Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі
У статті розглядається актуальність та необхідність формування дисципліноформуючого статусу краєзнавства, вироблення власного наукового інструментарію, підвищення теоретико-методологічного забезпечення краєзнавчих студій. Розглянуто когнітивний потенціал історичного краєзнавства та його дисциплінарн...
Gespeichert in:
| Datum: | 2018 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169334 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі / Я. Верменич // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169334 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1693342020-06-11T01:26:18Z Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі Верменич, Я. Літопис українського краєзнавства У статті розглядається актуальність та необхідність формування дисципліноформуючого статусу краєзнавства, вироблення власного наукового інструментарію, підвищення теоретико-методологічного забезпечення краєзнавчих студій. Розглянуто когнітивний потенціал історичного краєзнавства та його дисциплінарні межі, співвідношення краєзнавства з історичною регіоналістикою. The article considers the urgency and necessity of formation of the discipline-forming status of area studies, the development of its own scientific instruments, and the improvement of theoretical and methodological support for local studies. The cognitive potential of historical area studies and its disciplinary boundaries, the relation of area studies with historical regional studies is considered. The main attention is drawn to the discussion about the definition of the subject and object of area studies, its peculiar features and functions. It emphasizes the properties of area studies, which give him the advantages over other forms of historical research (own methods of organization of scientific research and publication of scientific results, corresponding institutional forms and means of dissemination of scientific knowledge). It is noted that today national historical area studies has already taken shape in a specific social institution, a system of professional and amateur activities, which has a certain impact on public consciousness. The concrete ways of increasing theoretical and methodological foundations of historical area studies, its scientific and informational potential are offered. В статье рассматривается актуальность и необходимость формирования дисциплиноформирующего статуса краеведения, выработки собственного научного инструментария, повышения теоретико-методологического обеспечения краеведческих студий. Рассмотрен когнитивный потенциал исторического краеведения и его дисциплинарные пределы, соотношение краеведения с исторической регионалистикой. 2018 Article Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі / Я. Верменич // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169334 930.2(1-04) uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літопис українського краєзнавства Літопис українського краєзнавства |
| spellingShingle |
Літопис українського краєзнавства Літопис українського краєзнавства Верменич, Я. Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі Краєзнавство |
| description |
У статті розглядається актуальність та необхідність формування дисципліноформуючого статусу краєзнавства, вироблення власного наукового інструментарію, підвищення теоретико-методологічного забезпечення краєзнавчих студій. Розглянуто когнітивний потенціал історичного краєзнавства та його дисциплінарні межі, співвідношення краєзнавства з історичною регіоналістикою. |
| format |
Article |
| author |
Верменич, Я. |
| author_facet |
Верменич, Я. |
| author_sort |
Верменич, Я. |
| title |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| title_short |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| title_full |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| title_fullStr |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| title_full_unstemmed |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| title_sort |
історична регіоналістика vs краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Літопис українського краєзнавства |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169334 |
| citation_txt |
Історична регіоналістика VS краєзнавство: маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі / Я. Верменич // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 4-12. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT vermeničâ ístoričnaregíonalístikavskraêznavstvomarkeridoslídžennâmerežsocíalʹnoívzaêmodíívčasítaprostorí |
| first_indexed |
2025-07-15T04:04:36Z |
| last_indexed |
2025-07-15T04:04:36Z |
| _version_ |
1837684255929401344 |
| fulltext |
УДК 930.2(1-04)
Ярослава Верменич (м. Київ)
Історична регіоналістика VS краєзнавство:
маркери дослідження мереж соціальної взаємодії
в часі та просторі
У статті розглядається актуальність та необхідність формування дисципліноформуючого ста-
тусу краєзнавства, вироблення власного наукового інструментарію, підвищення теоретико-методо-
логічного забезпечення краєзнавчих студій. Розглянуто когнітивний потенціал історичного краєзнав-
ства та його дисциплінарні межі, співвідношення краєзнавства з історичною регіоналістикою.
Ключові слова: історичне краєзнавство, історична регіоналістика, методологія історичних до-
сліджень, локальна історія.
Yaroslava Vermenych
Historical regional studies VS area studies:
markers investigating the network of social interaction
in time and space
The article considers the urgency and necessity of formation of the discipline-forming status of area studies,
the development of its own scientific instruments, and the improvement of theoretical and methodological sup-
port for local studies. The cognitive potential of historical area studies and its disciplinary boundaries, the re-
lation of area studies with historical regional studies is considered.
The main attention is drawn to the discussion about the definition of the subject and object of area studies,
its peculiar features and functions. It emphasizes the properties of area studies, which give him the advantages
over other forms of historical research (own methods of organization of scientific research and publication of
scientific results, corresponding institutional forms and means of dissemination of scientific knowledge). It is
noted that today national historical area studies has already taken shape in a specific social institution, a system
of professional and amateur activities, which has a certain impact on public consciousness. The concrete ways
of increasing theoretical and methodological foundations of historical area studies, its scientific and informa-
tional potential are offered.
Key words: historical area studies, historical regional studies, methodology of historical research, local
history.
Ярослава Верменич
Историческая регионалистика VS краеведение: маркеры
исследования сетей социального взаимодействия
во времени и пространстве
В статье рассматривается актуальность и необходимость формирования дисциплиноформирую-
щего статуса краеведения, выработки собственного научного инструментария, повышения теоре-
тико-методологического обеспечения краеведческих студий. Рассмотрен когнитивный потенциал ис-
торического краеведения и его дисциплинарные пределы, соотношение краеведения с исторической
регионалистикой.
Ключевые слова: историческое краеведение, историческая регионалистика, методология истори-
ческих исследований, локальная история.
4
Історична наука надто довго була у складних
відносинах із простором, територією, місцем,
вважаючи ці основоположні категорії прерога-
тивою географії. Керуючись пріоритетом часо-
вої парадигми, переважна більшість істориків
аж до кінця ХХ століття представляла історич-
ний процес у вигляді лінійного поступального
руху, де кожна наступна фаза піднімала людське
буття на вищий ступінь розвитку. Позитивістські
настанови, поєднані з домінуванням національ-
них наративів, цілком влаштовували правлячі
режими, бо були популістськими у своїй основі.
Масами було легко маніпулювати, обіцяючи їм,
що «завтра буде краще, ніж учора» і ставлячи
такий прогрес собі в заслугу.
Лише небагатьом у середовищі істориків
було дано зрозуміти, що історія, яка претендує
на науковість, має бути територіальною. Відпо-
відаючи на питання «Що таке історія України?»,
О. Пріцак не втомлювався повторювати: це «не
історія української етнічної маси», а своєрідний
територіалізований лінеарний час, і саме тери-
торія має займати спеціальне місце в структурі
науки історії1. Видатного тюрколога радо вітали,
але дослухатися до його порад не поспішали.
Гіпнотичні міфи «національного відродження»
тримали у полоні вітчизняний історичний загал
ще довго. І тільки тепер, після «просторового
повороту» у світовому історієписанні, пара-
дигма простору у зв’язці «час – простір» істотно
захитала фундамент темпоральної історичності.
Коли людство переконалося, що простори мо-
жуть бути агресивними, навіть філософи почали
замислюватися над тим, а чи не варто подиви-
тися на історію як на формування, перетворення,
«приборкання» просторів, а заодно й «поміняти
місцями» простір і час2.
Процес диференціації й інтеграції наук і на-
укових напрямів відбувався впродовж усієї істо-
рії наукового знання, але особливо інтенсивно
він ішов протягом ХХ століття. Як правило, нові
наукові напрями виникали не просто як спеціа-
лізовані сфери уже усталених дисциплін, а як
результат міждисциплінарної інтеграції і «взає-
монакладення» методів і підходів споріднених
галузей науки. Наука про регіони – регіоналіс-
тика – з’явилася на стику географії, теорії управ-
ління, економіки, соціології, культурології, істо-
рії, політології і ряду інших, досить віддалених
одна від одної дисциплін. Її відгалуження –
історична регіоналістика – це далеко не тільки
історія регіонального розвитку. Це також рет-
роспективний погляд на всю сферу існування
людини і суспільства у певному просторі, взає-
модії людини з природою і історичної рефлексії
щодо просторових вимірів буття.
Нині поняттям «регіоналістика» об’єдну-
ється цілий комплекс природничих і соціогума-
нітарних дисциплін, орієнтованих на всебічне
дослідження регіональної специфічності у різних
частинах земної кулі. Її історична складова – це
не просто «обрамлення» історичними сюжетами
складних і неоднозначних процесів, що відбува-
ються у майже безмежному просторі взаємовід-
носин по лінії глобальне/національне/регіо-
нальне/локальне. Це ще й методологічний ключ,
який пропонує механізми сполучення макро-,
мезо- й мікропідходів у соціальному пізнанні на
будь-якому часовому відрізку існування люд-
ства. Це ще й «рамка-вікно» для спостереження
за рухом ідей і формуванням ідентичностей, для
пошуку історичних паралелей і опор для колек-
тивної пам’яті.
Анексія Криму і збройний конфлікт на сході
України збагатили палітру понять-дескрипторів,
які використовуються в регіональній аналітиці і
в усій системі сучасної соціогуманітаристики.
За алгоритмом новизни на перший план неспо-
дівано вийшло поняття гібридності, яке стало
універсальним на означення не лише «не кон-
венційної» війни між РФ та Україною, але й
стану влади, громадянського суспільства тощо.
Найчастіше воно застосовується у двох контек-
стах – кризи «націй-держав» і «кордонному».
При цьому своєрідний «фетишизм кордонів»,
що донедавна пов’язувався переважно з пози-
тивними конотаціями, сьогодні виразно зафар-
бований у негативні тони ерозії з явищами «де -
суверенізації».
Зазначені особливості ландшафтно-кліма-
тичного зонування, за Є.Синицею, відіграли чи
не найбільшу роль в історичних процесах на те-
риторії України. Різноманіття приваблювало на-
селення із різними системами господарювання.
З одного боку, це спричиняло достатньо регу-
лярні міграції ззовні, і відповідно провокувало
Історична регіоналістика VS краєзнавство:
маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі
5
1 Пріцак О. Що таке історія України? // Вісник АН УРСР. – 1991. – № 4. – С. 31-38.
2 Див., напр.: Молчанов В.И. История и пространство. Деструкция темпоральной историчности // Вопросы
философии. – 2013. – № 7. – С. 24-36.
конфліктні ситуації між аборигенами та при-
бульцями. З іншого – у певних ситуаціях народи
з різними системами господарювання співісну-
вали поруч один з одним у межах доволі компак-
тної території. Таке сусідство часто-густо було
зовсім не симбіозом, а приводом для постійної
напруги та збройного протистояння3.
У баченні О. Удода, сучасна українська
іс то ріографія базується на розумінні Україн-
ської держави як територіально-політичного ор-
ганізму. При формальній унітарності Україна
має у своєму складі історичні регіони, які від-
різняються один від одного як за юридичним
статусом, так і за економічними, мовно-культур-
ними, політичними і ментальними показни-
ками. Особливо рельєфно вони стали проявля-
тися в умовах суспільно-політичної кризи в
Україні кінця 2013–2015 рр. Поділ України на
два макрорегіони зумовлений не тільки етніч-
ним складом, а й особливостями економічного
розвитку. Подолання методологічних проблем
вбачається у розвитку проблемної історіографії
регіону як синтезу проблемних, хронологічних
та локальних підходів. В історіографії розроб-
лено власний понятійний апарат (лексикон), що
дає змогу співвідносити соціальну і природну
реальність та створити контекст історичного
простору: історичне місце, географічний фактор,
місце проживання, соціальна топографія, хроно-
топ, місце пам’яті, ментальна карта та ін.4
Подібні думки («А що ж таке Україна») з’яви -
лися у історика Східної Європи Карла Шльо-
геля – автора книги «Український виклик. Від-
криття європейської країни» (К., 2017). Автор
зізнається, що донедавна не особливо звертав
увагу на нашу країну; тривалий час ми лиша-
лися для нього периферією в тіні Радянського
Союзу. Події виявили потребу нового погляду на
нашу державу як на щось окрім задвірків імпе-
рії, і це стало справжнім «українським викли-
ком» для багатьох німців. «Ця книжка не закли-
кає до революцій, вона радше сприяє тихим
роздумам про себе, про світ і наше місце в
ньому… Беззаперечно, відкриває очі: німцям –
на країну, якої вони іноді не хотіли помічати;
нам – на те, чим є фундамент, на якому сьогодні
будується Україна; усім європейцям – на подібну
до європейської українську культурну матрицю,
а також – на важливість та неймовірну близькість
війни, яка точиться у двох годинах польоту від
Берліна і має значний вплив на усю Європу»5.
За таких умов, констатують В. Смолій та
Л. Якубова, необхідно шукати нові підходи і
нову мову, спроможну адекватно відобразити
суть ментального протистояння «двох Україн»,
пам’ятаючи, що основу їхньої різності стано-
вить не відмінність національно-мовних мат-
риць, а застарілі занедбані соціально-економічні
проблеми стагнаційних регіонів. «Донбаський
розлам» може бути своєчасним і вкрай корисним
уроком для «роботи над помилками», які, слід
сподіватися, ще не пізно виправити. Найбільш
перспективним науково і суспільно плідним
видається підхід до Донбасу як до української
національної спадщини. Попри сьогоденну зов-
нішню бідність і непривабливість її загально-
теоретичний та пізнавальний потенціал є коло-
сальним, зокрема, і в тому, що стосується теорій
націй і націоналізмів, імперських практик мар-
гіналізації та об’єктивних незворотних процесів
націєтворення6. Насамперед це стосується склад -
ного й неоднозначного процесу формування сус-
пільних настроїв у регіоні, який випив чашу ви-
пробувань і біди до дна.
Історична регіоналістика сформувалася на
основі критичного засвоєння спадщини краєз-
навства, насамперед зібраного в процесі краєз-
навчих пошуків фактичного матеріалу, а також
оволодіння методикою анкетування й інтерв’ю -
вання. Проте чітка грань між краєзнавством і ре-
гіоналістикою виявилася вже на першому етапі
формування її теоретико-методологічного фун-
даменту. Напрацювання краєзнавців у цій сфері
виявилися доволі скромними.
Краєзнавство – різновид «антикварної» іс-
торії, яка, за Ф. Ніцше, «належить тому, хто охо-
роняє й шанує минуле, хто з вірністю й любов’ю
звертає свій погляд туди, звідки він з’явився, де
3 ’2018Ярослава Верменич К Р А Є З Н А В С Т В О
6
3 Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьо-
годення. – Харків, 2016. – С. 9.
4 Удод О. Регіональна конфігурація української історіографії: пошуки наукової моделі розуміння вітчиз-
няної історії // Схід і Південь України: час, простір, соціум. У 2-х тт. – Т. 2. – К., 2016. – С. 24-27.
5 Шестопалова А. Відверто про нас: книга, яка відкриває очі // День. – 2017. – 21-22 квітня.
6 Смолій В., Якубова Л. Донеччина і Луганщина: місце в модерному українському національному про-
екті // Регіональна історія України. – Вип. 10. – К., 2016. – С. 9-34.
він став тим, ким є». Філософ надзвичайно
точно охарактеризував і позитивні якості, і вади
такого емоційно зафарбованого історичного
знання. З одного боку, воно створює «історично-
антикварний інстинкт благоговіння», особливо
важливий у суворих умовах існування окремих
людей чи народностей. Така історія слугує
життю тим, що прив’язує людину до батьків-
щини і рідних звичаїв, робить її більш осілою,
утримує від прагнення шукати щастя на чужині.
З другого боку, за такого підходу існує небезпека
того, що «усе дрібне, обмежене, підгниле й за-
старіле набуває своєї особливої, незалежної цін-
ності і права на недоторканість внаслідок того,
що консервативна й благочестива душа антик-
варної людини немовби вселяється у ці речі і
влаштовується в них, як у затишному гнізді»7.
Не випадково ґенеза і розквіт підтримува-
ного державами краєзнавства припадали на
рубіж ХІХ і ХХ ст. – саме в цей час вони гостро
потребували посилення легітимізаційних ін-
струментів і відволікання суспільної уваги від
наростання дестабілізаційних тенденцій. Краєз-
навство як суспільний інститут з’явилося вчасно
– тоді, коли проблема охорони культурних на-
дбань була поставлена в контекст протидії як ре-
волюційному радикалізму, так і емігрантським
настроям. Оскільки Росія виявилася у цей час в
епіцентрі суспільних збурень, вона поряд з Ні-
меччиною та Австро-Угорщиною стала саме
тим дослідницьким полем, на якому «антик-
варна історія» проходила випробування на жит-
тєздатність.
Не такою простою, як це уявляється на пер-
ший погляд, є і відповідь на питання: чим є су-
часне історичне краєзнавство? В Україні статус
науки йому присвоєний на урядовому рівні, але
дискусії щодо його предметного поля тривають.
Найчастіше краєзнавство відносять до спеціаль-
них історичних дисциплін, хоча були й спроби
закріпити за ним статус фундаментальної науки.
Очевидно, що далеко не кожна праця, написана
в ключі локальної чи регіональної історії, є кра-
єзнавчою. Але де у такому разі межа? І як спів-
відноситься краєзнавство з локальною історією?
Варто, очевидно, погодитися з А.Мальгі-
ним: «Історичне краєзнавство тим і відрізня-
ється від локальної історії, що взагалі не пере-
ймається встановленням співвідношення з істо-
рією загальнонаціональною і розробляє місцеву
історію лише як фрагмент наперед даної націо-
нальної, отже, варто говорити не стільки про де-
фіцит локальних історичних досліджень як
таких, скільки про відсутність ясного розуміння
справжнього місця «локальних історій» у загаль-
нонаціональній історії». Але якщо це так, то тим
більш необхідно з’ясувати місце й роль краєз-
навчих студій у розробці як загальнонаціональ-
ної, так і місцевої історії8.
Від інших форм і методів історичного піз-
нання краєзнавство відрізняє «прив’язка» до те-
риторії і специфічний інтерес до географічних
умов, соціальних відносин, місцевих традицій,
біографістики. Об’єктом у історичному краєз-
навстві є історія реального чи умовного «краю»
– як правило, регіональної одиниці середнього
рівня, але також і окремих населених пунктів,
вулиць, фабрик і заводів, пам’яток містобуду-
вання, історії та культури. Предметом – визна-
чення місця і ролі локальних подій і окремих по-
статей у перебігу історичного процесу у
конкретній місцевості. Вивчення у певному про-
сторовому і часовому вимірі взаємодії людини і
природи, історії поселень, історії населення, іс-
торії виробничої діяльності, історії культури й
духовності дає змогу дійти до таких глибин, які
є практично недосяжними в інших сферах істо-
ричного пізнання. Специфіка краєзнавства по-
лягає у тому, що воно зближує системи природ-
ничого і соціогуманітарного знання, дає змогу
конкретизувати і персоніфікувати історико-куль-
турний процес, руйнує бар’єри між професій-
ною наукою і аматорами-ентузіастами. Внаслі-
док своєї масовості краєзнавство водночас є і
засобом накопичення інформації, і каналом її
розповсюдження. Воно підтримує суспільний
інтерес до історії не лише в місцевому соціо-
культурному середовищі, але й на всіх рівнях ос-
віти, засобами музейництва, туризму тощо. Для
сотень і тисяч закоханих у свою справу людей
краєзнавство не професія, а покликання, стан
душі, і не випадково російський теоретик краєз-
навства С. Шмідт був схильний ставити знак
рівності між краєзнавством і краєлюбством. За
ступенем і якістю поширеності у суспільстві
краєзнавчих знань можна судити про рівень
Історична регіоналістика VS краєзнавство:
маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі
7
7 Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше Ф. Сочинения в 2-х тт. – Т. 1. – М., 1996. –
С. 174-175.
8 Мальгин А. Украина: Соборность и регионализм. – Симферополь, 2005. – С. 39.
культури краю, мікроклімат його суспільного
життя9. Зрештою цей ступінь дає уявлення і про
менталітет певного регіону, і про регіональну
ідентичність.
У вузькому розумінні історичне краєзнав-
ство – це підсистема історичної локалістики,
орієнтована переважно на освоєння масиву міс-
цевих джерел. У широкому сенсі це також під-
тримуваний державою соціальний інститут із
власною інфраструктурою й інформаційною
системою, педагогічно-просвітницький рух, під-
порядкований завданню пошуку і вдоскона-
лення механізмів передачі історичної пам’яті,
підтримання в суспільстві атмосфери поваги до
культурної спадщини. Серед функцій краєзнав-
ства не останнє місце займає функція соціально-
історичного інформування шляхом збільшення
обсягу актуалізованого історичного знання, яке
циркулює в суспільстві. А отже, воно є потуж-
ним інструментом патріотичного виховання. На-
вчальне краєзнавство умовно поділяється на ву-
зівське та шкільне; в його структуру можна
включати і туризм – у тій, зрозуміло, мірі, в якій
він виконує освітні й виховні функції.
Історичне краєзнавство є, таким чином, до-
волі специфічною, синтетичною галуззю соціогу-
манітаристики. Галуззю, що спирається водночас
і на природознавчий, і на історичний, і на мис -
тецтвознавчий фундамент, що має власні, при -
таманні лише їй засоби впливу на суспільну сві-
домість. Галуззю, яка водночас є рухом – із сво їми
організаційними і науковими структура ми, своїми
методами впливу на суспільну свідомість.
Водночас історичне краєзнавство є підсисте-
мою загального краєзнавства, в якому є також
географічна, соціальна, літературно-мистецька,
етнографічна, бібліотечна та інші складові. Гео -
графи (М. Костриця) розглядають краєзнавство
як нижчий таксономічний елемент країнознав-
ства, який разом з останнім дає змогу відтворити
цілісний образ країни з наголосом на окремих
компонентах його інтегрального потенціалу –
природно-ландшафтному, природно-ресурсному,
трудовому, науково-технічному, виробничому, ін-
телектуальному тощо. Національне краєзнавство
визначається при цьому як «цілісна, нерозривна
і відкрита система, яка функціонує в світі триви-
мірних моделей: простір (географічне краєзнав-
ство), час (історичне краєзнавство) та соціум
(соціальне краєзнавство)»10. Навряд чи таке ви-
значення є бездоганним, оскільки простір є
об’єктом історичного краєзнавства не меншою
мірою, ніж географічного, а дослідження соціу-
мів домінує у всій системі краєзнавства. Утім, у
підходах географів приваблює наголос на бага-
тофункціональності краєзнавства і розгляд сус-
пільно-територіальних комплексів у контексті
різновидів геосистем.
Порівнюючи краєзнавство з іншими галу-
зями наукового знання, академік Д. Лихачов звер-
тав увагу на його оціночну складову і, відповідно,
на більший емоційний вплив. Географія може об-
ходитися без оцінок, за своїм характером вона су-
вора і безстороння. Краєзнавство вимагає небай-
дужого ставлення до себе, і тому його «моральна
віддача» незрівнянно вища. Краєзнавство навчає
людей не тільки любити місця свого проживання,
але й поважати знання про «свої» (і не тільки
«свої») місцевості. Краєзнавство здатне стати
наймасовішим різновидом науки. Водночас воно
вносить у оточення людини високий градус ду-
ховності, без якого індивід не може усвідомлено
існувати. Краєзнавство береже екологію куль-
тури, без якої неможливе культурне, духовне
життя. Пам’ятки культури не повинні просто збе-
рігатися – поза людським знанням про них вони
руйнуються. Завдяки краєзнавству культура стає
дійовою, «працюючою»11.
Поява поняття «історичне краєзнавство» і
введення його у структуру навчальних дисциплін
відноситься до середини 1950-х рр. Виділення із
системи краєзнавчих знань окремих галузей –
історичного, географічного, археологічного, етно -
графічного, культурно-мистецького, туристич-
ного – можна розглядати як ознаку притаман-
ного цьому часу прагнення до диференціації
наукових напрямів. У цей час усталилося ви -
значення краєзнавства як комплексу наукових
дисциплін, різних за змістом і частковими мето-
дами дослідження, але таких, що у своїй сукуп-
3 ’2018Ярослава Верменич К Р А Є З Н А В С Т В О
8
9 Шмидт О. Краеведение и региональная история в современной России // Методология региональных
исторических исследований. Российский и зарубежный опыт. Материалы международного семинара. –
СПб., 2000. – С. 14; його ж: Краеведение и документальные памятники. – Тверь, 1992.
10 Костриця М. Наукові засади національного географічного краєзнавства // Краєзнавство. – 2009. –
№ 1-2. – С. 40.
11 Лихачев Д.С. Русская культура. – М., 2000. – С. 159-173.
ності ведуть до наукового і всебічного пізнання
краю в інтересах соціалістичного будівництва.
Отже, питання діалектики «науки чи методу»
було зняте, натомість підкреслювалася при-
кладна роль краєзнавчого знання. До числа ба-
гатьох звужених трактувань мети і завдань кра-
єзнавства варто віднести й ті, які обмежували
його статус сферою «всебічного вивчення
(учнями або студентами на заняттях і в поза-
урочний час) якоїсь певної території, що прова-
диться на науковій основі». Краєзнавця цікавить
археологія і етнографія, історія міст і сіл та їхнє
архітектурне обличчя, історична екологія й істо-
рична демографія, стан тієї чи іншої пам’ятки і
долі відомих і невідомих діячів науки і культури.
Опубліковані матеріали конференцій з історич-
ного краєзнавства нагадують енциклопедичні
видання – з тією, щоправда, різницею, що вели-
чезний матеріал далеко не завжди піддається ра-
ціональному упорядкуванню й систематизації.
Особливістю історичного краєзнавства є його
здатність живити відчуття коренів, впливати на
емоції. З усіх підсистем історичної науки воно
стоїть найближче до людини та її оточення. У ба-
ченні Г. Турченко особливості краєзнавства визна-
чаються у такий спосіб: воно схильне до мікро-
сюжетів, детального опису окремих населених
пунктів, невеликих регіонів, ґрунтується на масо-
вому аматорстві, надихається любов’ю до «малої
батьківщини», орієнтується на виховну діяль-
ність12. У цьому розумінні історичне краєзнавство
– і інструмент пізнання, і школа виховання.
Антропоцентризм, увага до людини та її ото-
чення зближує краєзнавство з такими популяр-
ними на Заході напрямами історичної науки, як
історія повсякденності, соціальна історія. Як і на-
звані напрями, краєзнавство відкриває величезні
можливості для виявлення ідеї закономірності у
діях суб’єктів історичного процесу. Відмінність
полягає в тому, що соціальна історія віддає пере-
вагу дослідженню певних людських спільнот
(груп, етносів), а краєзнавство ґрунтується на про-
сторових обмежувачах. Втім, в обох підходах про -
глядається ідея певної автономності людини від
держави і одночасної включеності її в «громаду»
як оптимальне для неї суспільне середовище.
Варто звернути увагу на ті особливості іс-
торичного краєзнавства, які створюють йому
переваги перед іншими формами історичних
досліджень. На наш погляд, вони полягають:
¨у специфічних просторових формах орга-
нізації конкретного матеріалу і чіткій локалізації
об’єкта дослідження;
¨у максимальному наближенні до суб’єкта
історичного процесу – людини – в її природному
та соціокультурному оточенні і можливості від-
творювати події «по гарячих слідах»;
¨у майже необмежених евристичних мож-
ливостях (пошук нових джерел у місцевих архі-
вах, місцевій пресі, розширення їх кола за раху-
нок усних оповідей, опитувань, анкетування,
використання особистих спостережень тощо);
¨у використанні здобутків і дослідницьких
методів суміжних галузей знання – історичної
географії, етнографії, топографії, демографії, со-
ціолінгвістики тощо;
¨у практично необмежених можливостях
заглиблення у конкретні пласти історії – з дета-
лізацією, яка іншим галузям історичного знання
не завжди доступна;
¨у залученні до пошуку нових джерел та до-
слідження пам’яток широкого кола ентузіастів –
студентів, учнів – і оптимізації в такий спосіб
підготовки нової зміни;
¨у вихованні патріотизму на конкретних
справах.
Сучасне історичне краєзнавство входить, з
одного боку, в систему загального краєзнавства,
а з другого – в систему історичної науки. Логічна
схема пізнання тут є такою: накопичення фактів,
що стосуються об’єкта дослідження, виявлення
їхньої специфіки, зумовленої регіональними
особливостями, визначення місця і ролі локаль-
них подій у загальному перебігу історичного
процесу, простеження певних закономірностей
діалектики загального і особливого. Будучи еле-
ментом екології культури, краєзнавство створює
своєрідний сплав наукового знання і соціокуль-
турного середовища.
Як окрема підсистема історичного знання,
історичне краєзнавство має свої, специфічні ме-
тоди організації наукового пошуку, свої методи
оприлюднення наукових результатів, відповідні
інституційні форми і засоби поширення науко-
вих знань. Не зупиняючись на аналізі цих форм,
зауважимо, що сьогодні вітчизняне історичне
краєзнавство вже оформилося у специфічний
соціальний інститут, систему професійної і ама-
торської діяльності, яка справляє певний вплив
на суспільну свідомість. Але якщо оцінювати
Історична регіоналістика VS краєзнавство:
маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі
9
12 Турченко Г. Південноукраїнський регіон у контексті формування модерної української нації (ХІХ –
перша чверть ХХ ст.). – Запоріжжя, 2008. – С. 15.
здобутки краєзнавства з погляду того резонансу,
який вони мають у суспільстві, то тут його пози-
ції мають значно міцніший і стабільніший вигляд.
Серед його функцій не останнє місце займає
функція соціально-історичного інформування
шляхом збільшення обсягу актуалізованого іс-
торичного знання, яке циркулює в суспільстві.
Краєзнавці становлять основний кістяк таких
важливих з пізнавального і наукового погляду
проектів, як «Міста і села України», Звід пам’я -
ток історії і культури України, Книги пам’яті,
«Реабілітовані історією» і багатьох інших.
На фоні того визнання, яке здобуло крає -
знавство в суспільстві, непроясненість його дис-
циплінарного статусу гальмує процеси диферен-
ціації наукового простору. Державна програма
розвитку краєзнавства на 2001–2010 рр. закрі-
пила його статус як науки, однак відсутність
загальнотеоретичних розробок у цій сфері і
недостатність інформаційного забезпечення
досліджень робить цей статус доволі умовним.
В. Бездрабко справедливо звертає увагу на те,
що про остаточне інституційне оформлення кра-
єзнавства як науки говорити важко не лише
тому, що нечітко визначене його об’єктно-пред-
метне поле, а й тому, що не налагоджена як слід
систематична підготовка кадрів спеціалістів-
краєзнавців, відсутня відлагоджена система ко-
мунікативних зв’язків, продовжуються пошуки
термінологічних окреслень самоототожнення13.
Голова Національної спілки краєзнавців Ук-
раїни О. Реєнт неодноразово наголошував на
тому, що «загальні тенденції сучасної науки до
синтезу і посилення інтеграційних процесів, взає-
мовпливу і взаємопроникнення різних галузей
знань ставлять нові вимоги перед краєзнавством»
і закликав до оволодіння краєзнавчим загалом су-
часним методологічним інструментарієм вітчиз-
няної та зарубіжної соціогуманітаристики щоб
«не опинитися на узбіччі наукового процесу»14.
Рівень культури в суспільстві великою мірою за-
лежить від того, наскільки задіяним є потенціал
збереження і освоєння новими поколіннями
історичної пам’яті. І саме культуроформуючий
потенціал сучасного краєзнавства є сьогодні на-
дзвичайно затребуваним та корисним.
На рубежі ХХ і ХХІ століть відбувається
оновлення парадигми історичного краєзнавства
Із зміною історіографічних пріоритетів – звер-
ненням до антропологічно орієнтованої соціаль-
ної історії, мікроісторії, інтелектуальної історії,
історії повсякденності, із застосуванням міждис-
циплінарних дослідницьких методів пов’язують
нові можливості виходу за межі «антикварних»
і «ерудитських» підходів. Але проблеми співвід-
ношення історичних макро- і мікрорівнів, краєз-
навства й нової локальної історії, локалістики й
регіоналістики поки що є гостро дискусійними.
Багатьом, імовірно, подібні закиди на адресу
краєзнавства здаються не зовсім справедливими.
Адже в силу своєї масовості і локалізації об’єктів
дослідження краєзнавство об’єктивно приречене
на певне теоретико-методологічне відставання
від найбільш просунутих галузей історичного
знання. За В. Крулем, для нього не є пріоритет-
ним ні ідіографічний (зібрати все воєдино), ні
номотетичний (виявити загальні закономірності)
підходи, хоч обидва ці підходи активно застосо-
вуються15. Не варто вимагати від краєзнавства
більше, ніж воно може дати, хоч зрозуміло, що
оволодіння найсучаснішими науковими мето-
дами, висока наукова культура є для краєзнав-
ства такою ж вимогою часу, як і для інших со-
ціогуманітарних дисциплін.
І все ж є потреба говорити про створення
власного теоретико-методологічного фунда-
менту історичного краєзнавства, бо без цього ро-
бота в руслі пошуку нових «фактів» невдовзі
може знецінитися. Оскільки краєзнавство має
подвійний статус, охоплюючи одночасно сферу
науки та сферу громадської діяльності, наголо-
шує О. Реєнт, «важливо, щоб цей подвійний
статус не знижував, а примножував його потен-
ціал. Масовість не повинна йти на шкоду науко-
вості. Нагромадження масиву корисних відомос-
тей повинне, зрештою, сприяти переходу з
екстенсивного стану в інтенсивний, спричинити
помітний якісний стрибок»16.
3 ’2018Ярослава Верменич К Р А Є З Н А В С Т В О
10
13 Бездрабко В. Історіографія краєзнавства // Студії з архівної справи та документознавства. – Т. 9. – К.,
2003. – С. 32.
14 Реєнт О. Науково-методологічні засади сучасного краєзнавства // Краєзнавство. – 2017. – № 1-2. –
С. 22.
15 Круль В.П. Краєзнавство: історична географія. – Чернівці, 1999. – С. 14.
16 Реєнт О.П. Соціогуманітарний вимір сучасного краєзнавства // Реєнт О.П. Перечитуючи написане. –
К., 2005. – С. 189.
Конкретні шляхи здійснення такого стрибка
пропонує В. Кремень. Прогностичні напрями
розвитку краєзнавчої теорії і практики він ба-
чить у таких площинах:
1. Інтеграційній, яка полягає у збагаченні
зв’язків краєзнавства з іншими науками, особ-
ливо з географією, економікою, культурологією,
соціологією, розробці інноваційних гіпотез,
ідей, оновленні основних категорій, розширенні
предметного поля.
2. Теоретико-методологічній, яка передбачає
удосконалення наукового апарату краєзнавства.
Йдеться, зокрема, про збагачення провідних ме-
тодологічних підходів – антропологічного, ак-
сіологічного, системного, діяльнісно-особистіс-
ного, культурологічного, етнопедагогічного,
історичного та інших. А також про удоскона-
лення структури краєзнавчих знань: емпіричних
та теоретичних.
3. Координаційно-педагогічній, яка має
забезпечити впровадження компетентнісного
підходу до краєзнавчої освіти. Однаково важ-
ливим при цьому уявляється як інтегрування
вітчизняної освіти у міжнародний освітній про-
стір, так і збереження її національного харак-
теру. Оновлення усталеного й традиціоналіза-
ція інновацій – таким має бути магістральний
напрям трансформації й модернізації краєзнав-
чої освіти17.
Часи, коли історія уявлялася описовою на-
укою, зосередженою на узагальненні спільного
досвіду людей, затиснутих у більшому чи мен-
шому просторі існування, давно минули. Сьо-
годні історію здебільшого розуміють як пошук
смислів, і від неї вже не чекають одкровень у
вигляді абсолютної «правди» чи придатних на
всі випадки життя «уроків». Потьмяніли й надії
на те, що відтворення причинно-наслідкових
зв’язків допоможе відшукати бодай якісь зако-
номірності історичного процесу. Поява різних
«альтернативних» версій історії відбила усві-
домлення дослідниками ролі випадку, частко-
востей, психологічних стереотипів. Звідси під-
вищений інтерес до локально-територіального,
з одного боку, і до «звичайної людини» – з дру-
гого. Ймовірно, що саме цей персоналізований
і локалізований інтерес визначатиме обличчя
історіографії ХХІ століття.
Але навіть якщо цього не станеться, уже сам
факт перегляду істориками «нової хвилі» тради-
ційних – класичних і некласичних – конструкцій
подієвої і соціальної історії обнадіює, бо відкри-
ває нові можливості й нові шляхи. Поліфонія у
підходах і способах передачі інформації – запо-
рука розвитку кожної науки. А різні масштаби
історичного бачення є дійовими запобіжниками,
що страхують дослідника від впливу кон’юнк-
тури, політичних інтересів, смакових уподобань.
Дослідження мереж соціальної взаємодії в
часі і просторі – це саме те, що здатне забезпе-
чити новизну інтелектуальних пошуків у сфері
локальних соціальних систем. Їхню продуктив-
ність забезпечують дедалі помітніші зрушення
у царині історичної епістемології, які руйнують
моделі протиставлень і розширюють простір
аналітики багатоваріантних взаємовпливів. І хоч
поки що теорія історії не належить до числа
пріоритетних сфер вітчизняного наукового по-
шуку, ситуація не може не змінитися. Нові піз-
навальні повороти і надалі стимулюватимуть ін-
терес до конкретики й частковостей, бо такою є
логіка розвитку критичного мислення.
Що ж до співвідношення фактографічних
(ідіографічних) та аналітичних (номотетичних)
підходів в історієписанні, то крапки над «і» тут
поставив ще А.Тойнбі. «Звичайно, пошуком факту
зради самих фактів можна займатися скільки за-
вгодно довго. Однак рано чи пізно розум людини,
озброєний величезною кількістю фактів, неми-
нуче прийде до висновку, що всю цю безліч фак-
тів треба якось упорядкувати. Приходить черга
синтезу й інтерпретації нагромадженого. Потім
знову повторюється попередній цикл: так розви-
вається наука. Жодне зібрання фактів ніколи не є
повним, тому що Всесвіт розімкнутий. Так само
жодне узагальнення не є остаточним, бо з часом
з’являться нові факти, які приведуть до вибуху
вже упорядкованої наукової схеми»18.
Отже, не варто боятися «поворотів» та «ін-
телектуальних вибухів». Як і все у цьому світі,
історичне мислення позначене, за формулою
Тойнбі, «мерехтінням відносності». Будемо спо-
діватися, що ХХІ століття виявиться не випро-
бувальним полігоном для нових видів зброї, а
полем діалогу ідей, інтелектуальних традицій,
дискурсивних практик.
Історична регіоналістика VS краєзнавство:
маркери дослідження мереж соціальної взаємодії в часі та просторі
11
17 Кремень В. Вітчизняне краєзнавство: стратегічні орієнтири сучасної світової парадигми // Краєзнав-
ство. – 2011. – № 3. – С. 10-15.
18 Тойнби А. Дж. Постижение истории. Избранное. – М., 2001. – С. 46.
Bezdrabko V. Istoriohrafiia kraieznavstva // Studii
z arkhivnoi spravy ta dokumentoznavstva. – T. 9. – K.,
2003. – S. 32. [in Ukrainian]
Kostrytsia M. Naukovi zasady natsionalnoho
heohrafichnoho kraieznavstva // Kraieznavstvo. –
2009. – № 1-2. – S. 40. [in Ukrainian]
Kremen V. Vitchyzniane kraieznavstvo: strate-
hichni oriientyry suchasnoi svitovoi paradyhmy //
Kraieznavstvo. – 2011. – № 3. – S. 10-15. [in Ukrai-
nian]
Lykhachev D.S. Russkaia kultura. – M., 2000. –
S. 159-173. [in Russian]
Malhyn A. Ukrayna: Sobornost y rehyonalyzm. –
Symferopol, 2005. – S. 39. [in Russian]
Molchanov V.Y. Ystoryia y prostranstvo. De-
struktsyia temporalnoi ystorychnosty // Voprosы
fylosofyy. – 2013. – № 7. – S. 24-36. [in Ukrainian]
Nytsshe F. Opolze y vredeystoryy dlia zhyzny //
Nytsshe F. Sochynenyia v 2-kh tt. – T.1. – M., 1996. –
S. 174-175.
Pole bytvy – Ukraina. Vid «volodariv stepu» do
«kiborhiv». Voienna istoriia Ukrainy vid davnyny do
sohodennia. – Kharkiv, 2016. – S. 9. [in Ukrainian].
Pritsak O. Shcho take istoriia Ukrainy? // Visnyk
AN URSR. – 1991. – № 4. – S. 31-38. [in Ukrainian].
Reient O. Naukovo-metodolohichni zasady
suchasnoho kraieznavstva // Kraieznavstvo. – 2017. –
№ 1-2. – S. 22. [in Ukrainian].
Shestopalova A. Vidverto pro nas: knyha, yaka
vidkryvaie ochi // Den. – 2017. – 21-22 kvitnia. [in
Ukrainian].
Shmydt O. Kraevedenye y rehyonalnaia ystoryia
v sovremennoi Rossyy // Metodolohyia rehyonalnыkh
ystorycheskykh yssledovanyi. Rossyiskyi y zaru -
bezhnыi opыt. Materyalы mezhdunarodnoho semy-
nara. – SPb., 2000. – S. 14 [in Russian]
Smolii V., Yakubova L. Donechchyna i Luhan-
shchyna: mistse v modernomu ukrainskomu natsion-
alnomu proekti // Rehionalna istoriia Ukrainy. –
Vyp. 10. – K., 2016. – S.9-34. [in Ukrainian].
Toinby A. Dzh. Postyzheny eystoryy. Yzbran-
noe. – M., 2001. – S. 46. [in Russian]
Turchenko H. Pivdennoukrainskyi rehion u
konteksti formuvannia modernoi ukrainskoi natsii
(KhIKh – persha chvert KhKh st.). – Zaporizhzhia,
2008. – S. 15. [in Ukrainian].
Udod O. Rehionalna konfihuratsiia ukrainskoi
istoriohrafii: poshuky naukovoi modeli rozuminnia
vitchyznianoi istorii // Skhid i Pivden Ukrainy: chas,
prostir, sotsium. U 2-kh tt. – T.2. – K., 2016. –
S. 24-27. [in Ukrainian].
3 ’2018Ярослава Верменич К Р А Є З Н А В С Т В О
12
References
|