Агатангел Кримський
Gespeichert in:
| Datum: | 2019 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2019
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170751 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Агатангел Кримський / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 1. — С. 88-95. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-170751 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1707512020-08-08T01:26:11Z Агатангел Кримський Ковалів, Ю.І. Літературні силуети 2019 Article Агатангел Кримський / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 1. — С. 88-95. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170751 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературні силуети Літературні силуети |
| spellingShingle |
Літературні силуети Літературні силуети Ковалів, Ю.І. Агатангел Кримський Слово і Час |
| format |
Article |
| author |
Ковалів, Ю.І. |
| author_facet |
Ковалів, Ю.І. |
| author_sort |
Ковалів, Ю.І. |
| title |
Агатангел Кримський |
| title_short |
Агатангел Кримський |
| title_full |
Агатангел Кримський |
| title_fullStr |
Агатангел Кримський |
| title_full_unstemmed |
Агатангел Кримський |
| title_sort |
агатангел кримський |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Літературні силуети |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170751 |
| citation_txt |
Агатангел Кримський / Ю.І. Ковалів // Слово і Час. — 2019. — № 1. — С. 88-95. — Бібліогр.: 2 назв. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT kovalívûí agatangelkrimsʹkij |
| first_indexed |
2025-07-15T06:03:14Z |
| last_indexed |
2025-07-15T06:03:14Z |
| _version_ |
1837691720155791360 |
| fulltext |
Слово і Час. 2019 • №188
“Як же ми розстанемось?” із підтекстом апорії не має відповіді, лишає поезію
в прозі нонфінальною при відмінних – чоловічому й жіночому – поглядах на
спільну проблему. Вірш із парадоксальною назвою “Без слів, замість слів”,
що завершує цикл, позбавлений функції розв’язки, виконує компенсаторну
роль метонімічного сенсу. Змістове обрамлення “Усміхнися…” – “Усміхаєшся”
привносить надію в горизонт очікування ліричного героя, який, апелюючи до
“спокою Твоїх брів”, “поруху Твоїх вій”, “доторку Твої рук”, нарешті зізнається:
“Люблю Тебе замість слів, замість мрій”. Останні два словосполучення,
повторені рефреном, підкреслюють, що для ліричного героя важливою подією
стала кохана, безпосередньо присутня в душевно-тілесній єдності, а не різні
вербальні й фантомні замінники. Тому в останньому вірші циклу спростована
теза першого вірша “Еліксир серця…”.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бобинський В. Гість із ночі. Поезія. Проза. Публіцистика. Літературна критика. Переклади [упоряд.,
передм., приміт. М. І. Дубини]. – Київ: Дніпро, 1990. – 623 с.
2. Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході: У 2 т. [упоряд. Б. Рубчак, Б. Бойчук; автор
передм. – І. Фізер]. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – Т. 1. – ХХХІІ+365 с.
3. “Чорна Індія” “Молодої Музи”: Антологія прози та есеїстики [Упорядк., літ. редакція та прим. Василя
Ґабора]. – Львів: ЛА “Піраміда”, 2014. – 352 с.
АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ
Постать ун і к ального науковця , академ ік а ,
орієнталіста, незмінного секретаря ВУАН, письменника
Агатангела Кримського (15 січня 1871 р. – 25 січня
1942 р.) була окрасою української культури, але
не більшовицької системи, прикметної низьким
плебейським світосприйманням. 19 липня 1941 р.
енкаведисти наполягли, аби А. Кримський, який
працював у власній бібліотеці у Звенигородці на
Черкащині, виїхав із ними до Києва для оформлення
документів, щоб приєднатися до евакуації у складі
Академії наук УРСР в Саратов. Та наступного дня
його заарештували на підставі постанови старшого
оперуповноваженого ІІ відділу ІІІ управління НКВД
УРСР сержанта держбезпеки Секарєва. Поважного
вченого, незважаючи на похилий вік, солідний науковий й літературний
доробок світового рівня, звинуватили в тому, що він “був ідеологом українських
націоналістів”, брав участь у міфічній “СВУ”, працював “на відрив України
від Радянського Союзу”. Збереглася датована 14 січнем 1942 р. довідка
фельдшера про перебування важкохворого 72-річного А. Кримського в
тюремній лікарні Кустанайської загальної тюрми №7 НКВД Казахської РСР, а
26 січня сержант безпеки Сєткін та черговий фельдшер Нефелов склали акт
про його смерть (25 січня, перша година тридцять хвилин).
А. Кримський як поет уписувався в контекст раннього модернізму. Утім
його збірку “Пальмове гілля” (1901, 1909, 1922) про “нечестиве кохання” не
збагнеш, не знаючи суфізму. А своєю прозою він на початку 1890-х років
розпочав модернізм в українській літературі, коли в Європі про цей конкретно-
історичний напрям тільки-но заговорили (в Україні ж панував реалізм). Відтак
версія про впливи відпадає, як і про теорію підсвідомого, бо З. Фройд лише
89Слово і Час. 2019 • №1
починав свої психоаналітичні досліди, а його визначальні роботи на кшталт
“Тлумачення сновидінь” з’явилися вже на початку ХХ ст. Письменник радше
знався на роботах віденського психіатра Р. фон Крафт-Ебінґа – автора
“Підручника клінічної психіатрії” (1879), “Статевої психопатії” (1886) тощо.
Після кількох оповідань, на яких ще позначилася інерція традиційного
реалістичного прозописьма (“Та хто ж справді винен?”), після іронічного
трактування народницьких концепцій (“Перші дебюти одного радикала”, “З
літопису преславних діяннів панів Присташів”), у його доробку з’явилися
твори з елементами відмінного стильового спрямування (“В вагоні”), коли в
основу сюжетних ліній покладено хронотоп шляху та проблеми напружених
етнічних взаємин і явищ філологічного (!) сенсу. Письменник, глибоко розуміючи
проблеми мовознавства, психології, виявляючи неабиякий інтерес до щойно
зароджуваного психоаналізу, написав оповідання “PSYCHOPATIA NATINALIS.
Дещо з невропатології, дещо з етнографії, дещо – так собі дещо” (1890)
з нетиповою для української літератури іронічною назвою, що скидалося
на науковоподібний трактат. Автор запропонував інтелектуальний твір,
започатковуючи експериментальну прозу нового типу тоді, коли неподільно
панував реалістичний дискурс, “перший ясно вибрав собі героїв психопатів,
і з їх розстроєних нервів пробував добути звуки, що нічим не нагадували б
окликів болю із селянських грудей” [2, 149].
Зміст внутрішньо місткого наративу нескладний: персонажа, який проживав
на чужій йому Московщині, охопила болісна ностальгія за Україною (“На
Вкраїну, на Вкраїну тягло мене! Недужав я на тую хворобу, що зветься “нудьга
додому”). Він одужав із поверненням на мальовничу рідномовну батьківщину:
“Я такий щасливий, що міні здається, ніби я п’яний зо щастя”. Зовнішній сюжет
укладено в однозначне протиставлення українського світу (“…хатки по селах
не зрубом, а в ушулі: білесенькі, попідмазувані <…>. Побачив я все цеє – та
й схвилювався, стурбувався, занепокоївся”) московському антисвіту (“Москва
міні огидла й остогидла”).
Сутність твору значно складніша, стосується суперечливих переживань
героя, надто заклопотаного пошуками критеріїв національної ідентифікації,
що зумовлює конфліктний перебіг суперечливих внутрішніх сюжетних ліній.
Наративна я-форма відтворює інтровертивний часопростір головного героя,
для якого органічними персонажами стають його рефлексії, а довкілля
перетворюється на схематичну знакову систему. Він уникає її, почуваючись
комфортно, наприклад, у малолюдних Сокольниках, де “зачинає марити, а про
що марити? звісно, про Україну”. Повернення на Батьківщину актуалізувало
романтизовані уявлення. Вони притьмарилися вже в поїзді, не так в епізоді
з російськомовними вередливим дамами, як з українськими переселенцями,
змушеними покидати рідні домівки в пошуках гіркого хліба на північній
чужині. Спілкування з ними травмувало вразливого оповідача: “…гадка про
гірку селянську долю мене гризла; як же я розібрав свою несилу допомогти
бідолахам, то на душі ставало ще гірше”. Гіркотні реалії знімали серпанок
з ідеалізованої моделі українського світу (ситуативна полеміка “шахтьора”,
який обожнював “государя” за відміну кріпацтва, та його псевдорадикального
опонента, “простого брехунця”-гімназиста). Російське мовлення черкаських
заробітчан спочатку шокувало оповідача (“Чи ж обрусєніє встигло вже дати
аж такі овощі?!..”), доки він не збагнув, що молодь радше пародіює чужу мову:
“Кумедні почування боролися в міні. Я не знав, чи й самому пристати до гурту
та почати лаяти “кацапів”, чи здержатись”.
Намагання з’ясувати свої національні почуття, які в Російській імперії
вважалися шкідливими й хворобливими (типовий погляд колонізатора на
Слово і Час. 2019 • №190
спроби колонізованого ідентифікуватися, бо лише панівна нація має право
на самовизначення), спонукали його звернутися до київського психіатра. Той,
почувши про симптом psychohatia nationalis, “мовчки здвигнув плечима, іронічно
кахикнув та й пішов геть”, бо як фахівець знав рsychohatia sexsualis. Справді,
в оповіданні відсутня психологічна абсолютизація статевого потягу. Лібідозний
порив компенсовано екзальтованою, поетично оформленою сублімацією
національної самосвідомості. Тому оповідач, котрого Ганна Останіна назвала
“я-націоналістом”, переконаний, що без національного єства, як без повітря,
неможлива повноцінна особистість, не лише завзято спростовував своїх
опонентів (“Дак вирвіть же, вирвіть же попереду моє серце! вирвіть серце,
котрим я кохаю, та аж тоді балакайте зо мною проти національности!”). Він
вдався до самодіагностування, дійшовши висновку, що psychohatia nationalis
насправді не має нічого патологічного, радше засвідчує природну сутність
людини, здатної промовляти зі свого, а не чужого голосу, бути собою. Лише
рівновеликі нації можуть порозумітися, усвідомлюючи розмаїття в єдності,
уміючи перекодовувати знакову систему іншого на власну, чути іншого немов
себе. Це продемонстрував оповідач, услухаючись у страждання двох росіянок,
що він сприйняв глибоко до серця, провівши аналогії зі стражданнями українок.
У схожій герменевтичній ситуації він перебував і під враженням творів Гафіза,
які спонукали до роздумів про Україну: “Та це ж мова про Київ і про Дніпро!”
Українські обличчя, убрання та мова, навіть лайка, що не мала брутальних
ознак, на відміну від російської, ще не приносили оповідачу сподіваної втіхи.
Предметна конкретика національної дійсності, унаочнена під час поїздки від
Києва до Звенигородки, здавалася недосконалою. Йому при спогляданні
мінливих весняних краєвидів навіть не віршувалося, постійно муляло “щось”:
“Щось мене вкололо друге, наче голка, а далі, раптом, ціла болюча течійка
поволі стала пливти по всім тілі, по всіх нервах. Чим більше тая затроєная
течійка розпливалася по мені, тим більше мене хапала печаль. А причин, щоб
сумувати, я не знав…”. Володіючи аналітичним хистом, не задовольняючись
натяками, він намагався з’ясувати детермінанти свого душевного стану.
Етнографія, за яку, мов за соломинку, ухопився допитливий гетеродієгетичний
оповідач при поверненні на рідну Звенигородщину, була лише одним із шляхів
“спроб і помилок” епістемологічного пошуку, інспірованого купальськими
обрядами. Головний герой усвідомлював цінність фольклорно-етнографічного
матеріалу, навіть якщо той сприймався своєрідною “чудною естетикою”.
Дивакуватий персонаж навіть знаходив джерела в нових стильових тенденціях
наприкінці ХІХ ст.: “Зневажливо висміювати цю кумедну мужицьку естетику
ми не маємо великого права. Невже ж наші “інтелігентні” літературні школи –
символізм і декадентство – так-таки дуже високо стоять понад селянське
“чинги-ринги”?!” А. Кримський, інтуїтивно відкривши простір модернізму, не
відкидав традицій етнографічного реалізму на відміну від багатьох сучасників
і наступників, схильних убачати в цьому стилі обмежену “провінційність”, що
немовби шкодить літературі, її розвитку та входженню в новий конкретно-
історичний напрям. Навпаки, будучи науковцем, він, як і Наталя Кобринська,
знаходив між модернізмом і фольклором спільність, що ґрунтувалася на
принципах ірраціональної стихії.
Споглядаючи купальську містерію з піснями та плетенням вінків, що
супроводжувалася коментарями її учасників, зокрема дітей, парубків та
дівчат, головний герой обрав роль активного спостерігача. Продираючись
крізь міфологізовану свідомість, він знаходив метафізичні істини як шлях до
сутності національного буття, закодованого в язичницькій семантиці. Тонке
анімістичне чуття допомагало порозумітися з персонажами персоніфікованої
91Слово і Час. 2019 • №1
природи – анциболотом, русалками, Дажбогом: “Дажбоже! Ти радієш, що
твої внуки рідних святощів не забувають?.. Ти радієш?.. І я радію с тобою, і
щиро молюся до тебе: “Призри с небеси, Дажбоже, і посіти вертоград сей…””
Нарешті оповідач, відчувши повну силу мови, закодованої в народному
словнику, потрапив у національний духовний космос, пережив органічну єдність
внутрішнього й зовнішнього світів, що пробудила в ньому фантазійні видіння,
душевні зворушення, зумовлені пізнанням вічних цінностей.
Відповідь, яку прагнув отримати головний герой, розкрилася йому в мить
осяяння, хай і маркованого іронією скептичного науковця, схильного до
сумнівів щодо власних спостережень та міркувань: “Таки не можу перебутися
без рефлексії! – Це, що ти робиш, сміхота сміховинна!.. Це чиста хвороба,
це psychohatia nationalis… Психопатія? – Добре! нехай і так! В усякім разі це
дуже мила психопатія”. Твір побудований на запереченні визначальних тез,
має риси сократівської майєвтики, завершується ремінісценцією забороненого
вірша “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського.
Психоаналітичний метод висвітлення драматичних колізій свідомого й
підсвідомого, уперше запроваджений в українське письменство А. Кримським,
сприяв оновленню наративної практики, розширенню меж малої прози: “<...> саме
тут вражають масштабні за розміром самоспостереження я-оповідача за
психічним станом, глибоко усвідомлені психоаналітичні роздуми про власне
безсилля, складні психоаналізи, що загострюють увагу читача на конкретних
причинах хвороби “я-націоналіста”” [2, 102–103]. Водночас письменник
здійснив безпрецедентний прорив у стильове розмаїття, не відкидаючи
реалізму, зокрема етнографічного, використовуючи не лише романтичні та
необарокові форми, а й стильові ознаки сюрреалізму, що сформувався як
течія авангардизму в 1920-ті роки.
Поетика ірреальних видінь притаманна вставному спогаду з дитинства
оповідача, пригадування якого має пояснити причину його неврозів і
неадекватної поведінки. “Правильна” логоцентризована педагогіка, утілена
в безживному образі “старої, поважної англичанки-гувернантки”, що на очах
перетворювалася на спрофанованого Мефістофеля, не лише нівелювала
природні властивості дитини, роблячи з неї безвольного “хлопчика-цяцю”,
а й зумовила болісне роздвоєння його свідомості: “Ба то один голос казав:
“Ти не дитина, отож будь ласкав не пустувати”. Міні здавалося, що я й бачу,
навіть бачу той голос. <…> А другий голос – то був наче a llitle babi”. Утрата
людської сутності під впливом схематичної дидактики зумовлювала хворобливі
перетворення в дитячому світосприйнятті, пробуджувала несподівані
натуралістичні сплески.
Експериментальними інтенціями були взаємопов’язані між собою психоаналітичні
оповідання “Дивна пригода” та “Виривки з мемуарів одного старого гріховоди.
Матеріали для діагнозу сексуальної психопатії”. Перший твір репрезентує
аналітичну психіку вченого, другий – художню містифікацію, закамуфлювану
під науковий жанр. Автор намагався створити ілюзію безпосередньої
правдоподібності подій поза епічним каноном. Усвідомлюючи гетероморфну
структуру оповідань, А. Кримський устами оповідача застерігав читачів від
усталених сподівань: “Я не белетристичне, не “краснописьменське” оповідання
складаю, а буквально переказую те, що справді говорилося”. Традиційний наратив
із класичною композицією поступається вільним інтерпретаціям подій, яких не
так уже й багато в обох текстах. Натомість оповідний простір заповнює “герой,
що філософує про життя, може списати небагато думок, без слова автобіографії
й без одної цікавої події – зате може лишити нам увесь світ проблем і ціле своє
індивідуальне обличчя в афоризмах” [2, 149].
Слово і Час. 2019 • №192
Сюжетні колізії оповідання “Дивна пригода” стосуються переважно драматичних
суперечностей між логоцентричними, раціонально верифікованими системами
й ірраціональними сплесками несвідомого. Це непокоїть дослідника, відриває
його від поважних філологічних студій. Він називає кілька містичних випадків,
що не піддаються логічному поясненню, посилається на астронома, котрий
зібрав у книзі “Невідоме” важливі незрозумілі факти, якими не повинна
гребувати наука, якщо вона має на меті об’єктивне пізнання дійсності в її
розмаїтті. Наприклад, несподіваний дивний голос відірвав оповідача від
пильної роботи, здалося, що “у душі моїй заговорило придумане почуття, що
хтось мене нагально кличе, хтось мене бажає притьмом побачити”. І справді,
тієї миті до вченого звернувся подумки його учень із Московщини Костянтин
Фрейтаг. Здатність читати думки на великій відстані, передбачати події
неодноразово шокували оповідача-інтелектуала, який усвідомлював безсилля
позитивістської методології в розкритті незбагненних явищ, проілюстроване на
прикладі півня. Птах, що прив’язався до оповідача, явився йому (оповідачеві)
уві сні з жалісними очима, а виявилося, що “його вчора надвечір зарізано”.
Автор, спираючись на принцип індукції, підводить читача до основної події
оповідання. До неї ж був причетний співквартирник Андрій Олександрович
Забєлін, в “чудакуватости якого відчувалося навіть дещо ненормальне”.
Химерний чоловік не справив особливого враження на оповідача передусім
через дилетантське розуміння орієнталістики й незнання східних мов. Фахівець
та лінгвіст-любитель сперечалися і щодо мовознавчих проблем, і щодо
значення несподіваних лексем на кшталт “лахудра” або “урильник”. На думку
оповідача, він має справу з “тупоумним слов’янофілом”, утратив до нього
інтерес, та й замість Андрія Олександровича з’явився новий квартирант, німець
Ейслер, що ліпше розумівся на філологічних питаннях.
Можливо, епізод із Забєліним зник би зі свідомості “кабінетного вченого”,
що за наукою “усяку найелементарнішу політику ладен забути”, коли б не
фатальна обставина: герой відчуває, що “у голові перебіжить легенький
туманець; в очах трохи потемніша… за хвилину знов проясніша”. Оповідачеві
явилося приголомшливе видіння: “<...> чиясь одхилена назад мертво-
блідава голова,…голова з заплющеними очима… в домовині!.. Голова Андрія
Олександровича!”. Колишній співквартирант справді помер. Усе це “сердило,
бо руйнувало той гармонійний раціоналістичний світогляд”, який “у собі
виробив” оповідач, вносило “ірраціональний елемент, вносило дісгармонію!”.
Однак не жаль за покійником заповнив думки філолога, а утилітарний
інтерес до рідкісних книг перекладів зі східних мов, що після смерті Андрія
Олександровича опинилися в букіністичному магазині. Придбавши їх, оповідач
помітив посторінкові “зазначки”, і це спонукало його по-новому глянути на
колишнього співквартиранта, який постав допитливим і критичним читачем
філологічних текстів. Уразили наратора і два листи в пожовклих конвертах
“до якоїсь покинутої жінки чи дівчини” та “невеличка сторінка паперу, недбало
й нечітко пописаного”. Відкриття спонукало його ламати “свою голову і свою
фантазію”. То був стислий план твору з неочікуваною для аскетичного автора
назвою “Мемуари старого гріховоди”, що складався з хаотичних, довільних тез
(“Совість і філологія. Молитва. Наркоз.…Радковський і французький урок в
гімназії. Бита морда.…Ось у мене істерика. Мамо, мамо!”), приховував “якусь
мовчущу душевну трагедію”. Відтоді непомітно змінюється характер оповіді,
наратор опиняється в екстрадієгетичній ситуації. Перебуваючи поза межами
історії, він лише присутній у розповіді про неї. “Кабінетного вченого” охопила
потреба порозумітися з Андрієм Олександровичем, йому ввижалося, що він
таємно схилився над плечем автора “Мемуарів старого гріховоди”, чуючи
93Слово і Час. 2019 • №1
іншого, як себе: “Він пише – а я жадібненько слідкую за ниткою його оповідання;
він пише – а я все те аж ковтаю. Хвилююся, потерпаю… він пронизливим
голосом завив, як вовк. Міні стало й боляче й мотрошно. Я сам аж трусився
з нервового зворушення…”
Чи не вперше не тільки в українській, а й світовій літературі йшлося
про герменевтичний принцип адекватного прочитання тексту, що пізніше
обґрунтував Г.-Ґ. Ґадамер, ідучи від тексту, а не до тексту (як зазвичай
велося в рецептивній практиці), не накладаючи на нього сторонніх матриць.
Гетеродієгетичний оповідач, звиклий апелювати до розуму, мимоволі втратив
чуття межі між реальним й ірреальним світами. Видіння здавалися йому
реальнішими, ніж сама дійсність. Він, перебуваючи в стані психоаналітичного
зосередження, “підшукавши для свого сна логічне обґрунтування, аж надто
легко вгамовував свої думки і сумніви”, переконаний, що все “це було
навсправжки!”, відтепер існував у личині Андрія Олександровича, окресленій
у мемуарах: “Тільки ж, хто ж має вважатися їх автором? Я, чи незнайома міні
мертва людина?!”.
Оповідач відчув обмеженість власного знання, тому його нарація позначена
недомовленістю, фрагментарністю. Прозаїк одним із перших в українському
письменстві вказав на кризу логоцентричної традиції, що її пережив герой-
науковець: “Усі незрозумілі явища, які не підходять під точні природничі закони
та під формальну логіку <…> раціоналізм повністю одкида: визнає їх за
неправдиві, за неіснуючі, за виплід фантазії – та й край!”. Письменник відчув,
що потрібен інший тип оповіді, який мав би долати міфологізоване раціо,
тому в рецензії на повість “На дні” І. Франка взяв під сумнів логоцентричні
уявлення Темери.
Очевидно, усвідомлюючи обмеженість “Дивної пригоди” для розкриття
химерної історії, А. Кримський написав оповідання “Виривки з мемуарів одного
старого гріховоди. Матеріали для діагнозу сексуальної психопатії” (1894).
У ньому наративна я-форма відображає психіку Андрія Олександровича, що
зумовило зміни в жанрі, який, містифікуючи наукову біографію, претендує
на достовірність оповіді. Через “безпричинну нудьгу” й психічний неспокій
(“Хіба я не знаю, що всі душевні болі нелогічні…”) фіктивний автор захопився
порівняльною філологією, сподіваючись завдяки їй знайти надійні, раціонально
обґрунтовані принципи буття: “Логіко! прийди ж до мене знов на підмогу!
Розуме! вгамуй мене!”.
Персонаж уважав причиною власних неврозів егоїзм, виправдовував його
(“Моє чуття казало: “будь егоїстом”, – я й був”), як і відсутність віри в Бога,
у безсмертя душі, що властиво постренесансному прагматику, схильному
зазвичай апелювати до розуму, перетвореному на культ, на перешкоду
спілкування з Богом: “…мій розум мене покине, і я увірую в Бога й міркуватиму
вже не по такому”. Хоч би як самовпевнений герой не хапався за розум (“Я
написав свої рядки так, як міні диктував розум”) і логіку, його мучили докори
совісті, сумніви, виявляючи кардіоцентричну натуру: “Не боли, не боли, моє
серце! І хто се тебе стискує наче кліщами?”. Відповідь, немов блискавка,
пронизує з глибин його єства: “Невже Бог?”.
Остаточного розуміння вищої сутності персонажеві, охопленому хворобливою
амбівалентністю, який потрапив у порожній простір зі знаками питання (“А може
він таки справді є? –???”), не дано. Психоаналітичне занурення в підсвідоме
врешті-решт виявило причини неврозів та сублімованих потягів персонажа, що
полягали в нереалізованій лібідозній стихії і травмах дитинства. Роздуми про
кохання не обмежені загальниками, філософуванням, герой прагне виявити
його сутність. Утилітарне бачення проблеми неминуче зводить сердечне
Слово і Час. 2019 • №194
почуття до статевих контактів, плотських задоволень: “поміж звірячим
втіхами вищої не може бути над coitos, над акт спарування”. Естетичні й
моральні критерії зайві, надто коли йдеться про потворного індивіда, про
якого зневажливо думає персонаж: “Організм його пнеться до кохання, – та
бридкої пики ніхто любити не може”. У такому разі природний ґандж можна
компенсувати розумом, альтруїзмом, сублімуванням наукою або соціалізмом.
Кожен варіант здається вродливому й інтелектуально неушкодженому героєві
сумнівним, непереконливим. Він мав успіх у жінок, а, зістарившись, “почав
купувати кохання за гроші”, що не лишало в його душі жодного сліду: “Тим то
я охоче вчинив coitos з Манею, а через п’ятеро день, як вона міні набридла,
я її покинув”.
До А. Кримського ніхто так відверто в українській літературі не знімав ореол
святості з любові, не зважувався трактувати її в утилітарно сексуальному,
позбавленому духовних конотацій сенсі. В оповіданні помітні алюзії на працю
“Статева психопатія” Р. фон Крафт-Ебінґа, який ставив під сумнів оманливу
спорідненість платонічних переживань із любов’ю, шукав шляхів її морального
оздоровлення, що стало проблемою і для головного героя, зануреного в драму
взаємозв’язків свідомого й підсвідомого, у пошуки причин своїх неврозів,
зумовлені почуттям провини перед матір’ю. Вона, незважаючи на злидні, вивела
сина в люди, ці неврози спонукали його вважати її щирі клопоти “звірячою”
любов’ю (“так само сучка любить свої цуценята”). Синівська вдячність
персонажу невідома, жорстокість він не сприймає як аморальне явище, тому
що опинився потойбіч добра і зла, адже звик існувати в дегуманізованих
понятійних системах. В оповіданні можна вбачати відгомін вульгаризованого
трактування образу “надлюдини” Ф. Ніцше. Головний герой уже в гімназії
нав’язував свою волю іншим і кожен спротив уважав неприпустимим, тому
здібний і незалежний однокласник Радковський став його ворогом. Ставши
об’єктом агресивних випадів, однокласник спантеличив самозакоханого
героя дошкульною і точною фразою: “…ви ще дикар”. Мимовільне потрясіння
висвітлило перед егоїстом його хворобливе двоїсте єство, що передано через
яскраве сюрреалістичне видіння: “Один “я” сидить в кріслі, держить перо в
руках та й втупив очі в лямпу, а другий “я” стоїть у кутку… Здається, що в
першого “я” моє тіло, а в другого “я” – моя думалка…” Розмежування людської
натури на несумісні складники, коли тіло існує без душі і душа без тіла, було
нестерпним, потребувало автотерапевтичного втручання, аби “обидва “я”
зіллялися до купи”. Очевидно, такий стан тривав досить довго, а припинився
тільки тоді, коли мемуарист написав “оці рядки”.
Письменник, обравши жанр мемуару, дав змогу персонажеві повністю
розкритися за допомогою інтроспективної методології . Уподібнення
літературного наративу до наукової студії допомогло уникнути традиційної
дидактики, моралізації, не впадати в ефектний епатаж, зосередитися на
констатації драми підсвідомого і свідомого, зберегти ознаки об’єктивного
дослідження. Сам аналіз душевних перипетій має здійснити читач, тому
підзаголовок оповідання має істотне уточнення – ідеться передусім про
“матеріали для діагнозу сексуальної психопатії”, якого ще не винесено.
Нонфінальна композиційна структура сприяє її багатовекторному подовженню
в різних варіантах читацької рецепції.
Прозаїк, спираючись на досвід традиційної, зокрема реалістичної прози,
стилістику натуралізму, поєднував його з пошуками нових стильових тенденцій
експресіонізму й сюрреалізму, що сформувалися пізніше, по суті запропонував
твір, що не вкладався в літературний канон. Так писатимуть уже в 1920-х роках,
коли поширитьс я експериментальна інтелектуальна проза (В. Підмогильний,
95Слово і Час. 2019 • №1
В. Домонтович та ін.), а на початку 1890-х років. А. Кримський був першим і
самотнім письменником (а не “аматором”, як припускав М. Рудницький), що
зважився торувати невідомий шлях модернізму тоді, коли реалізм почувався
при силі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Останіна Г. Агатангел Кримський. Особливості поетики художньої творчості. – Київ: ТвімІнтер,
2008. – 224 с.
2. Рудницький М. Від Хвильового до Мирного. Між ідеєю і формою. Що таке “Молода Муза”? [Упорядн.
та наук. ред. О. Баган]. – Дрогобич : Відродження, 2009. – 502 с.
Отримано 27 листопада 2018 р. м. Київ
ПАМ’ЯТКА ДЛЯ АВТОРІВ
Журнал “Слово і Час” висвітлює питання історії, теорії та сучасної практики
літературного руху, культурного життя. Виходячи із принципів об’єктивності і
плюралізму, редакція не вважає за обов’язкове поділяти всі погляди й положення
авторів, завдяки чому зберігає і природний ґрунт для конструктивної полеміки.
Неодмінні вимоги до матеріалів, що подаються на розгляд редколегії, –
достеменність наведених фактів, посилань на всі використані джерела, точність
у цитуванні.
Статті та інші матеріали (крім листів) подаються до редакції українською мовою,
обсягом не більше друкованого аркуша; примітки розміщуються внизу сторінки.
Статті подавати на електронному носії як текстовий файл без переносів у словах
у редакторі Microsoft Word (шрифт Times New Roman, 14-й кегль, міжрядковий
інтервал 1,5); можна надсилати електронною поштою: slovoichas@ukr.net.
Список використаної літератури в алфавітному порядку подається в кінці статті із
зазначенням видавництва, року видання й загальної кількості сторінок; посилання
розміщуються в тексті у квадратних дужках: [номер видання у списку, стор.].
До статті обов’язково додається ім’я і прізвище автора, анотація із
ключовими словами українською (600–800 знаків) та англійською (1800 знаків)
мовами, а також шифр УДК. Розширену англомовну анотацію обов’язково
продублювати українською (в окремому файлі).
Докладніше про оформлення матеріалів – на сайті:
sich.inlan.gov.ua/uk/vymohy.html
|