contained in the article significantly differs from that reported in such general publications as «History of the Cities and Villages of the Ukrainian SSR» (K., 1967) and «Poltava Region: Encyclopedic Directory» (K, 1992) «Encyclopedia of Contemporary Ukraine. Volume 12» (K., 2012) and contains their critical assessment, which is based solely on a documentary basis. The article deals with the Cossack period of the pre-history of the future Karlivka region, which is connected with the figures of the eldership elite such as the judge of the Poltava regiment Ivan Krasnoperych and the regimental defender Clement Nashchinskyi. The prominent role of General-Anchef Johann-Bernhard Weisbach and the true place in Karlivka’shistory his successor Field Marshal Burhad-Christoph Minich, are revealed. The actual date October 1731is substantiated as the beginning of the modern townhistory. The circumstances of the transition of the Karlivka region to the ownership of the Rozumovsky’s family and the results of their management are highlighted in the article. The issue of Karlivka’s place and role at the initial stage of building the Ukrainian Defense Line is raised for the first time. В статье представлена информация, касающаяся ранней истории Карловщины, истории возникновения городка Карловка и первых годов его существования как центра карловских владений. 2018 Article До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області / В. Пилипець // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 12-27. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169045 908; (477.53) uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення |
| spellingShingle |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення Пилипець, В. До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області Краєзнавство |
| description |
У статті йдеться про козацький період передісторії майбутньої Карлівщини, який пов'язаний з
постатями старшинської еліти суддею Полтавського полку Іваном Красноперичем та полковим обозним Климентієм Нащинським. Розкривається визначна роль генерал-аншефа Іоганна-Бернгарда Вейсбаха та справжнє місце в історії Карлівки його наступника фельдмаршала Бурхада-Христофа Мініха.
Обґрунтовується реальна дата початку відліку історії сучасного міста – жовтень 1731 року. Висвітлюються обставини переходу Карлівщини у власність сімейства Розумовських та результати їхнього
господарювання. Вперше піднімається питання щодо місця і ролі Карлівки на початковому етапі розбудови Української оборонної лінії. |
| format |
Article |
| author |
Пилипець, В. |
| author_facet |
Пилипець, В. |
| author_sort |
Пилипець, В. |
| title |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області |
| title_short |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області |
| title_full |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області |
| title_fullStr |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області |
| title_full_unstemmed |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області |
| title_sort |
до питання про заснування міста карлівка полтавської області |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169045 |
| citation_txt |
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області / В. Пилипець // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 12-27. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT pilipecʹv dopitannâprozasnuvannâmístakarlívkapoltavsʹkoíoblastí |
| first_indexed |
2025-07-15T03:47:26Z |
| last_indexed |
2025-07-15T03:47:26Z |
| _version_ |
1837683175886684160 |
| fulltext |
12
УДК : 908; (477.53)
Віталій Пилипець (м. Карлівка)
До питання про заснування міста Карлівка
Полтавської області
У статті йдеться про козацький період передісторії майбутньої Карлівщини, який пов’язаний з
постатями старшинської еліти суддею Полтавського полку Іваном Красноперичем та полковим обоз-
ним Климентієм Нащинським. Розкривається визначна роль генерал-аншефа Іоганна- Бернгарда Вейс-
баха та справжнє місце в історії Карлівки його наступника фельдмаршала Бурхада-Христофа Мініха.
Обґрунтовується реальна дата початку відліку історії сучасного міста – жовтень 1731 року. Висвіт-
люються обставини переходу Карлівщини у власність сімейства Розумовських та результати їхнього
господарювання. Вперше піднімається питання щодо місця і ролі Карлівки на початковому етапі роз-
будови Української оборонної лінії.
Ключові слова: Карлівка, Карлівщина, маєток, фортеця, Розумовські, Мініх, Вейсбах, укріплення.
Vitaliy Pylypets
The question of the emergence of the town Karlivka
in Poltava region
The basis of the article was the long-standing documentary studies carried out by the initiative group of
the Karlivka residents on the real circumstances of the emergence and rapid development of the former huge
Karlivkaestate and its organic center – themodern town of Karlivkain Poltava region. This material has never
been published before and remains unknown to a wide range of the history of Ukraine researchers. The infor-
mation contained in the article significantly differs from that reported in such general publications as «History
of the Cities and Villages of the Ukrainian SSR» (K., 1967) and «Poltava Region: Encyclopedic Directory» (K,
1992) «Encyclopedia of Contemporary Ukraine. Volume 12» (K., 2012) and contains their critical assessment,
which is based solely on a documentary basis.
The article deals with the Cossack period of the pre-history of the future Karlivka region, which is connected
with the figures of the eldership elite such as the judge of the Poltava regiment Ivan Krasnoperych and the reg-
imental defender Clement Nashchinskyi. The prominent role of General-Anchef Johann-Bernhard Weisbach
and the true place in Karlivka’shistory his successor Field Marshal Burhad-Christoph Minich, are revealed.
The actual date October 1731is substantiated as the beginning of the modern townhistory. The circumstances
of the transition of the Karlivka region to the ownership of the Rozumovsky’s family and the results of their
management are highlighted in the article. The issue of Karlivka’s place and role at the initial stage of building
the Ukrainian Defense Line is raised for the first time.
Key words: Karlivka, Karlivka region, estate, fortress, Razumovsky, Minich, Weisbach, fortifications.
Виталий Пилипец
К вопросу об обосновании города Карловка
Полтавской области
В статье представлена информация, касающаяся ранней истории Карловщины, истории возник-
новения городка Карловка и первых годов его существования как центра карловских владений.
Ключевые слова: Карловка, Карловщина, имение, крепость, Розумовские, Миних, Вейсбах, укрепление.
13
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
Вступ. Сьогодні Карлівку Полтавської обл.
відносять до категорії, так званих «малих міст
України». Не вступаючи в дискусію з цього при-
воду, варто зазначити, що це не просто якийсь
окремий населений пункт, а центр цілого краю.
Починаючи з кінця першої чверті XVIII ст. на те-
ренах сучасної Карлівщини було створено вели-
чезний власницький маєток загальною площею
близько 100 000 га, який, на відміну від біль-
шості подібних латифундій, до 1917 р. посту-
пально розвивався як цілісний сільськогосподар-
ський та промислово-переробний комплекс,
унікальний навіть для сьогодення. В середині
ХІХ ст. він став місцем розробки та опробу-
вання на практиці положень відомої реформи
1861р., яка принесла визволення від кріпосного
рабства багатомільйонному населенню Росій-
ської імперії. Безпосередньо на його теренах
процес реформування було започатковано на два
роки раніше ніж в усій державі. У 1923 р. його
територія і населені пункти абсолютно орга-
нічно стали основою новоствореного Карлів-
ського району, якому у 2018 р. виповнюється
95 років.
Якось так склалося, що історія міста Кар-
лівка та населених пунктів однойменного району
Полтавської області довгий час перебувала поза
увагою фахових дослідників минувшини. Пер-
шим, хто спробував торкнутися цієї теми, став
Микола Іванович Арандаренко в своїй праці:
«Записки о Полтавской губернии, составленные
в 1846 году». Але, слід наголосити, що у даному
випадку ніяких досліджень він, насправді, не
проводив, а тільки зафіксував пануючу в той пе-
ріод суспільну думку (очевидно, якісь непевні
перекази) про історію заснування Карлівки, ви-
никнення і розвиток величезного Карлівського
маєтку. Судження М.І. Арандаренка на жаль,
тільки віддалено нагадує історичні реалії. З лег-
кої руки Миколи Івановича ця помилкова версія
була використана фактично всіма авторами до-
відкових дореволюційних видань і продовжу-
вала домінувати майже до кінця XX ст. В ос-
таннє ця версія подана в одному поважному
виданні 2016 року.
У другій половині минулого століття мали
місце ще дві спроби висвітлити історію Карлів-
щини. У першу чергу слід згадати загальнові-
доме енциклопедичне видання: «Історія міст і
сіл Української РСР: Полтавська область», яке
вийшло з друку у 1967 році. Варто зазначити,
що поява цієї публікації в ті часи стала подією
нечуваною та, безперечно відіграла неабияку
мобілізуючу роль в справі дослідження історії
нашого краю. Але, як відомо, через політичну
заангажованість дореволюційний період історії
належним чином не досліджувався, а коли вже
щось і висвітлювалося, то тільки окремі події,
які, так би мовити, зручно лягали в ідейне русло
комуністичної ідеології. До речі, те ж саме знач-
ною мірою стосується і довоєнного періоду. Але,
що найбільше викликає подив, – майже нічого
достеменно не повідомляється і про реальні
події німецько-радянської війни 1941-1945 pp.
Станом на сьогодні, при всій щирій повазі
до авторів, названу публікацію можна було б
охарактеризувати наступним чином – до помил-
кової версії М.І. Арандаренко додалися нові не-
доречності. Прикрим є те, що за межами По-
лтавської області вона продовжує залишатися
найбільш відомою і доступною працею, тож
іноді навіть авторитетні фахівці продовжують
тиражувати старі помилки.
Значною мірою описана ситуація була
покращена після публікації у 1992 р. нового ви-
дання: «Полтавщина: Енциклопедичний довід-
ник». Його автори належним чином використа -
ли нові напрацювання місцевих краєзнавців і
дещо таки змогли виправити. Загалом це був ще
один поступальний крок вперед. Але, на жаль,
через доволі бідну наявну документальну базу
та обмежений робочий термін автори публікації
не втрималися від хибного шляху, приписуючи
історії Карлівщини непритаманні події і тенден-
ції, які, насправді, мали місце на сусідніх тери-
торіях. У підсумку, деякі припущення було по-
дано як історичні факти. Все це стало зрозуміло
вже невдовзі після виходу довідника з друку.
Як би не було прикро, але, забігаючи дещо
наперед, слід зазначити, що саме цей, дотепер
застарілий, матеріал та ще й з новими помил-
ками невідомого походження, ліг на сторінки
дуже поважного новітнього видання: «Енцикло-
педія Сучасної України» (Київ, 2012. – Том 12).
З метою надати новий поштовх справі до-
слідження історії Карлівщини та з урахуванням
попередніх помилок і недоліків у грудні 2007 р.
розпорядженням голови Карлівської районної
державної адміністрації і голови Карлівської
районної ради було створено робочу групу, яка
першочергово зосередила всю свою увагу на ін-
тенсивному пошуку історичних документів, як
тих, що вже були опубліковані у виданнях різних
часів, так і тих, що зберігаються в архівних ус-
тановах України та за її межами, налагоджуючи
та підтримуючи при цьому тісні зв’язки з до-
слідниками історії різних напрямків. Така ро -
бота активно проводиться і дотепер.
Публічними звітами робочої групи стали ре-
гулярні публікації дослідницьких статей в Кар-
лівській районній газеті «Життя і слово», облас-
ній щомісячній інформаційно – краєзнавчій
газеті «Край» та ін. Сьогодні їх загальна кіль-
кість сягнула п’ятого десятка.
Але, чи не найважливішою ознакою ви-
знання ефективності роботи карлівських дослід-
ників, очевидно, слід рахувати регулярні публі-
кації напрацьованого матеріалу (як статті, так і
підбірки документів) у щорічному Збірнику на-
укових статей Полтавського краєзнавчого музею,
натепер їх 11.
Особливу увагу історичної спільноти при-
вернула робота пов’язана з дослідженням життє -
вого шляху соратника гетьмана І. Мазепи судді
Полтавського полку і городового отамана Івана
Красноперича та його родини, що стало приво-
дом для близького знайомства та співпраці з
відомим дослідником козаччини, доктором істо-
ричних наук Володимиром Володимировичем
Кривошеєю (у 2009 р. – головний науковий спів -
ро бітник відділу соціально-політичної історії
Інституту політичних та етнонаціональних до-
сліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, у 2012 р. –
перший заступник Голови Українського інсти-
туту національної пам’яті).
На його запрошення автор статті прийняв
участь у роботі міжнародної наукової конферен-
ції «Військо Запорозьке, як символ свободи і не-
залежності» яка відбулася 16-17 жовтня 2009 р.
у м. Запоріжжя. Дослідницька робота «Суддя
Полтавського полку Іван Іванович Красноперич
(Красноперий)» за редакцією В. Кривошеї була
опублікована в збірнику наукових статей «Ко-
зацька скарбниця: гетьманські читання» (Київ,
2011. – Випуск 7).
До наступної Всеукраїнської наукової кон-
ференції: «Запорізька Січ і українське козацтво»,
присвяченої 360-річчю заснування Чортомлиць-
кої Запорозької Січі та вшанування пам’яті ко-
шового отамана Івана Сірка (Запоріжжя, 18 жов-
тня 2012 року) автор статті отримав пропозицію
підготувати виступ за темою «Власницька коло-
нізація східних територій Полтавського полку».
За підсумками доповіді В. Кривошея запропону-
вав підготувати окрему оглядову статтю, присвя-
чену історії Карлівщини в XVIII столітті. Він
мав намір включити її до збірника, який за його
задумом мав бути присвяченим освітленню ре-
гіональної історії України. На жаль, спочатку ви-
никла затримка через відомі події в Києві, а
потім все перекреслила його передчасна кон-
чина.
Тож сьогодні виглядає доцільним презенту-
вати названу статтю в якості хоча б часткової
реалізації його планів.
* * *
Перепитайте будь-кого, незалежно від віку,
статі, освіти чи соціального статусу, хто бодай
щось знає чи хоча б щось колись чув про один
із районних центрів Полтавщини – невелике
місто Карлівка. Відповідь, майже завжди, якщо
не брати до уваги самих карлівчан, буде при-
близно однакова: «Так це та сама Карлівка, що
була заснована Карлом Мініхом!». І байдуже, що
насправді загальновідомий генерал – фельдмар-
шал Мініх мав ім’я БУРХАРД – ХРИСТОФ, та
й серед його близьких родичів не було жодного
на ім’я КАРЛ. Щоправда, певний час він таки
дійсно володів Карлівкою, але отримав її тоді,
коли вона вже мала цю назву та й, до того ж, пе-
рейменував на свою честь у МІНІХПОЛЬ1.
Доречно зазначити, що помилкова версія
стосовно обставин заснування та про поход-
ження назви сучасного міста від імені «Карл»
Мініх має дуже давнє коріння, що сягає за віком
чи не двох сотень років. Очевидно, вперше, як
про це йшлося раніше, її записав та дав «путівку
в життя» М.І.Арандаренко в своїй публікації
«Записки о Полтавской губерніи, составленные
въ 1846 году», в розділі «Описаніе Константи-
ноградскаго уѣзда»2.
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
14
1 Маркович Я. Дневник Якова Марковича. Том ІV. 1735–1740 роки / Видав Модзалевський. – Київ – Львів,
1913. – VІ+385 с. – С. 243.
2 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губерніи, составленные въ 1846 году. Часть ІІІ. – Полтава: Ти-
погр. Губернск. Правл., 1852. – 434+48с. – С. 263–264; Пилипець В. Так чому саме «Карлівка?» // Полтавський
краєзнавчий музей: збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток.
Випуск VІ. – Полтава: «Дивосвіт», 2011. – С. 169–185.
«Завдячуючи» саме йому, ця версія дуже
швидко заполонила практично всі, без винятку,
дореволюційні видання (іноді її намагалися
дещо «удосконалювати», але завжди тільки на
гірше). Теж саме мало місце і за часів колиш-
нього Радянського Союзу, а сьогодні вона «блу-
кає» і в мережі Інтернет3. Періодично потрапляє
на шпальти навіть новітніх публікацій.
Найбільшою прикрістю є те, що ця хибна
версія не минула і сторінки такого загальнові-
домого енциклопедичного видання радянських
часів, яким є «Історія міст і сіл Української РСР.
Полтавська область», та яке продовжує залиша-
тися найдоступнішим джерелом для всіх небай-
дужих до історії і, вже пів століття, як вводить
їх в оману4. Серед таких є і доволі відомі фа-
хівці, яскраве тому підтвердження – «Топоніміч-
ний словник України: Словник – довідник»
(Київ, 1998. – С. 248.)
Цієї помилки можна було уникнути ще на
стадії розробки «Історії міст і сіл…». Зокрема,
про неї наполегливо попереджав, на жаль, нині
покійний карлівський краєзнавець Михайло Фе-
дорович Ковальов, але марно, – для тодішніх по-
лтавських істориків авторитет Миколи Аранда-
ренка був незаперечним.
Сьогодні не може бути жодних сумнівів сто-
совно того, що автором назви «Карлівка» був не
хто інший, як попередник Б.-Х. Мініха – коман-
дуючий військами в Україні (Українським кор-
пусом), Київський генерал-губернатор (згідно
іменного указу Сенату від 11 листопада 1731 р.),
новоспечений австрійський граф (очевидно, з
першої половини 1731 р.), іноземець на росій-
ській службі, генерал-аншеф російської армії Іо-
ганн – Бернгард Вейсбах. Питання стосовно
того, чому він обрав саме цю назву, було де-
тально розглянуто в авторській статті «Так чому
саме Карлівка?»5. Залишається тільки зазначити,
що дехто з авторів продовжує тиражувати вису-
нуту свого часу Вірою Никанорівною Жук (автор
статей з історії Карлівщини в «Полтавщина:
Енциклопедичний довідник») помилкову вер-
сію. Суть її полягає в тому, що ніби-то І.-Б. Вейс-
бах, будучи уродженцем Богемії, дуже сумував
за батьківщиною то й назвав свою новозаселену
на берегах р. Орчик слободу на честь її столиці –
Карлсбада. Насправді, як повідомляє сам Вейс-
бах, народився він в Сілезії («а родился вшлен-
ску»), ймовірно у 1665 р., до того ж, в ті часи
Карлсбад навіть не був столицею Богемії.
Не менш складним залишалося питання і
щодо періоду та реальних обставин заснування
Карлівки. Тож дуже коротко про найголовніше.
Не зайвим буде ще раз підкреслити, що пе-
реселенці з Правобережної України ні в другій
половині XVII ст., ні на початку XVIII ст. не
мали ніякого відношення ні до освоєння, ні до
заселення території сучасної Карлівщини.
Автори попередніх видань дуже помиля-
лися, коли вважали, що той процес, який мав
місце на берегах річки Оріль після розорення
турками Умані у 1673 році (його результатом
стало заснування вихідцями з Правобережжя
нових містечок, таких як: Китай-город, Келе-
берда, Царичанка, Маячка та Нехвороща) тор-
кнувся і земель по річці Орчик6. Насправді, міс-
цевість між річками Коломак і Берестова (десь
посередині – р. Орчик) тривалий період продов-
жувала залишатися своєрідним територіальним
резерватом Полтавського полку, а рахувалася
вона у складі Першої полкової (Першої Полтав-
ської) сотні. У господарському відношенні вона,
очевидно, почала освоюватися відразу після
переможного завершення Хмельниччини, але,
звісно, не переселенцями з Правобережжя, а
жителями, у першу чергу, самої Полтави, меш-
канцями Першої полкової та сусідніх сотень.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
15
3 Пилипець В., Каплоухий В. Управитель Карлівського маєтку великої княгині Олени Павлівни М.І. Аран-
даренко // Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеє -
знавство, охорона пам’яток. Випуск VІ. – Полтава: «Дивосвіт», 2012. – С. 247–269.
4 Історія міст і сіл Української РСР: Полтавська область. – К.: Головна редакція української радянської
енциклопедії АН УРСР, 1967. – С. 368.
5 Пилипець В. Так чому саме «Карлівка?» // Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей.
Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. Випуск VІ. – Полтава: «Дивосвіт», 2011. –
С. 169–183.
6 Історія міст і сіл Української РСР: Полтавська область. – К.: Головна редакція української радянської
енциклопедії АН УРСР, 1967. – С. 368; Полтавщина: Енциклопедичний довідник/за ред.. А.В. Кудрицького. –
К.: «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1992. – С. 327–328.
Найдавнішим, відомим на сьогодні, свідченням
про це може бути запис в «Актовыхъ книгахъ
Полтавского городового уряду» від 31 грудня
1667 року про факт продажу Мартином Войтен-
ком з дружиною Настею Яремі Марковичу «зя-
тевы Малишовому, повъ сѣчи, нижное крило на
Орчику…». Але постійні поселення на цій те-
риторії не виникали до кінця першої чверті
XVIII ст. через можливу загрозу спустошливих
татарських набігів. Документальних свідчень
про це, на сьогодні, відомо багато, починаючи з
топографічної карти складеної Якобом Брюсом
після Азовського походу 1696 р. «… с подроб-
ным обозначением населенных пунктов, распо-
ложенных на пути следования Русской Армии к
Азову» і закінчуючи компутами Полтавського
полку за 1718 та 1721 рр., які були упорядковані
та підготовлені до друку стараннями Володи-
мира Мокляка7.
Сьогодні з’явилася можливість виділити ко-
зацький період в історії, на той час майбутніх,
карлівських земель. Його ще можна назвати пе-
редісторією Карлівки. Той період пов’язаний,
перш за все, з господарюванням на цій території
двох представників Полтавської полкової стар-
шини. Першим, серед достеменно відомих на
сьогодні, власником земель по річці Орчик (на
жаль, коли саме це сталося і за яких обставин –
не встановлено), де пізніше почала розбудову-
ватися слобода, яка отримала назву Карлівка,
був суддя Полтавського полку і городовий ота-
ман Іван Красноперич. Про це красномовно
свідчать матеріали Генерального слідства про
маєтності Полтавського полку 1729–1730 рр., а
також дещо видозмінена назва лісу – Краснопе-
рівський, яка збереглася до наших днів (на по-
чатку ХІХ ст. все ще вживалася первісна –
«Красноперечо(и-?)вскій»)8. Все, що вдалося в
зв’язку з цим зібрати, опубліковано в авторській
статті «Суддя Полтавського полку Іван Іванович
Красноперич (Красноперий)»9. Важливо зазна-
чити, що він належав до тієї категорії старшини,
кому було заздалегідь відомо про таємні наміри
гетьмана Івана Мазепи. На початку листопада
1708 р. Петро І видав кілька указів, де повелівав
усім покинути опального гетьмана і поверну-
тися на свій бік. На це було відведено місячний
термін, а далі мало чекати покарання – конфіс-
кація майна, арешти родини і т.п. Тож, умовно,
можна прийняти, що Іван Красноперич втратив
свої володіння в кінці листопада – на початку
грудня 1708 р., але останню крапку в цьому пи-
танні поставила Полтавська битва – 27 червня
1709 року (за старим стилем).
Землі, які належали прибічникам Мазепи -
Полтавському судді Красноперичу та обозному
Дорошу універсалами Олександра Меншикова
(він же назвав їх і охоронними листами) від
18 червня 1709 р. та, повторно, від 13 травня
1710 р. були передані у «довічне» володіння По-
лтавським полковим осавулам Климу (Климен-
тію) Нащинському та Василю Сухому у якості
відзнаки за оборону Полтави від шведів10. Дехто
з істориків помилково називає їх універсалами
Івана Скоропадського. Є свідчення, що ґрунти
по річці Орчик дісталися Нащинському. Дореч -
но зазначити, що універсали (охоронні листи)
Меншикова мали діяти до того часу, доки не
буде надана царська грамота. Але такого не ста-
лося. Можливо, саме через це, право і надалі во-
лодіти названими землями, на той час, полко-
вому обозному Климу Нащинському та, близько
семи років як вдові, Марії Сухій, було підтвер-
джено універсалом гетьмана Івана Скоропад-
ського від 12 липня 1721 року11.
Тут доречно буде зауважити, що Нащин-
ський робив активні спроби добитися для себе
та М. Сухої підтвердження із столиці імперії
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
16
7 Джерела з історії Полтавського полку (середина ХVІІ–ХVІІІ). Т. 1 Компути та ревізії Полтавського
полку: Компут 1649; Компут 1718/ упорядкув., підгот. до друку В.О. Мокляка. – Полтава: АСМІ, 2007. – С.
65–270.; Т. 2: Компути та ревізії Полтавського полку: Компут 1721/упорядкув., підгот. до друку В.О. Мокляка.
– Полтава: АСМІ, 2010. – 435 с.
8 Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730 / Упорядкування Івана Бутича. – По-
лтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2007. – 175 с. – Док. № 99. – С. 47, 173.
9 Пилипець В. Суддя Полтавського полку Іван Іванович Красноперич (Красноперий) // Козацька скарб -
ниця: гетьманські читання. Збірник наукових праць. Випуск 7. – К., 2011. – С. 171– 184.
10 Центральний державний історичний архів України, м. Київ, ф. 51 (Генеральна Військова Канцелярія),
оп. 3, спр. 615, арк. 14.
11 Там само, арк. 15–16.
стосовно прав на подальше володіння маєтнос-
тями, відібраними у Красноперича і Дороша, які
він, разом з Василем Сухим, отримав відповідно
до універсалів Меншикова. Про це, зокрема, по-
відомляється в згаданому універсалі І. Скоро-
падського. Так, під час подорожі гетьмана до
«великого града Москви» в січні 1718 р. полтав-
ський обозний «по дорозе устрел» і, окрім ін-
шого, передав загальний реєстр усіх названих
маєтностей12. Але, очевидно, під час зустрічей
І. Скоропадського з царем вирішити це питання
не вдалося. Тож, вірогідно, саме тому і було ого-
лошено про права саме гетьманським універса-
лом від 12 липня 1721 року. Слід зазначити, що
зміст раніше згаданого реєстру повністю збіга-
ється з текстом універсалу. Особливу цікавість,
з огляду на тему, яка розглядається, викликає
наступне повідомлення, вміщене в обох доку-
ментах, із переліку володінь Клима Нащин-
ського:
«В О(р)чику речцѣ хуто(р) где винниця
была, Пасѣка з Рыбними ловлями і сѣнокоса.
Владѣю Нащинскій»13.
Є свідчення, що за часів Красноперича
дійсно мала існувати винокурня, але де саме –
невідомо. Її обладнання було втрачено у 1708 –
1709 роках.
Безперечно, названий хутір не варто розгля-
дати як населений пункт. Він, скоріш за все, слу-
гував як тимчасовий прихисток для пасічника
та сезонних працівників. Окрім іншого, він мав
бути надійно замаскованим (на відміну від сло-
боди, яка розбудовувалася на виднокрузі), щоб
не стати легкою здобиччю під час зимових набі-
гів татар. Про те, що це дійсно не був населений
пункт, красномовно свідчить відсутність будь-
яких про нього згадок в опублікованих, старан-
нями Володимира Мокляка, компутах Полтав-
ського полку 1718 та 1721 роках14.
Слід зауважити, що Євфимія Нащинська і
Марія Суха у своїй скарзі, поданій на ім’я геть-
мана, у зв’язку з насильницькими діями гене-
рала Вейсбаха восени 1722 р., доволі детально
повідомляють про понесені ними матеріальні
збитки. Серед яких і те, що стосується власності
Нащинської на річці Орчик:
«…весь грунтъ На Орчику лежачи Забравши
и пасѣчниковъ Розогнавши по(д) свое взялъ
владѣеніе;»15.
Але куди ж подівся хутір? Невже він міг ва-
жити менше порожніх вуликів, яких не забули
включити до скарги (не варто думати, що Вейс-
бах залишав хоч щось нещасним вдовам)?
Тож залишається відкритим питання про те,
що Клим Нащинський, насправді, мав на увазі,
коли повідомляв гетьману про «хуто(р) где вин-
ниця была»?
Хіба що, може, він дещо перебільшив…
У будь-якому разі рахувати такий «проблем-
ний» хутір передвісником чи попередником сло-
боди, майбутньої Карлівки, безперечно, не варто.
Клим Нащинський помер, вірогідно, десь у
першій половині 1722 року, його володіння пе-
рейшли до вдови Євфимії та сина Якова (але, як
виявилося, на дуже короткий термін).
У цей час відбулася подія, яка мала в по-
дальшому доленосне значення для всієї майбут-
ньої Карлівщини. Згідно з указом Петра І від
16 квітня 1722 р., адресованого сенату, на той
час генерал-лейтенант, Вейсбах мав отримати
«… на Украине изъ изменничьихъ описныхъ де-
ревень… до петисотъ дворовъ крестьянскихъ»16.
Виконуючи указ, на території Полтавського полку
йому було виділено одне-єдине село – Куклинці
(16 дворів), яке до подій 1708–1709 рр. нале-
жало полковому судді І. Красноперичу17. Незва-
жаючи на те, що назване село не мало ніякого від-
ношення до земельних маєтностей, які у 1709 р.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
17
12 Там само, арк. 15.
13 Там само, арк. 15 зв., арк. 30.
14 Джерела з історії Полтавського полку (середина ХVІІ–ХVІІІ). Т. 1 Компути та ревізії Полтавського
полку: Компут 1649; Компут 1718/ упорядкув., підгот. до друку В.О. Мокляка. – Полтава: АСМІ, 2007. –
С. 65–270.; Т. 2: Компути та ревізії Полтавського полку: Компут 1721/упорядкув., підгот. до друку В.О. Мок-
ляка. – Полтава: АСМІ, 2010. – 435 с.
15 Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі – ЦДІАК), ф. 51 (Генеральна Вій-
ськова Канцелярія), оп. 3, спр. 615, арк. 29–29 зв.
16 Сборникъ русскаго историческаго общества. Томъ одиннадцатый. – СПб., 1873. – 23+565+59с. – С. 467.
17 Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: нариси історії козацьких полків. Видання друге, до-
повнене. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2004. – С. 252.
були пожалувані К. Нащинському і В. Сухому, ця
подія стала приводом для Вейсбаха, починаючи
десь з серпня 1722 року, відібрати для себе у
їхніх овдовілих дружин усі колишні володіння
Івана Красноперича, а вже заодно, без приводу, і
те, що раніше належало обозному Дорошу18.
Скарги Євфимії Нащинської і Марії Сухої на дії
генерала Вейсбаха до новоствореної Малоросій-
ської колегії та наказного гетьмана Павла Полу-
ботка позитивного результату не принесли19.
Таким чином закінчився козацький період в
історії Карлівських земель і розпочався зовсім
інший, який доречно було б назвати періодом ве-
ликого землеволодіння, який тривав до 1917 року.
Після ліквідації Малоросійської колегії і від-
новлення в Україні гетьманського правління,
таємним радником Федором Наумовим разом з
новообраним 1 жовтня 1727 року гетьманом Да-
нилом Апостолом було зібрано та передано на
розгляд до столиці імперії величезну кількість
скарг малоросіян на дії тодішніх можновладців.
Відповідно до «Экстракта изъ доношеній тайного
советника Федора Наумова и гетмана Апостола»,
датованого 8 листопада 1727 р., генерал Вейсбах,
окрім іншого, звинувачувався у тому, що «две
слободы поселилъ себе на обывательскихъ зем-
ляхъ людьми Полтавскаго полка и оныя свои сло-
боды отъ квартиръ и порцій уволилъ…»20.
Про які саме слободи йшлося, стає зрозумі-
лим із матеріалів вже названого Генерального
слідства про маєтності Полтавського полку:
«Его высокопревосходительство господинъ
генерал-аншефъ и кавалер фон Вейзбах на грун-
тах изменника Красноперича…, поселил во вла-
деніе себе две слободки…, а поселенние оные
слободки – една в Орчику, а другая – в Коло-
маку»21.
На р. Орчик – сучасне місто Карлівка, а на
р. Коломак – сучасне село Ковалівка Полтав-
ського району22.
Майбутня Карлівка згадується і в такому
доку менті, як «Опись Полтавского полку рекѣ
Орелѣ» – березень-квітень 1731 року, до того ж
тільки як «слободка его высокопревосхо ди тел(ь) -
ства генерала и кавалера фонъ-Вейзбаха»23.
Залишається тільки нагадати, як помилялися
автори видання «Полтавщина: Енциклопедич-
ний довідник», коли повідомляли, що нібито:
«… землі Полтавського полку між річками Коло-
мак й Орчик було віддано на ранг генералові
російської армії Іогану-Бернгарду Вейсбаху», а
також, що нібито, отримавши уже існуючу сло-
боду «… він і перемейнував Орчик на Карлівку».
Все це не відповідає дійсності. Що правда існує
одна згадка, де повідомляється про назву «Орчик»,
але документ датовано вже 1743 роком…
Загалом ретельний аналіз зібраних історич-
них документів і матеріалів дає підстави для на-
ступних висновків:
1. Майбутня Карлівка почала заселятися
І.-Б. Вейсбахом не раніше 1723 і не пізніше 1725–
1726 рр. В усіх, відомих на сьогодні, історичних
документах, датованих другою половиною 1727 –
першою половиною 1731 рр., її називають тіль -
ки за іменем власника – «слободка генерала
Вейзбаха» і ніяк не інакше.
Вперше під своєю сучасною назвою вона
стає відомою із записів у щоденнику, на той час
бунчукового товариша, Якова Андрійовича Мар-
ковича, датованих 8–12 жовтня 1731 року 24.
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
18
18 Пилипець В. Суддя Полтавського полку Іван Іванович Красноперич (Красноперий)//Козацька скар-
бниця: гетьманські читання. Збірник наукових праць. Випуск 7. – К., 2011. – С. 171–184.
19 ЦДІАК, ф. 51 (Генеральна Військова Канцелярія), оп. 3, спр. 615, арк. 26, 28–29 зв., 33–36.
20 Протоколы, журналы и указы Верховного тайного Совета. 1728. Том V (январь–июнь 1728 г.) // Сборник
императорского русского исторического общества. Том семдесят девятый. – СПб., 1891. – ХХХІХ+603+VІІ с. –
С. 254–255.
21 Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730 /Упорядкування Івана Бутича. –
Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2007. – 175 с. – Док. № 99. – С. 47.
22 Там само, арк. 173.
23 Опись Полтавского полку рекѣ Орелѣ // Чтенія въ Императорскомъ обществѣ Исторіи и Древностей
Россійскихъ при Московскомъ университете. Книга первая. Двѣсти двадцать восьмая / Издана подъ завѣды -
ваниемъ М.К. Любавскаго. – М.: Синоидальная Типографія, 1909. – 12+ІІ+294+ІІ+48+234+48с. – С. 5–26.
24 Маркович Я. Дневникъ генеральнаго подскарбія Якова Марковича (1717–1767 гг.). Изданіе «Кіевской
Старины, подъ редакціей Ал. Лазаревскаго. Часть третья (1730–1734 гг.). – К.: Типографія Корчакъ-Новиц-
каго, 1897. – С. 138–140.
2. Полтавська битва 1709 р. суттєво впли-
нула на долю, а відтак і на всю подальшу істо-
рію, на той час майбутньої, Карлівщини. Це
полягає, перш за все, в тому, що представник ко-
зацької старшинської еліти – суддя Полтавського
полку і городовий отаман Іван Красноперич, бу-
дучи прибічником гетьмана Мазепи, втратив усі
свої маєтності і вони потрапили до розряду, так
званих, «изменническихъ грунтовъ». Саме це в
підсумку і стало приводом до їх захоплення ге-
нералом Вейсбахом. Результатом його дій стало
створення величезного за територією маєтку,
який до 1917 р. залишався у власності тих чи
інших високопосадовців російської імперії й
розвивався як цілісний територіально-господар-
ський комплекс.
3. Складається враження, що І.-Б. Вейсбах,
в умовах нищення Петром І, після смерті Івана
Скоропадського, інституту гетьманства, не об-
межився тільки захопленням ґрунтів, які свого
часу були власністю Красноперича і Дороша, а
приєднав до них і певну частину навколишніх
земель. Інакше, все ж таки, буде важко пояс-
нити: як він став власником величезного маєтку,
що розкинувся по обидва боки р. Орчик (від
р. Тагамлика до р. Берестової) та який, за більш
пізніми свідченнями, складав загальну площу
близько 100 000 га? Юридично Вейсбах закрі-
пив за собою усі ці, так би мовити, «надбання»,
вже за часів Анни Іоаннівни, коли отримав від
російської імператриці 26 квітня 1732 р. пози-
тивну резолюцію на своє клопотання про на-
дання Диплому на «пожалувані в 1722 р. маєт-
ності» на території України25.
4. Саме слободі Карлівці судилося стати най -
першим і найбільшим населеним пунктом на всій
навколишній території. Від самого початку це –
адміністративний і духовний (церковний) центр
величезного власницького маєтку. Принаймні,
восени 1731 р. генерал-аншеф І.-Б. Вейсбах ви-
користовував її в якості резиденції (штаб-квар-
тири), звідкіля керував та контролював за ходом
робіт по зведенню Української оборонної лінії26.
Цьому дуже сприяло її розташування близько
середини лінії, до того ж на відстані якихось
25 км. Більш сприятливого місця для резиденції
годі було й шукати, (загалом питання щодо
зв’язку Карлівки з будівництвом Української
лінії варте окремого дослідження). Вже, при-
наймні, в 70-х роках XVIII ст. її починають
називати містечком27. Те, що сьогодні місто Кар-
лівка є районним центром – результат законо-
мірного і довготривалого історичного процесу.
5. Дехто з істориків називає І.-Б. Вейсбаха
чи не автором проекту Української лінії. Нібито
саме він звернувся до Анни Іоаннівни, ледь вона
стала очільницею російської імперії, з пропози-
цією про будівництво (зокрема, таке припускав
Д.І. Багалій). Відшукати достовірні докумен-
тальні свідчення про таке, на сьогодні, поки що
не вдалося. Але, не може викликати сумніву те,
що І.-Б. Вейсбах мав особисту, дуже велику за-
цікавленість в будівництві саме такої укріпленої
(оборонної) лінії. Загалом, як сучасники так і
історики, дуже по-різному оцінювали (і оціню-
ють) як бойові можливості цього укріплення, так
і наслідки його будівництва для тодішньої
України. Варто було б пригадати, хоча б, рядки
однієї народної пісні:
Поорали, посіяли – та нікому жати,
Поїхали козаченьки лінію копати…
Зате у Вейсбаха не було жодних підстав для
смутку. Він отримав те, про що можна було хіба
що мріяти – унікальні, в усіх відношеннях, мож-
ливості для залюднення Карлівського маєтку!
Саме його землі стали тепер чи не найкраще за-
хищеними! І не дивно, що з початком будівниц-
тва лінії з’являється Федорівка, а, вірогідно,
кількома роками пізніше – Варварівка (сьогодні
це питання продовжує досліджуватися). Десь у
той же період, вище за течією Орчика, Вейсбах,
очевидно цього разу вже на куплених землях, за-
селяє ще одну слободу – Скелка. Сьогодні село
Вільхуватка Чутівського району Полтавської
області.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
19
25 Бумаги кабинета Министровъ императрицы Анны Іоанновны 1731–1740 гг. Томъ І (1731–1732 гг.) //
Сборникъ императорскаго русскаго историческаго общества. Томъ сто четвертый. – Юрьевъ: Типографія
К.Матисена, 1898. – ХСІІ+580+VІ с. – С. 238.
26 Маркович Я. Дневникъ генеральнаго подскарбія Якова Марковича (1717–1767 гг.). Изданіе «Кіевской
Старины, подъ редакціей Ал. Лазаревскаго. Часть третья (1730–1734 гг.). – К.: Типографія Корчакъ – Новиц-
каго, 1897. – С. 138–140.
27 ЦДІУАК (м. Київ), ф. 127 (Київська духовна консисторія), оп. 1017, спр. 13, арк. 1501.
Як повідомляє Василь Пірко, територія Кар-
лівщини перебувала в зоні дії (інакше – під за-
хистом) Козловського полку28. Про це також
свідчать картографічні матеріали зібрані Ф. Лас-
ковським29. По суті теж саме, з посиланням на
О.К. Байова, підтверджує і Григорій Заїка.
6. Карлівський маєток виявився настільки
«ласим шматочком», що його уподобав собі ге-
нерал-фельдмаршал Бурхард-Христоф Мініх.
Він добився його отримання разом з іншими ук-
раїнськими володіннями, на той час вже покій-
ного, І.-Б. Вейсбаха, у якості відзнаки за успіш-
ний Кримський похід 1736 року. Про це свідчить
резолюція Анни Іоаннівни від 20 січня 1737 р.
на «всеподданнѣйшемъ прошеніи» Мініха від
13 січня того ж року30. Як повідомляє Я. Марко-
вич записом у щоденнику від 26 лютого 1739 р.,
Карлівка, за тих обставин, була перейменована
на Мініхполь31. Очевидно, вже це має красно-
мовно свідчити про те, яке значення надавав їй
самолюбивий Мініх. Така назва проіснувала,
принаймні, до квітня-червня 1743 року.
Всі свої здобутки – чини, винагороди, кош -
ти, рухоме і нерухоме майно (за тим рахунком
і Карлівські землі) генерал – фельдмаршал
Б.-Х. Мініх фактично втратив в ніч з 24 на 25
листопада 1741 р., в момент свого арешту під
час державного перевороту на користь дочки
Петра І – Єлизавети Петрівни. Але остаточну
крапку в цьому питанні було поставлено Мані-
фестом від 22 січня 1742 р. де, зокрема, оголо-
шувалося про підтримку «сентенции» Генераль-
ного Суду, що слід «…движимыя и недвижимыя
ихъ имения взять на Насъ»32 .
Через два місяці, 26 березня 1742 р., Сенат-
ським указом була створена так звана «Комиссия
экономии описанных на Ея Императорское
Величество Малороссийских маетностей…»33,
до підпорядкування якої увійшли і Карлівські
землі. Протягом всього того періоду, до передачі
маєтка новому власнику, як раніше повідомля-
лося, за Карлівкою продовжувала зберігатися
назва, дана ще Мініхом – «Мініхполь». Це був
визнаний центр навколишніх земель, існувало
навіть так зване Мініхпольське відомство, очо-
люване «смотрителем» поручиком Іваном Кот-
ляревським (родинний зв’язок з відомим укра-
їнським драматургом і поетом не встановлено)34.
Я. Маркович записом у щоденнику від 17 травня
1743 р. свідчить, що в той період карлівські
землі продовжували рахуватися у складі Полтав-
ського полку35.
7. Через рік після заслання Б.-Х. Мініха до
Сибіру, указом від 30 квітня 1743 року, Єлиза-
вета Петрівна подарувала маєток своєму фаво-
риту Олексію Григоровичу Розумовському,
після смерті якого 6 листопада 1771 р. він пе-
рейшов у спадок до молодшого брата – Кирила
Розумовського, на той час уже колишнього
останнього гетьмана Лівобережної України.
Катерина ІІ грамотою від 5 грудня 1779 р. під-
твердила всі права Кирила Розумовського на
пожалувані Єлизаветою Петрівною його брату
Олексію маєтності, що було ще двічі підтвер-
джено грамотами від 7 січня 1782 р. та 13 трав -
ня 1784 р. Карлівський маєток перебував у
власності сімейства Розумовських впродовж
близько 106 років.
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
20
28 Пірко В. Оборонні споруди в межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.). –
Донецьк, 2007. – С. 40.
29 Ласковский Ф.Ф. Карты, планы и чертежи к ІІІ части материалов для истории инженерного искусства
в России. – С. Петербург: в типографии императорской академии наук, 1866. – Арк. 6.
30 Бумаги кабинета министровъ императрицы Анны Иоанновны 1731–1740 гг. Томъ VІ (1737г.) // Сбор-
ник императоскаго русскаго историческаго общества. Томъ сто семнадцатый. – Юрьевъ, 1904. –
ХLІІІ+[2]+787+ІVс. – С. 31.
31 Маркович Я. Дневник Якова Марковича. Том ІV. 1735 – 1740 роки / Видав Модзалевський. – Київ –
Львів, 1913. – VІ+385с. – С. 243.
32 Полное собраніе Законовъ Россійской имперіи съ 1649 года. Томъ ХІ. 1740–1745. – СПб.: Печатано въ
Типографіи ІІ Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1830. – 988 с. – Док.
№ 8506. – С. 567–577.; Док. № 8535. – С. 590–591.
33 Там само.
34 Барвинский В. Крестьяне в Лѣвобережной Украйнѣ въ XVII–XVIIIв.в. – Харьковъ: Типографія и Ли-
тографія М.Зильбербергъ и С-вья, 1909. – 296+ ІV с. – С. 242–243.
35 Марковичъ Я. Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генерального Якова Марковича / Изданіе
Александра Марковича. Часть вторая. – М: въ типографіи В. Готье, 1859. – С.191–192.
* * *
Складена у 1752 р. «Перечневая табель
полку Полтавского сотнѣ первой полковой, ко-
ликое число въ оной сотнѣ імѣется посполитихъ
людей владѣлческихъ подданныхъ, въ томъ
числѣ селскихъ старшинъ и служителей якото:
комисарчиковъ, десятниковъ и протчихъ, дво-
ровъ такожъ и особо состоящихъ бездворнихъ
хатъ і во всехъ хатахъ семей…» надає уявлення
щодо стану справ по населених пунктах тодіш-
нього Карлівського маєтку на середину XVIII ст.
На той час там проживало: «села Карловки» –
330 сімей; села Федоровки» – 105 сімей; села
Варваровки» – 78 сімей. Окрім того, до складу
маєтку входило і село Ковалівка (засноване
Вейсбахом на р. Коломак одночасно з Карлів-
кою), де проживало 106 сімей36. Тільки ця тери-
торія ніколи не примикала до основної.
Десь у той же період Карлівка набуває і ста-
тусу адміністративно-територіального церков-
ного центру, – не викликає сумніву, що, при-
наймні, вже в 40-х роках ХVIII ст. існувала так
звана Карлівська хрестова намістія (намістнія) в
складі Полтавської протопопії Київської єпархії,
що загалом було «привілегією», як правило, со-
тенних містечок (тай то – не всіх) Полтавського
полку. Продовжує згадуватися Карлівська наміс-
тія і в документах за 1777 рік.
Згідно з відправленими 26 листопада 1751
року «з духовного правління в усю протопопію
Полтавську» спеціальними ордерами був удос-
тоєний високої честі бути призначеним духовни-
ком для всіх категорій священнослужителів про-
топопії «вдовий НАМІСНИК КАРЛІВСЬКИЙ
Йосиф (Іосиф) Іванов»37.
Дуже ймовірно, що це було найперше по-
дібне призначення в історії Полтавської прото-
попії! Статус духовника було ще раз підтвер-
джено в листопаді 1758 року, коли він уже
перебував в Полтавському Хрестовоздвижен-
ському монастирі як ієромонах на ім’я Іларіон.
Тож «усі намісники, сільські священики і
диякони» Полтавської протопопії (Полтавського
полку) мали «в усі чотири пости по всяк рік»,
починаючи з 1751 р., приїздити до Карлівки
(а пізніше до Хрестовоздвиженського монас-
тиря) «для очищення совісті до призначеного в
протопопії Полтавській духовника». І тільки з
віддалених місць дозволялося приїздити двічі
на рік.
Згідно з указом Катерини ІІ «подписанному
на докладѣ» Вільбова, Паніна, графа Чернишова
та Мельгунова 11 червня 1764 р., та оголоше-
ному Сенатським указом від 22 липня того ж
року, була створена Катерининська провінція,
яка стала частиною новоствореної указом від
22 березня 1764 р. Новоросійської губернії. До
її складу мали входити і карлівські землі. Але на
практиці процес відчуження земель через актив-
ний спротив, у першу чергу, великих землевлас-
ників Полтавського полку відбувався дуже
мляво тож, очевидно, і розтягнувся не на один
рік. Скоріш за все, саме через це, згідно з
Рум’янцевським описом, Карлівщина продовжує
певний час рахуватися у складі Першої сотні
Полтавського полку (Ковалівка – Другої сотні)38
. Окрім того, в структурі Катерининської провін-
ції вона, скоріш за все, представляла собою
окрему, самостійну адміністративну одиницю
(особливо з огляду на те, хто були її власники).
І хоча документальних свідчень щодо цього, на
сьогодні, бракує, але судити про це дозволяє
наступне.
1. У кінці детального опису структурних
одиниць та чисельності населення Катеринин-
ської провінції станом на 1773 р. А. Скальков-
ський додає окремим п’ятим пунктом, на жаль,
дещо невиразно таке: «5.Владѣльческихъ посе-
лянъ (вид. авт.) 2,345 мужескаго и 2,147 жен-
скаго пола душъ»39.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
21
36 Перечневая табель полку Полтавского сотнѣ первой полковой, коликое число въ оной сотнѣ імѣется
посполитихъ людей владѣлческихъ подданыхъ… // Труды Полтавской Ученой Архивной Коммиссіи. Издано
подъ редакціей дѣйствительныхъ членовъ коммиссіи: В.И. Василенка, Л.В. Падалки и И.Ф. Павловскаго.
Вып. 1. – Полтава: электрическая Типо-литографія И.А. Дохмана, 1905. – 5+ІХ+214+12+137+ ІІІ с. – С. 104–105.
37 Яворницький Д.І. До історії степової України. – Дніпропетровськ: «Січ», 2004. – 443 с. – С. 10–11.
38 Генеральний опис Лівобережної України 1764–1769 рр.: Покажчик населених пунктів. – Київ, 1959. –
С. 73–81.
39 Скальковскій А. Хронологическое обозрѣніе исторіи Новороссійскаго края. 1731–1823. Часть І,
съ 1731-го по 1796-й годъ. – Одесса: Печатано въ Городской Типографіи, 1836. – [4]+ХІ+[3]+287+[5]с. ил.+1 л.
план. – С. 92.
2. Повідомлення В. Кабузана щодо складу
провінції (на жаль, джерело не вказано) станом
на 1775 р. загалом, коли не брати до уваги дер-
жавні слободи «Новые и Малые Водолаги», (які
у 1773 р. було передано до Слобідсько-Україн-
ської губернії) не суперечить опису Скальков-
ського, але дещо уточнює. Тож до її складу на
той час входили: «Украинская линия, Донецкий
и Днепровский пикинерные полки и помещи-
чьи слободы: Карловка, Федоровка и Варва-
ровка. (вид. – В.П.)»40. Інакше – Карлівська
волость!41
Щоправда, в іншому місці цієї ж праці (цього
разу йдеться, вірогідно, про 1764 р.) В. Кабузан
до складу Донецького пікінерського полку вклю-
чає: «принадлежащие гетьману К.Г. Разумов-
скому села Карловка, Федоровка и Варва-
ровка»42. Коли навіть не брати до уваги те, що
згадані села до 1771 р., належали ніяк не Кирилу
Розумовському, а його брату – Олексію, то й тоді
перше його повідомлення виглядає більш пере-
конливо…
Слід зазначити, що майже весь період воло-
діння Карлівщиною сімейством Розумовських
(близько 106 років) ця територія у більшості
документів дійсно мала назву – Карлівська
волость (щоправда такий термін існував і піз-
ніше, але вже в дещо іншому значенні).
Варто згадати, що термін «волость» на тере-
нах російської імперії до виходу відомого Мані-
фесту 19 лютого 1861р. впродовж не одного сто-
ліття вживався щодо великої окремої території,
яка перебувала у власності вищої державної
аристократії (по своїй суті – велике феодальне
землеволодіння). Так, для прикладу, академік
Гільденштедт (з 1771 року дійсний член росій-
ської Академії Наук і професор природничої
історії) у своєму подорожньому щоденнику 1774
року називає дев’ять волостей, що були на той
час власністю Кирила Розумовського («1-я По-
чепская; 2-я Бакланская; 3-я Шептаковская»…),
п’ята за рахунком – Карлівська (яку він відвідав
16-го вересня того року)43.
У той період в адміністративному відно-
шенні волості були близькими до полкових со-
тень, а їхні центри, відповідно, ототожнювалися
з сотенними містечками. Тож зовсім не випадково
Гільденштедт повідомляє про Карлівську волость
наступне: «…крестьяне живутъ въ го родкѣ Кар -
ловкѣ и его округѣ, причислены частью къ по-
лтавскому полку, частью къ Екатерининской про-
винціи» (на жаль, він не дає пояснення такому
розподілу місць проживання)44.
Доречно зауважити, що це не найдавніше ві-
доме сьогодні повідомлення, де Карлівка на-
звана містечком. Про теж саме свідчать і цер-
ковні документи. Зокрема «Роспись протопопіи
Полтавской Мѣстечка Карловки ц(е)ркви Успе-
нія пресвятыя Б(огороди)цы… 1771 года»45.
Не зайвим буде пригадати і найпершу кар-
тографічну згадку про Карлівку, що має назву:
«Карта операцій воєнних дій між Доном і Дніп-
ром переможної армії російської імператриці
(Анни Іоаннівни) в 1736 р.», вигравірувана ім-
ператорською Академією Наук у С.-Петербурзі
по свіжих слідах подій (картограф і видавець
Матіас Зойтер, примірник видано в Аусбурзі
близько 1740 року, німецькою мовою). Харак-
терною особливістю є те, що на ній нанесено на-
селені пункти за статусом не нижче сотенного
містечка, серед них і Карлівка.
Окрім у названих подорожнього щоденника
та «Росписи протопопіи…», про неї, як про міс-
течко, повідомляється в церковних документах
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
22
40 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой
половине ХІХ века (1719–1858 гг.). – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 54.
41 Синицкій Л. Путешествія въ Малороссію академіка Гильденштедта и кн. И.М. Долгорукаго//Киевская
старина: Ежемесячный историческій журналъ. Іюнь. Томъ ХLІ. – К.: Типографія Г.Т. Корчак – Новицкаго,
1893. – С. 30.
42 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой
половине ХІХ века (1719–1858 гг.). – М.: Издательство «Наука», 1976. – С. 116.
43 Синицкій Л. Путешествія въ Малороссію академіка Гильденштедта и кн. И.М. Долгорукаго//Киевская
старина: Ежемесячный историческій журналъ. Іюнь. Томъ ХLІ. – К.: Типографія Г.Т. Корчак – Новицкаго,
1893. – С. 30.
44 Там само.
45 ЦДІУАК, ф. 127, оп. 1017, спр. 13, арк. 1501. дъ. – Одесса: Печатано въ Городской Типографіи, 1836. –
[4]+ХІ+[3]+287+[5]с. ил.+1 л. план. – С. 92.
станом на 1775–1777 та 1784 рр., а також у описі
до Атласу Катеринославського намісництва 1787
року. Та чи не найбільш показовою є згадка у ви-
данні Л.М. Максимовича «Новый и полный
географическій Словарь Россійскаго государ-
ства или Лексиконъ…», 1788 р., а саме: «КАР-
ЛОВКА, местечко Екатеринославскаго Намес-
тничества, въ коемъ бываютъ въ году три
ярмарки»46. Подібне повідомлення, вміщене у
такому поважному статистичному виданні, оче-
видно слід розцінювати, як визнання за нею ста-
тусу містечка, так би мовити, вже на держав-
ному рівні. Особливо з огляду на те, що
напередодні, 9 червня 1787 р., під час повер-
нення з подорожі до Криму, по дорозі з Полтави
до Костянтинограду, імператриця Катерина ІІ
зупинялася в Карлівці та мала там обід47.
На тлі перерахованого дещо неочікувано
виглядає повідомлення, вміщене в публікації
описів Лівобережної України кінця ХVІІІ ст. –
початку ХІХ ст., у розділі «Список наявних у
Малоросійській губернії селищ із зазначенням,
в яких вони містяться повітах і скільки в кож-
ному душ чоловічої статі, що сплачують по-
датки 1799–1801 років», де Карлівка знову на-
звана селом. Щоправда, село неабияке – 2275
тільки ревізьких душ (для порівняння: в того-
часній Полтаві – 3789 душ, а в сусідньому місті
Костянтинограді – лише 431 душа)48. Тож, ско-
ріш за все, укладач чи то не був обізнаним з
місцевими реаліями, чи, можливо, припустився
помилки…
У подорожньому щоденнику академіка Гіль-
денштедта має місце ще одне повідомлення, що
варте особливої уваги: «На возвишеніи нахо-
дится небольшое 4-х угольное укрѣпленьице
(вид. – В.П.), церковь и барській домъ. Вокругъ
Карловки много вѣтряныхъ мельницъ»49.
Що відомо про згадане «укрѣпленьице» з
інших джерел? Фахівці Центру охорони та до-
сліджень пам’яток археології управління куль-
тури Полтавської облдержадміністрації повідом-
ляють таке: «В районі сучасної центральної
площі, на південь від перехрестя вул. Леніна
(сьогодні вулиця Полтавський Шлях – авт.) та
Радевича, ще в кінці ХІХ ст. зберігалися рештки
чотирикутного в плані укріплення (вид. –
В.П.) першої половини XVIII ст. «на горе при р.
Орчик… с валами с входом с запада», розміром
близько 200х200 м. (у попередній публікації –
205х205м. – В.П.). Це й були залишки міс-
течкової фортифікації (вид. – В.П.) фіналу
Гетьманської доби»50.
Тут доречно буде згадати, що фортеці Укра-
їнської оборонної лінії, як правило, мали роз-
міри 150х150 кроків (про це, зокрема, повідом-
ляє і сам Гільденштедт), або, приблизно 105х105
метрів. Тож виходить так, що різниця за пло-
щею більше ніж в 3,5 рази на користь Карлів-
ського фортифікаційного укріплення. Навіть
коли археологи дещо помиляються, карлівська
земляна фортеця (а мова може йти, мабуть,
тільки про таку споруду) за розмірами ніяк не
могла поступатися лінійним фортецям…
Сьогодні дослідники історії Карлівщини
(завдяки старанням, на жаль, нині покійного міс-
цевого краєзнавця Михайла Федоровича Кова-
льова) мають змогу працювати з документами
«Атласа Землям Владения Его Сиятельства Гос-
подина Генерал майора и кавалера Графа Льва
Кирилловича Разумовськаго, Карловской Во-
лости… Сочинен 1817-го года». Тож на «Плане
Части Селенія Мѣстечка Карловки» та «Плане
Господскаго Строенія въ Мѣстечкѣ Карловкѣ
имѣющагося» чітко нанесено обриси валів пря-
мокутного у плані укріплення, кожен кут якого
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
23
46 Максимовичъ Л.М. Новый и полный географическій словарь Россійскаго государства или Лекси-
конъ, …, Часть ІІ. – М.: въ Университетской Типографіи, 1877. – С. 208.
47 Храповицкій А.В. Журналъ высочайшаго путешествія Ея величества государыни императрицы Екате-
рины ІІ самодержицы всероссійской въ Полуденныя Страны Россіи, въ 1787 году. – М.: въ Университетской
Типографіи, 1787. – С. 95.
48 Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997. – 321с + 32 ил.
схем. – С. 177–180.
49 Синицкій Л. Путешествія въ Малороссію академіка Гильденштедта и кн. И.М. Долгорукаго//Киевская
старина: Ежемесячный историческій журналъ. Іюнь. Томъ ХLІ. – К.: Типографія Г.Т. Корчак – Новицкаго,
1893. – С. 38.
50 Кулатова І.М. Супруненко О.Б. Звіт про обстеження пам’яток археології на території м.Карлівка По-
лтавської обл. 1999 рік // Науковий архів ЦОДПА, фонд експедицій, спр. 214, арк. 2.
На жаль, існують певні складнощі щодо
встановлення точних розмірів укріплення, зоб-
раженого на згаданих планах. Але, можна вести
мову про наближені розрахунки, згідно з ними:
– розміри прямокутної частини земляної
фор теці могли приблизно дорівнювати 75х73
саж. Коли брати до розрахунку казенну (трьох -
аршин ну) сажень, це мало б становити 160х155
метрів;
– загальний розмір фортифікаційної споруди
(територія забудови) з урахуванням бастіонів, –
110х107 саж. або, відповідно – 234х227 метрів.
Враховуючи можливу похибку, є підстави
констатувати, що розрахований зовнішній пери-
метр укріплення є близьким до того, що пові-
домляють археологи. Тут слід врахувати ще й те,
наскільки складно провести заміри на місце-
вості, де слідів споруди практично не лишилося,
через суцільну забудову.
Серед матеріалів, опублікованих Ф.Ф. Ласков -
ським є план-карта Української оборонної лінії,
яка була накреслена, вірогідно, десь у 1738 році
(але не раніше!). На жаль, населені пункти на ній
не нанесено, окрім Полтави, та й то тільки то му,
що Мініх, з якихось міркувань, включив її форте -
цю до штату лінії. Але географічні об’єкти до-
статньо добре впізнаються і всі елементи лінії
нанесено досить чітко. Контури річки Орчик (на
схемі Олчик) тільки віддалено нагадують її справ -
жній стан, але цілком достатньо щоб зорієнтува -
тися, що близько місця можливого розташуван ня
Кар лівки, на високому правому березі нанесено
умовні зображення двох блокгаузів, які безперечно,
були штатними одиницями Української лінії52.
обладнано вражаючих пропорцій бастіоном
(станом на кінець ХІХ ст. про це, очевидно, пе-
рестали згадувати). У той період та, принаймні,
до середини ХІХ ст. на площі, обмеженій фор-
течними валами, знаходився «господский двор»,
який складався з 11 будівель та споруд різного
призначення, при цьому площа бастіонів була
задіяна тільки частково51 (малюнок 1).
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
24
Мал. 1. «План господского строения в местечке Карловке имеющегося», 1817 р.
51 РДІА (м. Санкт-Петербург), ф. 485, оп 1, спр. 251. (Плани Карлівського маєтку та церкви, розташованій
в ньому). – 5 арк. (із матеріалів зібраних карлівським краєзнавцем Михайлом Федоровичем Ковальовим).
52 Ласковский Ф.Ф. Карты, планы и чертежи к ІІІ части материалов для истории инженерного искусства
в России. – С.-Петербург: в типографии императорской академии наук, 1866. – Арк. 6.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
25
Не повинно викликати сумніву, що один з
них знаходився у Карлівці (інший, вірогідно, у
Федорівці) та й до того ж у середині земляної
фортеці, виконуючи роль дитинця. Будівництво
їх нарізно було б абсолютно недоцільним та су-
перечило всім канонам фортифікаційної науки.
Те, що на план-карті нанесено тільки блок-
гауз (блокгаузи), очевидно, слід розцінювати, що
до штату лінії входив (входили) та мав відповідне
«централізоване» забезпечення тільки фортифі-
каційну споруду. Що ж до земляної фортеці то,
скоріш за все, вона була «позаштатним» бойовим
укріпленням і знаходилася, так би мовити, «на
утриманні» місцевих жителів. Подібне в ті часи
було звичним явищем. Щодо розмірів фортеці –
не варто забувати, хто були власники Карлівки…
Тож залишається останнє питання: що, на-
справді, було продемонстровано академіку Гіль-
денштедту під час його перебування у Карлівці
16 вересня 1774 р.? Хіба що, може, насправді він
устиг розгледіти тільки один з чотирьох бастіо-
нів, приблизні розміри яких могли становити:
фас – близько 60 м., фланк – 25 м.? Чим не ма-
ленька «крепостца»? (малюнок 2).
Мал. 2. Фрагмент «Генеральной карты Новороссийской губернии, разделенной на уезды»,
складеної І. Іслєньєвим у 1779 р.
Після розподілу Новоросійської губернії на
власне Новоросійську та Азовську, згідно з указом
від 14 лютого 1775 р., та підпорядкування фак-
тично в 1776 р. Катерининської провінції Азов-
ській губернії, карлівські землі відійшли до скла -
ду новоствореного Новосанжарівського повіту
(«Новосанжаровского уезда») Полтавської про-
вінції Новоросійської губернії. Вказаний повіт
згадується в різних джерелах до 1782 р., включно.
Після затвердження указом від 22 січня 1784
р. кінцевої структури новоствореного в 1783 р.
Катеринославського намісництва до його складу
ввійшло 15 повітів, серед яких – Костянтиног-
радський.
Саме тоді фортеця Бєльовська була перейме-
нована в повітове місто Костянтиноград. До
складу новоствореного Костянтиноградського
повіту вперше ввійшли і Карлівські землі.
2 ’2018Віталій Пилипець К Р А Є З Н А В С Т В О
26
53 Полное собраніе Законовъ Россійской имперіи съ 1649 года. Томъ ХХІV Съ 6 ноября 1796 по 1798. –
СПб.: Печатано въ Типографіи ІІ Отдѣленія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1830. –
869с. – Док. № 17594. – С. 212–213.
54 Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997. –
321с + 32 ил. схем. – С. 177, 180.
55 Лазаревский А. Распределительная запись имений графа Кирилла Григорьевича Разумовскаго между
его сыновьями//Киевская старина: Ежемесячный исторический журнал. Август. Том XXXIV. – К.: Типогра-
фия Г.Т. Корчак – Новицкаго, 1891. – С. 320.
56 Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997. –
321с + 32 ил. схем. – С. 67–68.
Згідно з іменним указом імператора Павла І
Сенату від 30 листопада 1796 р. «О возстанов-
леніи в Малороссіи правленія и судопроизвод-
ства сообразно тамошнимъ правиламъ и преж-
нимъ обрядамъ», скасовувалися намісництва,
запроваджені Катериною ІІ, а замість них ство-
рювалися губернії, зокрема на Лівобережжі –
Малоросійська губернія з центром у Чернігові53.
Карлівка з навколишніми землями ввійшла
до складу Полтавського повіту Малоросійської
губернії. Костянтиноградський повіт було ска-
совано, а сам Костянтиноград перейменовано в
посад, а згодом у заштатне місто.
Згідно зі «Списком...» наявних у Малоросій-
ській губернії селищ, із зазначенням, в яких вони
містяться повітах і скільки в кожному душ чоло-
вічої статі, що сплачують податки 1799–1801
років» населення Карлівського маєтку (волості)
на кінець XVIII ст. (початок ХІХ ст.) складало:
«село (містечко – авт.) Карловка –2275 душ»
(чол. статі)
«село Федоровка – 940 душ» (чол. статі)
«село Варваровка – 826 душ» (чол. статі)
«деревня Климовка – 404 души» (чол. статі)
«деревня Поповка – 178 душ» (чол. статі)
«село Кирилполь – 46 душ» (чол. статі)
«село Кириловка – 618 душ» (чол. статі) – ?
«слобода Тагамлицкая – 115 душ» (чол. статі) – ?
«хутор Вланковскій – 27 душ» (чол. статі)
«село Коваліовка – 311 душ» (чол. статі)54
Окрім того, очевидно, вже тоді у складі ма-
єтку рахувалася Ладижинка – «деревня Лади-
жинская», але встановити кількість її населення
досить складно через те, що ця назва згадується
в «Списку …» неодноразово. З тієї ж причини
не можуть не існувати певні сумніви і щодо
«слободы Тагамлицкой» (нині, вірогідно, с.
Кошманівка Машівського району Полтавської
обл.). Продовжує залишатися нез’ясовним пи-
тання і стосовно розташування та статусу села
Кирилівка. Не виключено, що «село Кириловка»
і «село Кирилполь» можуть виявитися одним
населеним пунктом (нині Красноградського
району Харківської обл.).
Відповідно до «Распределительной записи
имений графа Кирилла Григорьевича Разумов-
ского между его сыновьями», що була зареєстро-
вана в нижньому земському Конотопському суді
24 квітня 1800 р. четвертий син останнього Ук-
раїнського гетьмана – Лев Кирилович Розумов-
ський фактично отримав у володіння «в повете
полтавском, волость Карловскую, во всей ея ны-
нешней целости, с пренадлежащими к ней сё-
лами, деревнями и хуторами, с конным при ней
заводом и всякими другими заведениями и на-
личностью»55, а юридичні права йому було на-
дано після смерті батька 3 січня 1803 року.
Про заклади тодішнього Карлівського ма-
єтку (волості) надає інформацію «Топографіч-
ний опис Малоросійської губернії 1798-1800
років» у розділі «Топографическое описание по-
вета Полтавского»:
• «Конский завод... фельдмаршала графа
Разумовского в волости Карловской, из п’яти
Жеребцов и осьмидесяти кобыл украинской по-
роды».
• «Рогатого скота завод… фельдмаршала
графа Разумовского в волости Карловской из ты-
сячи трёхсот штук».
• «Овечий завод… в волости Карловской, из
пяти тысяч ста шестидесяти штук»56.
Вступ у володіння Карлівським маєтком Лев
Розумовський ознаменував будівництвом, у
тому ж таки 1800 р., нової споруди «Церкви
Варваринской» в селі Варварівка.
Сьогодні територія колись величезного Кар-
лівського маєтку (простягалася від р. Тагамлик до
р. Берестова), коли не брати до уваги село Кова-
лівка на р. Коломак, нерівномірно розподілена між
районами: Карлівським і Машівським Полтавської
та Красноградським Харківської областей.
До питання про заснування міста Карлівка Полтавської області
27
Arandarenko N. Zapysky o Poltavskoi huberniy,
sostavlennыe vъ 1846 hodu. Chast III. – Poltava: Ty-
pohr. Hubernsk. Pravl., 1852. – 434+48s. – S. 263–264.
Barvynskii V. Krestiane v Lѣvoberezhnoi Ukrainѣ
vъ XVII–XVIIIv.v. – Kharkovъ: Typohrafiia y Lytoh-
rafiia M.Zylberberhъ y S-via, 1909. – 296+ IVs. –
S. 242–243.
Bumahy kabyneta Mynystrovъ ymperatrytsы Annы
Ioannovnы 1731–1740 hh. Tomъ I (1731–1732hh.) //
Sbornykъ ymperatorskaho russkaho ystorycheskaho ob-
shchestva. Tomъ sto chetvertыi. – Yurevъ: Typohrafiia
K.Matysena, 1898. – KhSII+580+VIs. – S. 238.
Bumahy kabyneta mynystrovъ ymperatrytsы Annы
Yoannovnы 1731 – 1740hh. Tomъ VI (1737h.)//Sbor-
nyk ymperatoskaho russkaho ystorycheskaho obshche -
stva. Tomъ sto semnadtsatыi. – Yurevъ, 1904. –
KhLIII+[2]+787+IVs.- S. 31.
Dzherela z istorii Poltavskoho polku (seredyna
KhVII – KhVIII). T.1 Komputy ta revizii Poltavskoho
polku: Komput 1649; Komput 1718/ uporiadkuv., pid-
hot. do druku V.O.Mokliaka. – Poltava: ASMI, 2007. –
S.65-270.; T.2: Komputy ta revizii Poltavskoho polku:
Komput 1721/uporiadkuv., pidhot. do druku V.O.Mok-
liaka. – Poltava: ASMI, 2010. – 435s.
Heneralnyi opys Livoberezhnoi Ukrainy 1764 –
1769 rr.: Pokazhchyk naselenykh punktiv. – Kyiv,
1959. – S. 73–81.
Heneralne slidstvo pro maietnosti Poltavskoho
polku 1729 – 1730 / Uporiadkuvannia Ivana Butycha. –
Poltava: VAT «Vydavnytstvo «Poltava», 2007. – 175 s. –
Dok. № 99. – S. 47, 173.
Istoriia mist i sil Ukrainskoi RSR: Poltavska
oblast. – K.: Holovna redaktsiia ukrainskoi radianskoi
entsyklopedii AN URSR, 1967. – S. 368.
Khrapovytskii A.V. Zhurnalъ vыsochaishaho pu-
teshestviia Eia velychestva hosudarыny ymperatrytsы
Ekaterynы II samoderzhytsы vserossiiskoi vъ Poluden-
nыia Stranы Rossiy, vъ 1787 hodu. – M.: vъ Unyver-
sytetskoi Typohrafiy, 1787. – S. 95.
Kryvosheia V. Henealohiia ukrainskoho kozatstva:
narysy istorii kozatskykh polkiv. Vydannia druhe, dopov-
nene. – K.: Vydavnychyi dim «Stylos», 2004. – S. 252.
Laskovskyi F.F. Kartы, planы y chertezhy k III
chasty materyalov dlia ystoryy ynzhenernoho yskus-
stva v Rossyy. – S.Peterburh: v typohrafyy ymperator-
skoi akademyy nauk, 1866. – Ark. 6.
Opys Poltavskoho polku rekѣ Orelѣ//Chteniia vъ
Ymperatorskomъ obshchestvѣ Ystoriy y Drevnostei
Rossiiskykhъ pry Moskovskomъ unyversytete. Knyha
pervaia. Dvѣsty dvadtsat vosmaia/Yzdana podъ zavѣ -
dы vanyemъ M.K.Liubavskaho. – M.:Synoydalnaia Ty-
pohrafiia, 1909. – 12+II+294+II+48+234+48 s. – S. 5–26.
Pirko V. Oboronni sporudy v mezhyrichchi Dnipra i
Siverskoho Dintsia (druha polovyna KhVII – KhVIII st.).
– Donetsk, 2007. – S. 40, 50.
Polnoe sobranie Zakonovъ Rossiiskoi ymperiy sъ
1649 hoda. Tomъ KhI. 1740–1745. – SPb.: Pechatano
vъ Typohrafiy II Otdѣleniia Sobstvennoi Eho Ympera-
torskaho Velychestva Kantseliariy, 1830. – 988 s. – Dok.
№8506. – S. 567–577.; Dok. № 8535. – S. 590 – 591.
Poltavshchyna: Entsyklopedychnyi dovidnyk/za
red.. A.V. Kudrytskoho. – K.: «Ukrainska entsyklope-
diia» im. M.P. Bazhana, 1992. – S. 327–328.
Protokolы, zhurnalы y ukazы Verkhovnoho tai-
noho Soveta. 1728. Tom V (ianvar–yiun 1728h)//
Sbornyk ymperatorskoho russkoho ystorycheskoho
obshchestva. Tom semdesiat deviatыi. – SPb., 1891. –
KhKhKhIKh+603+VIIs. – S. 254–255.
Pylypets V. Tak chomu same «Karlivka?»//Poltav-
skyi kraieznavchyi muzei: zbirnyk naukovykh statei.
Malovidomi storinky istorii, muzeieznavstvo, okhorona
pamiatok. Vypusk VI. – Poltava: «Dyvosvit», 2011. –
595 s. – S169–185.
Pylypets V. Suddia Poltavskoho polku Ivan Ivano-
vych Krasnoperych (Krasnoperyi)//Kozatska skarbnyt-
sia: hetmanski chytannia. Zbirnyk naukovykh prats.
Vypusk 7. – K., 2011. – S. 171–184.
Pylypets V., Kaploukhyi V. Upravytel Karlivskoho
maietku velykoi kniahyni Oleny Pavlivny M.I.Aranda-
renko // Poltavskyi kraieznavchyi muzei: zbirnyk na-
ukovykh statei. Malovidomi storinky istorii, muzeiez-
navstvo, okhorona pamiatok. Vypusk VI. – Poltava:
«Dyvosvit», 2012. – S. 247–269.
Markovych Ya. Dnevnyk Yakova Markovycha.
Tom IV. 1735–1740 roky/Vydav Modzalevskyi. – Kyiv –
Lviv, 1913. – VI+385 s. – S. 243.
Markovychъ Ya. Dnevnыia zapysky malorossiis-
kaho podskarbiia heneralnoho Yakova Markovycha/
Yzdanie Aleksandra Markovycha. Chast vtoraia. – M:
vъ typohrafiy V.Hote, 1859. – S. 191–192.
Maksymovychъ L.M. Novыi y polnыi heohrafyches-
kii slovar Rossiiskaho hosudarstva yly Leksykonъ, …,
Chast II. – M.: vъ Unyversytetskoi Typohrafiy, 1877. –
364s. – S. 208.
Sbornykъ russkaho ystorycheskaho obshchestva.
Tomъ odynnadtsatыi. – SPb., 1873. – 23+565+59s. –
S. 467.
Synytskii L. Puteshestviia vъ Malorossiiu akade-
mika Hyldenshtedta y kn. Y.M.Dolhorukaho//Kyev-
skaia staryna: Ezhemesiachnыi ystorycheskii zhurnalъ.
Iiun. Tomъ KhLI. – K.: Typohrafiia H.T. Korchak –
Novytskaho, 1893. – S. 30.
Yavornytskyi D.I. Do istorii stepovoi Ukrainy. –
Dnipropetrovsk: «Sich», 2004. – 443s. – S.10-11.
References
|