Історіософія середньовіччя
Рецензія на книгу: Потульницький В. А. Корона та ціна. Історіософія династичної історії Центрально- Східної Європи IX–XVIII століть». Львів: Видавничий дім «Наутілус» 2018. 304 с.: іл....
Збережено в:
| Дата: | 2018 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Назва видання: | Краєзнавство |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169063 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історіософія середньовіччя / В. Наулко // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 168-172. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169063 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1690632020-06-04T01:26:07Z Історіософія середньовіччя Наулко, В. Огляди Рецензія на книгу: Потульницький В. А. Корона та ціна. Історіософія династичної історії Центрально- Східної Європи IX–XVIII століть». Львів: Видавничий дім «Наутілус» 2018. 304 с.: іл. 2018 Article Історіософія середньовіччя / В. Наулко // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 168-172. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169063 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди Огляди |
| spellingShingle |
Огляди Огляди Наулко, В. Історіософія середньовіччя Краєзнавство |
| description |
Рецензія на книгу: Потульницький В. А. Корона та ціна. Історіософія династичної історії Центрально-
Східної Європи IX–XVIII століть». Львів: Видавничий дім «Наутілус» 2018. 304 с.: іл. |
| format |
Article |
| author |
Наулко, В. |
| author_facet |
Наулко, В. |
| author_sort |
Наулко, В. |
| title |
Історіософія середньовіччя |
| title_short |
Історіософія середньовіччя |
| title_full |
Історіософія середньовіччя |
| title_fullStr |
Історіософія середньовіччя |
| title_full_unstemmed |
Історіософія середньовіччя |
| title_sort |
історіософія середньовіччя |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169063 |
| citation_txt |
Історіософія середньовіччя / В. Наулко // Краєзнавство. — 2018. — № 2. — С. 168-172. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT naulkov ístoríosofíâserednʹovíččâ |
| first_indexed |
2025-07-15T03:48:21Z |
| last_indexed |
2025-07-15T03:48:21Z |
| _version_ |
1837683233868742656 |
| fulltext |
Попри загальновідомий факт, що історія
держав із погляду структурального методу ди-
ференціюється на історію династичну й історію
власне державну, спостерігається сумний факт,
що в українській історіографії, на відміну від
зарубіжної, перший напрямок досить широко
розробляється та зазнає чимало важливих змін,
а другий, натомість, є майже цілковито занедба-
ним. У своїй черговій праці відомий вчений –
історик, професор Потульниць кий В.А. перекон-
ливо показує, що такі середньо -
вічні явища, як династичний
легітимізм, шлюбно-династич-
ний союз, династичне державо -
творення, куртуазна лицарська
культура, феномен встановлен -
ня і зникнення династій, титу-
лування, нобілітація, тощо, були
традиційно притаманні не лише
європейській чи російській, але
й українській історії. Низкою
переконливих аргументів автор
доводить, що Україна аж ніяк
не була периферією династич-
ної історії Центральної та Схід -
ної Європи, а її органічною
складовою як у середньовічну,
так і ранньонову добу, виступаючи суб’єктом,
учасником і дійовим гравцем усіх суспільно-по-
літичних процесів, які відбувалися в ці часи на
її теренах. Він не лише вперше пропонує власну
модель конвергенції та дивергенції української
та російської династичних історій, аде й пере-
конливо стверджує, що Україна, на відміну від
багатьох інших націй (фіни, латиші, естонці,
словаки та ін.), має власну, відмінну від Росії,
династичну національну історію (гетьманську).
Насамперед зазначу, що книга професора
Потульницького В.А. – новаторська. Автор чи не
першим з українських пострадянських істориків
спробував відмовитися при написанні дослід-
ження від групування конкретного матеріалу
відповідно до лінійного трактування історії, як
це робили і роблять історики – позитивісти, та
написав його у сенсі засновників нової порів-
няно з позитивізмом методології досліджень –
морфології історії. Концепцію морфології істо-
рії, як відомо, запропонували історичній науці
німецький вчений Освальд Шпенглер та англій-
ський науковець Арнольд Тойнбі. Здійснений ав-
тором синтез династичної історії України в кон-
тексті історії Центрально-Східної Європи дає
цілісне та багатоперспективне розуміння суті ук-
раїнського феномену національно-династичної
історії як соціально-політич ної
проблеми. Автор співвідно-
сить ключові аспекти динас-
тичної історії України з анало-
гічними історико-політичними
явища ми та процесами у житті
інших, домінуючих по відно-
шенню до України династич-
них держав Центральної та
Східної Європи.
Твердження Шпенглера і
Тойнбі щодо культур та цивілі-
зацій автор застосовує і до ди-
настичних держав, які знаходи-
лись в одному цивілізаційному
середньовічному ареалі з ди-
настичною давньою Україною.
Це династичні держави варязьких завойовників,
австрійська монархія Габсбургів, Володимиро-
Суздальське, далі Московське князівство, серед-
ньовічні Литва та Польща. Досить цікавий ана-
ліз автор проводить і у більш пізній історичний
період – розвинутого і пізньо го середньовіччя,
коли здійснює порівняльний аналіз гетьманської
України другої половини XVII століття з анало-
гічного типу династичними королівствами Схід-
ної Європи – Чеським і Угорським королів-
ствами, які після вигасання своїх гілок династії
Габсбургів обрали королями лицарів чеського та
угорського походження.
Всі взяті автором для аналізу типи динас-
тичних держав середньовіччя узгляднюються
ним гіпотетично як відповідні та еквівалентні
один до одного морфологічні структури в істо-
Всеволод Наулко (м.Київ)
Історіософія середньовіччя
Рец. на: Потульницький В. А. Корона та ціна. Історіософія династичної історії Центрально-
Східної Європи IX–XVIII століть». Львів: Видавничий дім «Наутілус» 2018. 304 с.: іл.
168
Історіософія середньовіччя
169
ріософському вимірі та історіософському розу-
мінні. Історіософський принцип застосовується
не лише на ґрунті того факту, що всі ці держави
знаходились у одному географічному ареалі
Східної Європи, але й у структурі хронологіч-
ного виміру епохи (раннє, розвинуте, пізнє се-
редньовіччя, ранньоновий час).
Методологія, обрана автором дослідження,
надала можливість провести синтезне дослід-
ження конкретних історичних феноменів динас-
тичних держав крізь призму обраного істориком
філософського бачення історичного процесу з
одночасним проведенням поділу держав на до-
мінуючі (норманські, австрійська, польська, ли-
товська, московська) і споріднені (чеська, угор-
ська) по відношенню до давньоукраїнської та
української династичної державності. Потуль-
ницький В.А. наочно демонструє, що морфоло-
гія історії як методологія історичних досліджень
дозволяє історикам мати справу з макроісторич-
ними дослідженнями та створювати великі по-
рівняльні конструкції на основі методів гомології
й аналогії (відповідність та згода), запропонова-
них О. Шпенглером.
Обрана методологія також дозволила автору
сконструювати гіпотезу у формі моделі та пере-
вірити її, створивши опис минулого як множин-
ність окремих історій. Це історії різної трива-
лості, оскільки у одних держав династичний
національний період правління був порівняно
недовгим і обривався в епоху середньовіччя без
продовження (як, наприклад, у чехів чи угрів).
Інші – через серію метаморфоз – перетоплюва-
лися в нові історії (український варіант). Держава
Богдана Хмельницького таким чином знаходить
своє місце у дослідженні поруч з державами че-
ського короля Іржі Подебрада та угорського ко-
роля Матіаса Гуніаді.
У монографії є низка справжніх знахідок. Це
теми, які до автора, принаймні, в українській іс-
торіографії, ніким із дослідників не піднімалися.
Це і угорський та чеський досвіди організації
влади перших європейських національних мо-
нархій у їх порівнянні для з’ясування суті зовсім
нового для Європи виду династичного держа-
вотворення – етнічного. Тут і виокремлення по-
льської доби в історіософських періодизаціях іс-
торії євреїв, де автор вперше реконструює та
порівнює схеми і періодизації єврейської історії,
запропоновані передовими єврейськими мисли-
телями з Австрії, Росії та Ізраїлю, опрацювавши
значну літературу іноземними мовами. Це і впи-
сування середньовічної України у європейську
історію лицарства, де подається і характерис-
тика лицаря-воїна, і розуміння суті феодальної
війни та лицарського поєдинку та характерис-
тика лицарського бою та його основних етапів,
проведені, з одного боку, автором «Слова о
полку Ігоревім», а, з іншої сторони, авторами
середньовічних європейських лицарських рома-
нів. Багаті на гіпотези і інші розділи книги,
зокрема виведення автором монографії ідеоло-
гічних мотивацій українського шлюбно-динас-
тичного легітимізму в політиці гетьмана Бог-
дана Хмельницького та членів його династії.
Тут автор розкриває причини, які стали вирі-
шальними, аби спонукати Богдана Хмельниць-
кого обрати стрижнем своєї політики нову
гетьманську, а не стару, князівську форму укра-
їнської династичної легітимності. Поруч з цим
він переконливо розкриває і релігійний аспект
отримання династичної легітимності, який не-
абияк вплинув на вибір гетьмана одержати ле-
гітимацію від пануючого вже дому молдав-
ського господаря Василя Лупула. Справжньою
авторською знахідною став розділ «Самоіден-
тифікація української шляхти напередодні ін-
теграції в імперські структури», де професор
Потульницький В.А. провів соціологічний під-
рахунок гербових зображень та символів укра-
їнської шляхти та російського дворянства, і
встановив, які саме гербові фігури здебільшого
поміщали у свої герби представники відмінних
національних еліт, і чим вони різнилися один
від одного.
У книзі автор також намагався обгрунту-
вати своє бачення верифікації схем і побудови
ліній українського та російського династичних
процесів. Тут найбільше прислужилася запро-
понована автором, на зразок Шпенглера, морфо -
логічна конструкція конвергенції (зближення)
та дивергенції (розходження) української та ро-
сійської династичних історій. Провівши ретрос-
пекційний аналіз існуючих морфологічних
структур, автор обґрунтовано показує, що з
п’яти обраних ним типів морфологічних галу-
жень, чотири не підпадають під конвергенцію,
чи дивергенцію династичних феноменів обох
держав, і лише п’ятий насправді верифікується
з тими складними процесами еволюції, конти-
нуітету та дисконтинуітету, які пройшли динас-
тичні історії обох націй.
До книги є також низка зауважень. Перше
з них стосується концепції роботи. Автор ціл-
ком логічно розпочав виклад своєї концепції з
методології, ясно і фахово представив цілі і зав-
дання дослідження і чітко їх реалізував. Але
разом з тим у книзі, предметом якої є динас-
тична історія, на моє переконання бракувало б
у вступі привести читачеві для орієнтування
структуру династичних володінь у Європі того
часу, який розглядає дослідник. Відомо, що ці
володіння поділялися у пізньому середньовіччі
на три види за релігійними критеріями: а. като-
лицькі та протестантські династичні володіння
у Західній Європі; б. православне династичне
володіння Романових у Московській державі;
в. мусульманські династичні володіння – Ос-
манська турецька імперія та Кримський Ханат.
У зв’язку з наведеною структурою викликає
подив, чому у другій частині книги «Динас-
тична історія домінуючих націй» не знайшлося
місця таких двом династичним державам, як
Османська імперія (династія Османів) та Крим-
ський Ханат (династія Гіреїв). Обидві динас-
тичні держави не лише могли би посісти гідне
місце серед домінуючих та споріднених Україні
націй, але, без сумніву, і розширили би і порів-
няльний діапазон автора, і призвели би у за-
гальній конструкції до нових концептуальних
висновків.
Друге зауваження до певної міри перегуку-
ється з першим. В епоху, яку досліджує автор
монографії, більшість тогочасних європейських
держав були королівствами, Московією правив
цар, а в Туреччині та Криму, відповідно, султан
і хан. Але ж у деяких країнах в ту пору зберіга-
лося суто територіальне титулування місцевих
правителів – господар (Молдавія), деспот (Сер-
бія), дож (Венеція), князь (Трансильванія).
До цього типу належав і титул гетьмана
Війська Запорізького, який був водночас і воло-
дарем, і головнокомандуючим, хоча, як і поль -
ський король, перед започаткуванням Б. Хмель-
ницьким політики державного династичного
легітимізму, був обраним на певний термін пра-
вителем. Безперечно, порівняння за принципом
етнічної належності володаря українського
гетьманського династичного державотворення
з угорським та чеським прикладами, яке провів
професор Потульницьким, є обґрунтованим і
виправданим, але порівняння українського ана-
логу з династичним легітимізмом володарів
територіальних титулів було би не лише пра-
вильним, але і належним у подібного типу
книзі.
По-третє, дивно чому автор не згадав жод-
ним словом про існування в досліджувану ним
епоху (XVII–XVIII ст.) такої династичної дер-
жави як князівство Курляндії і Семігаллії. Саме
в часи Хмельницького третій курлянський
князь Яків Кеттлер (1638–1682) не лише пере-
творив своє князівство у центр культури, але й
здобув для своєї держави заморські колонії: То-
баго в Середній Америці та Гамбію в Африці,
створив власний флот, місцеве виробництво,
тощо. Коли вимерла династія Кеттлерів, нова
династія Біронів володіла країною від 1737 до
1795 р., аж до третього розділу Польщі. Будемо
розглядати це випущення автором територі-
альних династичних князівств і Курляндії, як
аванс для його майбутніх досліджень династич-
ної історії.
По-четверте, у частині першій другого
розділу книги автор пообіцяв верифікувати де-
сять наведених ним історіософських висновків
Шпенглера та Тойнбі щодо всесвітньої історії
з національними історіями досліджуваної ним
Центральної та Східної Європи та перевірити
їх на аналітичному матеріалі (С. 24 дослід-
ження). Разом з тим, ані у подальшому тексті,
ані у висновках, верифікація приведених твер-
джень класиків морфології історії ніде не про-
водиться, і про них не зустрічаємо жодної
згадки. Або автор про них забув, захопившись
подальшим аналізом та синтезом, або він
вважає, що висновки і зміст книги самі по собі
зняли відповіді на конкретні твердження
класиків.
Книжка потребує також деяких доповнень,
зокрема у главах 2-й та 4-й з II-ї частини моно -
графії. У главі 2-й, говорячи про вихід і закріп-
лення Габсбургів на політичній авансцен
Євро пи (Р. 5), та відразу за цим розділом
переходячи до так званих «парвеню» у їхньому
середовищі, тобто королів, рекрутованих у
Чехії та Угорщини з родів етнічної шляхти не-
королівського династичного походження (Р. 6),
слід було бодай стисло пояснити, що собою яв-
ляли тогочасні династичні правителі та в чому
полягали причини та коріння їхньої легітим-
ності. Це відразу б пояснило читачеві, чому
угорський та чеський королі, а згодом і Богдан
Хмельницький були «білими воронами» у
2 ’2018Всеволод Наулко К Р А Є З Н А В С Т В О
170
Історіософія середньовіччя
171
їхньому середовищі, і не лише через те, що вони
походили з етнічної шляхти. Відомо ж, що захід-
ноєвропейські династичні королі мали своїм ко-
рінням королівську ідею давньогерманських
племен Північної Європи. Король мусив мати
королівську кров, тобто бути членом пануючої
династії, оскільки лише вона забезпечувала ле-
гітимність та надавала право володіння. Герман-
ська ідея короля трансформувалась у концепцію,
що бог вибрав деякі роди (династії), щоб воло-
діли з його ласки божою милістю. Цю думку для
орієнтування читача авторові «Корони та ціни»
слід було чіткіше провести. А так виходить, що
читач має сам здогадуватися, чому Іржі Подеб-
рад чи Матіас Гуніаді були «парвеню» чи «бі-
лими воронами».
У главі 4-й, розкриваючи зміст розділу
«Централізація, автономія та політичний плюра-
лізм у середньовічній Речі Посполитій» (Р.12),
автор цілком слушно, говорячи про польських
виборних королів та їхні нововведення, описує
діяння і Генріха Анжуйського, і Стефана Бато-
рія, і Сигізмунда Вази (С.163–170 книги). А от
наступникам короля Сигізмунда III– Владиславу
IVта Яну Казимиру пощастило значно менше.
Їм приділено у монографії надто мало уваги.
Це лише одна сторінка (С. 178 дослідження).
Але ж саме ці королі не лише ввели славно -
звісне liberumveto, про що згадує Потульниць-
кий В.А., але й були сучасниками династичних
спроб Богдана Хмельницького. Обидва вони
неабияк вплинули на розгортання новочасної
української династичної історії – гетьманської.
Варто лише сказати, що Владислав IVсподівався
за допомогою козаків, зокрема і Богдана Хмель-
ницького, приборкати польську шляхту, а Ян
Кази мир, як володар з династії Ваза, і водночас
головний противник Богдана Хмельницького,
аж ніяк не міг миритися з успішними діями ко-
зацького полководця невидатного та невідомого
роду, що походив з нехай і гербової, але дрібної
української шляхти.
Серед праць вітчизняних авторів так само
було би доречним розширити список використа-
них позицій. Тут заслуговують на увагу праці
Петра Толочка, присвячені палацовим інтригам
та династичним шлюбам в Київській Русі доби
розвинутого середньовіччя1. Зокрема, в другій
із згаданих праць автор досліджує багатолінійні
шлюбно-династичні зв’язки членів династії
Рюриковичів, а також їхній політичний зміст та
наповнення, роль та місце в еволюції давньору-
ської державності, а також у системі міжнарод-
них відносин, зокрема Русі з Візантійською
імперією, низкою країн Західної, Північної та
Центральної Європи, тощо. Все це, а також
висновок Толочка П.П. про те, що головним
суб’єктом міждинастичних шлюбних відносин
був Київ, напряму перегукується з рецензова-
ним дослідженням Потульницького В.А.Можна
було би згадати, беручи до уваги той факт, що
Шпенглер і Тойнбі базували свої концепції на
обгрунтуванні цивілізацій як померлих культур
(Шпенглер), та залежності життя цивілізацій від
життєвої енергії епігонів (Тойнбі), і декілька
праць з історії української цивілізації, написані
вітчизняними дослідниками. Тут варто згадати
праці Ю. Павленка з історії цивілізації,2 а також
фундаментальну працю з історії української ци-
вілізації колективу українських авторів, видру-
кувану в 2006 році3.
На думку рецензента, слід було також пояс-
нити введені автором терміни «давньоукраїн-
ський» та «давньоросійський» щодо, відповідно,
Київських та Володимиро-Суздальських княжих
держав, а не обмежуватись констатацією, що
«обидві держави коректно означувати і більш
звичним терміном «давньоруська» (С.97 дослід-
ження). Зрозуміло, що ці державні утворення,
враховуючи постання окремих незалежних дер-
жав наприкінці XX століття, слід було якось оз-
начувати, створюючи їхню цілісну історію.
Однак, чи не простіше було залишити щодо них
усталену назву «давньоруський» , а диференціа-
цію робити вже з XV–XVI століть з зароджен-
ням козацтва, з його вже власною і суто україн-
ською історією?
І останнє зауваження. Монографія значно
виграла б, якби автор у першій частині книги
«Теоретико-методологічні аспекти історіософії
1Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. – К.: «Альтернативы, АртЕк» 2001. – 208 с.; Його ж: Дина-
стические браки на Руси XII– XIII веков. – Санкт-Петербург «Алетейя» 2013. – 192 с.
2 Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства. Навч. посібник. Вид. 3-тє,
стереотип. / Відп.ред. та автор вст. слова С. Кримський. – К., 2001. – 360 с.
3Цивілізаційна історія України. Нариси / М.Є. Горєлов, О.П. Моця, О.О. Рафальський. – К., 2006. – 631 с.
як науки», описуючи головний об’єкт дослід-
ження, подав би стислий історичний екскурс у
проблему місця династичної історії України у
світовому розвитку, згадавши як європоцен-
тричні, так і євразійські теорії, а також їх авторів
і прихильників.
Структуризація історії на державну та ди-
настичну в контексті порівняльної історії в ук-
раїнському варіанті, та міркування з приводу ме-
тодології (в даному випадку щодо методології
морфології історії), що її варто виробити на
шляху до вписування династичної історії Ук-
раїни у європейський та світовий контекст, стане
вельми обіцяючим починанням. Воно обов’яз-
ково стимулюватиме започаткування серед до-
слідників нових ідей, котрі можуть бути засто-
совані при вивченні проблем вітчизняної та
світової історії на діахронному рівні, оскільки
без розуміння суті українського феномену націо-
нальної династичної історії як соціально-полі-
тичної проблеми, котра все ж таки заслуговує на
увагу науковців і на співвіднесення з аналогіч-
ними історико-політчиними явищами та проце-
сами у житті інших династичних держав Єв-
ропи, неможливо досліджувати історію України
як цілість.
Поява на книжкових полицях україн-
ських видавництв подібного історіософського
дослідження є загалом позитивним явищем для
вітчизняної історичної науки з огляду, з одного
боку, на необхідність інтеграції української
історії до європейської та світової, а, з іншої сто-
рони, майже цілковитий брак синтезуючих до-
сліджень, присвячених розробці епохи серед-
ньовіччя, де би в обговоренні була би присутня
і династична Україна.
2 ’2018Всеволод Наулко К Р А Є З Н А В С Т В О
172
|