Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика
“Боліло серце за Україну”: спогади про Віталія Дончика: збірник статей. – Київ: Ярославів Вал, 2019. – 384 с. + 16 с. ч/б вклейка. – (Серія “PERSONA GRATA”).
Gespeichert in:
| Datum: | 2019 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2019
|
| Schriftenreihe: | Слово і Час |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170844 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика / Н.Т. Бойко // Слово і Час. — 2019. — № 5. — С. 123-125. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-170844 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-1708442020-08-26T01:26:43Z Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика Бойко, Н.Т. Наші презентації “Боліло серце за Україну”: спогади про Віталія Дончика: збірник статей. – Київ: Ярославів Вал, 2019. – 384 с. + 16 с. ч/б вклейка. – (Серія “PERSONA GRATA”). 2019 Article Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика / Н.Т. Бойко // Слово і Час. — 2019. — № 5. — С. 123-125. — укp. 0236-1477 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170844 uk Слово і Час Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Наші презентації Наші презентації |
| spellingShingle |
Наші презентації Наші презентації Бойко, Н.Т. Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика Слово і Час |
| description |
“Боліло серце за Україну”: спогади про Віталія Дончика: збірник статей. –
Київ: Ярославів Вал, 2019. – 384 с. + 16 с. ч/б вклейка. – (Серія “PERSONA
GRATA”). |
| format |
Article |
| author |
Бойко, Н.Т. |
| author_facet |
Бойко, Н.Т. |
| author_sort |
Бойко, Н.Т. |
| title |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика |
| title_short |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика |
| title_full |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика |
| title_fullStr |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика |
| title_full_unstemmed |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика |
| title_sort |
боліло серце за україну. спогади про віталія дончика |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2019 |
| topic_facet |
Наші презентації |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/170844 |
| citation_txt |
Боліло серце за Україну. Спогади про Віталія Дончика / Н.Т. Бойко // Слово і Час. — 2019. — № 5. — С. 123-125. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT bojkont bolílosercezaukraínuspogadiprovítalíâdončika |
| first_indexed |
2025-07-15T06:11:48Z |
| last_indexed |
2025-07-15T06:11:48Z |
| _version_ |
1837692258856468480 |
| fulltext |
123Слово і Час. 2019 • №5
“Боліло серце за Україну”: спогади про Віталія Дончика: збірник статей. –
Київ: Ярославів Вал, 2019. – 384 с. + 16 с. ч/б вклейка. – (Серія “PERSONA
GRATA”).
На початку цього року у видавництві “Ярославів Вал” побачило
світ видання “Боліло серце за Україну: спогади про Віталія
Дончика”. Віталія Григоровича Дончика не стало 18 листопада
2017 р. До написання цієї книжки, яка складається із 41 спогаду,
долучилися його колеги по роботі в газеті “Літературна Україна”,
Інституті літератури ім.Т. Г. Шевченка НАН України та Київській
державній міськадміністрації, оприявнивши чимало цікавих й
інколи несподіваних фактів, які з тих чи тих причин лишилися
поза офіційною біографією вченого.
В. Дончик пропрацював в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка
НАН України 55 років, пройшовши шлях від аспіранта до
головного наукового співробітника, а з 1989-го і по 2000-й рік
був головним редактором журналу “Слово і Час”. Попри дещо
пафосну, як може комусь здатися, назву, у книжці підсвічено
саме те, чим в останні три десятиліття жив В. Дончик і як
громадсько-політичний діяч, і як академічний учений. Завдяки
високому науковому вишколу й таким рисам характеру, як
лагідність вдачі та щирість, умінню слухати й таланту переконувати він завжди згуртовував
навколо себе і важливих проектів як однодумців, так і людей, далеких йому ментально та за
ідейними переконаннями. З останніми не розходився, гостро не конфліктував, залишаючи хоч
і невелику ймовірність усе ж таки переконати опонента в доцільності своїх учинків. Г. Токмань,
згадуючи про їхнє багаторічне знайомство, зауважила: “Віталій Григорович Дончик належав до
вузького кола людей, які поєднують у собі народні корені (мораль, працьовитість, скромність)
і високу інтелектуальну елітарність. До цього ще додаймо цілеспрямованість, усвідомлення
мети, заради якої праця, напруження інтелекту, вогонь душі”.
І сам Віталій Григорович, і його родина завжди були відкриті до щирого й дружнього
спілкування і дієвої допомоги, а їх прикрашений підписами гостей балкон уже давно став
своєрідною легендою. Давній приятель і однодумець М. Слабошпицький із цього приводу
зауважив: “Дончик любив товариство, був відданий у дружбі й приязнився з багатьма (Григір
Тютюнник, Євген Гуцало, Анатолій Шевченко, Вільям Лігостов, Григорій Сивокінь, Олександр
Лук’яненко, Валерій Гужва… – і це ще далеко не всі тамтешні завсідники); всі приходили до
нього, як майже до себе додому”. І практично всі автори спогадів згадують його чудове почуття
гумору, завдяки якому, попри нібито свою лагідно-тиху вдачу, був душею компанії. І тут хочеться
навести вельми цікавий уривок зі спогадів Ю. Барабаша: “Ми, Віталій, Григорій Сивокінь і я,
любили піддражнювати один (або частіше двоє) одного. Грицькові дошкуляли запитаннями
про його леґендарну бабусю, якій він зазвичай приписував свої віци та побрехеньки. Мені
нав’язувалося наліпку московського “старшого брата”. Віталія ж за його “панське” англомовне
виховання називали “крюківським лордом” (хоча в Крюкові, на Полтавщині, він тільки
народився, англійську спецшколу закінчив, наскільки пам’ятаю, в Києві); за цими кпинами,
втім, цілком дружніми, ховався звичайнісінький комплекс нашого з Грицьком “інонімування”…
Після завершення факультету іноземних мов Київського університету В. Дончик відмовився
від перспективної дипломатичної кар’єри й почав працювати в “Літературній Україні”.
Атмосферу 1960-х років, у якій довелося виживати й творити українській творчій інтелігенції,
докладно змалював В. Брюховецький, закцентувавши при цьому на окремих аспектах їхньої
спільної роботи в газеті й, зокрема, на становленні В. Дончика як літературного критика: “Треба
сказати, що газета в той час відштовхувала від себе талановитих літераторів, орієнтуючись
НП
Слово і Час. 2019 • №5124
в основному на бездар. Я, як працівник, а згодом і завідувач відділу критики своїм головним
завданням ставив повернення на шпальти “Літературної України” талановитих письменників.
Одним із перших був Віталій Дончик. Можна сказати, що критична вдача його – не вибухова.
І в цьому буде частка істини. Але за спокійним, урівноваженим, на позірне враження, тоном
його критичних публікацій, за аналітичним плином довірливої розмови не так уже важко
було відчути емоційну схвильованість автора в безнастанному пошуку істини, чіткість його
естетичних критеріїв”.
Об’єктом пильної уваги деяких авторів спогадів став і досі дражливий момент взаємовідносин
“особистість і влада”, про межу компромісу, надто коли заходить мова про 1960-ті роки. “Дончик
і в радянські часи був свідомий того, в яких небезпечних умовах працює, володів рідкісним
чуттям щодо розвитку політичних подій, віддаючи належне героїзму письменників, котрі в
ті важкі часи явили зразки громадянської мужності, називаючи зокрема Івана Світличного,
Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Юрія Бадзя, Михайлину Коцюбинську, Валерія
Марченка <…>. Ні, він не тішить себе тим, що ніколи не брав участі в паплюженні чесних
і талановитих творів, що з презирством відкидав “пропозиції” прилучатися до періодичних
“чисток” і “проробок”, а, навпаки, завжди, як міг, стояв і за “Собор”, і за “Мальви”, “Катастрофу”,
“Полтву”, “Мертву зону”, за новели Григора Тютюнника та поезію Ліни Костенко. Більше того,
Дончик у підсумку важких роздумів про свою сорокарічну літературну роботу виносить сам
собі дуже суворий, проте аж ніяк не справедливий висновок: мовляв, і все ж деякі мої праці
залишаться в творчій біографії не інакше як пошуки компромісів за рахунок принципів” –
переконаний Ю. Цеков.
Цікавими фактами рясніють сторінки спогадів В. Брюховецького, Ю. Цекова, М. Поровського,
М. Жулинського та багатьох інших, у яких ідеться про знакову подію в історії України –
заснування Народного Руху України та одну з визначальних ролей В. Дончика у цьому
процесі. Як іронічно-слушно зауважують автори спогадів: РУХ має багато “батьків” і “матерів”,
які відштовхнули вже десь на третій план тих, хто насправді доклав колосальних зусиль
як до створення партійних осередків, самої програми партії, так і її публікації та намагань
реалізувати більшість задекларованих положень. Кінець 1980-х років – час насичений різними
подіями і знайомствами, нервово-напружений і ризиковий, коли попри відсутність досвіду
політичної діяльності й будь-якої впевненості в задуманому, було стійке відчуття необхідності
незворотних суспільно-політичних змін. І тут, безперечно, слово треба дати безпосереднім
учасникам цього процесу: В. Брюховецькому, Ю. Цекову та ін. “Для мене особисто почалося
все якось навіть буденно наприкінці листопада 1988 року. Я завершував перебування в
Ірпінському Будинку творчості, благословенному куточку письменників, де працювалося добре,
і товариство переважно було пристойне. Закінчував книжку про Зерова і не знав, як написати
про його смерть. Те, що було загальновідоме, виглядало очевидною брехнею, а доступу до
кадебістських архівів тоді ще не було. Надвечір до моєї кімнати зайшли Сашко Божко і Віктор
Терен. Почалася розмова про те, що он прибалти підіймаються, створюють народні фронти,
а ми, українці, сидимо мовчки по своїх кутках. А якраз кілька днів перед тою розмовою на
зборах у Спілці письменників генерал у відставці російськомовний прозаїк Фока Бурлачук
раптом висунув ідею створення в Україні “народного фронту”… Фока Бурлачук! Хто би міг
подумати!… Фронт! Хай буде Фронт! Сашко Лук’яненко по діагоналі пройшовся кімнатою,
роздумуючи вголос: “Ну, нащо фронт? Це кров, це війна… Давайте краще рух. Це об’єднує”.
Погодилися на тому, адже Сашко єдиний серед нас був фронтовик, добре знав, що таке війна…
<…> Проте вирішили, що ми з Віталієм займемося Інститутом літератури, а у Спілці
треба залучити активних і авторитетних людей, таких, як Іван Драч та Дмитро Павличко.
Мені й доручили з ними переговорити. Перша реакція обох була стриманою – воно й не
дивно: обидва добре знали, що таке створення громадської організації в той час, вони саме
займалися формуванням Товариства української мови. ЦК, зціпивши зуби, мусив допустити цю
“культурно-націоналістичну” організацію на тлі тодішньої демократизації життя в горбачовській
“пересторойці” (хоч і під контролем парткому під орудою правовірного Бориса Олійника), а от
дозвіл втручатися в політичні справи…”, – згадує В. Брюховецький.
Початок 1990-х років позначений активним переходом творчої інтелігенції в державні
управлінські структури, і тут знову ж таки постає проблема “влада й особистість”, однак уже
в іншому аспекті. Як зауважив М. Слабошпицький, “Я не пізнавав чимало колег, які опинилися
в кріслах депутатів парламенту. Ще вчора демократичні чи й навіть скромнуваті (особливо
ж талантом та інтелектом) чоловіки раптом стали ходити, майже не торкаючись землі і не
бачачи тих, із ким, бува, навіть запобігливо вчора спілкувалися. А в декого взагалі невідомо
відкіля взялися пиха й чванство”…
Досі маловідомою навіть для колег по Інституту літератури була робота В. Дончика на посаді
заступника столичного голови. “Завдання було надзвичайно складне. Маючи Закон, ми не
125Слово і Час. 2019 • №5
мали жодних підзаконних актів, не мали навіть жодного рядка в ньому про відповідальність за
порушення його норм. Все, що ми робили, це була власна ініціатива, навіть інтуіція, власний
розсуд. І тільки досвід і професіоналізм Віталія Григоровича, його вміння працювати з людьми
допомагали нам уникати серйозних конфліктів і суперечок із старими “совдепівськими”
законами, які на той час ще, на жаль, діяли і дуже гальмували всі наші кроки. Спротив з боку
старої системи при переході на українську мову як державну у публічних сферах чинився на
кожному кроці. Звичайно, був у нас великий резерв однодумців, певний актив, що співпрацював
з нашим відділом, – небайдужі кияни, які щиро хотіли пришвидшити цей процес, зробити його
активнішим, радикальним” – зауважила Н. Верхогляд, одна зі співробітниць департаменту з
гуманітарних питань у тодішній Київській міськадміністрації.
Чимало уваги автори спогадів присвятили висвітленню активної творчої та організаторської
діяльності В. Дончика на посаді головного редактора журналу “Слово і Час”. Насамперед
постало завдання кардинально змінити журнал “Радянське літературознавство” – починаючи
з назви, ідейного спрямування і до змістового наповнення, створення абсолютно нових
рубрик, дещо незвичних для літературознавчого видання. У роки відновлення української
державності “СіЧ” була майданчиком, який виконував роль важливого джерела впливу на
формування нової ідентичності. Реформування було пов’язано з багатьма ризиками, оскільки
“за десятиліття свого ідеологічного існування “Радянське літературознавство” стало зразком
догматичної лінії в осмисленні літературного життя. І це в той час, коли центральні часописи
(“Вопросы литературы”, “Русская литература”, “Дружба народов” та інші) успішно виходили
із соцреалістичного дискурсу й проторювали шляхи до реальної науки про літературу.
Відбулася не просто “зміна вивіски” – за наполяганням Віталія “Радянське літературознавство”
перенайменували на “Слово і Час” (“О, – шипіли кондові соцреалісти, – “СіЧ”, знаємо куди
вони тягнуть…”)”, – зауважив В. Брюховецький. Про вплив СіЧі на тогочасні процеси в
літературознавстві й у цілому в суспільстві нагадав С. Квіт: “Це був час зустрічі українських
інтелектуалів і науковців з України та діаспори, нових тем і дискусій. Зокрема я вів дискусію, що
спиралася на листи читачів, присвячену Дмитру Донцову. Віталій Григорович дуже зійшовся з
моїм земляком Іваном Фізером, який запросив його на стажування до Ратґерського університету.
Пам’ятаю, як ми чекали Дончика і слухали його розмови про Америку. В редакційному побуті
вперше з’явився комп’ютер і маленька “копіярка” Canon. У “Слові і Час” друкувалися автори
з усього українського світу, як із Заходу, так і з колишнього “соціалістичного табору”. Наша
редакція була місцем, де я вперше зустрівся з неймовірним Ярославом Романовичем
Дашкевичем. Пізніше це знайомство мало на мене великий світоглядний вплив”.
Ясна річ, що чимало уваги в спогадах приділено роботі В. Дончика над академічною Історією
української літератури у 12-ти томах – “історією літератури, якої ще не було”. Саме таким бачив
він своє завдання, як головний редактор цього масштабного й вельми амбіційного проекту.
Надто повільний темп роботи над томами, зумовлений багатьма об’єктивними чинниками,
насторожував В. Дончика. Підготовка двох перших томів ускладнювалася насамперед самим
об’єктом дослідження, адже йдеться про літературу Х – XVIII ст. Як для зазначених томів, так і в
цілому для концепції цього проекту, на тверде переконання В. Дончика, необхідно відмовитися
від антиісторичних ідеологем і вписати українську літературу в загальноєвропейський
культурний процес. Як згадує В. Сулима: “Перший і другий томи були для В. Г. Дончика,
знаного фахівця з української літератури ХХ – ХХІ століть, найважчими валунами, котрі
він мав підважити на гору разом із науковцями-медієвістами. І ми таки цю круту гору разом
здолали. <…> В. Г. Дончик розумів, що наш час дозволяє <…> показати у можливій повноті
восьмисотлітній історико-культурний процес, який на початках дав чернігово- і києвоцентричне
“Слово о полку Ігоревім”, одне з найвищих художніх явищ усієї європейської писемності, а
наприкінці, сягнувши у творах Григорія Сковороди своєї історико-літературної, хронологічної й
художньої максими, – “Енеїду” Івана Котляревського, перший твір нової української літератури”.
Книжка спогадів про Віталія Дончика – данина пам’яті визначного вченого, письменника й
громадського діяча, великого патріота України.
Надія Бойко
|