Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
У статті досліджується становлення й діяльність перших парафій Української автокефальної православної церкви в Одесі після революційних подій 1917–1921 рр. та в період репресій влади проти УАПЦ. За мету ставиться розгляд церковного локусу – автокефальних парафій в Одесі – Покрівської і Входо-Ієру...
Gespeichert in:
| Datum: | 2019 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Schriftenreihe: | Краєзнавство |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169700 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) / М. Михайлуца // Краєзнавство. — 2019. — № 2. — С. 58-70. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-169700 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1697002020-06-23T01:26:01Z Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) Михайлуца, М. Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс У статті досліджується становлення й діяльність перших парафій Української автокефальної православної церкви в Одесі після революційних подій 1917–1921 рр. та в період репресій влади проти УАПЦ. За мету ставиться розгляд церковного локусу – автокефальних парафій в Одесі – Покрівської і Входо-Ієрусалимської, їх активних прихожан та священнослужителів. Джерельною основою студій є малознані, інформативно бідні й уривчасті, але сутнісно важливі для сьогодення, свідчення підслідних та жертв політичних репресій кінця 1920–1930-х рр. Реконструювання історії релігійних громад УАПЦ вимальовувалось на основі архівно-слідчих справ фонду Р-8065, які перебувають на зберіганні Держархіву Одеської області (ДАОО). Відкинуто ідеологічні, брехливо-міфологічні конструкції слідчих ДПУ– НКВС, завдяки методикам (порівняльного аналізу, історичної біографістики, історичної антропології), проаналізовано тексти обвинувачень і перехресних очних ставок, інші подібні фейки, подано персоніфіковано трагічне минуле одеських осередків автокефальної церкви, зроблено висновок про тяглість населення до української церкви й духовної єдності усіх регіонів України. The article is investigated the formation and activity of the first curacies of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (UAOC) in Odessa after the revolutionary events of 1917–1921 and during the repressive actions of the Bolshevik authorities against the UAOC.The aim is considered peculiar of the church’s artifact – church-autocephalous curacies in Odessa – Pokrivska and Vhodo-Jerusalem. The research is concerned with visualizing its active figures and priests, from the perspective of playing locally civilization pictures, for which there is an inherent multidimensionality historical process, and man, its World-Church, as a microcosm, appearing in a broad social context and diverse manifestations. The source of our studies is non-space, often informationally poor and fragmentary, but essential for the present, testimony of those who are investigators and victims of political processes of the late 20s and 30s of the ХХ century. The reconstruction of the history of one or two Ukrainian autocephalous religious communities appeared to be too complicated, small, sometimes very segmental, driven in a few words by facts about people, events, church’s situation, etc. from a dozen archival and investigative cases of the R-8065,that they are kept by the State Archives of Odessa region (SAOR).Rejected ideological verbal dogmas of the past, falsely-mythological essay design of the commissioned officers of the DPU–NKVD, the phantom texts of accusations and cross-eye rates, and other similar fakey forms in puzzles and tragedy past the Odessa centers of the autocephalous church and people almost a hundred years ago. 2019 Article Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) / М. Михайлуца // Краєзнавство. — 2019. — № 2. — С. 58-70. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2222-5250 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169700 27-72 ; 271/279-029:9/477.74 uk Краєзнавство Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс |
| spellingShingle |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс Михайлуца, М. Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) Краєзнавство |
| description |
У статті досліджується становлення й діяльність перших парафій Української автокефальної
православної церкви в Одесі після революційних подій 1917–1921 рр. та в період репресій влади проти
УАПЦ. За мету ставиться розгляд церковного локусу – автокефальних парафій в Одесі – Покрівської і
Входо-Ієрусалимської, їх активних прихожан та священнослужителів. Джерельною основою студій є
малознані, інформативно бідні й уривчасті, але сутнісно важливі для сьогодення, свідчення підслідних
та жертв політичних репресій кінця 1920–1930-х рр. Реконструювання історії релігійних громад УАПЦ
вимальовувалось на основі архівно-слідчих справ фонду Р-8065, які перебувають на зберіганні Держархіву Одеської області (ДАОО). Відкинуто ідеологічні, брехливо-міфологічні конструкції слідчих ДПУ–
НКВС, завдяки методикам (порівняльного аналізу, історичної біографістики, історичної антропології),
проаналізовано тексти обвинувачень і перехресних очних ставок, інші подібні фейки, подано персоніфіковано трагічне минуле одеських осередків автокефальної церкви, зроблено висновок про тяглість населення до української церкви й духовної єдності усіх регіонів України. |
| format |
Article |
| author |
Михайлуца, М. |
| author_facet |
Михайлуца, М. |
| author_sort |
Михайлуца, М. |
| title |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| title_short |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| title_full |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| title_fullStr |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| title_full_unstemmed |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| title_sort |
перші парафії уапц в одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/169700 |
| citation_txt |
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.) / М. Михайлуца // Краєзнавство. — 2019. — № 2. — С. 58-70. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| series |
Краєзнавство |
| work_keys_str_mv |
AT mihajlucam peršíparafííuapcvodesífunkcíonuvannâtadolípastirív19171938rr |
| first_indexed |
2025-07-15T04:32:35Z |
| last_indexed |
2025-07-15T04:32:35Z |
| _version_ |
1837686021589827584 |
| fulltext |
58
УДК 27-72 ; 271/279-029:9/477.74
Микола Михайлуца (м. Одеса)
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства,
історико-правових та мовних дисциплін
Одеського національного морського університету
E-mаil: Michailuca@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4896-0580
Перші парафії УАПЦ в Одесі:
їх діяльність і долі ПАСТИРІВ (1917–1938 рр.)
У статті досліджується становлення й діяльність перших парафій Української автокефальної
православної церкви в Одесі після революційних подій 1917–1921 рр. та в період репресій влади проти
УАПЦ. За мету ставиться розгляд церковного локусу – автокефальних парафій в Одесі – Покрівської і
Входо-Ієрусалимської, їх активних прихожан та священнослужителів. Джерельною основою студій є
малознані, інформативно бідні й уривчасті, але сутнісно важливі для сьогодення, свідчення підслідних
та жертв політичних репресій кінця 1920–1930-х рр. Реконструювання історії релігійних громад УАПЦ
вимальовувалось на основі архівно-слідчих справ фонду Р-8065, які перебувають на зберіганні Держар-
хіву Одеської області (ДАОО). Відкинуто ідеологічні, брехливо-міфологічні конструкції слідчих ДПУ–
НКВС, завдяки методикам (порівняльного аналізу, історичної біографістики, історичної антропології),
проаналізовано тексти обвинувачень і перехресних очних ставок, інші подібні фейки, подано персоні-
фіковано трагічне минуле одеських осередків автокефальної церкви, зроблено висновок про тяглість
населення до української церкви й духовної єдності усіх регіонів України.
Ключові слова: УАПЦ, Одеса, Покрівська церква, Входо-Ієрусалимська церква, архієпископ УАПЦ
Юрій Жевченко, священик Артамон Кузьминський, священик Федір Деньга.
MykolaMykhailutsa (Odesa)
Doctor of Historical Sciences, professor,
the head of the department Ukrainian studies,
historical-legal and linguistic disciplines
Odesa national maritime university
e-mail: Michailuca@ukr.net
ORCID 0000-0003-4896-0580
The first curacies of Ukrainian Autocephalous Orthodox
Church in Odessa: their activity and the destiny
of parsons (1917–1938)
The article is investigated the formation and activity of the first curacies of the Ukrainian Autocephalous
Orthodox Church (UAOC) in Odessa after the revolutionary events of 1917–1921 and during the repressive
actions of the Bolshevik authorities against the UAOC.The aim is considered peculiar of the church’s artifact
– church-autocephalous curacies in Odessa – Pokrivska and Vhodo-Jerusalem. The research is concerned with
visualizing its active figures and priests, from the perspective of playing locally civilization pictures, for which
there is an inherent multidimensionality historical process, and man, its World-Church, as a microcosm, ap-
pearing in a broad social context and diverse manifestations.
The source of our studies is non-space, often informationally poor and fragmentary, but essential for the
present, testimony of those who are investigators and victims of political processes of the late 20s and 30s of
the ХХ century.
Сторічна тяглість населення до автокефаль-
ної ідеї в Одесі, попри заперечні домисли про-
російських адептів ідей «русского мира» в Ук-
раїні, які щебечуть в унісон з пропагандистами
у шкурі кліоманів, твердо поставала попри явне
домінування махрового «великоросского» шові-
ністичного духу на теренах півдня Російської ім-
перії, і особливо, у період розпаду її під ударом
загального антиімперського соціального вибуху
й, зокрема, бурхливих подій Української рево-
люції 1917–1921 років. Бачення свідомим укра-
їнським соціумом на Одещині вирішення про-
блем формування власної національної Церкви
зводилося до утворення осередків автокефалії,
основаної на церковному демократизмі, впро-
вадженні української мови в богослужіннях, ши-
рокій просвітницькій роботі серед учнівської
молоді тощо.
В умовах більшовицького одержавлення
Церкви (Церков) та її/їх інституцій, що камуф-
лювали під владний режим упродовж 20-х
років минулого століття, аж до самого фізич-
ного знищення храмів і її духовних лідерів, по-
водирів у священицьких облаченнях, маємо іс-
торичний досвід творення УАПЦ в Одесі, про
що і йтиметься мова. Історіографія цієї вузько
регіональної проблеми представлена не так вже
й просторо, спершу сегментарно у 1990-х роках
у працях В. Пащенка1, дещо у монографії ав-
тора2, згодом кількома короткими нарисами та
статтями3 українських дослідників про україн-
ські церкви й автокефалістів-кліриків в Одесі
на фоні сотень надрукованих праць проросій-
ського спрямування про ту Православну цер-
кву, яка перебувала й є нині у спілкуванні з
Московським патріархатом. Ідеологічна скла-
довав тих історіописаннях чітко простежується
навіть і без прискіпливого розгляду. Вкрай обе-
режною в акцентах є й колективна праця оде-
ських дослідників, де вміщено цілий розділ
«Покровська церква – знищений пам’ятник
історії міста (1798–1933)», в якому лише одним
реченням згадується процес українізації, який
ніби не виключав можливості ведення служби
українською і в Покрівській церкві4. Таким
чином ціле десятиліття історії української цер-
ковної громади при Покрівській церкві лиши-
лося у забутті.
Одначе, відштовхуючись від зазначеної
позиції, не вступаючи на шлях хибного пропа-
гандистського дискурсу ставимо перед собою
за мету, розглянути своєрідний церковний
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
59
The reconstruction of the history of one or two Ukrainian autocephalous religious communities appeared
to be too complicated, small, sometimes very segmental, driven in a few words by facts about people, events,
church’s situation, etc. from a dozen archival and investigative cases of the R-8065,that they are kept by the
State Archives of Odessa region (SAOR).Rejected ideological verbal dogmas of the past, falsely-mythological
essay design of the commissioned officers of the DPU–NKVD, the phantom texts of accusations and cross-eye
rates, and other similar fakey forms in puzzles and tragedy past the Odessa centers of the autocephalous church
and people almost a hundred years ago.
Key words: UAOC, Odessa, Pokrivska Church, Church ofVhodo-Jerusalem, archbishop of the UAOC
YuriyZhevchenko, priest ArtemomKuzminsky, priest Fedir Denga.
1 Пащенко В.О. Держава і православ’я в Україні: 20–30-ті роки ХХ ст. Київ, 1993. С. 92, 102.
2 Михайлуца М.І. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939–1945). Одеса :
«ВМВ», 2018. 392 с. (див.: Мартиролог).
3 Бухарєва І.В., Даниленко В.М., Окіпнюк В.М., Преловська І.М. Репресовані діячі Української Автоке-
фальної Православної Церкви (1921–1939): біографічний довідник. К.: Смолоскип, 2011. 182 с.; Зінченко А.
Кирило-Методіївське братство 1918–1920 рр. в українському церковному русі // Українознавство. 2016.
№ 4(61). С. 97–102; Музичко О. Українські релігійно-церковні традиції Одеси // День. № 141. 2011. 11 липня;
Михайлуца М.І. Юрій (Георгій) Жевченко у культурно-релігійному житті періоду української революції //
Інтелектуальна історія та духовна спадщина України ХІХ ст. : збірка наукових праць / відп. ред. О.А. Бачинська.
Одеса, ОНУ імені І.І. Мечникова, 2017. С. 141-148; Музичко О. Священики як провідники духовності та
патріотизму у Південній Україні // Відкрий для себе Україну. Книга 1 / Кушнір В.Г., Могильницька Г.А. та ін.
Київ : «Український пріоритет», 2018. С. 169–186.
4 Завжди перша. 1864-2005. Гімназія № 1 м. Одеси ім. А.П. Бистріної на тлі історії народної освіти
Південного регіону / Укл.: Г.І. Єфімова, Т.М. Іванова, Є.О. Камєнєва. Одеса : Астропринт, 2015. С. 129.
локус – першу парафію УАПЦ в Одесі – По-
крівську церкву (іноді – Покровський собор),
увиразнити її активних діячів та священнослу-
жителів, під кутом зору відтворення локально-
цивілізаційної картини, для якої притаманною
є багатомірність історичного процесу, і людина,
її Світ-Церква, як мікрокосм, що постає в ши-
рокому соціальному контексті й розмаїтих
проявах.
Джерельною основою наших студій є не-
просторі, часто інформаційно бідні й уривчасті,
але сутнісно важливі для сьогодення, свідчення
підслідних та жертв політичних процесів кінця
20-хта 30-х рр. ХХ ст., жертв як в рамках загаль-
ного сталінського терору, так і за сфабрикова-
ними справами, окремо спрямованими проти
ієрейства УАПЦ та її прихильників. Рекон-
струювання історії однієї-двох українських ав-
токефальних релігійних громад, як в нашому ва-
ріанті, вимальовувалось надто складно,
невеличкими, часом дуже сегментарними, за-
гнаними у кілька речень фактами про людей,
події, церковну ситуацію тощо із десятка ар-
хівно-слідчих справ фонду Р-8065, які перебу-
вають на зберіганні Державного архіву Одеської
області. Відкинуті ідеологічні вербальні до-
гмати історичної доби, брехливо-міфологічні за
суттю конструкції оперуповноважених ДПУ-
НКВС, сфантазовані тексти обвинувачень і пе-
рехресних очних ставок та інші подібні фейки
дивовижно складалися нами у пазли і вимальо-
вувалося трагічне минуле одеських осередків
автокефальної церкви і людей майже сторічної
давності.
Історична довідка.
Осередок українського православного авто-
кефального руху 20-х років ХХ ст. – Покрівська
церква, в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці
має багату історію. Перша дерев’яна споруда
була збудована ще наприкінці ХVІІІ ст. (1798 р.)
й існувала як старообрядницька церква. На по-
чатку ХІХ ст. стара й не міцна церква прийшла
до занепаду і на її місці упродовж майже десяти
років з 1813 р. за проектом архітектора Ф. Фра-
поллі (керував також будівництвом Міського
театру (зараз – Одеського оперного) було збу-
довано нову кам’яну церкву з тим же ім’ям.
Завершення будівництва і освячення храму від-
булося 1822 р. З одного боку храму, з часом, було
прибудовано ще один храм в ім’я Івана Предтечі,
а 1834 року – храм в ім’я чудотворця Митрофана
Воронізького. Покровська церква на початку
ХХ ст. входила до складу 1-го Благочинного
округу м. Одеси. Саме у період 1900-1907 рр.,
коли настоятелем церкви був протоієрей о. Гнат
Якович Попов, ця парафія вважалася найкра-
щою в Одесі5. Також у період 1905-1913 рр. тут
служив найстаріший і шанований клірик Херсон-
ської єпархії о. Олександр Яновський. Під час
панахиди в пам’ять Т. Шевченка у Покрівській
церкві 10 березня 1907 р. публічно прочитав
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
60
5 Діанова Н.М. Внесок вищого православного духовенства Південної України у розвиток історичної науки
і освіти (кінець ХVІІІ – початку ХХ ст.) : монографія / Н.М. Діанова. Одеса : Фенікс, 2012. С. 272.
проповідь українською мовою священик Мелетій
Аркадійович Шаравський (служив у 1890-
1916 рр.)6. 11 квітня 1910 р. у церкві було відслу-
жено панахиду по драматургу і театральному
діячу Марку Кропивницькому, під час якої співав
хор української театральної трупи Т. Колесни-
ченка7. Серед прихожан були представники ук-
раїнської інтелігенції, студенти багатьох на-
вчальних закладів міста, члени товариства
«Просвіта», згодом «Українського клубу».
Зруйнований храм під час більшовицького бо-
гоборництва у 1936 р., а на її місці з вимолених
упродовж більше століття будівельних матеріа-
лів: цегли і каменю було збудовано одну із споруд
найпрестижнішої в центрі Одеси школи № 119
(сьогодні – Гімназія №1 ім. А.П. Бистриної).
Лютнева революція 1917 р. в Російській ім-
перії дала поштовх до формування української
Церкви, зокрема і в Одесі. Справжньою півден-
ною столицею Української революції 1917–
1920 рр. Одесу вважає дослідник О. Музичко,
хоча й українцям міста довелося «зробити на-
дзусилля, часто без державної підтримки, спря-
мовані на рятування власної ідентичності».
Буря атеїзму, як стверджує історик В. Савченко,
хвилями накривала Одесу і в січні 1918 р., і в
квітні 1919 р, але остаточно тиск богоборців і
атеїстів став руйнівним з лютого 1920-го, ос-
кільки «формальні» православні, побоюючись
репресій або розчарувавшись у Божому заступ-
ництві, відійшли від церкви і віри8. Разом з тим
революційні катаклізми зі своїми трагічними
наслідками, на нашу думку, синхронно збуджу-
вали й тягу до віри, навертали до прадідівських
традицій, до Бога. Про стан українських цер-
ковно-релігійних справ в Одесі того часу
можна судити зі спогадів М. Костирка, які на-
водить О. Музичко: «Але все ж таки, коли цер-
ква була, до неї приходили. <…> Особливо на
такі святочні дні, там не було місця людям, щоб
прийти, особливо на різдвяні дні – там знаме-
нитий хор був, там самі артисти співали в
хорі…»9.
На початку 1920-х рр. на розвиток УАПЦ в
південних українських землях, як зазначає істо-
рик В. Савченко, вплинула позиція тимчасового
керівника Херсонсько-Одеської єпархії єпископа
Алексія (Баженова), який виявляв прихильність
до української церкви. З організаційним офор-
мленням УАПЦ на Всеукраїнському соборі
1921 р. на півдні України було створено адмініс-
тративно-територіальну структуру «Степ», яку
очолив єпископ Миколаївський і Херсонський
Ф. Бучило та єпископ Одеський і Балтський
А. Гриневич. Тоді ж в Одесі було утворено три
приходи УАПЦ10, з яких дві при Покрівській цер-
кві і при Входо-Ієрусалимській церкві.
Активізацією справ українського церков-
ного руху серед інших діячів на початку 1920-
х років, як вважав архієпископ УАПЦ Юрій
Жевченко11, опікувався його приятель по Оде-
ській духовній семінарії Андрій Навроцький*,
колишній секретар упродовж 1907–1912 рр. ар-
хієпископа Димитрія (Ковальського)**. Сам
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
61
6 Українські губернські зїзди в Одесі у 1917 році : документи і матеріали / Упоряд. і автор передмови
Т. Вінцковський. Одеса : Бондаренко М.О., 2017. С. 97.
7 Завжди перша. 1864–2005. Гімназія № 1 м. Одеси ім. А.П. Бистріної на тлі історії народної освіти Пів-
денного регіону / Укл.: Г.І. Єфімова, Т.М. Іванова, Є.О. Камєнєва. Одеса : Астропринт, 2015. С. 128.
8 Савченко В.А.Неофициальная Одесса эпохи нэпа (март 1921 – сентябрь 1929) / В. Савченко. Москва :
РОССПЭН, 2012. С. 216.
9 Музичко О. Священики як провідники духовності та патріотизму… С. 180.
10 Савченко В.А. Вказ. праця. С. 225.
11 Протокол допиту Жевченко Юрія Володимировича. 21 грудня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2,
спр. 8496, арк. 87–87 зв.
* Навроцький Андрій Федорович, 1881 р.н., закінчив Одеську духовну семінарію (1907), вчитель проф -
школи, діловод. З 1907 по 1912 рр. секретар архієпископа Дмитра. З дитинства А. Навроцький був знайомий
з проф. М. Слабченком, коли той будучи ще студентом духовного училища займався репетиторством з На-
вроцьким, готуючи його до вступу до гімназії. Пізніше зустрічався на мітингах у громадських місцях після
Першої світової війни, у губернський комісаріаті освіти під час Центральної Ради, у театрі тощо.
** Архієпископ Димитрій (Ковальський Михайло Георгійович), очолював Херсонську і Одеську єпархію
з 1905 р. по 1913 р.
А. Навроцький охарактеризував (з огляду на пе-
ребування під тиском ДПУ) політичне життя в
місті під час революційних подій доволі стри-
мано й обережно: «В Одесі національний рух
під проводом Петлюрівщини не дуже охопив
населення, але інстинктивно він був ближчий до
українців чим Керенщина та Жовтнева револю-
ція»12. Від 1921 року А. Навроцький став
активно співпрацювати з прихильниками моло-
дої автокефальної церкви разом з Я. Некрахою
та іншими, тоді ж «навіть здобули свого свяще-
ника о. К. Підчашинського та сколотили при-
хильників». Водночас А. Навроцького було об-
рано до церковної ради і старостою Покрівської
церкви, яка знаходилася на Жуковській вулиці,
у колишньому єпархіальному домі. Поряд з На-
вроцьким церковною справою опікувалися: член
правління губспілки Яків Некраха, архітектор
Ф. Нестурх*, Морущак, Іванов, Пінькос, Сотник,
Ромашко, Клодько та інші віряни, переважно
співробітники залізнично-дорожнього та вод-
ного транспорту. Окремою активністю виділя-
лися колишній капітан пароплава Громашев-
ський і отець Кирило Підчашинський – перший
священик автокефаліст. Неабияку увагу було зо-
середжено на облаштування хору, задля чого
було запрошено колишнього хормейстера Оде-
ської опери. «Кругом церкви зібралося понад
100 осіб, які своєю працею, пожертвами нама-
галися поставити єдину українську церкву не
гірше церков «тихонівських» або «живої»13. До
Одеси іноді наїжджали митрополит Василь
Липківський, архієпископ Нестор Шараїв-
ський**, однак управління українською цер-
квою в Одесі з боку Києва, як зазначає А. На-
вроцький, було вельми слабким: єпископа не
було, інструкцій ані звідки було взяти, і тільки
випадкові приїжджі з Києва привозили які-не-
будь розпорядження стосовно облаштування
молодої церкви.
Від травня 1921 р., згідно з розпорядженням
ЦК КП(б)У, республіканська Надзвичайна комі-
сія розпочала новий наступ у вигляді «глибокої
розробки автокефального руху». Почалися
утиски автокефалістів в Одесі, вибіркові арешти,
де-хто з активних борців за самостійність був
розстріляний – П. Базилевич***, К. Литви-
ненко**** та інші. А. Навроцький також довго
не міг лишатися членом церковної ради, ос-
кільки 1922 р. був заарештований за прихову-
вання церковного майна та, розплатившись на
щастя лише штрафом, вийшов із в’язниці.
Згадуваний вище о. Кирило Підчашинський
появився в Одесі біля 1921 року, після висвя-
чення в сан у Києві і обрання громадою свяще-
ником автокефальної церкви. Отець Кирило
мешкав в Одесі до 1926 року, а потім перебрався
до Катеринослава (зараз – Дніпра). Як зазначає
А. Навроцький, о. Кирило прийняв духовний
сан, щоби приховати своє минуле: зокрема, офі-
церство, а також чиновницьку посаду комісара
праці в Одесі, яку він займав у період гетьмана
П. Скоропадського. Будучи активним і наполег-
ливим, він швидко завоював симпатії парафіян,
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
62
12 Протокол допиту Навроцького Андрія Федоровича. 10 вересня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2,
спр. 11218, арк. 13.
* Нестурх Федір Павлович (1857–1936), архітектор і педагог. Нащадок українського козацького роду Не-
штурхів. Отримавши освіту в Академії мистецтв у Петербурзі (1878–1881), переїхав згодом до Одеси (1900).
Працював інженером-контролером, упродовж 1902–1920 рр. – головний міський архітектор. У своїх роботах
використовував необароко, неоренесанс, модернізовані історичні стилі. У 1928–1933 рр. працював професо-
ром Одеського художнього інституту і був звільнений з роботи як «соціально чужий робітникам і селянам
елемент».
13 Протокол допиту Навроцького Андрія Федоровича. 4 жовтня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2,
спр. 11218, арк. 28.
** Шараївський (Шараєвський) Нестор (1865–1929) - архієпископ УАПЦ, член Української Центральної
Ради. Очолював кафедру Київської сільської округи, був заступником митрополита з 1921 по 1927 рр. Одним
з перших впроваджував українську мову в літургіях, псалмах та кантах.
*** Базилевич П. - член української партії соціалістів-революціонерів, заступник голови Одеської Ук-
раїнської спілки вчителів у період 1917 р., один із прихильників українізації системи освіти в Одесі.
**** Литвиненко Костянтин Трохимович, 1875 р.н. був розстріляний (Див.: Одеський мартиролог : дані
про репресованих Одеси і Одеської області за роки радянської влади : історико-меморіальне видання [у 4 т.]
/ уклад.: Л. В. Ковальчук, Г. О. Разумов. Одеса : ОКФА, 1997–2006. Т. 1. 1997. С. 321).
у багатьох з яких бував удома як близька лю-
дина. Саме тоді й виникла ідея створення народ-
ного хору, до складу якого активно залучалася
молодь. Священик приятелював з україноцен-
тричною родиною Побережників, що утриму-
вала їдальню на вул. Л. Толстого, де часто
збиралася українська студентська молодь, відві-
дував міські школи: імені І. Франка, Першу про-
мислово-профспілкову школу та інші. Відверте
неприйняття радянських порядків виявляв і ві-
домий в місті ієромонах Микита, який вдома мав
доволі значну бібліотеку, і ця обставина, через
великий попит серед студентства на українську
книгу, сприяла залученню саме одеської молоді
до процесу українізації не тільки світського
життя, але й церковного.
Перше зіткнення з ДПУ змусило А. На-
вроцького відійти від парафіян, припинити пра-
цювати у церковній раді й спрямувати свою
роботу у напрямку організації музичного Това-
риства ім. Лисенка, куди він залучив і диригента
Покрівської церкви Яциневича. Водночас із Хар-
кова по всій Україні розпочався й поширювався
рух за утворення Товариства ім. Леонтовича,
відповідно й в Одесі теж була утворена група.
Прихильники лисенківського товариства поста-
вили за мету утворити округову капелу, яка по-
стала в результаті злиття двох товариств –
ім. Леонтовича й ім. Лисенка. Товариство ак-
тивно розповсюджувало серед парафіян Покрів-
ської церкви білети на концерти, активно кон-
тактувало з парафіяльними священиками УАПЦ.
Упродовж 1925–1926 рр. сформована капела
спершу доволі успішно виступала, однак, через
брак коштів і арешт її диригента К. Пігрова*, не-
вдовзі перестала існувати. Спілкування творчих
представників української громади в Одесі про-
довжувалося переважно через вечори під промо-
вистою назвою – «Чашка чаю». З ініціативи
А. Навроцького та П. Білоскурського вечори
влаштовувалися у приміщенні Товаристві
ім. Леонтовича. Святкування ювілею історика
М. Грушевського не обійшло одеську культурну
громаду, зокрема й Т-во ім. Леонтовича.
Оскільки таке вшанування, на думку членів
товариства, мало набути широкого суспільного
значення, що на перших порах правління това-
риства активно обговорювало власну участь
у підготовці до такого заходу упродовж кількох
засідань. Проте питання про широке вшану-
вання відпало саме собою, оскільки перева-
жила думка, що «М. Грушевський вчений і,
відтак його мали вшановувати його учні».
Було зібрано кошти й надіслано до Києва на
ім’я ювілейної комісії вітальний адрес і теле -
граму. На урочистостях безпосередньо від
одеського осередку Т-ва ім. Леонтовича брав
участь Д.Т. Бондаренко, який виступив з віталь-
ною промовою до ювіляра. Члени товариства
також неодноразово організовували сбір коштів
на допомогу населенню Галичини, яке потер-
пало від паводків, а кошти передавали через
Укрбанк.
Нового імпульсу автокефальному рухові в
Одесі й на півдні республіки надав своєю пра-
цею, призначений у 1927 р. на єпископську ка-
федру, архієпископ Юрій (Георгій) Жевченко14.
Покровський собор, як храм УАПЦ почав фун-
кціонувати саме з 1927 р., після передачі його
УАПЦ, оскільки там була організована автоке-
фальна громада. Саме за сприяння архієпископа
Юрія з Лівобережної України на Південь, до
Одеси прибув о. Артамон Кузьминський, який
опікувався Покровською церквою до самого її
закриття сталіністами у 1934 р.**
Біографічна довідка:
Кузьминський Артамон Климентович,
1876 р.н. родом з м. Любар Житомирської об-
ласті. До революції, закінчивши 1896 р. учитель-
ську семінарію в м. Коростишеві, вчителював
по селах Полтавщини упродовж 1896–1904 рр.
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
63
* Пігров Костянтин Костянтинович (1876–1962) – хоровий диригент і педагог. Створював аматорські
хорові колективи, керував церковними хорами, організовував концерти народної пісні та класичних творів.
Упродовж 1920–1930-х рр. викладав в Одеській консерваторії, у 1930–1940-х рр. працював у Молдавії. По-
вернувшись до Одеси 1944 р. створив і був художнім керівником хору студентів консерваторії. Помер в
Одесі.
14 Михайлуца М.І. Юрій (Георгій) Жевченко у культурно-релігійному житті… С. 141–148.
** Після закриття храму священик мешкав в Одесі на вул. Золотарьовській, 6. Працював чорноробом,
навіть сторожем при Дитячому санаторію. Заарештований 15 вересня 1937 р.
З 1904 по 1916 р. завідував Полтавською міською
школою. Будучи призваний в імперську армію у
1916 р. був направлений до школи прапорщиків,
після закінчення якої у 1917 р. призначений пра-
порщиком 251 Московського запасного полку.
Після того, як у вересні 1917 р. у Москві було
сформовано український запорозький полк, був
переведений того ж року на зимові квартири до
м. Суми (тоді Харківської губернії). Після жов-
тневого перевороту, до грудня 1917 р. перебував
у чині прапорщика, а згодом, за розпорядженням
Центральної Ради переведений на вчительську
роботу. Упродовж 1917–1922 рр. вчителював,
працював завідувачем Полтавської міської
школи. 1923 р. полтавським єпископом УАПЦ
Костянтином (Кротевичем) був висвячений у
священицький сан і служив у Троїцькій церкві
УАПЦ с. Велика Богачка Полтавської губернії15.
Після арешту й засудження архієпископа
Юрія (Жевченка) о. Артамон Кузьминський як
соборний священик Покрівської церкви УАПЦ в
Одесі продовжував йому надавати матеріальну
допомогу. Священик А. Кузьминський після за-
криття Покрівської церкви у 1934 р. їздив до
Харкова у квітні того ж року, де зустрічався з
митрополитом УАПЦ Іваном (Павловським),
шукаючи підтримки у справі української церкви,
нащо той запропонував повертатися до Одеси і
з числа активних вірян, створивши ініціативну
групу, ставити питання про відкриття церкви
УАПЦ. Що, власне, й зробив священик Кузьмин-
ський. Ініціативну групу очолив Степан Савич
Капкан як голова церковної ради, та активні
члени церковної громади: К. Здоренко, Х. Ма-
зепа, Жосан, П. Крижановський, С. Капкан,
Ф. Касьянчук, Москаленко, Р. Щирський та ін.
Так, активним борцем за українську церковну
громаду був Капкан Степан Савович – електро-
монтер заводу ім. А. Марті, голова церковної
ради Покрівської общини УАПЦ (фактично з
січня 1929 р.). С. Капкан виконував також і
обов’язки члена і секретаря окружної ради
УАПЦ з 1926 р. безперервно. Із його ж свідчень16
саме на 2-му одеському цвинтарі у братській мо-
гилі було поховано українців, які боролися в
лавах армії УНР з білогвардійськими доброволь-
чими підрозділами у грудні 1918 р. Похоронній
процесії саме цього часу, як одному з елементів
меморіалізації тієї епохи, на основі різноманіт-
них джерел (періодики, спогадів) присвятив не-
ординарні статті дослідник Української револю-
ції на півдні України Т. Вінцковський17.
Обряд погребіння й відспівування 33 укра-
їнських вояків здійснювали проукраїнські за
поглядами клірики (на той час автокефалістів в
Одесі ще не було): священик Яків Лисицький
та ієромонах Микита Кожин. Між іншим, мит-
рополит Херсонський і Одеський Платон*, бу-
дучи противником руху за утворення Україн-
ської церкви, переслідував за прихильність до
українства о. Якова Лисицького, відправивши
його у сільську парафію, де він і доживав свого
віку. На похоронах «вбитих українських вояків
було присутньо багато робітників, які несли
гроби з моргу через Старопортофранківську ву-
лицю («біля товчка» (базару. – Авт.)»18,
оскільки командування Добровольчої армії і
французькі інтервентські власті, через боязнь
зіткнень протиборчих сил і ескалації нового
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
64
15 Протокол допиту Кузьминського Артамона Климентовича. 16 жовтня 1937 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2,
спр. 1438, арк. 196–202.
16 Протокол допиту Капкана Степана Савовича. 14 вересня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр. 8469,
арк. 13–13 зв.
17 Вінцковський Т. Похорони як інструмент історичної нарації (на прикладі революційної Одеси грудня
1917 року) // Південний-Захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. Випуск 21. Одеса : Дру-
карський дім. 2016. С. 117–126; Його ж. Похорони як інструмент історичної нарації (на прикладі револю-
ційної Одеси грудня 1918 року) // Південний-Захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. Ви-
пуск 22. Одеса : Друкарський дім. 2017. С. 97–108.
* Платон (Порфирій Федорович Рождественський) (1866-1934) з лютого 1918 р. митрополит Херсон-
ський і Одеський, головував на Священному Синоді новоутвореної Української Автономної Церкви. Еміг-
рував до США, де керував Північно-Американською єпархією. Проголосив 1933 р. Американську церкву ав-
тономною від Московської патріархії. Помер 1934 р.
18 Із протоколу допиту Л.І. Михайлова (1882 р.н.), бухгалтера, члена президії церковної ради общини УАПЦ
при Покровському соборі м. Одеси. 14 вересня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр. 8469, арк. 17–17 зв.
збройного протистояння, заборонили процесії
просуватися центром міста. Потому, на брат-
ській могилі, щороку після Великодня у Фо-
мину неділю, стало традицією проводити со-
борні панахиди. Про дату й час цих заходів
заздалегідь прихожан сповіщали у храмі, і саме
визначення заходів було прерогативою церков-
ної ради. У 1928 і 1929 роках панахиду прово-
див архієпископ Юрій Жевченко за участі со-
борного духовенства й хору. Участь останнього
була обов’язковою в усіх архієрейських служ-
бах, а оплата хористам здійснювалася церков-
ною громадою. На могилу покладали вінки,
зокрема у 1929 р. принесені сестрами із По-
крівського собору.
Активну українську присутність репрезен-
тував і причет Входо-Ієрусалимської церкви
УАПЦ, що знаходилася на 2-й Заставі в Одесі.
З ініціативи, яка виходила від членів общини,
священик цієї церкви о. Федір Деньга, за участі
ієромонаха Микити Кожина і дияконів Руденко
Олексія та Артюха Семена 28 травня 1926 р. ор-
ганізував панахиду по Івану Франку на вшану-
вання 10-річчя по його смерті. На той час саме ця
церква залишалася єдиною українською церквою
в Одесі19. Є свідчення, що саме у цій церкві по-
давалися записки-пам’ятки про поминання вби-
того у Парижі Симона Петлюри, та промовлялася
фраза: «Життя своє положивши за нарід україн-
ський». Кожного року наступної неділі після Па-
схалій українською церквою та громадою здійс-
нювалися панахиди на братських могилах по
загиблим у 1918 р. гайдамакам, яких було похо-
вано на 2-му цвинтарі м. Одеси. Ці панахиди до
організації центральної Покрівської автокефаль-
ної общини здійснював ієромонах Микита
Кожин, а потім,урочисто й за участі усього при-
чту й церковного хору кліром Покровського со-
бору, який почав функціонувати з 1927 р. як цер-
ква УАПЦ20.
Початком відвертого неприйняття радян-
ської влади й існуючої системи для отця Федора
Деньга21, став 1918 рік, зокрема після того, як
при єпархіальному домі за архієпископа Оде-
ського Димитрія відбулася нарада представників
частини єпархіального духовенства. Обласні ор-
гани НКВС, зокрема начальник ІV відділу УДБ
УНКВС лейтенант ДБ Калюжний, приписував
цьому зібранню кліриків особливе місце у фаб-
рикації справи про «Одеську контрреволюційну
церковну організацію» (далі – ОКРЦО), яка ніби
прийняла рішення про створення «священних
загонів» з метою «об’єднання віруючих і вико-
ристання їх як реакційної сили у боротьбі з
радянською владою»22. Цією нарадою керував
митрополит Платон (Рождественський), за виз -
на ченням депеушників «найреакційніший пред-
ставник одеського духовенства».
Згодом, «після розділу у 1922 р. на різні цер-
ковні орієнтації», о. Федір Деньга пристав до ав-
токефального руху і став священиком Входо-
Ієрусалимської церкви. Підтримував тісні
зв’язки з отцем Кирилом Підчашинським. За
«версією» слідчих НКВС, саме о. Кирило й
завербував о. Федора до контрреволюційного
угрупування, яке з часом увійшло до «Союзу
визволення України». З арештом священика
Підчашинсь кого К., який ніби здійснював керів-
ництво Одеською групою СВУ, цю організацію
на півдні очолив архієпископ Юрій Жевченко.
Після арешту останнього, священик Деньга під-
тримував стосунки з керівництвом СВУ: архіє-
пископом Юхимом (Евфимієм) Калішевським,
Всеукраїнським проповідником автокефалії
Володимиром Чеховським, о. Артамоном Кузь-
минським, священиком Покрівської церкви.
Усі вони, як зазначено у протоколі допиту, за-
арештовані у різні часи. У процесі допиту, слід-
чого цікавило, хто ще із священнослужителів-
автокефалістів увійшов до контрреволюційної
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
65
19 Протокол допиту Федора Климовича Деньга. 13 вересня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр. 8496,
арк. 44.
20 Там само, арк. 50.
21 Деньга Федір Климентович народився в 1879 р. в м. Черкаси, українець, служитель культу – священик.
На час арешту працював маляром в артілі Промпобутбуд (Промислового побутового будівництва). Репресо-
ваний постановою трійки УНКВС в Одеській області від 6 травня 1938 р. по справі «ОКФЦО». Розстріляний
30 травня 1938 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр 2856, арк. 1–399.
22 Протокол допиту Ф. Деньга від 20 квітня 1938 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 57.
фашистської організації. Із протоколу стає зро-
зумілим, що слідчий вкладає в уста підслідного
саме те, що вже було відомим слідству, зокрема,
й ті члени т. зв. організації, кого ніби називає
о. Федір Деньга, вже були заарештовані, як на-
приклад, митрополит Одеський Костянтин Спа-
ський, з яким він був знайомий ще з навчання в
Одеської семінарії. До організації входили: ко-
лишній диякон Іващенко Василь, який працю-
вав у 1938 р. у Капеллі бандуристів в Одесі, а
також Федір Дикий – колишній протодиякон,
співак Одеської оперної капели. Загалом ніби до
«Одеської контрреволюційної фашистської цер-
ковної організації» (далі – ОКЦФО) входило 57
осіб, колишніх представників православного
кліру, колишніх білогвардійських офіцерів,
учасників повстанських рухів, просто побож-
них мирян23. Серед учасників ОКЦФО антира-
дянською повстанською діяльністю «займа-
лися» священик Гдєшинський Григорій з
с. Граданиці Біляївського району, що під Оде-
сою. Моргуненко Данило колишній дяк, колиш-
ній священик Адиров Іван, священик Андріанов
Олександр та інші.
Дещо ширшу інформацію про автокефаль-
ного отця Федора Деньгу знаходимо у матеріа-
лах архівно-слідчих справ кінця 30-х та кінця
50-х років минулого століття, зокрема у поста-
нові від 4 травня 1938 р. помічника начальника
відділення ІV відділу УДБ УНКВС в Одеській
області Мошковського по звинуваченню Деньги,
Андріанова, Рожновського, Івлієва та інших за
ст.ст. 54-6, 54-10, і 54-11 УК УРСР.
Біографічна довідка з архівно-слідчої справи:
Деньга Федір Климентович, 1879 р.н., урод-
жений у м. Черкаси, мешканець м. Одеси, украї-
нець, громадянства СРСР, з вищою духовною
освітою, із міщан, до арешту працював малярем
артілі «Промпобутбуд», колишній піп. Священик
звинувачувався в тому, що «був учасником
КРФЦО, в яку був залучений у 1934 р. митропо-
литом Костянтином (Спаським). Упро довж
1923–1934 рр., перебуваючи на службі в автоке-
фальній церкві, був учасником «СВУ». Організа-
ційно був пов’язаний з Подчешинським, Жевчен-
ком, Калішевським, Чеховським, які як учасники
СВУ – засуджені, а також з членами к-р. орга-
нізації – Блошенко, Лабунським, Поповим (за-
суджені). Упродовж усього періоду існування
радянської влади вкрай реакційно налаштова-
ний, систематично вів антирадянську повстан-
ські роботу серед мирян, збуджуючи невдово-
лення до Радянської влади, розповсюджуючи
різні наклепницькі провокаційні слухи про скору
загибель Радянської влади, збирав шпигунські
дані…»24.
За два дні потому було винесено постанову
про спрямування слідчої справи №133832 на
розгляд трійки при УНКВС в Одеській області.
Розстріляні були усі відповідно до постанови
трійки від 6 травня 1938 р. о 24.00 годині
30 травня25, серед них і священик-автокефаліст
Федір Деньга. Визначенням Військового трибу-
налу Одеського ВО від 30 вересня 1958 р.
Деньга Ф.К. разом із шістьма розстріляними
православними кліриками був реабілітований.
У слідчих матеріалах 1950-х років у по-
рядку надгляду й перегляду справ 1930-х років
знаходимо деякі уточнення щодо біографічних
даних і діяльності о. Федора Деньги. Так,
у протоколі допиту від 19 квітня 1958 р. про-
тоієрея Казанської церкви о. Якова Брюховець-
кого, як свідка з приводу перегляду справи
Ф. Деньги, йдеться про те, що «з 1914 р.
Деньга був священиком Входо-Ієрусалимської
церкви в Одесі до 1918 р. Приблизно з 1920
по 1923 рр. Деньга за своїм світоглядом відій-
шов від ПЦ і пристав до українського само-
святського руху, який проповідував «самостій-
ність України», однак його віруючий народ не
підтримав і він залишив парафію… Що торка-
ється питання щодо його приналежності до
автокефальної церкви, яка боролася за «само-
стійну Україну», то мені про те достеменно
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
66
23 Протокол (копія) допиту Блошенка Никифора Архиповича (1868 р.н.). 15 квітня 1938 р. // ДАОО,
ф. Р-8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 66–72.
24 Постанова по звинуваченню Деньги, Андріанова, Рожновського та ін. 4 травня 1938 р. // ДАОО, ф. 8065,
оп. 2, спр. 2856, арк. 268.
25 Виписка з протоколу №183 засідання трійки при УНКВС в Одеській області. 6 травня 1938 р. // ДАОО,
ф. 8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 285.
67
невідомо»26. Своє знайомство з о. Федором
Деньгою підтверджував і диякон Казанської цер-
кви Киселевич Полікарп Олександрович, зазна-
чаючи, що в період 1926–1928 рр. знав його як
священика Входо-Ієрусалимської церкви, хоча й
близьких відносин з ним не мав. Іноді бачилися
на єпархіальному з’їзді і в Преображенському
соборі27.
Із свідчень викладача духовної семінарії
Зубкова Семена Васильовича (1881 р.н.), який
перебував під слідством тричі: 1927, 1930 і 1938
роках дізнаємося про жахливі методи виби-
вання слідчими зізнань про антирадянську ді-
яльність. Так, С. Зубков заявив28: «Деньгу Фе-
дора я знав як благочинного Очаківського
округу, а згодом я його бачив, коли останній раз
перебував під слідством і нас одночасно допи-
тували на Маразліївській вулиці. Я можу ствер-
джуюче сказати, що Деньгу під час слідства
сильно били і я особисто чув, як він кричав і
стогнав. Приблизно я в останній раз бачив
Деньгу 25 квітня 1938 р., коли його вели на
допит… Поки Деньга був благочинним – це пе-
ріод приблизно до Жовтневої революції про
нього нічого осудного не замічалося, а коли у
Києві виник автокефальний рух в церкві, очо-
люваний Липківським, то Деньга явився, як я в
той час чув розмови, агентом Липковського в
Одесі у Входо-Ієрусалимській церкві на 2-й За-
ставі. Цей період приблизно відноситься до 30-
х років [скоріше до 20-х! – Авт.]. Тоді в Одесі
не було жодного священика, який би розділяв
переконання Дєньги»29.
Священик-пенсіонер Сурмелі Костянтин
Костянтинович наголошував на тому, що
«Деньга відправляв службу українською мовою.
Про причетність Ф. Деньги до автокефальної
течії мені нічого невідомо. Я тільки пам’ятаю,
що він один в Одесі служив українською мовою,
однак його служба нехтувалася прихожанами
через те, що проводилася українською мовою»30.
А відомий в Одесі священик Гдєшинський Гри-
горій Петрович (1886 р.н.), який був знайомий з
Деньгою Ф. ще за навчання у Київській духовній
академії з 1909 року, навпаки підкреслював, що
«о. Федір Деньга за своїми переконаннями і в
службі церковній був прихильником автокефаль-
ного руху, який ставив своїм завданням відокре-
мити українську церкву від російської з націо-
нальних міркувань»31.
Окремою новелою вимальовується сакралі-
зація пам’яті загиблих українських гайдамаків,
видатних українських діячів, зокрема – Івана
Франка, Симона Петлюри автокефальними свя-
щениками в Одесі у другій половині 1920-х
років. У багатьох допитах свідків і підслідних
особливо вивчалася причетність до поминання
українського лідера УНР С. Петлюри. Шляхом
перехресного аналізу свідчень різних фігурантів
справи, нами виявлена певна несуголосність
спогадів, яка пояснюється різними причинами,
серед яких природнє самозбереження брало
верх. Людина перед обличчям слідчого, часто
через застосування побиття й тортур (про що
свідчить С. Зубков) зазвичай приховувала
правду, аби не бути звинуваченим і, відповідно,
не попасти під репресії.
Панахиди по загиблим проводились свяще-
ником єдиної церкви УАПЦ в Одесі о. Федором
Деньгою32, що підтверджується протоколом
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
26 Протокол допиту свідка Брюховецького Якова Георгійовича. 19 квітня 1958 р. // ДАОО, ф. 8065, оп. 2,
спр. 2856, арк. 298.
27 Протокол допита Киселевича Полікарпа Олександровича. 19 квітня 1958 р. // ДАОО, ф. 8065,
оп. 2,спр. 2856, арк. 309.
28 Зубков С.В. був заарештований органами НКВС втретє 23 квітня 1938 р. Перебуваючи під слідством,
піддавався щоденному побиттю, зламався і, давши згоду бути інформатором, був звільнений. Як свідчить
сам Зубков він перебував на зв’язку з органами до 1956 р. Протокол допита Зубкова Семена Васильовича.
19 квітня 1958 р. // ДАОО, ф. 8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 310–311.
29 Протокол допита священика-пенсіонера Зубкова Семена Васильовича, 1881 р.н. від 19 квітня 1958 р.
// ДАОО, ф. 8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 311.
30 Протокол допита священика-пенсіонера К.К. Сурмелі, 1885 р.н. від 27 травня 1958 р. // ДАОО, ф. 8065,
оп. 2,спр. 2856, арк. 330.
31 Протокол допита священика-пенсіонера Гдєшинського Г.П., 1886 р.н. від 28 травня 1958 р. // ДАОО,
ф. 8065, оп. 2, спр. 2856, арк. 331–332.
32 Михайлуца М.І. Православна церква на півдні України… С. 88–89; 358.
допиту панотця33. Так, 28 травня 1926 р, за іні-
ціативи членів громади проводилась панахида
по І. Франкові, присвячена десятій річниці його
смерті. Саме дійство проводив настоятель цер-
кви о. Федір за участі ієромонаха Микити
Кожина і диякона Руденка Олексія. Однак свя-
щеник Ф. Деньга категорично відкидав обвину-
вачення у тому, що одночасно поминали й
С. Петлюру. Він пояснював це тим, що ніхто не
подавав т. зв. пам’ятки про поминання убитого
у Парижі Симона Петлюри. Окрім того, існує й
інше церковне правило-звичай: під час таких
урочистих спеціальних панахид по окремим
особам, інших імен не поминають. Отець Федір
наполягав, що під час поминання такої фрази:
«життя своє поклавши за нарід український»
ніхто не вимовляв. Щодо панахид на братській
могилі по вбитим у 1918 р. гайдамакам, які по-
ховані на 2-му кладовищі, священик зазначив,
що «такі панахиди здійснювалися під час пер-
шої неділі після Великодня щороку», але сам
священик в них участі брати не міг, оскільки
проводив аналогічні молебні на найближчому
від свого Входо-Єрусалимського храму цвинтарі
на 2-й Заставі. Ще до організації Покрівської ав-
токефальної общини здійснював панахиди ієро-
монах Кожин, а згодом причт Покровського со-
бору, який почав функціонувати з 1927 р. як
церква УАПЦ. Усі панахиди здійснювалися уро-
чисто, за участі хору і всього причту.
Священик Покровського собору УАПЦ Кузь -
минський Артамон Климентович, який служив
панотцем з 1927 р. в храмі Покрівської общини,
також стверджував на допиті 14 вересня 1929 р.,
що «панахиди на братській могилі на 2-му кла-
довищі проводилися кожного року, їх проводив
і в 1928, і в 1929 рр. Юрій Жевченко, вони
відбувалися не по вбитим і похованим у брат-
ській могилі, а носили характер загальної пана-
хиди по всім похованим на кладовищі, ніяких
промов і проповідей і покладань квітів ніхто не
здійснював…»34.
Особливо зактивізувалася робота з приїздом
до Одеси у 1927 р. на єпископську кафедру Юрія
Жевченка*. Архієпископ неодноразово виїж-
джав у справах церковних до Миколаєва, спіл-
кувався з активними прихильниками автоке-
фального руху на Миколаївщині, зокрема зі
священиками о. Андрієм Гуком**, о. Пилипом
Татарко та іншими, тричі проводив богослу-
жіння в кафедральному соборі. Виступаючи з
проповідями, завжди наполягав на тому, що
через Церкву можна визволити народ, «визво-
ляючи українську церкву від впливу церкви
слов’янської – визволяєш українців від русифі-
кації»35.
З протоколів допиту заарештованих автоке-
фалістів стає зрозумілим, що під час спецопера-
ції, проведеної на Полтавщині у вересні 1929 р.
начальником Полтавського окрвідділу ДПУ
Бржезовським, було надіслано до Одеського
окрвідділу ДПУ копії свідчень36 про діяльність
архієпископа Юрія на Лівобережній Україні:
Кононенка Григорія 20 вересня 1929 р. автоке-
фального священика с. Федунки Шишацького
району Полтавського округу, який 1925 р. ніби
приєднався до УАПЦ «під впливом єпископа
Юрія (Жевченка) та священика Кротевича».
Саме вони вважали, що «українська церква по-
винна мати кругом себе українську людність».
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
68
33 Справа по звинуваченню громадянина Жевченко Георгія Володимировича по ст. 54.11 УК УСРР. По-
чаток – 20 жовтня 1929 р. Закінчено – 19 грудня 2007 р. // ДАОО, ф. Р. 8065, оп. 2, спр. 8496 (15966-п),
арк. 49–50.
34 Справа по звинуваченню громадянина Жевченко Георгія Володимировича по ст. 54.11 УК УСРР. По-
чаток – 20 жовтня 1929 р. Закінчено – 19 грудня 2007 р. // ДАОО, ф. Р. 8065, оп. 2, спр. 8496 (15966-п), арк. 51.
* Про діяльність архієпископа Юрія (Георгія) Жевченка нами опубліковано статті окремо в наукових
збірках і журналах в Одесі (2018) і Полтаві (2019).
** Гук Андрій, активний діяч автокефального руху на Миколаївщині, був учасником і уповноваженим
Всеукраїнських соборів УАПЦ, підтримував тісні стосунки з В. Липківським, єпископом Марком Грушев-
ським.
35 Витяг з допиту Пилипа Леонтійовича Татарко. 9 жовтня 1929 р. // ДАОО, ф. Р-8065, оп. 2, спр. 8496,
арк. 60.
36 Справа по звинуваченню громадянина Жевченко Георгія Володимировича по ст. 54.11 УК УСРР. По-
чаток – 20 жовтня 1929 р. Закінчено – 19 грудня 2007 р. // ДАОО, ф. Р. 8065, оп. 2, спр. 8496 (15966-п),
арк. 53.
А диякон Воскресенського собору м. Полтави
УАПЦ Василь Васюк зазначив на допиті 17 ве-
ресня того ж року, що «єпископ Жевченко і свя-
щеник Таран <…> влаштовували бесіди, на яких
намагалися підняти національну свідомість ві-
руючих, шляхом розповідей про національний
визвольний рух українців і таке інше».
Активне листування, перехресні пересилки
копій протоколів допитів автокефалістів на По-
лтавщині і на Одещині, свідчать про активну
комплексну розробку органами ДПУ з метою за-
гальнореспубліканського удару по УАПЦ. Про-
хання начальника Одеського окрвідділу ДПУ до
Полтавського окрвідділу ДПУ дають змогу зро-
зуміти механіку розробки та фабрикації справ
щодо автокефалістів. Свідчення, вибиті з уже за-
арештованих і обвинувачених «у підготовці
збройного повстання проти радянської влади під
прапором боротьби за Українську народну рес-
публіку» священика с. Жуковки Машівського
району Полтавського округу Федора Стрижака
та голови автокефальної ради цього ж села
Юхима Ведюка37. У протоколі допиту священика
Ф. Стрижака від 6 листопада 1929 р. архієпископ
Юрій Жевченко і священик Таран постають «як
люди глибоко віддані самостійній Україні, які го-
тові надихнути народ для повстання проти ра-
дянської влади. Жевченко у своїх промовах натя-
кав на необхідності організації повстання». Із
цього Ведюк робив важливий висновок, що «не-
обхідно виховувати і підготовлювати народ до
розуміння подібних закликів боротьби за неза-
лежність України». За його словами Ю. Жев-
ченко наголошував: «треба кріпко триматись,
щоб бути готовими до визволення України з під
московського правительства, то може дожде-
мося, що будемо самі собою управляти»38.
Після арешту і розправи над архієпископом
Юрієм Жевченком у 1929 р. на одеську кафедру
УАПЦ було направлено Юхима Калішевського*,
який перебував при церковних справах до свого
арешту у 1931 р.
Підводячи підсумок нашому дослідженню,
зазначимо, що Українська церква на півдні Ук-
раїни виплекана в горнилі Української революції
1917-1921 рр. та у жорсткому протистоянні з різ-
ними церковними течіями, ідеологічними й по-
літичними інституціями. Невеликі за числом
осередки українства в Одесі, позиціонували себе
як значні й безпосередні учасники процесу ста-
новлення Української державності і її Церкви.
Навіть в умовах ідеологічного протистояння,
атеїстичного розгулу, довготривалого цькування
й терору репресивними методами з боку більшо-
вицького режиму українські автокефальні пара-
фії, їхні пастирі боролись і вистояли, хоча й
ціною особистих жертв, відтак підготувавши
підґрунтя для воскресіння через століття Пра-
вославної Церкви України. Сьогодні, долаючи
традиційні стереотипи минулого, маємо усві-
домлювати усю значущість і, водночас, відпові-
дальність за історичне сьогодення.
Перші парафії УАПЦ в Одесі: функціонування та долі пастирів (1917–1938 рр.)
69
37 Справа по звинуваченню громадянина Жевченко Георгія Володимировича по ст. 54.11 УК УСРР. По-
чаток – 20 жовтня 1929 р. Закінчено – 19 грудня 2007 р. // ДАОО, ф. Р. 8065, оп. 2, спр. 8496 (15966-п),
арк. 75.
38 Справа по звинуваченню громадянина Жевченко Георгія Володимировича по ст. 54.11 УК УСРР. По-
чаток – 20 жовтня 1929 р. Закінчено – 19 грудня 2007 р. // ДАОО, ф. Р. 8065, оп. 2, спр. 8496 (15966-п),
арк. 76–77.
* Юхим Калішевський (1893–1937) - єпископ УАПЦ. Закінчив духовну семінарію (1913), історико-фі-
лологічний факультет у Варшаві (1917). Висвячений у єпископа Звенигородського (1922), був єпископом
Черкаським і Єлисаветградським УАПЦ (1923–1929). Єпископ Одеський УАПЦ (1929–1930). Перебував під
арештом кілька місяців 1930 р. в Одесі, а з осені 1933 р., після зречення сану й каяття, перебрався до Білої
Церкви, де працював бухгалтером. Влітку 1937 р. ув’язнений Київським обласним управлінням НКВС і за-
суджений за колективною справою священників до розстрілу.
References
Bukharieva, I. V., Danylenko V. M.,
Okipniuk V. M., & Prelovs’ka I. M. (2011), Represo-
vani diiachi Ukrains’koi Avtokefal’noi Pravoslavnoi
Tserkvy (1921–1939) : biohrafichnyj dovidnyk. Kyiv:
Smoloskyp. [in Ukrainian].
Vintskovs’kyj, T. (2016). Pokhorony iak instru-
ment istorychnoi naratsii (na prykladi revoliutsijnoi
Odesy hrudnia 1917 roku). Pivdennyj-Zakhid. Ode-
syka. Istoryko-kraieznavchyj naukovyj al’manakh, 21,
117–126. [in Ukrainian].
2 ’2019Микола Михайлуца К Р А Є З Н А В С Т В О
70
Vintskovs’kyj, T. (2017). Pokhorony iak instru-
ment istorychnoi naratsii (na prykladi revoliutsijnoi
Odesy hrudnia 1918 roku) // Pivdennyj-Zakhid.
Odesyka. Istoryko-kraieznavchyj naukovyj al’manakh,
22, 97–108. [in Ukrainian].
Dianova, N. M. (2012). Vnesok vyschoho
pravoslavnoho dukhovenstva Pivdennoi Ukrainy u
rozvytok istorychnoi nauky i osvity (kinets’ XVIII –
pochatku XX st.). Odesa: Feniks. [in Ukrainian].
Yefimova, H. I., Ivanova, T. M., & Kamienieva,
Ye. O. (Comps.). (2015). Zavzhdy persha. 1864–2005.
Himnaziia № 1 m. Odesy im. A. P. Bystrinoi na tli
istorii narodnoi osvity Pivdennoho rehionu. Odesa:
Astroprynt. [in Ukrainian].
Zinchenko, A. (2016). Kyrylo-Metodiivs’ke brat-
stvo 1918–1920 rr. v ukrains’komu tserkovnomu rusi.
Ukrainoznavstvo, 4 (61), 97–102. [in Ukrainian].
Mykhajlutsa, M. I. (2008). Pravoslavna tserkva
na Pivdni Ukrainy v roky Druhoi svitovoi vijny (1939–
1945). Odesa: ‘’VMV’’. [in Ukrainian].
Mykhajlutsa, M. I. (2017). Yurij (Heorhij) Zhev-
chenko u kul’turno-relihijnomu zhytti periodu ukra-
ins’koi revoliutsii // Intelektual’na istoriia ta duk-
hovna spadschyna Ukrainy XIX st. (O. A. Bachyns’ka,
Ed.). 141–148. [in Ukrainian].
Muzychko, O. (2011, lypen’ 11). Ukrains’ki reli-
hijno-tserkovni tradytsii Odesy. Den’. [in Ukra inian].
Muzychko, O. (2018). Sviaschenyky iak provid-
nyky dukhovnosti ta patriotyzmu u Pivdennij Ukraini.
In V. H. Kushnir (Ed.) Vidkryj dlia sebe Ukrainu.
(Vol. 1, pp. 169–186). Kyiv: ‘’Ukrains’kyj priorytet’’.
[in Ukrainian].
Koval’chuk, L. V. & Razumov, H. O. (Comps.).
(1997). Odes’kyj martyroloh: dani pro represovanykh
Odesy i Odes’koi oblasti za roky radians’koi vlady
(Vol. 1). Odesa: OKFA. [in Ukrainian].
Paschenko, V. O. (1993). Derzhava i
pravoslav’ia v Ukraini: 20–30-ti roky XX st. Kyiv:
NANU. [in Ukrainian].
Savchenko, V.A. (2012). Neoficial’naya Odessa
e’poxi ne’pa (mart 1921–sentyabr’ 1929). Moskva :
ROSSPE’N. [in Russian].
Vintskovs’kyj, T. (Compst.). (2017). Ukrains’ki
huberns’ki zizdy v Odesi u 1917 rotsi: dokumenty i
materialy. Odesa: Bondarenko M. O. [in Ukrainian].
|