Коли друге ще гірше за перше
Рецензія на книгу: Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне. Вид. 2. – К.: ФОП Мельник А.А., 2016. – 312 с.
Gespeichert in:
| Datum: | 2018 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2018
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169355 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Коли друге ще гірше за перше / В. Берковський // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 229-234. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169355 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1693552020-06-11T01:27:00Z Коли друге ще гірше за перше Берковський, В. Огляди Рецензія на книгу: Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне. Вид. 2. – К.: ФОП Мельник А.А., 2016. – 312 с. 2018 Article Коли друге ще гірше за перше / В. Берковський // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 229-234. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169355 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Огляди Огляди |
| spellingShingle |
Огляди Огляди Берковський, В. Коли друге ще гірше за перше Краєзнавство |
| description |
Рецензія на книгу: Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне.
Вид. 2. – К.: ФОП Мельник А.А., 2016. – 312 с. |
| format |
Article |
| author |
Берковський, В. |
| author_facet |
Берковський, В. |
| author_sort |
Берковський, В. |
| title |
Коли друге ще гірше за перше |
| title_short |
Коли друге ще гірше за перше |
| title_full |
Коли друге ще гірше за перше |
| title_fullStr |
Коли друге ще гірше за перше |
| title_full_unstemmed |
Коли друге ще гірше за перше |
| title_sort |
коли друге ще гірше за перше |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2018 |
| topic_facet |
Огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169355 |
| citation_txt |
Коли друге ще гірше за перше / В. Берковський // Краєзнавство. — 2018. — № 3. — С. 229-234. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT berkovsʹkijv kolidrugeŝegíršezaperše |
| first_indexed |
2025-07-15T04:05:53Z |
| last_indexed |
2025-07-15T04:05:53Z |
| _version_ |
1837684336988520448 |
| fulltext |
Перевидання будь-якої наукової книги має
на меті не лише виправлення помилок чи недо-
речностей виявлених у першому виданні, але й
розширення представлення досліджуваної теми,
звернення уваги на нові факти та явища, вико-
ристання інших підходів та методів які б зро-
били видання повнішим, чіткішим за структу-
рою та змістом. Саме на цей підхід
розраховуєш коли береш до рук
перевидану книгу з історії одного
з північних міст сучасної Хмель-
ницької області – міста Славути.
Авторами книги є, як зазначається
у вступі, «не фахівці історії, а вчи-
телі математики». Щоправда, це
не зовсім відповідає дійсності
оскільки один з авторів протягом
15 років очолював Славутський
історичний музей, а отже може
рахуватися фахівцем з історії рід-
ного краю.
Аналізуючи дану книгу перше, на що звер-
тається увага, це, у порівнянні з першим видан-
ням, зменшення кількості нарисів з 89 до 53, з
яких 22 присвячено історії міста до 1917 року.
При цьому частина нарисів була об’єднана, а
частина розширена. Як результат, дещо збіль-
шився об’єм тексту, який, як очікувалося, мав би
значно відрізнятися від першого видання, яке
дістало різко негативні відгуки в краєзнавчому
середовищі. На жаль, як показує аналіз книги,
суттєвих змін у тексті не відбулося.
Гортаючи сторінки рецензованої книги у
вічі кидається обраний авторським колективом
С. та А. Ковальчуків доволі оригінальний метод
виправлення виявлених та критикованих поми-
лок першого видання книги. Наприклад, аби по-
збутися критики щодо «убогої бібліографії»,
«бездумного використання авторами для під-
кріплення своїх тез приміток чи джерельних
посилань з праць інших дослідників», «незрозу-
мілих засад укладення бібліографічного покаж-
чика та приміток» автори … просто відмовилися
від посилань на використану літературу та дже-
рела. Тобто в книзі читач не знайде практично
жодного посилання на те звідки взяли інформа-
цію автори, а отже не матиме змоги перевірити
достовірність викладеного факту
за першоджерелом. Більш того,
якщо вірити «Списку використа-
ної літератури» (с. 305), авторами
для написання цієї книги було ви-
користано у 2 рази меншу кіль-
кість літератури – лише 21 книгу
та статтю, хоча у першому виданні
бібліографія містила 48 позицій1. І
це в той час, як у короткому біб-
ліографічному покажчику з історії
Славутчини, виданому ще у 2008
році, нараховується понад 500 по-
зицій2.
Як і у першому виданні, авторам так і не вда-
лося дати ради з перекладом та застосуванням ін-
шомовних імен, географічних назв, юридичних
та історичних термінів. Для прикладу, знаний по-
льський дослідник Зигмунт Люба-Радзимінський
став «Зигмунтом-Любаром Радзимінським» (с. 5),
Маріанна Любомирська стала «Марією Йосипів-
ною Любомирською» (с. 29), магдебурзький при-
вілей ототожнюється з локаційним документом
тощо. Більш того, на відміну від першого ви-
дання, текст цієї книги потребує гарної вичитки,
з огляду на масу філологічних помилок, невдалих
перекладів з російської та польської мов. Однак
негаразди з бібліографією, філологією, ономас-
тикою та термінологією відходять у тінь, в порів-
нянні з основною історичною складовою книги.
Намагаючись дотриматися наукових стан-
дартів, С. та А. Ковальчуки відкривають книгу
розділом з промовистою назвою «Дослідники
229
Владислав Берковський (м. Київ)
Коли друге ще гірше за перше
Рец. на книгу Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне.
Вид. 2. – К.: ФОП Мельник А.А., 2016. – 312 с.
1 Ковальчук С., Ковальчук А. Славута. Минуле і сучасне. – К: ВАТ «Видавництво «Київська правда»,
2003. – С. 264–265.
2 Короткий бібліографічний покажчик з історії Славутчини та князівського роду Сангушків // Бер-
ковський В.Г. Студії з історії Славутчини. – К.: Університетське видавництво Пульсари, 2008. –
С. 208–234.
історії міста». Щоправда критерії відбору до цієї
категорії є досить дивними та незрозумілими.
Наприклад, до дослідників історії міста Славути
потрапили Броніслав Горчак та Андрій Заєць
серед наукового доробку яких взагалі відсутні
наукові роботи, спеціально присвячені історії да-
ного міста. Натомість, з дивних причин не удос-
тоїлися звання «дослідники історії міста» міс-
цеві краєзнавці в доробку яких є не по одній
статті з історії безпосередньо самої Славути
(Л. Ворощук, І. Гарнага, В. Деркачук, В. Ланев-
ський, Г. Михайленко, В. Мрійний, Г. Равчук).
Також, до списку не увійшли як знані дослід-
ники-археологи С. Березанська та В. П’ясець-
кий, на доробок яких кількома сторінками далі
автори книги посилаються, так і автори статей з
історії міста та району, що були опубліковані в
двох по-конференційних виданнях – «Сангуш-
ківські читання» (2004) та «Славутчина та Пра-
вобережна Україна в історії України» (2014).
Врешті-решт, не було згадано й про Василя
Пероговського – автора однієї з найперших
історичних розвідок про Славуту (видана у
1868 році)3.
Наступні розділи книги присвячені найдав-
нішій історії Славути та краю. Зокрема, з’явився
новий розділ «Край Волинський у ХІ–XVIII ст.»,
в якому розглянуто історію Волині, щоправда
ІХ–XVI ст. (!?) Тобто десь було втрачено понад
200 років волинської історії. Однак така неузгод-
женість між декларованим та реальним змістом
поглиблюється нісенітницями та вигадками
авторського колективу. Наприклад, на думку
Станіслава та Альбертини Ковальчуків, найдав-
нішими центрами Волині були міста Червінь та
Белз, а от Володимир (Волинський) виник знач -
но пізніше (с. 9). І це при тому, що місто Воло-
димир (988) вперше згадується в літописах
щонайменше за 40 років до появи першої пись-
мової згадки про місто Белз (1030). Наступною
вигадкою є твердження про створення Волин-
ського воєводства з центром у м. Луцьк, аж після
Люблінської унії 1569 року, в той час як в ре-
альній історії дане воєводство було створено
в результаті адміністративно-територіальної
реформи Великого князівства Литовського у
1566 році4. Врешті не можна не звернути увагу
на те, що у дослідженні С. та А. Ковальчуків, на-
місник Луцького князівства у 1386–1392 роках
князь Федір Данилович Острозький не лише
став воєводою Великого князівства Волин-
ського, але й отримав статус адміністративно-те-
риторіальної одиниці, оскільки «Польський ко-
роль Ягелло …. вивів його зі складу Великого
князівства» (с. 11)!
Фактично не змінився 4-й розділ книги
«Археологічні дослідження краю», який являє
собою передрук статей В. Кочубея, С. Березан-
ської та С. Терського. При цьому, автори жодним
чином не врахували дослідження В. Самолюка,
О. Колодного, В. П’ясецького опубліковані у
період 1997–2004 років5.
Принагідно зазначимо, що розлоге кілька
сторінкове цитування праць інших дослідників
та вчених спостерігається протягом всієї рецен-
зованої книги та становить понад 30% її основ-
ного тексту. Крім того, окремі розділи, по суті, є
такими собі рефератами з праць інших дослід-
ників. Прикладом тут можуть слугувати розділи
«Власники землі Славутської», «Славута у XVII
столітті», «Славута у 1701–1800 роках», які фак-
тично є вільним переповіданням «Вступу» до ар-
хеографічного видання «Славута. Заснування та
походження», що побачило світ ще у 2012 році.
Щоправда жодного посилання на це видання
авторами не зроблено! Більш того, певним гім-
ном своєї безпорадності і нефаховості звучать
слова А. та С. Ковальчуків, що «коментарі
[до джерел] у наукових роботах не дають повної
характеристики» історії міста Славути. І тут за-
лишається лише задати питання, а що ж зава-
жало самим авторам сягнути до джерел і зро-
бити самостійно «характеристику» історії міста
періоду XVII–XVIII ст.?
230
3 Пероговский В.И. Местечки Заславского уезда: Славута // Волынские епархиальные ведомости. –
Житомир, 1868. – № 89.
4 Верменич Я. Волинське воєводство // Енциклопедія історії України. Т. 1 (А-В). – К., 2003. – С. 610; Кри-
кун М. Кордони й повітовий поділ Волинського воєводства в XVI–XVIII століттях // Крикун М. Воєводства
Правобережної України у XVI–XVIII століттях: Статті і матеріали. – Львів. 2012. – С. 13; Крикун М. Волин-
ське воєводство // Крикун М. Кордони воєводств Правобережної України у XVI–XVIII століттях. – Львів,
2016. – С. 70–71.
5 Самолюк В. Археологічні дослідження на Славутчині в 1997–2002 роках // Сангушківські читання.
Зб. наук. праць І Всеукр. наук. конф. – Львів, 2004. – С. 86–87; Колодний О. Деякі віхи з історії Славутчини
у світлі археології // Там само. – С. 42–53.
Коли друге ще гірше за перше
231
Доволі дискусійним є розділ «Заснування
міста Славути». В першу чергу, це стосується те-
риторіальної прив’язки тих чи інших об’єктів.
Так, автори, визначили місце розташування дав-
нього поселення Деражня в районі східної око-
лиці сучасної Славути (р-н вулиць Минько-
вецька та Перемишельська). При цьому на
підтвердження своєї тези наводять дані інвен-
тарного опису міста від 1701 року6. Однак,
насправді, в згаданому інвентарі таких даних
немає, що є черговим підтвердженням того, що
автори з оригінальними архівними джерелами
не працювали. В інакшому випадку вони б звер-
нули увагу на те, що усі джерела дотичні даного
населеного пункту вказують на його розташу-
вання поблизу села Ташки. Наприклад, у скарзі
Чапличів-Шпановських від 14 жовтня 1712 року
щодо грабунків та нападів Славутських міщан
на їх маєтності, чітко вказується, що село Де-
ражня розташовувалося на шляху з міста Сла-
вути до села Ташки на Заславському гостинцю7.
Тобто, село розташовувалося в абсолютно ін-
шому місці.
Іншим дискусійним моментом є заснування
самого міста Славути. Напевно це єдиний розділ
в книзі де автори суттєво змінили свої підходи
та гіпотези. Так, якщо у першому виданні об-
стоювалася ідея виникнення міста ще до Люб-
лінської унії, то у другому виданні обстоюється
дата 1617 року. Щоправда авторський колектив,
услід за І. Ворончук, так і не зміг дати ради з пи-
танням чому описи села Деражня та Воля Де-
ражнянська фіксують тотожні прізвища та імена
мешканців. Адже цілком зрозумілим є, що якби
це були два різні населені пункти, то й мешканці
в них були б різними. Більш того, обґрунто-
вуючи свою гіпотезу С. та А. Ковальчуки йдуть
на свідоме підтасовування фактів говорячи, що
«Ірина Ворончук у своїй праці «Демографічні
наслідки татарського нападу 1617 року на Крас-
нокорецьку волость Волині» (Острог, Нью-Йорк
1999 р.) назвала серед постраждалих від навали
села Деражня Воля і Деражня (с. 24). Насправді,
це не відповідає дійсності, оскільки в зазначеній
статті І. Ворончук, наявна інформація лише про
одне село – Деражня (Воля), і жодної згадки про
інше – Деражня8.
Доволі дивними й незрозумілими є ви-
сновки авторів рецензованої книги, щодо того,
що магдебурзьке право місто Славута отримало
лише у 1754 році (с. 26), хоча сторінкою раніше
наводять локаційний документ князя Юрія-Єжи
Заславського від 23 квітня 1633 року, де зазнача-
ється – «вільно буде Правом Магдебурзьким су-
дитися». Більш того, у 1694 році, інвентарний
опис міста Славути та околичних сіл нотує на-
дання привілею «для громадження людей»9. Цей
же привілей було підтверджено через 5 років, у
1699 році, коли містечко знову отримало приві-
лей на 5 річну волю – «свобода місту від Княжни
її Милості Добродійки на п’ять років декларо-
вана і надана привілеєм»10. Врешті-решт, й у са-
мому магдебурзькому привілеї 1754 року ска-
зано, що згідно публічних актів Волинського
воєводства місто Славута давніше мало «приві-
леї права свого міські», які були втрачені під час
нападів козаків в часи Хмельницького «per
Cosacos in festessimos subtempus Rebellimis
Chmielniciane» та татарських нападів11. Більш
того, даний привілей зауважує, що місто з давніх
часів «під тою самою назвою, станом та видом»
мало вільне цивільне судівництво та право на
проведення торгів. А як відомо основою магде-
бурзького права було саме вільне цивільне судів-
ництво, незалежне від волі власника міста.
На жаль, у рецензованій книзі практично не
представлено історію міста Славути у другій по-
ловині XVII – XVIII ст. В опублікованих 4 нари-
сах, які, з певною натяжкою, стосуються даного
періоду представлено – біографії трьох пред-
ставників роду князів Сангушко (Павла-Кароля,
Ієроніма-Януша та Євстафія-Еразма) та неве-
личка дво-сторінкова інформація про саме місто.
Однак навіть і в цій інформації припущено
низку помилок. Так, подаючи перелік власників
міста Славути за період з 1617 по 1917 рік,
6 Archiwum Narodowew Krakowie. Archiwum Sanguszków w Sławucie (Далі – ANK.AS). – Sygn. 342/1. – k.2, 4.
7ANK. AS.Teki arabskie. – teka 90, plik 5 – k. 13, 26v.
8Ворончук І. Демографічні наслідки татарського нападу 1617 року на Краснокорецьку волость Волині //
Осягнення історії. Збірник наукових праць на пошану професора Миколи Павловича Ковальського з нагоди
70-річчя. – Острог-Нью-Йорк, 1999. – С. 237–238.
9ANK. AS. – sygn. 259. – k.6.
10ANK. AS. – sygn. 342/1. – k.5.
11 Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. – Zespół 4. Metryka koronna. – Sygn. 231. – K.2v.
автори вказують, що почергово з 1656 року міс-
том володіли: княгиня Теофілія-Людвіка Заслав-
ська (1656–1682), князь Юзеф-Кароль Любомир -
ський (1682–1703), княгиня Марія Любомирська
(1703–1720). Але ця інформація не відповідає
дійсності. В першу чергу, незрозуміло, звідки взя -
ли А. та C. Ковальчуки, що по смерті в 1656 році
князя Владислав-Домініка Заславського, йому
наслідувати мав не єдиний син Олександр-Януш
Заславський, а молодша донька – Теофілія-Люд-
віка (с. 28–29). По-друге, з переліку власників
міста Славути зник князь Олександр Домінік
Любомирський.
В реальній історії міста Славути ситуація ви -
глядала наступним чином. По смерті, у 1682 ро -
ці, князя Олександра Януша Заславського,
останнього чоловічого представника роду За-
славських, його сестра княгиня Теофілія-Люд-
віка – майже 10 років була змушена боротися за
володіння Славутою з іншими претендентами на
спадщину князів Заславських. Від Теофілії-Люд-
віки Славута переходить у власність її сина
Олександра Домініка Любомирського. У влас-
ності князя Олександра Домініка Любомир-
ського місто перебуває до 1720 року, оскільки
ще у 1712 році в судових справах пов’язаних з
діяльністю славутських міщан, вказувалося, що
місто належить «ясновельможному князю Його
милості Олександру Любомирському міста Сла-
вути пану власнику»12. Отже у власність дружини
князя Павла Кароля Сангушка Маріанни Любо-
мирської дане місто перейшло лише у 1720 році,
по смерті Олександра Домініка Любомирського.
В цілому ж підсумовуючи частину книги
присвячену дослідженню історії міста Славути
у період з найдавніших часів до 1917 року зазна-
чимо, що попри використання нового фактажу
цілісного образу історії міста створити так і не
вдалося. Більш того, в краєзнавчий обіг було за-
пущено нову низку перекручень, хибних уяв-
лень та підтасованих фактів.
У першому виданні 2003 року, авторський
колектив Ковальчуків було критиковано за те, що
історія ХХ сторіччя представлена виключно
крізь призму комуністично-радянської ідеології.
На жаль, і в другому виданні ця ситуація зали-
шилася без змін. Так, описуючи події 1917 року
автори коротко переповідають відомі факти про
створення Української Центральної Ради. Однак
коли мова заходить про історію міста Славути у
період Визвольних змагань 1917–1920-х рр. то
оповідь ведеться лише про встановлення радян-
ської влади і масову підтримку місцевим насе-
лення більшовиків (с. 96–101). Натомість жод-
ного слова не написано про встановлення
української влади, підтримку славутчанами вій-
ська УНР, про формування окремого підрозділу
українського війська із славутчан, їхню боротьбу
з більшовиками, про перебування в місті по-
льської залоги.
Загалом слід відзначити, що розповідь про
період від 1917 до 1940 року являє собою пере-
лік досягнень радянської влади у містечку. На-
приклад, найважливішими етапами у розвиткові
міста, на думку авторів, стали створення компар-
тійного осередку та діяльність ревкому. Особ-
ливе захоплення С. та А. Ковальчуків викликало
те, як «по-революційному вирішував волревком
питання» через реквізиції, насильну мобіліза-
цію, кримінальні переслідування (с. 102–103).
Не менше захоплення також викликала діяль-
ність 20-го Славутського прикордонного загону
(с. 105). Щоправда, описуючи діяльність цих при-
кордонників автори чомусь опустили факти їх
участі у масових репресіях, насильній колективі-
зації Славутського району, поширенні епідеміч-
них захворювань серед населення. Наприклад, у
1930 році саме маневрова група Славутського
прикордонного загону використовувалася «для
ликвидации восстаний и бандитизма» у зв’язку
з виселенням куркулів13.
Доволі дивним виглядає той факт, що зга-
дуючи у першому розділі книги про видання в
Славуті низки археографічних збірок, автори їх
практично не використали. Наприклад, опису -
ючи події 1920-х – 1930-х рр. авторський тандем
Ковальчуків чомусь жодним словом не згадує
про Шепетівське антибільшовицьке повстання
1930-го року, активну партизанську боротьбу
місцевого населення проти партійного активу та
членів т.зв. буксирних бригад у 1931 році, про
масові втечі робітників Славутських підпри-
ємств у 1932 році тощо. Також, маємо зазначити,
що у розділі «Голод, чистки і репресії на Славут-
чині» ні слова про початок та перебіг голоду на
Славутчині. Складається, враження, що автори
3 ’2018Владислав Берковський К Р А Є З Н А В С Т В О
232
12 ANK. AS.. – Sygn. 90/5. – k. 7
13 Колективізація та голодомор на Славутчині. Збірник документів. – Київ-Хмельницький, 2013. – С. 72
(№ 18).
Коли друге ще гірше за перше
233
навмисне уникли цієї важкої теми, адже перші
ознаки голоду з’явилися в місті Славута вже у
грудні 1931 року, а в травні 1932 року секретар
Славутського райкому партії Осіпов доповідав –
«на фарфурні, де працює 800 робітників, 2 рази
були посягательства на забастовку й мається ма-
совий невихід на роботу. Робітники лісороз-
робки, біля 2 тис., зовсім залишили роботу»14.
Врешті-решт, через прокомуністичні уподо-
бання авторського колективу, в книзі взагалі не
згадується той факт, що Голодомор на Славут-
ських теренах протривав 43 місяці – з грудня
1931 року по червень 1935 року.
Як не прикро це відзначати, але попри значну
кількість наукових статей та розвідок присвяче-
них історії міста Славути у 1920–1930-х рр., на-
явності багатого джерельного матеріалу, автори
рецензованої книги лише поверхнево пройшлися
по історії освіти в місті, формуванню системи
охорони здоров’я. Наприклад, жодним чином не
згадано про існування в місті з 1926 по 1930 роки
такої знакової установи, як Шепетівський окруж-
ний краєзнавчий музей. Також не сказано ні слова
про діяльність Шепетівського від ділення Все -
української Академії Наук (ВУАН)15. В цілому всі
4 розділи про міжвоєнну історію міста Славути є
не логічно пов’язаною оповіддю про розвиток на-
селеного пункту в умовах прикордонного розта-
шування, впровадження НЕП-у та суцільної ко-
лективізації, а лише сукупністю мало пов’язаних
фактів та подій орієнтованих на відображення до-
сягнень більшовиків та комуністичної влади.
Ще більше питань викликає огляд розділів,
присвячених Другій світовій війні. Так, попри
низку археографічних видань присвячених
життю цивільного населення Славутчини під
окупацією, діяльності партизанського з’єднання
ім. Михайлова, націоналістичного підпілля, існу-
вання таборів для радянських військовополоне-
них в Славуті, авторський колектив Ковальчуків
продовжує залишатися на своїх прорадянських
позиціях. Так, вся історія періоду нацистської оку-
пації зводиться до відомого штампу «німецькі
репресії та голокост = всенародна партизансько-
підпільна боротьба», як результат поза увагою ав-
торів опинилася як життя пересічного славутча-
нина в роки окупації, так і друга «негероїчна»
сторона життя та діяльності т.зв. «радянських під-
пільників та партизан». Наприклад, автори обій -
шли стороною той факт, що майбутній командир
партизанського з’єднання Антон Одуха з перших
днів окупації активно співпрацював з німцями,
був секретарем (!) засідання уповноважених пред-
ставників сіл Стригани та Ріпища щодо створення
сільської управи та завідувачем освітнього відділу
цієї сільської управи16. А утримувач підпільної
друкарні Адам Скройбіж з серпня 1941 року пра-
цював уповноваженим з заготівель при Славутсь -
кій міській управі17. Врешті-решт, жодним словом
автори книги не обумовилися про існуючі супе-
речності між керівниками радянського підпілля,
про те, що вже у лютому 1942 року керівник Сла-
вутського підпілля Михайлов звертає увагу на
«бездіяльність тов. Одухи» вимагаючи від нього
та інших членів Славутської окружної підпільної
групи (утво реної у грудні 1941 року) перейти до
активних дій, «покінчити з вичікуванням»18.
Що цікаво ані в першому, ані в другому ви-
данні авторський колектив Ковальчуків жодним
словом не обумовлюється про існування підпіль-
ної мережі ОУН в Славуті та діяльність Славут-
ського повстанського району «Світанок» ланки
Здолбунівського надрайону«4/4» військової ок-
руги «Богун». Годі у рецензованій книзі знайти
інформації про те, що у 1941–1943 роках на базі
Славутської міської друкарні діяв осередок
ОУН(р), друкувалася націоналістична агітаційна
література19. І це при тому, що у 2016 році світ
побачила збірка документів про діяльність ОУН
та УПА на Славутчині.
14 Колективізація та голодомор на Славутчині. – С. 233, № 137; С. 264, № 163.
15 Кочубей Володимир Іванович // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка. 2008. – Т. 5 (Кон-
Кю). – С. 257; Шепетівське наукове товариство при ВУАН // Там само. – С. 631; Шепетівський окружний
краєзнавчий музей // Там само. Т. 10. – С. 631.
16 Протокол засідання уповноважених сс. Стригани та Ріпища, 19 липня 1941 р. // Життя в окупації. Сла-
вута і Славутчина в 1941–1943 рр. Збірник документів. – Київ-Хмельницький, 2014. – С. 28–29.
17 Наказ по Славутській міській управі № 3 від 8 серпня 1941 р. // Життя в окупації. Славута і Славутчина
в 1941–1943 рр. – С. 45.
18 Джерела до історії партизанського з’єднання ім. Ф. М. Михайлова. Збірник документів. – Київ-Хмель-
ницький: ПП Поліграфіст-2, 2015. – С. 16.
19 Націоналістичний рух Опору на півночі Хмельниччини (1943–1948). Збірник документів. – Київ-
Хмельницький: ПП Цюпак А. А., 2016. – 260 с.
Врешті-решт не можна не згадати й той факт,
що розділ присвячений історії табору для радян-
ських військовополонених в м. Славута по суті
є рефератом зі статті «Система німецьких табо-
рів для радянських військовополонених на тери-
торії України (1941–1944 рр.)» опублікованій ще
у 2011 році20.
Повоєнний період та період утвердження
незалежної держави Україна представлений, як
сумбурний набір непов’язаних фактів, розлогих
цитат з місцевої преси та біографічних довідок.
Наприклад, розділ «Місто у 1980–2000 рр.» фак-
тично складається з: а) табличної інформації про
населення міста у 1945–2000 роках; б) довідки з
історії родин Перуцьких та Зайонців за 1861–
2004 рік (?!); в) табличної інформації про масо-
вий виїзд євреїв у 1992–2001 роки; г) згадки про
події навколо розширення Хмельницької АЕС;
ґ)довідки про історію синьо-жовтого прапору
України та його встановлення в Славуті; д) ре-
феративної інформації про вибори 1991 року,
створення Славутського товариства репресова-
них громадян. Тобто, на думку С. та А. Коваль-
чуків, саме ці факти є визначальними у розвит-
кові міста за 20 років.
Подібну ж суміш фактів містить й розділ
«Місто на початку ХХІ століття», до складу
якого увійшли інформації про: а) всеукраїнський
референдум щодо обмеження депутатської не-
доторканості; б) перейменування вулиць міста;
в) вручення сертифікату якості ВАТ «Славут-
ський руберойдовий завод»; г) роботи по капі-
тальному будівництву.
Фактично уявити цілісну картину розвитку
міста за період з 1945 по 2017 рік, на основі роз-
відок С. та А. Ковальчук є не можливим. Адже
поза увагою залишилася, як історія військової
частини, яка довгий час була одним з місто ви-
значальних факторів урбаністичного розвитку
Славути та дала назву одному з мікрорайонів –
Військовий, так і історія промислового занепаду
наприкінці 1980-х років.
Останні розділи рецензованої книги – «Сла-
вута – промисловий центр Хмельниччини»,
«Медичні установи Славути», «Освітні установи
Славути», «Культура», «Засоби масової інфор-
мації», «Громадські об’єднання, клуби, ради і то-
вариства» – є збірками коротких довідок з історії
підприємств та установ. Щоправда, інформація
подається не рівномірно і не дозволяє скласти
чіткого уявлення про розвиток міста за доби не-
залежності. Наприклад, з незрозумілих причин,
розгорнуту інформацію про свою діяльність має
лише 17 з 27 громадських об’єднань та органі-
зацій. Фактично оцінюючи останні розділи
можна говорити про тенденційний підхід авто-
рського колективу до написання історії рідного
міста, що звичайно погіршує й так невисоку
якість книги.
Насамкінець, хотілося б звернути увагу на
відсутність в книзі історії останнього десяти-
річчя. Годі знайти інформацію про громадян-
ський спротив періоду Помаранчевої революції,
участь славутчан у подіях Революції гідності.
Врешті-решт, як можна було не згадати про сла-
вутчан, що захищають Вітчизну в зоні АТО?
Підсумовуючи дану рецензію виникає
почуття жалю від того, що в краєзнавчій
історіо графії з’явилася нова робота сумнівної
наукової вартості, що замість розкриття білих
плям в історії одного з малих міст Південно-
Східної Волині в обіг було запущено низку
нових перекручень, неперевірених фактів та
помилок.
3 ’2018Владислав Берковський К Р А Є З Н А В С Т В О
234
20 Берковський В.Г. Система німецьких таборів для радянських військовополонених на території України
(1941–1944 рр.) // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у
м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення. – К., 2011. – С. 29–50.
|